його від неї.
Соломія. Годі-бо тобі богзна-що вигадувати! Ти скажи мені краще, об
чім то ти з панею радилась?
Текля. Та там… (Убік). Так би я тобі й сказала. (Голосно). Нехай
опісля сама довідаєшся.
Соломія. А правда, панночка гарненька?
Текля. Ото паничеві пара!
Соломія. І де вона така хороша вродилась? Ніжна-ніжна, неначе з воску
зліплена. Коли б це панич нагодився, я б йому зараз шепнула. От єй-богу,
що правда.
Текля. Чи ти не здуріла? Та як тільки ти слово писнеш, то я такого
наплету на тебе твоєму Харитонові, що він буде жахатись тебе, як чуми!
Соломія (з ляком). І не гріх тобі?
Текля. Зваж, кого більш шкода, чи Харитона, чи… То-то ж бо і є! Так
сьогодні, кажеш, сподіваються панича додому?
Соломія. Сьогодні ж, сьогодні. Оце перечули від когось, що ввечері
прибіжить, так тепер й розіслали нас ‘на всі шляхи: мене, Зіньку,
Матвія, щоб, стало буть, котре з нас постереже його, щоб бігли насупроти
і щоб він якомога поспішав додому, певно, бояться, щоб він часом не
забіг на яку хвилину до Оксани… Ох, коли б же мені та й не зустріти
його!
Текля. Чому ж то так?..
Соломія. Бо я, мабуть, не зумію збрехати. Як почне випитувати, коли
заслабли, та як, і що? То я зразу усе й виявлю.
Текля. Та й дурна ти яка! А ти “е дивись йому в вічі; як казатимеш,
то ховай лице. Мене б послали, я б йому наговорила.
Соломія. Ох, треба ж вже бігти на той шлях.
Текля. Гляди ж, Соломіє! Пам’ятай Харитона!
Соломія. Ох, пам’ятатиму ж, сестричко! Не бійся, вже як-небудь та
вибрешусь. От єй-богу, що правда. (Уходить).
Текля (одна). Найкраща послуга з дурних. Що ж би тут таке вдіяти? Що
пригадати, щоб панич відсахнувся від Оксани? Як тілько спаде мені на
думку, що вона така ж репана мужичка, як і я, та зробиться панею, то так
мене й запече. Певно, що вона відьомського кодла і що вона панича якимсь
зіллям причарувала. Бо що в неї хорошого? Ні з лиця, ні з росту. Та їй
до мене, як курці до пави! Горить моє серце на неї. Пані обіща-ла мені
дати аж півтораста рублів, якщо зумію поробити таке Оксані, щоб вона
паничеві остогидла… А я б її радніша струїти, бісову тінь, за те, що
вона колись об-рекла мене перед цілим парубоцтвом. Одним тілько словом
обрізала. Чи не в жидів, каже, ти навчилась- притирати буряком щоки?
Парубки ухопили мене за руки, стерли свитками краску. Ще відтоді серце
моє лютує.

ЯВА 2
Оксана. Здрастуй, Текле!
Текля. Здрастуйте – не застуйте! Спасибі, привітались, доки ще зовсім
не запишались.
Оксана. Ти, либонь, гніваєшся на мене?
Текля. Ба ні! А хоч би й гнівалась, то вам яка печаль?
Оксана. А я вже так скучила за дівчатами і оце думала на вулицю піти.
Текля. Справді? О, спасибі ж вам, хоч раз на рік і про нас, простих,
згадали.
Оксана. Правда, що я не часто буваю на вулиці, бо роботи, сестричко,
багато на моїх руках. Сама знаєш, що хазяйствечко у нас слава господеві;
а що ж, одна у батька, як палець, і в хаті, і в подвір’ї. А сьогодні,
сестричко, так чогось мені скучно стало.
Текля. Стало буть, вже вволю начиталися і написалися?
Оксана. З якої ж це речі мені викаєш? Чи я тобі тітка, чи дядина?
Текля. А як же я вам можу казати “ти”, коли ви баришня?
Оксана. Лихо з тобою! Скажи, за віщо ти гніваєшся?
Текля. А буряки у вас родили цього року?
Оксана. Що таке?
Текля. Зоставайтесь здоровенькі, ваше високомор-діє. (Пішла).
Оксана. Та ну-бо не дури, Текле! Чудна дівка! З чого вона раз по раз
лютує так, як зо мною зустрінеться? Лютуй собі, голубко, скільки хочеш,
мені байдуже. Не видко. Чи вже ж і сьогодні не приїде?.. Сказав же – у
середу вернусь, а вже і четвер, і п’ятниця минула. Сьогодні вже і
неділя, а його нема. Дивно це мені і ніби аж страшно. Ніколи ж, як не
пригадаю, не траплялось ще так, щоб як сказав він, що тоді-то прибуде,
та не додержав слова. Хіба, було, спізниться на який час. А це ж сім
день. Що ж за пригода трапилась? Що зо мною діється, то я й не зрозумію!
Які ми дурні, закохані дівчата, які ми божевільні! Та хоч би й я: сама
доброхіть і мов навмисне полохаю своє серце. Не бачила ж я Бориса два
роки, то ж два роки – не сім день? Два роки не бачила його, і не
страждала ж, і свої думки не труїла самохітною зрадою, а тепер, коли він
мій, коли я власними устами вимовила перед ним свою душу і ніби власними
руками віддала йому своє серце, я завдаю собі страшенних мук! І справді,
які ми дурні, закохані дівчата! Чи, може, я така заздрісна у коханні?
Чого ж перш ніколи мені і на думку не спадало, щоб його ревнувати чи не
довіряти йому? А тепер я ніби хочу, щоб він неодрізно сидів поруч зо
мною, ніби хочу видивлятись в його любі очі, слухати “його палку річ. І
від чого ми, закохані дівчата, наодинці такі балакучі? Улесна мова
здається нам такою блискучою, красотнявою. А коли б це з’явився
ненароком перед очима, замовкли б уста, мова та красотня, мов вихром,
вивіялась би з пам’яті. А може, він вивіряє мене, через те не їде? Та
хіба ж ще не все сказали мої очі, моє серце, мої уста? Ох, бідна була,
мабуть, та мова, невиразні були погляди, нечутко і нечуло билося моє
серце. (Дивиться за лаштунки). Борис? Він, він, мій любий! Це ж він, мій
орел сизокрилий! Ондечки і побратим лукавий з ним. Ох серце ж моє, яке
ти щасливе! Пора, пора вам показати свої ясні очі! Чого ж то він так
по-спіша? Ага, вискочили! Що ж це він минає нашу хату? Поїхав! Ні, це
щось дивно! Що ж ото ще третє поїхало з ним, якась не жінка, дівчина.

ЯВА З
Входить Гордій.
Гордій. Добривечір, баришня! Позвольте вам рекемендовать себя.
Оксана. З якої речі ти мене баришнею звеличав?
Гордій. А как же іначе, когда ви пукет з бєлих роз. І етакую красотку
хочет отвертать? Вдивительно! А ви міня познали?.. Гордій Микитович.
Оксана. Торік, здається, я бачила тебе в городі.
Гордій. То єсть позаторік, так ето вєрная ваша правда. Ну одначе я
вижу, што ви всьо-таки не забилі меня.
Оксана. Ні, пам’ятаю. (До себе). Чого ж він не глянув, не привітавсь?
Гордій. Можно присєсть?
Оксана. Сідай, коли маєш час!
Гордій (в сторону). І етакую красотку опроменять. (До неї). Ах, ах! Я
для вас усьо моє врем’я готов одпи-сати в расход, потому как, значить,
же мойо чувствіе на лице.
Оксана. Яке чувствіє?
Гордій. А то, што как только увідєл, і страждаю, страждаю, как рекрут
на часах.
Оксана. Ти про Катрю кажеш? Чула я, що її сватав.
Гордій. Тут вже не Катря, а другая лиходейка-злодєйка. Катря – ето
була моя глупая ошибка. Позвольте вам об’яснить, Океанія, по батюшки,
звеніть в том, не вспомню, но впротчем, кажется, безошибочно –
Антоновна?
Оксана. Навіщо ще та Антонівна? Як змалку звав мене Оксаною, так і
тепер зви.
Гордій. Невозможно! Потому што не пристало і не авантажне. Когда я
іщо був невоспитанной, тогда і понятіє мойо було мужицькеє.
Оксана. А тепер вже ти запанів, чи як?
Гордій. Развє не видно мово воспитанія? Оксана Антоновна! Позвольте
вам об’яснить опись моїх стра-жданій, што тепер другой вже мой предмет,
а не Катря, што я, чесноє слово, і в мислях не імєл, штоб какой
двушмишлєнний шкандаль,’ как увідал і так себе тепер панімаю, што хоч
січас согласен помереть. Жисть копєйка, Когда в любві лиходейка Аба мне
так панімаєт, Што з свєта сживаєт. Понятно вам, какая ето мука –
безотвєтная любов?
Оксана. Я щось не второпаю тебе. Чи, може, від того, що у мене голова
дуже болить.
Гордій. Как не болєть головє? Ето вєрная ваша правда. Тут увесь
корпус заболєїть.
Оксана. Ти ніби щось палке і чуле говориш, тілько щось мова твоя
якась…
Гордій. Што ж, когда я не вмію говорить по-простому, по-мужичому.
Разві ви не можете панімать обра-зованний разговор?
Оксана. Твоєї мови я не розумію.
Гордій. Вот когда мінє горько, так горько, што ви не можете понять
меня. Одначе позвольте вам поднєсти для вдовольствія конфетов. (Дає
конфети).
Оксана. Не жадна я до ласощів.
Гордій. Кушайте, наслаждайтесь! Как я типерича, значит, на
собственном жалованы, так ето пустяк дєло, і я кажной день готов з моїм
вдовольствієм на всякі сладкі веїш. Кушайте сколько завгодно. Ну только
подумайте об моєм несчастії.
Оксана. Яке нещастя? Адже ти бачив, то панич поїхав зараз вулицею? А
хто ж то ще з ним?
Гордій. Нічаво я не видал. Я свєту божого не видю. Ну видю только
своє горе! І што только я горесті терплю при свойом совокупном
розсуждаємом чувствії, ето даже вдивительно!.. Позвольте вам подарить
кольцо золотоє.
Оксана. З якої речі?
Гордій. Так, значить, ви без нікоторого вніманія об моєй
чувствительності? За што ж ето ваша тиранія! Ні конфетов не хочете
кушать, ні подарка не берете! Забросю ж я ето кольцо, когда так, в Дунай
– бистру ріку. Пущай погибнет три с полтиной. Тепера, значить, мнє вже
до такого іронія доходить, што пущай другі как хотять об вас понімають,
но я все ж готов в огонь і в воду. Я слишал сійчас од одной деревенской
баришні, как об вас некоториє люди скверно панімають, што готові бросить
на безславіє і все прочеє. Но одначе, хоча ми і не з дворян, ну на такой
посаж не согласні, штоб імєть у своїх хвизономіях такоє варварское
понятіє. Оксана. Кажи-бо товком, щоб я те зрозуміла. Гордій. Разві вам
іщо не об’яснено? Уся тепер де-ревня говорить, што наш панич жениться на
какойсь помещицькой баришнє, так вот какая симпатія.
Оксана. Що-о? Ти п’яний чи?.. Від кого ти чув?..
ЯВА 4 Ті ж і Текля.
Текля. Від кого? Дивно! Усе вже село Гвалтує. І щоб ти запевне знала,
що я тобі не ворог, я тобі, як щира приятелька, ось що порадю: біжи ти
зараз у хороми розпатлай волосся і, мов кішка скажена, кинься йому в
вічі! Зірви на ньому своє серце! Осором його перед всіма гостями!
Оксана. Та ви це умовились, чи як?.. Чи серце моє вам далось на
іграшку, чи жили з мене хочете тягти? Один плете якусь нісенітницю,
друга сичить, як гадина. • ‘
Гордій. Ну одначе до свиданія! Я при етаких до-вольно удивительних
собесьодах не намірен присутство-вать. Ну когда заспокоєтесь, так только
вспомніте, што єсть один такой человек, што в огонь і в воду! (Уходить,
співає).
Оксана. Текле, не дратуй мене! Кажи, що ти перечула і від кого?
Текля. От тебе, Оксано, бог карає. Було б не чарувати панича, було б
не ходити до схід сонця по непочату воду, було б не носити у пазусі
зілля!..
Оксана. Це, стало буть, я все виробляла? Я? Ну, добре, нехай і так: я
відьма, я чарівниця! Яка ж мені кара за це?
Текля. А та ж, що панич Борис посватався на панночці!
Оксана. Ха-ха-ха! Це ти все нарочито!.. Знаю я тебе! Ну-ну, що ж
далі?
Текля. Регочи, регочи, а він посватався, ще позавчора посватався, а
сьогодні вже з’їхались гості. Завтра і до вінця їдуть. Тепер там така
гульня іде, що й… Ось ходім, то й сама побачиш, коли мені не ймеш
віри. Ходім, я тебе навчу дорогою, що зробить.
Оксана. Ходім до горниць! Він до мене не привітався! Може… Ходім!
Нехай же своїми очима побачу, очам не повірю, одно тільки серце!..
Входять хлопці.
Це що таке?

ЯВА З Ті ж і парубки. Хватають Оксану.
Оксана. Пустіть, пустіть мене!
Т е к л я. Затуліть мерщій їй рота, щоб ие Гвалтувала.
1-й парубок. А в кого той очіпок, що на смітнику знайшли? Давай його
сюди! Давай сюди мазницю, вимажемо їй голову, щоб не світила косою!
2-й парубок. На, ондечки!
1-й парубок. Мерщій мазницю! А, ти ще й кусаєшся!.. Ач, чортова
нехлюя, хвойда всесвітня! Де мій ніж? Я їй зараз косу відчикрижу!
Співайте, братці, весільну.
Парубки (співають).
Рак у дудку дме, Черепаха – сваха, Бузинова дудка!
Оксана (кричить). Гвалт! Рятуйте, хто в бога вірує! Братики! Братики,
голубчики, бога ви не боїтесь!
1-й парубок. Що ж це мазницю не несуть?..

ЯВА 6 Степан і Охрім з парубками.
Степан. А хто тут Гвалтує?
1-й парубок. А осьдечки паню хочемо покрити, та пручається, бісова
тінь.
Степан. Катюги!.. За що ви знущаєтесь над дівкою?
1-й парубок. Не знущаємось, а хочемо честь їй віддати по заслузі!..
Степан. Геть, іроди! Черева вам розпанахаюі.. Ох-ріме! Гей, братці,
дайте помочі!
Охрім. Геть, бузовіри, собаки! Голови розчавчу.
Деруться;
1-й парубок. Ну, ну, не дуже, ми й вас скрутимо!..
Степан. Мене скрутите? Ще той на світ не народився, щоб мене скрутив.
Б’ються. Один з парубків ударив Оксану. Та пада.
Оксана. Ой боже ж мій, боже!
Степан. Ходім, катюги, до старшини.
Охрім. Анахтеми! В холодну вас, п’янюги чортовії
Уходять.
Текля. Тепер я вдовольнила своє серце! Здається, Степан мене не
бачив. А хоч би бачив, то й що? Не я опудила парубків, знайшлись
послухачі! (Дивиться на Оксану). Зомліла? Ой, що ж це у неї йде кров з
рота? Може, і дуба дасть? Щось ршнуло. (Уходить).

ЯВА 7
Завада виходить з хати, позіхає.
Завада. Що воно неначе щось Гвалтувало? Чи то, може, мені спросоння
так показалось? А де ж це Оксана? От того вже я не люблю, щоб уночі
тинятися по городах та по садках! Сиділа б собі у подвір’ї, і
любесенько. Щось я помічаю, що вона оце вже четвертий чи п’ятий день і
місця собі не знайде. Невже і справді покохала панича? Та й він уже
сьомий день і в хату не за-гляда. Може?.. (Гука). Оксано! Оксано!.. Не
чуть!.. (Іде і натикається на Оксану). Що ж оце лежить?..
(Придивляється).
Оксана. Ох, не знущайтесь же наді мною!
Завада (підводить ЇЇ). Господь з тобою, моя дитино! Хто ж над тобою
знущається? Та що це з тобою? Ти вся закривавилась.
Оксана. Бачите, яка правда на світі!
Завада. Що таке, доню?
Оксана. Посватався! А мене б’ють. Я ще жива, мою душу, моє серце
взяли вороги, на поталу кинули.
Завада. Що-бо ти, доню, говориш?..
Оксана. Очіпок мені наділи, покрили і косу вже обрізали. Голова, мов
в смолі…
Завада. Який очіпок? Коса твоя ціла! Бог з тобою, чи ти у сні, чи
справді збожеволіла?..
Оксана. Я… покритка.
Завада (з жахом). Покритка? Так ти осоромила мою сіду голову?
Оксана. Осоромила! Покритка! Ха-ха!..
Завада. Зняла ти мою голову, живцем поклала мене в домовину. Спасибі,
донечко! Спасибі, моя утіх4 і порадо!.. Оддячила за хліб, за сіль і за
навуку… Ге від мене, гадино!..
Оксана. За що ж ви мене взичаєте?..
Завада. А що ж, хвалити тебе, чи як? Клади мене мерщій у домовину,
копай яму…
Оксана. Чуєте, він посватався! Згубив мене, я вжІ в домовині… Ух!
Яка холодна земля! Гадюка! Гадюка!..1 Яка страшенна! Одірвіть її,
одірвіть!.. (Пада зомліла).
Завада. Боже мій! Що ж це з нею!.. (Несе її в хату). Горенько,
горенько… відкіля ти несподівано з’яви-^ лося на мою голову? (Пішов у
хату).:

ЯВА 8
Гордій. Єсть пєсня, у которой говорится: візьми в руки пістолету,
прострели ти: грудь мою. І как вжасно много горесті у етой самой пєсні,
і как будто вона з мого стражданія описана! Кажется, тепер моя любов до
Океанії Антоновни видающийся случай, ну одначе ж вона как будто і в
резон не взяла мово чувствія. І невже-лі я должен буть погибшой человєк?
Ах, как вжасно моє серце горить! Ну і сколько я етово самого товару
видал у городі, ну, кажется, так што ні одна іщо не завдавала мінє
стольких мученій! Пущай там баришні і .воспи-танні, і свою хвизиномію
імєют в красотє, і в настоя-:щем хвасоні їх воспитаніє, і пущай вони і
на речах бой-кі. Ну, кажется, што нєт у них етого вдивительного взгляда,
штоб серце од них кипіло. Тятенька говорять, што за Оксаною Антоновной і
приданоє должно буть ка-куратноє, і денєжной копитал. Ну как же не
страждать? Правда, што вона мало воспитана, так ето ми поправим. Ну, што
кольца золотого не приняла, значить, амінь і шабаш. Там чи була у них
какая комерція з паничем, чи не була, я на ето мало внімаю обращенія, бо
ми у городі до етого самого безобразія приравнодушились. Главноє дєло,
штоб був денєжной копитал. Человєк без копитала, што швець без колодки,
человєк с копиталом всєгда імєєт настояшую хвизономію у хорошій
кумпанії. А женився б собе і сійчас би встругнув мастерськую, взял би в
подмастєра двох мальчиков, квартеру на боль-щой улицє, і живи в своєм
титуле, как порядошний гас-падін. Больвар тут, гостиниці, кумпанію з
воспитанни-ми прикажчиками і палікмахтерами. І палучай себе воспитаніє.
Ну і за пустяком дєло: копитал денєжной надо імєть. Ах, как я страждаю!
Ах, как я страждаю!

ЯВА 9 Входить Степан.
Степан. Хто це стовбичить?
Гордій. Свой человєк! А ти обходной, чи як?
Степан. Чого ти тут тиняєшся?
Гордій. А єжелі у меня єсть такой каприз, што я не намєрен всякому
об’яснить?
Степан. Ти бачив, яка була тут колотнеча?
Гордій. Нічого не бачив.
Степан. От які іроди повилуплювались.
Гордій. Ето ти про панича? Да, приятний шкан-даль! Ну одначе єго
зовсім не так надо було.
Степан. Я знаю, що треба було всім в’язи поскручувати.
Гордій. Какіє в’язи?
Степан. А по-твоєму ж як?
Гордій. Кажется, што ми розійшлись у понятіях. Я говорю тєбє, што как
мінє тепер однаково-хоть сей-час в Дунай – бистру рєчку головой.
Степан. Та що ти верзеш?
Гордій. Говорять, коториє люди єсть с понятієм, так говорять, што,
говорять, легче человєку на душе, как другим об своїх нещастіях
об’явить, значить, как тепер виходить такой предмет, што, значит, Оксана
Антоновна в любві размєн получнла, так как ти думаєш? І я через ето
самое возлюбил єйо і страждаю безотвєтно чажело.
Степан. Нічого не второпаю, що ти мелеш.
Гордій. Виноват я, што ти такой безпонятливой? Ну я по-простому скажу
тібє, што я хочу сватати Оксану.
Степан. Що-о! Ти хочеш її сватать?!
Гордій. А чего ж і нєт? Разві я такой непристойний? Єжелі панич тепер
отказался…
Степан. Ти хочеш її сватать? Та ти чи зроду дурний, чи ще свіжо
скрутився?
Гордій. Как вона, значить, була полюбовниця па-ничева…
Степан. Анахтемо, замовчи, бо тут тебе й чорт злиже!
Гордій. За што ж ти кричиш? Што ти командуєш?
Степан. Як ти посмів сказати на дівку таке гидке слово? Чи ти
постеріг її у чім лихім, чи власними очима бачив? Та чи знаєш ти, що то
таке для дівки честь? А… де тобі знати! Коли ти у городі звик
хвоськати своїм нечестивим язиком, то тут не до речі твої городян-ські
норови!
Гордій. Ну так я нічого не пойму.
Степан. Мабуть, у тебе стілько честі, як у цигана правди.
Гордій. Нічево не пойму. Ну єжелі ж тепер усе говорять.
Степан. Говорять, говорять, чортова ти говорячка! А тут у тебе у цій
тикві (показує на його голову) клоччя чи пір’я?
Гордій. Нєт, кажется, я при свойом понятії.
Степан. Брехня, не вір собі; тебе, мабуть, ще змалку обікрадено; коли
б у тебе свій розум був, так ти б перш розміркував, що яка то може бути
страшенна образа, коли людину чисту, як скло, взичають лихим словом.
Гордій. Так, значит, ето один только скверний раз-говор?
Степан. Я ж кажу, що тебе дурним охрестили! Тьху! (Іде).
Гордій. За што ж ти знову ругаєшся? От так хороший фельєтон! (Вслід).
І я тебе тьху, важная особа!
Степан (вернувсь). Ти-бо слухай, Гордію, що я тобі іще скажу.
Гордій. Та то я плюнув у шутки.
Степан. Ти, мабуть, і справді кручений; я тобі кажу: послухай мого
совіту – не бий ти даремно чобіт, бо тільки підметки почовгаєш. Ти язика
защепни на петельку, бо оддубасю так, що аж пір’я з тебе сипати-,
меться.

ЯВА 10 Ті ж і Завада.
Завада. Не знаю, по яку бабу і кинутись! До писаря хіба піти, якщо
він ще дома! І що таке з нею по-діялось, ніяк не розберу. … ,
Степан (до Завади). Добривечір!
З а в а д а. Це ти, Степане?
Степан. Куди це ви, дядьку, налагодились іти?..
Завада. Ох, хоч і не питай, у мене у господі таке лихо скоїлось!.. А
з чого воно?..
Степан. Я все знаю. Ходім, я вам дорогою розкажу.
Пішли.
Гордій. Одначе за што он двєчі об’явил мене дура-ком? Ні, сколько
живу, но, кажется, ніхто не обзивав дураком в глаза! Сказано, как мужик,
так і нікоторого воспитанія. (Услід). А я тебе скажу, што сам ти дурак
двохетажний, вот што!

ЯВА 11
Текля і Гордій.
Текля. Що ж то тепер з нею твориться? Цікаво мені до неї довідатися.
(Загляда у вікно). Що це вона, на-вколюшках молиться, а сльози, як
горох, котяться. Невже ж вона і справді так дуже любить панича? Дивно!
(Дивиться у вікно). О, встає і йде з хати.
Гордій (підходить). Здрастуйте, баришня!
Текля. Ох, як же ви мене злякали.
Гордій. Чого ж пужатся? Я не звєрь дикой какой. Куда ви ідете?
Входить Оксана і проходить в сад.
Текля. Так би оце я вам і сказала! А як і признаюсь, чи ви ж і
повірите?
Гордій. Вєрно, какого кавалера ськали?
Текля. Якого? Ви, може, натякаєте на котрого з наших парубків? Не
діждуться вони цього! Вже, правду сказать, є за ким!
Гордій. А будто вам ні один з ваших кавалеров не нравится?
Текля. Та хай вони усі хоч зараз повиздихають.
Гордій. Одначе я слихал, што ви з Охрємом любов крутили?
Текля. Бач, бач, я ж кажу, що я усім кісткою у горлянці засіла.
Господи, господи! Здається, нікого і не зачіпаєш, нікому не заважаєш…
Гордій. Полно пичалі, я на ето об’явленіе не вні-маю обращенія. Та
кого ж ви ськали?..
Текля. Ще й питають.
Гордій. Так неужелі меня?
Текля. Догадайтесь. Скоро ви приїхали в село, а я як побачила вас…
Ні, не хочу казати, бо мені стидно. А для чого би я вас перед усіма
вихваляю, коли б… От, кажу, парубок, настоящий кавалер, “е нашим
свинопасам рівня.
Гордій. Так неужто я вам ндравлюсь?
Текля. У нього, кажу, і погляд соколиний, хода молодецька, коли чую,
ви послали старостів до Катрі. А я як це почула, то мало не зомліла. Вже
мати що не робила: і свяченою водою мене прискала, і переполох виливала,
бо Катря ж…
Гордій. Ах, не досаждайте мене Катрею, ето була глупая моя ошибка.
Текля. Знайшли кого сватати! Та у неї раз у раз з рота слина
котиться, а на плечах отакі чиряки. Вона з чиряків ніколи і не
вигоюється.
Гордій. Будто? Вот так категорія.
Текля. От, їй-богу, хоч заприсягтись.
Гордій. Благодару вам, што ви мінє глаза откри-ли. Позвольте
предложить вам для вдовольствія кон-фетов.
Текля. Ні, спасибі.
Гордій. Возьміть, ето нам не убиток.
Текля. Ви ж розумний кавалер, то й подумали б, що буде, як люди
спізнають, що я беру від вас гостинці…
Гордій. Еті речі ваші вумні; ну одначе оні нічого не могут.
Текля. Не могуть? Як би не так, а то як тілько постережуть, що я вас
люблю. Ох, що ж це я сказала?..
Гордій. Повторіте! Здєлайте єщо раз об’явленіє!
Текля. Ох, сором же який!
Гордій. Нікоторого сорома. Позвольте вас спро-сить, какоє у вас
приданоє.
Текля. Яке? Нас дві у батька і у матері. Я та менша сестра. А ви ж
знаєте, що ми люди заможні. Оп’ять же як я служила півтора року у купця
Лейзора за няньку, так ті гроші, що я заробила у Лейзора, я віддала усі
до рук батькові.
Гордій. Даєть вам папаша п’ятсот рублів або на худой конець чотириста
рублів? Міне главна статья, штоб свою мастерську, єжелі дасть хоч триста
п’ятдесят, і в то ж сікунд я в вас влюбльон.
Текля. У мене, окрім того, своїх ще буде сто п’ятдесят рублів.
Гордій. Не может бить! Єй-богу, я у вас влюбльон. Позвольте вам
подарить кольцо золотоє.
Текля. Не хочу, не хочу нізащо у світі!
Гордій. Как же ви можете дєлать такой равнодуш-ний отказ влюбльонному
человєку? Говорю вам, што я все страждаю об вас і што серце моє кипить і
пузирить, как настояща шевська смола в огнє.
Текля. Ох, як же ви палко та хороше балакаєте.
Гордій. Вам ндравлються мої речі? Я і вас вос-питаю, Текля… как вас
по батюшке, звиніть на том, не спомню.
Текля. Свиридівна.
Гордій. Свирид, значить, виходе по-благородному Спиридоновна.
Возьміть кольцо золотоє, бо как не візьмете, то бросю єго в Дунай –
бистру рєчку, пущай по-гибаєт три с полтиной.
Текля. Я ж стидюсь. Надіньте його самі на мій палець.
Гордій надіва.
Гордій. Тепер позвольте вас неравнодушно розцілувать, как
собственноручную невєсту.
Текля. Ох, який стид! Не хочу, не хочу!..
Цілує.
Що-бо ви робите?
Гордій. Не скісняйтесь, потому што ета статья от вжасного
неравнодушного чувствія.
Текля (цілує). Ох, що ж це я зробила? Я й цілуваться не умію!..
Гордій. Одначе ваш поцілуй сладкий, как конфет.
Текля. Це я уперше на своєму віку цілую парубка!.. А цитьте, щось
гомонить. Ходімо звідціля.
Гордій. Ну, я вам тепер об’ясню, што я вас спер-воначала, должно
бить, не разглядєл, какая ви єсть кра-сотка. Но тепер видно, што ви
настоящая фотографія, масляними красками писана,- чесно слово. Только би
хоч триста рублєй – і сейчас превзойдьот между нами церковний процес.
Уходять,

ЯВА 12
Завада і писар.
Писар. Шкода, що це трапилось не на молодику. А свячена вода єсть у
вас?
Завада. Аякже! Я для бджіл держу ще позаторішню.
Писар. Це ще краще. Тут вся сила, що свячена вода і віск страсної
свічки. А вже все, касательно ос-тального, ми побачимо у цій книжці. А
стривайте. (Виймо. книжку і дивиться на зорі). Одна, друга, третя укупі,
шість зверху, ясна збоку. Захмарило з зісподу. Одна підкотилась. Ага: “е
докотись, перекотись, зупинись. Од молитвеної, рожденої, хрещеної. Тьфу,
тьфу, тьфу!.. Ну, ходім, може, і допоможу. Пам’ятайте, милостивий
государю, що як увійдемо у сіни, то мерщій запріть двері і каглу
затуліть, щоб не втиснувся за нами той, що не вночі згадувати.
Уходять.

ЯВА 13
Степан. Не вірю я, щоб панич насміявся над Оксаною. Двічі я уже ходив
до горниць, питав декого з двірських, чи посватався панич. Всі кажуть:
здається, посватавсь. Та хто ж мені правду скаже? Ну, посватався так
посватався! Ніхто тобі не боронить женитись на кому хочеш, а тілько перш
виправ перед людьми з котрою кохався, на котру весь мир опудився,
відсахни лиху славу!.. Та невже ж не шепнув йому ніхто про те, що
скоїлось з Оксаною? Чи, може, він нарочито ховається, як той злодій.
Мана, страшенна мана! А як же я гляну товаришам у вічі, якщо тому
пащекуванню правда? Більш двох років я про панича слова лихого нікому не
давав вимовить, баки всім забивав. А тепер… Що те- * пер?.. Піду ще,
тинятимусь, доки таки не підстережу такого, котрий всю мені правду
виявить. І коли, борони боже, панич винен перед Оксаною, то… вже я й
не знаю, що вийде з нашої розмови.

ЯВА 14
Писар і Завада.
Завада. Де ж де вона поділася? Оксано, Оксано! Чи не в саду?
Писар. Ідіть і шукайте її. Якщо добре повело її, то повело на схід
сонця, а якщо лихе, то на захід. А якщо знайдете її, то тоді скажете
мені. До зобачення. (Уходить).
Завада. Боже ж мій милий, боже милосердний! Де ж мені її шукати
темної ночі! Борони боже, в річку кинулась…
Завіса

ДІЯ ТРЕТЯ ОДМІНА ПЕРША
На другий день удосвіта. Велика кімната у панському будинку.

ЯВА 1
Соломія (прибира ложки і тарілки з столу). Ну заварили наші пани
кашу! Заморочили зовсім панича; сперш посадили його у карт грати, а далі
так підпоїли, що він, як сніп, звалився. Вже скілько разів наважалася я
шепнути паничеві, яке лихо скоїлось у нас на селі, та коли ж ані
приступу до його! Чи не лихо?.. Вже свЇ-тає. Оце загулялись! Хоч би
Владимир Петрович був тут, то я б йому шепнула.

ЯВА 2 Оксана входить.
Соломія (з жахом). Оксано, ти?
Оксана. Цить! Скажи мені, Соломіє, чи е у тебе у серцеві бог?
Соломія. Я, єй-богу, сестричко, ні на капелиночку не винна! То все
налихотворила Текля, тілько ти їй не кажи, що я виявила! А я хоч і
заприсягну!
Оксана. Я тебе питаю: є у тебе в серцеві бог? Скажи мені, чи
здіймались коли-небудь твої груди під вагою невимовного смутку? Чи
з’являлись коли-небудь сльози у твоїх очах?
Соломія. Та я ж, сестричко, не кам’яна!
Оксана (ухопивши її за руки). Не кам’яна? Ти правду кажеш?
Соломія. Хоч і заприсягти!
Оксана. Скажи мені як перед богом, посватався панич?
Соломія. На те похоже. Тілько настояще довідатись не можна, бо нікого
з нас не допускають до його. Зараз як тілько я увійду – і випроводять. Я
не розберу панських заручин. У нас як просватають дівку, то зараз на
рушник стають, кланяються перед образами, а да-батькові, матері; а у
панів нічого нема.
Оксана. Виклич мені панича.
Соломія. Та він, сестричко, п’яний спить.
Оксана. П’яний! Ти мене дуриш?
Соломія. Ну, от, єй-богу, що ні! Там такий п’яний, що й сказать не
можна. Його, певно, нарочито напоїли.
Оксана (похитнулась). П’яний… напоїли! І це самостійная людина!..
Остання надія захмарилась. Проведи мене до його… мій жаль його
розбуде, моє горе його витверезить…
Соломія. Постривай, може, я його розбудю. Тілько, сестричко, йди з
горниць,- там у саду підожди абощо; бо як пані постереже-лихо буде! Вона
вже не спить!
Входить Наталя Семенівна.

ЯВА З
Наталя Семенівна (побачивши Оксани) Ти?! Оксана. Я!
Соломія незамітно вийшла.
Не полохайтесь! Це не манія моя, а я живесенька… Не полохайтесь…
і мене не лякайте, бо не злякаєте… Наталя Семенівна. Як ти посміла
ввійти? Оксана. Не кричіть… бо собі тільки сорому наробите… Слуги
ваші всі покотом сплять… двері не заперті… я й прийшла. Пані, не з
ножем в руці прийшла я до вас і не з докорами, а принесла я вам своє