Джон Р. Р. Толкін. “Володар Перснів: Повернення короля”

Джон Роналд Руел Толкін
Володар Перснів: Повернення короля
Переклад А. Немірової
________________________________________
© J.R.R. Tolkien, The Lord of the Rings: The Return of the King, 1954
© А.Немірова (переклад з англійської), 2003
Джерело: Дж.Р.Р.Толкієн. Володар Перснів: Дві Вежі. Х.: Фоліо, 2003. 400 с.
________________________________________
Зміст
ЧАСТИНА П’ЯТА
Розділ 1. Мінас-Тіріт
Розділ 2. Шлях дунаданів
Розділ 3. Рохан збирає сили
Розділ 4. Гондор в облозі
Розділ 5. Роханці тримають слово
Розділ 6. Арнхельм і Меррі
Розділ 7. Вогнище Денетора.
Розділ 8. Цілителі душі і тіла
Розділ 9. Остання нарада
Розділ 10. Біля Чорної Брами
ЧАСТИНА ШОСТА
Розділ 1. Вежа над Кіріт-Унголом
Розділ 2. На затемнених землях
Розділ 3. Згубна Гора
Розділ 4. На лугах Кормаллан
Розділ 5. Намісник і король
Розділ- 6. Прощання і розлуки
Розділ 7. Додому, додому!
Розділ 8. Новий лад у Гобітанії
Розділ 9. Срібляста гавань

________________________________________

Частина перша
Розділ 1
МІНАС-ТІРІТ
Пін виглянув з-під Гандальфового плаща, не розуміючи, чи прокинувся він, чи сон все ще морочить його. Вітер гудів у вухах, земля зникала в темряві; нічого не було видно, тільки зірки та піднебесні гори на півдні, на самому небокраї – і зірки, і гори теж зникали в далечині. Ще не зовсім прокинувшись, Пін спробував збагнути, котра година, і пригадати подробиці подорожі, але пам’ять ще спала. Шалена безупинна скачка, матовий відблиск золотих покрівель на світанні, великий порожній дім Теодена. Щойно вони встигли сховатися там, як небо перекреслила крилата тінь, і люди затерпли, і обличчя їхні зблідли… Але Гандальф заспокоїв гобіта, втішив, і той притулився у якомусь кутку, чуючи крізь неспокійну дрімоту кроки, голоси, розпорядження Гандальфа. Надвечір вирушили далі. Це була,вже друга… ні, третя ніч після пригоди з паланті-ром. Пережиті страхи відразу розвіяли сон: Піна затрусило, вітер заскиглив грізно та зловісно.
По небу розлилось світло, немов заграва від пожежі. Пін пощулився: якій недолі назустріч везе його Білий Вершник? Гей, та це ж лише повний місяць сходить! Отже, ніч тільки починається, їм ще їхати та їхати. Пін потягнувся, щоб розім’яти спину, і запитав:
- Де це ми, Гандальфе?
- В Гондорі, – відповів той. – Колись ця область звалась Аноріен.
- Леле! – скрикнув Пін і схопився за плащ мага. – Що це? Вогонь, їй-бо, вогонь! Чи тут живуть дракони? Дивись, онде ще один!
Замість відповіді Гандальф голосно наказав своєму коню: [5]
- Вперед, Тінеборе! Не слід гаяти часу! Поглянь: вогні кличуть на допомогу. Війна спалахнула! Вогонь на Амон-Діні, на Ейленасі, і далі на захід – Нардол, Ерелат, Мін-Рімон, Каланход і Хальфіріен на кордоні Рохану!
Однак Тінебор сповільнив ходу, потім пішов ступою, закинув голову і заіржав. З темряви йому відповіли якісь коні; прогриміли копита, троє верхівців промайнули повз них, немов привиди, і зникли на заході. Тоді Тінебор напружився і помчав стрімко учвал, і ніч, мов розбійник, засвистала їм услід.
Пін знову поринув у дрімоту, і розповідь Гандальфа про звичаї Гондору погано доходила до нього.
- З давніх-давен на найвищих вершинах, по кордонах просторої держави тримали заготовлений хмиз на багаття і чергували гінці зі свіжими кіньми» щоб будь-якої хвилини за наказом володаря розпалити вогнище і мчати на північ до Рохану та на південь до Белфалату. Давно вже не випадало горіти цим багаттям. А ще раніше вони і зовсім не були потрібні, бо королі Заходу мали палантіри… – Пін здригнувся, але чарівник додав: – Спи, нічого не бійся. Ти не до Мордору їдеш, а до Мінас-Тіріту. Там будеш у безпеці, наскільки це зараз можливо. Якщо Гондор загине або Перстень дістанеться Ворогові, тоді вже й у Гобіта-нії не сховаєшся…
V Вже ти знаєш, як розрадити, – буркнув Пін і знову задрімав. Засинаючи, він побачив білі вершини, як острови серед моря хмар, і подумав: чи живий ще Фродо та де він зараз? А Фродо у цей же час дивився на той же місяць, чекаючи на світанок.
Розбуркав Піна гомін багатьох голосів. Уже розвиднялося, але холодний сірий морок заступав світло. Минула ще доба – день у сховищі та ніч у дорозі. Тінебор розпалився, шкіра його парувала, але голова була гордо піднесена, як і раніше. їх обступали кремезні люди в цупких плащах, за ними можна було помітити напівзруйнований мур; заклопотано снували, хоч було ще дуже рано, робітники з молотками та кельмами, десь грюкали кувалди, рипіли підйомні корби. Де-не-де горіли смолоскипи та ліхтарі. Люди розмовляли з Гандальфом – йшлося про Піна.
- Тебе ми знаємо, Мітрандіре, – казав один з воїнів. – До того ж ти назвав один з паролів Семи Кіл. Але твого [6] супутника ми бачимо вперше. Хто він? Карлик з півночі? Ми в цю скрутну годину не можемо приймати чужинців, хіба що досвідчених вояків, на чию відвагу та вірність можна покластиея„.
- Я можу поручитися за нього перед Денетором, – сказав Гандальф. – А щодо мужності, то її зростом не вимірюють. Мій супутник зазнав більше битв та випробувань, ніж ти, Інгольде, хоч ти й удвічі вищий за нього. Ми прибули до вас прямо з лігвиська Сарумана, щоб сповістити про перемогу над зрадником; мій супутник дуже втомлений, інакше я розбудив би його і познайомив вас. Звати його Перегрїном, це справжній чоловік великої сміливості.
- Чоловік? – із сумнівом перепитав Інгольд, решта почала сміятися.
- Ніякий я не «чоловік», – вигукнув Пін, забувши про сон. – Нічого подібного! Я не чоловік і не воїн, я – гобіт, хоча мені й доводилось битися, коли не було іншого ви-ходуі
- Не всякий із славетних воїнів міг би відрекомендуватися краще!1 – схвально відгукнувся Інгольд. – А що таке «гобіт»?
- Напіврослик, – відповів Гандальф. (Гондорці збентежено перезирнулися.) – Ні, не той. Це його друг та родич.
- А також його товариш у поході, – додав Пін. – З нами був ще Боромир* він врятував мене у снігових заметах, а потім загинув, захищаючи нас від орків.
- Помовч! – перервав його Гандальф. – Цю сумну новину щонайперше належить повідомити батькові.
- Ми вже тут самі здогадуємося, – відповів Інгольд. – Були знаки… Ну, якщо це так, рушайте не зволікаючи. Намісник Мінас-Тіріту, звичайно, захоче побачити того* хто несе останнє вітання від сина,, хай буде він людиною чи…
- Гобітом, – підказав Пін. – Навряд чи я зможу багато зробити для вашого володаря, але все, що мені пщ силу, зроблю на пам’ять про Боромира„.
- Щаети вамї – сказав Інгольд. Воїни розступилися, Тінебор пройшов крізь вузьку браму.
- Підтримай Денетора доброю порадою в чає, тяжкий для нього і для всіх нас, Мітрандіре! – попросив Інгольд [7] навздогін. – На жаль, ти знову прийшов вісником горя та лиха…
- Я приходжу, коли потрібен. А якщо хочеш поради, то послухай: ви пізно взялися лагодити Пеленорські мури. Проти сили, яка насувається, кращий захист – хоробрість та надія. Я везу не лише погані новини. Відкладіть молоти, час гострити мечі!
- Ми закінчимо до вечора, залишилася остання ділянка, найбезпечніша, на шляху до союзного Рохану. Чи не знаєш, що там відбувається? Чи прийдуть роханці на допомогу?
- Повинні прийти, але вони вже витримали не одну битву вдома, у вашому тилу. Отже, зараз цей шлях, як і всі інші, вже не веде до мирного краю. Будьте уважні! Якби не Гандальф, старий віщун, ви нині чекали б з Аноріену не роханську кінноту, а ворожу рать. Все ще може статися. Прощавайте і пам’ятайте: пильність – головне!
Раммас-Ехор, Захисний Мур, був побудований чималими зусиллями, коли на Ітіліен лягла ворожа тінь. Мур тягнувся більше ніж на десять ліг, оточуючи рівнину Пе-леннору. Родючі, виплекані землі пологими терасами спускалися до заплави Андуїну. На північному заході відстань між стіною та Головною брамою столиці дорівнювала чотирьом лігам; тут вона була особливо високою та надійною і пролягала по стрімких урвищах понад вузькою при-річною долиною. Шлях від бродів та мостів Осгіліату, що був прокладений на високому насипі, брукованому камінням, перетинав стіну попід брамою з барбаканом. На пів-деному заході мур підходив найближче до міста лише на одну лігу. Там Андуїн, огинаючи плавною дугою кручі Емін-Арнену, в південному Ітіліені, круто повертав на захід, а стіна нависала прямо над берегом, де знаходились причали гавані Харлонд, куди приставали для розвантаження кораблі з пониззя, з південних провінцій. Затишні хутори були оточені полями, садами, за господами розташувались стодоли, клуні, кошари для овець та корівники; багато чистих малих річок збігало по долині до Андуїну. Одначе тут мешкала лише невеличка частина землеробів та пастухів Гондору. Окрім населення семи округів столиці, гон-дорці мешкали також у підгірних долинах Лоссарнаху та далі на південь у краї п’яти швидких річок Лебенніну. Між горами та Морем мешкали колись нащадки забутого народу, [8] що жив там ще за часів Чорної Навали, до появи королів; тепер це плем’я злилося з гондорцями, успадкувавши від своїх пращурів тільки смагляву шкіру та маленький зріст. Найвіддаленішим підлеглим краєм, Белфалатом, володів Імраель, нащадок славнозвісного роду; в його країні не були рідкістю люди з очима сіро-зеленими, кольору Моря.
Гандальф їхав мовчки; Пін крутився, роздивляючись навкруги. Туман ходив густими клубами, але небо яснішало, і ліворуч було добре видно розрив у пасмі гір – широку долину, утворену великою рікою, зерно розбрату та поле багатьох битв, Там, де кінчались Білі Гори, Еред-Німрас, Пін побачив, як йому й обіцяв чарівник, темну піраміду гори Міндоллуїн. Фіолетові тіні лежали у глибоких зморшках, а на бескиді, висунутому вперед, як ніс могутнього корабля, біліли у вранішньому світлі стіни Мінас-Тіріту. Сім кіл білих мурів охороняли це місто, таке старе та величне, Що здавалося, ніби не людські руки збудували його, а витесали невідомі велети із самих кісток землі.
Мури здавались сірими, доки їх вкривав туман, але спалахували, мов білий сніг, під першим сонячним промінням. Пін зойкнув у захваті: вежа Ектеліону, що увінчувала верхнє коло мурів, заграла на тлі голубих небес перламутром, діамантовою голкою засяяв її високий шпиль. Над мурами злетіли білі прапорці, затріпотіли під свіжим вітром, дзвінко заграли срібні сурми.
Так Гандальф з Піном в’їхали під Головну браму Мінас-Тіріту. Залізні стулки брами відкрилися, і вартові загукали:
- Мітрандір! Мітрандір! Близько буря!
- Я примчав на її крилах, – відповів Гандальф. — Мені потрібно побачити Денетора, поки час його намісництва ще не вичерпався. Хоч бі що принесло майбутнє, кінець старого Гондору вже наближається. Не затримуйте мене!
Не питаючи більше нічого, люди розступились, хоча всіх здивував гобіт, який сидів на коні разом з чарівником, і сам красень-кінь. Мешканці міста верхи не їздили, за винятком гінців Намісника та воїнів, коней бачили не часто, і тепер гомоніли на вулицях:
- Це, очевидно, вихованець славетних табунів ярла роханського. Мабуть, незабаром він сам прибуде на допомогу! [9]
Тінебор з гідністю ступав по гладкій бруківці довгої та крутої дороги. Мінас-Тіріт був розташований на семи терасах, кожна прилягала до схилу кручі, у кожної були свої мури з ворітьми. Головна брама в нижньому колі виходила точно на схіщ, її захищала кам’яна башта. Всі інші тераси перетинав бескид, схожий на гребінь, з прорубаними тунелями. Ворота другого кола виходили на південь, третього – на північ, і так до самої верхівки; таким чином дорога йшла зигзагами. Зверху скелю оточувала підвісна галерея, з неї, мов з гнізда, захисники твердині могли, як команда корабля, спостерігати за брамою, яка знаходилась на сімсот футів нижче. З галереї прямий хід, освітлений ліхтарями, вів до сьомих воріт. Саме за ними розташовувався Верхній двір та легендарне водоймище з фонтаном і Біла Вежа, прекрасна й гордовита, заввишки п’ятдесят сажнів. Маючи захисників, здатних носити зброю, Мінас-Тіріт був неприступний для будь-якої армії; вразливою була тільки вузька перемичка, яка доходила до п’ятого кола, між скелею, на котрій виросло місто, та відрогами Міндоллуїна, але тут люди довершили працю самої природи, збудувавши захист шанці. За шанцями було поховано королів та правителів старих часів.
Захоплення Піна зростало з кожною хвилиною. Йому й не снилося, що на світі бувають такі багаті, величні міста. Мінас-Тіріт був і більший за Ізенгард, і, безумовно, набагато красивіший; втім, пильний погляд помічав безперечні ознаки занепаду. Місто могло 6 вміщати вдвічі більше народу; над арками великих будинків були вирізьблені гарні літери, зміст яких був незрозумілим для Піна – мабуть, вони означали імена родовитих та знатних господарів, але нічиї кроки не дзвеніли по плитах затишних подвір’їв, нічиї голоси не порушувалн тишу просторих залів, нічиї обличчя не визирали з темних вікон.
Нарешті Тінебор зупинився перед Сьомими воротами; тепле сонце, що в той самий час зігрівало Фродо у лісах ІтЬгіену, горіло тут на міцних стінах, на крутій арці з замком у вигляді голови, увінчаної короною. Гандальф зіскочив на землю, бо коней до подвір’я не допускали. Тінебор, вислухавши тихе прохання мага, дозволив сторожі відвести себе до стайні.
Сторожа при воротах була вдягнена в чорні плащі та білі туніки з гаптованим візерунком – квітуче дерево, корона [10] та білі зірки – поверх воронованих кольчуг. Незвичайні шоломи, високі, прикрашені крилами білої чайки, закривали щоки; вони яскраво блищали на сонці. Ці шоломи, викувані з чистого мітрілу, збереглися від часів колишньої величі. Колись так одягались нащадки Елендша, нині – тільки гвардійці Білої Вежі, що охороняли доступ до водоймища, де колись давно росло Біле Дерево.
Звістка про гостей вже дійшла до сторожі – ворота відкрили відразу, ні про що не питаючи. Гандальф поспіхом, не дивлячись навкруги, перейшов двір, викладений білими плитами. Посередині весело іскрився вишуканий водограй, навкруги водоймища буяла свіжа зелень, а на самому краю нависало над водою мертве дерево; бризки водограю сіялися на його поламане віття, і краплі поволі стікали назад до води. Пін, намагаючись не відстати від Гандальфа, мимохідь завважив і здивувався, навіщо залишили сухий стовбур посеред дбайливо виплеканого квітника.
Сім каменів, сім зірок і Біле Дерево єдине, так, здається, шепотів Гандальф? Пін не встиг пригадати: вони вже досягнули дверей і, минаючи мовчазних брамників, увійшли до напівтемного, лункого й прохолодного коридора. Гандальф сказав напівголосно:
- Зважуй кожне слово, Перегріне! Тут не час та й не місце для гобітівських балачок. Теоден порівняно з Дене-тором – це лагідний дідусь. Намісник Гондору з іншої глини виліплений, він зарозумілий та хитромудрий, він родовитіший та багатший, хоча й не зветься королем. У першу чергу він стане розпитувати тебе про свого сина. Він дуже любив Боромира, може, навіть занадто, хоч вони зовсім різні люди. Але, прикриваючись батьківськими почуттями, він неодмінно прагнутиме витягти з тебе всі потрібні йому відомості, бо вважатиме, що з тобою це буде легше, ніж зі мною. Ані зайвого слова з вуст! А найголовніше – не згадуй Фродо. Я сам згодом знайду час, щоб поговорити з Намісником. Якщо зможеш, мовчи також про Арагорна.
- Чого це? Чим Блукач завинив? Адже він сам збирався сюди!
- Це, звісно, так, але з’явиться він, як я вважаю, зовсім не тим шляхом, ніж ми думали, не тим, ніж думає сам Денетор. Блукачу краще знати. У всякому разі не ми повинні сповіщати про його появу… [11] Гандальф зупинився перед дверима з полірованої бронзи.
- Ось бачиш, мій дорогий Піне, мені зараз не до того, щоб викладати тобі історію Гондору – вельми погано, що ти сам чомусь не вважав за потрібне повчитися змалку, замість того, щоб розорювати пташині гнізда й вештатись по лісах. Але розваж: чи є сенс у тому, щоб, принісши могутньому володарю звістку про загибель спадкоємця, разом з цим сповіщати його про особу, котра – якщо з’явиться – матиме законне право на престол?
- На престол? – не второпав Пін.
- Та на що ж інше? Де були протягом цих місяців твої вуха та очі? І що воно за народець такий!
І Гандальф, сердито пирхнувши, постукав патерицею у високі двері.
Вони відчинилися немов самі по собі. Перед гостями простяглася величезна зала. Справа та зліва за рядами колон горіли сонячним світлом стрілчасті вікна. Колони з чорного мармуру були увінчані вирізьбленими головами казкових істот і буйним листям невідомих рослин. Склепіння виблискувало золотом і перламутром. Ані завіс, ані килимів, ніяких тканин чи дерев’яних меблів; між колонами застигли у вічному мовчанні мармурові статуї.
Пін пригадав кам’яних гігантів над Андуїном і мимоволі відчув повагу до давно померлих королів. У глибині зали, піднятий на декілька сходинок, стояв високий трон під мармуровим балдахіном. На стіні поза ним викладена з самоцвітів мозаїка зображала квітуче дерево. Трон був порожній. На широкій і високій нижній сходинці сидів у чорному мармуровому кріслі, стуливши повіки, сивий старий з білою позолоченою патерицею в руці. Він не міг не почути кроків, але не ворухнувся.
Непрохані гості зупинились, не доходячи трьох кроків до крісла, і Гандальф сказав:
- Вітаю тебе, правителю й наміснику Мінас-Тіріту, сину Ектеліона! Я прийшов допомогти тобі у грізну годину.
Старий підвів голову. Пін побачив красиво окреслене, ледь жовтувате обличчя: тонкі риси, орлиний ніс і глибоко посаджені темні очі. Йому здалося, що Денетор схожий скорше на Арагорна, ніж на Боромира. [12]
- Година і справді грізна, – промовив Денетор, – і ти, Мітрандіре, за своїм звичаєм, не запізнився. Все провіщає близький кінець Гондору, але найбільше моє горе зараз полягає не в тому. Мені доповіли, що ти привіз із собою свідка загибелі мого сина. Чи це його я бачу поряд з тобою?
- Так, це один з двох свідків, – відповів Гандальф. – Другий зостався при Теодені, ярлі Рохану, і незабаром також прибуде. Як бачиш, вони напіврослики, але не про них йдеться у пророцтві.
- Гаразд, хай будуть напіврослики, – похмуро відказав Денетор, – хоча це слово не дуже вабить мій слух з тої пори, як пророцтво примусило сина вирушити в безрозсудний похід, де йому випала доля загинути. Мій Боро-мире, як важко нам без тебе! Навіщо я не послав молодшого!
- Фарамир охоче пішов би, – зауважив Гандальф, – не будь несправедливим навіть у горі. Твій старший син сам домагався цієї подорожі й нікому не бажав поступатися. У нього була владна вдача, він добивався усього, чого бажав. Я довго мандрував з ним і встиг добре його вивчити. Але ти згадав про смерть. Отже, звістка випередила нас?
- Я отримав ось це, – відповів Денетор і, облишивши патерицю, взяв предмет, що лежав у нього на колінах, – дві половини великого рога, прикрашеного сріблом.
- Це ріг Боромира! – вигукнув Пін. – Він завжди носив його! -
- Так, це вірно, – сказав Денетор. – Свого часу я теж носив його, як і всі першородні сини в моєму роду з тих давніх часів, коли Веронділ, батько Марділа, полював на білих буйволів Арава на рівнинах Рун. Тринадцять днів тому я почув з півночі тихий заклик цього рога, а потім Ріка принесла його мені – розколотим навпіл. Цей ріг більше не заграє.
Денетор замовк, до зали повернулась тиша. Раптом Намісник круто обернувся до Піна:
- Що ти скажеш мені про це, напіврослику?
- Тринадцять днів, – промурмотів Пін. – Авжеж, так і було. Я стояв поряд з ним, коли він засурмив. Але допо* мога не прийшла, зате навалилась нова зграя орків. [13]
- Отже, ти там був, – похитав головою Денетор, не відпускаючи гобіта з-під погляду своїх пронизливих очей. – Розповідай про все. Чому не надійшла допомога? Чому ти залишився живий, а Боромир, хоробрий та невтомний, не витримав сутички з купкою жалюгідних потвор?
Пін почервонів і забув про обачність.
- Навіть наймогутніший герой може загинути від єдиної стріли, – сказав він, – а Боромира пронизав цілий сніп. Коли я озирнувся востаннє, він лежав на землі, намагаючись витягти чорну стрілу. Тут мене вдарили, я знепритомнів і потрапив у полон. Більше я Боромира не бачив і про нього не чув. Але шаную пам’ять про нього. Хоч поплічники зрадника і змогли викрасти нас, це не зменшує моєї вдячності!
Пін сміливо глянув у жваві очі Денетора – звідки й гідність узялась! Бо дуже боляче вразили його підозра та презирство, що бриніли в холодному голосі Денетора.
- Я знаю, тобі, повелителю потужної держави, небагато буде зиску від послуг гобіта з далекої півночі, але все, на що вистачить моїх сил, я пропоную .тобі як сплату мого боргу.
Відкинувши за спину сірий плащ, Пін дістав свій меч, щоб покласти його до ніг Денетора.
Посмішка, слабка, як блиск сонця в зимовий день, промайнула в очах Намісника; він відклав уламки Боро-мирового рога й простягнув руку.
- Дай мені свою зброю!
Пін подав меч руків’ям уперед.
- Багато, багато років цій криці, – сказав Денетор. – Кували її, безперечно, наші майстри на півночі в сиву давнину. Звідки він у тебе?
- Він був захований у Могильнику на межі нашої країни. Однак нині там мешкають лише зловісні мерці, і мені не хотілося б згадувати про це…
- Дивні речі розповідають про вас, – задумливо промовив Денетор. – Знов підтвердилося давнє прислів’я: не аюжна судити, зважаючи на зовнішність. Я приймаю твої послуги. Тебе нелегко залякати, до того ж ти вмієш чемно говорити, хоч вимова твоя, як на мій слух, звучить дещо незвично. Настають tairi часи, коли не зріст буде важливий, а лицарський дух. Ну, чи готовий ти присягнути мені на вірність? [14]
- Візьми меч за руків’я, – підказав Гандальф, – і, якщо не передумав, повторюй за Денетором слова присяги.
- Я не передумаю, – сказав Пін.
Денетор поклав меч з Могильника собі на коліна і почав вимовляти присягу; Пін, тримаючись за меч, повторював слово за словом:
- Обіцяю берегти вірність і служити Гондору та його Намісникові, За його наказом буду я мовчати чи говорити, діяти чи відмовлятися від дій, піду, куди він звелить, і повернуся, коли він покличе. Я буду служити йому в біді чи в добробуті, під час миру чи війни, живий чи мертвий, з цієї хвилини та до тої пори, коли він сам звільнить мене, або смерть поглине мене, або настане кінець світові. Так кажу я, Перегрій, син Паладіна, напіврослик з Гобіганй.
- Я, Денетор, син Ектеліона, правитель Гондору, Намісник великого короля, прийняв твої слова, не забуду їх і не відмовлюсь віддати належне: вірності – любов, мужності пошану, а зраді – помсту.
З цими словами Намісник подав Піну меч, а той сховав його у піхви.
- Тепер слухай мій перший наказ, – сказав Денетор. – Говори і не замовчуй правду. Повтори все спочатку, все, що знаєш про мого Боромира. Сідай і починай!
Він вдарив у срібний гонг, котрий висів поряд з кріслом, і слуга, які досі невидимо стояли з обох боків дверей, негайно наблизились.
- Принесіть вино, частування і крісла для гостей, – наказав Денетор, – та простежте, щоб нас не турбували протягом години. Більше часу я не в змозі вам надати, – додав він. – Ваша справа важлива для мене, але є ще багато справ, і дуже термінових. Проте, якщо вийде, ми ще побачимося сьогодні ввечері.
- Сподіваюсь, навіть раніше, – сказав Гандальф. – Я мчав наввипередки з вітром, проїхав півтори сотні ліг з Ізенгарду не тільки для того, щоб відрекомендувати тобі напіврослика, хоча, б і шляхетного духом. Чи важлива для тебе звістка, що Теоден вийшов переможцем у великій битві, Сарумана подолали і його патериця зламана мною?
- Новини важливі, але я вже довідався і вжив заходів. Денетор глянув на Гандальфа спідлоба, і Піна вразила
їхня несподівана схожість. Гобіт відчув напруження двох [15] могутніх сил: між ними ніби хтось натягнув підпалений Гніт, і ось-ось мав пролунати вибух. Зовнішністю Денетор був більше схожий на мага: стільки було в ньому сили, краси, величі; до того ж він здавався старішим. Але все ж таки почуття підказували Піну, що сила Гандальфа потужніша, мудрість глибша і велич ясніша, хоча все це зовні й непомітно. І, звичайно, він незмірно старший за Денето-ра. «Скільки ж йому літ?» – подумав Пін і здивувася, чому це запитання ніколи ще не спадало йому на думку. Древес тоді щось зауважив про магів, але Пін якось не зв’язав їх з Гандальфом. Хто ж він такий? Коли та де народився на світ? І коли покине його? Не знаходячи відповіді, Пін струснув головою, відганяючи незвичні думки. А Денетор з Гандальфом усе дивилися один одному в вічі, і Денетор першим відвів погляд.
- Так, – сказав він, – кристали ясновидіння, напевно, загинули, але зір правителів Гондору гостріший, ніж у звичайних людей. А тепер, прошу, сідайте.
Служники принесли крісла і невеличкий стілець, а також срібний глечик, келихи й солодкі булочки. Пін сів, але не міг відвести погляду від старого правителя. Чи це тільки здалося йому, чи Денетор справді, говорячи про кристали, звернувся до нього?
- Отже, починай, мій новий лицарю, – посміхнувся Денетор чи то жартівливо, чи глузуючи. – Кожне слово друга мого сина багато важить для мене.
Піну назавжди запам’яталась ця бесіда у величезній, холодній залі, під пронизливим поглядом Намісника Гондору, під обстрілом усе нових і нових хитрих питань. Гандальф слухав мовчки, стримуючи, як це безпомилково відчув гобіт гнів, що наростав у ньму. Коли минула година і Денетор знову вдарив у гонг, Пін почував себе остаточно виснаженим, мов лимон, з якого вичавили сік. «Десята година, – думав він, – я б зараз за одним присідом ум’яв три сніданки…»
- Проведіть вельмишановного Мітрандіра до його покоїв, – наказав Денетор служникам. – Напіврослик поки що теж може, якщо побажає, оселитися разом з ним. Але майте на увазі, що він присягнув мені, отже, повідомте йому всі потрібні паролі. Повідомте також усім воєначальникам: о третій нарада, вони мають з’явитися сюди. І ти, [16] шановний Мітрандіре, приходь теж* якщо захочеш. Для тебе завжди відчинені мої двері, за винятком тих коротких годин, які я віддаю сну. Остуди гнів, викликаний моїм батьківським непорозумінням, і повертайся, щоб розрадити мене мудрою цорадою.
- Непорозумінням? – повторив Гандальф. – О ні, ти скоріше помреш, ніж втратиш розум, шановний Денеторе! Ти навіть горе, вмієш використовувати. Невже ти думаєш, що я не зрозумів, навіщо ти цілу годину розпитував того, хто знає менше, ніж я, хоч я сидів поруч?
- Якщо зрозумів, втішайся цим, – відповів Денетор. – Нерозумно було б з дурної пихи гребувати допомогою та порадою, коли ті потрібні. Але ти виділяєш із своїх знань лишень в міру власних задумів. Володар Гондору ніколи не стане знаряддям для чужих задумів, навіть найшляхет-ніших. Питання Гондору для Намісників найважливіші, а Намісник тут я, аж доки не повернеться справжній король!
- Доки не повернеться король? – підхопив Гандальф. – Ти правий, Наміснику, твій обов’язок зберігати королівство в очікуванні на подію, дожити до котрої мало хто сподівається. Виконуючи свій обов’язок, ти можеш розраховувати на будь-яку мою підтримку. Зрозумій вірно: я не керую ніякою державою, великою чи маленькою, але всяке добре діло, якому загрожує небезпека, стосується також мене. Гондор може впасти, але все ж, якщо уціліє хоч щось вічне, незнищенне, здатне розквітнути згодом і принести плоди, тоді я вважатиму свою справу закінченою. Адже я теж у певному розумінні Намісник. Чи це тобі відомо?
Він обернувся і рішучим кроком рушив до виходу. Пі-нові довелося припустити бігцем за ним, щоб не відстати.
Доки йшли, Гандальф жодного разу не поглянув на Піна й не вимовив ані слова. Слуга супроводив їх через площу з водограєм до вузенького провулка, забудованого високими спорудами. Вони кілька разів завертали, доки не ви- • йшли до будинку, що притулився до міського муру з північного боку неподалік від гірської перемички. Широкі сходи привели їх до просторої кімнати, стіни якої були затягнуті золотою парчею. В кімнаті меблів було небагато: стіл, пара стільців, лава та два дуже зручних ліжка. Поряд з ними було приготовлено воду для вмивання. Три високих [17] вузьких вікна виходили на північ, на заворот Андуїну, все ще застелений туманом, Прирічне Узгір’я та водоспади Раурос. Пін виліз на лаву й почав з цікавістю вивчати гарний краєвид, аж доки служник не пішов геть, а тоді запитав:
- Ти сердишся на мене, Гандальфе? Я зробив усе, що міг.
- Оце достеменно так! – Гандальф обійняв Піна за плечі, теж виглянув у вікно і раптом засміявся. Пін з підозрою глипнув на нього знизу вверх – Гандальф сміявся весело, від щирого серця. А лише ж хвилину тому його зморшкувате обличчя здавалося стурбованим і змарнілим. Звідки ж взялося це глибоке джерело радощів? Якби воно вирвалося на волю, мабуть, затопило б ціле королівство…
- Ну звичайно: зробив усе, що міг! – крізь сміх промовив Гандальф. – Утім, вірно також, що не часто доводиться потрапляти в таку сутичку поміж двома грізними стариганами. Щоправда, Денетор дізнався від тебе набагато більше, ніж тобі здається. Ти не зміг приховати те, що після пригод у Морії загін проводив не Боромир, а хтось інший, гідний особливої поваги, власник легендарного меча, котрий збирався вирушити до Мінас-Тіріту. Гондор-ці взагалі багато розмірковують над змістом старих легенд, але Денетор, відправляючи сина в похід, надзвичайно заглибився у вивчення «прокляття Ісілдура». Це людина видатних здібностей, справжній нуменорець, як і молодший його син Фарамир. Старшого безмежна любив батько, але він був зовсім не такий… Денетор бачить далеко, при бажанні може читати чужі думки, навіть на великій відстані. Обманювати його важко й. небезпечно, пам’ятай про це, Піне. Ти присягнув йому. Не знаю, що спало тобі на думку, а може й на серце, але ти зробив добрий вчинок. Я не був проти, бо не завжди тверезий розум повинен стримувати щирі почуття. Ти не тільки розважив його, але й роз^ чулив його серце. Тепер тобі можна вільно пересуватися містом після служби. Але в цієї справи є зворотна сторона: ти поклявся виконувати накази Денетора, і він про це пам’ятатиме. Будь насторожі!
Гандальф зітхнув і додав:

Доска объявлений украина универсальная торговая доска объявлений.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Травень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031  

Підписка

  • Цікаве