Джон Р. Р. Толкін. “Володар Перснів: Дві Вежі”

Загін повільно посувався пагорбистим степом, і так само повільно розтягала ніч над світом темне полотно. Місяць, вже майже вповні, викотився з-за гір і засвітив свій білий паперовий ліхтарик. Броди наближались. Вітер приніс сумовите вовче скигління. Роханці їхали засмучені: зовсім недавно тут попрощалося з життям чимало їхніх товаришів.
Ізена текла низом глибокого, порослого травою яру. Дорога спускалась до неї широкою смугою, що залишили дощі, а на тім березі круто підіймалась. Поперек річки поклали колись у три ряди каміння для пішоходів, а коні могли пройти поміж рядами; посередині русла вода намила піщаний острівець, і завжди ще здаля можна було почути шум води, що б’ється об каміння. Зараз над Ізе-ною запала глуха тиша. Річище обміліло, стало видно мул та пісок на дні.
- Від якої хвороби змарніла наша красуня? – спитав Еомер. – Саруманові не первина руйнувати живу красу. Може, це він висушив витоки Ізени?
- Можливо, що й він, – відповів Гандальф.
- Несила мені їхати напрямки, – пробурмотів Тео-ден. – Тут птахи та звірина ласують тілами відважних…
- Іншої дороги нема, – суворо сказав Гандальф. – Але ти побачиш там також дещо втішне. Твої воїни не стали вовчою їжею. Ті бенкетують нині на стерві своїх приятелів-орків. [136]
Помітивши Гандальфа у світлі місяця, на світлосяйно-му коні, вовки порозбігались на всі боки та видивлялися з темряви жовтими сліпаками. Нападати на живих вони побоювались. Роханці, не вмочивши чобіт, дісталися до середини броду.
- Тепер дивіться, – сказав Гандальф.
На острівці височів курган: верхівка прикрашена кам’яним вінцем, по схилах повтикані списи.
- Тут спочили всі ті, хто загинув біля бродів!
- Хай буде земля їм пухом, – сказав Еомер. – Списи поіржавіють, ратища зітліють, а вони вічно будуть охороняти спокій Ізенських бродів…
- І про це ти подбав, друже? – сказав із захватом Теоден. – Дуже багато ти встиг за одну ніч!
- Мені допомагав Тінебор, – сказав маг. – Та й не тільки він. Чутки перебільшили кількість загиблих. Набагато більше народу встигло розсіятись по степу. Всіх, кого пощастило зустріти, я зібрав, частину відіслав Еркенбрандові, інші допомогли мені тут, а потім поїхали до Едорасу. Хоча Саруман всі сили послав проти Гірського Рогу, багатства Золотого Двору могли спокусити грабіжників або вовкулаків. Але тепер твій дім неушкоджений і радісно зустріне тебе.
- Так само, як я його, – додав Теоден, – хоч як би мало мені не залишилось жити там.
Коли переїхали на той берег та попрощались з курганом, понад рікою знов залунало протяжливе вовче скигління.
Старий тракт на Ізенгард спочатку повторював усі вигини Ізени, потім відривався від неї та йшов прямо до входу у долину Нан-Курунір; звідти до воріт Ізенгарда залишалось 16 миль. Подорожні тримались неподалік від тракту, але їхали узбіччям, бо земля навкруги була тверда, вкрита жорсткою травою. Коли близько півночі стомлений Теоден розпорядився зробити привал, від бродів їх відділяло п’ять ліг; відроги Імлистих Гір, мов велетенські руки, вже витягувались їм назустріч. Далеко у глибині долин звивався вгору стовп пари та диму. Підіймаючись вище гір, він розпливався брудно-білими клубами по зоряному небу.
- Горить долина Сарумана! – вигукнув Арагорн.
- Над Нан-Курунір завжди нависає дим, але ж це пара! – здивувався Еомер. – Що вигадав зрадник на цей раз? Може, це кипить вода Ізени? [137]
- Все може бути, – повторив своє улюблене прислів’я Гандальф. – Вранці про все довідаємось, а зараз треба відпочити.
Люди поснули, як убиті, але вже через дві години всіх розбудив крик вартових. Ніч була тиха, без вітру, небо іскрилось від зірок, але на табір насувалась хмара чорніша, ніж ніч.
- Не рухайтесь! – крикнув Гандальф. – Не торкайтеся зброї! Почекаємо, нас ніхто не зачепить!
Темрява, сповнена шурхоту, глухого шемрання, шелестіння та протяжливих зітхань, текла, мов ріка, з обох боків табору. Земля двигтіла. Здавалось, кінця цьому не буде, але шум поволі вщух, хмара зникла в ущелинах Імлистих Гір. Далеко на півдні, в Гірському Розі, теж затрусилася земля; люди почули шум, немов смерч влетів до Хельмового Яру. До самого ранку ніхто не насмілився виглянути. А вранці вийшли роханці на стіну фортеці та остовпіли: від усіх куп орків не лишилось ані сліду, і чарівний ліс теж зник, тільки трава на лузі була зім’ята, немов по ній пройшли стада пастухів-велетнів. Милею нижче валу люди знайшли величезну яму, засипану землею та завалену камінням. Можна було здогадатись, що це за яма, але ніхто не ризикнув придивитися ближче. Насип одержав назву Смертного горба, трава на ньому ніколи більше не росла. І уорнів у Хельмо-вому Лузі ніколи більше не бачили. Помстившись над ор-ками, вони повернулись до своїх непролазних, глухих хащів.
Ані ярл, ані його супутники до світу вже не заплющили очей, але нічого страшного більше не трапилось. А вранці пролунав голос Ізени: широка хвиля з плюскотом прокотилась уздовж річища, розтеклась по прибережнх плесах, і річка заграла, ніби так завжди й було.
Сонце зійшло за хмарами, день настав сіренький, блідий. Над землею нависав задушливий, липкий туман. Крізь нього ледь виднілись обриси Долини Чародія. Колись вона вся пишно зеленіла, а Ізена була повноводою – її живили струмки та джерела в горах, де рясно випадали життєдайні дощі. Тепер лише попід стінами Ізенгарда залишились смужки поораної землі, де гнули спини Са-руманові невільники, а в долині буяли бур’яни та тернина. Колючі парості повзли, мов змії, по зсушеній землі, п’ялися на урвища, сплітались так, що утворювались якісь [138] клубки, кулі, де ховалися гнізда дрібних тварин. Посеред диких трав стирчали обгорілі пні. Бридкий, німий край, тільки вода зухвало шуміла у своїх берегах. Туман огортав усе це, але й він не додавав краси краєвиду. Вершники їхали мовчки; кожен з них намагався передбачити, що чекає на них, бо мета їхньої подорожі вже наближалась, і до кожної душі закрадався страх.
За кілька годин тракт обернувся на широку бруковану вулицю: бруківка лежала щільно, між камінням не пробивалась жодна билинка. Обабіч були викопані ринви для стоку води. Потім з туману виринув чорний стовп з білою кам’яною рукою зверху. Пальці Білої Руки вказували на північ. За стовпом мали з’явитись ворота Ізенгарда. Тривога вкралася до найстійкіших сердець, але за туманом нічого не було видно.
З прадавніх часів стояло під крилом Нан-Курунір місто, яке в Рохані звали Ізенгардом. Гірські відроги, що вигинались майже правильним колом, стали йому і за стіни, і за перші будівлі. Чимало попрацювали там нуменорці, та й Саруман не витрачав часу даремно. Єдиний вхід був прокладений під склепінням тунелю у південній частині кола; його замикали з обох кінців залізні ворота на завісах, вбитих прямо у скелю. Ці величезні ворота можна було, якщо зняти запори, безшумно відкрити легким поштовхом руки. Внутрішній простір кола займала кругла, мов тарілка, улоговина, близько милі в поперечнику. Колись тут росли сади, між садами звивались тінисті доріжки, а посередині лежало блакитне озеро, яке живили водою гірські джерела; при Сарумані зелень вивелася, стежки випрямили, вкрили чорним гранітом та поставили уздовж них чавунні стовпчики з ланцюгами. Всі приміщення – житло, комори, коридори – були видовбані в скелях, і незчисленні вікна та двері дивилися на круглий майдан. Там жили робітники, слуги, бранці, солдати, саме там знаходилися великі арсенали. В глибоких ямах під стінами тримали вовків. Уся площа міста була порита та подірявлена: під землею понакопали льохів, прикрили зверху напівкруглими куполами; вночі місто було схоже на цвинтар з привидами – земля раз у раз трусилась, з льохів тяглися султани диму та пари, мертвотно-білого, бурого або отруйно-зеленого. Там, у підземеллях, ховались кузні, печі, там безперестажу [139] крутились залізні колеса та грюкали молоти. Всі дороги, огороджені ланцюгами, сходились до центру улоговини, до високої, дивовижного вигляду башти. Будували її ті ж самі руки, що зрівняли колись гірську западину та вимостили дороги, але здавалось, ніби вона виросла сама по собі, зламавши кору земну, що страждала від по^ логової муки.
Чотири круглих башти з чорних важелезних блоків єдиним могутнім стовпом підіймались на неймовірну височину, а там розділялись та стирчали, мов гострі роги; до кожної великої башти приліпились маленькі, з гострими шпилями. Між ними був улаштований рундук з підлогою з полірованого каміння, на якому викарбували таємничі написи. Звідси, з височини 400 футів, було видно всю рівнину та далекі гори Така була оселя Сарумана, Орт-ханк; ця назва, завдяки дивній грі звуків мала подвійне значення: ельфійською мовою – «гора-ікло», а рохан-ською – «хитра голова».
Колись Ізенгард, неприступна сторожова фортеця, був також зручним житлом для відважних лицарів – храни-телів західного кордону Гондору та мудрих звіздарів. Са-руман поступово все перекроїв на свій лад. Йому здавалось, що він вдосконалив місто, але всі хитромудрі витівки, заради яких він покинув свою колишню, справжню мудрість, були підказані з Мордору, хоча сам він про це й не здогадувався. Врешті-решт усе, чим він займався, виявлялося лише дитячою забавкою чи лестощами підлабузника, а Ізенгард ставав копією страшної твердині, тюрми, вогняного джерела – Барад-Дура, Чорного Замку, котрий суперників не терпів, з лестощів глузував і, сповнений пихи та незмірної сили, спокійно очікував нагоди, не знаючи, що таке страх.
Оце й усе, що знали роханці. Нічого, окрім чуток та переказів, не доходило до них; на пам’яті нинішнього покоління ніхто з них не входив до воріт Ізенгарда, якщо не лічити Гадючого Язика чи інших на його зразок, та й ті пробирались до Сарумана крадькома і про те, що бачили, не балакали.
З усіх супутників Теодена один Гандальф спокійно проїхав повз вказівну кам’яну руку, і відразу ж на кінчиках [140] білих пальців, де повинні бути нігті, проступили червоні плями, немов від засохлої крові.
Все навкруги виглядало, ніби після сильної повені; на дорозі розлились широкі калюжі, вода виповнила ринви, текла блискучими струмінчиками по бруківці. Туман трохи порідшав; було вже опівдні. Проїхавши десь з півмилі, Гандальф зупинив коня та покивав головою, скликаючи всіх до себе. Завіса туману піднялась. Загін стояв перед ворітьми Ізенгарда.
Ворота, зім’яті, мов аркуш паперу, лежали на землі, виламані з петель. Навколо валялись кам’яні блоки, потріскані або розколоті. Арка ще стояла, але тунель за нею обернувся на відкритий прохід, а по стінах зяяли діри та розгалужені тріщини. Башти лежали безладною купою. Якби Велике Море розгнівалось та вдарило у ці стіни, воно не спричинило б більшого спустошення.
Улоговина за колом стін, залита бурхливою водою, нагадувала казан з окропом; в ньому, занурюючись та кружляючи, плавали Лошки, колоди, скрині, барила, всілякий мотлох; над новоствореним багнищем стирчали похилені колони, розщеплені, мов очеретинки. Тільки твердиня Ортханк, непорушна, височіла, як і раніше, в центрі, і каламутні хвилі безсило покусували її підніжжя.
Теоден та його супутники спостерігали цю жахливу картину, нічого не розуміючи. Хто наніс цей руйнівний удар? Ніде не було ані душі, тільки над склепінням розбитих воріт, серед уламків, було ледве видно маленькі фігурки у сірих плащах. Невідомі – їх було двоє – розташувались у зручних позах, перед ними стояли пляшки, миски та тарілки; парочка добряче підживилася і тепер відпочивала від надмірних зусиль. Один, поза сумнівом, мирно спав, другий, спершись спиною на перекошену плиту, поклав ногу на ногу, руки під голову та пускав з рота покручені смужки і тонкі кільця легкого голубого диму.
Посеред загальної руїни таке видовище здавалось неймовірним. Не встигли роханці отямитись, як чоловічок, що пускав дим з рота, помітив їх серед туману, що вже танув, і жваво скочив на ноги. З усього судячи, це був цілком дорослий чоловік, тільки десь удвічі нижчий, ніж звичайний. Його голову прикрашала буйна кучерява чуприна,’ а сірий плащ був такий самий, як у друзів Гандальфа. [141]
Чоловічок низько вклонився, притис руки до грудей, а потім, немовби не помічаючи мага та його товаришів, звернувся до Теодена й Еомера:
- Ласкаво просимо до Ізенгарда, шановні витязі! Ми тут за брамників – я, Меріадок, син Щеріадока, до ваших послуг, а мій товариш – Перегрій, син Паладіна, з роду Туків – його, на жаль, подолала втома! – тут чоловічок рішуче стусонув сплячого і знов уклонився. – Обидва ми з далекої країни. Вельмишановний Саруман вдома, але не приймає: він зараз має важливу бесіду з якимось Гадючим Язиком. Інакше він неодмінно вийшов би зустрічати таких шляхетних гостей.
- Ба, он воно як! – засміявся Гандальф. – Отже, це Саруман доручив вам стерегти ворота у час, вільний від споживання їжі?
- Ні, високошановний пане, – поважно відповів Мер-рі. – Ця дрібниця не привернула його високої уваги. Він дуже зайнятий… Нас поставив Древес, він тепер головує над Ізенгардом. Він звелів зустріти правителя Рохану та привітати його, вживши належні вирази. Що я саме й зробив, у міру моїх слабких сил.
Гімлі вже не міг більше стримуватись:
- А нас ти привітати не збираєшся? Для Леголаса та для мене навіть слівця не знайдеш? О пройдисвіти, волоцюги, лиходії хутроногі! Гарненько влаштувались! Ми двісті ліг нишпоримо бездоріжжям, степами та хащами, б’ємося, життям ризикуємо заради них, а вони? Лежать черевцем догори, бенкетують та ще люлечками попихкують! А щоб же тебе муха брикнула! Люльки! Звідки тютюнець, шахраю? Молот і ковадло! Ще хвилинка, їй-бо, я б луснув від злості… чи від щастя, не знаю…
- Гімлі випередив мої слова, – сміючись, сказав Ле-голас. – Тільки мене більше цікавить, звідки вино!
- Не знаю, як чогось іншого, а кмітливості ви не надбали, – сказав Пін, напіврозплющивши одне око. – Знаходите нас на полі перемоги, – він розплющив друге око, сів та потягся, – серед військової здобичі, та ще питаєте, звідки в нас ці крихти цілком заслужених благ!
- Цілком заслужених? – пирхнув Гімлі. – Оце так я вам зразу й повірив!
Вершники сміялись, слухаючи цей обмін люб’язними промовами. [142]
- Відразу видно, що зустрілись добрі друзі, – зауважив Теоден. – Отже, це й є твої загублені малюки, Ган-дальфе? Щодня нові дива! Якщо я не помиляюсь, ми бачимо напівросликів, чи, по-нашому, гобітанців?
- Гобітів, правителю, якщо буде ваша ласка, – поправив Пін.
- Гобіти? – повторив Теоден. – Звучить незвично, але схоже. Гобіти! Все, що мені доводилось про вас чути – це ніщо порівняно з дійсністю!
Меррі вклонився. Пін теж підвівся та відповів з низьким уклоном:
- Дякую за добре ставлення, правителю. Але уяви собі: скільки різних країн ми пройшли, але ніде навіть не чули про гобітів, ви перші!
- Наш народ колись жив на півночі, – сказав Теоден, – але, на жаль, наші відомості дуже неповні. Кажуть лише, що десь далеко, за горами та долинами живуть на-піврослики, що риють нори у піщаних схилах; про які-небудь славетні подвиги цього племені нічого не кажуть, вони, здається, не люблять зайвого клопоту та ховаються від людей, миттю зникають і змінюють голос на зразок пташиного. Зате тепер я знаю більше за всіх! Наприклад, ніхто не знав досі, що ви вмієте пускати дим.
- Ну, це простий фокус, – відповів Меррі. – Ми цьому вже давно навчились. Першим виростив справжнє зілля для люльок у своєму городі Тобольд Люлькас з Дов-гонора, що в Південній Чверті, 1070 року нашого літочислення. Як саме старий Тобі видобув це зілля, ми…
- Правителю, обережно! – попередив Гандальф. – Цим гобітам тільки дай – вони як заходяться згадувати знамениті бенкети та інші історичні події, то не заспокояться, поки не переберуть всіх родичів до дев’ятого коліна включно. Відкладемо з твого дозволу тютюнову історію батьків та дідів до спокійнішої години. Краще скажи, Меррі, де Древес?
- Пішов на північний бік попити чистої водиці. Енти майже всі теж там, з ним, але вони ще повернуться, щоб скінчити тут свою справу.
Меррі показав на вируюче озеро. Здалека долинув гуркіт та тріск, немов хтось розірвав цупке полотно, і дзвінкі, радісні вигуки. [143]
- Отже, Ортханк ніхто не охороняє? – спитав Ган-дальф.
- По-перше, досить вже й водяної перешкоди, -відповів Меррі, – а по-друге, там Брегалад і ще дехто. Придивіться! Бачите, які стовпи вкопав Саруман, а які самі по собі стоять?
- Так, там, під вежею, стоїть ент з довгим волоссям, – сказав Леголас. – Опустив руки та й завмер, мов стовп.
- Древес нічого не велів мені сказати? – спитав Ган-дальф. – Чи його доручення вилетіли з ваших голів, щойно ви побачили повні миски?
- Велів, – анітрохи не зніяковів Меррі. – Я саме збирався сказати, але ж ви позасипали мене запитаннями… Наказано передати: якщо правитель Рохану і Гандальф будуть ласкаві під’їхати до північної стіни, Древес буде радий їх побачити. Я, зі свого боку, можу додати, що там же приготовлений обід з найкращих ласощів, які власноручно відібрав я, ваш покірний слуга!
І Меррі знову поважно вклонився. Гандальф погрозив йому кулаком:
- З цього і треба було починати! Поїхали, Теодене! Нам треба ще обминути озеро, але це не дуже далеко. Древес розповість тобі багато цікавих речей, адже він і є Фангорн, найстаріший та наймудріший з ентів.
- Поїхали, – кивнув головою Теоден. – До побачення, славетні гобіти! Я охоче запросив би вас на гостини до мого дому. Там би ми посідали у затишку, і ви б розповіли мені все, що завгодно, про ваших предків, починаючи хоча б і зі створення світу, про старого Тобольда та його зілля… А поки що — до побачення!
Гобіти разом вклонились.
- Ось, значить, який він, ярл Рохану, – шепнув Пін. – Симпатичний старий. Чемний…

Розділ 9
ЩО МОЖНА ЗЛОВИТИ В КАЛАМУТНІЙ ВОДІ
Арагорн, Гімлі і Леголас не поїхали з Гандальфом. Гобіти спустились до них, коней відпустили пастись та всілись усі разом на руїнах. [144]
- Здається, наше полювання скінчилось, – сказав Арагорн, придивляючись до гобітів. – Навіть не віриться. І куди нас доля закинула!
- Саме час нам, скромним мисливцям, розгадати нарешті свої скромні загадки, – запропонував Леголас. – Поки значні особи зайняті значними справами…
- І ми хотіли б вас послухати, – попросив Меррі. – Древес дещо розповів, але в нього відомості не повні.
- Давайте по порядку, – заперечив Леголас. – Ми вас шукали, а не навпаки, ми й питати будемо перші.
- І першими трохи поїмо, – додав Гімлі. – В мене голова аж тріщить, та й полудень давно минув. Я багато чого пробачу цим шибеникам, якщо вони наділять нас хоч чимось зі своїх трофеїв!
- Дамо, дамо тобі і поїсти, й попити! – пообіцяв Пін. – Як тобі зручніше – подавати сюди чи пообідаємо у кордегардії? Бо ми обідали під відкритим небом, щоб, не змикаючи очей…
- Наскільки я встиг зауважити, принаймні одне око ви змикали, – перервав його Гімлі. – Ноги моєї не буде у орчій конурі, а орчих запасів і до вуст не візьму!
- А тебе ніхто й не примушує, – сказав Меррі. – Можеш повірити, нам орки теж до смерті набридли. Але Саруман не зовсім з глузду з’їхав, оркам ворота стерегти не доручав. Тут стояли люди, вони мали особливі пільги, і харчі їм постачали відбірні.
- І тютюнець? – спитав Гімлі.
- Тютюнець – це вже окрема історія, – ухильно відповів Меррі. – По обіді про все дізнаєшся.
Гобіти провели дорогих гостей під арку, потім у двері наліво, далі по східцях до просторої кордегардії; там стояв довгий стіл, у високому каміні горіли уламки деревини. Раніше у приміщенні було, мабуть, тьмаво, бо єдине вікно виходило до підворіття – але тепер крізь пролом проходило доволі світла.
- Хмизу в нас бракує, – вибачився Пін, – бо дрова, скільки ми не шукали, всі вогкі. Але тяга відмінна – видно, камін ще цілий. Відтак я вам зараз грінок підсмажу, бо хліб тут зовсім черствий.
Вони посадили друзів за стіл, а самі щезли у коморі та повернулись навантажені посудом, пляшками й різноманітними наїдками. [145]
- Не відвертай носа, друже мій Гімлі, – сказав Меррі, виваливши на стіл все, що приніс. – Це не корм для орків, а їжа, яка личить людині, як висловився б шановний Дре-вес. Що будеш пити – вино, пиво? Маємо пречудове барильце! Ось першокласна шинка, ось грудинка – можемо підсмажити пару скибок. Правда, зеленини ніякої нема – постачання кепське, останнім часом привозу не було. І солодкого нічого, крім хліба з медом. Згодиться?
- Ще й як! Вважай, що ми розрахувалися!
Гобіти пригощали та пригощались самі, немов і не обідали. «У доброму товаристві гріх не попоїсти», – казали вони.
- Які дбайливі! – сміявся Леголас. – А якби ми нині не з’явились, ви з чемності складали б товариство один одному?
- Прошу не прискіпуватись! – образився Пін. – В полоні нас, можна сказати, майже не годували, та й раніше – хіба то харчування! І не пам’ятаю, коли ми всі востаннє їли досхочу!
- Однак піст вам не зашкодив, – зауважив Арагорн. – Ви, братці, так би мовити, розквітли.
- Вірно, – підтвердив Гімлі, дивлячись на друзів поверх келиха з вином. – Волосся густе стало, завилося, я б сказав навіть, що ви підросли, якщо це можливо у гобітів вашого віку. Древес, видно, вас голодом не заморив!
- Що ні, то ні, – визнав Меррі, – але енти тільки п’ють, а чи водою наїсися? Звісно, трунки Древеса корисні, але нам важко без чогось істотнішого.
- А, то ви пили воду ентів! – вигукнув Леголас. – Тоді не варто дивуватися вашому розквіту. В старих піснях воді Фангорну надають чудодійні властивості.
- Багато чого надають Фангорнові, – сказав Арагорн, – а я туди так і не навідався. Хотілося б почути про нього та про ентів теж.
- Енти? О, енти – це таке! Ну, по-перше, вони дуже різні. Всілякого розміру… та все таке. І потім їхні очі… Дивні такі очі, розумієте…
Пін безпорадно змахнув руками – опис не складався, але швидко здогадався, що сказати:
- Та взагалі, ви ж їх бачили здаля! У всякому разі, вони вас помітили й сповістили, що ви прямуєте сюди, а коли познайомитесь ближче, то все самі зрозумієте. [146]
- Це нечесно! – обурився Гімлі. – Хто ж починає історію з середини!
- Куди поспішати? – заспокоїв його Меррі. – Спершу давайте, якщо вже всі ситі, напхаємо люльки та покуримо! Хай нам хоч на часинку примариться, ніби ми знову в Бригорі чи в Рівенделлі…
І він витяг з кишені добряче наповнений шкіряний кисетик.
- У нас цього добра хоч греблю гати, – похвастався він. – Якщо забажаєте – можете набрати на дорогу, скільки душі завгодно. Уявляєте, сьогодні вранці ми з Піном заради розваги вивуджували з води що трапиться і бачимо – гойдаються два барильця. Відкрили, а там – тютюн, вищого ґатунку й зовсім сухий!
Гімлі взяв дрібку, розтер між пальців, понюхав:
- Дуже запашний!
- Ще б пак! Це ж наша продукція, з Довгонора, на барильцях було тавро фірми Люлькасів. А ось як вони сюди потрапили – хто здогадається? Я й не чув, щоб ми торгували з Саруманом… Ну, чи згодиться?
- Згодилось би, якби ми мали люльки, – зітхнув Гімлі. – Бо я свою загубив десь у Морії, а може, й раніше. Вже й забув, який той тютюн на смак. Ви часом не виловили з мутної водиці пару люльок?
- На жаль, ні! – розвів руками Меррі. – Всюди пошаруділи – нема. Може, Саруман такі розкоші одному собі дозволяв? Не стукати ж у двері Ортханка, мовляв, чи не позичите люлечку? Нічого, обійдемось, покуримо, як брати, по черзі…
- Постривай! – перехопив Пін, сунув руку за пазуху та витяг мішечок, що висів на шнурці. – В мене тут зберігаються деякі скарби, ліпші, ніж зловорожий Перстень. Ось, тримай: моя стара дерев’яна люлька. Ось ще: люлька запасна. Я їх через півсвіту ніс, сам не знаю нащо – адже куриво давно все витратив! Аж ось і знадобилися…
І він подав Гімлі добре обкурену люльку з широкою пласкою голівкою.
- О найвеликодушніший з гобітів! – вигукнув Гімлі. – Я твій боржник!
- Чудово, – посміхнувся Леголас. – А тепер давайте вийдемо на свіже повітря. Подивимось, звідки вітер віє. [147]
Вони вийшли й посідали поблизу від зруйнованих воріт. Звідти добре було видно всю долину – туман здійнявся високо і помалу танув.
- Нечасто я втомлювався як оце сьогодні, – сказав Арагорн, розпалюючи люльку.
Він розправив плащ* ліг, витягнувши ноги, і заходився пускати з люльки покручені кільця диму.
- Як гарно, – засміявся Пін. – Знову бачу нашого Блукача!
- А він нікуди й не дівся. Я і той, і другий, і Дунадан, і Блукач…
Довго нікому не хотілося порушити приємну тишу. Диміли люльки, сонце гріло землю скісним промінням крізь високі білі хмаринки. Леголас, лежачи горілиць, дивився на сонце, не примружуючи очей, та тихесенько наспівував. Потім рішуче сів:
- Ну, друзі та приятелі, туман розсіявся! Небо чисте, хоча ви й коптите його так ревно. Хто почне?
- Я опинився у темряві, серед скопища орків… – почав Пін. – Стривайте, а який нині день?
- За гобітанським календарем п’яте березня, – відповів Арагорн.
Пін порахував по пальцях та здивувався:
- Всього дев’ять днів! * А мені здавалось, що рік минув… Все було, знаєте, як у жахливому сні, тільки наяву. Якщо я щось важливе забуду, Меррі додасть. Усякі подробиці – голод, брудні лапи та інше – я краще відкину, не хочеться згадувати…
І Пін виклав усе по порядку: останній бій Боромира, біг через степ, знайомство з Фангорном. Слухачі могли впевнитись, що їхні здогади були вірні.
- До речі, час повернути вам дещо загублене, – сказав Арагорн і вийняв з-за пояса два кинджали у піхвах.
- Оце так подарунок! – скрикнув Меррі. – Невже це наші ножички? Я своїм устиг подряпати пару орків, але Углук зброю в нас одібрав. Я думав, він нас заріже, а він тільки обидва кинджали відкинув, ніби вони йому лапи підпалили.
- А ось і твоя застібка, Піне. Я постарався зберегти її, адже це цінна річ…
* В Гобітанії всі місяці мають по ЗО днів (примітка автора). [148]
- Я розлучився з нею мимохіть, серце мені щеміло, – пробурмотів Пін. – Мені нічого іншого не залишилось…
- І правильно, – кивнув Арагорн; – Хто не вміє в разі потреби віддати свій скарб, той найжалюгідншшй раб на світі…
- Добре ви це вигадали, коли мотузки розрізали, – схвалив Гімлі. – Зрозуміло, вам допоміг випадок, але ви вхопили його, так би мовити, обома руками!
- А як ми ламали голови! – сказав Леголас. – Я вже розмірковував, чи не крильця вам виросли…
- Гей, якби так! Але я ще не розповів про Горшнака… Піна тіпнуло, він махнув рукою та відвернувся. Остан-
ня, найстрашніша частина оповідання дісталась Меррі.
- Не подобаються мені ці орки з Барад-Дура, чи Луг-бурця, як вони його звуть, – сказав Арагорн. – Чорний Володар та його служники занадто багато знають. Після чвари з Углуком Горшнак напевне відіслав повідомлення, і Криваве Око звернулось до Ізенгарда… Зате Саруман піймався у власну пастку!
- Авжеж, сподіватися на виграш він не має жодних підстав, – згодився Меррі.
- Старий негідник показався нам у лісі, – пригадав Гімлі. – Ми точно не зрозуміли, але Гандальф на це натякав…
- А коли це було?
- П’ять ночей тому, – уточнив Арагорн.
- Ага, тоді, значить, про ці дні ви нічого не знаєте. Гаразд, слухайте далі. Ми зустріли Древеса та заночували у нього в Джерельному Покої, а вранці відвідали Віче ентів – оце так видовище, скажу я вам! Вони закінчили тільки на другу добу опівдні! І відразу ж вирушили – в лісі буря піднялась! Вони йшли, плескали у долоні та співали…
- Якби Саруман їх почув – утік би світ за очі, – додав Пін. – «Хай барабан, мов грім гуде! Вперед, мов доля ми ідем!» Я, щиро кажучи, не дуже прислуховував-ся – хто б подумав, що це не просто похідний марш…
- Відверто кажучи, нам було дуже неспокійно, – підхопив Меррі. – Спускаємось ми до долини Нан-Курунір, а за нами – цілий ліс! Ми стали допитуватись у Древеса, і він якось неохоче пояснив: це уорни, така їхня «скорочена» назва, або колишні енти, вже зовсім здерев’янілі, навіть з вигляду – вони стоять нерухомо, мовчки наглядають [149] за деревами. Здається, у нетрях лісу їх багато, цілі сотні. Силу вони мають величезну, вміють напускати туман, а якщо розгніваються, можуть рухатись дуже швидко та безшумно. Сидиш собі, милуєшся зірочками, аж гульк – навколо вже непролазна хаща! Голос в них ще не пропав, енти вміють домовлятись з ними, але вони здичавіли, втратили розсудливість і стали небезпечними. Справжні енти їх стримують, бо інакше…
Гаразд, спустились ми з ентами, а за нами й уорни пошелестіли. Шурхіт здійнявся, мов при першому пориві грози! Місяць сховався, і ніхто не помітив, як у Долині Чародія сам собою виріс страшний ліс. Ворог не подавав ознак життя, тільки під самим дахом Ортханка світилось одне-єдине віконце.
Древес узяв кількох молодиків, що ще не втратили гнучкості, і причаївся біля воріт. Ми з Піном теж там були – сиділи у Древеса на плечі. Старий був сильно роздратований, але обачності не втратив, і молодші його послухались, – защухли, немов статуї. Раптом в Ізенгарді піднялася веремія, загрюкало, застукало, заревли сурми. Ми було подумали, що нас викрито і зараз почнеться сутичка. Нічого подібного: це армія Сарумана виступала у похід. Я в тутешніх справах не дуже обізнаний, але неважко було збагнути – Саруман поспішав покінчити з роханцями. Він підняв усіх, зняв навіть частину охорони Ізенгарда. Орки марширували ряд у ряд, за ними верхівці на здоровезних вовках. Люди йшли зі смолоскипами, і я зміг до них придивитися – звичайні люди, похмурі, але взагалі не страшні. А ось гобліни – це жах! На зріст як люди, пики косоокі, зуби стирчать… Може, пам’ятаєте, у Бри-горі ми бачили прибульців з півдня, таких гидких? Так ось, ці гобліни до них трохи подібні.
- У Хельмовім Яру таких напів-орків було повно, – сказав Арагорн. – І я теж згадував Бригору. Тепер можна не сумніватись: той прибулець у трактирі був шпигуном Сарумана, а може, також і Чорних Вершників. У цих мерзотників ніколи не вгадаєш, хто з ким в союзі та хто кого обдурює…
- Всього війська було не менше ніж десять тисяч, – вів далі Меррі. – Одні пішли до Броду, а другі – на схід. За милю звідси річка тече у високих берегах і там є міст. Вони проходили по ньому, хрипко співаючи, волали, реготали. [150]
Кінець Рохану, подумав я. А Древес шепнув мені: «Горе Ізенгарду, його камінню та скелям!».
Я в темряві бачити не вмію, але судячи з шуму, коли ворота замкнулись за останнім солдатом, уорни знялись та одразу потягли на південь – за орками. До ранку вони вже зовсім зникли з очей.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Листопад 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
27282930  

Підписка

  • Цікаве