Джон Р. Р. Толкін. “Володар Перснів: Дві Вежі”

Коли гомін Саруманового війська затих в далечині, ми пішли на приступ. Древес опустив нас з Піном на землю та почав гупати у ворота кулаком, викликаючи Сарумана. Замість відповіді посипались стріли й каменюки. Але ен-там це все одно, ніби комарик вкусив. Навіть якщо ента геть-чисто утикати стрілами, мов кравецьку подушечку для шпильок, він і тоді себе пораненим не вважає. По-перше, ентам не страшні ніякі отрути, а по-друге, в них шкіра тверда, твердіша, ніж кора дерев. Не всякою сокирою її й порубаєш. Взагалі сокир вони не полюбляють. Але проти одного ента треба виходити зразу дюжині бійців з сокирами, бо хто один раз рубоне, другий раз не повторить – енти гнуть в кулаці гартовану сталь, мов бляшанку… Коли у Древеса влучило зо два десятки стріл, старий так розпалився, що його можна було б навіть назвати квапливим, як він любить казати. Він покликав молодих ентів, і як заходилися вони ламати ворота! Пальцями рук та ніг впиваються у каміння та кришать, немов хлібну скоринку! Коріння рослин теж на таке здатне, тільки на це витрачаються віки, а енти впоралися хвилин за п’ять. Вони кришили, драли, тягли, трясли, товкли… Слово честі, за п’ять хвилин ворота повалились, мов картонні! А Саруман чи то не розумів, що діється, чи то просто злякався: побоявся вийти без своїх найманців та машин. Він Ган-дальфу і в слід не ступає! Я вважаю, вся слава його пішла лише тому, що він оселився в Ізенгарді…
- Ні, – заперечив Арагорн, – колись він був гідним слави. Знання його глибокі й широкі, мисль швидка, руки на подив умілі. А ще він умів оволодівати думками людей. Мудрих переконував, простаків лякав. Це вміння в нього ніхто не відніме. Мало хто й зараз встоїть проти нього віч-на-віч. Гандальф, Елронд, Галадріель – ці б йому не піддались, а ось інші…
- Щодо ентів я не хвилююсь, – сказав Пін. – Колись, наскільки мені відомо, вони дали обдурити себе, але вдруге такого не дозволять. Саруман їх недооцінив і дуже [151] прорахувався. Коли вони вгризлися у стіни, виправляти помилку було пізно. Щури, які ще залишилися, так би мовити, на борту, почали тікати через всі пробиті діри. Людей енти відпускали, спершу розпитавши кожного докладно – їх було лише дві-три дюжини. Орків не милували. А якщо хто проривався, – потрапляв до уорнів – ті з них, що не пішли на південь, щільно оточили Ізенгард.
Весь цей час Саруман сидів десь над ворітьми – мабуть, проводжав свою непереможну армію, та й не встиг повернутися. Коли під ударами ентів південна стіна повалилась і рештки варти втекли, чародій теж вирішив п’ятами накивати. Він побіг, тримаючись найтемніших закутків, але ніч розпогодилась, небо визоріло, а для ентів досить і такого освітлення. І Брегалад – це наш знайомий, інакше його звуть Поспішай, як закричить: «Тримайте вбивцю лісів! Тримайте!» Брегалад має ніжне серце, він не може вибачити Саруманові загибель своїх горобин і перший метнувся ловити чародія; а бігає він, коли розпечений гнівом, дуже швидко. Квола фігурка то виринала, то пропадала в тіні придорожніх стовпів; ще хвилина, і Брегалад наздогнав би чародія і розчавив, мов комашку, але Саруман вже скочив на ґанок Ортханка і грюкнув дверима. В місті вже зібралось багато ентів; одні бігли за Брегаладом, інші увірвалися з півночі, зі сходу. Тепер вони бушували в улоговині, руйнуючи все, що під руку трапить. Раптом з-під землі як рвоне – ніби вогнем плюнуло через всі щілини. Відразу все затягло ядучим димом – це Саруман, сидячи в Ортханку, пустив у хід якісь свої пекельні пристрої. Багато ентів отримало тяжкі опіки, а один, Берест, високий такий, гарний, попав прямо у вогонь і згорів, мов трісочка…
Ось тоді енти розлютились насправді. Раніш вони, так би мовити, тільки розминалися! Усе закипіло. Вони кричали, рикали, сурмили так, що каміння тріскалось. Ми з Піном лягли на землю, затисли вуха, голови плащами обгорнули. А енти металися, мов смерчі, дробили у щебінь колони, закидали люки, важелезні плити летіли, як сухе листя. Жахливий ураган уразив Ортханк. Залізні балки, покручені вузлами, злітали аж ген до верху башти, скалки пробивали вікна. Але сама вежа залишалась цілісінька – може, її зберігало якесь чародійство, прадавнє та сильніше за Саруманове; енти, хоч як старались, навіть краєчка не відбили, тільки самі покалічились. [152] На щастя, здоровий глузд не зрадив старого,Древеса. Полум’я його не зачепило. Боячись, що енти у войовничому запалі згублять себе, а Саруман скористається нагодою та втече, він пробився крізь натовп буйних родичів до ґанку Ортханка та крикнув громовим голосом, аж перекрив загальний галас. Всі зразу принишкли, настала тиша. І тоді зверху пролунав єхидний, деренчливий регіт. Це дивно подіяло на ентів: щойно кипіли, а тут враз остигли. Древес зібрав їх та довго щось утлумачував їхньою мовою. Потім всі тихо розійшлися у різні боки, тільки вартових зоставили. Цілий день вони щось поробляли на північ від міста, про нас ніхто й не згадав. День минув, а нам було нудно. Ми трохи погуляли по улоговині, подалі від вежі, багато часу витратили на пошуки харчів. На півночі безперестанку щось гримало, а ми все думали, де ви, що з вами… Після полудня вийшли ми за стіни. Уор-ни, мов два острови, чорніли біля виходу з долини та під північною стіною. Ми побоялися підійти ближче – там, у хащі, лунав лемент, когось тягли, щось рвалося. Енти з уорнами копали глибокі ями, канави, нагромаджували греблі. Коротше кажучи, вони вирішили поєднати в єдинім річищі води Ізени та всіх навколишніх струмків і річок. Подивились ми та й повернулись до міста. Надвечір нас знайшов Древес. Він муркотів щось до себе і був безперечно задоволений тим, як складалися події. Я спитав, чи він не втомився від всієї тієї метушні.
- Анітрохи, – каже. – Тільки дещо запорошився. Непогано б зараз хильнути водиці з нашої Ентули. Ясна річ, попрацювали ми добряче. Не доводилось нам досі дробити стільки каміння, перелопачувати стільки землі/ як сьогодні. Зате вже майже все готове. Раджу вам вночі триматись подалі від воріт та до підворіття не лізти. Вода обов’язково докотиться сюди, і вода огидна, принаймні спочатку, доки не змиє весь тутешній бруд. Тоді Ізена знов стане чистою.
Промовляє це, а сам, між іншим, невпинно довбе стіну. Ми послухалися доброї поради та стали шукати собі безпечну місцинку. Тут по дорозі раптом застукотіли копита. Ми з Меррі прилягли за каменем, Древес відступив у затінок, а до східних воріт вже наближався чудовий, гарний кінь, весь немов срібний. Вже споночіло, але ми змогли добре розгледіти вершника: він сам ніби світився. Я скочив, [153] хотів покликати його, але голос пропав, і добре, що пропав, бо вершник вже притримав коня та подивився на мене так, що і в сутінках не помилишся. Я тільки й зміг вимовити: «Гандальф!», та й то пошепки. І знаєте, як він відізвався? Гадаєте: «Добрий вечір, Піне, яка приємна несподіванка!»? Нічого такого! «Гей, Туче, ледащо, чого розлігся? Куди, хай тобі грець, подівся Древес на цьому смітнику? Він мені терміново потрібен!»
Древес впізнав його голос і вийшов з тіні. Дивна це була зустріч: обидва вони зовсім не здивувались. Мені здалося, що Гандальф розраховував зустріти Древеса, та й той, видно, навмисне вийшов до воріт його дожидатись. Хоча він від нас знав усе, що в Морії відбулося! І тоді я пригадав: коли ми Древесу про себе розповідали, він якось дивно дивився. Я вважаю, вони з Гандальфом бачились чи якось підтримували зв’язок, просто Древес не хотів нам це відкрити. Він же не любить поспіху. Та й взагалі ніхто, навіть ельфи, не обговорюють справи Гандальфа за його відсутності…
- Хм-хм! – промовив Древес. – Радий тебе бачити, Гандальфе. – 3 водою та валунами, з камінням та корінням я й сам упораюсь, а ось Чародій…
- Мені потрібна твоя допомога, – сказав Гандальф. – Ти багато встиг зробити, але ще більше залишилось. Треба дати ладу десяти тисячам орків.
Мабуть, Древесу не до душі припала така настирливість – Гандальф не хотів чекати ані зайвої хвилини і, відізвавши його убік, почав щось швидко пояснювати, – але слухав уважно. Минула чверть години, не більше. Гандальф заспокоївся, майже звеселів, і тільки тоді, нарешті, показав, що радий нас бачити.
- Де ти був, Гандальфе? – спитав я. – Чи бачив наших?
- Де б я не був, мене там вже нема, – відповів він на свій звичний лад. – «Наших» бачив. Але базікати зараз нема коли. Мені час їхати. Може, на світанку все переміниться, тоді поговоримо як слід. Будьте обачні, тримайтесь якнайдалі від Ортханка. Щасти вам!
Попрощавшись з Гандальфом, Древес надовго поринув у роздуми. Видно, за чверть години він встиг довідатись багато чого і не міг одразу засвоїти. Потім поглянув на нас:
- Хм-хм! А ви, виявляється, не такі вже квапливі, як я вважав! Ви розказали мені дещо менше, ніж могли, хоча [154] й не більше, ніж можна було. Хм-хм! Оце так новини, нічого сказати… Однак час ставати до діла, до діла!
Він переказав нам новини, зовсім не втішні. Ми навіть забули про Фродо, Сема та бідолашного Боромира. Назрівала чи вже точилася велика битва, і хто знав, чи вийдете ви з неї живими…
- Уорни допоможуть, – кинув Древес, коли ішов геть, і більше ми його не бачили до сьогоднішнього ранку.
Ніч була темна. Ми лягли на купі щебеню під покровом суцільної імли. В імлі снували якісь тіні, повітря було парке та важке, навкруги шелестіло, скрипіло, шурхотіло. Мабуть, це нові легіони уорнів йшли на допомогу рохан-цям. Пізніше на півдні грюкнув грім, блищали блискавки, обриси далеких гір проступали та знов танули у пітьмі. З долини за Ізенгардом теж лунав гуркіт, але інший. Все навколо нас ходором ходило.
Опівночі енти зламали перемички, і вся вода полинула через пролом у північній стіні. Уорни розійшлись, гуркіт вщух. Місяць спокійно відходив за західні гори.
Чорні струмені та калюжі розпливались по всій улоговині, поступово зливаючись в одне величезне водяне дзеркало. Там, де вода заливала відкриті люки та ходи до майстерень, з сичанням здіймались стовпи пари, вогню, клубочився дим. Ортханк до половини занурився у хмари. А вода все підіймалась, поки улоговина не стала справжнім бурхливо киплячим казаном.
- Ми бачили це по дорозі до Нан-Куруніра, – сказав Арагорн. – І вважали це витівкою Сарумана.
- Чого нема, того нема! – змахнув рукою Пін. – Йому тоді було вже не до витівок. Сидів, мабуть, і давився від люті. Вранці вода виповнила всі заглибини, і над долиною поповз густий туман. Ми сховались тут, у кордегардії, нам було якось незатишно. Озеро виходило з берегів, все підворіття було під водою, вже заливало східці. Ми злякались, що потрапили разом з орками до пастки. Але за коморою знайшлись кручені сходи, що вели нагору. Ми ледь туди пролізли, все там було завалене кам’яними скалками. Зате повінь туди не дійшла, і ми мали змогу помилуватись затопленим Ізенгардом. Енти пускали воду, хвиля за хвилею, аж поки всі підземелля залляло і всі вогні згасли. Пара ставала щільнішою, підіймалась та нависала над містом, немов сіра парасоля. Ввечері по небові розкинулась веселка, [155] а потім пройшов сильний дощ. Стало тихо, тільки за рікою скиглили вовки. Вночі енти засипали канали та повернули Ізену у колишнє річище. Так все скінчилося.
Мало-помалу вода почала спадати, мабуть, десь під землею знайшовся стік. Якби Саруман визирнув у віконце, то побачив би замість своєї столиці брудний смітник. Ми почувалися дуже самотньо. Енти не з’являлись, ні з ким було поговорити. Ми провели ніч без сну, тремтіли від холоду й вогкості, очікували щомиті нових напастей. Саруман все сидів у своїй башті. Вночі ми чули шум, немов вітер у густому лісі – уорнИ повертались, але куди вони ходили, ми не знаємо. Настав туманний, дощовий ранок, ми спустились, нарешті, униз, але нікого не знайшли. Ну, а більше й розповідати нічого. В Ізенгарді все спокійно, а позаяк Гандальф з нами, то й безпечно, отож можна й подрімати…
Леголас похитав головою. Гімні прочистив люльку, напхав знову і висік кресалом іскру:
- Я дечого не розумію. Ти казав, буцімто Гадючий Язик сидить у Сарумана. Як він туди дістався?
- Ох, забув, – схаменувся Пін. – Він з’явився сьогодні вранці, цей тип. Ми запалили вогонь і щойно поснідали, як приходить Древес:
- Що поробляєте? – питає. – У нас все гаразд. Уорни повернулись, все добре, навіть вельми добре! – і він, сміючись, поплескав себе по боках. – Нема більше в Ізенгарді ані орків, ані сокир. Зате незабаром гості завітають, та ще й які!
Тут ми почули стукіт копит і вискочили, думали, вже ви їдете, а з’явився хтось на старій кобилі. Він їхав сам, з жахом озираючись; як наглянув у тумані розбиту стіну та повалені ворота, натягнув повіддя, став мов укопаний і аж позеленів. А коли підніс голову та помітив нас, відразу . заходивсь завертати свою конячину. Але тут Древес вийшов уперед, простяг руку і зняв цього типа з сідла. Шкапа з переляку стала дибки та втекла, а чоловічок став звиватися й волати: його, мовляв, звуть Грим, він приятель та радник ярла роханського, його надіслали з дорученням до Сарумана та все таке.
- Ніхто інший, – сповіщає, – не відважився їхати степом, де аж кишать орки. Тому я один. Я голодний та втомлений небезпечною поїздкою. Я мусив їхати в обхід, за мною вовки гнались! [156]
Дуже жалісно це було б, якби тільки він не поглядав скоса на Древеса. Я зрозумів: бреше безсоромно. Древес теж придивлявся, як це йому притаманно, довго та пильно, а той під його поглядом звивався, мов вуж… Нарешті ент сказав:
- Хм-хм… Я чекав на тебе, Гадючий Язик (той здригнувся, коли почув своє прізвисько)^ Гандальф випередив тебе. Відтак я знаю доволі і встиг розсудити, що з тобою вдіяти. «Замкни всіх щурів в одній мишоловці», – порадив Гандальф. Саме це я й зроблю. Ізенгардом тепер правлю я, а Саруман сидить у своїй башті. Можеш іти до нього, я не стану тобі перешкоджати.
- Пусти мене! – рипнувся Гадючий Язик. – Я знаю дорогу.
, – Це поза сумнівами. Але тут дещо змінилось. Увійди та впевнись!
Гадючий Язик пошкандибав до воріт, ми пішли за ним. А він тільки глянув на все це руйнування і відразу заскиглив:
- Дозвольте мені піти! Пустіть! Моє посольство тепер позбавлене сенсу…
- Це вірно, – погодився Древес. – Але якщо тебе лякає переправа через болото, тобі залишається тільки чекати тут на прибуття Гандальфа і твого правителя. Що тобі більше до вподоби?
При згадці про його колишнього володаря Гадючий Язик затрусився й ступив у воду, зразу провалившись по коліно.
- Я не вмію плавати! – благально вигукнув він.
- Вода не глибока, – запевнив його Древес. – Брудна, щоправда, але ж тобі бруд не завадить. Ну, лізь!
І поліз той тип у саме багнисько. Скоро твань досягла йому до підборіддя. Потім він поплив, учепившись у якесь барило. Древес теж зайшов у воду і стежив за плаванням.
- Він вже у Ортханку, – сповістив ент, повернувшись до нас. – Я бачив, як він виповз на ґанок, немов мокрий щур. Із дверей висунулась рука і втягла його усередину. Ну що ж, сподіваюсь, в Ортханку його приймуть люб’язно. А мені зараз треба змити бруд. Якщо хто буде мене шукати, я на північному боці. Тут нема води, підходящої для миття та питва. А вас попрошу посторожити ворота, діждатися гостей. Серед них буде правитель Рохану. Ви повинні зустріти його якомога чемніше. Пам’ятайте, його військо одержало велику перемогу над орками. Я вважаю, [157] що вам краще, ніж ентам, відомо, як ушанувати такого достойного правителя. З того часу, як я оселився тут, багато змінилось правителів на зелених лугах цієї країни, але я все ще не навчився їхньої мови й імен не запам’ятав, їх треба буде почастувати їжею, яка личить людям, а на цьому ви теж знаєтесь краще за мене. Постарайтесь підготувати справжній королівське частування.
- Ось тепер вже точно все! Може, зараз ви поясните, хто такий цей Гадючий Язик? Він і справді радник Теодена?
- Був, – сказав Арагорн. – А заразом служив і Сару-манові. Доля суворо повелася з ним, та й по заслузі. Побачити зруйнованою твердиню, яку він вважав непереможною – для нього досить тяжке покарання. Але, боюсь, на нього чекають ще гірші дні…
- І я думаю, Древес відправив його до Ортханка не заради милосердя, – зауважив Меррі. – Мені здалося, що при цьому він відчув якесь задоволення, бо коли йшов, посміювався собі у бороду. Ну, а потім у нас було по саме горло роботи – виловлювати з води харч, досліджувати різні закутки. Тут неподалік знайшли дві комори, які не зіпсувала вода, але Древес зразу прислав ентів, і вони винесли багато всілякого добра: треба, казали, людської їжі на двадцять п’ять осіб. Виходить, вони всіх точно перелічили ще по дорозі. Вас, видно, збирались пригощати разом з усіма. Але за нашим столом можете не жалкувати, що туди не пішли. Ми про всякий випадок половину запасів залишили. Навіть кращу половину, тому що вина енти не взяли. В Ізені досить води і для ентів, і для людей, ось як вони сказали. Ну, якщо вони цю воду приправлять на свій лад, вона припаде до смаку гостям. У Гандальфа борода стане буйна, кучерява… Енти пішли, а ми сіли відпочивати, бо дуже втомились. Але не дарма витрачали сили: якби не шукали продуктів, не знайшли б барильця з куривом! Пін сказав: курити натще шкідливо. Отож ми й заморили черв’ячка, як ви могли бачити. Тепер усе вам зрозуміло?
- Окрім одної дрібниці, – нагадав Арагорн. – Як гобі-танський тютюн з Південної чверті потрапив до Ізенгарда? Чим більше я про це думаю, тим більше дивуюсь. Правда, у самому Ізенгарді я не бував, але всі землі поміж Гобітанією та Роханом знаю добре. Вже багато років ніхто не ходить, не їздить цим шляхом, і товарів не возять, хіба що тільки потай. Як би не вийшло, що у Сарумана в Гобітанії є потайні [158] прихильники. Гадючі Язики бувають не тільки при дворі Теодена! А чи були на барилах проставлені дати?
- Були, – відповів Меррі. – Листя збору 1417 року нашого літочислення, тобто зовсім свіже..- Гей, та що ж я кажу! Це ж минулий рік! В нас тоді тютюн рясно уродився.
- Гаразд, – зітхнув Арагорн. – Якщо тут і ховається якась підлість, вона вже належить минулому, та й все одно поки ми тут, нічого виправити не можна. На всяк випадок, я скажу Гандальфові. Може, порівняно з іншими справами це дрібничка, а все ж таки…
- До речі, чому він так довго не ще? – здивувавя Меррі. – Вже вечоріє. Ходімо розім’яти ноги, га? Якщо ти ще не бував тут, Блукачу, чи не хочеш помилуватись Ізенгардом? Хоча веселого тут мало…

Розділ 10
ГОЛОС САРУМАНА
Друзі пройшли крізь розбитий тунель до міста; Орт-ханк чорщв, мов скеля, над зруйнованим Ізенгардом, його неживі вікна дихали загрозою. Вода вже майже спала. Де-не-де ще стояли каламутні калюжі, але більша частина широкого кола оголилась, слизька від мулу, засмічена, вся у темних проваллях; колони, стовпи та залізні балки лежали покотом, як колоди після повені. На північному краю -улоговини можна було помітити групу вершників.
- Це Гандальф і Теоден з почтом, – сказав Леголас. – Ідуть до Ортханка. Ходімо й ми туди!
- Тільки обережно! – попередив Меррі. – Тут чимало розбитих плит та всіляких дір. Дивіться собі під ноги!’
Вершники теж помітили їх і притримали коней, а Гандальф виїхав назустріч. Друзі попрямували по бруківці, яка ще вчора була справною, але тріщини та в’язкий мул не дозволяли прискорити ходу. Гандальф під’їхав до них перший.
- Я поговорив з Древесом та про все домовився, – почав він без передмов. – Крім того, ми добряче відпочили. Час знову вирушати. А ви як? Підживились?
- Досхочу, – відповів Меррі. – Почали з люлечки та люлечкою й завершили, дякувати Саруманові!
- Ось як? – посміхнувся Гандальф. – А мені поки нема за що йому дякувати. Правда, треба ще зробити [159] прощальний візит. Справа ризикована і, скоріш за все, даремна, але треба спробувати. Чи бажаєте піти зі мною? Тільки прошу пам’ятати; там буде не др жартів.
- Я піду, – сказав Гімлі. – Хоч переконаюся, схожий він на тебе чи ні.
. – Та чи матимеш змогу, пане мій гноме? Саруман може, якщо занадобиться, відвести тобі очі так, що й не відрізниш, де я, де він. Чи зумієш не піддатися на обман? Втім, він може й взагалі не показатись перед таким численним товариством, навіть якщо енти сховаються, як я їх прохав.
- А в чому; власне, полягає небезпека? – спитав Пін. – Стріляти він у нас буде, чи вогнем палити, чи чаклувати?
- Останнє найімовірніше, якщо не будете напоготові. Взагалі не можна передбачити, які сили він ще зберіг і чим намагатиметься нас узяти. Загнаний звір завжди небезпечний. А Саруман володіє такою зброєю, що вам і не снилась. Стережіться його голосу!
Ортханк стояв непорушно, стіни виблискували від паморозі, немов тільки-но відшліфовані. Шалена атака ентів залишила на них лише неглибокі подряпини та вибоїни.
Єдиний вхід, високий портал між двома кутовими баштами, знаходився на східному боці. Двадцять сім сходин, вирізаних з цільної брили чорного граніту, вели до порога. Над дверима було закрите віконницями вікно та балкон з чавунними ґратами. Безліч інших вікон приховували вузькі бійниці аж до самого верху башт.
Під’їхавши до ґанку Ортханка, Гандальф і Теоден зійшли з коней.
- Я піднімуся, а ви зачекайте тут, – сказав Гандальф.
- Я вже старий і нічого більше не боюсь, – відповів ярл. – Мені хочеться побачити винуватця стількох злочинів. На той випадок, якщо сили мене зрадять, хай Еомер піде зі мною.
- Воля твоя. Тоді і я візьму з собою Арагорна. А решта мусить зачекати. Звідси можна буде все чути й бачити – якщо, звісна річ, буде на що дивитись.
- Ні, ні, – запротестував Гімлі. – Ми з Леголасом теж маємо бути присутніми, адже якоюсь мірою ми тут єдині представники своїх племен!
- Гаразд, – згодився Гандальф. – Тільки будьте напоготові! [160]
Шестеро обранців піднялися сходами. Роханці, що за лишились унизу, раз у раз підводилися у стременах та похитували головами, побоюючись, аби не скоїлося щось зле з їхнім правителем. Меррі та Пін присіли в куточку на ґанку, знов відчуваючи себе забутими й нікому не потрібними.
- Звідси до воріт яких-небудь півмилі, – шепнув Пін. – А може, повернемося туди? І нащо взагалі було сюди плентатись! Не нашого це розуму діло…
Гандальф підійшов до дверей Ортханка і тричі вдарив патерицею. Двері глухо загули.
- Сарумане! – голосно та владно вигукнув Гандальф. – Вийди до нас, Сарумане!
Довго не було відповіді. Нарешті відкрились віконниці у вікні над дверима, але ніхто не з’явився.
- Хто там? – спитав голос зсередини. – Чого вам треба?
Теоден здригнувся.
- Він тут! Нехай буде проклятий той день, коли я почув його вперше!
- Гриме Гадючий Язик, якщо ти тепер став за дворецького у Сарумана, скажи йому, що ми ждемо, – сказав Гандальф. – Не витрачай марно часу.
Віконниці зачинились. За кілька хвилин почувся інший голос, низький та приємний; що б він не казав, самі звуки зачаровували кожного, хто прислухався. Повторити сказане було неможливо, а якщо хто й запам’ятовував слова, при переказі вони вже не мали чародійської сили. Але не можна було також забути захоплення й враження від глибокої мудрості Сарумана. Хотілось у всьому згоджуватись з ним, щоб хоч трохи причаститися до цієї мудрості; все, що говорили інші, здавалось низьким та брутальним, а якщо хтось заперечував Сарумановим промовам, зачаровані обурювались. Ніхто не міг залишитись байдужим, чуючи цей голос; тільки одні відчували його вплив, лише доки Саруман звертався до них, – щойно він відволікався, як дурман розвіювався; а другі скорялись настільки, що навіть на відстані солодкі пошепти та настійливі накази все ще звучали в їхній пам’яті. Тільки напруживши до краю сили волі та розуму, можна було протистояти чародію.
- Чого вам треба? – благодушно спитав хазяїн Ортханка. – Чому ви порушуєте мій спокій? Не маю ані хвилини відпочинку, ні вдень, ні вночі! [161]
Він говорив тоном людини, яку незаслужено образили, – немов добрий дідусь вичитує коханих онуків, що розбудили його після обіду!
Ніхто не помітив, як та звідки вийшов Саруман. Він зупинився біля ґрат балкона, загорнутий у широкий переливчастий плащ. Лице Сарумана – вузьке, гостре, з темними, глибоко посадженими очима, високим чолом, темною з сивиною бородою – мало вираз ввічливої нудьги.
- І схожий, і не схожий, – пробурмотів Гімлі.
- Принаймні двох з вас я знаю на ім’я, – сказав Саруман з тою ж лагідністю. – Гандальфа я знаю вельми близько і розумію: не за допомогою чи порадою з’явився він. Але тебе, Теодене, володарю Рохану, вважають шляхетним! О достойний сине тричі славетного Тенгіла, чому ти приїхав так пізно? Я гаряче жадав зустрітися з тобою, мов з другом, застерегти від підступних порадників… Невже все загублено? Незважаючи на завдані образи – на жаль, твої люди також до цього причетні, – я готовий врятувати тебе, зберегти від загибелі, що стане неминучою, якщо ти не звернеш з того шляху, який зараз обрав. Повір, тільки я можу тобі допомогти!
Теоден зібрався був відповісти, але передумав. Він глянув у непроникливі очі Сарумана, потім, розгублений, озирнувся на Гандальфа, шукаючи підтримки. Але Ган-дальф мовчав незворушно, терпляче очікуючи чогось. Люди з почту Теодена захвилювались; слова Сарумана сподобались їм. Гандальф ніколи не звертався до ярла так красиво, так велично, він поводився з ним зневажливо… Тінь лягла на їхні прості душі, страх перед загибеллю рідного краю, перед Гандальфом, який штовхає у безодню… Тільки Саруман несе світло та надію! Люди затерпли у тяжкому мовчанні. І тут заговорив Гімлі, син Глоїна, поклавши руку на бойову сокиру:
- Чаклун перекручує слова навиворіт! Невже ви не втямили? «Допомогти» саруманівською мовою – це згубити, а «врятувати» значить розтерзати. Але ми не жебракувати сюди прийшли!
- Тихше, тихше, – голос Сарумана на мить втратив всю солодкість. – Я поки не звертаюсь до тебе, Гімлі, сине Глоїна. Батьківщина твоя далеко, наші справи тобі зовсім чужі, хоч ти мимоволі і встряй до них. Я не стану осуджувати твої вчинки, втім вельми мужні. Але прошу [162] не втручатися, поки я розмовляю з правителем Рохану, моїм сусідом і недавнім другом. Отже, Теодене: чи бажаєш ти миру між нами, допомоги, одвічної мудрості? Забудьмо взаємні образи, і нехай наші краї розквітнуть ще пишніше, ніж раніш!
Теоден знов нічого не відповів. Замість нього заговорив Еомер.
- Опам’ятайся, правителю! Ось та пастка, про котру нас попереджали. Чи для того ми билися й перемогли, щоб дати ошукати себе старому брехуну, чий отруйний язик змащений медом? Погляд у нього лисячий, та вовча думка! Вовк, якого оточили гончаки, говорив би теж саме! Чи личить тобі радитись з цим вбивцею? Згадай Теодреда, згадай свіжі кургани, згадай могилу Гамана у Хельмовім Яру!
- Якщо вже мова зайшла про отруту, то де ж ти, щеня, узяв стільки? – засичав Саруман, впиваючись в Еомера темними очима, що спалахнули люттю. – Але не будемо відволікатись, – зразу додав він з тою ж улесливістю. – Кожен має своє місце, Еомере, сине Еомунда. Тобі личить вершити подвиги на війні. Вбивай, кого тобі накаже твій володар, хвала тобі за це та честь, але політика не для тебе. Можливо, коли ти сам станеш правителем, то збагнеш, з якою обачністю треба вибирати друзів. Ви виграли битву, але не всю війну. Не вам нехтувати мудрістю Сарумана й міццю Ортханка заради ненадійного союзника! Хтозна, чи не підступить завтра ліс-убивця також і до вашого порога? Ліс безглуздий та вередливий і людей не любить! А я – невже я заслуговую на ім’я вбивці, Теодене, лише тому, що твої уславлені воїни загинули у бою? Раз ти почав війну зі мною – і зовсім даремно, адже я цього не хотів! – невже могло обійтись без жертв? Невже Еорлинги самі не воювали, не приборкували непокірних? А потім з багатьма колишніми супротивниками складали мирні угоди, і все виходило на краще! Ще раз питаю, Теодене: чи хочеш миру та союзу? Вирішуй – все залежить від тебе!
- Миру ми прагнемо, – промовив нарешті Теоден здавленим голосом. Люди почту схвально загули, але ярл застережно здійняв руку. – Ми прагнемо миру, – повторив він вже спокійно. – І ми його одержимо, коли розіб’ємо тебе та викоренимо всі замисли твої та твого зловісного пана, котрбму ти готовий віддати нас усіх. Ти брешеш, Сарумане, ти розтліваєш душі людські! Ти простягаєш до [163] мене руку, але я бачу пазурі Мордору. Хоч би ти був удесятеро мудріший; і тоді не мав би права вертіти мною та моїм народом заради власної вигоди. Війну розв’язав ти, і всієї твоєї виверткості не вистачить, щоб довести її справедливість: досить згадати про спалені ниви та сади Західного Долу, про безвинно знедолені родини, про загибель дітей! Твої м’ясники порубали вже мертве тіло Гамана біля воріт Гірського Рогу… Я укладу мир, лише коли ти висітимеш у вікні своєї вежі на міцній мотузці, щоб стерв’ятникам, твоїм улюбленцям, було чим підживитися! Така моя відповідь. Я лише незначний нащадок великих мужів, але руку твою цілувати не стану. Шукай собі інших слуг. Твій голос втрачає силу, Сарумане!
Роханці, немов розбуджені від солодкого сну, з подивом вирячились на Теодена. Саруман, давши волю непо-гамованій злості, перегнувся через перила, немов хотів ударити ярла своєю патерицею.
- Шибеники, мерзотники! – засичав він, і всі здригнулися, вражені різкою зміною. – Прислухаєтесь до маячіння діда, що втратив на старість розум! Що таке двір Еорла? Халабуда, де пиячать у чаду та кіптяві недотепи, що знаються тільки на конях, а їхні шмаркататі байстрюки повзають по підлозі з собаками! На всіх вас вже давно зашморг чекає! І зашморг цей вже накинутий, тепер залишається тільки затягти його!
Він перевів подих і погамував свій гнів. Холоднокровність швидко поверталась до Сарумана.
- Якщо добре подумати, навіщо возитись, витрачати час на умовляння? Адже ти мені зовсім не потрібний, Те-одене, з твоєю бандою зарізяк, які готові втекти при першому ж натиску! Я дуже добросердий, тому й запропонував тобі дар, що перевищує міру твоїх заслуг та розуму. Нині я повторив пропозицію, щоб порятувати тебе та твій мізерний народець, а мені за це віддячують наклепом та хвальбою! Хай буде так. Повертайся ж, звідки прийшов.
Як це сумно, Гандальфе! Важко мені бачити тебе у такому товаристві! Твій розум глибокий, тонкий, очі бачать далеко. Невже ти й зараз не бажаєш послухатись мене?
Гандальф стрепенувся, підніс голову:
- Ти можеш додати щось нове до нашої попередньої розмови? Може, ти готовий відмовитись від того, що казав тоді? [164]

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Липень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31  

Підписка

  • Цікаве