– Відмовитись? – здивувався Саруман. – Адже я намагався навести тебе на розум задля твого ж добра! А ти й вислухати не захотів. Ти пишаєшся собою, тобі досить власного розуму. Але не спотворюй моїх добрих намірів! Тоді я так жадав переконати тебе, що спересердя втратив терпіння. Я дуже жалкую, що так сталося, і щиро готовий просити пробачення. Я не бажав і не бажаю тобі зла, хоч ти й зв’язався з бандою невігласів та насильників. Інакше й бути не могло, бо ж ми обоє – члени найстарішого, найславетнішого братства у всьому Середземні! Нам слід дружити. Разом ми зможем вилікувати недуги світу. Невже ми станемо озиратися на нікчемних? Ми домовимось, чи не так? В ім’я загального блага я згоден забути колишній розбрат та прийняти тебе у своїй оселі. Прошу – увійди, двері Ортханка відкриються перед тобою!
Слова ці, сказані з надзвичайною силою, глибоко вразили всіх. Але настрій тепер запанував новий. Добрий правитель вичитував заблудлого, але шанованого підданого. Всіх інших ця розмова не торкалася, вони слухали, як погано виховані діти або дурні слуги ловлять з-за дверей окремі слова з бесіди дорослих, намагаючись здогадатись, як це відіб’ється на їхньому житті. З особливої глини виліплені два благородних мага, два поважних мудреці. Не дивно, якщо вони вирішать укласти союз. Гандальф увійде до Сарумана, щоб радитися про величні справи, незбагненні для невтаєм-ничених. Двері зачиняться, і треба буде ждати, коли їх сповістять, яке покарання на них чекає. Навіть у Теодена промайнула думка: «Гандальф залишить нас, і ми загинемо».
Але Гандальф зненацька розсміявся, і чари розвіялись як дим. Полуда спала з людських очей.
– Гей, Сарумане, Сарумане, – промовив він крізь сміх. – Ти зайнявся не своїм ділом! Тобі б стати за блазня при якому-небудь королі, заробив би собі хліб та пошану, передражнюючи його придворних! Ти вважаєш, – додав він, погасивши посмішку, – ми зрозуміємо один одного? Але я й так бачу тебе наскрізь. Я краще пам’ятаю твої слова та справи, ніж тобі хотілось би. Затримавши мене, ти був тюремником на службі у Мордору – адже туди я мав попасти, чи не так? Хто одного разу врятувався з Ортханка через дах, повинен добре все зважити, перш ніж увійти туди через двері. Ні, я не прийму твого запрошення. Востаннє [165] питаю тебе: чи не спустишся до нас? Ізентард, як бачиш, виявився не таким міцним, як ти уявляв. Саме так можуть підвести й інші сили, на які ти розраховував. Залиш неправедний союз, звернись до нас, поміркуй, Сарумане!
Лице Сарумана потемніло, потім смертельно зблідло. Звична маска зрадила його, і всі помітили, що чародій не наважується ані залишитись у вежі, ані вийти з неї. Якусь мить він вагався, але пиха та ненависть взяли верх.
– Беззбройний до розбійників не вийде! – процідив він крізь зуби. – Я й звідси все прекрасно чую. Я не вірю тобі, Гандальфе. – Голос його звучав гостро й холодно. – Щоправда, лісові боввани сховались, але я знаю, що ці туподуми діють за твоїми вказівками!
– Зрадники завжди підозріливі, – втомлено сказав Гандальф. – Бачу, ти мене не розумієш, бо інакше не довелось би пояснювати, що я смерті твоєї не шукаю. Можеш не побоюватись за свою шкуру, я зумію відвернути від тебе будь-які посягання. Якщо послухаєш мене, то підеш з Ортханка вільно.
– Привабливо звучить! – скривився Саруман. – Гандальф Сірий дбайливий та ласкавий без міри! Не сумніваюсь, якби я вийшов, це тебе втішило б: адже Ортханк дуже зручне гніздо для мага! Але куди мені поспішати? І що значить «підеш вільно»? Ти не поставиш ніяких умов?
– Поспішати тебе міг би примусити хоча б вид з вікон Ортханка. Та й інші приводи знайдуться, якщо подумати. Слуги твої вбиті або порозбігались. Сусідів ти сам зробив ворогами. А пана свого ти обманув чи збираєшся обманути. Коли Криваве Око звернеться сюди, воно буде сповнене лютого гніву. А щодо волі… я маю на увазі повну волю, без умов та обмежень. Йди, куди схочеш, хоч до Мордору, тільки віддай ключ від Ортханка та патерицю. Я збережу їх та віддам, коли заслужиш.
Саруман поперхнувся і аж посинів.
– Коли заслужу? – вискнув він. – Розумію, розумію! Коли ти здобудеш також ключі від Барад-Дура, корони сімох королів та патериці іі’яти магів! Скромні плани! Ти зумієш їх втілити і без моєї допомоги. Я маю свої справи. Не будь дурнем! Якщо бажаєш порадитися зі мною, то оговтайся, поки не пізно! І не тягай за собою цю дрібну сволоту, що чіпляється за полу твого плаща. На все добре!
Він обернувся й попрямував углиб башти. [166]
– Сарумане, повернись! – владно покликав його Гандальф. І Саруман повільно, важко дихаючи, немов якась сила тягла його мимохіть, повернувся на балкон та підійшов до перил. Обличчя його прорізали зморшки, пальці стискували товсту чорну тростину.
– Я не дозволяв тобі піти, – суворо сказав Гандальф. – Я не скінчив. Ти збожеволів, Сарумане! Шкода! Твоя мудрість послужила б добрій справі, але ти волієш замкнутись у башті та пережовувати рештки погорілих планів. Що ж, сиди! Але попереджаю – пізніше вийти стане важко! Може, тільки слуги Саурона витягнуть тебе… Слухай, Сарумане! – голосно, рішуче промовив Гандальф. – Я вже не той Гандальф Сірий, котрого ти зрадив. Перед тобою Гандальф Білий. Я вирвався з пазурів смерті, і тепер ти не маєш власного кольору. Виключаю тебе з Братства Магів та з Ради Мудрих!
Гавдальф здійняв руку догори і холодно, виразно сказав:
– Сарумане, я ламаю твою патерицю!
Чорна тростина в руці Сарумана затріщала й розлетілась на тріски; різьблений набалдашник впав до ніг Ган-д альфа.
– Геть! – сказав Гандальф.
Саруман скрикнув, відсахнувся від перил і зник за дверима. Тієї ж миті важкий снаряд, пущений зверху, вдарив туди, де щойно стояв Саруман, відскочив від перил, пролетів на волосину від голови Гандальфа та врізався у ґанок. Залізні перила погнулися, від гранітних сходин бризнули скалки. Але гладка куля з темного матового скла, непош-коджена, покотилася, підстрибуючи, вниз по сходах і плюхнулась би до брудної калюжі, якби Пін не кинувся навздогін і не вхопив її в останню мить.
– Негідник! Б’є спідтиха! – вигукнув Еомер. Гандальф тільки похитав головою:
– Ні, цим снарядом Саруман кидатись би не став і нікому б не дозволив. Кулю кинули звідкись зверху. Судячи по всьому, це прощальний привіт від Гадючого Язика. Він схибив, бідолашний!
– Схибив тому, що не міг вирішити, кого більше ненавидить, тебе чи Сарумана, – сказав Арагорн.
– Можливо, – згодився Гандальф. – Цим двом спільне життя не буде солодким. Якщо Гадючий Язик вивернеться з Ортханка живим, це для нього незаслужене щастя… [167]
Тим часом Пін, крекчучи та згинаючись від ваги, волочив свою здобич по сходах.
– Гей, друже, а віддай-но мені цю кульку! – схаменувся Гандальф. – Хто тебе прохав її хапати!
Він підбіг до гобіта, вихопив кулю з його рук та поспіхом загорнув у полу свого плаща.
– Цим я займусь сам. Оце так прислужився хазяїнові Гадючий Язик, нічого не скажеш. Сам Саруман нізащо б його не викинув.
– А може, він має щось більш придатне для цього? – сказав Гімлі. – Якщо ти скінчив, давайте відійдемо звідси подалі.
– Тут все скінчилось, – сказав Гандальф. – Ходімо.
Вони спустилися з ґанку. Роханці радісно зустріли Те-одена та шанобливо схилились перед Гандальфом. Сили Сарумана вичерпались. Усі бачили, як слово Гандальфа зламало патерицю чародія.
– Ну що ж, – сказав Гандальф. – Одну справу зробили. Тепер треба відшукати Древеса та розповісти йому, чим скінчилось.
– Він і сам здогадається, – сказав Меррі. – Чи можна було ждати іншого кінця!
– Сподіватись можна завжди. Бува, що й пушинка переважить гору. Я мусив поговорити з Саруманом: по-перше, хотів переконатись, що голос його втрачає силу. Він попався на гачок і намагався обплутати кожного з нас окремо, поки всі інші прислуховувались. Але ж неможливо бути разом і радником, і тираном. По-друге, дати йому нагоду перейти на наш бік. Він дуже знадобився б нам… Однак він хоче не допомагати, а правити. Тепер він розраховує на непохитність Ортханка. Втім, хоч нам не вдалося його взяти, але Саурон…
– А якщо Ворог за нього не візьметься? Що ти зробиш з Саруманом? – спитав Пін.
– Та нічого не зроблю. Що з ним станеться, не знаю. Яка сила марно пропадає, зійде нанівець… Дивні завороти робить доля! Ненависть, як змія, іноді сама себе кусає. Навіть якщо б ми одержали доступ до всіх скарбів Ортханка, ми б не знайшли там більшої коштовності, ніж ця куля, котру Гадючий Язик зі злості кинув нам на голови…
З верхніх вікон Ортханка долинув шалений крик. [168]
– Ось, чуєте, Саруман тої ж думки, – закінчив Гандальф. – Залишимо приятелів наодинці, хай порозуміються…
Древеса з десятьма іншими ентами вони зустріли відразу ж, як виїхали за ворота. Арагорн, Гімлі і Леголас дивилися на ентів з великим подивом.
– Пам’ятаєш, я казав тобі про своїх товаришів?-*- зверг нувся до Древеса Гандальф. – Ось вони, знайомтесь.
Він назвав імена всіх трьох. Старий ент, як завжди, довго придивлявся до кожного, потім спитав у Леголаса:
– Отже, ти з Чорнолісся, шляхетний ельфе? Колись це був прекрасний ліс…
– Такий він і нині, – сказав Леголас. – І нам не набридло милуватися ним. Але ми любимо також відкривати нові місця. Я дуже хотів би навідатись до твоїх володінь. Ми дійшли тільки до узлісся, але й тоді мені було сумно прощатися з Фангорном…
Очі Фангорна розчулено зблиснули:
– Сподіваюсь, що твоє бажання здійсниться раніше, ніж гори постаріють.
– Якщо живий буду, обов’язково завітаю до тебе, – сказав Леголас. – Ми з другом ще у Хельмовому Яру домовились удвох побувати у Фангорні. Ти не проти?
– Будь-який ельф буде бажаним гостем для нас.
– Мій друг – не ельф. Це Гімлі, син Глоїна.
Гімлі низько вклонився, і його сокира, вислизнувши з-за пояса, з гучним стукотом впала на землю.
– Хм-хм, – пробурмотів Древес. – Гном, та ще й з сокирою! Хм-хм… Я шаную ельфів, але ти занадто багато від мене хочеш. Яка дивна дружба!
– Може, вона й здається дивною, – сказав Леголас, – але доки Гімлі живий, я без нього не прийду до тебе. Цей гном при Гірському Розі відрубав своєю сокирою сорок дві орчих голови!
– Хо-хо! Це інша справа, – закивав головою Фан-горн. – Це мені подобається. Ну, що буде, те й буде, не станемо квапити події. Зараз нам час прощатись. Уже вечоріє, а Гандальф намагався виїхати завидна, та й Теоден поспішає додому.
– Час настав, – підтвердив Гандальф. – Мені доведеться забрати в тебе брамників, Древесе. Вже постарайся якось обійтись без них! [169]
– Як-небудь, – гучно зітхнув Древес. – Але мені їх буде бракувати… Я щось став поспішний, мабуть, старію – ми так мало знайомі, а я вже встиг прив’язатися до них… Правда, я вже багато років не зустрічав нічого нового під сонцем, аж ось з’явились вони, гобіти. Тепер у Фангорні будуть пам’ятати про них. Я вніс нові рядки до Великого Переліку, ось послухайте:
Енти, ровесники гір земнородні,
-Воду що п’ють і блукають просторо;
Гобітів діти поїсти охочі,
Крихітки милі, веселий народець …
Дружба наша не зів’яне, доки зеленіють дерева навесні! Будьте здорові! А якщо в себе на батьківщині почуєте щось нового… Ну, ви розумієте, що я маю на увазі… – дайте знати. Чомусь мені здається, що наші жінки знайшли собі притулок саме у Гобітанії… А якщо буде можливість, приїжджайте погостювати.
– Обов’язково! – разом відповіли Пін та Меррі і поспішно відвернулись, ховаючи очі. Древес подивився на них, похитав головою й звернувся до Гандальфа:
– Отже, Саруман не бажає покидати Ортханк? Нічого іншого я й не ждав. Серце його згнило, мов у трухлявого уорна. Але якщо подивитись на це з іншого боку, я теж, якби трапилося лихо з моїм лісом, нікуди не пішов би, поки залишалась хоч якась шпарина, де сховатись.
– Однак ти не вдавався до заколотів, щоб весь світ засадити деревами, а всі інші племена винищити, – заперечив Гандальф. – Саруман зостався, аби спробувати полагодити розірване павутиння. Ключ від Ортханка ще в нього. Постарайтесь не дати йому втекти.
– Ми назиратимемо, – пообіцяв Древес. – Без мого дозволу він і кроку не зробить. Енти будуть беззмінно стояти на чатах.
– Добре, – сказав Гандальф. – Я на це й розраховував. Тепер я можу скинути цей тягар з пліч і зайнятись іншими справами. Але будьте насторожі. Вода зовсім спала. Тепер варти біля башти буде недостатньо, з неї напевне ведуть назовні потайні проходи, відомі одному Сару-ману. Якщо вас не лякає нова важка робота, прошу вас, залийте улоговину знову та утримуйте воду, щоб Ізенгард обернувся на озеро, доки не знайдете цих проходів. Якщо [170] підземелля будуть залиті, а виходи завалені, Саруманові нічого не залишиться, як сидіти в своїм голубнику.
– Можеш покластися на нас, – сказав Древес. – Ми дослідимо долину до самого дна, заглянемо у кожну тріщину. Тут знов оселяться дерева. Ми назвемо нове поселення Лісом Варти. І тут навіть білка не проскочить без нашого відома та дозволу. Не турбуйся. Поки не мине сім раз по стільки літ, скільки Саруман досаджав нам, ми не залишимо свій пост!

Розділ 11
ПАЛАНПР
Сонце вже було на заході, коли Гандальф і Теоден з супутниками вирушили нарешті у зворотну путь. Меррі взяв до себе на сідло Гандальф, Піна – Арагорн. Двоє дружинників Теодена від самих воріт Ізенгарда пустили коней навскач і швидко зникли з очей; всі інші їхали без зайвого поспіху.
Енти вийшли провести нових друзів; вони вишикувались попід стіною та довго мовчки махали руками їм услід. Коли попереду відкрився вихід з долини, гобіти озирнулись. Сонце ще висіло над горами, але Ізенгард залляли сутінки, руїни ледь виднілись. Біля воріт самотньо, мов могутнє дерево, височів Древес…
Проїхали повз стовп із вказівною Білою Рукою. Стовп стояв, як і раніше, але кам’яна рука валялась роздроблена на землі. Довгий білий палець лежав посеред дороги.
– Енти жодної дрібниці не забули, – схвально зауважив Гандальф.
– Ми що, всю ніч будемо їхати? – спитав через деякий час Меррі. – Не знаю, як тобі подобається дрібна сволота, що чіпляється за твою полу, але ця сволота охоче відчепилась би та лягла спати…
– Отже, ти слухав його нісенітниці, – відізвався Гандальф. – Не край собі душу. Ваше щастя, що Саруман не удостоїв вас довшою промовою: він з гобітами досі справи не мав і не знав, який тон вжити. Але придивився він до вас уважно. Якщо це проллє бальзам на твою уражену гордість, знай, що він зараз думає про тебе з Піном більше, ніж про всіх нас разом. Хто ви? Як та нащо попали до Ізенгарда? Чи багато знаєте? Чи були в полоні? Якщо так, [171] то як врятувались? Ось які загадки хвилюють мудрого Сарумана. Його насмішка – це вища почесть…
– Дякую красненько, – сказав Меррі. – Але для мене вища почесть – це чіплятися за твою полу, Гандальфе. В такому разі в мене залишається надія дізнатись: всю ніч ми будемо їхати чи відпочинемо?
Гандальф розсміявся, і
– Цей народ з пантелику не зіб’єш! Раджу кожному магу тримати при собі гобіта, навіть кількох; вони навчать висловлюватися коротко та не заноситися за хмари. Вибач, Меррі. Поговоримо про низькі подробиці. Ми проїцемо ще десь дві години, заночуємо після виходу з долини. Вранці поїдемо далі, вже швидше. Я мав намір спочатку навідатись до Едораса, але вирішив спершу повернутись до Хель-мового Яру – бачив, гінці випередили нас? Вони послані попередити про повернення Теодена. А звідти ярл з усім своїм військом піде гірськими стежками до городища Дун-харан. Нам не годиться з’являтися великим товариством відкрито ні вдень, ні вночі без нагальної потреби.
– Завжди з тобою так: то ні мідного грошика, а то раптом золотий, – пробурчав Меррі. – Я ж тільки спитав про сьогоднішню ночівлю! Що таке Хельмів Яр? Я не знаю тутешньої місцевості!
– А годилося б знати, бо інакше нічого не зрозумієш. Але мені зараз бракує часу – маю обміркувати більш важливі предмети.
– Гаразд, я краще порозпитую Блукача. Він не такий образливий, як ти. Тільки скажи – навіщо нам ховатися? Ми, здається, виграли війну?
– Не війну, а тільки першу битву. Тепер треба подвоїти обережність. Я й не підозрював, що Ізенгард і Мор-дор спілкувались якимсь чином. Око Барад-Дура буде нетерпляче вдивлятись у Долину Чародія та в роханські степи. Чим менше воно нагляне, тим краще.
Загін повільно посувався по дорозі. Русло Ізени то наближалось, то віддалялось. Ніч накрила гори чорним ковпаком; повіяв холодний вітер. Місяць, вже майже уповні, розливав навкруги бліде сяйво. Гори праворуч почали зменшуватися, попереду відкрилась гладенька рівнина.
Тут подорожні завернули на плоскогір’я та зупинились у невеличкому видолинку, що відкривався на південь, серед відрогів останнього піка південного ланцюга гір, суціль [172] укритих зеленню. Під ногами шурхотіла торішня папороть, тугі пагони висувалися з вологої землі; свіжістю відгонило від неї. Близько півночі роханці розташували табір у заростях. Між розчепіреного коріння старого, покрученого вітрами, але міцного глоду запалили вогонь, повечеряли, призначили вартових, по двоє на зміну, та обляглись. Гобіти вибрали собі зручний куточок осторонь, зробили м’яку підстилку з сухої папороті. Меррі страшенно хотілося спати, але Пінові чогось стало неспокійно; підстилка тріщала й шурхотіла під ним.
– Та що ти все крутишся? – незадоволено буркнув Меррі. – До мурашника потрапив, чи що?
– Ні, просто ніяк не вляжусь зручно. Ти не згадаєш, коли ми останнього разу спали на постелі?
– Полічи на пальцях, – позіхаючи, порадив Меррі. – Від того дня, коли ми попливли з Лоріену…
– Це не те, – зітхнув Пін. – Я маю на увазі справжню постіль, ліжко та все інше.
– Тоді треба лічити від Рівенделлу. Особисто я нині засну без будь-якої постелі.
– Тобі поталанило, – знову зітхнув Пін по хвилі роздумів. – Ти їдеш з Гандальфом…
– То що ж з того?
– Він тобі, либонь, багацько порозповідав.
– Авжеж! Цілий оберемок. Тільки ти все чув, ми ж не робили з цього таємниці, а ви їхали близько. Ну, а якщо вважаєш, що тобі він більше скаже, – давай поміняємось завтра, якщо старий не буде проти.
– Спасибі, ти дуже люб’язний… Але Гандальф такий скритний! Він зовсім не змінився.
– А на мій погляд, змінився, – заперечив Меррі. Сон відлетів, настирливі питання Піна стурбували його. – Він немов виріс, став і грізнішим, і лагіднішим, і веселішим, і серйознішим. Як він Саруманові дав відсіч! Адже раніше Саруман стояв вище Гандальфа, він очолював Раду… Хоча, хай мене оліфант вбрикне, якщо я знаю, яка це Рада. Він був Саруманом Білим. А тепер у білому ходить Гандальф.
– Це ти насправді правильно помітив, – згодився Пін. – Але потайливості в ньому менше не стало. От хоч би щодо цієї скляної кулі. Відразу ж було видно: ця знахідка його обрадувала, щось таке він знає чи здогадується. Та нам – ані пари з уст! А це ж я підняв це скельце, не [173] дав йому потонути у багнюці, сам його тягав! «Ану, відцай-но!» – оце й уся подяка! А скельце цікаве. Страшенно важке, між іншим.
Останні слова Пін промовив пошепки, майже безгучно, одними вустами.
– Ага, ось що тебе розпирає, – сказав Меррі. – Пере-гріне, голубчику, згадай слова Гілдора: у справи мудреців носа не сунь – голову втратиш. Сем це часто повторював…
– Але ж ми бозна-скільки часу тільки тим і займаємось, що втручаємось у справи мудрих. Я готовий ризикнути, аби довідатись, що це за кулька.
– Та спи ти, невгамовний, – розсердився Меррі. – Можеш мені повірити, щодо допитливості жоден Тук не переплюне Брендібоків, але зараз не час…
– Сам знаю. Я просто сказав – цікава штучка, що ж тут такого? Тільки нам її не побачити, як своїх вух: Ган-дальф над нею трясеться, мов квочка…
– Ранок покаже, – позіхнув Меррі. – Завтра по сніданку ми з тобою цим займемось, я тобі допоможу, може, старий щось і скаже. А зараз у мене очі злипаються. Якщо я ще раз позіхну, то щелепи виверну… На добраніч!
Пін не став більше заважати другові, але сон все ще не йшов до нього. Тихо шелестіли вогкі віти з бруньками, що вже набубнявіли, мирно похропував Меррі; думки про чорну кулю все сильніше оволодівали Піном. Він пригадав, який важкий той кришталь, як таємничо блищить багрове ядро під гладкою матовою оболонкою… Бідолашний гобіт крутився дзиґою, товкся, відганяючи спокусу, – нарешті відчув, що більше йому несила терпіти. Він підвівся, спираючись на лікоть, озирнувся. Місяць залляв стоянку білим тьмяним світлом, під кущами лежали виразні тіні. Вартові зникли – мабуть, піднялись вище чи залягли у папороті. Сам не розуміючи, що його штовхає, Пін прокрався до Ган-дальфа. Маг, здавалося, спав, але повіки його були напіврозплющені, з-під довгих вій виблискували зіниці. Пін відступив. Гандальф не ворушився, і Пін, майже мимоволі, підкоряючись нездоланній силі, підповз збоку та завмер. Гандальф загорнувся у ковдру, плащ підстелив зісподу; між його ліктем та правим боком окреслювалась куля, зав’язана у темне сукно. Руки мага зісковзнули з вузла та безтурботно розкинулись поряд з ним. [174]
Тамуючи подих, Пін почав потихеньку витягувати вузол. Він виявився не таким уже й важким. «Яке-небудь ганчір’я», – подумав він з полегшенням, але вузол на місце не поклав. Йому спала на думку нова витівка. Він відійшов навшпиньки, намацав у траві камінь бажаного розміру, розгорнув сукно та зробив новий вузол; тільки підклавши його під бік Гандальфові, він наважився поглянути на свою здобич. Так, це була жадана куля: гладка, темна та невинна, вона смирно лежала на колінах у гобіта. Пін нашвидку загорнув її у свій плащ і вже зібрався відбігти, аж тут Гандальф перевернувся та щось нерозбірливо промурмотів уві сні; рука мага намацала твердий вузол і міцно стиснула. Гандальф зітхнув та знов затих.
«Дурень ти, дурень! – вилаяв Пін сам себе. – Лихо хочеш накликати? Відклади цю штуку, щоб їй провалитись у болото! – Всі жижки йому тремтіли, він не міг ні піти геть, ні повернути викрадену кулю. – Нічого не вийде. Так я можу розбудити старого. Треба зачекати, оговтатись. А поки що подивлюсь хоч краєчком ока, тільки не тут…»
Пін повернувся до свого лігвиська, присів під кущем, підібгав коліна та поклав на них кулю; так хлопець-ласун тікає з повною мискою подалі, щоб ні з ким не ділитись. Глибоко зітхнувши, Пін розгорнув плащ. Повітря навкруги одразу ж загустіло й застигло. Спершу куля залишалась темною, тільки місячне світло грало на гладеньких боках. Потім-в глибині затремтів та почав розгорятись маленький вогник. Це жевріюче, дедалі яскравіше багрове ядро притягало погляд – не відірватись… Невдовзі вся куля вже палала всередині, і Пінові примарилось, що вона почала обертатися, а може, це іскри вихором крутились там. Потім все згасло^ Пін скрикнув, смикнувся, але випростатись вже не міг; скорчившись в три погибелі, він ще міцніше стиснув кулю обома руками. Вуста його безпомічно ворушились, потім вирвався слабкий, придушений стогін, він упустив кулю та впав горілиць.
Почувши шум, пр’имчались вартові і негайно підняли на ноги весь табір.
– Ось він, викрадач! – скричав Гандальф і поспіхом накинув плащ на темну, тиху кулю. – Що ж ти витворив, Піне! Цього ще нам бракувало…
Похмурий та стурбований, він схилився над непритомним гобітом, взяв за руку, прислухався до подиху, потім [175] поклав долоню на чоло. Гобіт зітхнув, зойкнув, присів та з подивом вирячився на товаришів, що оточили його, на їхні збентежені, синювато-бліді у місячному сяйві обличчя.
– Не для тебе, Сарумане! – проказав він якимось неживим голосом, відсахнувшись від Гандальфа. – Я пришлю по нього. Ти збагнув? Повтори…
Він рвонувся, намагаючись скочити та втекти. Гандальф притримав його ласкаво, але владно:
– Куди? Стій, Перегріне Тук!
Пін здригнувся та осів на землю, несвідомо чіпляючись за руку мага.
– Гандальф! Вибач мені, вибач!
– Що вибачати? Спершу розкажи, що ти, власне, накоїв?
– Я взяв… взяв кульку… та глянув на неї,- затинаючись, вимовив Пін. – Я там побачив… таке страшне. Хотів утекти й не зміг. А він прийшов та почав питати. Питати без слів… подивиться на мене, і я чую, і… і більше нічого не пам’ятаю.
– Не ухиляйся, – суворо сказав Гандальф. – Що ти бачив та що казав?
Пін помружився, потер руками скроні. Всі дивились на нього, один Меррі, не витримавши, відвернувся. Але обличчя Гандальфа не пом’якшало.
– Говори! – наказав він.
Пін почав тихо й невпевнено, але мало-помалу слова його зазвучали виразніше та голосніше.
– Темне небо, високі мури та маленькі зірки. Все дуже далеке й давнє, але виразне. Потім зірки замигтіли, їх заступили якісь крилаті чудовиська. Велетні, мабуть, хоча в кулі вони здавались не більше летючої миші. їх було дев’ятеро. Один полетів раптом просто на мене, він виростав щомиті, в нього такі жахливі… Ні, ні! Не можу!.. Ну, думаю, ось зараз вилетить з кулі, а він просто щез, і тоді з’явився ТОЙ та звернувся до мене… «Ти повернувся? Чому не з’являвся так довго?» Я не відповів. Він знову спитав: «Хто ти?» Я не хотів казати, але він напирав, натискав, мені стало боляче, і я сказав: «Гобіт». Тут він злорадо так зареготав, немов ножем порснув. Я спробував вирватись. Але він сказав: «Стривай. Ми незабаром побачимось. Скажи Саруманові, що іграшка не для нього. Я невдовзі пришлю [176] по неї. Зрозумів? Повториш йому все до слова!» І так вп’явся очима… Ні, ні! Далі нічого не пам’ятаю…
– Дивись мені у вічі, – звелів Гандальф.
Пін слухняно підніс голову. Маг довго вдивлявся, потім по обличчю його промайнула слабка тінь посмішки. Він м’яко опустив руку на голову Піна.
– Все гаразд. Можеш більше нічого не казати. Ти не дуже постраждав. У тобі нема обману, чого я побоювався. Вплив був зовсім недовгим. Пін такий – де не посій, то там і вродить: і потрапив у пастку, й виплутався! Хтось мудріший за тебе вийшов би з такої халепи скаліченим.,. Але будь обачний! Ти, а з тобою і всі ми врятувались завдяки щасливому випадку, як звичайно кажуть. Вдруге на талан не покладайся. Якби ТОЙ захотів тебе допитати, ти б йому все виказав та згубив би всіх нас, можеш не сумніватись! Він не став занадто натискати, тому що розраховує незабаром одержати тебе цілком, а вже у Чорному Замку з тебе всі відомості витягли б… Не трусись. Хто втрутиться у справи чародіїв, не обереться клопоту. Гаразд, заспокойся. Я тобі вибачаю. Не хнюп носа – найстрашнішого ми уникнули…
Він взяв Піна на руки та переніс на постіль з папороті. Меррі допоміг йому лягти і сам сів поряд.
– Лежи, відпочивай, а якщо зможеш, засни, – сказав Гандальф. – А якщо знов руки засверблять – скажи негайно мені. Від цього можна вилікувати. І у будь-якому разі, мій дорогий гобіте, не підкладай мені під лікоть твердих каменюк!
Роханці та троє Хранителів ще стояли навколо Сару-манової кулі, стурбовані і здивовані.
– Небезпека підкралась з такого боку, звідки її ніхто не очікував, – сказав Гандальф, повернувшись до них. – Ми були на волосину від краху.
– Що з Піном? – спитав Арагорн.
– Думаю, все обійдеться. ТОЙ дивився на нього недовго, та й взагалі гобіти – на подив стійкий народ. Спогади швидко зітруться, навіть занадто швидко. Не відмов мені в послузі, Арагорне, візьми на себе зберігання цієї кулі. Не хочу приховувати, ця річ небезпечна.
– Не для всіх, – сказав Арагорн. – Дехто має на неї безперечне право: куля ця, без сумніву, не що інше, як [177] палатір Еленділа, який королі Гондору доручили охоронцям Ортханка. Мій час наближається… Я візьму па-лантір та буду зберігати.
Гандальф підняв кулю, старанно загорнув і подав Ара-горнові з низьким уклоном, що всіх здивувало:
– Прийми його, лицарю Білого Дерева – як задаток тих скарбів, котрі будуть тобі повернені. Але якщо дозволиш дати тобі пораду, прошу: не користуйся ним, принаймні найближчим часом. Будь обачний!
– А чи бував я коли-небудь нетерплячим та необачним протягом всіх цих довгих років чекання та приготувань?
– Постарайся не спіткнутись на останньому кроці, – сказав Гандальф. – Бережи таємницю. І всіх вас, друзі, прошу про те ж саме. Ніхто, а перш за все Пін, не повинен знати, де куля. Це моя провина, недодивився я в Ізенгарді: не можна було дозволяти гобітові брати його в руки, та ще й заглядати – спокуса може повернутись. Але я був зайнятий Саруманом і не відразу збагнув, що за подарунок підніс нам Гадючий Язик… Зате зараз я знаю це цілком точно.
– Поза будь-яким сумнівом, – сказав Арагорн. – Нарешті з’ясувалось, як Саруман підтримував зв’язок з Мор-дором. Багато чого тепер стане зрозумілим.
– Яка велика міць у наших ворогів і які великі їхні помилки! – вигукнув Теоден. – Втім, є старе прислів’я: злоба, мов змія, від своєї ж отрути гине.
– Авжеж, так буває, – кивнув Гандальф. – А сьогодні нам особливо пощастило. Витівка гобіта врятувала мене від непоправної помилки: адже я збирався сам випробувати кристал, з’ясувати, для чого він служить. І відкрився б Ворогу! А я поки що до цього не готовий – та й чи буду повністю готовий коли-небудь? Навіть якщо б мені вистачило сили вирватись, Око побачило б мене, а це – кінець… Він не повинен нічого знати про мене, поки не настане час.
– Чи він ще не настав? – спитав Арагорн.
– Все поки що невизначено, але вже ненадовго, і нам треба скористатися цим. Ворог, без сумніву, вважає, що палантір ще в Ортханку. Звідки йому знати правду? Значить, він впевнений, що гобіт в полоні й Саруман примусив його дивитись у кулю, щоб помучити. Голос та вигляд гобіта закарбувався у його пам’яті, тепер він чекає, коли виконають його накази. Доки він дізнається про свою [178] помилку, ми мусимо поспішити. Зволікати більше не можна. Я негайно візьму Перегріна та пощу з ним, щоб він тут не страждав марно.
– А ми розділимось, – сказав Теоден. – При мені залишаться Еомер та дюжина вершників, усіх інших віддаю у розпорядження Арагорна, нехай сам вирішить, куди їх вести.
– Хай так і буде, – згодився Гандальф. – Постарайся якомога швидше сховатись у Хельмовому Яру.
Він ще не скінчив говорити, коли чорна тінь заступила місяць. Крижаний холод зціпив кров у жилах, кілька дружинників упали на траву, затиснувши голови руками. Лише дехто відважився крадькома глянути на небо. Крилатий силует промчав, мов буря, та, окресливши широку петлю, завернув на північ. Зірки згасали при його наближенні, немов він дмухав на них. Потім він зник; люди ожили, стали підійматися, долаючи заціпеніння. Тільки Гандальф, стиснувши руки, стояв нерухомо, не відриваючи погляду від неба.