Джон Р. Р. Толкін. “Володар Перснів: Дві Вежі”

- Назгул! – голосно сказав він. – Посланець Мордору. Крилаті перелетіли через Велику ріку. Буря близько! Не ждіть світанку, забудьте про відпочинок! В дорогу! В дорогу!
Він бігцем метнувся туди, де спали гобіти, і свистом підізвав Тінебора. Арагорн поспішив за ним.
- Агов, друже, дозволь тебе потурбувати, – сказав Гандальф, підіймаючи Піна, – Тобі доведеться поїхати зі мною. Тінебор помчить нас швидше, ніж вітер…
Тінебор вже чекав на галявині. Закинувши за плече свою майже пусту дорожню торбу, Гандальф скочив на коня. Арагорн подав йому в’ялого спросоння Піна, допоміг посадити, загорнути.
- Щасти вам! Наздоганяйте нас! – крикнув Гандальф. – Уперед, Тінеборе!
Прекрасний скакун труснув гривою, махнув хвостом та рвонувся вперед, мов срібна блискавка, тільки земля бризнула з-під копит.
- Тиха ніч та безтурботний відпочинок, – сказав Мер-рі Арагорну. – Щастить декому! Піну не хотілося спати, але хотілося пересісти до Гандальфа – ось, дивиться, він вже ще, замість того, щоб обернутися на камінь та стирчати тут на науку нащадкам… [179]
- Не бурчи, – сказав Арагорн. – Ще невідомо, що сталося б, якби палантір Ортханка потрапив до твоїх рук. Зате ти тепер поїдеш зі мною. Вирушимо за чверть години. Приготуйся, збери Пінові речі. Та поквапся, друже!
Тінебор летів стрілою по рівнині. Його не треба було ані підганяти, ані направляти. Не минуло й години, а вони вже переправились через броди на Ізені, проїхали повз свіжий курган.
Сили повертались до Піна. Він зігрівся, а зустрічний вітер приємно освіжав обличчя. Поряд з Гандальфом було затишно та спокійно. Жахливі враження від чарівної кулі та крилатої тіні блідли в пам’яті та вже здавались напівзабутим сном.
- А я й не знав, Гандальфе, що ти їздиш так хвацько, – сказав Пін, покрутивши головою. – Оце так так: ані сідла, ані вуздечки!
- Я по-ельфійськи звичайно не їжджу, – відізвався маг. – Інша річ Тінебор! Він вузди не визнає. Нікому не дасть себе приборкати, доки сам не схоче, але вже коли схоче, можна ні про що не турбуватися, не впадеш, доки сам не забажаєш.
- А з якою швидкістю він біжить? Судячи з вітру, він, можна сказати, летить, а поштовхів зовсім не відчувається!
- Жоден, навіть найкращий рисак не наздожене його. Поглянь, рівнина підіймається і ґрунт весь у вибоїнах – а Тінебору це байдуже! Як швидко наближаються Білі Гори! Ось там – піки Тризубця. Незабаром побачимо роздоріжжя та луги перед Валом, де позавчора скінчився бій.
Пін дивився уперед, Гандальф наспівував щось до себе, бурмотів уривки рядків різними мовами, а дорога, миля за милею, збігала з-під копит коня. Нарешті маг заспівав дещо голосніше, і Пін крізь гул вітру почув:
Високі кораблі, високі королі,
Тричі по три,
Що привезли вони з незнаної землі,
Здолавши морські глибини, -
Сім каменів, сім зірок
І Біле Древо єдине…
- Що це, Гандальфе? – поцікавився Пін.
- Я пригадав дещо з Пісні про діяння. Гобіти її, мабуть, забули, якщо взагалі знали. [180]
- Нічого ми не забули, – сказав Пін. – Ми маємо свою Пісню про діяння, просто ти ніколи не цікавився нею. Але цих слів я не чув. Що це за сім зірок? Про що це?
- Про палантіри стародавних королів.
- А що це таке?
. — «Палантір» значить «те, що далеко бачить». Кристал з Ортханка – один з палантірів.
- Отже, ця куля… – Пін загнувся, – цю кулю не Ворог зробив?
- Ні йому, ні Саруманові на це не вистачило б ані вміння, ані влади. Палантіри були створені у далекій країні Ельдамар. Можливо, що створив їх сам Феанор. Як давно це було, тепер вже не полічити… На жаль, Саурон здатний обертати всі добрі речі на зло. Ось що згубило Сарума-на! Будь-кому небезпечно користатись витворами мудрості, що перевершує його власну. Саруман втратив розум, бо йому забаглося сховати палантір від усіх, привласнити його. Він мовчав про це, не сповістив нікого з Ради! Ми навіть не знали, що палантіри уціліли після розгрому Гондору. Ніхто, окрім членів Ради, ні люди, ні ельфи, вже й не пам’ятають, що палантіри існували. Тільки в роді Арагорна збереглась пам’ять, та ще ось у Пісні про діяння…
- А для чого вони служили? – спитав Пін, дуже здивований, що одержує відповіді на всі запитання – він намагався скористатися з доброзичного настрою мага.
- З їхньою допомогою можна бачити на велику відстань та обмінюватись думками, – сказав Гандальф. – Це допомагало людям Гондору оберігати цілісність та безпеку королівства. По одній кулі розмістили у Мінас-Анорі, Мінас-Ітілі та в Ортханку. Головний палантір знаходився під Зоряним Куполом в Осгіліаті, доки той не був узятий та зруйнований, а останні три десь в найвіддаленіших кутках, нині ніхто до пуття не знає, де саме -. про це навіть пісень не залишилось. У Рівенделлі вважають, що це були Аннумінас, Амон-Сул та Баштове Узгір’я, що простягло-ся уздовж Затоки Лун та Срібної Гавані. Кожний кристал міг зв’язатись з будь-яким іншим, але лише осгіліатський керував усіма одночасно. І ось тепер виявилось, що палантір Ортханка зберігся! Без зв’язку з іншими він міг, щоправда, показувати лише зменшені образи минулих часів. Зрозуміло, це також ставало у нагоді Саруманові, але йому цього було замало. Він намагався сягнути своїм [181] оком якомога далі, поки не дотягся до Барад-Дура та підпав під владу Саурона. Хтозна, що сталося з палантірами Гон-дору й Арнору: чи розбиті вони, чи затолочені у землю, чи потонули в безоднях моря… Але принаймні один з них уцілів і потрапив до Саурона. Найімовірніше, це палантір з Мінас-Ітілю: ця фортеця була захоплена дуже давно, стала твердинею зла і зветься тепер Мінас-Моргул. Легко можна уявити, як це сталося: погляд Сарумана блукав навмання, потрапив до пастки й не спромігся вирватись. Ним керували здаля; спершу переконували, потім, коли треба, залякували. Шуліка потрапив до пазурів стерв’ятника, павук заплутався у сталевому павутинні. Цікаво, чи давно його примусили постійно звітуватись перед хазяїном та одержувати вказівки? Чи давно палантір зв’язав Ортханк з Ба-рад-Дуром так міцно, що з одного погляду можна думкою перенестися до замку Чорного Володаря? А як вона притягає, ця куля! Я сам відчув її силу. Як вона зваблює випробувати твердість волі, перевірити, чи зумію я вирвати її з влади Ворога та направити, куди хочеться мені, – подолати моря води й часу, повернутись до Тіріону Прекрасного, причаститися до невичерпної мудрості Феанора, придивитись до майстерності його рук, насолодитись безтурботними роками, коли квітли і Срібне дерево, і Золоте… Гандальф махнув рукою і замовк.
- Але я ж нічого такого не знав, – винувато сказав Пін. – Не знав, що роблю!-
- Відверто кажучи, дещо ти знав, – заперечив Гандальф. – Ти розумів, що вчинок твій поганий та дурний. Ти навіть казав це сам собі, але не побажав послухатись… А я не попередив тебе, тому що тільки зараз, у цю мить, розглянувши всі події останніх днів, зрозумів ясно всю історію. Але навіть якби я заздалегідь тебе застеріг, це не врятувало б тебе від спокуси та не полегшило боротьби з нею. Навпаки! Не обпікши пальців, не впевнишся, що вогонь пече… Зате тепер ти візьмеш до тями, що вогню слід уникати.
- Вже втямив, – сказав Пін. – Хоч всі сім куль переді мною поклади, я руки до кишень, очі заплющу, та й годі!
- Дуже добре, – посміхнувся Гандальф. – Я сподівався, що твоя розсудливість прокинеться.
- А ще я хотів спитати… – почав був Пін, але Гандальф, сміючись, перервав його: [182]
- Змилуйся! Якщо я мушу відповідати на всі питання, щоб відвернути тебе від зайвої цікавості, мені до кінця моїх днів нічим іншим займатися не доведеться! Лишенько моє… чого тобі ще треба?
- Назви всіх зірок на небі й усіх тварин на землі, історію Середзем’я від створення світу, а також описи Закрай-нього Краю та Моря Розлуки, – випалив Пін. – Аякже? Чи варто бажати меншого? Але я тебе не кваплю. Поки що просто скажи, що то за тінь пролетіла над нами? Чому ти кричав «посланець Мордору»? Хто це був та навіщо летів до Ізенгарда?
- Він летів за тобою, – сказав Гандальф. – Чорний вершник, назгул на крилатому коні.
- Але звідки ж… – тремтячим голосом спитав Пін, – звідки ж йому знати, що це я дивився у…
- Звісна річ, він не знав. Від Барад-Дура до Ортханка двісті ліг пташиного льоту, а може, й більше, навіть назгу-лу на це треба кілька годин. Скоріш за все, Саруман часто користався палантіром з того дня, як відправив своє військо на Рохан; вважаю, чимало його потайних думок прочитав той, другий, більше, ніж Саруману сподобалось би. Отже, тепер надіслано посланця – вияснити, чим зайнятий Саруман. А після пригод сьогоднішньої ночі, треба думати, приїде другий посланець, і дуже швидко. Пастка, куди Саруман необачно поткнувся, замкнеться. Назгули не знайдуть бранця, якого їм обіцяли. Палантіра в Ортханку більше нема, і Саруман не зможе ні роздивитися, що діється в далечині, ані відповісти на виклик свого володаря. Саурон підозрює, що Саруман сховав полоненого і навмисне опирається впливу кристала. Це аж ніяк не полегшить Сару-манові з’ясування стосунків. Особливо якщо врахувати, що Ізенгард лежить зруйнований, а він цілий та здоровий у недоторканому Ортханку. Хочеш не хочеш, він здаватиметься Сауронові бунтівником. А він же відмовився піти за мною, саме щоб цього уникнути! Ну, хай сам вигадує, як викрутитись… Поки він сидить в Ортханку, в нього, мабуть, вистачить сили опиратися Дев’ятці. Може, він відважиться на це, а може, затримає назгула чи хоча б уб’є його скакуна. І тоді хай пастухи пильніше стережуть табуни Рохану!
Не можу передбачити, чи добре це для нас, чи погано; може, негаразди з Саруманом перекреслять або зовсім порушать якісь плани Ворога. Але Саурон неодмінно довідається, [183] що я був у Ізенгарді, стояв на ґанку Ортханка і гобіти чіплялись за мою полу. Ось цього я боюся більш за все. Май на увазі: рятуючись від вогню, ми ліземо прямо у полум’я. Кожний стрибок Тінебора наближає нас до Країни Тіні, мій чудовий Перегріне!
Пін зіщулився та щільніше загорнувся у плащ; його раптом пронизав холод. А сіра земля все летіла й летіла з-під копит Тінебора, срібної тіні у струменях вітру.
- Поглянь, – сказав Гандальф, – перед нами долини Західного Долу, звідси дорога веде на схід. Ось та чорна пляма – вхід до Хельмового Яру. Там знаходиться Агла-ронд, Осяйні Печери. Про них при нагоді розпитай Гімлі – хоч раз у житті одержиш відповідь набагато змістовнішу, ніж тобі треба. Але самі печери ти не побачиш, у всякому разі, не зараз.
- Невже ми не заїдемо до Хельмового Яру? – здивувався Пін. – Куди ж ми прямуємо?
- До Мінас-Тіріта. Треба дістатись туди, поки війна не перетяла нам дороги.
- Леле! А чи далеко до Мінас-Тіріта? .
- Та вже ж не близько. Втричі далі, ніж до Золотого Двору Теодена, а до нього десь миль сто на схід, якщо брати звідси по прямій, як літають птахи… чи назгули. Тіне-борові доведеться попрацювати. Хто встигне раніш? До світанку зупинятись не будемо – це ще години дві чи три. А потім навіть Тінеборрві буде потрібний відпочинок у якійсь ущелині, а може, і в Едорасі. Ти б краще поспав,
. якщо зможеш – з першим промінням сонця побачиш золоті дахи Еорлового двору. А ще за два дні – фіолетові тіні під горою Міндоллуїн та білі стіни башти Денетора…
Пін міцніше вчепився у Гандальфа й заплющив очі. Старий маг схилився до шиї коня і тихо сказав:
- Вперед, Тінеборе! Лети, друже мій, як ніколи ще не літав. Ми вже на твоїй рідній землі, тобі знайомий тут кожен камінець. Лети – вся наша надія на тебе…
Тінебор закинув голову та дзвінко заіржав, немов почув спів бойової сурми; іскри бризнули з-під копит. Він розрізав темряву, як біла блискавка…
Сон подолав нарешті Піна; засинаючи, він відчував, нібито вони з Гандальфом скам’яніли, і Тінебор обернувся на нерухому статую, а земля сама собою вислизає в нього з-під ніг під могутній посвист вихору.

Частина четверта

Розділ 1
ПРИБОРКАННЯ СМЕАГОРЛА
- Та-ак, пане мій, кепські наші справи, – пробурмотів Сем Гемджи. Він зі страху вчепився у Фродо і безпомічно витріщався у темряву.
Був вечір третього дня походу – а може, й не третього; вони втратили лік, долаючи голі, сухі схили Прирічного Узгір’я, Емін-Мейл. Раз по раз доводилося кружляти, натикаючись на непрохідні хащі, повертатися і починати спочатку.
Попри все вони впоралися непогано, головне – не збилися зі шляху на схід серед плутанини гір. Вони намагалися триматися зовнішнього краю хребта, але їм заважали тріщини, урвища, осипи, а внизу, біля підніжжя, тяглися мертві болота, гнилі і такі смердючі, що навіть птахи над ними не літали.
Зараз гобіти зупинилися на крутому і кременистому урвищі, над морем сивого туману. Над головами низько пливли хмари – простягни руку, і дістанеш. Дув холодний східний вітер. Гнила зелень трясовин внизу буріла, втрачала колір: настав вечір. Удень Андуїн привітно виблискував здаля, коли сонце проривалося крізь хмари; тепер він розчинився у темряві. Але гобіти і не дивилися в той бік, де залишили світ друзів, світ живих. Вони змушували себе дивитися тільки на південь і схід, де неясною смугою скам’янілого диму лежали гори. Серед вершин, врізаних у небо, слабко мерехтів ледь помітний вогник.
- Кепські справи! – повторив Сем. – Треба ж: найменше хочеться йти саме туди, куди потрібно… Ох, чи взагалі потрапимо? Здається мені, ми помилилися шляхом. Злізти отут не можна, а якщо й зліземо, куди далі – у трясовиння? Чуєте, який сморід? Ото бридота… [187]
- Чую, – відгукнувся Фродо, не зводячи очей з червоного вогню на обрії. – Мордор! – шепнув він ледве чутно. – Якщо вже я повинен іти, дістатися б туди скоріше, та щоб усе відразу скінчилося…
Він пересмикнув плечима. Вітер був крижаний, до того ж ще й тхнув смородом гнилого болота.
- Гаразд. Чи погано, чи добре, не стояти ж отут до ранку! Давай пошукаємо яку-небудь місцинку, щоб не було протягу, та поспимо. Либонь, вранці знайдеться стежка.
- Вранці, чи до обіду, чи завтра до вечора, – буркнув Сем, – чи опівдні на свято. Я вам кажу, ми помилилися шляхом!
- Не галасуй, – заспокоїв його Фродо. – Якщо нам судилося потрапити до Країни Тіні, то й дорога знайдеться. Не можна гаяти часу, розумієш? А ми, мов навмисне, все спотикаємося тут. Може, це Чорний Замок нам перешкоди ставить? Я зробив безліч помилок: треба було залишити наших набагато раніше, зайти з півночі східним берегом Андушу через Емін-Мейл на рівнину, яку називають Полем Битви, і відтіля прямо до Мордору. А тепер вороття немає – на березі орки. Я жахливо втомився, Семе. І я не знаю, як бути далі. Добре, хоч провізія ще залишилася…
- Тільки ті, як їх… лембаси, лоріенські коржики. Цього вистачить ще надовго. Краще мало, ніж нічого… Я коли їх вперше скуштував, думав, ніколи не набриднуть, а зараз не відмовився б від пари бутербродів і пінти… ну хоч півпінтй пива – горло промочити. Я прихопив усіляке кухонне начиння, а навіщо? Тутечки і вогнище ні з чого розпалити, і варити нічого: трава навіть не росте!
Вони відшукали западинку серед каміння та лягли. Переспали ніч абияк, притискаючись одне до одного та дуже страждаючи від холоду. Ранком попрокидалися змерзлі, пом’яті, відламали на сніданок по шматочку хлібця.
- Ви нічого не бачили? – запитав Сем, старанно пережовуючи крихти.
- Не бачив і не чув уже другу ніч.
- І я теж. Бр-р! Аж мороз за плечі вхопив, як згадав ці очиська… Може, ми вже від нього відкараскалися? Гей, якби мене до його горлянки пустили, він би в мене за’ булькав… [188]
- Сподіваюся, до цього не дійде. Він дуже спритно нас вистежує, але тут, на сухому грунті, ми і слідів, здається, ніяких не залишаємо. Напевно, він відстав.
- От було б добре!
- Знаєш, Горлум – ще півсправи. Вибратися б скоріше з гір! Мені тут весь час здається, ніби нас положили на блюдечко – милуйся, кому заманеться. Так і Криваве Око помітить… Ну, добре. Пішли шукати дорогу…
Одначе минув ранок, полудень, наближався вечір, а шлях не знаходився. Раз у раз гобітам вчувались якісь шуми: щось гуркотіло, збігаючи по схилу, дрібними камінчиками, або десь гупало. Вони завмирали, оберталися – але навколо тільки вітер свистів серед скель, начебто нечистий подих поміж гострими зубами дракона…
Незабаром пасмо гір почало завертати на північ. Хребет у тому місці був плаский, широкий; його засипали уламки вивітреної породи, тріщини вузькими жолобами спадали додолу. Щоб обійти ці вищербини, Фродо і Сему доводилося забирати ліворуч, віддаляючись від зовнішнього краю; так вони пройшли пару миль, поки помітили, що помалу спускаються трохи нижче. Нарешті їм довелося зупинитися. Хребет круто завернув на північ, і в ньому виявилася глибока, широка западина. За нею здіймалася стрімка скеля, висотою десь ліктів за тридцять, сіра, гола й рівна, неначе її відтяли ножем. Шлях уперед було відрізано. Але повертатися на захід значило заглибитися на деякий час до Країни Тіні, а зі сходу зяяло провалля.
- Нічого не поробиш, Семе, будемо спускатися, – сказав Фродо. – Кудись та потрапимо.
- Потрапимо у паршиву діру, ще гіршу за цю, – пророчив Сем.
Насправді западина виявилася довшою і глибшою, ніж на перший погляд. За неї чіплялися жалюгідні, спокор-чені берізки і рідкі ялинки. Де-не-де серед напівживих стовбурів стирчали мертві, зовсім обдерті вітрами. У кращі дні тут шумів, напевно, густий, здоровий бір, але тепер залишилися тільки порохняві пні. Западина розділяла цей колишній ліс надвоє і виходила на схил гострим кутом. Фродо приліг і обережно визирнув. [189]
і
- Дивись! Чи то ми пройшли чимало, чи ті скелі стали нижчі. Тут, виявляється, можна спуститись!
Сем схопився за Фродо і дуже неохоче глянув униз. Потім озирнувся на скелю, здиблену ліворуч над їхніми головами.
- Нічого собі! – пробурмотів він. – Звалитися звідси цілком можна… Втім, це легше, ніж дрялатись на цю гору. Пурхати ми, на жаль, не вміємо.
- Здолаємо, – втішив Фродо, змірявши поглядом відстань. – Тут ліктів сто, сто десять, не більше.
- Нам вистачить, – похмуро сказав Сем. – Леле, мені і дивитися моторошно, а дивитися ж – не злазити…
- І все ж таки ризикнемо. Бачиш, ось тут не так круто, і виступи є.
Дійсно, нижче западини гора немов осіла під власною вагою, потріскалася, брили каміння випнулися сходинками – було куди поставити ногу.
- Але якщо пробувати, то відразу, – мовив Фродо. – Сьогодні щось рано сутеніє, грозою пахне…
Вдалині вже гарчало і глухо гуркотіло. Запав густий морок. Фродо подивився на небо, похитав головою і став міцніше затягувати пояс поверх плаща.
- Ну, як бажаєте, – похмуро промовив Сем. – Тільки дозвольте мені першому.
- Тобі? – здивувався Фродо. – 3 якої речі?
- А з такої, що перший повинен іти той, хто швидше собі карк зламає. Ще не вистачало мені впасти на вас і поховати обох замість одного!
І не встиг Фродо відкрити рота, як Сем перекинув ноги, перевернувся і повис на руках, намацуючи ногами опору. Ніколи у житті не доводилося йому виявляти таке геройське безрозсудство.
- Ні, не треба! – закричав, опам’ятавшись, Фродо. – Семе, дурнику мій дорогий, не треба! Ти уб’єшся, хіба можна лізти навмання! Повернись!
Він підхопив Сема під пахви і витяг назад.
- Постривай хвилиночку!
Фродо знову ліг, висунув голову із щілини і ще раз уважно озирнувся. Сонце ще світило, і все було добре видно.
- Діло буде, – оголосив він нарешті. – Я йду перший, ти за мною, слід у слід, втямив? І не втрачай голови! [190]
- Ой, чи не занадто ви в собі впевнені? Сутеніє, за хвилину нічого не буде видно. А що, як ви потрапите у таке місце, де і нігтем не зачепишся?
- Тоді повернуся до тебе.
- Легко сказати! – зітхнув Сем. – Давайте до раночку почекаємо, щоб хоча б світло було!
- Це у найгіршому разі! – відгукнувся Фродо. – Мені кожної хвилини шкода. Я спущуся трошки, придивлюся, а ти зачекай.
Він схопився за край щілини й обережно висунувся. Його зросту саме вистачило, щоб ступити на вузенький виступець породи.
- Є перший крок! – повідомив він. – Клин праворуч розширюється, можна стояти, не тримаючись руками. Зараз я…
Раптом він замовк. Чорна хмара зависла вже над їхніми головами. Прямо над ними грім із сухим тріском розірвав повітря.
Налетів вихор, і в його гул вплівся високий пронизливий крик. Гобіти впізнали його: навіть у рідному лісі, у Гобітанії, він морозив кров… А тут, у мертвій, ворожій пустелі, він затьмарював душу необорним жахом. Подих перехопило, серце завмерло. Сем упав долілиць, Фродо мимоволі підніс руки, щоб заткнути вуха, похитнувся, оступився і з протяжливим стогоном полетів у пітьму.
Сем почув стогін і підповз до самого краю щілини.
- Пане Фродо! Па-а-а-не Фродо-о-о!
Відповіді не було. Сем набрав повітря в легені і знову загукав:
- Де ви? Від-гук-ні-ться!
Вітер вбивав слова назад до вуст, але крізь свист і вищання Сем розрізнив слабкий, але спокійний голос:
- Усе добре, я тут! Нічого не бачу…
Хоча голос лунав слабко – його відносило вітром, – виявилося, що Фродо зовсім близько. Він не впав, а тільки зісковзнув по стіні і приземлився кількома ліктями нижче, на іншому карнизі, поширше. На щастя Фродо, схил був скошений, і вітер притиснув його так, що не впадеш навіть\u1087при бажанні. Якусь хвилину він відпочивав, притулившись обличчям до холодного каменя; у скронях стукали [191] молоточки, перед очами плавали райдужні кола. І чорна ніч навкруги. Невже він осліп?
- Повертайтеся! – кричав Сем. – Повертайтеся швидше!
- Не можу! Нічого не бачу. Не можу вчепитися!
- Як вам допомогти? Що треба зробити? – кричав Сем, звішуючись зі щілини, хоч це було дуже ризиковано. Чому Фродо нічого не бачить? Не так уже й стемніло, ближні околиці цілком помітні. Сем добре бачив Фродо – самотню фігурку, розпластану по скелі. Але подати руку допомоги не Міг!
Знову спалахнула блискавка, і ринув дощ. Тверді струмені води з градом сікли гори, начебто хотіли стерти на порох.
- Я зараз до вас спущуся! – крикнув Сем, не подумавши, чим це допоможе Фродо.
- Не смій! – із зусиллям прокричав Фродо. – Без мотузки нічим не допоможеш!
- Ой! – скрикнув Сем. – Осел я, осел безумовно! Мотузка! Повісити мене на мотузці, щоб іншим не кортіло! Дурнем мене мій старий називав – святі слова! Дурень і є!
- Та годі вже тобі! – відгукнувся Фродо і навіть розсміявся. – Дай спокій своєму старому! В тебе що, є мотузка? Тоді не мороч мені голову!
- Є, є мотузочка! Носився ж із нею, а як знадобилася – так і забув!
- Добре, кидай її сюди!
Сем намацав на дні свого мішка шовковистий клубок – подарунок ельфів Лоріену. Міцно схопивши кінець, він скинув клубок Фродо. І відразу – чи то навколо, чи то в очах гобіта прояснилося – Фродо побачив тонкий сірий шнур: він слабко світився в грозовому півмороку. Запаморочення відпустило. Фродо обв’язався мотузкою, відліпився від скелі. Нагорі Сем відійшов до середини западини, уперся ногами в пень, який здавався найміцнішим, і потягнув. Ледве допомагаючи собі ногами, Фродо здолав підйом і повалився поруч із Семом на мокру землю.
Грім перекочувався через гори, а дощ, як і раніше, періщив, мов навіжений. Гобіти заповзли поглибше до ущелини, [192] але й там було вогко. Вода стікала всюди поміж стовбурами колишнього лісу і, збиваючись на піну, виливалась із щілини, мов із водостічної труби.
- Змило б мене, як тріску, – промовив Фродо. – Добре, що мотузка знайшлася!
- Ще краще було б мені згадати про неї вчасно, – покаявся Сем. – Пам’ятаєте, ельфи на прощання поклали нам у кожен човен по три таких мотки? Вони мені так сподобалися, і я один сховав. Можна подумати, це було сто років тому… «Вона не один раз вам придасться», – казали вони… здається, Хелдар і говорив. Як у воду дивився!
- Шкода, що я не додумався взяти ще один, – сказав Фродо. – Занадто поспішав, хотів піти, та й забув. Який же він завдовжки?
Сем заходився намотувати шнур на лікоть, відраховуючи:
- П’ять, десять, двадцять… добрих тридцять ліктів буде.
- Невже? Хто б міг подумати!
- Ого! – засміявся Сем. – Ельфи – це такий народ… Чудовий народ! Гляньте – на вигляд мотузка, а не порвеш, але яка м’яка, легка! Чудовий народ, одне слово!
- Тридцять ліктів, – задумливо повторив Фродо. – Чи вистачить цього, га? Якщо гроза швидко мине, спробуємо до ночі спуститися.
- Дощ ущухає, – сказав Сем. – Але навіщо лізти у пітьмі? Може, у вас з голови вилетіло, а в мене у вухах цей лемент ще не затих… Це ж був Чорний Вершник, тільки чомусь летючий. Як на мене, краще перечекати до ранку.
- Ні хвилини не можна баритися на вершині, на самій видноті перед Оком!
Фродо знову виглянув з ущелини. Розпатлані крила бурі чорними перами танули в небі. Саурона не цікавило Прирічне Узгір’я; гроза, стріляючи блискавками і градом, поповзла до Андуїну – це її бачили воїни Теодена на шляху до Ізенських бродів. А над мертвими болотами відкрилося чисте темно-синє небо і навіть боязко замиготіли зірки.
- Як приємно дивитися і бачити! – мовив Фродо, вдихаючи вологе повітря. – Уявляєш, я ледве було не осліп! Від удару, а може, й від блискавки – нічогісінько не бачив, [193] доки ти не спустив мотузку. Мені навіть здалося, що вона світиться.
- Вона і дійсно світиться. Я раніше цього не помічав, лежала собі в мішку, та й все. Але як же ми спустимося?
- Обв’яжеш кінець навколо цього пня. Тепер можеш іти першим. Я буду потроху відпускати, а ти тільки відштовхуйся руками і ногами. Якщо знайдеш, де стати, зупинися, дай мені перепочити. Коли дістанешся до споду, я з’їду теж. Зі мною вже все гаразд…
- Добре, – відповів Сем без особливого ентузіазму. – Двічі не вмирають…
Він без поспіху закріпив один кінець мотузки, другим старанно обмотався сам і, замруживши очі, зробив крок у порожнечу.
Однак спуск виявився не таким вже й страшним. Сем ласкаво погладжував м’які, теплі пасма мотузки – її сяйво надавало йому наснаги. Тільки в одному місці скеля пішла з-під ніг крутим укосом, і Сем завис на сріблястій нитці, мов павучок-сінокосець. Але Фродо відпускав мотузку обережно, й усе обійшлося. Сем дуже боявся, що довжини не вистачить і він застрягне між небом і землею, але у Фродо залишалося ще три-чотири витки на лікті, коли Сем гепнувся на осип біля підніжжя хребта і вигукнув: «Готово!» Фродо почув, але розгледіти друга не міг – сірий ельфійський плащ сховав Сема в сутінках.
Спуск Фродо зайняв трохи більше часу. Він обмотав мотузку навколо пояса, перевірив міцність кріплення і рушив помаленьку, намагаючись не з’їжджати, а йти по крутому схилу, все ж таки не дуже довіряючись тонкій і м’якій мотузці. Але і він вдало приземлився.
- Оце так впоралися! Прощавай, Емін-Мейл! Хтозна, чи не нудьгуватимемо ми незабаром за твоїм твердим грунтом?
Однак Сема поглинули інші турботи.
- Роззява! Дурень! – гірко завів він, задерши голову. – Справжній тюхтій! Ми оце тут, а мотузочка наша прив’язана нагорі! Забезпечили зручності для підлого Гор-лума… Ще тільки не додумалися залишити покажчик: «До гобітів сюди»! Так я і знав: без ложки дьогтю не обійдеться, дуже вже гладко усе зійшло… [194]
- Ну, якщо тобі відомо, як спуститися по мотузці, згортаючи її за собою, можеш віддати звання Дурня і Роззяви мені, – мовив Фродо. – Залізь назад, відв’яжи і давай!
Сем розгублено почухав потилицю.
- Прошу вибачити, я так не вмію. Але як же мені шкода кидати таку корисну штуку! – Сем погладив звисаючий кінець мотузки і злегка смикнув. – Адже вона лоріенська. Може, сама Галадріель сплела її…
Він сумно махнув рукою і смикнув – на прощання.
На превеликий подив гобітів, Сем відразу повалився горілиць, а мотузка зісковзнула і лягла акуратними петлями у нього на грудях. Фродо пирснув:
- І хто це в нас так чудово в’яже вузли? І кому це ми довірили своє дорогоцінне життя!
- Не стану сперечатися, лазити по горах не вчений, – образився Сем. – Але щодо мотузкової справи – даруйте! В нас це сімейна справа. Мій дід був канатним майстром і дядько Енді теж: вже я знаю, як в’язати вузли!
- Виходить, перетерлася десь на гострій крайці.
- А ви подивіться на кінчик, – заперечив Сем. – Жодна ниточка не розкуйовдилася. Не та робота, щоб перетерлася!
- Тоді – на жаль! – вся справа у вузлі. Сем похитав головою.
- Кажіть, що хочете, пане Фродо, а я присягнуся: вона сама спустилась, коли я покликав!
Він ретельно змотав мотузку і сховав у мішок.
- Ну, не будемо сперечатися, трапилося – і добре, – погодився Фродо. – Краще подумаємо, як нам далі бути. Вже ніч. Дивись, які зірки!
- Подивишся – і легше стає, – підхопив Сем. – Зірки про ельфів нагадують. А місяць підріс, чи не так?
- До повні ще днів п’ять, – сказав Фродо. – Як же ми підемо по болотах при світлі півмісяця?
Вони пройшли уздовж гірської гряди на схід. Сем раз у раз обертався: западина, з якої вони почали шлях, чітко вирізнялася на сірому схилі.
- Дуже добре, що мотузку забрали, – радів він. – Нехай цей вилупок спробує пострибати з камінця на камінець! [195]
Від підніжжя гір до рівнини тяглося пустище, завалене кам’яним мотлохом; все було моїфе і слизьке після дощу. Не минуло і години, як шлях гобітам перетнула канава, на дні якої дзюрчала вода. Не широка, не вузька, але гобіти не наважилися стрибати в темряві. Ліворуч канава збігала до гір, так що туди шляху не було, принаймні до ранку.
- А може, попрямуємо уздовж канави на південь? – запропонував Сем. – Підшукаємо затишний куточок або навіть печеру?
- Гаразд, – відповів Фродо. – Я жахливо втомився, в мене вже ноги мліють. По рівній доріжці йшов би собі і йшов, а отут…
Поворот на південь нічого не дав. Укритися було ніде, гори ставали і вищими, і крутішими. Нарешті, зовсім знесилені, гобіти просто опустилися на землю під великим каменем, що стирчав, мов палець. Сон долав їх, вони зіщулилися, пригорнулися один до одного і ніяк не могли побороти сонливість.
У мутнім світлі схили Емін-Мейлу здавалися сірим килимом з чорним візерунком тріщин і проваль.
- Знаєш, Семе, – сказав Фродо, струснувши головою, – ось тобі моя ковдра, спи, а я прогуляюся, повартую… Ох, що це?
Він схопив Сема за рукав:
- Ти бачиш? Нагорі, на схилі?
- Тесе! – перелякано прошепотів Сем, – Це він, Гор-лум, змія підколодна! А я ж сподівався, що не злізе… Диви, повзе, вужем в’ється!

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Жовтень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031  

Підписка

  • Цікаве