Джон Р. Р. Толкін. “Володар Перснів: Дві Вежі”

По стрімкій і зовсім гладкій стіні спускалася якась темна дрібна істота, розчепіривши усі чотири кінцівки. Його спритні пальці намацували такі опори, що жодному гобіту годі й помітити; збоку здавалося, немов він просто клеїться липкими лапами до скелі, мов величезна хижа муха. Істота повзла головою донизу, винюхуючи дорогу. Зрідка вона підіймала голову і крутила нею на всі боки; тоді гобіти бачили два блідих мерехтливих вогники – очі Горлума.
- Як на вашу думку, чи він бачить нас? – запитав Сем.
- Хто його знає, – ледь чутно відгукнувся Фродо. – Мабуть, не бачить, але чує. Нас і друзі у цих плащах не помітили б. Я сам тебе за два кроки майже не бачу. А цей тип до того ж не зносить ні сонця, ні місяця. [196]
- Чого ж він лізе відкритим місцем?
- Цить! – попередив Фродо. – Може, він нас носом почув. А ще він Має чудовий слух, а ми ж, коли спускалися, репетували як навіжені. Нічого дивного…
- Ох і набрид же він мені, – зітхнув Сем. – Гірше гіркої редьки. Терпець мені увірвався – все одно він нас угледів. Ось як потрапить він до моїх рук, я вже йому скажу пару компліментів!
І Сем, накинувши на голову каптур плаща, безшумно підібрався до підніжжя гори.
- Обережно! – сказав Фродо, йдучи слідом. – Не злякай його. Він небезпечніший, ніж здається…
Гобіти причаїлися у затінку; чорна липуча тварина вже здолала три чверті шляху. Вже було чутно сопіння і подих зі свистом, і скрипливий шепелявий голос.
- Шша! Тихш-ш-е, мій дорогесесенький! Не квапеся, не поспішшай. Не треба ззвертати ссобі в’яззочки горр-лум, гор-р-лум! – він підніс голову, заморгав і швидко замружився. – Сстрашшне севітло! Видивляєтьсся тебе, моє ззолотце, шшпигує, селіпить тобі очки. Де мій ескарб, моя кошштовність? Кошштовність наш-ша, нашша, ми її відберемо. Злодії, злодії, бридкі поганцці… Де вони сесхо-валисесь з тобою? Щоб їх ескрутило!
- Схоже, він знає, де ми, – шепнув Сем. – Що він називає «коштовністю»? Невже…
- Тихо! – обірвав його Фродо. – Він уже близько, може почути…
Горлум і дійсно раптом завмер і закрутив величезною головою на худій шиї, трохи відкривши білясті зіниці. Сем ледве стримався, руки так і чесалися скрутити мерзенну тварюку. Горлум поповз далі, безперестанку плюючись та бурмочучи. Незабаром він був вже прямо над тобітами. Стіна в цьому місці вигиналась, і навіть Горлуму не знайшлося де причепитися. Він спробував завернути, але зірвався і полетів донизу з голосним вереском, на льоту згортаючись клубком, як павук, коли йому порвуть павутиння.
Блискавично, двома стрибками метнувся Сем туди, де гупнувся Горлум, і плигнув йому на спину. Але Горлум, навіть при нападі зненацька, – небезпечний супротивник. Він відразу обліпив Сема своїми довжелезними руками і ногами, затис мертвою хваткою; липкі пальці стали стискати [197] шию Сема, гострі зуби вп’ялися в плече. Сему не залишалось нічого іншого, як бити Горлума куди прийдеть-ся своєю круглою, твердою головою. Ворог сичав, плював-ся, але не відставав. І кепсько довелося б Сему, якби не Фродо: вискочивши з мечем у руці, він схопив Горлума за рідке волосся і повернув його голову так, що білясті, повні отрутної злості баньки витріщилися прямо на місяць.
- Пусти Сема, Горлуме, – сказав Фродо. – Бачиш, це – Жало. Тобі вже доводилося з ним зустрічатися, га? Пусти мого друга, або познайомишся з Жалом ближче!
Горлум відразу обм’як, немов мокра ганчірка. Сем вивернувся і підвівся, потираючи забиті місця. Він горів бажанням покінчити з ворогом, але не можна було – той валявся на землі, корчачись та скиглячи:
- Не кривдь насс! Не дозволяй насс кривдити. Добрі, милі гобіти тебе не скривдять, мій дорогесссенький… Ми нічого поганого не зробили, це на насс ссстрибнули, як коти на мишшку… Ми такі нещасссні, самотні, гор-р-лум, гор-р-лум! Ми будемо зззовсссім хорошшшші, зззовсссім сслухняні, якщщщо добрі гобіти насс не скривдять…
- Ну, і куди ж цю сволоту подіти? – поцікавився Сем.- Зв’яжемо його, щоб не зміг за нами тягтися?
- Не треба, не треба! – схлипував Горлум. – Це для насс ссмерть, ссмерть! Ззлі, негарні гобіти! Ззв’язати хочуть насс і ззалишшшити на голім камінні…
Сльози булькали у нього в горлі.
- Якщо ми його відразу не вбили, – мовив Фродо, – то тепер вже не можна. От злощасне створіння! По суті, що він нам поганого заподіяв?
- Оце так питання! – обурився Сем, розтираючи синці. – Не зробив, так зробить. Ляжемо спати, а він нас загризе, йому тільки того і треба…
- Ти маєш рацію, звичайно. Але не в тому річ… Фродо задумався. Горлум притих, перестав пхикати. Сем
стояв над ним, готовий до рішучих дій. А Фродо виразно згадалося давнє: «Як усе-таки жалко, що Більбо не зарубав цього мерзотника, коли була така зручна нагода! – Жалко, говориш? Але ж саме жалість утримала його руку. Жалість і милосердя: без крайньої потреби вбивати не можна. – Але Горлума все одно жаліти нерозумно. – Не бачив ти його… – Невже ж ви б помилували Горлума після всіх [198] його чорних справ? Та він гірший за всякого орка і такий же ворог. Він заслуговує на смерть. -’ Так, заслуговує. Але не поспішай когось засуджувати на смерть. Тому що навіть наймудрішим не дано все передбачити…» Фродо опустив меча.
- Я не зашкоджу йому, – промовив він. – Він небезпечний, але я йому не зашкоджу. Я побачив його, і мені його жалко.
Сем здивовано втупився у Фродо – той немов розмовляв з невидимкою. Горлум пожвавішав, заскиглив:
- Так-так, ми жжахливо нещасссні… Ззмилуйссся, ззми-луйссся… Гобіти з насс змилуються, добрі, сславні гобіти!
- Ми і страчувати тебе не станемо, – продовжував Фродо, – і не відпустимо: від тебе нема чого чекати, крім обману і підлоти. Горлуме, ти підеш з нами. Нічого поганого ми тобі не заподіємо, але ти повинен будеш нам допомогти. Ми даруємо тобі життя, і ти наш боржник!
- Роззплачуссь, роззплачуссь, – засичав Горлум. – Сславні гобіти! Ми підемо ззз вами. Ми знаємо беззпечні сстежки… Але куди ж ви посспішаєте по цих пуссстель-них міссцях, сскажіть, будь лассска?
Він нишком глипнув на гобітів, і в його примружених очиськах майнув хитрий блиск.
Сем прикусив губу і стис кулаки. Він розумів: дивний вчинок Фродо викликаний якимись прихованими причинами і переконувати його даремно. Однак розмовляти з Горлумом…
А Фродо подивився Горлуму прямо у вічі – той аж забився під цим суворим поглядом – і сказав спокійно:
- Ти знаєш або здогадуєшся багато про що, Смеа-горл. Ми прямуємо до Мордору. А ти, якщо я не помиляюся, знаєш дорогу.
- Рятуйте! – заволав Горлум, затикаючи вуха пальцями, немов уколотий цими прямими словами. – Ми здо-гадувалисссь, ми дещо ззрозуміли… Нам би не хотілосссь, щоб гобіти туди дісталисссь… Ні, моя радість, добрим го-бітам туди посспішшати не треба. Пил, порох, попіл, ссуш і глухомань, і орки, цілі полчища орків. Там не місссце добрим гобітам…
- Отже, ти бував там? – наполягав Фродо. – І тебе тягне туди знов! ‘ [199]
- Так-так… ох, ні! – заверещав Горлум. – Лишше один раз ми туди забралиссся… випадково, мій сскарбе, цілком випадково. І ззнову не підемо!
Раптом і голос, і мова його дивно змінилися, і він, схлипуючи, замурмотів:
- Ззалишште мене, відпустіть! Боляче, боляче! Ой, мої бідні рученята! Я… ми… я не хочу повертатиссся. Не можу знайти… він пропав, його ніде немає! Ті зберігають його… гноми, люди, ельфи, жжжахливі ельфи з пекучими очима! Не можу, не можу!
Він підхопився і, сплітаючи руки у кістлявий вузол, потряс ними у напрямку сходу.
- Ніколи! – заволав він. – Не для тебе!
Він знов обм’як, повалився додолу, заканючив:
- Гор-р-лум, гор-р-лум… Не торкай нас, відійди, залиш нас… Йди ссспати!
- Він не піде і не засне, – промовив Фродо. – А якщо хочеш його здихатись – допоможи мені. Ти вкажеш дорогу, але я не вимагаю, щоб ти йшов з нами до кінця.
Гррлум сів і допитливо глянув на Фродо з-під напівзаплющених повік.
- Він там, у себе, – заскрипів він. – Він завжди там. Орки тебе доставлять, вони тебе зустрінуть на східному березі ріки. Не проси Смеагорла. Бідний, бідний Смеа-горл пропав дуже давно. Відібрали у нього радісссть. Сме-агорл пропав зовссім…
- А може, ти її знайдеш, якщо підеш з нами, – відповів Фродо.
- Ніколи, нізащо!
- Встань! – велів Фродо. Горлум слухняно встав і позадкував.
- Говори! Коли тобі легше йти – удень чи вночі? Ми втомилися, але якщо ніч тобі більше до вподоби, вирушимо негайно.
- Нам від світла боляче, – відповів Горлум жалібно. – І ця Бліда Пика на небі теж заважає. Нехай вона закотиться, тоді підемо. Добрі гобіти трохи відпочинуть.
- Сядь і не здумай навіть ворушитися, – звелів Фродо.
Вони сіли, зіпершись спинами на камінь і затиснувши бранця плечима. Обоє без зайвих слів розуміли – склепити [200] повіки цієї ночі жодному з них не доведеться. Місяць повільно повз по небесах. Тінь від гір подовжувалася і затоплювала долину, але над горами, як і раніше, горіли яскраві зірки. Усі троє сиділи нерухомо. Горлум уткнув голову в коліна, опустив пласкі долоні, очі заплющив; але гобіти відчували, як він весь напружився.
Фродо скоса глянув на Сема, і вони зрозуміли один одного. Через декілька хвилин обоє звісили голови і прикинулись сплячими, дихаючи глибоко і рівно. Руки Гор-лума затрусилися. Ледве помітним рухом він обернувся праворуч, розплющив одне око, потім друге. Гобіти не ворухнулися.
Тоді з разючою швидкістю і спритністю Горлум зістрибнув з місця вперед, мов сполоханий коник чи жаба. На це і чекали гобіти. Другого стрибка Горлум не зробив: Сем схопив його за руки, а Фродо – за ноги.
- Подай-но сюди свою мотузку, Семе, – звелів Фродо.
- Куди це ви, пане Горлум, попрямували? – запитав Сем, витягаючи мотузку. – Невідповідний час для візитів? Чи ваші добрі друзяки-орки домовилися вас чекати? Підлий зрадник! Ти заслужив зашморг на шию, і я сам його затягну!
- Поки що не на шию, а на ногу, – зупинив його Фродо. – Якщо ми бажаємо, щоб він ішов з нами, дуже міцно в’язати не можна. Ти візьмешся за кінець і будеш його пасти.
Горлум навіть не намагався вирватися, тільки витріщав злісні баньки, Фродо тримав його, доки Сем затягував вузол. Зненацька Горлум заверещав тонким, несамовитим голосочком, забився, намагаючись дістати мотузку зубами. Схоже було, що мерзотник насправді терпить пекельні тортури. Петля не була тугою – Фродо перевірив і впевнився, що дії Сема були зовсім не такі люті, як слова.
- У чому річ? – здивувався Фродо. – Нам довелося тебе прив’язати, щоб більше не бігав, але мучити тебе ми не збиралися…
- Болить, болить! – волав Горлум. – Кусає, палить! Ельфи сплели її, прокляті ельфи! Ох-ох-ох! Злі, жорстокі гобіти! Ми не даремно хотіли втекти від них, мій скарбе! Ми знали, гобіти бридкі, вони злигалися з ельфами, моторошними ельфами з пекучими очима… Зніміть, зніміть! Боляче! [201]
- Я відв’яжу тебе, тільки якщо заприсягнешся, – сказав Фродо. – Втім, чим ти можеш твердо присягтися?
- Клянуся, все, що велиш, буду робити! – вигукнув Горлум, катаючись по землі. – Боляче, рятуйте!
- Чим ти можеш заприсягтися? – знов запитав Фродо.
- Смеагорл, – зненацька рівним голосом сказав Горлум і широко розкрив очі, – Смеагорл заприсягнеться своїм скарбом!
Фродо випростався і знову здивував Сема і змістом, і тоном своїх слів:
- А не боїшся? Хіба тобі не відомо, як було проречено? «І один – Володарю Тьми на чорнім престолі»! Така клятва зв’яже тебе надійно. Одначе ВІН підліший за тебе. Він може переінакшити твої слова. Бережися, Смеагорле!
Горлум скиглив, але продовжував повторювати:
- Присягаюся своєю радісстю!
- І що обіцяєш?
- Я буду гарний, – хрипко заквилив Горлум. Він плазував біля ніг Фродо, трусився, зляканий власними словами. – Смеагорл клянется ніколи не допустити, щоб ТОЙ, інший, одержав мою коштовність! Смеагорл вас врятує. Я присягнуся на моїй радості, дістань же її!
- Ні! – відповів Фродо, дивлячись на Горлума зверху вниз із суворою жалістю. – Тобі просто хочеться побачити і доторкнутися, хоч ти знаєш, що від цього втратиш розум. Присягайся ним, але не торкайся його. Ти ж знаєш, де ВІН, Смеагорле! Знаєш! Він перед тобою!
Сему здалося, ніби Фродо виріс: гордий володар, повний прихованої моці, і біля ніг його жалюгідний скімлячий пес. Але при тому було між ними щось спільне; вони розуміли один одного без слів. Горлум підвівся і все намагався схопитися за куртку на грудях Фродо.
- Геть! Не тягни лапи! – прикрикнув Фродо. – Клянися!
- Клянуся, клянуся, – замурмотів Горлум. – Буду служити власнику моєї радості. Хазяїн гарний, і Горлум гарний, горррлум, горрлум…
Раптом він заридав, впиваючись зубами в петлю на щиколотці.
- Відв’яжи його, Семе, – звелів Фродо.
Сем неохоче підкорився. Горлум відразу підхопився, як покараний собака, що готовий стояти на задніх лапках, аби хазяїн погладив. Щось в ньому змінилося. Він став [202] менше сичати, менше пхикати, говорив, звертаючись прямо до гобітів, і перестав звертатись до себе як до окремої істоти. Він тремтів і задкував, коли гобіти наближалися до нього чи робили різкий рух, уникав доторкатися до ель-фійських плащів, але у всьому іншому намагався бути гарним. Достатньо було гобітам обмінятися жартом чи Фродо звернутись до нього з добрим словом, щоби він вибухнув догідливим кудкудаканням, а найменший осуд викликав потоки сліз. Сем намагався з ним не зв’язуватись. Новий Смеагорл викликав у нього ще більшу відразу, ніж Горлум.
- Ну, Горлуме, чи як там тебе, – сказав Сем. – Рушай вперед! Місяць сховався, час не жде!
- Так-так, – закивав Горлум. – Між південними і північними болотами є тільки один прохід. Я сам його відшукав. Орки там не ходять, не знають дороги. Орки обходять болота навкруги. Вам пощастило, що ви зустріли Смеагорла. Смеагорл вас проведе!
Він жваво пробіг десяток кроків і зупинився, оглядаючись, як собака, що проситься погуляти.
- Куди! – крикнув Сем. – Моя мотузочка завжди напоготові!
- Що ти, що ти! Смеагорл заприсягся!
Вони вирушили в путь глибокої ночі, при слабкому світлі холодних зірок. Спершу Горлум повів їх на північ, назад до мокрої канави, потім завернув навскіс праворуч, віддаляючись від хребта Емін-Мейл по кам’янистій ярузі, що тяглася до самих боліт! Швидко, безшумно рухалися вони в темряві. Чорна ніч, чорна тиша стояла над пустельними рівнинами Привражжя.

Розділ 2
ЧЕРЕЗ ТРЯСОВИНУ
Горлум рухався моторно, витягав шию, нюхав, часом ставав навколішки. Нелегко було встигати за ним; але мимовільний провідник, здавалося, покинув усі думки про втечу; якщо гобіти відставали, він затримувався і чекав. За кілька годин вони знову вийшли до вже знайомої поперечної канави, але вже набагато далі від гір.
- Тут! – оголосив Горлум. – Тут можна спуститися і пройти далеко, туди! – він показав на схід, звідки йшов важкий, нудотний дух боліт. [203] Горлум покрутився на крутім схилі, потім тикнув пальцем униз:
- Оце спуск! Смеагорл вже колись спускався отут. Ховався від орків…
Він рушив першим, гобіти за ним. Спуском виявилася справжня канава; вона у цім місці ставала неширокою і мілкою – усього ліктів десять-дванадцять. По дну розтікалася вода – одна з незліченних річок, що стікають з гір, щоб завмерти у стоячих ставках і драговиннях. Горлум повернув праворуч, приблизно у напрямку на південь, і потягся, шльопаючи пласкими ступнями по воді. Йому була приємна вогкість, він хихотів і навіть пробував нишком мугикати щось, начебто пісеньку:
Ґрунт твердий, кусючий, злий,
На вугілля схожий,
Ніжки наші палить, змій.
Ніхто не допоможе.
Камінь, скелі, валуни, Немов кістки оголені
- Хто розгризти зможе?
А вода, струмки, потоки
Освіжають ніжно ноги,
Холодом лоскочуть…
Можна досхочу плескатись,
Можна смачно харчуватись,
Якщо тільки схочем…
Ага! Чого ж ми схочемо? – додав він, нишком зиркнувши на гобітів. – Зараз скажемо! Він колись відгадав, проклятий Торбінс відгадав…
Вона – помацать – крижана,
Не диха зовсім, хоч жива,
Кольчугу носить цілий рік,
П’є воду, хоч не хоче пить.
В глибокім вирі не потоне,
Але на суші – швидко сохне,
Бо доля їй така дана.
Отож, скажи, хто є вона?
Це просто рибка смачненька,
Яку можна з’їсти раденько!
Очі його спалахнули, і Сему стало не по собі. Серйозне питання дошкуляло йому з тієї хвилини, як Фродо взяв [204] Горлума за провідника: чим його годувати? Фродо, звичайно, над цим не замислювався, але Горлум напевно себе не скривдить! Чим цей тип годувався увесь цей час, поки шпигував за ними? «Ситно їсти йому не доводилося, це ясно, – міркував Сем, – ач, який заморений. Перебирати харчами не стане, на безриб’ї і гобіт підійде. Ми заснемо, а він… та ні, доки я живий, цьому не бувати!»
Вони довго йшли видолинком; їхні ноги з кожним кроком наливалися втомою. Горлум був, як і раніше, бадьорий, але коли небо почало сіріти, якось знітився і зупинився.
- День уже близько, – шепнув він, начебто день, як небезпечний хижак, міг підслухати і напасти із засідки. – Смеагорл залишиться тут, я залишуся, не хочу бачити Жовту Пику…
- Ми б сонцю були тільки раді, – сказав Фродо, – але зупинитися – це непогана ідея, настав час відпочити.
- Раді Жовтій Пиці? Дуже нерозумно, – пробурмотів Горлум. – Вона вас викаже тим, негарним… Добрі, розумні гобіти залишаться зі Смеагорлом. Навколо повно орків і дуже негарних істот. У них гострі очі. Ховайтеся разом зі мною!
Вони примостилися під глинистим схилом брили, не вищим за зріст людини. На дні лежали пласкі сухі камені, вода текла попід другим схилом. Фродо і Сем сіли на камінь, Горлум, хлюпаючи ногами, швендяв по воді.
- Потрібно щось з’їсти, – сказав Фродо. – Ти голодний, Смеагорле? Запаси в нас невеликі, але ми можемо поділитися.
Згадка про голод запалила злі іскри у величезних очись-ках Горлума, і він почав скиглити на свій попередній лад:
- Ми голодні, ссстрашенно голодні, мій дорогессень-кий… А чим вони харчуютьссся? Чи не почассстують насс сссмачненькою рибинкою?
Він висунув язика, показавши гострі жовті ікла, і облизав безкровні губи.
- Риби в нас немає, – розвів руками Фродо. – От є хлібці (він підняв шматочок і показав) і вода, якщо, звичайно, цю воду можна пити.
- Можна, можна, вода гарна, – підтвердив Горлум. – Пийте, поки є що пити. Але що це в них таке, мій доро-гессенький? Сссмачненьке? Чи ні? [205]
Фродо подав йому шматок хлібця на обривку листка-обгортки. Горлум понюхав і скривився:
- Смеагорл знає цей запах! Листя з лісу ельфів, тьху, гидота! Смеагорл лазив по тих деревах і весь пропахнув, ніяк потім не міг відмити руки, свої бідні, бідні рученята…
Він відкинув листок, відламав шматочок хлібця і засунув до рота, але відразу ж сплюнув і зайшовся кашлем.
- Леле, погано мені! – заверещав він. – Отруїти, задушити хочуть бідного Смеагорла! Попелу нам дали, пороху, гидоти, ми цього їсти не можемо. Смеагорл буде голодувати. Нічого не поробиш, ми не сердимося. Гобіти добрі. Смеагорл заприсягся. Помремо з голоду – гобітсь-ка їжа не для нас. Бідний, голодний Смеагорл!
- Дуже співчуваю, – мовив Фродо, – але допомогти нічим не можу. Ці сухарики пішли б тобі на користь, але якщо вже ти їх і до рота узяти не можеш…
Гобіти мовчки зжували свою порцію хлібців. Давно вже вони не здавалися Сему такими смачними, як того ранку – може, від того, що поводження Горлума нагадало про їхні дивні властивості. Горлум проводжав заздрим поглядом кожен шматок,, який вони відправляли до рота, дуже нагадуючи пса, що очікує під столом недоїдків від обіду хазяїна, і це дратувало гобітів. Лише коли вони, ретельно підібравши всі крихти, стали вкладатися спати, Горлум повірив, що від нього не приховали ніяких делікатесів, відійшов на пару кроків і схлипнув.
- Слухайте, пане, – шепнув Сем, не особливо турбуючись, чи чує Горлум, – нам обов’язково потрібно поспати, тільки по черзі: присяга присягою, а голод не тітка. Можу заручитися, хоч Горлум і став Смеагорлом, гарних манер він набратися не встиг. Отже, спіть, пане, а коли в мене очі злипатися почнуть, я вас розбуджу. Ох, погано, що його зв’язати не можна!
- Може, ти й вірно кажеш, – відповів Фродо, не знижуючи голосу. – Він перемінився, але наскільки глибока ця зміна? Однак поки що боятися нічого. Вартуй, якщо хочеш. Я посплю години зо дві, а потім зміню тебе.
Фродо так втомився, що, не доказавши, схилив голову на груди і заснув. Горлум теж згорнувся клубочком і притих. Повітря з легенів зі свистом виривалось крізь його стиснуті зуби. Розмірений подих сплячих заколисував… [206]
Сем підвівся, щоб розім’ятися, обережно торкнув Горлума ногою – той смикнув ліктем і знову застиг. Сем нахилився і шепнув йому прямо у вухо: «Соковита рибка!» – Горлум і на це не відгукнувся.
- Схоже, спить, – пробурмотів Сем. – Був би я таким, як він, йому б більше не довелося прокидатися!
Намагаючись не думати про меч і мотузку, він присів поруч із Фродо.
Коли Сем прокинувся, небо було тьмяне – темніше, ніж до світанку. Сем зірвався на рівні ноги, відчуваючи бадьорість і жвавий апетит, і це значило, що він проспав увесь день, не менше дев’яти годин. Фродо спокійно спав, витягнувшись на весь зріст. Горлум не спокусився на них під час сну, але кудись подівся. Сем згадав свого старого, докоряючи собі за слабкість.
- Ото морока на мою голову! Ну куди ж він подівся?
- Тут я, тут! – відгукнувся сиплий голос зверху. Сем підніс голову і побачив на тлі вечоріючого неба круглу голову Горлума і його відстовбурчені вуха.
- Гей-гей! Що ти там робиш? – крикнув Сем.
- Смеагорл хоче їсти. Незабаром повернеться…
- Ану злазь! – гаркнув Сем. – Злазь, кому кажу! Але Горлум уже зник. Лемент розбудив Фродо, він сів
і почав протирати очі
- Що сталося? Котра година?
- Не знаю, – відповів Сем. – Сонечко начебто вже зайшло. Горлум утік, їсти, мовляв, хоче.
- Не хвилюйся, він повернеться. Присяга зв’язала його на деякий час. І не захоче він розставатися зі своєю коштовністю.
Те, що вони проспали весь день, як байбаки, поруч із Горлумом, голодним і незв’язаним, нітрохи не збентежило Фродо.
- Усе на краще. Ми обоє добре відпочили. Адже найважче ще попереду!
- Я оце розмірковую, як бути з провізією, – зізнався Сем. – Скільки днів знадобиться на завершення справи? І після того як бути? Лоріенські хлібці добре підживлюють, але, щиро кажучи, їх недостатньо, щоб набити черево, хай не ображаються шановні особи, що їх пекли. І потім [207]їсти треба, хоч помалу, щодня, а запас хлібців поповнити ніде не можна. Якщо підтягти пояси, розтягнемо те, що маємо, тижнів на три. Дотепер ми даремно тринькали запаси…
- Відкіля я можу знати, скільки часу нам буде потрібно! – зітхнув Фродо. – Ми дуже затрималися в горах. Але, друже мій Сем, дорогий мій гобіте, кращий з гобітів, – чи варто турбуватися, що буде ПІСЛЯ? Ти кажеш: завершити справу. А ти впевнений, що ми її завершимо? А навіть якщо і так, спробуй уявити собі: Перстень, головний з Двадцяти, йде у вогонь, а ми стоїмо поруч! І ти вважаєш, що нам ще знадобиться провізія? Зібратися із силами, дотягти до Вогняної Гори – більшого від нас нічого не вимагають. Нам і цього вистачить з лишком…
Сем похитав головою, узяв Фродо за руку – і не зумів стримати сльози. Але відразу відвернувся, утер ніс рукавом, відійшов, безтурботно посвистуючи, і голосно запитав: «Ну, куди ж це опудало поділося?»
Горлум незабаром повернувся, підкрався так тихо, що гобіти і не помітили, відкіля. Лапи і фізіономія його були вимазані брудом, він дожовував щось, пускаючи тягучу слину; гобіти намагалися не цікавитися, що він, власне, жує.
«Жабу чи гадюку болотну ум’яв, – подумав Сем. – Бр-р! Який же він огидний! Злощасне опудало…»
Горлум ретельно дожував, жадібно напився, умився і тільки тоді, облизуючись, підійшов до гобітів.
- Тепер нам добре, – оголосив він. – Ну, ми відпочили? Можемо йти? Добрі гобіти солодко спали! Вони довіряють Смеагорлу, це добре, це дуже добре…
Краєвид змінювався, кам’янисті схили перетворилися на глинисті косогори, земля під ногами стала м’якою. Ніч наближалася до кінця, але хмари щільно затягли небо, і місяць не показувався. Початок світанку позначило лише слабке сіре світло, що розлилося навколо, коли вони до-сягли гирла річки. Булькаючи на щербатому кам’яному порозі, вона провалювалася вниз і пропадала у бурому місиві болота. Сухі трави хиталися і шелестіли, хоча ніякого вітру не відчувалося.
Праворуч, ліворуч і прямо перед ними, скільки око вхопить, розстелялося в мутному напівсвітлі круте, заросле [208] оситнягом баговиння. Над чорними, смердючими затонами нависали густі шари випарів. Далеко, дуже далеко, майже точно на півдні, ледве витикалися гори Мордо-ру, немов свинцеві хмари над передгрозовим морем.
Тепер гобіти цілком залежали від Горлума. Вони не знали і не могли знати, що вийшли на північному краї боліт, а головна їхня частина тягнеться далеко за обрій… Якби вони знали карту, то могли б, витративши дещо більше часу, завернути на схід і по міцному ґрунту дістатися до безплідної рівнини Дагорладу, Поля Битви, де колись відбулася велика битва у передгір’ях Мордору. Звичайно, сховатися там було б ніде, до того ж там пролягав улюблений шлях орків та інших ворожих найманців. Навіть ельфійські плащі не допомогли б грбітам на полях Дагорладу…
- Куди далі, Смеагорле? – запитав Фродо. – Нам потрібно лізти до цієї помийної ями?
- Зовсім ні, – відповів Горлум. – Якщо бажаєте скоріше стати перед Володарем, є дуже зручна дорога, – він тикнув кощавим пальцем на схід, – там його слуги чекають гостей і негайно доставляють до нього. Так-так. Його Око не дрімає. Колись давно Око нагледіло там, на дорозі, Смеагорла… – Горлум здригнувся. – Але відтоді Смеагорл часу не гаяв, так-так, мої ноги, очі й ніс дечого варті. Тепер я знаю інші шляхи. Довгі та незручні, зате там нас ніхто не помітить. Йдіть за СмеагорломГВін поведе вас крізь туман, приємний густий туман. Йдіть обережно за Смеагорлом – можливо, і сховаєтесь від Ока!
Вже зовсім розвиднілося, вітер так і не піднявся, випари стіною стояли над болотами. Жоден промінь сонця не пробився крізь низькі хмари, і Горлум квапив, щоб не втрачати ні хвилини. Відпочивши трохи, вони вступили в глухе царство випарів та туманів, втративши з виду і ті гори, що вже здолали, і ті, що очікували ще попереду. Йшли вервечкою – перший Горлум, за ним Сем і Фродо.
Чогось Фродо відчував нестерпну втому; хоча йшли повільно, він раз у раз відставав. Місцевість виявилася зовсім не такою одноманітною, як здавалася здаля. Подорожнім відкрилась напрочуд складна мережа вирв, купин, грузлих драговин і стоячих вод. Гостре око і спритна нога [209] могли намацати тверду опору в цій плутанині, а Горлум, безперечно, володів і тим, і іншим. Він безупинно крутився, нюхав, притоптував і гарчав собі під ніс, а іноді, здійнявши руку, зупиняв гобітів і йшов уперед на чотирьох, пробуючи ґрунт руками чи притискаючи вухо.
Монотонна зневіра, безнадійна монотонність навіки оселилися в цьому забутому краю. Вогка, застигла зима не збиралася йти звідсіля. Тільки зеленіла ряска на поверхні каламутних калюж. Зів’яла трава і сухі гниючі стебла стирчали з туману жалюгідними пам’ятками давно забутого літа.
Близько полудня трохи прояснилося – туман розтанув і піднявся вище. Високо над цими згубними місцями, за сніжно-білими кучугурами хмар пливло золоте сонце, але знизу виднілися лише брудні сірі викрути, і світло, просочуючись крізь хмари, було позбавлене і барв, і тепла. Одначе Горлум жахався і скиглив навіть від такої невиразної згадки про денне світило. Він попросив перепочинку, і вони присіли на купі бурих тогорічних стебел. Ледве чутно шурхотіли сірі султанчики очерету і тверде листя осоки.
- Хоч би пташку сюди яку-небудь! – поскаржився Сем.
- Так, пташка б не завадила, – облизуючись, погодився Горлум. – Пташка – це добре… Тільки їх тут немає. Є вужі, гадюки, жаби. Багато зовсім неїстівних штучок. А пташок – ні, нема, – закінчив він жалібно.
Сем подивився на нього з огидою.
Минув уже третій день подорожі з Горлумом. Відпочивати було ніколи – зупинялися лише для того, щоб Горлум вибрав дорогу. Темрява застала їх вже в самім серці Згубних Боліт. Йти їм ставало дедалі важче, болота не кінчалися, гобіти брели ними зігнувшись, повторюючи точнісінько кожен рух провідника. Земля стала зовсім вологою, калюжі зливалися в озерця, вода плюскотіла під ногами, чорна й важка, і усе важче було вишукувати тверду землю та не провалюватися в бруд, що чвакає на кожному кроці. Істоти важчі, ніж ці троє, напевно не пройшли б через цю трясовину.
Ніч видалася темна; повітря начебто перетворилось на чорнильний холодець, прилипало до легень і заважало [210] дихати. Коли з’явилися сині вогники, Сем протер очі – напевно, привиділося від втоми. Спершу він помітив краєм ока один такий вогник – мигнуло вдалині і згасло. Потім зажевріли інші, подібні до полум’я невидимих свічок; раз у раз вони розліталися на різні боки, немов якісь невидимки струшували їх зі свого одягу. Ні Фродо, ні Горлум їх начебто не помічали. На Сема напала страшенна нетерплячка.
- Що це? – пошепки запитав він. – Що за вогні? Вони нас оточують! Це пастка? Хто нас ловить?
Горлум підніс голову – він стояв навколішках у воді і обмацував дно калюжі.
- Вони завжди кружляють так, – прошепотів він. – Блукаючі вогні. Свічки мертвих, так-так. Не звертай на них уваги. Не дивися на них. Не женися за ними! А де ж наш пан?
Сем озирнувся – Фродо знову відстав. Його не було ні видно, ні чутно. Сем повернувся на. кілька кроків, але побоявся голосно кричати; він тільки покликав хрипко – і раптом наткнувся на Фродо в темряві. Той дивився на вогники, що пурхали довкола, і ніби щось розмірковував, руки його безсило опали, з них капав бруд.
- Пане Фродо, ходімо, – покликав Сем. – Горлум не радить на них видивлятися. Ходімо, потерпимо, поки не скінчаться ці кляті болота…
- Ходімо, – відповів Фродо, начебто прокидаючись. Поспішаючи повернутися до Горлума, Сем спіткнувся
об якесь корчомаччя і впав обличчям до чорного затону, що відгонив огидним смородом. Шось засичало, вогники затанцювали, затремтіли. На мить вода затону здалася прозорим склом, а під ним… Сем вирвав руки з бруду, підхопився:
- Там… там під водою мерці! Горлум зітхнув:
- Так-так! Згубні Болота, Болота Мертвих, тому так і називаються! Не можна дивитися на воду, коли горять свічки мертвих!
- Хто це? Що це таке? – запитував Сем, тремтячи і чіпляючись за Фродо.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Листопад 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
27282930  

Підписка

  • Цікаве