Джон Р. Р. Толкін. “Володар Перснів: Дві Вежі”

– Не знаю, – байдуже відповів Фродо. – Коли ці свічки запалали, я бачив щось у заводях. Глибоко-глибоко [211] під водою бліді обличчя. Так, я бачив. Одні похмурі, жорстокі, інші – гордовиті та скорботні. Багато таких… шляхетних і прекрасних, водорості переплели їхнє сріблясте волосся. Але вони усі мертві, усі гниють, усі зотліли. Від них йде мертвотне синє світло… Фродо закрив обличчя руками.
– Не знаю, хто вони такі, але мені здалося, що то були і люди, і ельфи… і орки теж.
– Так-так, – підхопив Горлум, – усі померли, усі згнили. Ельфи, люди, орки. Згубні Болота. Давно, давно була велика битва, про неї розповідали Смеагорлові, коли він був малим, коли в мене ще не було моєї радості. Велика битва. Люди-здоровила, мечі, стріли, жахливі ельфи, ревіння орків. Вони билися на рівнині біля Чорної Брами довгі дні, дрвгі тижні… З тих часів болота розрослися, затопили могили і розливаються далі…
– Але з часів битви при Дагорладі минули століття! – сказав Сем. – Мертві не могли зберегтися. Що ж це – зла мара?
– Хто знає? Смеагорл не знає, – відповів Горлум. – До них не можна дістатися, їх не можна торкнутися. Ми якось спробували, мій дорогесенький. Я спробував, але не дотягся. Немає! Вони всі давно мертві.
Сема пересмикнуло: він відгадав, навіщо Горлуму знадобилися мерці.
– Не хотілося б мені ще раз таке побачити! – відповів Сем. – Рушаймо скоріше звідси!
– Так-так, ходімо, потихеньку, потрошечки, – сказав Горлум. – Об.ережніше! Якщо гобіти впадуть на дно, потраплять у компанію мерців і запалять свої свічки… Тримайтеся за Смеагорла! Не дивіться на свічки!
Горлум поповзом потягся в обхід великого виру. Гоб|-там довелося, наслідуючи його приклад, стати на коліна^ «Ще трішки, і з нас вийде чудова трійка Горлумів», – подумав Сем.
Після виру стрибали з однієї зрадливої купини на іншу, брели по коліно у воді, що тхнула тванню; вимазалися і просяклися духом боліт наскрізь.
Наприкінці ночі нарешті ступили на твердий ґрунт. Горлум сичав та лаявся пошепки, але, здається, був задоволений: [212] навпомацки, по запаху, завдяки особливій пам’яті, він впізнав місце, де вони знаходилися, і міг без вагань вести далі.
– Тепер уперед. Добрі, славні гобіти дуже, дуже стомилися, жахливо втомилися. Але потрібно скоріше вивести пана з кільця вогнів, так-так, обов’язково потрібно!
І він кинувся майже бігцем у плутанину очеретяних заростей. Гобіти, вибиваючись з останніх сил, поспішили за ним. Раптом Горлум затримався, засичав і став підозріло принюхуватись, знову роздратовуючись.
– Ну, чого стали? – розлютився Сем, неправильно зрозумівши поведінку Горлума. – Чого носом крутиш? Навіть якщо ніс заткнути, все одно сморід залишиться. І ти гарний, і пан Фродо, тут усе пропахнуло тванню…
– Так-так, і Сем теж. Бідненький Смеагорл чує, але він добрий, він терпить… Я хочу допомогти доброму пану. Вітер перемінився, погода міняється. Смеагорлові тривожно…
Горлум все ж таки рушив далі,.але невпевнено; він увесь час поглядав то на південь, то на схід. Раптом по хащах пробігло якесь тремтіння. Мандрівники завмерли: здалеку донісся довгий, сумовитий крик, повний ненависті та люті. Раптом стало холодно. Десь загриміла, наближаючись, гроза. Болотні вогники затріпотіли, згасли, померкли.
Горлум стояв, мов зачарований, невиразно лопочучи, поки не налетів зі свистом вітер. Безформні смуги туману захвилювались, стали розповзатися. Хмари на небі теж швидко танули. На півдні крізь клоччя хмар вигулькнув безтурботний місяць.
Фродо і Сем відразу зітхнули полегшено, але Горлум упав додолу і завив, проклинаючи Білу Пику. Гобіти, не слухаючи, дивилися на добре старе знайоме світило, жадібно ковтаючи свіже повітряні не відразу помітили дивну чорну хмаринку, обривок пітьми Мордору, лиховісну хмарину у вигляді крилатої потвори з перетинчастими крилами. Чорний вершник промчав над ними, на мить затьмаривши місячне сяйво, і зі злісним виттям зник на сході, обганяючи вітер.
Гобіти попадали на мерзлі грудки ґрунту. Крилата тінь зробила коло, повернулася, спустилася нижче, зачіпаючи крилами клуби болотних випарів, потім сховалася в тіні [213] Мордору. Слідом полетів і холодний вітер, залишивши в спокої Згубні Болота. Усю пласку рівнину до самих гір залило непевне місячне світло.
Фродо і Сем підвелися на ноги, протираючи очі, як після тяжкого сну, і переконалися, що навколо продовжується звичайна, тиха ніч. Горлум лежав приголомшений і не хотів уставати. Його підняли, він пручався, закриваючи голову руками, й раз у раз намагався впасти на коліна.
– Примари! – стогнав він. – Крилаті примари! Скарб владарює над ними… Вони бачать усіх, усіх, усіх! Від них не сховаєшся! Клята Біла Пика! Примари сповістяь ТОГО. Він бачить, він знає… Леле, леле, пропали, пропали ми, гор-р-лум, гор-р-лум…
Тільки коли місяць сховався за висотами Тол-Бранді-ру, бідолаха насмілився встати і рушити далі.
Після цього випадку Сем помітив, що Горлум знову перемінився. Він догоджав ще більше і здавався на диво старанним, але частіше кидав на гобітів, особливо на Фродо, швидкі скісні погляди, знову почав плюватися і шепелявити. Ще більше тривожив Сема Фродо: він був чогось надто стомлений, майже зовсім виснажений; не скаржився, взагалі розмовляв мало, але здавалося, що його гнітить тяжкий тягар, який з кожним днем стає ще важчим. Доводилося весь час стримувати спритність Горлума, щоб Фродо не відстав.
Тяжким тягарем висів на шиї Фродо Перстень Влади. Він наливався вагою з кожним кроком і пригинав гобіта до землі. Ще сильніше бентежила його думка про Всевидюще Око Ворога. Чим ближче до Мордору, тим виразніше відчував Фродо, як ворожа воля простромлює пітьму і хмари, мертвий ґрунт і живе тіло, щоб знайти його, обплутати, оголити і знесилити. Фродо вже знав точно, де криється, звідкіля тягнеться ця нещадна рука, знав, як ми знаємо, замруживши очі сонячним днем, де сонце. Полум’я чужої, жорстокої сили обпалювало душу Хранителя.
Щось подібне, мабуть, почував і Горлум. Але здогадатися, що діється в його негідній душі, гобіти не могли; а там боролися спонукання всесильного Ока, жадібність, про-буждена близькістю Перстня, і острах зламати присягу, що він дав під страхом смерті. Фродо про це не замислювався, [214] а Сем насамперед піклувався про добробут хазяїна і навіть не помічав, що пітьма просочується у його власне серце теж. Він намагався йти останнім, щоб завжди бачити Фродо, підставляв плече, коли той хитався, розважав незграбними жартами і намагався знаходити слова розради.
Коли на зміну ночі нарешті прийшов день, з’ясувалося, що гори помітно наблизились. Повітря очистилось, і стіни Мордору вже не колихалися маревом, а здіймалися у всій своїй грізній суті по той бік великої та мертвої пустелі. Болота скінчилися, потяглися торф’яники, у багатьох місцях вже висохлі і покриті тріщинами. Поверхня землі тут почала морщитись довгими складками.
До самого кінця цього сірого дня подорожні пролежали під камінням, щоб не потрапити на очі літаючим чудовиськам; коли звечоріло, піднялися і побрели через пустища, такі одноманітні, що серце щеміло. І наступна доба минула, день та ніч, нічого не залишивши в пам’яті гобітів, окрім виснажливого страху.
Лише на п’ятий ранок після зустрічі з Горлумом вони вийшли з боліт всього за двадцять чи тридцять ліг від гір. Хребти стали тепер перед ними на повний зріст, дряпаючи вершинами низьке похмуре небо. На прибульців насувалися круті чорні стрімчаки, під ноги стелилися осипи, так само небезпечні, як трясовини.
Страшно було на болотах, страшно і на примарних Нічийних Землях, але ще страшніше дивитися вперед. Навіть над Болотами Мертвих колись розквітала бліда, боязка весна; а тут не бувало ні весни, ні літа. Тут ніщо не росло – ні лишайники, ні гриби, що годуються гнилизною. Останні озера задихалися, завалені попелом, синювато-сизі й сірі, начебто увесь бруд з нутра гір виливався сюди. Глинисті бугри, поїдені плямами іржі й отрутними прожилками, вапнякові стовпи, що кришились, бо були вивітрені, ряд по ряду відкривалися в міру того, як займався день. Гобіти стояли на кордоні Пропащих Земель. Вічний пам’ятник руйнівної роботи невільників Чорного Володаря, пам’ятник, непідвладний часу; земля, споганена назавжди, приречена на загибель, якщо тільки Велике Море не поглине її і не втопить у хвилях забуття.
– Мене від цього краєвиду нудить, – сказав Сем. Фродо мовчав. Вони ще довго стояли там, на початку страшного [215] сну, знаючи: лише через морок цього сну пролягає дорога до ясного, тихого ранку. Ставало світліше, чіткіше вимальовувалися звивисті тріщини, зазубрені скелі – навіть сонячне світло не забарвлювало їх; у світлі дня безпомічність гобітів відчувалася ще гостріше…
Вони не мали сил іти далі. Відшукали куточок за купою рудого шлакуj але він дймівся, від смердючого диму сльозилися очі і спирало подих. Горлум плюнув і поповз на чотирьох геть, не оглядаючись на гобітів. Фродо і Сем потяглися за ним. їм дісталася широка, майже кругла яма, схожа на лійку; із заходу її прикривала купа каміння. На дні лійки застоялася масляниста рідота. Але іншого притулку не знайшлося, і вони полізли на дно, сподіваючись сховатися від ворожого Ока.
Дневі не було краю. Хотілося пити, але довелося обійтися жалюгідними краплями з фляг, наповнених чотири доби тому зі струмка у балці – якою милою, привітною місцинкою здавалась вона тепер! Гобіти по черзі стояли на чатах. Спершу, незважаючи на втому, вони ніяк не могли заснути, але коли сонце почало хилитися, поринаючи у швидкі хмари, Сем все ж таки задрімав, і Фродо влаштувався охороняти, лежачи на краю лійки; тягар на грудях не давав йому спокою. Фродо дивився у димне небо і бачив дивні тіні, силуети вершників, знайомі обличчя… Він загубив лік часу і, трохи затримавшись між сновиддям і явою, забувся міцним сном.
Сем прокинувся, як від поштовху: йому здалося, що Фродо кличе. Вже настав вечір, але Фродо спав і не міг його кликати. Уві* сні він сповз майже на саме дно лійки. Поруч з ним навприсядки сидів Горлум. Спершу Сем вирішив, що той будить Фродо, аж ось Горлум заговорив:
– Смеагорл присягав, – і відразу засичав, сам собі відповідаючи: – Аякжже, аякжже. Ми заприсссяглися, щоб зберегти наш есскарб, щоб він не потрапив до Того, іншшшо-го. А вони йдуть до нього! Що гобіт зробить з нашшшим ссскарбом, хотілося б знати, дуже хотілоссся б знати!
– Не знаю. Нічого не виходить. Пан тримає його при собі. Смеагорл заприсягся допомогти панові.
– Так-так, він хазяїн нашшої коштовності. Але якби ми сстали хазяїном, то присссяги не порушили б: ми допомагали б ссамі ссобі. [216]
– Смеагорл обіцяв бути гарним, дуже гарним. Гобіт добрий. Зняв огидну мотузку. Завжди поводиться чемно.
– Дуже, дуже добрий, мій дорогесєсенький! І ми будемо гарні, як ссвіженька рибка, тільки ссамі для ссебе. Ми не ззробимо гобітам нічого поганого, зовссім ні!
– Але я заприсягся! – сказав Смеагорл.
– То й візьми його собі! – відповів другий голос. – Тоді ми ссстанемо володарем, гор-р-лум! Нехай тоді іншшший, підозрілий, противний гобіт плазує перед нами на череві, гор-р-лум!
– А доброго гобіта не чіпатимо?
– Не хочеш – не чіпай. Але ж він – Торбінсс, мій дорогессенький. Так-так, Торбінсс. А Торбінссс тебе обікрав. Він знайшов нашшу коштовність і ссховав. Ми його терпіти не можемо, Торбінссса.
– Але цей не такий…
– Він теж Торбінс. Ми не вибачимо всссякого, хто візьме нашу радіссть. Потрібно її відібрати.
– Той, інший, побачить, довідається, привласнить…
– Так-так, ТОЙ бачить, знає. Він чув, як ми присягалися проти його волі. Потрібно відшшукати радіссть. Примари її шукають. Потрібно щшшвидшше відібрати…
– Для себе, не для Того!
– Сссамо сссобою, наймиліший. Поміркуй, якщо її відбереш, мою коштовність, можеш ущшитися і від Того. Ми ссстанемо ссильніші за Примар. Князь Смеагорл. Горлум Великий. Володар Горлум… Щодня сссвіжа риба, тричі на день, найсссвіжжішшша, прямо з моря. Мій сславнень-кий Горлумочко! Дістань її, дісстань, діссстань!
– Гобітів двоє. Прокинуться й уб’ють нас, – простогнав Смеагорл, усе ще опираючись спокусі. – Не зараз. Не сьогодні…
– Дісстань її! Діссс… – голос раптом замовк і знову забурмотів, але не відразу: – Не зараз? А може, й справді? Пізніше буде простіше… Так-так, простіше і зручніше! Вона допоможе!
– Ні, ніколи! Я не хочу! – пручався Смеагорл.
– Не бійссся! Коштовність наша!
Після кожного висловлення скрипливого голосу довга рука Горлума повільно простягалася до Фродо, але щойно починав говорити Смеагорл, рука відсмикувалася. Раптом [217] обидві руки зі скорченими пальцями зімкнулися на горлі сплячого Хранителя.
Стримуючи подих, Сем слухав цю сварку і стежив з-під повік за кожним рухом Горлума. Дотепер у простоті душевній він вважав, що Горлум небезпечний тільки коли голодний, і боявся, щоб мерзенне опудало не забажало поживитись гобітами. Лишень зараз він взяв до тями: над Горлумом тяжіло прокляття Персня! «ТОЙ, ДРУГИЙ» – зрозуміло, Чорний Володар, але хто така «вона», що допоможе? З якою-такою негідною істотою він здружився у своїх блуканнях? Дивне безсилля скувало Сема, але він напружився і сів. Чуття підказувало йому: не можна видавати, що чув розмову Горлума із Смеагорлом. Сем старанно потягнувся і позіхнув.
Горлум засичав крізь зуби, ощирився, потім відразу обм’як, впав на коліна і відповз до краю лійки.
– Добрі гобіти! – засичав він, догідливо звиваючись. – Добрий Сем! Заспалися, заспалися! Спали під наглядом Смеагорла. Вже вечір. Темно. Настав час іти.
«Давно пора, – подумав Сем, – розібратися з тобою, падлюко!» Але він розумів: Горлум, який нишпорить сам по собі, небезпечніший за Горлума-провідника. «Ото ще морока на нашу голову! Щоб йому вдавитися! Одначе треба розбудити пана Фродо…»
Фродо прокинувся бадьорим, як на подив. Йому щось снилося, дуже гарне, і хоча подробиці десь поділися, на серці полегшало. Страшний тягар уже не давив нещадно, як раніше. Горлум вітав хазяїна із собачим захватом, хихотів, теревенив, терся об коліна гобіта. Фродо зупинив його, посміхнувшись:
– Послухай, Смеагорле! Ти виявився непоганим провідником. Звідси починається остання частина нашого шляху. Проведи тепер нас до Воріт Мордору, і нам від тебе нічого більше не потрібно. Йди, куди побажаєш, аби не до наших ворогів.
– До Воріт? – злякано і здивовано запитав Горлум. – Пан сказав «до Воріт»? Так-так, саме це він сказав, Сме-агорл гарний, слухається пана. Але чи варто йти? Поди-вимосссь, подивимосссь, – це не дужже ссимпатичні міссця, запевняю вас! [218]
– Замовкни, скрипучко! – відрізав Сем. – Час вирушати нарешті!
Надвечір вони рушили вперед по сумовитому бездоріжжю. Ближче до ночі налетів на них такий же страх, як напередодні на болотах; вони припали до землі, але крилата тінь так і не з’явилася, і страх швидко минув; напевно, назгул летів високо і поспішав. Цього разу першим отямився Горлум.
Приблизно опівночі тінь страху втретє лягла на них, ще слабкіша, ніж попереднього разу; носій тіні промчав за хмарами з нечуваною швидкістю на захід. Але Горлум знову трясся, впевнений, що їх вистежили.
– Тричі! – повторював він, схлипуючи. – Тричі нас попередили. Вони винюхали нас, вистежили, почули нашу коштовність. Він володіє ними. Далі йти не можна, не можна, не піду!
Не допомогли ні прохання, ні згадки про домовленість. Тільки коли Фродо, розгніваний, поклав руку на меч, Горлум відірвався від землі, але довго ще буркотів сам до себе і схлипував, скиглячи, як побитий собака.
Так вони крокували протягом всієї похмурої, беззоряної ночі назустріч новому дню праць і тривог; крокували мовчки, опустивши голови, нічого не бачачи і не чуючи, крім виття і свисту вітру, що підштовхував їх у спину.

Розділ З
ЧОРНУ БРАМУ ЗАЧИНЕНО
Ще вдосвіта мандрівники впритул наблизилися до гір.. Болота, пустища – усе це залишилось позаду. Могутні, похмурі гори гордовито височіли перед гобітами.
З заходу Мордор відгороджували Похмурі Гори, Ефель-Дуат, з півночі – лисогори Еред-Литуї, які інакше звали Горілими Горами, бо вони були тьмяно-сірі, мов попіл. Ці два пасма оточували сумовиті рівнини Лиглад та Горгорот і гірке озеро між ними, величезне, як море – Нурнен, або Озеро Сліз. Там, де пасма сходилися, залишався вузький прохід Кіріт-Горгор, або Одержима Ущелина, вхід до володінь Ворога. Його охороняли збудовані на двох стрімчаках вежі, Зуби Мордору. Поставили їх гондорці, гордовиті переможці, після вигнання Саурона, щоб не допустити його [219] повернення. Але міць Гондора послабшала, люди змізер* ніли і тілом, і душею, піддалися безтурботності, і Саурої повернувся без перешкод. Він звелів відбудувати покинут вежі, озброїв і поставив надійну варту. Суворо і безсонн^ дивилися темні очниці вікон на схід, на північ і захід;] проріз ущелини перегородили кам’яним шанцем з еди-І ними воротами, повністю залізними, та надбрамною вежею, де цілодобово, змінюючись час від часу, стояла сторожа. В довколишніх горах було чимало печер та потайних лазів, де чаїлися орди орків, готові за першим наказом вибігти та напасти на кого вкажуть. Зуби Мордору потрощили б усякого, хто сунувся б до Кіріт-Горгору, не будучи посланцем Саурона і не знаючи таємного пароля, що відкриває Мораннон, Чорну Браму володінь Ворога.
Фродо і Сем розгублено дивилися на Мораннон. Навіть здаля в неясному ранковому світлі видно було, як перед воротами і по верху шанців прогулюються вартові. Гобіти причаїлися в тіні уступів Похмурих Гір. Якби з цього місця злетів ворон, йому залишилося б до Воріт усього з чверть милі. Прямо зі схилу тягайся до неба тонкі стовпчики диму: десь у печерах горів вогонь.
Коли блякле сонце підбилося над мертвим Горілим Кряжем, на воротах заревіли мідні сурми; їм відгукнулися сигнальники з веж, з підземних казематів, здаля донісся низький недобрий гул, посилений до гуркоту луною – гул військових барабанів Барад-Дура. Нічна варта залишила пости, їм на зміну стали свіжі, добре відпочилі солдати. Сталева обшивка воріт холодно заблищала.
– Отакої! – пробурмотів Сем. – Дійшли, можна сказати! Повертай назад… Адже пророкував мій старий, що я погано скінчу, якщо не порозумнішаю. Шкода, не доведеться йому порадіти: «А я ж казав!»… Ех, нехай би сварився, доки захрипне, стерплю, аби побачитися! Звичайно, спершу довелося б у лазню сходити, без цього він віД мене нічого не довідається! Я не запитую, куди далі, бо й без того видно, що далі нікуди, хіба в орків попросити провідника…
– Авжеж, авжеж! – підхопив Горлум. – Далі не можна. Смеагорл розумний, Смеагорл попереджав. Гобіти побажали [220] побачити і побачили. Так-так, мій дорогесенький, усе побачили самі. Смеагорл попереджав…
– Тоді за яким чортом ти нас сюди тяг? – розлютився Сем, у запалі забувши, як усе було насправді.
– Пан велів. Пан сказав: веди. Смеагорл гарний, послухав пана. Пан мудрий!
– Так, я хотів йти сюди, – визнав Фродо. – Я повинен проникнути до Мордору, а іншого шляху не знаю. Виходить, спробуємо пробитися тут. Вірніше, я сам: ви ж не зобов’язані супроводжувати мене.
Фродо стояв, суворо звівши брови, без страху в душі – забризканий багнюкою, виснажений, ледве живий, але очі його залишалися чистими і спокійними.
– Нізащо! – заволав Горлум, нажаханий, потрясаючи руками. – Туди не можна! Так нічого не вийде! Ти потрапиш разом з нашою радістю в руки Всевидющого… Він усіх нас зжере, увесь світ зжере, якщо її одержить! Змилуйся, добрий пане, над Смеагорлом! Ходімо звідси, повернемося до тихих місць, а її поверни бідному Смеагорлові. Так-так, поверни, він буде добре її стерегти. Він буде робити всілякі добрі справи, віддячить добрим гобітам. А гобіти нехай ідуть додому. Не наближайся до Чорної Брами!
– Мені сказано йти в Мордор, і я піду. Або пан, або пропав!
Сем мовчав. З обличчя Фродо було ясно: умовляти його буде марною тратою часу. По суті, він з самого початку знав, що надії немає; але, як годиться гобіту, кріпився, поки мав що робити. Тепер сили вичерпалися. Протягом всього шляху Сем віддано виконував свої обов’язки – на те й пішов, щоб іти до кінця. Пан Фродо не піде до Мордору сам. Вони підуть разом, і вже хоч те добре, що позбудуться Горлума.
Однак Горлум зовсім не збирався поки що розлучатися з ними. Він гуцнувся перед Фродо на коліна, заламуючи руки і пхикаючи.
– Не йди туди! – благав він. – Є ще одна дорога. Справді є! Погана дорога, і знайти її важко, але Смеагорл вам покаже!
– Інша дорога? – недовірливо запитав Фродо, глянувши у очі Горлума. [221]
– Слово честі! Смеагорл сам знайшов! Може, її вже завалило, ходімо, подивимося?
– Чому ж ти раніш нічого не казав?
– Пан не запитував. Пан не відкривав бідному Горлу-му своїх задумів. Сказав: веди до Воріт, і можеш йти. Смеагорл тепер може піти, еге ж? Але пан раптом сказав: йду через Браму. Смеагорлові страшно. Він не хоче втрачати доброго пана! Смеагорл хоче зберегти і пана, і свою радість. І йому згадалася інша дорога. Він ходив по ній багато років тому. Пан гарний, і Смеагорл гарний, завжди допомагає!
Сем насупився. Якби його погляд міг простромити Гор-лума, той був би вже дірявим, як решето. Здавалося, що Горлум щиро зляканий і гарячо бажає допомогти Фродо. Але Сем пам’ятав про підслухану двоголосу розмову; навряд чи Смеагорл, загнаний на стільки століть у самий глиб чорної душі, міг узяти верх над Горлумом. Адже не його слово виявилося останнім у суперечці! Сем припускав, що обидві половини слизького негідника, Смеагорл і Горлум (Підлиза і Падлюка, як подумки прозвав їх Сем) уклали тимчасове перемир’я: обом не хотілося, щоб Перстень дістався Ворогу. Обоє прагнули зберегти Фродо і не розлучатися з ним якомога довше, маючи надію як-небудь здобути бажаний скарб. В існування другого шляху Сем не дуже вірив.
«Добре, що жодна половина старого шкарбуна не відає, куди пан Фродо насправді прямує, – думав Сем. – Тоді б Падлюка хутенько нас видав би – он як його крутить зі страху; схоже, Ворог його не зовсім спустив з повода… Напевно, він волів би віддати нас йому, ніж витримати загибель Персня! Будемо сподіватися, пан Фродо добре розміркує, перш ніж вирішувати. Розуму йому не забракне, от тільки серце занадто м’яке… Жодному Гемджи в житті не здогадатися, що пану Фродо в голову полізе!»
Фродо не квапився відповідати Горлуму. Поки Сем управлявся зі своїми розумними, але трохи вайлуватими мізками, він стояв, не зводячи очей з чорного провалля Кіріт-Горгора. Западина, де укрилися трійко мандрівників, була звернена до довгої, як корито, долини, яку перетинали курні шляхи, що спліталися біля самої Брами; один вів на схід і танув у сірому серпанку Еред-Літуї, другий на північ, третій, минаючи західну вежу, лежав лише кількома [222] ліктями нижче притулку гобітів. Трохи далі він завертав на південь і зливався з вузькою смугою землі між Похмурими горами та Великою рікою.
Фродо помітив на рівнині жвавий рух. Крізь хмари пилу і диму проблискували шоломи, списи, рухалися кінні роз’їзди. Величезне військо збиралося перед Брамою Мор-дору; Фродо пригадав те, що бачив з Амон-Ведара – дивно подумати! – лише якийсь тиждень тому. На жаль, сурми грали не виклик на бій, а повсякденну побудку. Не гон-дорська рать підійшла до володінь Саурона, не безстрашні витязі, що загинули сторіччя тому, повстали, щоб помсти-тися за давню поразку, – далекі, невідомі племена незвіданого сходу збиралися за наказом Чорного Володаря; загони, що стояли табором біля Воріт, тепер прямували до Мордору, поспішаючи на загальний огляд. Тільки зараз Фродо збагнув, що довго дивився на Мораннон відкрито, серед ясного дня; він швидко накинув на голову каптур плаща і відсунувся від краю западини.
– Я повірю тобі ще раз, Смеагорл, – промовив Фродо нарешті. – Либонь, мені призначено приймати допомогу від того, хто найменше здавався для цього придатним, а тобі – допомагати тому, кого ти переслідував із найгіршими намірами. Досі ти служив добре і обіцянки не порушував. Так, я можу це підтвердити, – додав він, глянувши на Сема, – бо двічі ми залишалися у твоїй владі, і ти не скористався тим нам на шкоду. Ти навіть не намагався відібрати те, про що давно мрієш. Спробуємо втретє. Але знай, Смеагорле: ти у великій небезпеці!
– Так-так, пане! – закивав Горлум. – Велика, велика небезпека! Смеагорл тремтить, але не тікає. Він хоче допомогти доброму пану!
– Це наша загальна небезпека, – перебив його Фродо. – А є інша, що стосується тільки тебе одного. Ти присягався «своїм скарбом». Пам’ятай: сила його зв’язує тебе і змушує дотримувати слова, але може і згубити. Піддавшись їй, ти тільки що виказав себе. «Віддай його Смеагорлові!» Не повторюй цього ні вголос, ні подумки. Його тобі не одержати. Якщо будеш за ним тягтися – скінчиш погано. Повторюю: воно не для тебе. Якщо знадобиться – я надіну його на палець, і він, що так довго [223] володів тобою, поневолить тебе знову. Тоді ти виконаєш будь-який з моїх наказів, навіть якщо я звелю тобі стрибати в безодню або вогонь. Пам’ятай про це, Смеагорле!
Сем дивився на хазяїна з повагою та захватом: такого погляду і такого тону навіть він не очікував! У глибині душі Сем завжди вважав, що надмірна доброта Фродо виникає з деякого недомислу – попри все те пан Фродо був для нього наймудрішою особою на світі, зрозуміло, після Гандальфа і старого пана Більбо. Тим простіше було помилитися Горлуму (про що Фродо зовсім не знав) – прийняти доброту за дурість. Несподівані слова Фродо здивували його. Він припав до землі, белькочучи щось незрозуміле, і безперервно повторював: «добрий, добрий пан!»
Фродо терпляче перечекав цей шквал і сказав звичайним голосом:
– А тепер, Горлуме чи Смеагорле, якщо тобі більше подобається це ім’я, поясни, про який шлях мовиться і чи треба заради нього звертати з прямої дороги. Говори, бо часу обмаль!
Але Горлум був занадто вражений; домогтися чогось зрозумілого виявилося не так просто. Він хлюпотів носом, скрипів, ковтав слова, плазував і благав змилостивитися над бідним маленьким Смеагорлом. Дуже нескоро з його лопотіння Фродо зрозумів, що дорога, яка йде на захід від Похмурих гір, веде до роздоріжжя в якомусь гаю, а звідтіля убік лежить шлях на Осгіліат.
– Далеко, – бурмотів Горлум. – Ми там ніколи не були, але кажуть, нібито тракт тягнеться на сто миль, до Хвилястої Води. Там багато риби і птахів, що клюють рибу. Розумні, розумні птахи… А ми там не були, на жаль, на жаль! Не мали такого щастя. А ще далі Жовта Пика пече так сильно, що земля жолобиться, і там живуть люди з обпаленими обличчями, сміливі воїни. Нам туди йти не хочеться.
– А ми туди і не збираємося, – сказав Фродо. – Не відволікайся! Куди веде третій шлях від роздоріжжя?
– Так-так, третій, – згадав Горлум. – Наліво, вгору, і звивається петлями. Огинаєш скелю, таку велику, чорну скелю, а там відразу побачиш і побіжиш ховатися…
– Що побачу? [224]
– Стара-престара твердиня, страшна-престрашна. Про неї розповідали мандрівники, коли Смеагорл ще був молодий. Так-так, ми слухали, сидячи вечорами під вербою на березі Великої Ріки, і ріка тоді теж була молода…
Він знову розридався. Гобіти чекали.
– Нам розповідали про південь, – нарешті заговорив Горлум. – Про високих людей із блискучими очима, про будинки заввишки з гору, про срібний вінець короля та Біле Дерево. Було так цікаво! Люди побудували високі вежі:J одна сніжно-біла, в ній зберігався чарівний самоцвіт, що сяє, як місяць, а навколо звели стіни з білого каміння. Так-так, багато чого розповідали про Місячну Твердиню…
– Це, напевно, Мінас-Ітіль, що його заснував Ісілдур, син Еленділа, – зміркував Фродо, – той, що відтяв Ворогові палець.
– Так-так, у Чорної Руки лише чотири пальці, але йому і чотирьох вистачає, – здригнувся Горлум. – Він зненавидів твердиню Ісіддура.
– Він ненавидить усіх на світі, – зауважив Фродо, – до чого тут Місячна Фортеця?
– Вона так і височить, пане, і білі будинки, і стіни, але давно вже дісталася ТОМУ. Тепер там страшно. Подорожні уникають навіть тіні її стін. Але пану доведеться йти повз неї. Гори там нижчі, ніж тут, спершу підйом, а потім спуск у долину Горгорот, – тихо, тремтячи всім тілом, закінчив Горлум.
– І що ж це дає нам? – запитав Сем. – Ворог свої гори знає і напевно поставив там заслін. Адже фортеця не пуста?
– Ні! Вона здається порожньою, але там живуть… бридкі орки, вони завжди там, і ще інші, страшні… Дорога проходить повз ворота, по ній ніхто і кроку не зробить непоміченим. Ті, що сидять у вежі, усе бачать. Мовчазна Сторожа…
– Отож, ти пропонуєш невеличку вилазку на південь, щоб ми там влипли ще вірніше, ніж тут? – втрутився Сем. – Якщо ми взагалі туди доберемося!
– Ні! – квапливо заперечив Горлум. – Гобітам треба зрозуміти! Той, інший, не чекає нападу на Місячну Фортецю. Його Око бачить усе, але не може бачити все відразу, поки ще не може. Усі землі на захід від Похмурих Гір до Великої Ріки в його владі, і всі мости. Будь-який човен, [225] найменшу сутичку на мостах він помітить здалеку, І отже, ніхто звідтіля не проб’ється до Місячної Фортеці! І
– Ти диви, який він обізнаний. Ворог сам тобі усе поясняв? Чи ти наслухався пліток від твоїх приятелів-орків? \cf0
– Злий гобіт, не вірить нам! – образився Горлум і обер- ] нувся до Сема спиною. – Смеагорл розмовляв з орками, | так-так, ще до того, як зустрів пана, розмовляв з різними • істотами. Смеагорл чув від багатьох: ТОЙ, інший, більше за все побоюється удару з півночі, тому і нам тут небезпечно залишатися. З дня на день Чорні Ворота розкриються – для великого війська прохід є тільки тут. А з заходу ТОЙ нічого не боїться, там у нього Мовчазна Сторожа.
– Отож і воно, – перехопив його Сем, не даючи збити себе з пантелику. – Виходить, підходимо, стукаємо у двері та чемно запитуємо, чи не помилилися ми часом! Чи ця Сторожа німа? Нісенітниця! Так само варто спробувати тут, хоч ноги даремно не натрудимо,
– Не знущайся! – засичав Горлум. – Це не жарти, не гра. У Мордор взагалі ходити не треба. Але якщо пану треба, нехай слухає Смеагорла. Смеагорл бажає допомогти, хоч йому нічого й не пояснюють. Смеагорл сам знайшов, він один знає…
– Що ти знайшов? – запитав Фродо. Горлум знову стишив голос до шепоту:
– Стежинку… Вона веде до східців… так-так, вузькі східці, дуже вузькі, дуже довгі. Потім ще. А потім, – він зашелестів ще тихіше, – підземелля, темне підземелля і вихід на той бік. Але так було давно, давно. Усе могло завалитися…