Джон Р. Р. Толкін. “Володар Перснів: Дві Вежі”

- Усе це мені страшенно не подобається, – заявив Сем. – Не може все бути так гладко, як ти стелиш. Якщо стежка збереглася, на твою думку, її не стережуть? А раніше стерегли? Ну, кажи!
В очах Горлума – а може, Сему лише здалося? – промайнув злісний вогник. Горлум гарчав і звивався, але відповіді уникав.
- Відповідай: стережуть стежку чи ні? – суворо спитав Фродо.
- Чи правда, що ти, Смеагорле, сам пішов з володінь Тіні? Чи Ворог відпустив тебе з дорученням? Арагорн, що зловив тебе на Згубних Болотах, вважав саме так. [226]
- Неправда! – буркнув Горлум. Ім’я Арагорна запалило в його очах вже неприкриту злість. – Він вигадує, так-так, вигадує! Я сам утік, бідний Смеагорл ледве врятувався. Правда, мені звеліли шукати мою дорогесеньку, от я шукав, шукав… Але не для ТОГО. Вона наша… моя… Я утік сам!
Фродо чомусь повірив, що цього разу Горлум недалекий від істини; Горлум сказав «я» – майже безпомилкова ознака тимчасового пробудження колишнього сумління. Видно, він сам знайшов шлях. Фродо не забував про підступництво Ворога: можливо, Горлуму він дозволив втекти чи навіть навмисно спланував втечу. У будь-якому разі ясно – Горлум багато чого недоговорив…
- Ще раз запитую, – сказав Фродо, – стеріг хто-небудь таємну дорогу чи ні?
Але Горлум після згадки про Арагорна закомизився і не побажав більше розмовляти відверто, скорчивши скривджену міну .брехуна, якому не вірять, коли він випадково сказав правду – чи хоча б півправди.
- Ну? – тупнув ногою Фродо.
- Може, так, а може й ні, – загундосив Горлум. – Тут усюди небезпечно, усюди. Але якщо пан не бажає повертатися додому, іншого шляху немає…
Більше нічого від нього домогтися не вдалося. Він не міг або не хотів навіть сказати назву перевалу. А тим часом йшлося про укріплений перевал Кіріт-Унгол. Арагорн назвав би гобітам це ім’я і пояснив його страшний зміст, Гандальф застеріг би їх. Але гобіти стояли один на один з долею. Арагорн був далеко, Гандальф на руїнах Ізенгарда змагався зі зрадником Саруманом, що навмисно зволікав час. Щоправда, навіть коли було вимовлене останнє слово, і палантір, висікаючи іскри з кам’яних плит, звалився до підніжжя Ортханка – і тоді Гандальф пам’ятав про Фродо і Сема і навіював їм на відстані бадьорість та надію. Фродо відчув цю підтримку, як і раніш, на Караульнім Кріслі – але, як і раніше, вважав Гандальфа похованим у безоднях Морії!
Фродо довго сидів, схиливши голову, і намагався пригадати усе, що коли-небудь розповідав йому Гандальф. Однак пам’ять не втримала нічого корисного. Занадто рано розлучилися вони, занадто рано. Маг не встиг навчити їх, [227] як пройти у Мордор; а може, він і сам тоді не знав? У північному замку Ворога, Дул-Гулдурі, Гандальф бував. Але чи ходив він до Мордору, чи бачив Вогняну Гору, Барад-Дур? Скоріш за все – ні, вирішив Фродо. І тепер йому, напіврослику з Гобітанії, звичайному мирному гобі-ту, треба відшукати дорогу, куди не насмілився ступити великий маг. Важка справа! Але Фродо вибрав сам, добровільно – тоді, у себе в будинку, минулою весною. Як давно це було! Немов у ті часи, коли світ був молодий і Золоті Дерева квітли… Що ж обрати? Обидві дороги згубні – тоді чи не однаково?
День минав. Глибока тиша стояла над притулком, де причаїлися три такі різні істоти; цю тишу можна було помацати, такою щільною вона була. Блідий купол неба, покреслений смугами диму, здавався далеким, недосяжним. Навіть орел не розгледів би їх з висоти – мовчазних, нерухомих, пригноблених тягарем долі, вкритих сірими плащами; Горлум, що розтягся лежачи, може, і привернув би погляд орла, але той прийняв би його за кістяк померлої від голоду дитини, за купу ганчірок; ці жалюгідні рештки не варті були гарного змаху крила…
Сем влігся горілиць, підклавши руки під голову, і дивився з-під каптура в порожнє небо. Раптом йому здалося, що у височині кружляє темний птах: він виписував кола, зависав нерухомо, знову кружляв. Потім з’явився другий, третій, маленькі й далекі, але Сем чомусь здогадався, що насправді вони великі, літають дуже високо і крила в них широко розпростерті. Він замружився і завмер під плащем – його охопив знайомий страх, знамення Чорних Вершників, той самий нескоримий жах, що навіювали їхні люті крики, підхоплені вітром, і тінь, що затьмарює лице місяця… Страх був не особливо сильний – небезпека була далеко, але вона була, і її відчув не тільки Сем. Думки Фродо раптом змішалися, він здригнувся, хоча голови не підніс; Горлум згорнувся клубком, як сполоханий павук. Крилаті чудовиська зробили ще одне коло і, різко знизившись, щезли у небі над Мордором. Сем голосно зітхнув:
- Знову ці чорні кружляють, тепер у повітрі. Я їх бачив. А вони нас? Вони були дуже високо. Якщо це назгу-ли, то вони вдень погано бачать, правда ж? [228]
- Може, й не бачать, а їхні коні? – нагадав Фродо. – Або оці їхні крилаті бестії: вони напевно мають зір гостріший за орлиний. Боюся, що Ворога попереджено…
Страх минув, але увірвалась також і завіса тиші, їх знову оточувала моторошна дійсність. Фродо все ще мовчав, навіть очі прикрив, немов задрімав, але раптом стрепенувся, підхопився; Сем очікував почути, нарешті, рішення, але Фродо зненацька шепнув:
- Слухай! Що це?
Знову страх стиснув їх; вони почули хрипкий спів і оклики: Чорні Крила вистежили їх, Ворог надіслав солдатів! Адже для моторошних прислужників Саурона немає ні відстаней, ні перешкод! Троє мандрівників припали до землі. Голоси і брязкання зброї швидко наближалися. Фр’одо і Сем витягли мечі. Про втечу не могло бути й мови.
Горлум обережно, звиваючись, мов черв’як, поповз до краю Западини. Ховаючись за навалом каміння, він вигулькнув, стримуючи подих, і надовго завмер. Шум став віддалятися і поступово вщух. На стіні Мораннона просурмив ріг. Горлум безшумно зліз назад.
- Це люди. Нове підкріплення, – сказав він тихо. – Темнолиці. Таких ми ще не бачили, ні, Смеагорл не бачив. Страшні! Очі чорні, волосся теж чорне, довге, а у вухах – золоті кільця. На обличчях червоні візерунки, плащі червоні, наконечники списів червоні. Щити круглі, жовті та чорні, утикані колючками. Погані люди. Злі, бридкі люди. Дикі, як орки, та ще й більші за орків. Смеагорл вважає, це люди з півдня, з-за гирла Великої Ріки, – вони йшли зараз відтіля. Вони вже за Чорною Брамою, але можуть прийти ще інші. Усі зараз збираються до Мордору…
- А оліфантів бачив? – поцікавився Сем, відразу забувши про всі жахи.
- А що це – оліфант? – запитав Горлум.
Сем підвівся, заклав руки за спину, як завжди, коли декламував вірші, і почав:
Я сірий, сірий, наче миші,
Але на зріст я даху вищий,
А ніс мій довгий, як змія.
Коли я йду, дрижить земля. [229]
У ґрунт вбиваю мураву,
Валю дерева, мов траву,
Махаю великими вухами,
Погрожую усім рогами,
Що між зубів моїх стирчать.
Я – цар звірів, я – оліфант.
Нехай за роком рік мина,
Моє не скінчиться життя.
По землях півдня я блукаю,
Ніколи сам я не вмираю.
Не знайдеш серед звірів в лісі,
Хто дужчий, вищий, сміливіший.
Хто зі мною зустрічався,
Той до смерті дивувався,
А хто не бачив нас навіч,
Той не повірить, ясна річ.
Та я, безсмертний оліфант,
Брехать не вмію, навіть в жарт.
- У нас в Гобітанії це всі знають, – пояснив Сем. – Мож брехня, а мож і ні. Ми маємо свої легенди, теж щось чували про південні краї. Гобітам теж доводилося подорожувати. Але не всі вірять і, звісно, не всякому. Навіть приказка така є: «бригорянські новини» чи «правдиво, як плітки Гобітону». Але ми чули про Рослих людей півдня. У переказах вони називаються свертами. Кажуть, вони їздять на війну верхи на оліфантах, цілі будинки їм на спини ставлять. Оліфанти виривають дерева з корінням, вивертають цілі скелі і кидають у ворогів. Тому я тебе й запитав. Якщо б вони тут були, я б, їй-бо, ризикнув помилуватися. Ну, тепер вже нічого не зробиш, втратив нагоду. Може, їх і зовсім не буває, оліфантів цих…
І Сем розчаровано зітхнув.
- Не було там таких, – відповів Горлум. – Смеагорл про них ніколи не чув. І бачити не бажає. Хоч би їх і зовсім не було. Смеагорл хоче, щоб пан звідси пішов. Хіба пан не піде за Смеагорлом?
Фродо повільно підвівся на ноги. Поки Сем читав старий віршик, який він чимало разів чув удома біля каміна, Фродо, забувши про всі турботи, весело сміявся, і сміх переміг душевну розгубленість.
- Шкода, що в нас немає тисячі таких звірів, ти уяви – попереду Гандальф на білому оліфанті! – сказав він. – [230] Тоді, може, ми легше пробилися б. Але в нас немає нічого, крім натруджених ніг. Що поробиш! Доля трійцю любить, може, третя спроба буде вдалою? Я йду за тобою, Смеагорле.
- Добрий, милий, мудрий пан! – підскочив ощасливлений Горлум. – Нехай тепер добрі гобіти відпочинуть тут, у затінку. Поспіть, поки Жовта Пика не забереться геть, і тоді підемо швидко. Тихо, швидко – побіжимо, мов тіні…

Розділ 4
ПРО СПЕЦІЇ ДО ТУШКОВАНОГО КРОЛИКА
Вони ще не встигли відпочити й двох годин, пересуваючись слідом за тінню скелі, поки, нарешті, та не видовжилася, звішуючи вечір. Тоді вони з’їли по шматочку хліба і надпили по три ковтки води. Горлум не їв нічого, але пив охоче.
- Незабаром з’явиться хороша вода, – обіцяв він, облизуючись. – Там, куди ми підемо, багато струмків тече до Андуїну, і вода смачна. І підживитися чимось зможе бідненький Смеагорл. Він такий голодний, гор-р-лум, гор-р-лум…
Він притис пласкі долоні до запалого черева, і в очах його спалахнули хижі іскорки.
Дочекавшись, поки нічний морок остаточно погустішає, вони вислизнули на кам’янисте узбіччя шляху. До повні залишалося десь три дні, але місяць підіймався над горами лише опівночі, і навколо панувала безпросвітна темрява. Високо над Моранноном, на одній з веж горів вогонь; більше ніщо не видавало присутності безсонної сторожі.
Це багряне око, мигаючи, переслідувало їх, поки вони бігли, спотикаючись, поміж каміння та щебеню. Тільки на світанні, коли бігуни вже до краю втомилися, вогонь став танути вдалині, перетворився на крапку і зник: це значило, що мандрівники минули північне крило гір і завернули прямо на південь.
Вони зупинилися відпочити, відчуваючи дивне полегшення, але відпочивали недовго. Горлум квапив. За його підрахунками, до роздоріжжя було близько тридцяти ліг – чотири ночі швидкого ходу. Тому вони йшли та йшли затемна, поки ранкова зоря не зажевріла. Відмахавши вісім [231] ліг, гобіти більше не в змозі були рухатися, навіть якби і не побоювались денного світла.
Виснажені, тоскні землі залишилися позаду. Гори, як і раніше, грізно височіли ліворуч, але дорога відхилилася від них; обабіч почали з’являтися темні гаї, подекуди зеленіли руді сосни, а між ними усе поросло рокитником, барбарисом, вересом та ще кущами, яких гобіти ніколи не бачили. Вони повеселішали: повітря, свіже та запашне, нагадувало домівку. Вони почували себе так, начебто тягар став легший, і раділи приємним краєвидам: цю місцевість Ворог привласнив недавно і не встиг її спустошити. І все ж таки, пам’ятаючи про близьке сусідство Чорного Замку, вони доклали чимало зусиль, щоб вдень сховатися якомога ретельніше.
День минув нудно, лежали в пишному вересі, лічачи го–дини, задубівши від нерухомості: тут, під Похмурими горами, сонце ще не гріло з повною силою. Фродо часом занурювався у міцний, безтурботний сон; чи, може, остаточно довірився Горлуму, чи занадто втомився, щоб непокоїтися. Сем, навпаки, дозволяв собі тільки ледь здрімнути, хоча Горлум спав мов убитий, схлипуючи, ніби йому дошкуляли кошмари. Не тільки недовіра – голод позбавляв бідолаху сну. Сем давно вже знудився за чим-небудь гаряченьким…
У сутінках рушили далі. Горлум, осмілівши, вивів їх на дорогу, і тепер вони крокували швидко, про всяк випадок чуйно ловлячи кожен звук; але нічого нізвідки не було чутно, вороги, кінні чи піші, не з’являлися.
Південний Тракт проклали в давнину; миль на тридцять від Мораннону його підтримували і лагодили, але чим далі на південь, тим сильніше ним заволодівали хащі і глухомань; природа тіснила справу рук людських. Ще можна було помилуватися точністю прямих ліній, сміливими вигинами містків над струмками, але кам’яна кладка все дужче заростала травою, а придорожні стовпчики, вивітрені та поїдені часом, ледь виднілися серед кущів. Обтесані плити затяг мох, укоси – верес і папороть, а подекуди прямо посередині шляху стирчали молоді деревця. Загалом тракт уже мало відрізнявся від занедбаного путівця, і все ж він вів подорожан прямо до мети з сміливою впевненістю, не крутячись і не петляючи. [232]
Так вони перейшли північний кордон Ітіліену, земель, які колись захищала фортеця Мінас-Ітіль, прекрасного краю пагорбів, лісів і чистих вод. Ніч видалася ясна, місяць світив щосили, і повітря ставало все теплішим та приємнішим. Судячи з бурчання Горлума, ці зміни його мало радували. Як звичайно, на світанку зробили привал. Тракт прорізав товщу високого пагорба; мандрівники піднялися на нього й озирнулися.
День вже зароджувався, і вони побачили, що гори крутою дугою йдуть на схід і тануть в серпанку. На захід хвилями тяглися похилі пагорби, зливаючись на обрії з просторою рівниною, залитою ранковим золотавим туманом. Гаї та переліски змінялися галявинами; над ними стояв солодкий запах смоли – гобіти помітили кедри, кипариси та інші, невідомі їм породи дерев. Різнобарвні лишайники покривали валуни, а на галявинах росла сила-силенна духмяних трав. Далеко занесло гобггів від Рівенделла, але тільки тут зміна клімату стала помітна. Весна вже оселилася в Ітіліені: гострі молоді пагінці пробили дерен, модрини випустили свіжі зелені пальчики хвої, червоні анемони розпускалися в траві, і лунко виспівували птахи. Ітіліен, покинутий сад Гондора, ще зберігав колишню мирну принадність.
Зі сходу його захищали Похмурі гори, досить віддалені, щоб не затемнювати заповідні ліси, з півночі – стіна Емін-Мейлу, а з заходу і з півдня відкритими долинами Андуїну, безборонно прилітали вологі теплі вітри з далекого моря. Дерева-велетні мирно старіли серед гомінкого потомства; у гаях перепліталися пахучі терпентини, лаври та оливи.
Млосно, гаряче-духмяно дихали мереживні тамариски, туя дурманила своїм запахом, аж голова чманіла. А ще росли там мирта і ялівець, чебрець обплітав скелі щільним килимком, шавлія квітла – синя, рожева та фіолетова. Сем помітив кмин, майоран і якусь незнайому навіть йому, досвідченому садівнику, травичку. Скелі та гроти майоріли білими зірочками ломикаменю; у заростях ліщини квітли анемони і примули, дрібні іриси розгортали свої гребінці. Темна зелень вінками оточувала маленькі озера, де збиралася вода гірських потоків, щоб текти далі, до Андуїну.
У пошуках притулку на день трійця зійшла з дороги і занурилася в море смолистих пахощів. Горлум чхав та відпльовувався, зате гобіти намагалися дихати якомога [233] глибше, а Сем навіть сміявся від нестримної радості. Швидкий струмок вивів їх до водоймища в неглибокій улоговині: вода заповнювала напівзруйнований старовинний басейн і стікала по кам’яному стоку. Різьблені бортики майже цілком укривав мох та батоги ожини. Світлі вістря ірисів оточували озерце, а на темній, трохи брижуватій гладіні лежали круглі листки латаття.
Гобіти дочиста вимилися і досхочу напились води прямо зі струмка. Але не було спокою під лаврами Ітіліену. За десять кроків від дорогиіюни наштовхнулися на сліди колишніх боїв і свіжі рани, завдані орками: тут яма, повна сміття та бруду, там стовбури, підрубані без потреби, зі злості, і приречені повільно вмирати на корені; вирізані на живій корі руни-замовляння або лиховісний Знак Ока. Сем зайшов якнайдалі, зовсім забувши про Мордор, – йому хотілося краще розгледіти і запам’ятати нові трави – і надибав за озером круг випаленої землі. Посередині круга – купа обгорілих, закіптюжених кісток та черепів. Повитиця і повзучі рожі-еглантерії вже почали затягувати цю рану, але сліди різанини та кривавого бенкету ще були досить свіжі. Сем поспішив повернутися до супутників, але нічого не розповів: нехай нещасні кістки спочивають мирно і Гор-луму не спаде на думку шукати там поживи.
- Тут ніде сховатися, – оце тільки й сказав Сем, – ходімо влаштуємося нагорі.
Вони увійшли до лаврового гаю і вляглися на підстилці з торішньої трави. Матові темні крони добре прикривали їх зверху, а з ближнього кедрівника долинав солодкий дух нагрітої живиці. Тут вони лежали, відпочиваючи, весь цей погожий день. Дуже хотілося погуляти по затишних галявинках, але орки, хоч і бояться сонячного світла, могли влаштувати поблизу засідку, та й чимало інших слуг Сауро-на стежило за цими місцями! До того ж Горлум навідріз відмовлявся йти вдень.
Жахливий Мораннон залишився позаду; і Семові, на відміну від Фродо, знову стали небайдужі життєві справи, особливо питання провіанту. Здоровий глузд велів берегти ельфійські хлібці на крайній випадок. Від того дня, коли Сем підрахував, що при найскупішій витраті хлібців вистачить на три тижні, один тиждень вже майже минув. «Ой, не [234] схоже, щоб ми встигли дістатися до Ородруїну, – розмірковував Сем. – А якщо нам ще пощастить повернутися, тоді як?»
Від нічного бігу, купання та свіжої води апетит розігрався зовсім уже безсовісно. Сем зі смутком пригадував щедрі сніданки і вечері в садовому будиночку на Кручі, аж нарешті придумав, як лихо сповити. Сем пошукав очима Гор-лума. Той явно збирався ушитися тихцем і вже стояв рачки.
- Гей, Горлуме! – покликав Сем. – Куди зібрався? На полювання? Слухай, старий кривляко, наші коржики тобі не до смаку, але, уяви собі, я б теж охоче поснідав чим-небудь для різноманітності. Ти, здається, обіцяв бути завжди до наших послуг? Отже, чи не пошукаєш чогось придатного для голодного гобіта?
- Так-так, – закивав Горлум. – Смеагорл пошукає. Смеагорл завжди допомагає, коли його просять, чемно просять.
- Ну, я, здається, просив чемно. Якщо тобі ще мало, будь ласка: дуже прошу!
Горлум зник. Його не було довго. Фродо з’їв жменю крихт, зарився в купу бурого листя і заснув. Сем пильно придивився до нього: світло майже не проникало крізь щільне листя, але обличчя і руки Фродо були чітко окреслені. Сем згадав, як він доглядав за пораненим у будинку Елронда; вже тоді часом тіло Фродо немов світилося зсередини. Зараз світіння стало помітніше. Риси Фродо дихали спокоєм, ані сліду страху і туги – знайоме, звичайне обличчя, ось тільки дуже постаріло. І дивовижно красиве, начебто різець часу підкреслив непомітні спочатку шляхетні риси. Звичайно, Сем Гемджи не вживав таких слів, бо не звик до них. Він просто похитав головою і шепнув: «Я його люблю. Він дивовижний і часом світиться. Але я його люблю все одно…»
Безшумно повернувся Горлум, глянув через плече на сплячого Сема і, мружачи очі, відповз убік. Сем пішов за ним. Горлум щось жував, задоволено буркочучи. Перед ним на траві лежали два прекрасних кролики. Горлум жадібно поглядав на них, але не торкав.
- Смеагорл завжди допомагає, – похвалився він. – Ось кролики, гарні кролики. Але пан спить, і Сем, напевно, теж хоче спати. Сем не хоче зараз кроликів? Смеагорл [235] намагається допомогти, але не може ловити дичину на замовлення…
Однак Сем заявив, що поснідати ніколи не пізно, тим більше коли можна поласувати печенею з кролика!
Усі гобіти вміють готувати, цьому їх навчають ще до абетки (до абетки не всякий і доходить!), але Сем був кулінаром видатним і до того ж набрався досвіду в поході. Не втрачаючи надії на краще, він всюди тягав за собою найнеобхідніші речі: кресало й губку, два казанки, що вкладались один до другого, дерев’яну ложку, двозубу виделку і пару шпигувальних голок; на дні мішка в бляшаній коробочці зберігався безцінний, вже помітно розтрачений запас солі. Ще потрібний був вогонь та деякі приправи. Сем дістав ніж, обтер дочиста^ заточив на камені і став потрошити кроликів, роздумуючи, як вчинити краще: йому не хотілося залишати сплячого Фродо одного ні на мить.
- Слухай, Горлуме, – сказав він, – є ще одне доручення. Візьми оці казанки та принеси води.
- Смеагорл принесе. А навіщо гобіту вода? Адже він вже помився і напився?
- Тебе не стосується: Незабаром довідаєшся. Чим швидше принесеш, тим швидше довідаєшся. І не попсуй мені посуд, бо я тебе самого на котлети порубаю!
Горлум пострибав геть, а Сем знову подивився на Фродо. Той, як і раніше, спокійно спав; Сема вразила виснаженість його рук та обличчя. «Та як же ж він охляв! Хіба годиться порядному гобіту мати такий вигляд? Ото вже зараз я його нагодую…»
Він відшукав на галявинці ямку, кинув туди купку сухого листя, набрав поблизу ломаччя, а поверх усього поклав кедрову гілку, щоб горіло довго. Землю навколо «грубки» старанно почистив і висік іскру кресалом. Спалахнув майже бездимний вогонь. Сем уже роздував його, коли повернувся Горлум. Опустивши на землю повні казанки, він вигукнув сердито:
- Ох-ох! Навіщо це? Не треба! Дурний гобіт, так-так, дурний! Не треба цього!
- Чого не треба? – не зрозумів Сем.
- Цих бридких пекучих язичків! Вогонь! Вогонь! Це небезпечно! Він обпікає, його здаля видно, так-так! [236]
- Не думаю, – заперечив Сем. – Якщо не класти вогкі дрова, диму не буде і все обійдеться. Та й взагалі, заради доброї справи варто’ризикнути. Мені ж треба приготувати кроликів!
- Навіщо готувати на вогні? – зарепетував Горлум. – Навіщо псувати гарне м’ясо? І навіщо Смеагорл вам їх віддав, бідний, голодний Смеагорл? Ай-яй-яй, дурний гобіт! Кролики молоді, ніжні, соковиті, їх треба їсти просто так, сирцем!
Він схопив випотрошену тушку і притис до грудей.
- Та годі тобі, – мовив Сем. – Що одному всмак, іншому отрута. Тобі наші коржики поперек горлянки, а нам – сире м’ясо. Ти мені кролика подарував, отже, я його можу готувати, як мені заманеться. Я ж не змушую дивитися, як ми будемо обідати! Злови собі іншого і ковтай хоч зі шкурою, аби не в мене на очах. Ти не побачиш вогню, а я – тебе, і обом буде приємно. Втім, я намагатимусь не надимити.
Горлум, тихо буркочучи, сховався в папоротях, «Гобі-тові, крім м’яса, потрібна ще і зелень, – подумав Сем, – мені б сюди якогось коріння або картопельки, не кажучи вже про свіжий хліб. Добре, обійдемося приправами…»
- Гей, Горлуме! – неголосно покликав він. – Ще робота є.
Горлум висунувся з-під листя, неприязно скривившись.
- Пару лаврових листочків, трошки чебрецю, шавлії – і все, але мені треба це пошвидше, поки вода не закипіла.
- Ні, – кинув Горлум, – це Смеагорлові зовсім не подобається. Смеагорл не їсть ані трави, ані корінців, ніколи, мій дорогесенький, поки не вмирає з голоду або не занедужає, бідний Смеагорл…
- Я Смеагорла в цьому казанку зварю живцем, якщо він не зробить того, про що його чемно просять! Я особисто тебе покладу в окріп, мій дорогесенький! Не сезон, а то б я ще послав бідного Смеагорла за ріпою та морквиною. Готовий битися об заклад, тут ростуть усякі дикі овочі. А дорого б я дав за десяток барабольок…
- Смеагорл не піде, ні, мій дорогоцінний, зараз не піде, – запхикав Горлум. – Смеагорл жахливо втомився, гобіт злий, бридкий! Смеагорл не буде копати корінці, моркву і картоплю. А що це таке – бараболя? [237]
- Бараболя – по-науковому картопля, – пояснив Сем, – улюблена страва мого старого і найкращий спосіб набити порожній шлунок. Зараз її не знайдеш, тож я тебе і не змушую. Будь добрий, нарви пучечок зелені, я буду про тебе тоді кращої думки. Якщо будеш слухняним, при першій же оказії так почастую – пальчики оближеш! Смажена картопля і риба – спеціальність фірми «Сем Гемджи»! ;
- Псувати смачну рибку на сковорідці! – не вгамовувався Горлум. – Дай мені сиру рибу, а свою картоплю можеш їсти сам!
- Ну що з тобою зробиш! – зітхнув Сем. – Марна трата слів… Йди собі спати! ‘
Довелося обійтися без Горлума; на щастя, все необхід- | не знайшлося під рукою. Сем накришив зелені і присів стерегти, поки закипить вода. Час минав, день був тихий та теплий, роса на траві і листі висохла. Незабаром кролики вже тушкувалися за всіма правилами в обох казанках. Сем дрімав, не забуваючи час від часу тикати м’ясо виделкою – чи м’яке, – і пробувати ложкою соус.
Нарешті все було готове. Сем зняв казанки з вогню і подався будити Фродо.
- Га? Що? Що таке, Сем? – запитав той, розплющивши очі. – Чому ти не спиш? Котра година?
- Десь дві години по світанку чи близько того. Зараз я почастую вас тушкованим м’ясом і супом, це вам на користь піде. Правда, немає ані цибулі, ані картоплі, та й їсти доведеться просто з казанка: у мене з собою, на жаль, ні серветок, ні порцеляни…
Фродо потягнувся і зітхнув.
- Чи тобі вдалося поспати? – суворо спитав він. – І не треба було розпалювати вогонь. Але я дуже голодний. Гм… Що це так пахне?
- Смеагорлів подарунок, – засміявся Сем. – Пара кроленят. Горлум, здається, вже шкодує про свою щедрість! На жаль, на гарнір нічого, крім зелені.
Вони сіли серед папороті і заходилися їсти, користуючись по черзі єдиною виделкою і ложкою; заїли шматочком хлібця. Давно вже не доводилося їм так розкошувати!
- Егей, Горлуме! – тихенько свиснув Сем. – Ходи-но сюди. Хвилина на роздуми! Ще залишилося трохи м’яса, хочеш? [238]
Відповіді не було.
- Та грець із ним, – сказав Сем. – Пішов, мабуть, сире м’ясо добувати. Ми і без нього впораємося!
- А потім ти поспиш, – додав Фродо.
- Тільки цур ви тоді не засніть! Я до Смеагорла довіри не маю. Сидить у ньому Падлюка і знову, схоже, ворушитися починає. їй-бо, він при першій-ліпшій нагоді мене ж першого і задушить… Ми з ним не пара, Смеагорл не любить Сема, дорогесенький мій, зовсім не любить…
Вони доїли все до крихти, і Сем подався до струмка мити посуд. Впоравшись з роботою, він розігнув спину й поглянув у бік лаврового гаю. На тлі темної зелені вилося тоненьке пасмо блакитного диму, дуже помітне здаля: диміла забута польова кухня.
- Оце так штука! Відкіля стільки диму? – зойкнув Сем і помчав до місця події. На бігу йому здалося, ніби хтось свиснув. Може, це птахи? Свист долинав від озерця. Потім знову свиснули, вже з іншого боку. Сем побіг щодуху. Виявилося, що від тліючої гілки зайнялася суха листяна підстилка, а від неї – свіжа трава. Сем похапцем затоптав багаття, розкидав попіл, прикрив вигоріле місце сирим дерном. Потім поспішив до Фродо.
- Чули, начебто свистіли зараз? – запитав він. – Може, то птахи лісові, або хтось їх наслідував. Розумієте, я там надимив трохи. Якщо помітять, ніколи собі не пробачу! Хоча в мене і можливості такої не буде…
- Тихо! – шепнув Фродо. – Здається, я чую розмову.
Гобіти зав’язали, закинули за спину свої торби на випадок втечі, заповзли поглибше під буйнолистату папороть і залягли. Сумнівів не залишалося: людські голоси, приглушені, але виразні, чулися дедалі ближче.
- Тут! – сказав хтось. – Звідси йшов дим. Тут ми їх і впіймаємо, мов кролика в сильце. З’ясуємо, хто такі.
- І порозпитуємо, – додав інший голос.
Четверо чоловіків з чотирьох боків увійшли в зарості. Ані бігти, ані ховатися вже не можна було. Сем і Фродо підскочили, спина до спини, і вихопили мечі. Те, що вони побачили, їх дуже здивувало, однак люди здивувалися куди більше. То були високі молодці, усі з мечами в піхвах, [239] двоє мали важкі списи, а у двох інших були луки на повний їхній зріст; у сагайдаках постукували довгі стріли з ясно-зеленим оперенням. Тканина одягу – зелена і бура, різних відтінків – напевно, дозволяла крастися лісом непоміченими. Навіть руки були прикриті зеленими рукавичками, а голови – каптурами та масками; тільки світлі серйозні очі дивилися з прорізів. Фродо мимоволі згадав Боромира.
- Знайшли, але не тих! – здивовано сказав один. – Але кого, власне?
- Вони не орки, – сказав інший, відпускаючи рукоять меча, за яку був схопився, коли блиснуло Жало.
- Ельфи? – з сумнівом припустив третій.
- Які там ельфи, – заперечив четвертий, мабуть, ватажок. – Ельфи давно покинули Ітіліен. До того ж, ельфи, як розповідають, напрочуд гарні собою.
- Отже, ми особливою красою не відзначаємось, так я зрозумів? – образився Сем. – Дякую за комплімент. Коли обговорите нашу зовнішність, будьте ласкаві повідомити, хто ви такі і чому порушуєте відпочинок втомлених мандрівників?
Той, що здавався ватажком, сумно посміхнувся:
- Я – Фарамир, капітан прикордонної сторожі Гон-дору. Тут нині не подорожують заради задоволення, а бувають лише слуги Білого або Чорного Замків.
- Ми нікому не служимо, – відрізав Фродо. – Ми дійсно прості мандрівники, хоча Фарамир, здається, не вірить цьому?
- Тоді назвіться і відповідайте, що вам тут потрібно, – сказав Фарамир. – У нас є свої справи, розпатякувати нам ніколи. І, до речі, куди подівся третій?
-Третій?
- Так, той, що ховався над струмком, тільки ніс стирчав. Здаля видно – недобра тварюка! Чи то нова порода орків, чи їхній прислужник? Він вислизнув від нас, як лис.
- Я не знаю, куди він дівся, – відповів Фродо. – Це наш випадковий попутник, я за ним не стежу і не відповідаю за нього. Якщо вам пощастить його зловити, не кривдьте його – це нещасне, жалюгідне створіння. А що стосується нас, то ми – гобіти з Гобітона в Гобітанії. Наша батьківщина лежить далеко звідси на північний захід. Мене [240] звуть Фродо, син Дрого, а це – Семіум, син Хемфаста, достойний гобіт, у мене на службі. Ми йдемо з Рівен-деллу, інакше знаного як Імладрис…
Щойно Фродо вимовив цю назву, Фарамир здригнувся і помітно занепокоївся.
- З нами було семеро товаришів, – продовжував Фродо, – одного ми втратили в Морії, з іншими розлучилися на Причальному Лузі біля водоспадів Раурос; серед них було ще двоє гобітів, гном, ельф і двоє людей, Арагорн і Боромир з Мінас-Тіріта…
- Боромир? – разом вигукнули всі четверо.
- Боромир, син Денетора? – перепитав капітан. – Якщо ви не брешете, це важлива новина! Можливо, вам невідомо, що Боромир, син Денетора, був нашим проводирем, головою Сторожі Білої вежі! Ми оплакуємо його зникнення… Яким же чином ви познайомилися? Говори, тільки швидше, сонце вже високо.
- Чи пам’ятаєте ви загадкове пророкування, через яке Боромир подався в Рівенделл?
«У Імладрісі судилося вам
Зламаний меч віднайти…»
- Звичайно, пам’ятаємо, – здивовано відповів Фарамир. – Якщо ви його знаєте, вам, мабуть, можна вірити!
- Зараз зламаний меч носить згаданий мною Арагорн, – закінчив Фродо. – А напіврослики – це ми.
- Бачу, – задумливо відповів Фарамир. – Принаймні, вам ця назва пасує. А що розуміти під «Прокляттям Ісілдура»?
- Це поки що таємниця, – мовив Фродо, – але згодом з’ясується.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Липень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31  

Підписка

  • Цікаве