Джон Р. Р. Толкін. “Володар Перснів: Дві Вежі”

- Що привело вас у ці землі, вкриті Тінню? – Фарамир указав рукою на гори, не називаючи їх. – Нам потрібно докладніше переговорити, однак зараз ми дуже поспішаємо. До речі, ви навряд чи зайшли б сьогодні далеко, по дорозі або бездоріжжям. Ще до полудня тут спалахне бій. Вам довелося б обирати між смертю або швидкою втечею до Андуїну. Я залишу при вас охорону, так буде спокійніше і вам, і мені. Розум застерігає від того, щоб занадто вірити випадковим зустрічам у тутешніх місцях. Але якщо я повернуся, ми ще поговоримо. [241]
- Хай вам щастить, – низько вклонився Фродо. – Хоч би що ти про мене думав, я – друг усім ворогам Спільного Ворога. Ми пішли б за тобою, якби могли чимось допомогти вам, велетням, і якби дозволила моя справа. Чекаємо на вас із перемогою!
- Я мало чув про напівросликів, але, бачу, ви знаєтеся на чемному поводженні, – відповів Фарамир. – До зустрічі незабаром!
Гобіти знову посідали, але обговорювати нічого не стали. Поруч з ними в глибокому затінку від лавра залишилися двоє гондорців. Вони стягли свої зелені маски – сонце вже припікало, – і Фродо побачив їхні обличчя, невеселі, горді, але привітні: світла шкіра, темне волосся, ясні очі. Вони розмовляли між собою напівголосно, спершу загальною мовою на якийсь стародавній лад, потім своєю – і Фродо з подивом упізнав ельфійські слова. Він здогадався, що перед ним дунадани, нащадки вихідців з далекого Заходу.
Фродо спробував навіть заговорити, але вони відповідали уникливо й обачно. Вони звалися Маблунг і Дамрод, їхні пращури і родичі жили в Ітіліені, поки Ворог його не захопив. З таких людей Денетор створював загони, що потай переправлялися через Андуїн (як саме, вони не пояснювали) і знищували зграї орків та інших лиходіїв, що нишпорять між Рікою та Похмурими Горами. і
- Звідси до східного берега Андуїну близько десяти І ліг, – сказав Маблунг. – Ми нечасто заходимо так дале- ] ко. Сьогодні справа особлива: ми повинні влаштувати І пастку для харадримів, будь вони неладні!
- Кляті вояки з Півдня! – додав Дамрод. – Колись Гондор і Харад були добрими сусідами, хоча до великої приязні не доходило. Наші кордони лежали тоді далеко за гирлом Андуїну, і Умбар, найближче з тамтешніх князівств, і підкорявся нам. Та тільки коли це було! Багато поколінь змінилося відтоді, коли ми приймали гостей з Харада і самі їздили туди. Недавно розійшлася чутка, начебто Ворог відвідав їх і вони перейшли, а скоріше, повернулися на його бік: вони завжди легко піддавалися його волі. Схоже, дні Гондора полічені, стіни Мінас-Тіріта приречені на ганьбу, бо сила і підступність Чорного Володаря неймовірні! [242]
- А все ж таки ми не сидимо склавши руки і не дамося так легко, – зауважив Маблунг. – Кляті харадрими (так ми звемо жителів Півдня) йдуть на з’єднання з воїнством Чорного замку. Йдуть по дорозі, прокладеній гондорцями! І навіть варти не виставляють, такі впевнені, буцімто тіні від гір, підвладних їхньому новому володарю, досить, щоб залякати будь-кого. І ми з’явилися розчарувати їх. Позавчора розвідка повідомила, що “їхні полки вирушили в похід. Один з полків, як ми розрахували, до полудня вийде з ущелини на тракт. Отут їм приготований сюрприз. Поки Фарамир з нами, ворогу не судилося пройти! Наш каштан завжди виходить неушкодженим із найзапекліших колотнеч. Чи то чари його чиїсь охороняють у бою, чи така у нього вдача, і призначений йому інший кінець…
Розмова увірвалася. Навколо було дуже тихо. Сем обережно виглянув з-за папороті. Гондорці рухалися поодинці чи вервечками, ховаючись у підліску, подекуди поповзом, майже невидимі у своєму зелено-бурому одягу, всі у каптурах, масках, рукавичках… Промайнули, мов привиди, і сховалися. Сонце підбилося високо, тіні скоротилися.
«Цікаво, куди подівся цей нестерпний Горлум? – думав Сем, заповзаючи назад до сховища. – От приймуть його за орка, чи Жовта Пика живцем спече – буде знати! Ну, либонь, викрутиться, не вперше!» – По тому Сем улігся поряд із Фродо і спокійно заснув.
Прокинувся він від звуків бойової сурми. Вже було опівдні. Гондорці, насторожені й уважні, стояли під лавром. Сигнал повторився виразніше, зверху, з-за гребеня пагорба. Сем почув і лемент, і дике виття, але зовсім слабке, немов з-під землі. Потім бій загримів ближче, прямо над укриттям гобітів: удари мечів по сталевих шоломах, брязкіт клинків, глухий стукіт стріл, відбитих щитами. Люди кричали навперебій, але всі голоси перекривав дзвінкий заклик: «Гондор! Гондор!»
- Начебто сотня ковалів б’є по ковадлах, – поморщився Сем. – Хоч би їх кудись мимо пронесло!
Але вийшло навпаки.
- Ідуть! – збуджено гукнув Дамрод. – Харадрими вирвалися і завернули з тракту. Вони біжать сюди, а наші за ними! [243]
Сему стало цікаво, і він вип’явся на нижню гілку дерева, щоб краще бачити. У гаю замигтіли смагляві обличчя і червоні плащі, а трохи далі – зелені каптури гондорців. Стріли густо прошивали повітря. Якийсь здоровань звалився з уступу, перевернувся і, давлячи тендітні кущі, впав обличчям додолу в гущавину папороті біля самої голови Фродо. З-під золотого обруча в потилиці стирчала зелена стріла. Червоний каптан був розідраний, панцир з мідних лусочок погнувся. Чорне волосся, перевите золотими нитками, злигаюсь від крові. Засмагла долоня ще тримала руків’я зламаного меча.
Сему вперше довелось бачити битву між людьми, і видовище не припало йому до душі. Він радів, що не побачив обличчя убитого. Як його звали, де він мешкав, чи був злим від природи, чи чиїсь брехливі обіцянки виманили його в далекий похід? Якби дали йому вибирати, чи не залишився б він вдома, серед своїх? Думки ці промайнули в голові Сема і згасли. У ту саму хвилину, коли Маблунг наблизився до убитого, вигуки вибухнули з новою силою, і усіх приголомшило трубне ревіння; земля затремтіла і загула, немов по ній розмірено били тупими таранами.
- Бережись! – крикнув Дамрод. – Оліфанти! Гей, якщо Валари це бачать, чому ж мовчать? Оліфанти!
З великим подивом, жахом і захватом стежив Сем за величезною твариною, що з’явилася, ламаючи дерева, і незграбним клусом потрюхала по схилу – з будинок розміром, ціла жива гора. Звичайно, страх має великі очі, але Сем не набагато перебільшив: цей харадримський оліфант був і справді велетень; іншого такого він не побачив би у всім Середзем’ї. Оліфант йшов прямо на гобітів, але в останню мить відхилився і проскочив майже поряд. Ножища товщиною з дерево, вуха як вітрила, довгий трубчастий ніс-хобот задертий вгору, а в маленьких очицях палав шалений вогонь. Вигнуті ікла, окуті золотом, були поплямовані кров’ю. Оксамитний, шитий золотом чепрак звисав, подертий, з опуклих боків, а на спині гойдалися, розвалюючись з кожним кроком, залишки дерев’яної халабудки і ледве трималася жалюгідна, мов лялька з і ганчір’я, фігурка погонича. і
Скажений велетень мчав, не розбираючи дорога; стріли j не пробивали його товсту шкіру. Люди порскали врозсип, j [244] і
і все ж таки багато хто потрапив йому під ноги і загинув, утоптаний у сиру землю. Незабаром оліфант зник у лісі, тільки трубне ревіння і тупіт ще довго лунали вдалині. Сем не зміг довідатися, як він скінчив: чи жив у лісах до старості, чи впав у глибоку ущелину, чи загинув з голоду, а може, сліпий шал штовхнув його до вод Великої Ріки… Сем голосно зітхнув:
- Оліфант! Виходить, я бачив оліфанта на власні очі! Оце так-так… Але ж вдома не повірять!.. Так чи інакше, розвага скінчилася, посплю ще.
- Спи, поки час є, – обізвався Маблунг. – Якщо Фарамир уцілів, він незабаром з’явиться, і треба буде забиратися звідси: щойно Ворог довідається про нашу вилазку, він спорядить погоню.
- Ви собі йдіть, а мене не чіпайте, – мовив Сем. – Я спатиму, цілу ніч бив ноги, то не жарти!
Маблунг розреготався:
- Ти що ж думаєш, шановний Семе, наш капітан тебе тут одного залишить? Спи, потім розберемося!

Розділ 5
ВІКНО НА ЗАХІД
Здавалося Сем не проспав і хвилини, коли його розбуркали, а день вже кінчався. Фарамир повернувся з усіма, хто уцілів після сутички. Чоловік двісті-триста зібралися на галявині поблизу. Вони сіли широким півколом, посередині присів на камені Фарамир, а перед ним, як бранець, приведений на допит, стояв Фродо.
Сем виліз із своєї папоротевої засідки; ніхто не звернув на нього уваги, і він присів під кущем, щоб усе бачити і чути, а при першому ж натяку на небезпеку кинутися на допомогу Фродо. Фарамир зняв маску, і Сему відкрилося владне і неусміхнене обличчя; сірі розумні очі виказували явну недовіру.
Фродо не зміг переконати капітана, і числені подробиці лише будили його підозри. Він допитувався, що робив Фродо у Рівенделлі, навіщо розлучився з Боромиром і куди тепер прямує. Особливо наполегливо розпитував він про прокляття Ісіддура, бо відчув, що саме на цю тему Фродо воліє мовчати. [245]
- Якщо ми вірно зрозуміли пророцтво, – наполяга Фарамир, – з появою напівросликів прокляття Ісилдур знову буде загрожувати нам. Якщо ж ви – ті самі на піврослики, то повинні були бачити цю річ – не знак яку – під час наради в Елронда. Виходить, Боромир З бачив. Чи це так?
Фродо промовчав.
- Отже, це так, – вів далі Фарамир. – Я хотів би дові датися ще про дещо… Усе, що стосується Боромира, даі мене дуже важливо. У літописах пишуть: Ісілдура вбилі стріла орка. Але таких стріл тисячі, вигляд однієї з них ні вразив би Боромира як знамення Долі. Ця річ ще при тобі’ Ти казав, вона захована. Може, ти ховаєш її самовільно’
- Вона не належить мені, – відповів Фродо. – І ні повинна належати нікому зі смертних, великих або ма лих. Мабуть, якесь право на неї має Арагорн, син Арахор на, що вів наш загін, як я вже казав.
- Чому він, а не Боромир – родовитий лицар країни заснованої синами Елендила?
- Тому^ що Арагорн прямий нащадок Ісілдура, син. Еленділа. Йому належить і меч – спадщина Еленділа.
Вигуки подиву пробігли по рядах гондорців. Залунал» заклики:
- Меч Еленділа! Меч Еленділа повертається до Мінас-Тіріта!
Обличчя Фарамира залишалося незворушним.
- Може, це і правда. Проте Арагорну доведеться, якщс він з’явиться, навести вагомі докази своїх прав. Я покинув місто шість днів тому; ні Арагорн, ні інші твої супутники там поки що не з’являлися.
- Боромир не висловлював сумніву щодо прав Ара-горна, – додав Фродо. – Коли ми розлучилися біля водоспадів Раурос, він збирався негайно йти до Мінас-Тіріта; коли ти повернешся, знайдеш його там, і він сам задовольнить твою цікавість. Боромирові, як і іншим моїм товаришам, відома моя справа, оскільки її доручив мені сам Елронд у присутності всієї Ради. Я прийшов сюди і піду далі, виконуючи свій обов’язок, але в чому він полягає, я не маю права казати нікому, крім посвячених. Знай тільки: супротивники Спільного Ворога не повинні ставати мені на перешкоді. [246]
Хоч би що діялося на душі у Фродо, говорив він стримано і з такою гідністю! Сем ледве погамував горду посмішку. Але Фарамир не піддавався:
- Отже, ти радиш нам займатися своїми справами і тобі не заважати? Боромир усе пояснить, коли повернеться! Аякщо не повернеться? Чи вважаєш ти Боромира своїм другом?
Фродо жваво згадалася остання неприємна бесіда з Бо-ромиром. Капітан суворо глянув йому в обличчя.
- Боромир був нам усім вірним товаришем, – промовив нарешті Фродо. – Так, я можу назвати його другом!
- Тоді, якщо я повідомлю, що Боромира немає серед живих, це тебе засмутить?
-г- Звичайно, – відповів Фродо, і лише в цю мить збагнув: – Як це – немає серед живих? Де це? Ти ловиш мене на слові чи глузуєш? Неправдою мене не проймеш!
- Неправдою я не став би боротися навіть з орком, – тихо проказав Фарамир. Фродо вперто труснув головою:
- Як він міг загинути? І звідкіля ти можеш знати, якщо, з твоїх же слів, ніхто з наших ще не прибув?
- Як він загинув, маєш повідати нам ти, його друг і супутник.
- Таж він був живий і здоровий, коли ми розлучалися! А що сталося потім – звідки мені знати?
- Усе могло статися, – сказав Фарамир. – Зрада, наприклад.
Сем слухав, потроху закипаючи образою і нетерпінням. Останнє зауваження гондорця вразило його остаточно, і він вискочив, забувши обачність, на середину півкола:
- Вибачте, пане Фродо, але щось наша бесіда не туди звертає! Як він сміє говорити з вами в такому тоні! Чи мало ви натерпілися заради Рослого Народу, заради всіх племен Середзем’я? А ви, пане капітан, послухайте! – Сем підскочив до Фарамира і, взявшись у боки, поглянув зверхньо, начебто збираючись шпетити гобітеня, що залізло До саду. Гондорці здивовано зашепотіли, але багато хто не втримався від посмішки: рідкісну пару становив їхній капітан з розгніваним гобітом!
- Отож, слухайте! – почав Сем. – До чого ви ведете? Дочекаєтеся, поки всі орки Мордору сюди наваляться! До-ДУматися, що пан Фродо убив Боромира! Та чи ви показилися? [247]
І до чого ці натяки? Кажіть відверто, що зробите З нами. Поганий жарт! Начебто люди з Ворогом ворогують, а іншим заважають працювати для їхнього ж блага! Оце зрадів би Ворог цьому допиту! Він зарахував би вас до своїх нових прихильників!
- Заспокойся, – не виявляючи гніву, перервав його Фарамир. – Не варто втручатися, бо твій пан розумніший за тебе. Нагадувати мені про обережність теж ні до чого.’ Часу нам бракує, але я хочу розібратися по справедливості. Якби я був такий же гарячий, як ти, порізав би вас ще вранці, де знайшов, оце й уся справа! В мене є наказ не щадити нікого, хто заявиться в ці ліси без дозволу намісника Гондору. Але я намагаюся не вбивати без крайньої потреби, а якщо доводиться – роблю без радості… І слів на вітер не кидаю. Сядь-но он там і помовч.
Сем, червоний як рак, ніяково присів за спиною Фродо. Фарамир, помовчавши, знову заговорив:
- Ти запитуєш, звідки я знаю? Сумні звістки мають крила. Знаєш прислів’я: чорна ніч у вікні, чорні звістки для рідні? Боромир був моїм братом… Спробуй згадати яку-небудь особливу прикмету Боромира.
Фродо задумався, побоюючись нової пастки. Він намагався не загадувати, чим скінчиться бесіда. Він ледве спромігся зберегти Перстень при раптовому нападу зарозумілої жадібності Боромира, а як втекти від такої безлічі сильних, озброєних людей? Правда, Фродо вже відчував, що Фарамир, зовні схожий на брата і навіть суворіший, зовсім не такий зарозумілий і набагато мудріший.
- Боромир носив на поясі ріг, – проказав нарешті Фродо.
- Вірно, – кивнув Фарамир. – Пам’ятаєш, як він виглядав? Великий ріг тура, оправлений у срібло, з вирізьбленими рунами. Цей ріг переходив у нашому роду від батька до сина. Говорять, якщо він пролунає на колишніх землях королівства Гондор, закликаючи на допомогу, друзі почують його на будь-якій відстані. Отож, за п’ять днів до того, як я відправився сюди, а точніше, рівно одинадцять днів тому, я почув заклик цього рога: він гаснучою луною донісся звідкись з півночі. Ми з батьком сприйняли це як погану ознаку, тим більш що Боромир із самого від’їзду не давав про себе знати. Три дні по тому, при новому [248] місяці, трапилося щось ще дивніше. Пізно ввечері я стояв на березі Андуїну; ми завжди стережемо вночі руїни Осгі-ліату, бо вороги захопили берег навпроти – прагнуть переправитися, щоб пограбувати Пеленор. Але тої ночі було зовсім тихо. І я побачив… Маленький сірий човен дивної форми, з високо піднятим носом, плинув за течією; на веслах і при кермі – нікого! Мені стало не по собі: від човна йшло слабке світло. Я спустився до самого берега, потім ступив прямо у воду, човен притягав мене нестримно. Він повільно пропливав повз мене, я міг би торкнутися його рукою, але не насмілився. Борти стояли врівень з водою, хвилі переливалися через них, мерехтливо виблискуючи, а на дні човна спочивав витязь. Під рукою його лежав зламаний меч, на тілі чорніли рани. Це був Боромир, мій брат, мертвий. Я впізнав його обличчя, його зброю. Не було лише рога, зате був пояс, якого я досі не бачив, красивий, ніби сплетений зі срібних листків. «Боромире! – гукнув я. – Де ти загубив дідівський ріг? Куди ти пливеш, Боромире?» Але він вже зник у темряві. Все було немов уві сні, але ж я не спав! Відтак в мене нема і сумнівів, що брат загинув, і тіло його спочиває відтепер у далекому морі.
- Жахливо! – сказав Фродо. – Ти дійсно бачив Боромира. Срібний пояс – дарунок Володарки Лоріену, як і наші плащі. Подивись, ці застібки теж робили ельфи.
Він вказав на зелений лист зі сріблястими прожилками на комірі свого плаща. Фарамир подався вперед, придивився:
- Так, це робота тих самих майстрів. Отже, ви разом навідалися до Лоріену? Колись він називався Лаурелин-доренан, а нині люди нічого не знають про нього, – додав він несподівано м’яко. – Тепер я починаю розуміти. Розкажи ще що-небудь, якщо хочеш. Яка страшна доля – загинути так близько від дому!
- Мені нема більше чого додати, – мовив Фродо. – Але ти мене сильно стривожив. Таке видіння нічого доброго не провіщає. Схоже на підлий жарт Ворога! На Згубних болотах я бачив під водою недоторкані обличчя загиблих – це теж могло бути облудою…
- Ні, – заперечив Фарамир, – видіння, що посилаються Ворогом, завжди навіюють жах, а я відчував лише гостру скорботу… [249]
- Як же це можливо? – дивувався Фродо. – Човен, повний води, не минув би порогів Тол-Брандіру. І взагалі Боромир збирався йти додому через землі роханців… А човен неминуче повинен був потонути!
- Відкіля ж у вас ці човни?
- Нам їх подарували в Лоріені, три штуки на весь загін.
- Ти побував у Заповідному Лісі, але мало що зрозумів. Смертному небезпечно зустрічатися з Володаркою Лоріе-ну, ніхто не піде від неї таким як був… Боромире, Боро-мире! – раптом вигукнув капітан. – Що ж сказала тобі Володарка, над якою не владна смерть? Що розбудила у твоєму серці? Навіщо занесло тебе в Лаурелиндоренан, чому не проїхав ти верхи степами Рохану, не постукав у двері рідного дому?
Фарамир звернувся до Фродо і сказав уже зовсім дружньо:
- Ти, напевно, можеш відповісти на ці питання, Фродо, син Дрого. Але я не наполягаю. А в тім, що видіння не було оманою, ми переконалися невдовзі: Боромирів ріг повернула нам ріка, розрубаний надвоє сокирою або мечем. Одну половинку знайшли в очеретах на північному кордоні нижче гирла Ентули, другу помітив вартовий на березі Андуїну. Усяке таємне лиходійство стає явним! Тепер розбитий ріг, пам’ять про старшого сина, лежить на колінах Денетора… Ти поясниш нам, що сталося?
- Я від тебе першого чую про все це. Якщо ти не помилився, заклик рога ви чули саме в той день, коли ми залишили загін. І це жахливо: якщо Боромир загинув, що ж з іншими? Але ж там мої родичі і друзі… Невже ти і зараз підозрюєш нас? Мене гнітять страх і туга, але я повинен виконати свою справу, хоча б спробувати виконати. Якщо тільки ми двоє залишилися живі, тим більше потрібно поспішати! Повертайся на батьківщину, відважний капітане, захищай її, а мені дозволь піти, куди велить доля.
- Ти судиш поспішно і хвилюєшся надміру, – сказав Фарамир. – Поміркуй сам, якщо усі загинули, хто ж тоді піклувався про Боромира і спорядив у останнє плавання? Навряд чи ельфи Лоріену з’явилися надати йому цю послугу, і вже тим більше не орки… Але нехай там що відбулося на старому кордоні, я більше ні в чому тебе не підозрюю, Фродо. Гіркий досвід навчив мене розбиратися в людях, [250] думаю, і в напівросликах теж. Правда, – додав він, усмЬ хнувшись, – у тобі є щось надзвичайне, ельфійське. Прошу зрозуміти правильно: я повинен взяти вас із собою і представити Денетору, а якщо помилюся у виборі, лихо і моїй землі, і мені самому. Тому я хотів би подумати і розібратися, а тим часом баритися тут більш не можна… Він підвівся на ноги і віддав якісь розпорядження. Солдати швидко, спритно розбилися на десятки і трійки і стали розходитися, відразу зникаючи в тіні скель і дерев. На галявині залишилися тільки Маблунг і Дамрод.
- Ви підете з нами, – сказав Фарамир гобітам. – По старому тракту вам усе одно не пройти – після нинішньої сутички Ворог неодмінно вишле сюди спостерігачів. Та й куди йти? Ви ледве тримаєтесь на ногах, ми теж. За десять миль звідси є притулок, шпигуни Ворога про нього ще не пронюхали, а навіть якщо і знайдуть, там можна довго оборонятися. Виспимось, відпочинемо, а вранці я вже зумію розсудити, що буде краще і для вас, і для мене.
Фродо змушений був прийняти це запрошення, скоріше схоже на наказ. Та їм і дійсно нічого кращого не залишалося: Ітіліен став смертельно небезпечним.
Без подальших балачок рушили в путь. Маблунг і Дамрод йшли попереду. Обігнувши озеро з того боку, де подорожні ранком купалися і брали воду, вони перейшли струмок, піднялися по схилу і заглибилися в ліс. Гондорці намагалися пристосуватися до дрібного кроку гобітів і неголосно перемовлялися.
- Я перервав розмову не тільки через поспіх, – продовжив Фарамир, – хоча Сем Гемджи мав рацію, коли квапив нас. Ми торкнулися суті справи, а вона не така, щоб її обговорювати відкрито при багатьох свідках. Тому я заговорив про брата, полишивши без пояснень прокляття Ісілдура. Ти не був до кінця відвертим, Фродо!
- Я не збрехав тобі, – відгукнувся Фродо.
- Це я розумію… У скрутному становищі ти зумів підібрати точні і розумні слова. Але я здогадався багато про що і без слів. Між тобою і Боромиром не було дружби, принаймні, при розставанні. І ти, і твій супутник таїте якусь образу. Я любив брата і готовий помститися за його загибель, але я знав його добре… Прокляття Ісілдура! Якраз воно і стало яблуком розбрату? Це річ небувалої [251] цінності. Такі часто сварять навіть найвірніших друзів – тому є чимало прикладів у літописах. Я правильно угадав?
- Майже, – сказав Фродо. – Розбрату не було. Сумнівалися тільки, якою дорогою краще рухатися далі від водоспадів.
- Отже, ти сперечався тільки з Боромиром! Брат захотів забрати цю річ до Мінас-Тіріта, чи не так? Яка прикрість: ти останнім говорив з Боромиром, і таємниця заважає тобі пояснити, що робилося в душі брата в передсмертну годину – а мені це так потрібно! Навіть якщо він піддався спокусі, загинув він з честю: його обличчя там, у човні, було прекрасніше, ніж у житті… Вибач, Фродо, мою наполегливість. Я був розпалений боєм, твої відповіді змусили мене опам’ятатися. Намісники зберігають знання, забуті за межами Гондора. Наш рід не походить від Елен-дила, і все ж таки ми нуменорці: нашим родоначальником був Мардил, якого король Еарнур призначив намісником, ідучи на війну; в останньому поході король пропав, не залишивши нащадків (на ньому скінчився рід Анаріона). З тих пір країною правлять намісники… Коли ми в дитинстві навчалися історії нашої землі і предків, Боромир гнівався, чого батько не назве себе королем. «Скільки століть треба чекати, якщо короля немає?» – запитував він. – «В інших країнах вистачило б і десятка років, – відповів батько. – У Гондорі і десятьох тисяч років буде мало!» Нещасливий Боромир! Як багато говорить цей спогад!
- А все ж таки він поводився з Арагорном з належною повагою, – відповів Фродо.
- Щодо цього сумніву не маю! Якщо брата переконали, як ти пояснював, у правомочності Арагорна, він повинен був його глибоко шанувати. Найважчий іспит залишався у нього попереду: вони не вступили вдвох до Мінас-Тіріта і не суперничали в бою… Але я відволікся. У нас зберігаються книги, сувої і старовинні грамоти, навіть кам’яні плити і таблички з прадавніми письменами? Є й такі знаки, яких нині ніхто вже не розуміє, інші доступні рідко якому мудрецю. Мене мало вчили, але я здатний розібратися хоча би в малій дещиці цих скарбів. Щоб поритися в них, приїжджав до нас Сірий Мандрівник. Вперше я побачив його, коли був ще хлопчиком, і з того часу він гостював у нас ще двічі або тричі. [252]
- Сірий Мандрівник? – перепитав Фродо. – А як його звали?
- Йому подобається, коли ми звемо його по-ельфій-ськи, Мітрандиром. «У мене стільки імен, скільки я знаю народів, – мовляв він. – Мітрандир для ельфів, Таркон для гномів, Олоріном звали мене в молоді роки на далекому заході, Інкасом на півдні, Гандальфом – на півночі. Тільки на сході я ніколи не бував.
- Гандальф, – зітхнув Фродо. – Я так і думав. Ган-дальф Сірий, наш друг і проводир, загинув у Морії…
- Мітрандир загинув? – вигукнув Фарамир. – Зла доля переслідує нас невідступно! Як могла загинути людина така мудра і могутня? Він творив у нас дивовижні діла! З ним піде в забуття багато нерозкритих таємниць… Але чи ти точно знаєш? Можливо, він просто залишив вас на якийсь час?
- Якби ж то! Я на власні очі бачив, як він впав у безодню…
- Не при ночі згадуючи, – сказав Фарамир. – Виходить, Мітрандир не тільки таємні знання збирав, а й вершив великі справи… Якби він з’явився у Гондорі, коли ми билися над загадкою пророчих снів, то, зрозуміло, все пояснив би, і Боромиру не довелося б залишати нас… А може, Мітрандир нічого б і не сказав, і брату все одно призначено було поїхати? Мітрандир ніколи не відкривав нам ні майбутнього, ні своїх планів. Не знаю, як йому вдалося умовити батька мого, Денетора, і отримати доступ до наших сховищ; я намагався запам’ятати кожне його слово, хоча він рідко промовляв до мене. Його поглинуло вивчення літописів; він цікавився насамперед великою битвою на полях Дагорлада, коли той, чиє ім’я не називають, був скинутий і утворилося Гондорське королівство. Особливо його увагу привертала історія Ісілдура, але ми нічим не могли допомогти: про смерть Ісілдура майже нічого не відомо. – Фарамир стишив голос до шепоту. – Я сам про дещо дізнався і додумав, але нікому секрету не видав: залишаючи Гондор востаннє, Ісілдур забрав з собою якусь річ. Думаю, саме цих відомостей і домагався Мітрандир. Але мені тоді здавалося, що це важливо лише для аматорів історії… Мені й на думку не спало, що йдеться про Прокляття Ісілдура! Відповідно до єдиної легенди, що [253] дійшла до нас, Ісілдур загинув від випадкової стріли, і Мітрандир нічого не уточнив. Я зовсім не уявляю, що це було, але ясно: воно повинно давати велику силу і владу. Якась зброя, винайдена Володарем Тьми? Якщо воно дає перевагу в бою, Боромир, гордий і безстрашний, гарячий і честолюбний, міг побажати його, щоб врятувати Мінас-Тіріт і здобути велику славу… У злощасний день вирушив він у Імладрис! Батько, звичайно, волів би відправити мене, але Боромир вихопився сам – він старший, досвідченіший і не хотів мені поступатися…
Мене можеш не боятися. Я не візьму цю річ у руки, хоч би вона валялась тут на дорозі, навіть якщо з її допомогою можна врятувати світ і заслужити безсмертну славу. Мене не приваблюють подібні тріумфи, Фродо, син Дрого.
- І Раді Мудрих, і мені вони не потрібні теж, – підтвердив Фродо. – Я б волів триматися подалі від цих справ.
- Є в мене заповітна мрія, – сказав Фарамир. – Нехай на дворі Цитаделі розквітне Біле Дерево і Мінас-Тіріт відпочине від тривог. Нехай відродиться колишній Мінас-Анор, повний квітів і золотих вогнів, веселий і прекрас-ний, рівний серед рівних, а не пан над невільниками, нехай навіть великодушний пан… Війна неминуча, і потрібно дати відсіч чудовиську, що щирить на нас зуби, але я не люблю ні гострих мечів, ні влучних стріл, ні військової слави. Я люблю те, що захищають воїни: землю нащадків Нуменора. І я волів би, щоб її любили і поважали не від страху перед силою, а за стародавність і вірність, за красу і мудрість… Не бійся мене. Я не прошу довірити мені твої таємниці. Я навіть не стану запитувати, чи близько я підійшов до істини. Якщо ти мені повіриш, я, може, стану тобі в нагоді…
Фродо не відповідав. Він відчув до Фарамира щиросердечну симпатію і ледь не виклав йому усе. Туга та тривога мучили його. Якщо з дев’яти мандрівників уціліли тільки вони з Семом, а це цілком ймовірно, тепер ніхто, крім нього, не знав повною мірою таємну суть його справи. Краще виявитися занадто недовірливим, ніж занадто балакучим. Фродо пам’ятав, як жахливо переродився Боромир, піддавшись звабі Персня – а брати, при всій різниці, були дуже схожі… [254]
Вони довго йшли в легкій, ніжній тіні першої весняної зелені; світло відбивалося від лискучого листя вічнозелених лаврів і гаснуло в пухнастій хвої, над головами пере-свистувалися безтурботні птахи. Сонце гріло та пестило світлі ліси Ітіліену.
Сем до розмови не ліз, хоча прислухався уважно. Співрозмовники жодного разу не згадали Горлума. І це було добре, хоча Сем розумів, що це лише тимчасове умовчання; крім того, чуйні гобітові вуха прекрасно ловили крізь мирне щебетання лісу шурхіт безлічі ніг – Маблунг і Дам-род випередили їх, але зовсім неподалік інші гондорці потай пробиралися до якоїсь загальної мети.
Раптом його немов уколов злісний погляд у потилицю – Сем обернувся і помітив темну фігурку під кущами. «Попередити Фродо чи ні? – розмірковував він. – А може, мені привиділося? Не варто згадувати про це опудало, якщо пан Фродо і Фарамир воліють забути. Шкода, що сам я забути не можу…»
Потроху ліс почав рідіти, а схил покрутішав. Вони завернули праворуч і вийшли на край бурхливого потоку у вузькому яру. Це був той самий струмок, що далеко нагорі витікав із круглого баеейну; тут він розігнався і жваво мчав кам’янистим коритом, перекритим кронами ялівцю і самшиту. На заході виднілася в сонячному серпанку велика низина, зелені луги, а ще далі блищала в променях вечірнього сонця широка стрічка Андуїну.
- Зараз мені доведеться зробити дещо неприємне, – промовив Фарамир, – прошу заздалегідь вибачити. Сподіваюся, ви розумієте, як багато я взяв на себе, порушивши наказ, – не відрубав вам голів і навіть не велів зв’язати. Але звідси починається така стежка, куди навіть нашим союзникам роханцям не можна ступати інакше, як із зав’язаними очима. Отже, не ображайтеся.
- Воля твоя, – відповів Фродо. – Так чинять навіть ельфи: з пов’язкою на очах нас привели до прекрасного Лоріену. Гном Гімлі дуже розсердився, а гобіти стерпіли.
- Я вас поведу зовсім не в Лоріен, – мовив Фарамир, – і дуже радий, що ви погоджуєтесь самі: мені не хотілося б застосовувати силу…
Він тихо свиснув, і негайно з заростей з’явилися Дам-род і Маблунг. [255]
- Зав’яжіть гостям очі, – велів Фарамир, – щільно, але не боляче. Руки не в’язати, вони дали слово не підглядати. Я вірю, що вони і без пов’язки замружилися б, але очам властиво мигати, коли ноги спотикаються. Ведіть їх обережно, не покалічте!

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Жовтень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 1
2345678
9101112131415
16171819202122
23242526272829
3031  

Підписка

  • Цікаве