Джон Р. Р. Толкін. “Володар Перснів: Дві Вежі”

Гобітам зав’язали очі зеленими хустками, накинули на голови каптури. Потім Маблунг узяв за руку одного, Дам-род – другого і обережно повели кудись вниз; стежка ставала дедалі крутішою і де-не-де так вужчала, що доводилося йти вервечкою; тоді проводирі ставали позаду і направляли гобітів, поклавши їм руки на плечі. У найне-безпечніших місцях їх переносили на руках. Праворуч все голосніше шуміла вода. На якійсь площадці вони зупинилися, і провідники кілька разів покрутили гобітів так, що вони зовсім втратили напрямок, потім трохи піднялися^ звідкілясь повіяло холодом, а шум води вщух. Тоді воїни знову підхопили гобітів на руки і понесли, начебто по сходах, кудись униз, униз, потім круто завернули. Вода зашуміла знову, дуже голосно і близько, оточуючи їх звідусіль, на щоках осів прохолодний вологий пил. Нарешті їх поставили на землю і Фарамир сказав десь за їхніми спинами:
- Зніміть пов’язки!
Очманілі гобіти довго моргали. Вони стояли на мокрих, обточених водою каменях на порозі арки, витесаної в скелі, а перед ними висіла прозора водяна завіса – так близько, що Фродо міг торкнути її рукою. Арка виходила на захід, і блискітки низьких променів сонця грали райдугами у воді, начебто митецька рука ельфа погаптувала завісу самоцвітами.
- Таке побачиш тут тільки в передзахідний час, – сказав Фарамир, – це вам нагорода за терпіння. Рідко який чужинець може похвалитися, що бачив водоспад Західної Веселки, Еннет-Аннун, найпрекрасніший з водоспадів Ітіліену, країни тисячі джерел. Прошу вас, заходьте.
Сонце сховалося, веселка згасла. Гобіти переступили поріг і опинилися в просторій, грубо обтесаній печері з нерівним, низьким склепінням. Кілька смолоскипів давали неяскраве світло. Тут вже зібралося багато людей, і вони ще надходили по двоє, по троє через вузькі двері, ледве помітні в далекому куті. Коли очі звикли до напівтемряви, [256] ґобіти зрозуміли, що печера набагато більша, ніж спершу здалося, і повна запасів зброї та провіанту.
- Ось наш притулок, – сказав Фарамир. – Не дуже тут багато усіляких зручностей, але сухо і є чим підживитися. Цілком можна провести ніч, хоч вогонь розпалювати не будемо. Колись по цих ходах текла вода; наші будівельники зуміли відвести джерела на верх скелі, і тепер вода падає з удвічі більшої висоти, а всі підходи до печер замуровані. Залишилися лише два виходи – коридором, де ми з вами пройшли, і через арку під водоспадом, але там на споді, під водою, стирчать гострі, як ніж, уламки скель. А зараз відпочивайте, поки нам приготують повечеряти.
Гобітів провели в тихий куточок і вказали на зручну низьку лежанку; люди діловито снували по печері: висували складні столи, розставляли простий, але красивий посуд – миски, тарілки і чаші з глини або виточені з самшиту. Було лише кілька ковшів та тарілок з бронзи, а на головному столі, перед капітаном, поставили срібний келих. Фарамир зустрічав кожного, хто приходив; усі, кому наказали переслідувати харадримів, уже зібралися, останніми поверталися розвідники, що залишалися до вечора уздовж дороги. Усіх харадримів вдалося наздогнати, але оліфанта більше ніхто не бачив. Околиці здавалися спустілими, ніде ні сліду.
- Що бачив, Анборне, що чув? – запитав Фарамир одного з розвідників.
- Все тихо, капітане. Орків немає. Зате мені зустрілася дивовижна тварина… Правда, може, й привиділось. У темряві усі предмети розростаються. Може, просто білка чи тхір пробіг.
Сем насторожився.
- Якщо білка, то чорна і безхвоста, – вів далі Ан-борн. – Розумієте, ковзнула тінь і сховалася за деревом, а коли я підійшов ближче, воно полізло по стовбуру нагору, немов білка. Ви не веліли бити лісову живність без потреби, і я стріляти не став. Тим більше, що у присмерку годі й поцілити. Про всяк випадок повартував під деревом, але нічого не помітив і пішов далі. З дерева мені вслід начебто засичав хтось. Може, в тіні Безіменного прижилася яка-небудь звірина з Чорнолісся? Подейкують, нібито там водяться великі чорні білки. [257]
- Може, і так, – відповів Фарамир, – але це погана ознака. Нам не вистачало ще прибульців з Чорнолісся!
Сему здалося, що при цих словах Фарамир скоса глянув у їхній бік. Фродо не оглянувся; він мовчазно, байдуже дивився на миготливе полум’я смолоскипів і зненацька задрімав під приглушений гомін гондорців.
Сем не знав: вірити Фарамиру чи не вірити? Красиві слова – не обов’язково від чистого серця… Сем зітхнув. «Дали б мені поспати тиждень, і то мало. Навіщо сторожити? Як щось трапиться, я один, а цих молодців он скільки, хіба мені з ними впоратися? Ох, Семе Гемджи, така вже твоя доля: вартуй, поки живий…»
Сон відступив. Під аркою сутінків змінився на пітьму, тепер тільки невгамовний плескіт нагадував про водоспад. І він так добре присипляв… Сем руками підтримував повіки, щоб не злипалися.
Тим часом гондорці засвітили ще півдюжини смолоскипів, викотили барило вина, розпакували скрині з їжею. Люди підходили до арки, набирали води у фляги, мили руки. Фарамиру піднесли мідний таз і білий рушник.
- Розбудіть гостей, – звелів він, – допоможіть їм умитися. Час до столу.
Фродо сів на лежанці, потягнувся, зітхнув. Рослий воїн, вклонившись, подав Сему казанок з водою. Сем зніяковів: він не звик, щоб йому прислужували.
- Поставте це, будь ласка, на підлогу, – попросив він. – Так нам обом буде зручніше.
На подив і втіху хазяїв, гість не тільки умився, а занурив голову у воду, полив собі на маківку і на потилицю.
- Невже у вас такий звичай – перед вечерею мити голову? – поцікавився солдат.
- Ні, ми звичайно робимо це перед першим сніданком, – відповів Сем. – Але сонного гобіта вода бадьорить, як дощик – зів’ялу капусту. Тепер я безперечно не засну, поки не наїмся!
їх усадовили поруч з Фарамиром на покритих шкіряними куртками барилах – вони були вищі за лави, де сиділи люди, і гобіти могли зручно дотягуватися до столу. Перед їжею капітан, а за ним і усі воїни, піднялися і хвилину стояли мовчки, дивлячись на водоспад, на захід. Фарамир подав знак гостям, щоб вони вчинили так само. [258]
- Це давній звичай, – пояснив він, коли всі знову всілись. – Ми звертаємося туди, де затонув Нуменор; за ним – острів ельфів, а ще далі – край, де не владна смерть. Чи ваше плем’я не знає такого звичаю?
- Ні, – відповів Фродо, раптом відчувши себе необтесаним селюком, – у гостях ми спершу кланяємося хазяїну, а після частування дякуємо.
- І ми робимо так само, – посміхнувся Фарамир.
Після поневірянь та ночівель просто неба, після стількох днів на безлюдді вечеря здалася гобітам розкішною: легке золотаве вино, хліб з маслом, солонина, сушені фрукти, прекрасний твердий сир – і все це на тарілках і чистими руками! Обоє гобітів не обминули жодної страви, не ухилилися ні від других, ні від третіх порцій. Вино розігріло їм кров, на серці стало веселіше; вперше з дня від’їзду з Лоріену настрій поліпшився.
По вечері Фарамир провів їх у відгороджену нішу, де поставили крісло і два ослінчики, а до склепіння підвісили глиняний світильник.
- Вам, звісно, незабаром захочеться спати, – мовив Фарамир, – особливо шановному Сему: він перед вечерею очей не склепив. Апетит беріг чи від мене оберігався? Відразу після ситної їжі спати шкідливо, тим більше після тривалого голодування. Отож давайте трохи поговоримо. По виході з Рівенделлу з вами, напевно, чимало трапилося пригод, та й я розповім дещо корисне. Отже, прошу: усе, що можна про мого брата, про старого Мітрандира і про шляхетних жителів Лоріену.
Фродо вже виспався і був готовий до бесіди. Вино і ситна їжа, ясна річ, сприяли відвертості, але не до кінця. Сем посміхався, мовчав і виразним мугиканням підтакував Фродо. А той старанно ухилявся від суті справи. Докладно описував він мужність Боромира під час зустрічі з вовками, бурю на Карадрасі, битву з орками в глибинах Морії… Розповідь про сутичку на Морійському мосту дуже схвилювала Фарамира.
- Мабуть, брату здавалося принизливим відступати навіть перед цим виплодком безодні, Барлогом. Його мучив сором, хоча він і відступав останнім…
- Так, він відступив останнім, – визнав Фродо. – Не забувай, що Арагорн не мав права піддаватися небезпеці: [259]
після загибелі Гандальфа він один був здатний вивести нас з підземелля. Якби не ми, ні Арагорн, ні Боромир не відступили б.
- Може, йому краще було загинути там, у Морії, разом з Мітрандиром, а не біля водоспадів Раурос?
- Хто знає! – відповів Фродо і поспішив перемінити тему: – Ну, а тепер ми хотіли б довідатися побільше про Мінас-Ітіль, Осгіліат і неприступний Мінас-Тіріт. Як ви сподіваєтесь утримати його, якщо спалахне велика війна?
- Розраховувати нам уже давно нема на що. Меч Елен-діла, якщо повернеться, лише відстрочить нашу поразку. Допомогу від сусідів – людей або ельфів – ми навряд чи одержимо. Сили Ворога зростають, а ми дедалі слабшаємо. Над Гондором стоїть осінь, що вже не переміниться на весну… Колись нуменорці жили уздовж всього узбережжя та в приморських долинах, але їх згубили безтурботність і марнославство. Одні віддалися життєвим утіхам, інші змагалися за першість, треті навіть вдалися до чорної магії. Зрештою, ослаблені неробством і розбратом, усі вони стали здобиччю завойовників. Тільки в Гондорі ім’я Ворога ніколи не вимовляли з повагою. Мудрість і любов до краси, принесені з-за Моря, довго осявали володіння синів Еленділа. Але занепад торкнувся і Гондора; люди заколисували себе запевненнями, що Ворог слабкий, а він тим часом збирав сили для нового нападу. Нащадки нуменорців більше думали про смерть, ніж про життя, як і в минулі часи, коли через це загинуло “їхнє перше королівство. Гробниці для померлих будувалися краще, ніж житло для живих, вельможі пишалися діяннями предків, а не здібностями підростаючих нащадків. Бездітні правителі в стародавніх палатах годинами міркували про знатність свого роду. А стурбовані мудреці працювали, створюючи чудодійне зілля чи безуспішно намагаючись розгадати долю по руху зірок. Останній король з роду Анаріона не залишив спадкоємця. Намісники виявилися більш діяльними і розсудливими. Вони стали залучати воїнів з надійних приморських племен і горян Еред-Німраса. Вони спромоглися укласти договір з жителями півдня, що виявилися розумнішими за неприборканих харадримів і припинили набіги на наші землі. При Кіріоні, дванадцятому наміснику (мій батько – двадцять шостий) вдалося також забезпечити [260] підтримку з півночі. Союзники допомогли нам у великій битві на Келебранті звільнити захоплені ворогом північні провінції Гондора. Це роханці, приборкувачі коней; вони одержали від нас у володіння Каленардон і з того часу називають його Роханом. Вони не раз доводили справою свою вірність, зірко стерегли плоскогір’я Рохан і прикордоння. Ми не нав’язували їм своїх звичаїв; вони перейняли лише те, що самі забажали. Ми любимо і поважаємо цей народ, рослих чоловіків і прекрасних жінок, плем’я світловолосе, яснооке і міцне духом, як у часи молодості світу. У наших літописах є свідчення дуже віддаленого зв’язку між нами. Вони походять від того ж із трьох Початкових племен, що і нуменорці, але їхній родоначальник не Хадор Золотоволосий, Друг Ельфів, а хтось з його родичів, що не згодився переселитися за Море… Роханці зблизилися з нами, але і ми дечому в них навчилися. Тепер і ми любимо війну саму по собі, не тільки заради високої мети. Щоправда, ми й досі вчимо наших воїнів багато чому, крім військового мистецтва, але вже цінуємо солдатів вище, ніж майстрів чи хліборобів – такі нинішні часи! Тому Боромир і корис-тався такою пошаною: не було рівних йому ні у відвазі, ні в спритності, ні в умінні не щадити себе. І ніхто не був здатний засурмити так лунко у Великий Ріг… Фарамир зітхнув і надовго замовк.
- А про ельфів що ж ви мовчите? – раптом насмілився сказати Сем. Фарамир згадував ельфів завжди шанобливо, і це заспокоювало Сема більше, ніж дружній прийом і частування.
- Мовчу, тому що мало знаю, – відповів капітан. – Це ще одна зміна на гірше після переселення нуменорців до Середзем’я! Мітрандир був вашим супутником, ви розмовляли з Елрондом і повинні знати, що пращури нуменорців боролися пліч-о-пліч з ельфами у війнах стародавності й у нагороду одержали прекрасний острів посередині Моря, неподалік від берегів землі ельфів на Заході. Але за часів панування Тьми люди Середзем’я втратили зв’язок з ельфами. І підступ Ворога, і плин часу відносив кожне плем’я у свій бік, своїми шляхами… Нині люди бояться ельфів, не вірять їм, тому що нічого про них не знають. І ми, гондорці, стали не кращими за інших. Роханці, закляті вороги Володаря Тьми, говорять про Золотий Ліс з [261] жахом… Буває, хтось прагне познайомитися з ельфами, іноді крадькома ідуть до Лоріену – і не повертаються. Я не належу до таких сміливців. Думаю, нині небезпечно з власної волі нав’язуватись Первонародженим. Але я заздрю тим, хто бачив Королеву ельфів…
- Володарку Лоріену! Галадріель! – вигукнув Сем. – Як бачите, я – звичайнісінький гобіт, за фахом садівник, у поезії не обізнаний і складати вірші не майстер, хіба що для сміху. І я не можу висловити, не знаходжу слів… Про такі речі співати треба! Якби тут був Блукач… пробачте, Ара-горн, чи старий пан Більбо, вони б зуміли… Вона таємнича, прекрасна, аж блищить! Вона схожа на яблуневий квіт, на свіжий нарцис, тверда, як алмаз, і ніжна, як місячне світло, тепла, як сонячний промінь, і холодна, як зірка. Вона гордовита і недосяжна, як гірські вершини, і весела, як сільська дівчина у вінку з ромашок… Та що там! Я можу хоч до ранку розказувати, а все ж таки не встигну описати її гідно…
- Мабуть, вона і справді прекрасна, – сказав Фара-мир. – Небезпечна краса…
- Щодо небезпеки не знаю, – заперечив Сем. – Люди прихоплюють небезпеку із собою і знаходять у Лоріені лише те, що самі принесли. Звичайно, Королева володіє могутньою силою. Можна розбитися об неї, як човен об скелі, можна потонути – чи звинувачувати за це скелю або ріку? От і Боро…
Він замовк, мов йому язика втяло, і почервонів.
- Боромир? Що ти хотів сказати? – стрепенувся капітан. – Брат приніс небезпеку із собою до Лоріену?
- Даруйте, вихопилося ненавмисно… так, небезпека таїлася в його душі, хоча людиною він був чудовою! Поки ми разом йшли з Рівенделла, я до нього добре придивився, і кожне слівце на вус мотав. Розумієте, не з недовіри: я зобов’язаний оберігати пана Фродо. І, по-моєму, в Лоріені Боромир ясно зрозумів те, про що я вже здогадувався, зрозумів, чого прагне. А потрібен йому був Перстень, він жадав його з тієї миті, як побачив…
- Семе! – перелякано скрикнув Фродо. Він замислився, перестав стежити за розмовою – і ось, будь ласка!
- Ой, лишенько! – зойкнув Сем, поблід і відразу ж густо залився фарбою. – Що ж я плету! Казав же мені мій старий: «Як відкриєш рота, то відразу й затикай, хоча б власною п’ятою!» Ой, лишенько, що ж я наробив! [262] Він труснув головою, зібрався з духом і випалив:
- Пане капітан! Благаю вас, не звертайте проти пана Фродо мою дурість! Ви так цікаво розповідали, і я захопився… Але красиво промовляти – штука проста, треба ще красиво чинити, як у нас говорять. Прошу вас бути великодушним…
- Гобіти говорять мудро, – задумливо, з дивною усмішкою проговорив Фарамир. – Отже, все і прояснилося. Перстень, той самий, загублений нібито назавжди! І Боромир поривався відняти його силою? А ти втік? Біг так далеко, щоб потрапити прямо до моїх рук! Тут ви в моїй владі, двоє малят проти сотні, і Перстень Влади! І Фарамир, син Денетора, має виявити великодушність…
Він підвівся, випрямився, очі його заблищали. Гобіти підхопилися й відсахнулися до стіни, хапаючись за мечі. Воїни, що неголосно бесідували в печері, замовкли і здивовано озирнулися на них. Але Фарамир знову сів, коротко засміявся і спохмурнів:
- Бідний брат! Який страшний іспит! Ви ще додали гіркоти до трунку печалі… Але, здається, я краще розуміюся на напівросликах, ніж ви – на людях. Ми, гондорці, не любимо неправди, рідко вихваляємося, і якщо вже даємо слово, то тримаємо. Я сказав: не візьму, хоч би й під ноги впало, і слово зв’яже мене, навіть якщо побажаю… Ні, я не відчуваю ніякої спокуси. Я не мудрець, але знаю: є речі, яких варто уникати. Сядьте і заспокійтеся. Не журися, Семе. Ти проговорився мимоволі – мабуть, так судилося. Серце твоє не тільки вірне, але й чуйне – чує те, чого не бачать очі. Нічого страшного не трапиться, якщо я довідаюся про таємницю. А зараз ти, навпаки, допоміг своєму пану! Хай це тебе втішить, Семе, але більше ніколи не говори про ЦЕ вголос. Одного разу цілком достатньо!
Гобіти, засоромлені, знову сіли. Солдати повернулися до своїх справ – вони вирішили, що капітан просто жартував з гістьми.
- Ну, Фродо, – мовив Фарамир, – якщо ти зберігаєш ЦЕ, не прагнучи заволодіти, ти гідний усілякої поваги – і співчуття. Я нічого не чув про Гобітанію – чи там всі такі? Серед вас повинні панувати мир та злагода, а садівники, мабуть, користаються великою пошаною?
- Не все так добре, як хотілося б, – сказав Фродо, – але щодо садівників ти вгадав. [263]
- Як же повинна була стомити вас далека дорога… Скінчимо розмову, лягайте спати і ні про що не турбуйтеся. Я не хочу бачити ЦЬОГО, не стану торкатися і не бажаю більше нічого знати (я вже й так довідався забагато!). Скажіть тільки, куди ви маєте намір іти, бо вранці ми розлучимося, а протягом ночі я встигну все обміркувати.
Фродо вгамував тремтіння від переляку, і відразу навалилася на нього велика втома. Опиратися вже забракло сили.
- Я шукав дорогу до Мордору, – ледве вимовив він. – Йшов до Горгороту. Я повинен відшукати Вогняну Гору і кинути ЦЕ у вогонь. Так наказав мені Гандальф. Тільки навряд чи я дійду…
Фродо хитнувся і заплющив очі. Фарамир дбайливо підхопив його на руки, переніс на постіль і тепло укрив. Фродо миттєво занурився в глибокий сон. Поруч приготували постіль для Сема. Він було засперечався, але потім низько вклонився Фарамиру:
- На добраніч! Ви виграли, пане!
- От як? – здивувався Фарамир. – Що ти маєш на увазі?
- Золото виявилося найвищої проби! Фарамир посміхнувся:
- Сміливого слугу знайшов собі Фродо! Що ж, похвала з вуст гідної людини – найкраща з нагород. Але я похвали не заслужив: просто вчинив, як мусив.
- Та це ж найважче! Знаєте, пане, ви помітили в панові Фродо щось ельфійське – це вірно! Але я додам, що ви, пане, нагадуєте мені… так, поза сумнівом, – Гандаль-фа Сірого!
- Чому б і ні? – сказав Фарамир. – Можливо, ти чуєш дух Нуменора… На добраніч!

Розділ 6
ПОТАЙНЕ ОЗЕРО
Фродо прокинувся від чийогось погляду і побачив Фа-рамира, який схилився над лежанкою. На мить гобіт відчув колишній жах, і Фродо мимоволі відсахнувся.
- Невже ще боїшся? – запитав Фарамир.
- А що, вже ранок?
- Місяць заходить. Треба порадитися. Вибач, що перервав твій відпочинок… [264]
- Добре, ходімо, – погодився Фродо, вщкидаючи ковдру і пухнасті шкури. Його відразу ж охопив холод – вогню не розводили, і печера до ранку нахолола. Шумів водоспад, люди спали. Фродо накинув плащ і пішов за Фарамиром.
Сема не будили, але він прокинувся сам, начебто його штовхнули, побачив порожню постіль Фродо і підхопився. Дві темні постаті посувалися на тлі арки, немов затягнутої молочно-білим шовком, але краса водоспаду зараз не вабила Сема. Він нишком пройшов між сплячими на розстеленому сіні воїнами і подався слідом за Фродо і Фарамиром до вузеньких бокових дверцят.
Пройшовши темним коридором, потім мокрими сходинками нагору, вони опинилися на невеликому рундуку; крізь прорубане в стіні вікно пробивалося слабке світло. Звідси одні східці вели, мабуть, до берега струмка, а другі, закручені гвинтом – нагору ліворуч. По них Фарамир повів Фродо на пласку, нічим не огороджену вершину стрімчака. Тут протікав відведений колись з печери струмок; підстрибнувши на гострій крайці, він із шумом обривався прямовисно вниз, вода закручувалася, пінилася і відразу ж зникала. На краю урвища нерухомо стояв вартовий.
Було тихо, все спало. На заході низько над обрієм висів повний місяць. Ніжна срібляста пара знялася над долиною, а за Андуїном, у густій тіні, причаїлися Білі гори, Еред-Німрас, тільки засніжені піки біліли, мов зуби дракона, – холодні, гострі, чужі. Хтозна, чи не сплять там зараз на привалі покинуті друзі? Чи вони вже заснули вічним сном? Навіщо Фарамир привів Фродо сюди, перервавши блаженне забуття?
Сем, не втримавшись, шепнув, упевнений, що його ніхто інший не почує:
- Краєвид чудовий, пане, щоправда, тільки чогось холодно та на серці важко. Що ви тутечки робите?
Фарамир відразу ж відгукнувся:
- Місяць заходить. Красуня Ітіль, ідучи на спочинок, прощається з сивим Міндолуїном. Але я покликав вас не милуватися краєвидом… до речі, Сема я взагалі не запрошував: якщо мерзнеш, нарікай на свою підозрілість! Потім вип’ємо вина, і ви зігрієтесь. А зараз подивіться!
Фарамир підвів Фродо до самого урвища. Сем не рушив з місця. Навіть в глибині цієї площинки, забризканої водоспадом, він почував себе недобре… [265]
Під обривом вода вирувала і клекотіла в овальній западині, поки не знаходила стоку, а тоді з шумом та плескотом кидалася до рівнини. Місяць ще освітлював берег озера, і Фродо раптом помітив якусь скорчену істоту, але вона негайно майнула в купіль, як камінь.
- Ну, Анборне, – запитав Фарамир вартового, – що тепер скажеш: білка чи зимородок? Хіба в заводях Чорнолісся водяться чорні зимородки?
- Вже і не знаю, – сказав Анборн. – Ясно, що не птах. У нього чотири лапи, і воно пірнає по-людськи. І гарно пірнає! Чого ж воно шукає? Входу до нашої печери? Виходить, нас вистежили? В мене є лук, а на березі стоять на чатах найкращі стрілки. Ми чекаємо тільки твого наказу, капітане.
- Порадь, Фродо, – жваво звернувся до гобіта Фарамир, – порадь, стріляти чи ні?
«Так!» – хотілося вигукнути Семові, але йому було ніяково втручатися. Фродо ж відразу вигукнув:
- Не треба! Будь ласка, не стріляйте!
- Бачу, ти знаєш, хто це, – мовив Фарамир. – Тепер, коли ми обоє його побачили, поясни, навіщо його треба жаліти. Ми тільки раз згадували про вашого супутника, і я вирішив почекати, поки мої солдати зловлять його – але він зміг перехитрити найдосвідченіших ловчих, його навіть не помітив ніхто, крім Анборна. Та зараз це створіння винне в гіршому злочині, ніж полювання на кроликів. Воно полізло до Еннет-Анун і заплатить за це. Дивне створіння! Таке спритне і хитре, і раптом надумало купатися у нас під дверима! Чи воно не знає, що ми виставляємо на ніч вартових? Навіщо йому це?
- Можу дати дві відповіді, – сказав Фродо. – По-перше, справи людей йому невідомі. Він може взагалі не знати, що ви тут сховалися. По-друге, я вважаю, його привело сюди нестримне бажання, котре перемогло обережність.
- Що його принаджує? – неголосно запитав Фарамир. – Відкіля йому знати про твій тягар?
- Він сам ніс цей тягар багато-багато років.
- І він її шукає, цю річ? – ледве стримавши вигук подиву, запитав Фарамир. – Нові ускладнення!
- Вона йому дорога, без неї він не може жити. Але я мав на увазі іншу, незаперечну потребу. [266]
- Що ж іще він може тут шукати?
- Рибу, – сказав Фродо. – Подивись!
Вони знову схилилися над краєм. Біля протилежного берега висунулася з води чорна голова, потім увесь тулуб – істота, як велика жаба, спритно плигнула на високий камінь, сіла і почала гризти рибу – її луска виблискувала в останніх променях місяця.
Фарамир тихенько розсміявся:
- І справді риба! Такий голод для нас безпечний. І все ж таки закуска йому дорого обійдеться!
- Я вже прицілився, – шепнув Анборн. – Стріляти, капітане? Згідно з законом, треба убивати всякого, хто самовільно з’явиться сюди.
- Він жалюгідний і голодний, і не підозрює про загрозу. Гандальф на моєму місці теж просив би тебе про милість, капітане. Ельфів він просив – не знаю, навіщо, але здогадуюсь. Ця істота повинна мені знадобитися, поки що не знаю, як. Дотепер він служив нам провідником.
- Провідником? – знову здивувався Фарамир. – Я багато чого можу зробити для тебе, Фродо, але тут я безсилий: якщо залишити цього бурлаку на волі, він може потрапити не до вас, а в лапи орків і під страхом тортур вибовкає усе… Його потрібно вбити або взяти в полон. Але такого дойду тільки стрілою і дістанеш.
- Дозволь тихенько спуститися до нього, – попрохав Фродо. – А ви тримайте луки напоготові, якщо знадобиться, застрелите мене, бо я ж не втечу…
- Йди, тільки скоріше, – дозволив Фарамир. – Якщо ця тварина нині вціліє, то буде перед тобою в неоплатному боргу до кінця своїх жалюгідних днів. Анборне, проведи Фродо. Будьте обережні: в цього типа є і слух, і нюх. А свої луки залиште мені.
Анборн знехотя підкорився. Він провів Фродо по східцях до виходу, що ховався серед кущів шипшини. Фродо безшумно прослизнув ігід кущами і опинився на березі. Стало темно, місяць зайшов; Горлума не було видно. Фродо обережно посувався вперед. Анборн тихо йшов за ним.
- Йди далі, – шепнув він на вухо Фродо. – Берег тягнеться праворуч. Дивись, не впади, рятувати нікому буде, хіба тільки цьому твоєму зимородку. Пам’ятай, лучники вартують тут неподалік, хоча ти їх і не бачиш. [267]
Щоб не впасти,.Фродо став допомагати собі руками, на зразок Горлума. Берег був досить рівний, але слизький. Через кожні кілька кроків Фродо зупинявся і слухав. Незабаром попереду, зовсім близько, він почув знайоме:
- Рибка, сссоковита рибка. Біла Пика забралася геть, так-так, забралассь, зараз сспокійно покушшштуємо рибки. Ні, мій дорогессенький, не сспокійно. Пропала наш-ша радіссть, зникла, злі гобіти, злі. Пішшли ссобі, залиш-шили насс наодинці, гор-р-лум, гор-р-лум… Забрали мій скарб. Нещассний Смеагорл, один-одніссінький. Немає нашої кошштовності. Злі люди заберуть її, сховають. Рибка, ссмачненька рибка, вона додассть нам сил. У нас будуть госстрі очі, сильні пальці, так-так. Ми їх усіх задуш-шимо, якщо видассться часе, наесмерть задушшимо…
Ці скарги та мрії були монотонні, як лопотіння води, їх перебивало тільки плямкання і плювки. Фродо пересмикнуло від жалості і відрази. Хотілося, щоб ці звуки змовкли, нарешті, назавжди. Анборн причаївся за спиною. Шепнути два слова, і вмілі лучники не схиблять… Горлум зовсім не остерігається. Одна стріла – і Фродо врятований від мерзенного, жалюгідного опудала. Але Горлум під його опікою! Слуга має право на опіку хазяїна, навіть якщо служить не з доброї волі. Якби не Горлум, гобіти загинули б на Згубних болотах. І Гандальф напевно не схвалив би вбивства…
- Смеагорле, – тихо покликав Фродо.
- Рибка, ссмачненька рибка, – сичав Горлум.
- Смеагорле! – трохи голосніше повторив Фродо. Горлум замовк.
- Смеагорле, пан прийшов за тобою. Твій пан тут. Йди-но сюди, Смеагорле!
У відповідь почулося слабке шипіння – Горлум втягнув повітря крізь зуби.
- Підійди до мене, Смеагорле, – ще раз покликав Фродо. – Тут небезпечно. Люди вб’ють тебе, якщо знайдуть тут. Йди швидко, якщо хочеш жити. Йди до свого пана!
- Ні, – відповів Горлум. – Пан негарний. Покинув Смеагорла і пішов з новими друзями. Тепер нехай пан почекає. Смеагорл не доїв рибку.
- Часу немає. Бери рибу і підемо.
- Ні, я спершу доїм рибку. [268]
- Смеагорле! – у розпачі вигукнув Фродо. – Він роз-гніваєтея на тебе. Ти подавишся риб’ячою кісткою і задихнешся. І більше тобі не доведеться ласувати рибкою. ВІН не чекає!
Знову почулося зміїне сичання, і з темряви на чотирьох виповз Горлум. Одну рибу, почату, він затис у зубах, другу в руці. Він підібрався до Фродо, обнюхав його, полискуючи очицями. Раптом він вийняв рибу з рота і випростався:
- Добрий пан! Повернувся за Смеагорлом. Добрий Смеагорл повернувся до пана. Підемо тепер швидко. Під деревами, поки обидві Пики не дивляться. Ходімо, ходімо!
- Не відразу, – сказав Фродо. – Я обіцяв, і я піду. Але ти ще в небезпеці. Я повинен тебе врятувати, довірся мені.
- Довіритись пану? – підозріло запитав Горлум. – Навіщо? А де інший гобіт, злий, поганий гобіт?
- Нагорі, – відповів Фродо, вказуючи на водоспад. – Нам треба піднятися, щоб не залишати його на самоті.
Фродо стало соромно за себе самого: по суті, він заманював Горлума в пастку. Фарамир не дозволить убити Горлума, але зв’язати його доведеться, і нещасне опудало уявить, буцімто його зрадили…
- Ходімо, Смеагорле, – втомлено сказав він. – Ти повинен слухатися. Підемо нагору за течією. Йди перший.
Горлум, схлипуючи і принюхуючись, проповз трохи і завмер:
- Тут хтось є! Гобіт тут не один! Очі його вже горіли злістю.
- Пан негарний! Ошуканець! Злий!
Він сплюнув зі свистом, зігнувся – і в ту ж мить міцна рука Анборна схопила його за зашийок і притисла до землі. Горлум згорнувся клубком і забився на каменях, мокрий і слизький, як вугор. На допомогу Анборнові вже поспішали двоє вартових.
- Ану, цить, – наказав солдат Горлуму. – А то ми тебе стрілами нашпигуємо.
Горлум безсило обвис і почав стогнати і плакати. Солдати швидко і міцно зв’язали його.
- Не тисніть занадто, – сказав Фродо. – Бідолаха не може помірятися з вами силою. Смеагорле, не бійся! Вони [269] нічого поганого не зроблять. Я піду з тобою. Можеш мені віритиі
Горлум тільки сплюнув і злобливо засичав. Солдати підняли його, потягли. Фродо пішов за ними, пригнічений і засмучений.
У печері вже запалили смолоскипи, люди прокидалися, ставали до роботи. Сем з подивом дивився на Горлу-ма, якого солдати несли, закутавши з головою у плащ.
- Піймали? – запитав Сем.
- Сам прийшов, – відповів Фродо. – Повірив мені і прийшов. Я не хотів, щоб з ним так поводились. Сподіваюся, усе обійдеться, але як же мені нудно…
- У цього бідолахи все негаразд виходить, – зітхнув Сем.
Гобітів покликали до Фарамира. Капітан сидів у своєму кріслі під палаючим світильником. Він запропонував Фродо і Сему сісти на лаву і наказав принести вина. Коли вино принесли та розлили, Анборн підняв вузол з Горлу-мом, витрусив його на підлогу і став збоку, щоб підтримувати бранця на ногах. Горлум щулився, ховаючи хитрі погляди під зморшкуватими бровами, наскрізь мокрий, пропахлий рибою – він так і не випустив свою здобич зі жмені! Заскорузлі патли стирчали, як пасма сухих водоростей, ніс розпухнув.
- Розв’яжіть! Розв’яжіть! – скиглив він. – Нам боляче, дуже боляче, і ми не зробили нічого поганого…

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Вересень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930  

Підписка

  • Цікаве