Джон Р. Р. Толкін. “Володар Перснів: Дві Вежі”

– Нічого поганого? – з кам’яним обличчям перепитав Фарамир, без гніву, здивування чи жалю. – Ти ніколи не робив нічого, за що тебе можна зв’язати або покарати ще суворіше? Але не мені судити тебе за минулі гріхи. Сьогодні тебе схопили в забороненому місці. За рибу з нашого озера потрібно дорого платити!
Горлум розтиснув пальці, риба гепнулась на підлогу.
– Не хочу риби!
– Не в рибі справа. Ми караємо смертю всякого за один погляд на Потайне озеро. Я поки що залишив тебе серед живих тільки на прохання Фродо, він запевняє, що зобов’язаний тобі. Але ти повинен ще виправдатися переді мною. Хто ти? Звідкіля прийшов? Куди йдеш і чого шукаєш?
– Ми заблукали, – запхикав Горлум. – У нас немає імені, ми нічого не шукаємо, ми втратили скарб, нічого в [270] нас не залишилося. Тільки голод, так-так, жахливий голод. За кілька рибок, жалюгідних кощавих рибок, хочуть згубити нещасного… От вони які, от які мудрі, дуже справедливі…
– Може, мудрості нам і бракує, – обірвав його Фарамир, – але справедливості не позичати. Розв’яжи його, Фродо!
Фарамир вийняв з-за пояса ніж і подав Фродо. Горлум, зрозумівши цей жест по-своєму, заволав і впав на коліна.
– Спокійно, Смеагорле! – мовив Фродо. – Ти повинен мені вірити. Я тебе в біді не залишу. Відповідай, коли запитують, та будь ввічливішим. Тобі це піде на користь, затямив?
Фродо розрізав мотузки і підняв Горлума на ноги.
– Підійди ближче! – звелів Фарамир. – Дивись мені в очі! Ти знаєш, як називається це місце? Ти вже бував тут?
Горлум неохоче підняв повіки; його очиці згасли, помутнішали. Лише хвилину він витримував прямий, відкритий погляд світлих очей гондорця, потім відсахнувся, скорчився і припав до землі, тремтячи усім тілом.
– Ми не знаємо, не хочемо знати, – завив він. – Ми тут не були, ми сюди ніколи більше не прийдемо…
– Твоя душа – спустошений будинок, – сказав Фарамир, – двері зачинено, а за ними темні кутки. Але зараз, на своє щастя, ти сказав правду. Клянися, що ніколи сюди не повернешся і нікому ані словом, ані знаком не вкажеш дорогу, клянися так, щоб я міг повірити!
– Я заприсягнуся, пан знає – чим, – скоса зиркнувши на Фродо, пообіцяв Горлум. – Так-так, пан знає. Ми клялися пану, і він нас пожалів. Ми заприсягнемося нашою коштовністю, так-так! – він підповз до Фродо і заскиглив: – Врятуй нас, добрий пане? Смеагорл обіцяє, по-чесному обіцяє: ніколи не повернемося, нікому не скажемо! Так-так, мій дорогесенький!
– Ти вважаєш, цього досить, Фродо? – запитав Фарамир.
– Так, – кивнув Фродо. – Якщо тобі цього замало, чини за своїми законами. Нічого іншого не доб’єшся. Я заприсягся його захищати, поки він іде зі мною. Не хотілося б стати брехуном.
Фарамир глибоко задумався. [271]
– Зробимо так, – сказав він нарешті. – Віддаю тебе в руки твого пана. Нехай Фродо, син Дрого, сам вирішує, що робити з тобою.
– Але ти, шляхетний капітане, досі не сказав, що зробиш з самим Фродо! – заперечив гобіт. – Не знаючи твоєї волі, я не можу складати власні плани. Ти відклав рішення до ранку, а вже розвиднілось!
– Зараз я повідомлю тобі про своє рішення. Владою, що надав мені батько, намісник Гондору, я дозволяю тобі діяти зі своєї волі аж до найвіддаленіших окраїн старого королівства. Умова одна: ні ти, ні твої супутники не повинні без запрошення повертатися сюди, до Еннет-Ан-нун. Я даю цей дозвіл на один рік і один день, починаючи з сьогоднішнього; після закінчення терміну я не стану допомагати тобі, якщо тільки ти раніше не з’явишся до Мінас-Тіріта і не станеш перед Намісником. Тоді я буду просити батька продовжити цей привілей до кінця твоїх днів. А поки рік не минув, усякий, кого ти приймеш під свою опіку, може розраховувати на мою допомогу. Чи досить тобі цього?
Фродо знову низько вклонився.
– Дякую і у свою чергу обіцяю зробити все, на що може спромогтися гобіт для відважного лицаря!
– Твоя допомога буде безцінна. А тепер скажи: чи береш під свою руку ось цього Смеагорла?
– Беру, – сказав Фродо. Сем сумно зітхнув – зовсім не від того, що обмін люб’язностями стомив його; як і всякий гобіт, Сем цінував церемонії. За подібних обставин у Гобітанії в хід пішло б набагато більше слів та уклонів.
– Тоді слухай, – звернувся Фарамир до Горлума. – Над тобою тяжіє смертний вирок, але поки ти йдеш за Фродо, жодна волосина не упаде з твоєї голови, принаймні від наших рук. Але якщо хтось з моїх солдатів зустріне тебе самого, вони здійснять вирок, у межах Гондора чи поза ними. Отже, Фродо узяв тебе провідником. Куди ж ти збираєшся вести його?
Горлум промовчав.
– Я повинен знати, – наполягав Фарамир. – Відповідай, або я передумаю!
Горлум затято мовчав. [272]
– Я відповім, – мовив Фродо. – На мою вимогу він привів мене до Чорної Брами, але здолати її не пощастило.
– У Безіменній Землі немає відкритих шляхів!
– Тому ми вирішили пройти з півдня. Поблизу Мінас-Ітіля нібито є, чи був, чи може бути прохід.
– Нині це Мінас-Моргул, – поправив Фарамир.
– Я точно не запам’ятав, – відповів Фродо. – Начебто є стежка на північному схилі, повз якусь стару фортецю. Вона підіймається до перевалу і веде… веде в долину за горами.
– А назва цієї місцевості тобі відома?
– Ні…
– Вона називається Кіріт-Унгол.
Горлум смикнувся і просичав щось незрозуміле.
– Я назвав правильно? – запитав Фарамир.
– Ні! – верескнув Горлум так, начебто його вкололи. – Так-так, ми чули колись цю назву, але вона нам нічого не говорить! Пан хотів пройти за гори, а іншої дороги немає, зовсім немає!
– Відкіля ти знаєш? Хіба ти дослідив усі межі володінь Тьми? – Фарамир із сумнівом подивився на Горлума і додав: – Забери полоненого, Анборне. Поводься з ним чемно, але очей не спускай. А ти, Смеагорле, не здумай стрибати у водоспад – там скелі гостріші драконячих зубів, пропадеш. Йди і не забудь свою рибу.
Анборн вийшов, підштовхуючи Горлума, бо той пручався. Вхід до ніші закрили фіранкою.
– Мені здається, Фродо, ти поводишся нерозумно, – сказав Фарамир. – Не можна покладатися на цю підлу душу!
– Вона підла не наскрізь, – заперечив Фродо.
– Так чи інакше, зло пустило в ній корені і розростається. Він призведе тебе до загибелі. Залиш його тут. Я обіцяю цілим доставити його до кордонів Гондору, а потім хай іде куди побажає.
– Він сам на це не погодиться. Йому один шлях – за мною. І потім я заприсягався піклуватися про нього. Чи не радиш ти мені порушити клятву?
– Зрозуміло, ні. Та в мене на душі неспокійно. Одна річ самому дотримувати слова, зовсім інша – якщо друг зв’язаний словом собі на лихо! Ну, роби як знаєш. Доведеться [273] тобі терпіти цю поторочу і далі. Але я зовсім не впевнений, що так уже й потрібно йти через Кіріт-Унгол. Судячи з кривлянь твого провідника, він сказав про цей перевал не все, що знав. Не йди через Кіріт-Унгол!
– А куди ж іти? Знову до Чорної Брами? Чому тебе так турбує ця назва?
– До пуття ми нічого не знаємо, – відповів Фара-мир. – На схід від тракту гондорці не заходять, з моїх однолітків ніхто навіть не намагався наблизитися до Похмурих Гір. Відомі лише розповіді старожилів та невиразні чутки. Безсумнівно одне: перевал поблизу Мінас-Моргула стережуть лиховісні, нещадні сили. Старі люди та мудреці, що досягли глибин пізнання, бліднуть, почувши ім’я Кіріт-Унгол. Долина Моргула вже давно потрапила під владу злих сил. Навіть коли Ворог перебував у вигнанні, а Ітіліен майже цілком належав нам, звідти вже віяло погрозою. Колись там стояв прекрасний, добре укріплений замок Мінас-Ітіль, брат-близнюк нашої столиці. Але ним заволоділи розбещені, безчесні люди. Ворог упокорив їх і взяв на службу ще при своєму першому підвищенні; коли його було вигнано, вони залишилися без справи і без правителя. Говорять, нібито головували на ними нуменорці, що піддалися злу: Ворог подарував їм Персні Влади, і поступово вони перетворилися на примар, жорстоких і безжальних. Після вигнання Ворога вони оселилися в Мінас-Ітілі, розорили і замок, і долину. Здається, там тільки мертві руїни, одначе там оселився нестримний жах. Саме ці дев’ять вождів-примар потай готували повернення свого володаря, а він допоміг їм повернути колишню силу. Дев’ятка вершників виїхала із страшних воріт, і ми не змогли заступити їм дорогу… Не наближайся до їхньої твердині! Там вічно вартує сторожа, котра не відає сну. Не йди через цей перевал, прошу тебе!
– Ти не можеш вказати іншого проходу, а я повинен перевалити через гори, – зітхнув Фродо. – Я ж обіцяв на Раді Мудрих знайти шлях або загинути в пошуках. Якщо відступлю перед останнім та найважчим випробуванням, як подивлюся я в очі людям і ельфам? І чи приймете ви мене в Гондорі з цією ношею, що довела до божевілля твого брата? Які лиха накликало б це на Мінас-Тіріт? Чи не перетвориться він знову на близнюка Мінас-Моргула? [274]
– Цього дозволити не можна!
– Тоді що ж ти порадиш?
– Повір, не знаю. Ти йдеш на вірну смерть і муку. Не міг Мітрандір обрати для тебе саме цей шлях!
– Він загинув, і я змушений користуватися власним розумінням. Мені просто ніколи шукати кращого шляху!
– Тяжка тобі випала доля, безнадійна твоя справа. Ти хоча б пам’ятай мої застереження, не вір Смеагорлу! – Фарамир зітхнув. – Сплелися наші шляхи і знову розходяться, Фродо, син Дрого. Тебе не треба обманювати словами розради. Немає в нас надії зустрітися ще раз. Але з нинішнього дня я назавжди друг твій і твого народу. А тепер відпочинь ще трохи, поки приготують запаси вам на дорогу. Мені дуже цікаво, відкіля цей рибо’щ Смеагорл одержав скарб і як втратив, але я не хочу стомлювати тебе розпитуваннями. Якщо, попри все, ти повернешся у світ живих і нам доведеться перебрати минулі тривоги, сидячи десь на осонні, – тоді вже, будь ласка, розкажи мені все докладно. А поки не настав той день, чи інший, якого навіть чарівний кристал нуменорців не може показати, я нічого не запитую. Прощай!..
Фарамир підвівся з крісла, низько вклонився і вийшов, розсунувши завісу.

Розділ 7
ДО ЗАРІЧНОГО РОЗДОРІЖЖЯ
Фродо і Сем знов прилягли й останні хвилини відпочинку провели мовчки. День уже наставав, люди давно всі були на ногах. За годину гобітам принесли води для вмивання і запросили до столу, приготованого на трьох. Фарамир снідав з ними. Він за цілу ніч не стулив повік і на хвилину, але стомленим не здавався. Підводячись з-за столу після сніданку, він промовив:
– Голод вам у дорозі не дошкулятиме. Ваші запаси вичерпались, і я велів упакувати дещо незайве для блу-качів. Відсутність води вам не загрожує, поки не вийдете за межі Ітіліену; не можна пити тільки зі струмків, що стікають з Імлад-Моргула, з місцевості, де панує Жива Смерть. І ось ще: мої розвідники підійшли впритул до Мораннону і принесли дивні звістки: Долина Чорної Брами [275] спорожніла, на шляху ані душі, ані звуку, Безіменний край завмер. Ми не знаємо, чого очікувати, але безсумнівно це будуть грізні події. Поспішайте, поки не пізно. Якщо ви готові, рушайте негайно. Сонце от-от зійде.
Гобітам принесли їхні торби, котрі помітно поважчали, і два міцних ціпки з гладенького дерева, з залізними наконечниками і різьбленими голівками.
– У мене немає для вас гідних дарунків на прощання, – сказав Фарамир, – візьміть ці ціпки. Вони вам стануть у пригоді. Такі ціпки роблять жителі Білих Гір. Ці два підрізали на ваш зріст і заново окували. Вони виготовлені з деревини лебетрона, улюбленого дерева наших майстрів, і мають дивовижну властивість – завжди повертатися до власника. Сподіваюся, у володіннях Тьми вони вас теж не зрадять!
Гобіти урочисто вклонилися.
– Великодушний хазяїне! – промовив Фродо. – Ел-ронд Напівельф пророкував, що на шляху я зустріну сховану в глибинах душі і неочікувану дружбу. І він мав рацію, тому що я не міг навіть мріяти про таку зустріч. От як воно вийшло: з випадкової зустрічі виросла велика удача!
Почали збиратися. З якогось прикомірка привели Гор-лума; він заспокоївся, але намагався триматися ближче до Фродо й уникав поглядів Фарамира.
– Твоєму провідникові ми зав’яжемо очі, – сказав капітан, – а вам не будемо – думаю, це ні до чого.
Горлум скрипів, сичав і чіплявся за Фродо, коли підійшов солдат з пов’язкою. Фродо попросив:
– Мабуть, зав’яжіть очі нам усім трьом і почніть з мене, інакше Смеагорла не переконати, що в вас немає поганих намірів.
Так, із зав’язаними очима, вони і розпрощалися з печерами Еннет-Аннун. Знову їх повели по коридорах і сходах, знову війнуло їм в обличчя вологою та прохолодою. Спустилися ще трохи, і Фарамир дозволив зняти пов’язки.
– Тут наші шляхи остаточно розходяться, – мовив Фарамир. – Остання порада: не повертайте відразу на схід. Йдіть прямо, так вам вдасться пройти ще багато миль під прикриттям лісу. На захід звідси зустрінуться урвища, досить круті. Тримайтеся їх краю та узлісся. Спочатку можете йти і вдень. Тут поки що все спокійно, Око відвернулося від Ітіліену. Будьте здорові і поспішайте, поки не пізно! [276]
Він пригорнув до себе гобітів, за гондорським звичаєм поклав їм руки на плечі і поцілував у чоло.
– Помисли усіх, хто служить добру, будуть з вами! – мовив він тихо.
Гобіти доземно вклонилися. Фарамир відвернувся і пішов, не озираючись, до двох солдатів, що чекали віддалік. Гобіти завважили, як швидко вміють рухатися ці люди в зеленому: там, де щойно стояв Фарамир, залишився тільки зелений ліс, тихий та сумний, немов капітан Гондору привидівся уві сні. Фродо зітхнув і обернувся на південь. Горлум, виявляючи цілковите презирство до прощальних церемоній, колупав землю під корінням старого бука. «Підлизі знову хочеться їсти? – здивувався Сем. – Починається…»
– Пішли? – запитав Горлум. – Злі, бридкі люди. Смеа-горлові досі болить осьде, на шиї, так-так, ще болить. Рушаймо звідсіля!
– Рушаймо, – погодився Фродо. – Але якщо ти вмієш тільки лаяти тих, хто повівся з тобою милосердно, краще притримай язика!
– Пан гарний! – заскиглив Горлум. – Смеагорл пожартував. Він завжди усім прощає, не таїть образи, так-так, навіть на доброго пана, що його обдурив… Пан гарний, Смеагорл теж гарний…
Ні Фродо, ні Сем йому не відповіли. Закинули торби за спини, міцніше взялися за ціпки і побрели по лісах Ітіліену. Вдень двічі робили привал, підживлювалися гон-дорською провізією. їх навантажили і солониною, і сушеними фруктами, а хліба дали рівно стільки, щоб їсти досхочу в перші дні, поки не зачерствів. Горлум до цієї їжі і не доторкнувся.
Сонце підбилося над густими кронами, потім, збираючись на спочинок, позолотило стовбури, а подорожани все йшли та йшли в прохолоднім зеленім затінку, у спокійній тиші, яку ніщо не порушувало. Навіть птахи мовчали, начебто усі раптом відлетіли геть або втратили голоси.
Смеркання передчасно огорнуло принишклий ліс; гобіти зупинилися відпочити ще до початку ночі – вони пройшли сім ліг і знесиліли. Фродо і Сем вляглися рядком на м’який дерен під деревом, але спали неспокійно. Сем раз у раз прокидався, придивлявся та прислуховував-ся. Горлум, як звичайно, зник, тільки-но гобіти прилягли. [277]
Спав він у чиїйсь норі або полював, блукаючи лісом – так чи інакше, у досвітню годину він повернувся і розбудив гобітів.
– Час, уже час! Вставайте! Нам ще далеко йти і на південь, і на захід. Гобітам треба поспішати!
Наступний день нічим не відрізнявся, тільки повітря зробилося вологим і липким; навколишня тиша була насичена тривогою. В лісі було парко, як перед грозою. Горлум часто нюхав повітря, бурмотів невиразно і квапив, квапив… На третьому переході, надвечір, вони дісталися рідколісся. Дерева тут були товщими, вищими і стояли посеред широких галявин на відстані одне від одного – велетні-дуби, неохватні, тінисті, впереміш з такими ж старезними ясенами; на кострубатім гіллі набрякли ніжно-зелені бруньки. Між корінням в шовковій мураві анемони вже стуляли свої віночки до сну. Кучерявились лісові гіацинти, пухкий ґрунт протикали гострі та пружні пагінці. І ніде – ані звіра, ані птаха. Горлума раптом охопив страх, і вони пішли обережно, перебіжками від одного стовбура до другого.
Було поночі, коли вони вийшли до яру. Гобіти присіли на згірку край шляху, під сукуватим старим дубом – його кремезні корені стирчали зі схилу. Під обривом лежала глибока темна долина. У долині, судячи зі звуків, текла швидка ріка. Шлях, вузький, ледве помітний в тумані, тягся уздовж неї. По той бік яру ліс, сірий у вечірньому півмороку, суцільною лавою підпирав крайнебо на півдні. Праворуч, на заході, місячне світло окреслило Білі гори Гондору, ліворуч безроздільно панувала над Мордо-ром чорна ніч, а вдалині мріли серед моря сивої імли неясні обриси напівзруйнованих веж.
– Тобі знайоме це місце? – запитав Горлума Фродо.
– Знайоме, пане. Небезпечне місце. Це дорога з Місячного Замку до зруйнованого міста над Рікою, так-так, самі руїни, повно ворогів, погане, дуже погане місце. Ми даремно послухалися вашого порадника. Гобіти дуже віддалилися від стежки. Тепер звідси потрібно йти на схід і вгору, – він махнув кощавою рукою в бік гір. – По дорозі не можна. Ні! На дорозі вороги…
Фродо глянув на шлях. Він здавався безлюдним, покинутим, але страх висів над ним, начебто запах невидимого [278] чудовиська. Фродо аж мороз пройшов поза плечима, коли він знову глянув на руїни, тепер вже ледь помітні, а плескіт води зазвучав зловісно – адже це подавав голос Моргуддин, отруєна ріка, чиї витоки крилися в Долині Примар.
– Що будемо тепер робити? – запитав Фродо. – Пройшли ми нині чимало. Повернемося до лісу та влаштуємося на ніч?
– Вночі ховатись ні до чого, – заявив Горлум. – Тепер гобітам знову доведеться ховатися вдень, так-так, вдень.
– Та помовч ти! – відмахнулся Сем. – Нам потрібно відпочити, навіть якщо вночі і підемо далі. Вийдемо опівночі, до світанку ще відміряємо добрячий шматок дороги, звісно, якщо ти її покажеш.
Горлум знехотя погодився. Вони повернулися до лісу. Спати на землі так близько від дороги Горлум побоявся, і вони втрьох залізли на розвилку гілок розлогого дуба, під захистом густої крони. Фродо і Сем попоїли – скибочка хліба’, жменька сушених яблук, попили з фляжки; Горлум відразу згорнувся клубочком і заснув. А до гобітів сон не йшов. Після півночі Горлум розплющив очі – вони блиснули сліпо і яскраво, як у кішки на світлі, – прислухався, понюхав (так він визначав час).
– Ми відпочили? Ми виспалися? Настав час іти!
– І не спали, і не відпочили, – буркнув Сем. – Але якщо треба, пішли.
Горлум спритно зістрибнув на чотири лапи, гобіти злізли, чіпляючись за стовбур. Ніч була чорна, як смола, земля нерівна, йти важко, але Горлум впевнено повів їх схилом яру до сходу. Через зарості колючих кущів, через поплутані пасма торішніх трав, обходячи чорні ями і тріщини, вони спустилися на дно яру і почали дертися на другий бік; чим далі вони лізли, тим крутішим ставав схил. Коли зупинилися, щоб відсапнутися, ліс вже здавався ковдрою, кинутою на далеку землю. Зі сходу наповзала важка хмара, ковтаючи слабкі миготливі зірки. Місяць хилився на захід – щоразу він ніби тікав від хмари, але і його застелила мутна завіса, і ясне світло стало гнило-жовтим. Горлум принюхався:
– День близько. Гобітам потрібно поспішати. Тут небезпечно стояти відкрито. Поспішаймо! [279]
І він жваво застрибав по камінню. Гобіти, зібравши останні сили, поспішили за ним. Схил густо поріс ожиною і терном, подекуди траплялися пропалини – сліди недавніх пожеж. Старі, розчепірені кущі, вкриті терпкими молодими листочками, росли щільно, але їхні гілки знаходилися досить високо над землею, щоб гобіти мали змогу пройти, мов по довгій галереї, вистеленій шорсткою ковдрою опалого листя. На пласкій вершині чагарник сплітався в непрохідний вал. Вигинчасті пагінці тернику звисали до землі, а знизу до них тяглися зміїсті батоги ожини. За валом виявилася порожнеча, начебто альтанка, зі склепінням із свіжих гілок і листя. Тут подорожани вляглися, занадто змучені, щоб думати про їжу, і стежили крізь просвіти в кущах, як народжується новий день.
Однак день немов зупинився на півдорозі. Сірий досвітній півморок так і не розсіявся. На сході під низькою стелею хмар жевріла багряна заграва, але це не була ранкова зоря. За долиною нагромаджувалися гори Ефель-Дуат, чорні та химерні біля підніжжя, але гострі та зубчасті вгорі. За ними виростали з мороку нескінченні голі хребти.
– Куди підемо звідси? – запитав Фродо. – Вхід до долини Моргула у цих чорних горах?
– Навіщо гадати? – мовив Сем. – Все одно не рушимо з місця до кінця дня, якщо це можна назвати днем…
– Треба поспішати до Великого Роздоріжжя, – почав Горлум. – Так-так, до Роздоріжжя, туди ми й підемо, і пан піде.
Заграва над Мордором згасла. Морок погустішав – туман затяг усе навколо. Фродо і Сем погризли сухарі і лягли спочивати, а Горлум все ніяк не міг заспокоїтися. Він знову не торкнувся їжі, тільки випив ковток води і крутився безперестанку, принюхуючись, а потім і зовсім зник.
– На полювання пішов, – сказав Сем, зітхнувши. Зараз була його черга спати, і він нею скористався. Йому привиділося, що він ходить по садибі в Торбі-на-Кручі, щось шукає, а на спині в нього важкий мішок, і він тягне його до землі. Сад геть-чисто заріс бур’яном, уздовж огорожі лопухи і кропива, грядки просіли… «Скільки роботи, а я так втомився, – говорив він собі і раптом згадав, що шукає. – Де ж моя люлька?» З цими словами він прокинувся. [280]
– От дурень! Люлька в торбі!
Але тут він взяв до тями, що люлька і дійсно в торбі, але тютюну давно немає, і до Торби-на-Кручі далеко…
Він сів, протер очі. Було вже майже зовсім темно. Чому Фродо дозволив йому спати довше, ніж домовлялися?
– Ви так і не прилягли, пане! Котра година? Вже пізно, чи ні?
– Ні, ще день, тільки чомусь посутеніло. Якщо не помиляюся, ще й полудня не було. Ти спав якихось три години.
– Та де ж це видано! – похитав головою Сем. – Може, буревій насувається? Де б нам краще сховатися? Ці кущики від бурі не врятують… Ой, послухайте, що це? Грім? Чи барабани?
– Не знаю. Я вже давно це чую. Чи то земля так дрижить, чи повітря на вуха давить.
– А Горлум де?
– Ще не повернувся. Ні слуху, ні духу.
– Відверто кажучи, я за ним не нудьгую. Це, на мій погляд, не те багатство, яке шкода втратити. Дуже добре, зовсім у його дусі: зникнути саме в ту хвилину, коли потрібно… Хоча яка там користь від цього опудала!
– Забув про болота? – сказав Фродо. – Сподіваюся, з ним нічого не трапиться.
– А я сподіваюся, що він не вчинить нам капості. Раптом громи – чи барабани? – залунали голосніше і ближче. Земля дрібно тремтіла.
– Кінець нам приходить, – мовив Фродо. – Як і слід було чекати.
– А може-таки, минеться, – відгукнувся Сем. – Поки живу – сподіваюсь, як мовляв мій старий, а ще додавав: «надією ситий не будеш». Отож попоїжте трохи, пане, і нумо спати.
Час визначити було неможливо; похмурий пейзаж без світла і тіні поступово розпливався брудно-сірим серпанком. Було задушливо, хоча й не спекотно. Фродо спав неспокійно, перевертався і нерозбірливо шепотів. Двічі Сему вчувалося ім’я Гандальфа. Бездіяльне сидіння здавалося нестерпним. Раптом у кущах засичало, і Сем, обернувшись, побачив Горлума: той, стоячи на чотирьох, дивився [281] на Фродо палаючими очима. Горлум був наляканий і схвильований.
– Вставайте! Вставайте! Не можна ґав ловити. Треба йти. Треба йти, і негайно!
Сем недовірливо схилив голову:
– Йти, кажеш? Оце придумав! Так прямо вставати і крокувати? Ще рано, ще навіть під обідок не подавали – у пристойних місцях, де його подають…
– Дурний гобіт! – шикнув Горлум. – Час іде, а ми не в пристойному місці! Так-так, час швидко збігає. Розбуди пана! Треба його розбудити!
Він потрусив Фродо, той скочив і схопив його за руку. Горлум вирвався й відстрибнув.
– Не треба дурниць, – сичав Горлум. – Треба йти, так-так, треба!
Пояснити свою поспішність він так і не зволив. Куди зникав, теж залишилося невідомим. Сем мав деякі підозри і не приховував цього, але Фродо, на перший погляд, залишився незворушним: зібрався, закинув свою торбу за спину і приготувався до походу.
Горлум з надзвичайною обачністю повів їх, цього разу вниз по схилу, намагаючись не виходити з кущів; галявини він перебігав, зігнувшись в три погибелі, хоча вечір настав темний. Важко було брести нечутно і не загубити супутників, але жодна гілочка не тріснула, жоден листочок не поворухнувся від їхнього руху. Найгостріше око не помітило б гобітів у сірих плащах з піднятими каптурами, найчутливіше вухо не вловило б кроків.
У такий спосіб вони йшли майже годину, один по одному, пригнічені мороком і глухою тишею, що порушувалася тільки віддаленим гулом барабанів за горами. Горлум завернув на південь і тепер намагався йти прямо, наскільки дозволяла тісна балка. Наприкінці неї стіною стояли високі дерева. Наблизишись, вони побачили, що крони їхні поламані та оголені, немов після шквалу, але корені трималися міцно.
– Роздоріжжя близько, – шепнув Горлум. Це були перші його слова за всю ніч. – Нам туди!
Вони завернули на схід і почали спускатися балкою. Раптом внизу відкрився закрут Південного Тракту: він огинав підніжжя гір і зникав у круглому гаю. [282]
– Тільки тут, – пояснив Горлум. – Стежок нема, пройти можна тільки по дорозі. Ходімо до Роздоріжжя. Швидко, тихо, обережно!
Крадькома, мов вивідачі у ворожому таборі, вони вибігли на бруківку і помчали уздовж кам’яної опорної стіни – сірі тіні серед сивого каміння. Виявилося, що до гаю зовсім недалеко. Дерева, очевидно, кимось посаджені, росли правильним колом; просвітки між стовбурами нагадували склепіння та вікна зруйнованого будинку. У середині кола перетиналися чотири дорога. Тракт з Мораннону, яким вони прийшли, вів звідси далі на південь, шлях з Осгіліату підходив до роздоріжжя з правого боку і йшов на схід, у темряву. Саме туди тепер треба було йти гобітам.
Фродо стояв на роздоріжжі довго, силкуючись вгамувати страх, що підступив до серця; раптом дивні червоні відблиски лягли на обличчя Сема. Фродо озирнувся: джерело світла було десь за гаєм, навіть за Осгіліатом. Далеко, на краю землі, вечірнє сонце відшукало щілину в хмарах і вдарило крізь неї ярим, розпеченим промінням; на мить вирвалися з мороку обличчя мандрівників, стовбури і кам’яна статуя людини, що сиділа гордовито і спокійно. Ця постать нагадувала фігури королів над Андуїном. Час та ворожі пазурі скалічили її. Замість голови хтось увіткнув грубо обтесаний кругляк з намальованою кривою пикою і великим червоним оком посередині чола; коліна, трон і цоколь подряпані, запаскуджені безглуздими каракулями і гидкими значками жорстоких племен Мордору. Промінь сонця, мов указкою, торкнувся великої зарослої брили на узбіччі дороги, і Фродо скрикнув: то була вщбита голова статуї.
– Семе, глянь, та глянь же! Король повернув собі корону!
Очниці короля були порожні, мистецьки вирізані завитки бороди потріскалися й поламалися, але високе, суворе чоло оточувала подвійна, золота зі сріблом, корона. Березка із дрібними білими, схожими на зірочки квітами обплела голову статуї, ніби віддаючи почесті скинутому, а між кам’яних кучерів прижився і розквітнув червоними суцвіттями очиток.
– Він не підкорився, – шепнув Фродо. Тієї ж миті випадковий промінь згас. Сонце впало за море і сховалося, начебто дмухнули на лампу; і відразу ж передчасно настала чорна, похмура ніч. [283]

Розділ 8
ПІДЙОМ НА КІРІТ-УНГОЛ
Горлум смикав Фродо за полу плаща, сичав від страху і нетерпіння:
– Ходімо, ходімо, – повторював він. – Тут не можна стояти. Хутчіш!
Фродо з зусиллям відвів очі від статуї і пішов за провідником – на схід. Роздоріжжя швидко залишилося позаду. Шлях йшов спершу прямо, потім трохи відхилився на південь і незабаром привів до скелястої гряди – раніш вона мревіла вдалині, тепер згустком пітьми нависала над ними. Зробивши петлю навколо перших відрогів, шлях знову виводив прямо на схід та вгору.
Фродо і Сем рухалися через силу, намагаючись не думати, що чекає попереду. Фродо опустив голову і важко дихав; Перстень знову ожив. Біля Ітіліену він не відчувався, а відразу після Роздоріжжя почало тиснути, щогодини сильніше. Тільки коли підйом став занадто крутим, Фро-. до підвів голову і, як попереджав Горлум, побачив Фортецю Примар. Він завмер і припав до скосу скелі.
Шлях підіймався довгою ущелиною. Наприкінці його, де сходились клином два хребти, під захистом Похмурих гір височіли стіни і вежі Мінас’Моргула. Небо і земля тонули в пітьмі, а а вежі било світло. Не колишнє голубе світло Мінас-Ітіля, Фортеці Молодого місяця, що колись освітлював сніжно-білі мармурові стіни, долину й ущелину; світло мутне, бліде, мертвотне, як світіння гнилиць на болотах.
Усі вікна фортеці зяяли чорною порожнечею. Світло мерехтіло на верхівці вежі, начебто вона крутилася, мов голова дракона, що шукає здобичі. Мандрівники стояли, не в змозі ворухнутися; вежа притягувала їх. Але Горлум швидко очуняв. Не кажучи ні слова, він смикнув гобітів за плащі і силоміць потяг геть. Ноги їх не слухалися, час ніби зупинився, здавалося, на кожен крок вони витрачали години, а не хвилини…
Повільно дошкандибали вони до білого мосту. Тут дорога, слабко виблискуючи, перетинала потік, що біг на споді ущелини, та, виляючи по схилу, вела до брами фортеці, що чорніла в зовнішньому колі стін. Берега потоку [284] заросли білими квітами; вони теж слабко світилися і були дуже красиві, але чомусь лякали, як буває в кошмарному сні, що спотворює-знайомі предмети. Від квітів йшов млосний, солодкий дух тліні; трупним смородом тхнули і земля, і повітря. Міст з’єднував луги красивою дугою; по його кутах стояли фігури людей і тварин, мистецьки вирізьблені, але спотворені, знівечені. Вода під мостом пливла беззвучно, навколо клубочилася крижана пара. Фродо запаморочилося в голові; раптом, начебто його підштовхнули, він зірвався і побіг, простягши руки, безсило мотаючи головою. Сем і Горлум кинулися навздогін. Сему пощастило схопити Фродо за плечі й утримати, коли той спіткнувся на плитах мосту.
– Не туди! Не туди! – сичав Горлум; подих виривався крізь зуби з голосним свистом, і він від жаху впав додолу.
– Зупиніться, пане! – приглушено крикнув Сем на вухо Фродо. – Горлум каже, нам в інший бік, і, як не дивно, діло говорить!