Джон Р. Р. Толкін. “Володар Перснів: Дві Вежі”

– Переночуємо тут? – запитав Гімлі смутно. – Холодно стає…
– Північний вітер піднявся, – сказав Арагорн.
– А вранці підніметься східний, – пообіцяв Леголас. – Якщо ви втомилися – відпочинемо. Тільки не журіться! Прийде день, прийде й удача. [19]
– Ми вже тричі зустрічали новий день, а удачі щось не бачили, – буркнув Гімлі.
Вночі їм дошкуляв холод. Арагорн і Гімлі спали неспокійно, і кожного разу, прокидаючись, переконувалися, що Леголас і не збирався лягати. Тихий і задумливий, мов молодий ясень, він стояв на верхівці горба, напівголосно наспівуючи щось своєю мовою, і на чорному небосхилі одна по одній загорялись ясні зорі.
Світанок застав їх вже у дорозі. Хмари розтанули, на чистому холодному небі з’явилося бліде сонце. Східний вітер впорався з туманом. Велика країна лежала перед мандрівниками, сувора і мовчазна.
Плоскогір’я Рохан, те саме, що виднілося здалеку, коли вони пливли Андуїном, тепер замикало рівнину зі сходу. На північному сході потроху виростав ліс Фангорн, до нього лишалося ще ліг десять, а за ним Імлисті гори тонули у сизому серпанку, тільки Метадрас, білий пік, зринав над шаруватими сірими хмарами. Назустріч мандрівникам, підстрибуючи, бігла в обривистих берегах швидка світла ^Ентула. Слід орків тягнувся уздовж неї до Фангор-ну. Визначивши подумки можливий напрямок, Арагорн придивився й помітив удалині якусь рухливу смугу, немов летючу тінь хмарки на зеленій траві.
Арагорн ліг долілиць на землю й прислухався. Однак Леголас, прикривши очі тонкою долонею, вже розрізнив цілу ватагу вершників. Вони ще здавалися зовсім крихітними, але добре було помітно, як блищать проти сонця вістря списів. Там, звідки вони мчали, здіймався до неба вузький стовп чорного диму. А по степу розливалася така тиша, що Гімлі уловив, як шелестіли, зростаючи, билинки.
— Вершники! – вигукнув Арагорн, скочивши на нога. – Великий загін летить прямо сюди!
– Так, – покивав головою Леголас, – сто п’ять вершників. Волосся світле, в руках списи, веде їх високий на зріст воїн.
Арагорн посміхнувся;
– Ти вже полічив?
– Дурниці, – знизав плечима Леголас. – Адже тут не більше п’яти ліг відстані.
– П’ять чи дві, – втрутився Гімлі, – вони неминуче наскочать на нас. Будемо чекати? [20]
– Почекаємо, – сказав Арагорн. – Скільки можна гнатися за вчорашнім днем! Ця кіннота могла зіткнутися з орками. Може, ми отримаємо від них які-Небудь звістки.
– Або удар списом, – додав Гімлі.
– Троє коней скачуть без верхових, – сказав Леголас. – Гобітів не бачу.
– Погана новина – теж новина. Все одно зачекаємо. Друзі спустилися з вершини – там вони були занадто
помітні здаля, – і присіли на темній траві, щільно загорнувшись у плащі: вітер міцнішав. Час спливав повільно. Гімлі неспокійно совався і нарешті запитав:
– Що відомо про цих людей, Арагорне? Чи не дочекаємося ми тут неминучої смерті?
– Вони гордовиті й уперті, але душі їхні не знають обману, а думки – низькості. Вони переважно неосвічені, але розумні, не пишуть книг, але співають пісень, як люди давніх часів. Так було раніше – могли й змінитися… Взагалі вони здавна тримаються боку Гондору, дарма що не родичі. їхня найближча рідня – люди Барда з Есгарота і Беорна Чорноліського – у тих краях і донині народ такий само рослий, світловолосий. А сюди їх привів Еорл Юний… З орками тутешні мешканці не в злагоді, це напевне.
– Гандальф підозрював, що вони сплачують данину Сауронові, – нагадав Гімлі.
– Боромир не вірив цим чуткам, і я не вірю.
– Незабаром про все дізнаємось, – примирливо сказав Леголас. – Вони вже близько.
Посвист та гортанне гикання рознеслося над степом. Вершники підганяли коней так, що земля дрижала; їхній ватажок, обігнувши підніжжя горба, помчав уздовж західного схилу до плоскогір’я, за ним низкою потяглися інші.
Коні роханців були пречудові: сильні, стрункі, боки лисніли, гриви на точених шиях майстерно заплетені. І вершники наче їм до пари – міцні, спритні, з-під прос^ тих шоломів гостро дивилися ясні очі, лляне волосся звивалося над плечима. Кожен тримав у руці ясеновий довгий спис, мальовані щити висіли за спинами, мечі на поясах, тонкі сталеві кольчуги сягали колін.
Вони промчали чвалом, по двоє в ряд; і хоча раз у раз, підводячись на стременах, озиралися на всі боки, так і не [21] помітили трьох чужинців. Останні вершники вже покидали улоговину, коли Арагорн підвівся на весь зріст і крикнув:
– Гей, славетні роханці, що чути в північних краях?
В одну мить вершники осадили коней, розвернулися дугою й злетіли на горб. Мандрівники опинилися всередині кола, яке швидко стискалось.
Хто знав, чим скінчиться зустріч? Коло наїжачилося списами. Роханець величезного зросту, у шоломі з білою китицею з кінського хвоста, посунувся з ряду так, що вістря його списа ледве не торкалося грудей Арагорна. Але Слідопит не ворухнувся.
– Хто ви такі та чого вам треба в наших землях? – запитав високий воїн загальною мовою. Його вимова відразу нагадала друзям гондорця Боромира.
– Мене називають Блукачем, – відповів Арагорн. – Я йду з півночі. Полюю на орків.
Вершник спішився, кивком покликав одного з воїнів, віддав йому списа, а сам, вийнявши меч, став проти Арагорна, придивляючись до нього пильно й не без подиву.
– Я було прийняв тебе самого за орка, – промовив він по хвилині. – Погано ж ти знаєш свою дичину, якщо полюєш на неї з голими руками! Тут нещодавно з’явилась зграя – численна, люта й до зубів озброєна. Якби ти наздогнав їх – вони стали б ловчими, а ти – легкою для них здобиччю. Стосовно твого імені, Блукаче… – роханець подивився Слідопитові прямо в очі, – такому, як ти, подібне прізвисько не личить. Й одяг у тебе дивний. Де ти ховався? Як сталося, що ми тебе не помітили? Може, ви ельфи?
– Ельф серед нас лише один – ось він, Леголас із Чорнолісся. Однак ми відвідали Лоріен, і від його Володарки отримали як дарунок ці плащі.
Ватажок роханців здивовано підняв брови.
– Невже Королева ще мешкає у Золотому Лісі? Кажуть, мало кому щастить вихопитися живим з її сітей. Але якщо вона до вас прихильно ставиться, то й ви теж чаклуни… – він круто обернувся до Леголаса та Гімлі й холодно додав: – А ви чому не озиваєтеся, мовчуни?
Гімлі підхопився, міцно уперся ногами в землю, поклав руку на топорище, його чорні оченята спалахнули гнівом. [22]
– Скажи-но мені своє ім’я, ватажку вершників, тоді й я назву своє, та ще й додам дещо!
Роханець зміряв гнома поглядом зверху вниз:
– За нашими звичаями прибулець має називатися першим. Але якщо хочеш, знай: я – Еомер, син Еомунда, третій маркграф Рохану.
– Тоді, Еомере, сине Еомунда, вислухай-но гнома Гімлі, сина Глоїна: не кидай необачно слова на вітер! Не зводи наклеп на пані, прекраснішої за яку немає! Бачу я, бідний ти на розум, тільки це й може тебе вибачити!
Обличчя Еомера потемніло; роханці з грізним ремствуванням підступили впритул до прибульців.
– Гей, пане гном! Хоча ти й не набагато вищий за траву, я відріжу тобі бороду разом з головою!
Леголас невловимо швидким рухом вихопив стрілу, натягнув лук:
– Гімлі тут не сам! Бережись! Ти загинеш раніше, ніж опустиш меча!
Еомер все ж таки замахнувся; справа йшла до поганого кінця, але Арагорн, здійнявши руку, зробив крок уперед і розвів сперечальників.
– Зачекай, Еомере! Ми не приховуємо підступних задумів, не бажаємо лиха ані людям, ані табунам Рохану. Гнів моїх товаришів має свої підстави. Чи не вислухаєш, перш ніж рубати?
Еомер кинув меча до піхов.
– Добре, кажи. Але чужинцям на землях Рохану не слід поводитися так зарозуміло. Перш за все назви своє справжнє ім’я.
– Спочатку я повинен знати, кому ти служиш: чи ти супротивник Сауронові, володареві Мордору, чи його прихильник.
– Я служу лише своєму ярлу – Теодену, сину Тенги-ла. Чорному Володарю ми не служимо, але й не ворогуємо з ним. Якщо ви ховаєтесь від нього, вам краще залишити нашу країну. Неспокій на кордонах зростає, а ми бажаємо зберегти свою волю й жити, як жили раніше, не підкоряючись чужим господарям, добрим чи лихим. За кращих часів нікому не доводилося скаржитись на брак нашої гостинності, нині ж непрохані гості не знайдуть доброго прийому. Тепер кажи! Хто ви? Кому служите? За чиїм наказом переслідуєте орків? [23]
т- Я не служу нікому, – відповів Арагорн. – Але слуг Саурона переслідую всюди, куди б не привели їхні сліди. Звички орків я знаю краще за багатьох, а полюю з голими руками тому, що іншого виходу в мене немає. Викрадено двох наших товаришів. У таких випадках, не маючи коня, людина йде пішки, а якщо й перелічує ворогів, то тільки вістрям меча. А меча я маю!
Він різко відкинув плащ за плечі. Блиснули ельфійські піхви, клинок Андрила сяйнув, як сонячне проміння.
-тт Елендогі -* ось мій бойовий заклик. Я Арагорн, син Арахорна, звуть мене також Елессаром Ельфійським, Дуна-даном, спадкоємцем Ісілдура, сина Еленділа, володаря Гон-дору. Ти бачиш його меч, колись зламаний, а нині викуваний знову. Чи допоможеш мені, чи заступиш дорогу? Обирай!
Гімлі й Леголас ще не бачили Слідопита у такому стані. Він наче виріс, а обличчя його, сповнене сили й величі, раптом нагадало обличчя Кам’яних гігантів. Леголасу навіть здалося, що над головою Арагорна яскраво сяє обруч невидимої корони.
Еомер відступив, пиха в його погляді змінилася на глибоку шану.
– Дивні часи, – пробурмотів він. – Сни оживають, втілені легенди зростають з трави…
Вголос він зауважив, звертаючись до Арагорна:
– Що ж означає твоя поява? Ти чув про темні пророкування? Через них Боромир, син Денетора, вирушив у дальню путь, але кінь, що був йому подарований, повернувся без вершника. Які ж знамення долі несеш ти з півночі?
– Знамення важкого вибору, – сказав Арагорн. – Передай Теодену, сину Тенгила: на нього чекає відкрита війна або під рукою Саурона, або проти нього. Нікому не доведеться нині жити так, як раніше, і мало хто зможе зберегти свої надбання. Але про це згодом. А доки ми ще не позбулися лиха, мені самому потрібна допомога або хоча б порада. Я вже казав тобі, що ми переслідуємо орків…
– Можеш перервати гонитву. Орків ми винищили.
– А наші друзі?
– Ми не зустріли нікого, крім орків.
– Дивно, дуже дивно… А серед вбитих? Вони маленькі на зріст, ви могли прийняти їх за дітей, взуття вони не носять, а плащі в них такі самі, як у нас. [24]
– Не було там ані гномів, ані дітей. Ми перелічили вбитих, забрали зброю і всю здобич, а потім склали трупи й підпалили, як велить звичай. Бачиш, наше багаття ще димить.
– Вони не гноми і не діти, – втрутився Гімлі, — Вони гобіти. ч,
– Гобіти? – перепитав Еомер. – Існує й таке плем’я? Вперше чую! Дивне ім’я…
– Дивне ім’я дивного народця, – підтвердив Гімлі. – Але ці двоє дорогі нам, У пророкуванні, яке збентежило намісника Мінас-Тіріта, згадуються напіврослики. Так ось – це й є гобіти. ; А
Воїн, що тримав спис Еомера, презирливо розсміявся:
– Напіврослики! Та про них розповідають старі казки, принесені з півночі! Схоже, ми випадково завітали до країни чудес… Чи ми все ж таки стоїмо на твердій землі?
– Це як подивитися, – сказав Арагорн. – Ми, що живемо нині, можемо стати казкою для нащадків. Стій, якщо хочеш, на твердій землі. Тільки на ній теж немало див, хоча ти й проходиш повз них, не помічаючи…
Воїн удав, ніби не почув слів Арагорна. Звертаючись до Еомера, він сердито кинув:
– Навіщо гаяти час на пусті балачки? Нам треба поспішати, веди нас. А цих диваків з їх недоладними байками залишимо тут? Чи зв’язати їх і привезти ярлу?
– Мовчи, Еотайне! – суворо обірвав його Еомер, переходячи на свою рідну мову. – Я повинен поговорити з ними сам. Збирайтеся внизу на стежці. Коли повернусь, рушимо до Ентули.
Бурмочучи незадоволено до себе, Еотайн відійшов і передав наказ. Загін почав спускатися з горба; незабаром Еомер залишився наодинці з трьома Хранителями.
– Твої слова, Арагорне, звучать дивно, хоча я певен, що ти не брешеш. Ми, роханці, самі ніколи не брешемо, але й обдурити нас нелегко. І все ж ти сказав не всю правду. А як я можу, не знаючи твоїх справжніх намірів, зробити вірний вибір?
– Я пішов з Імладриса – ось тобі ще одне легендарне ім’я! – багато тижнів тому, – сказав Арагорн. – Зі мною був Боромир, лицар Мінас-Тіріта. Я збирався супроводжувати сина Денетора до його рідного міста й допомогти їм проти Саурона. Інші мої супутники мали свої наміри, [25]але докладніше розповісти тобі про них я не маю права. Проводирем нашим був Гандальф Сірий.
– Гандальф! – вигукнув Еомер. – Гандальфа Сірого ми знаємо. Повинен тебе застерегти: його ім’я не служитиме надалі ключем до прихильності ярла. Гандальф гостював у нас неодноразово, і кожного разу без запрошення, то тричі на рік, то надовго щезав. І завжди його прибуття провіщало дивовижні події; дехто стверджує, нібито він приносить нещастя. І справді, нещодавно, взимку, щойно він нас залишив, настали нечувані біди. Почалися чвари з Саруманом. Ми ж бо вважали його своїм другом, а Гандальф попереджував, що Ізенгард ретельно готується до війни, а Саруман таємно кує лихо. Гандальф начебто ледве від нього врятувався і просив Теодена допомогти. Ярл не бажав нічого чути, і маг пішов собі, узявши кращого скакуна зі стаєнь ярла, Тінебора – це прямий нащадок коня, що служив Еорлу Юному; той умів розмовляти людською мовою, і Тінебор не гірший – їздити на такому личить лише володарям Рохану. Щоправда, тиждень тому Тінебор повернувся, але гнів ярла ще зріс – кінь здичавів і нікого до себе не підпускає…
– Гандальф вимушений був розстатися з конем далеко на півночі. Та ніколи вже не доведеться старому магу сісти в сідло. Безодня Морії поглинула Гандальфа назавжди…
– Печальна новина, – спохмурнів Еомер. – Печальна для мене і для багатьох, але не для всіх – ти переконаєшся в цьому, коли навідаєшся до двору.
– Ніхто з вас ще цілком не збагнув, який це страшний удар, – сказав Арагорн. – Його наслідки ви відчуєте дуже швидко. Мені ж довелося замінити того, кого неможливо замінити, – вести загін довгим шляхом з Морії. Ми йшли через Лоріен – край, про який тобі варто було б довідатись більше, перш ніж судити. Звідти Великою Рікою ми спустилися до водоспадів Раурос, і там від рук тих самих орків, яких ви нині розгромили, загинув у бою Боромир, син Денетора.
– Що за вісті, Арагорне, одна страшніша за іншу! – гірко вигукнув Еомер. – Без Боромира буде важко і Мінас-Тіріту, і Рохану. Відважний, стійкий був лицар… Він рідко відвідував Рохан, у нього вистачало справ на східних кордонах, але я знав його… Він був схожий скоріше на палких нащадків Еорла, ніж на поважних мужів Гондору. І без сумніву, став би великим правителем, якби дочекався своєї [26] черги і прийняв владу… Чому ж нас не повідомили з Гондору? Чи давно сталося нещастя?
– Сьогодні мине чотири дні. Ми залишили Тол-Брандір надвечір того ж дня, коли він загинув.
– Пішки? – не повірив Еомер.
– Як бачиш.
Еомер не зумів приховати захоплення.
– Блукач – надто скромне прізвисько для тебе, сине Арахорна! Я б скоріше прозвав тебе Літуном! Про вас слід складати пісні! За неповних чотири доби відміряти ногами сорок п’ять ліг! Недарма вважають славетним рід Еленділа. Ну, а тепер скажи, чого чекаєш від мене. Я повинен терміново повертатися до Теодена. В присутності своїх дружинників я обачливо обирав слова, але не брехав тобі: ми не воюємо з Мордором відкрито. Війна підступає все ближче, та й при дворі нині в силі нікчемні радники… Ми не розірвемо старовинний союз з Гондором, і якщо той прийме виклик, нам не годиться відставати. Так говорю я і так думають всі, хто заодно зі мною. Ярл довірив мені Східну марку Рохану; я звелів пастухам відвести табуни за Ентулу, а тут лишилися тільки сторожові застави та розвідники.
– Отже, данину Саурону ви не платите? – запитав Гімлі.
– І ніколи не платили, – гордовито відповів Еомер. – Хто ж так старанно розповсюджує цю огидну брехню? Кілька років тому Чорний Володар хотів купити наших коней і пропонував добру ціну. Ми відмовилися – наші коні не для лихих справ. Тоді він наслав орків, і ті почали грабувати, що під лапу попаде, а охочіше за все захоплювали вороних коней – у нас їх тепер майже не лишилося. За це ми орків і ненавидимо. Але найбільше клопоту нам завдає Саруман – третій місяць ми не виходимо з боїв. Саруман прийняв на службу й орків, і вовкулаків, перекрив Ворота Рохану, – ми тепер затиснуті, наче у кліщах, між ворогами на сході й на заході. А боротися із Саруманом важко – чаклун він вправний, всемогутній, вміє навіть перевтілюватися. Кажуть, він приймає вигляд старця в плащі з каптуром і дуже нагадує Гандальфа. Шпигуни Сарумана ухитряються вислизати від нас, стерв’ятники кружляють в нашому небі… Не знаю, чим це скінчиться, душу мені крають недобрі передчуття. У Сарумана є прихильники не лише в Ізенгарді. На Золотому дворі ти це [27] бдразу відчуєш. Ось тільки чи схочеш там побувати? Чи я даремно бавлю себе надією, що доля прислала тебе на допомогу в час скрути і сумнівів?
– Як тільки зможу, відвідаю Теодена, – пообіцяв Арагорн.
– Тоді їдьмо зараз, – запропонував Еомер. – Нащадок Еленділа буде достойним соратником для Еорлінгів; Саме зараз на полях Західної марки йде битва; найімовір-ніше> ми програємо. Зізнаюсь тобі – на цю вилазку я відважився без дозволу ярла, стольне місто лишилося майже без охорони. Я не міг інакше! Мені доповіли, що два дні тому зграя орків спустилася зі Східної стіни і деякі з них мають на щитах знак Сарумана. Невже Ортханк і Чорна вежа вже діють разом? Цього я побоююсь найбільше… Тоді я взяв своїх власних дружинників, ми відігнали орків до Лісу ентів, Оточили й учора на світанку атакували. Я втратив п’ятнадцять вершників та дюжину коней. Зграя виявилася численнішою, ніж я гадав – до них, судячи зі знайдених слідів, надійшло підкріплення з-за Андуїну. Там були орки” Білої Руки – найхитріші й найжорстойші. Втім, ми їх дощенту розгромили, хоча й затримались через це. А тепер на нас чекають. їдьмо з нами. Ти бачив, у нас є вільні коні. Знайдеться досить роботи для твого меча. Знадобиться й сокира Гімлі, й стріли Леголаса, якщо твої друзі великодушно вибачать мені невірне судження про Лісову Королеву. Я лише повторював розповсюджені чутки, і охоче виправлю помилку, якщо ви мені поясните, як це зробити.
– Спасибі на доброму слові, – сказав Арагорн. – Щиро хотів би піти з тобою, але не можу припинити пошуки, доки надію не втрачено.
– Надії немає. На північній межі тобі їх не знайти.
– Ніяких доказів їхньої загибелі ми поки що не знайшли!
– Куди ж вони могли подітися?
– Не знаю. Я було подумав, що вони загинули в безладі й згоріли разом з трупами орків. А може, їх встигли затягти до лісу раніше, ніж твої люди оточили зграю. Чи певен ти, що з розставлених сітей ніхто не вислизнув?
– Можу заприсягтися – жодна душа не вислизнула з тієї хвилини, як ми їх вистежили. Ми вийшли до узлісся раніше за орків, а потім через оточення пройшов би хіба що ельф, який знається на чарах… [28]
– У гобітів такі самі плащі, як у нас, – заперечив Арагорн. – Але ж ти при денному світлі проїхав лоруч і не помітив нас! ; ;
– Вірно, – визнав Еомер. – Вже не знаю, що й казати… Оце так справи! Ельф разом з гномом блукає степами Рохану. Людина зустрічає Лісову Королеву і стоїть переді мною жива-здорова. Меч, що був зламаний раніше, ніж батьки наших батьків оселилися на цих землях, знову готовий до бою… Чи легко збагнути, як слід поводитись у такі дивні часи!
– І в дивні, і в звичайні відомо, як слід поводитися. Добро й зло місцями не міняються, вони так і лишаються добром і злом – і для людей, і для ельфів, і для гномів. Не лише в Золотому Лісі Лоріену, але й вдома інколи нам доводиться вибирати…
– Так воно й є, Арагорне. Я тобі вірю. Та й сам я давно вже обрав свій шлях. Але я не вільний у своїх вчинках. Наші закони забороняють чужинцям без провідників переходити через володіння ярла, якщо він сам не дасть особливого дозволу. Зараз цієї заборони дотримуються дуже суворо. Я пропонував вам добровільно йти слідом за мною – ви відмовилися. А нападати на трьох зі своєю сотнею мені сумління не дозволяє…
– Не думаю, що ваші закони стосуються мого випадку, – сказав Арагорн. – До того ж я не зовсім чужий. Я бував у Рохані неодноразово, бився у ваших лавах, хоча й під іншим іменем. Знав я твого батька, Еомунда, розмовляв і з Теоденом, сином Тенгила. Це нечувано, щоб шляхетний воїн і маркграф Рохану силою перешкоджав таким намірам, як наші! Мій обов’язок ясний, і я його виконаю. А ти, сине Еомунда, вирішуй: допомбжи нам або хоча б не зазіхай на нашу волю. Якщо ж боїшся порушити закон – не нарікай, коли кількість захисників ваших кордонів зменшиться…
Ще трохи повагавшись, Еомер сказав:
– Для нас обох час дорогий. Дружиш кортить вирушити у зворотну путь, а твої надії щогодини згасають. Ви підете звідси, куди захочете. Я позичу вам коней. Тільки з одною умовою: коли так чи інакше скінчиш своє полювання, прошу відвідати садибу Медусельд у Едорасі, де нині перебуває Теоден. Тільки так ти доведеш ярлу, що [29] я вчинив правильно. Від тебе залежатиме моє добре ім’я, а може, й життя. Не підведи мене!
– Не підведу, – твердо сказав Арагорн.
Дуже здивувались воїни Еомера, коли він наказав віддати зайвих коней чужинцям; багато хто недовірливо поглядав спідлоба, але лише Еотайн насмілився висловитись:
– Може, й варто дати коня цьому достойному пану, якщо він належить до народу Гондору. Але ж хіба це можливо, щоб на роханських скакунах гарцювали гноми!
– Можеш не турбуватися, – пирхнув Гімлі. – Краще бігти всю дорогу своїми ногами, ніж дертися на це чудовисько, навіть якби ти мене попрохав, а тим більше, якщо 1
тобі його шкода!
– Якщо не хочеш нас затримати, Гімлі, доведеться погодитися, – вгамував його Леголас. – Не страждай, друже мій, сідай зі мною – так краще за все. Не тобі довірять коня й не ти за нього відповідатимеш!
Арагорнові привели міцного чубарого жеребця; Слідопит, не^ вагаючись, впевнено скочив у сідло.
– Його звуть Хасуфель, Міцне копито, – сказав Еомер. – Він вірно служив загиблому Гарульфові, служитиме й тобі.
Леголасу дістався Арод, тонконогий, норовистий і полохливий. Ельф, незважаючи на це, попросив зняти з Арода й сідло, й вуздечку.
– Мені це ні до чого!
Як не дивно, Арод не тільки безбоязно підпустив до себе нового хазяїна, але й став з першого ж слова підкорятися кожному його бажанню. Роханські вершники дивились на це з великим захопленням, бо не знали, що ельфи зуміють поладити з будь-якою твариною, аби вона мала чуйне серце. Коли ж на спину Арода підсадили Гімлі, гном одразу міцно вчепився у пояс друга – йому було так само незатишно, як колись Сему Гемджи в лоріенському човні.
– Щасливої дороги вам! – побажав Еомер. – Нехай ваші друзі знайдуться! Повертайтеся швидше, влаштуємо розвагу нашим мечам!
– Я повернусь, – сказав Арагорн.
– І я повернусь, – заявив Гімлі. – Ми не закінчили розмови про Королеву Лісу. Я ще повчу тебе ввічливості!
– Подивимось, – посміхнувся Еомер. – Після всіх нинішніх див я вже не здивуюсь, якщо гном побажає своєю [ЗО] сокиркою вбити мені в голову повагу до прекрасних дам… Але спочатку повернися живий!
На цьому вони розсталися. Відмінно бігли роханські коні: озирнувшись через якусь чверть години, Гімлі вже ледве міг розрізнити загін Еомера на обрії. Арагорн не озирався; пригинаючись до шиї Хасуфеля, він слідкував за стежиною. Орки, як і казав Еомер, витоптали цілий тракт уздовж Ентули. На половині шляху до лісу Слідопит зупинив коня й попередив друзів:
– Роханці пройшли слідом за орками, сліди стерто. Схоже, звідси ніхто до Андуїна не повертав. Але орки вже знали, бачили гонитву – могли спробувати як-небудь позбутися полонених, приховати їх… їдьмо повільніше, зараз треба бути напоготові.
Погода почала псуватися. З плоскогір’я Рохан насунулися важкі сиві хмари. Сонце прикрив сірий серпанок. Споночіло. Ліс Фангорн наближався й чорнів усе виразніше. Сліди, як і раніше, ніде не розгалужувались, зате стали зустрічатися вбиті орки: тонкі стріли з білим оперенням прошили їхні спини й горлянки.
На узліссі мандрівників зустріло свіже згарище – вугілля було ще гаряче й димилося. Неподалік виднілася купа шоломів, дротиків, пробитих щитів, зламаних ятаганів. Посеред купи на кілку стирчала голова гобліна; на пом’ятому шоломі ще можна було розрізнити знак Білої Руки. Трохи далі, там, де Ентула витікала з лісу, височів свіжо-насипаний курган. Його вкривали смуги дерну, а на верхів’ї були встромлені колом п’ятнадцять списів.
До ночі трійця встигла обстежити всю околицю, але даремно: Меррі та Пін зникли без сліду.
– Більше нічого не поробиш, – зажурився Гімлі. – Відтоді, як ми вийшли з Причальної Бухти, з усіма загадками сяк-так впоралися, а тепер… Мабуть, згоріли кісточки наших гобітів разом з нікчемними гоблінами. Що ми скажемо Фродо, якщо доведеться? Як погано буде старому Більбо у Рівенделлі… Недарма Елронд не хотів відпускати юнаків з нами!
– Гандальф мав іншу думку, – нагадав Леголас.
– Гандальф збирався дійти до кінця, а сам загинув першим, – не завжди, схоже, його пророкування здійснюються… [31]
– Він не обіцяв безпеки ані собі, ані іншим, – сказав Арагорн. – Існують такі справи, які легше почати, ніж відкласти, навіть коли ризикуєш головою. Піти звідси ми встигнемо й завтра Все одно доведеться чекати світанку…
Віддалившись від побоїща, вони розташувались на ніч під корячкуватим старим каштаном; на ньому збереглося ще осіннє листя, широке, іржаве, наче висохлі долоні з розчепіреними пальцями. Гілля каштана болісно поскрипувало під поривами нічного вітру. Гімлі трусило, мов у йрошрниці, а зігрітися не було чим – іони узяли з собою кожен л#ше по одній ковдрі.
– Давайте розпалимо багаття, – не витримав гном. – Хай це навіть небезпечно! Хай собі орки злітаються, мов мушва на свічку!
– Якщо бідолашні гобіти блукають лісом, вогонь вказав би їм вірний шлях, – підтримав гнома Леголас.
– А заразом й усілякій погані, – сказав Арагорн. – Звідси недалеко до володінь Сарумана. І потім, наскільки я знаю, в межах Фангорна небезпечно рубати дерева.
– Роханці нещодавно палили величезне багаття, – наполягав Гімлі, – онде, поглянь, скільки нарубали дров. А потім провели тут усю ніч, і ніхто їх не чіпав.
– їх було багато, і гнів Фангорна їм не страшний – вони рідко тут бувають, а глибше взагалі не зазирають. Нам же неодмінно доведеться заглибитися. Краще будемо обережними. Не чіпай хоча б живі дерева.
– Не буду, – пообіцяв Гімлі. – Тут лишилося достатньо поління, та ще скільки хмизу…
Гном заходився збирати сухе ломаччя, складати, розводити вогонь. Арагорн, притулившись до стовбура каштана, поринув у роздуми. Леголас стурбовано блукав галявиною, пильно прислухаючись до невиразних голосів ночі. Коли Гімлі висік іскру й полум’я весело затріщало, всі троє сіли навколо вогню і прикрили плащами світлий круг. Листя каштана зашурхотіло сильніше. Леголас підвів голову, придивився:
– Дивіться! Дерево гріється!
Можливо, то було лише оманливе ворушіння тіней, але всім здалося, наче каштан тягнеться до багаття, згинає стовбур, нахиляючись нижче; брунатні листки жорстко терлися один об одного, немов зашкарублі долоні змерзлого мандрівника. [32]
Віддалені дерева стояли нерухомог понуро обмірковуючи якісь свої незбагненні справи. В їхній присутності було незручно порушувати тишу. І все ж таки Леголас запитав:
– Келеборн застерігав нас, щоб не заходили далеко в цей ліс. Чи не знаєш чому, Арагорне? Чи знав про це Боромир?
– У Гондорі люди розповідають різне. Я вважав би все казками, що каламутять розум людей звідтоді, як втрачено справжню мудрість, якби не застереження Келебор-на. Я саме зараз обмірковував, скільки тут правди, а скільки забобонів… Але якщо ти, лісовий ельф, нічого не знаєш, то чим я можу тобі допомогти?
– Ти більше за мене блукав світом. У нас про Фангорн не згадують, тільки співають про онодримів, що колись мешкали тут – люди звуть їх ентами. Фангорн – стародавня пуща, навіть за нашим відліком часу.
– Так, він ровесник Старого Лісу за Могильниками. Елронд казав, ці ліси – залишки Первісного Лісу, де мандрували Первонароджені, коли людські племена ще не прокинулися. Але Фангорн свої таємниці оберігає, про них я нічого не знаю.
– А я й знати не хочу, – вставив Гімлі. – Які б не були тутешні мешканці, від моєї допитливості вони не постраждають!
Перш ніж лягати спати, тягли жереб, кому вартувати. Перша черга випала Гімлі; Арагорн і Леголас лягли. Засинаючи, Слідопит пробурмотів:
– Пам’ятай, Гімлі, не рубай, не ламай живі дерева. По хмиз теж далеко не ходи. Коли щось трапиться – буди мене…
Він загорнувся у ковдру й заснув. Леголас лежав з відкритими очима – розкинувши руки, сплітаючи нічну яву з глибоким сном, як це вміють усі ельфи. Гімлі влаштувався біля вогню, задумливо погладжуючи лезо своєї сокири. Шелестіло листя, більше ніщо не порушувало нічної тиші. І все ж чомусь Гімлі закортіло озирнутися.
Там, де світло зливалося з навколишньою темрявою, гному привиділася постать згорбленого старця з патерицею, у плащі та широкому капелюсі, глибоко насуненому на чоло. Гімлі підскочив, хотів крикнути, але горло перехопило; гном у збентеженні відсахнувся, хруснула гілка. Розбуджені цим звуком, Арагорн і Леголас вп’ялися очима у загадкове видіння. Старець не видав ані звуку, не поворухнувся. [33]
– Що вам потрібно, дідусю? – запитав Арагорн. – Якщо змерзли – підійдіть, погрійтеся.
Арагорн зробив крок уперед, але старець вже зник, мов розчинився у темряві. Шукати його було б зайвою працею – місяць сховався, ніч була чорна, мов смола. І цю смоляну темряву розпороло заливчасте іржання.
– Коні! – шалено крикнув Леголас. – Тримайте коней!
Але Хасуфель і Арод вже зірвалися з прив’язі і помчали невідомо куди. Як грім серед ясного неба – залишитися без коней перед лицем Фангорна, далеко від населених місць… Іржання й пирхання завмерли, віддалилися, і знову тільки вітер шурхотів мертвим листям.
– Отже, коней ми втратили, – підбив підсумки Арагорн. – Нам їх не знайти, хіба що самі повернуться. Доведеться якось обійтися. Добре хоч ноги ще при нас…
– Нога! – вигукнув Гімлі. – Понести нас вони здатні, але нагодувати…
Він підкинув хмизу й посунувся до вогню.
– А вдень навіть чути не хотів про їзду верхи, – засміявся Леголас. – 3 тебе ще вийде чудовий наїзник!