Джон Р. Р. Толкін. “Володар Перснів: Дві Вежі”

Фродо потер чоло і відвернувся від мертвої твердині. Гниле світло зачаровувало, нестямно кортіло ступити на блискучу стежку і мчати до воріт… Усе ж таки він здолав себе, підвівся і відійшов, хоча Перстень, страшенно обважнівши, раптом стиснув шию своїм ланцюжком. Очі гобіта, коли він відвернувся від вежі, страшенно боліли і на деякий час осліпли.
Горлум так і не ризикнув стати на ноги; плазом він повів їх геть, у темряву. Сем підтримував Фродо, щоб не відставати від провідника. Неподалік від мосту стіну гір перетинала вузька тріщина. По ній кудись нагору вела, стежинка; спочатку вона блищала, як і велика дорога, потім, піднявшись над мертвими луками («отруйні луки Моргула», промайнули в пам’яті Фродо чиїсь давні слова), стемніла і непомітною змійкою поповзла на північний край долини.
Гобіти плентались, чіпляючись один за одного; Горлу-ма бачили, лише коли він обертався, чекаючи на них, його очі горіли жовтим полум’ям – може, то відбивалося страшне світло Моргула, а може, прихована злість спливала від близького житла Примар. Фродо і Сем спинами відчували це і боялися оглядатися; намацували дорогу і брели, брели… Коли піднялися вище, дихати стало легше – сюди [285] не діставали випари отруєного потоку; в головах у них прояснилось, але вони вже так змучилися, начебто всю ніч бігли з вантажем за плечима або гребли проти могутньої течії. На верхівці горбатої скелі довелося зупинитися. Фродо присів на камінь. Тут ущелина загиналася, і стежка вела вузенькім карнизом над стіною, немов зрізаною ножем; далі її поглинала темрява.
- Посидьмо хвилинку, – шепнув Фродо. – Я страшенно втомився. Якби ти знав, як мені тяжко… Чи надовго мене вистачить?
- Тсс! Тсс! – шикнув Горлум, підскочивши до них. Він притискав палець до губ, стрясав головою, намагаючись без слів поквапити їх, схопив Фродо за рукав і вказав на стежку, але гобіти не ворушилися.
- Хвилиночку, – благав Фродо. – Ще хвилиночку. Я трохи перепочину…
Знемога скувала його, забравши силу та волю. Горлум більше не намагався порозумітися знаками і засичав, прикриваючи рота долонею, начебто боявся, що підслухають:
- Тут не можна! Не можна відпочивати! Дурні гобіти! Тут Хазяї побачать! Прийдуть на міст і побачать! Ходімо звідси! Додолу, донизу, скоріше вниз…
- І дійсно, підводьтеся, пане, – підтакнув Сем. – Опудало знову слушно каже: не варто тут стирчати, на видноті.
- Гаразд, – сказав Фродо, немов крізь сон. – Я спробую…
Він напружився і підвівся на ноги. Але було вже пізно.
Скеля захиталася і затремтіла. Могутній гуркіт прокотився в надрах землі і розсипався луною серед гір. Сліпуча блискавка потоком червоної лави розідрала заслону ночі над східним хребтом, і низькі хмари багрово блиснули. Невимовно жахливою здалася ця блискавка в долині тіней і примарного сяйва. На розжеврілих хмарах чорним гребенем відбилися зубці гір над рівниною Горгорот. Потім із оглушливим тріском пролунав грім.
Мінас-Моргул відповів. З веж та з навколишніх вершин стрільнули сині блискавки і роздвоєні язики отруйного вогню. Земля застогнала, за стінами твердині знялась веремія: верещали стерв’ятники, пронизливо заіржали коні, очманілі від страху, заволали люди, сповнені люті. [286] Все змішалося, роздирало душу, наростало, підіймаючись дедалі вище, доки лемент не став недоступний для слуху смертних. Гобіти скорчилися, заткнувши вуха…
Галас перейшов у протяжливе виття і вщух. Фродо обережно підвів голову. Мінас-Моргул стояв навпроти, майже на рівні його очей; брама, котра щирила залізні ґрати, немов зуби в широко розкритій пащі, була одхиле-на навстіж. А з неї, сотня за сотнею, виходило військо. Усі до єдиного одягнені в чорне, ряди швидко і безшумно рухалися по світлому шляху і вливалися в долину нестримним потоком чорної лави. Перед піхотою їхала кіннота в бойовому порядку, а попереду кінноти їхав вершник, вищий за всіх інших, теж весь у чорному, тільки на чолі під каптуром зловісно поблискував сталевий шолом з короною на ньому. Вершник вже наближався до мосту; Фродо стежив за ним широко розплющеними очима, не в змозі замружитися чи відвернутись. Сумнівів не було: примарне воїнство вів вождь чорної Дев’ятки, той, чия крижана рука простромила плече Фродо сталевим клинком! Стара рана відразу занила, а серце Фродо заскніло.
Вождь назгулів в’їхав на міст і раптово зупинився. За його спиною завмерло військо. Запанувала мертва тиша. Вершник в короні відчув заклик Персня. Темна голова повільно поверталася зліва направо – незрячі очі свердлили навколишню пітьму. Фродо чекав, як птах, заворожений удавом. Ніколи ще так сильно не мучила його спокуса надіти Перстень. Але Фродо знав: той лише видасть його, та й чи міг він змагатися з володарем Мінас-Моргу-ла! Жах заповнив його душу, але воля ще опиралася. Вже рука його, підкоряючись натиску, самовільно потягнулася до ланцюжка – Фродо стежив за рухом власних пальців, начебто за чужими, але в останню мить встиг направити їх трохи нижче, до іншого скарбу, захованого на грудях. Він намацав під курткою прохолодну гладеньку поверхню – дарунок Галадріелі, зоряний фіал, що він його так довго і старанно зберігав! Чари Персня відразу розсіялися. Фродо перевів подих і опустив голову.
Тої ж миті ватажок Дев’ятки відвернувся, пришпорив коня і спрямував його на міст. Ельфійський плащ сховав Фродо від очей ворога, ельфійський світильник додав сил – ворожа воля не зім’яла його. Чорне воїнство поспішало [287] до Південного Тракту: Володар Тьми наказав збиратися у великий похід…
Назгул зник, розчинився, як тінь, за закрутом; чорні шеренги пройшли по мосту і теж зникли одна за одною. З часів Ісілдура не бачила ця ущелина такого сильного війська, ніколи ще не наближався до берегів Андуїну Великого такий жорстокий ворог. А це ж була лише частка армії Саурона, і навіть не найбільша!
Фродо здригнувся, згадавши Фарамира. «Отже, почалося. Цей ліс мечів та списів повзе до Осгіліату. Чи встигне Фарамир відійти за ріку? Він передбачав війну, але чи міг передбачити годину її початку? Хто буде обороняти переправу від вождя назгулів? А за ним прийдуть ще й інші… Все пропало. Я занадто боявся і гаяв час. Все пропало. Навіть якщо я виконаю волю Ради, хто довідається про це, хто розповість? Усі старання зійдуть нанівець…»
На душі ставало все гнітючіше, і він заплакав. А чорні полки йшли та йшли через міст. І раптом з далекої далечіні, із сонячного гобітанського ранку до Фродо долинув знайомий голос:
- Очумайтеся, пане, прокиньтеся!
Фродо, мабуть, не здивувався б, якби далі прозвучало: «Сніданок на столі»! Але Сем квапив:
- Опам’ятайтеся, пане, все тихо, можна йти!
Пролунав глухий стукіт – брама Мінас-Моргула зачинилася. Останній ряд списоносців зникав за мостом. Світло на вежі згасло, але напруга не слабшала.
- Прокиньтеся, пане, не зволікайте! У фортеці ще залишилася сторожа, а в неї і очі й вуха, чи як там ще вони стежать за довколишнім. Не можна так довго стирчати на одному місці. Ходімо звідси, пане Фродо!
Фродо потрусив головою, підвівся. Розпач не відпускав його, але слабкість минула. Він навіть зміг невесело посміхнутися: хвилину назад вважав, що все скінчилося, а зараз так само твердо впевнений в успіху, і вже не настільки важливо, чи довідаються про це Фарамир, Елронд, Галадріель і взагалі хоч єдина жива душа… Фродо стиснув ціпок в одній руці, фіал Галадріелі – в другій. Живе світло тонкими промінчиками пробилося між пальцями; тоді він сховав фіал під куртку, ближче до серця. Він відвернувся від Мінас-Моргула, що майорів тепер ледве помітною сірою тінню над долиною, і пішов далі. [288]
Коли брама Мінас-Моргула розчахнулася, Горлум кудись пропав, поплазував карнизом вперед. Тепер він виповз із темряви, цокаючи зубами і заламуючи руки:
- Скажені! Бевзі! Скоріше! Нехай гобіти не обманюють себе, небезпека не минула, ні! Скоріше ж, скоріше!
У них вже був чималий досвід, і все ж таки сходження по вузькому карнизу далося нелегко. На щастя, воно тривало недовго. Карниз привів їх до напівкруглого виступу, за яким схил ставав більш положистим, а потім раптом з’явився зазубрений проріз у товщі гори. Це був перший проліт сходів, обіцяних Горлумом. Тут було досить темно, нічого не видно далі простягнутої руки. Але очі Горлума, як ліхтарі, блідо горіли на крок попереду; він попередив пошепки:
- Обережно! Сходинки, багато сходинок. Тепер ідіть дуже обережно!
І дійсно, довелося стежити за кожним кроком. Спочатку Фродо і Сем почували себе досить впевнено – їх прикривали стіни східців, але вони підіймалися круто, вузькі, різної висоти, часто зрадницьки слизькі, вивітрені, що аж розсипалися при легкому натиску. Гобіти вже не йшли, а повзли, тяглися на руках, чіпляючись за верхні сходинки та з зусиллям підтягуючи збиті, зомлілі від утоми ноги. Чим глибше вгризалися сходи в гору, тим вище ставали їх стінки; і саме в ту хвилину, коли гобіти відчули, що більше не зроблять ні кроку, Горлум обернувся, блиснувши очима:
- Досить! Перші сходи скінчилися! Славні гобіти високо піднялися. Ще кілька кроків – і все!
Сем і Фродо якось переповзли останні сходинки і посідали, розтираючи занімілі коліна і щиколотки. Але Горлум не дозволив розсиджуватись:
- Попереду другі сходи. Ще вищі, ще довші. Відпочинете там, нагорі.
- Ще довші? – застогнав Сем.
- Так-так. Але не такі важкі. Гобіти вже здолали Стрімкі Сходи. А тепер будуть просто Круті.
- А потім? – запитав Сем.
- Там буде видно. Так-так, побачимо…
- Здається, ти говорив про якесь підземелля, – нагадав Сем. – Чи тунель, щось начебто таке? [289]
- Так-так, начебто, – закивав Горлум. – Можна буде відпочити в переході. А якщо ми там пройдемо, все буде гаразд. Так-так, гобіти будуть вже на тому боці… якщо пройдуть!
Фродо пересмикнуло від цих слів. Піднімаючись сходами, він розгарячився, змок, а з гір тягло сніговим протягом. Фродо підвівся, обтрусився:
- Ходімо. Тут сидіти зовсім неможливо. Западина, по якій вони тепер пробиралися, тяглася на
кілька миль. Протяг посилювався, пробирав до кісток, немов гори намагалися здмухнути прибульців. Мандрівники зовсім вибилися з сил, коли відчули праворуч від себе порожнечу. Крізь смоляну пітьму часом пробивалися мутні червонуваті відблиски, і гобіти побачили широку платформу над прірвою кілька сотень ліктів завдовжки. Зліва нагромаджувалися гладко зрізані уступи; Горлум повів їх уздовж цих уступів. Підйом закінчився, але пробиратися в темряві по захаращеному кам’яними брилами ґрунту було нелегко. Йшли повільно, озираючись. Ні Сем, ні Фродо не могли б навіть приблизно відповісти, скільки годин минуло. Ночі, здавалося, не буде кінця.
Нарешті підійшли до початку других сходів. їхні східці були нерівні, примхливо вигинались; іноді доводилося ступати самісіньким краєм урвища. Фродо ризикнув глянути вниз і побачив глибокий колодязь долини Моргула. На дні її ртуттю поблискував шлях з Осгіліату до Безіменного Перевалу. Фродо поспішно відступив і більше дивитися не став.
Другі сходи привели їх до наступного плаского майданчика. Зручна дорога лежала глибоко в долині; стежка йшла своїм, небезпечним шляхом, неглибокою западиною до найвищих хребтів Похмурих Гір. Тільки гострі скелі та провалля, повні пітьми, грізно чорніли навкруги, та ще широкі щілини, та осипи і купи уламків – наслідки вічних морозів та вітрів. Червонувате світло посилювалося. Може, це займався світанок над володіннями Саурона, або сам він роздмухував жар у темних кузнях Горгороту? Далеко попереду, десь угорі Фродо угледів кінець стежки: темний провал між двома відрогами; над ним нависали обвітрені скелі.
Фродо зупинився і спробував придивитися краще. На скелі ліворуч стирчав незрозумілий наріст з червоним вогнем на верхівці. Фродо збагнув: це вежа, що охороняє [290] перевал. Він торкнув Сема за руку і вказав пальцем на своє відкриття.
- Таємна стежка охороняється! – пробурмотів Сем. – Цього я й очікував! А ти, – крикнув він Горлуму, – ти, звісно, знав наперед і мовчав!
- Усі шляхи тут охороняються, так-так, – спокійно відповів Горлум. – Як же інакше? Але якщо гобітам обов’язково потрібно, може, тут охороняють менш пильно? І потім, сторожа могла геть уся піти на війну.
- Могла! – сердито передражнив Сем. – Тільки це й добре, що туди ще видряпатися треба… Давайте відпочинемо! Подивіться, пане, скільки ми відміряли…
- Мабуть, ти маєш рацію, – погодився Фродо. – Знайдемо куточок, де нема протягу, і наберемося сил перед вирішальним стрибком.
Так він тепер це розумів: вирішальний стрибок. Те, що чекало за горами, здавалося поки що таким далеким! Зараз не було нічого важливішого, ніж здолати неприступний перевал. Якщо поталанить, все інше теж якось складеться…
Вони влаштувалися між прикриттям двох каменів, Фродо і Сем – глибше в тіні, Горлум – ближче до виходу. Поїли, пам’ятаючи, що це остання трапеза перед вторгненням до Безіменної Країни, а може, і взагалі остання в житті. По жмені гондорських запасів, по шматочку лоріен-ських хлібців, запили водою – ощадливо, аби горло промочити: воду тепер доводилося берегти.
- Хотів би я знати, де ми далі воду брати будемо, – непокоївся Сем. – Адже без питва ніхто не може жити, орки, наприклад, п’ють, як усі…
- П’ють, звісна річ, – відповів Фродо, – але їхні напої не для нас…
- Тим паче треба було б наповнити фляги. Тут, щоправда, джерел ніде не видно. І Фарамир попереджав, щоб не пили Моргульської води.
- Він сказав: «не пийте води, що тече з Імлад-Моргу-ла», а ми вже піднялися вище, виходить, звідси вода тече «у» долину, а не «з» неї, – зауважив Фродо.
- Все одно не став би пити. Краще вже померти від спраги, ніж від отрути. – Сем покрутив носом і додав: – Тут навіть повітря отруєне, затхле якесь. Оце так місцинка… [291]
- Все навкруги прокляте, – сказав Фродо..- Земля, каміння, повітря і небо. Нічого не поробиш: дійшли сюди, то вже й далі підемо.
- Знали б ми заздалегідь хоч трішки більше, не полізли б сюди! Ось як з великими подвигами насправді виходить… Я раніше думав, що герої шукають пригод з нудьги, розважаються, так би мовити, подвигами. А тут доля сама, зі своєї волі тягне тебе у вир, стежина сама виводить. І, напевно, в кожного по дорозі буває чимало зручних можливостей відмовитися, але вони не звертають… А якщо хто з півдороги і заверне, про них і згадки не залишиться. Пам’ятають тільки тих, хто витримав до кінця, навіть якщо самому герою і не пощастило: здаля все інакше сприймається. Скажімо, повернеться хтось цілий та здоровий, наприклад старий пан Більбо, начебто все гаразд, аж ні, не так, як було колись. А слухачам цікавіше, коли герою не щастить. Як ще наша історія складеться…
- Звідки нам знати? – відгукнувся Фродо. – Це слухачі можуть знати щось заздалегідь, здогадуватись, а герою нічого не відомо, та й не потрібно йому…
г- Це точно. От Берен і сподіватися не смів, що здобуде Сільмарил із залізної корони Тангородрима, але ж здобув, а поневірянь він зазнав прикріших, ніж ми… Ну, це взагалі довга історія, там і щастя, і нещастя, і взагалі всяке різне, а потім Сільмарил потрапив до Еаренділа… Ох, як же мені раніше на думку не спало! Адже в нас… у вас, пане, в пляшечці зберігається часточка світла Сільма-рила. Виходить, ми продовжуємо ту ж історію! Виходить, великі історії не кінчаються?
- Історії – ні. А діючі особи відіграють свою роль і відходять. І наша роль коли-небудь скінчиться.
- От тоді ми і виспимося, – хмуро пожартував Сем. – Слово честі, я про одне мрію: вимитися добре, відіспатися і вийти до саду з лопатою! Для великих діянь я не дуже пристосований. А все ж таки цікаво, чи запам’ятають нас, чи складуть пісні? Чи вийде повість, щоб розповідати вечорами біля каміна? Уявляєте, от сидять гобіти, і хтось просить: «Розкажи про Фродо і Перстень», і малята підстрибують, ляскаючи в долоні: «Будь ласка, розкажи, ми це так любимо! Фродо був хоробрий, правда, таточку?» – «Зрозуміло, [292] дітки, адже Фродо – найславнозвісніший з гобітів, а це багато чого варте!»
- Ого, куди заїхав! – посміхнувся Фродо і розсміявся голосно та весело. Такого сміху не чули ці гори від дня пришестя Саурона. Камені здивовано прислухалися, і гірські піки зацікавлено схилилися – так здалося СемовЬ
- Знаєш, – сміявся Фродо, – тебе послухати, так начебто по писаному читаєш. Тільки ти забув ще: «Таточку, а чому в книжці так мало висловів Великого Сема? Мені вини жахливо подобаються, такі смішні! Правда, таточку, Фродо недалеко зайшов би без Сема?»
- Вам усе жарти, – образився Сем. – Я ж серйозно…
- І я теж. Серйозніше неможливо. Але ми трошки забігли наперед. Поки ми стирчимо на найбридкішому рядку всієї історії, і як би майбутнім гобітятам не довелося просити: «Досить, таточку, мені страшно, не хочу далі й слухати…»
- Навряд чи так буде, – відповів Сем. – Справи минулі завжди виглядають інакше, ніж нинішні. У книжці і Горлум може вийти симпатичнішим, ніж насправді. Він, здається, колись любив усякі перекази… Цікаво, а ким він себе вважає – позитивним героєм чи негативним? Агов, Горлуме! А ти хотів би стати героєм? Гей! Ось тобі й на: знову десь пропав!
Горлум зник. Але ж він, відмовившись за своїм зви-* чаєм від їжі, тільки що укладався спати! Вчора, у лісі, він ще міг піти на полювання. А сьогодні?
- Що за дурна звичка – зникати не спитавши! – обурився Сем. – Особливо тут і зараз. На кого отут полювати? На каміння? Тут і клаптика моху не відшукаєш…
- Не мороч собі голову, – порадив Фродо. – Не сиділи б ми біля цього перевалу, якби не Горлум. Відтак згодимося з його звичками. Ну, а якщо він веде подвійну гру – з цим нічого не вдієш.
- Тим паче я б волів мати його постійно при собі, – заперечив Сем. – Пригадайте, пане, як він вперто мовчав, що цей шлях охороняється? І ось на тобі: навряд чи там порожньо, у тій вежі. А якщо він туди доповідати поскакав?
- Малоймовірно. Орки його капостям тільки заважатимуть. Він давно вже видав би нас, якби хотів, не ускладнював би справу мандрами по горах. А він старанно ховався, [293] бо смертельно наляканий! Можливостей зрадити в нього було багато… Ні, я думаю, він має власні плани.
- Отож і я кажу, він віддав би нас оркам ні за цапову душу. Тільки йому важливіше інше. «Бідний Смеагорл шукає свій скарб…» Не розумію, навіщо було заводити нас так далеко. Чи тут йому здається простіше впоратися з нами?
- Навряд чи він здатний вибудувати точний план, – відповів Фродо. – Розум у нього затуманений… Досі він просто намагався не підпустити Ворога до скарбу. Для нього це була б повна катастрофа. Тому він і тягне час, шукає випадку…
- Підлиза і Падлюка, – кивнув Сем, – я давно це знав. Чим ближче до Безіменного Краю, тим частіше Падлюка показує зуби. Запам’ятайте мої слова: навіть якщо дістанемось до перевалу, не дозволить він нам внести це до Мордору просто так, за спасибі!
- Дійдемо, там і побачимо.
- Ні, потрібно і зараз дивитися пильніше! Падлюка миттю з нами поквитається, якщо застане сплячими. Але вам треба відпочити. Ви спіть, а я повартую.
- Спати? – зітхнув Фродо, немов побачив у пустелі міраж тінистої оази. – Мабуть, я міг би і тут поспати…
- І на здоров’я! Кладіть голову мені на коліна, так буде зручніше…
У цій позі і знайшов їх Горлум, коли повернувся через кілька годин. Сем сидів, спираючись спиною на плаский камінь; голова його звісилася набік, одна рука була під потилицею Фродо, друга – на його грудях. Обличчя обох були безтурботно спокійні.
Горлум довго дивився на них. Дивний вираз промайнув на його кощавому, висохлому обличчі. Злі вогники в очах згасли, начебто вугілля затягнулося попелом. Горлум болісно скривився, ступив у бік перевалу, потряс головою, відступив; його роздирали сумніви. Він схилився над гобітами, простягнув тремтячу руку і повільно, дбайливо, майже ласкаво доторкнувся до коліна Фродо. У цю хвилину Горлум здавався дуже старим, виснаженим гобітом, якого втомило безмірно тривале життя, бо пережив він свій час, друзів, рідню і веселі луги своєї юності – бідний, жалюгідний, голодний…
Від дотику руки Горлума Фродо поворухнувся і скрикнув. Сем відразу очуняв від дрімоти. [294]
- Гов, приятелю! – вигукнув він. – Ти що тут робиш?
- Нічого, нічого, – смиренно відповів Горлум. – Пан добрий!
- Від чого ж ти втікаєш, якщо добрий? Де тебе носило? Втік крадькома і повернувся крадькома, старе ти опудало!
Горлум відсахнувся. Хвилина лагідного роздуму минула.
- Опудало! Опудало! – засичав Горлум. – Гобіти завжди чемненькі! Гей, добрі гобіти! Смеагорл веде їх таємними стежками, допомагає, а йому – «опудало»! Добрі друзі, так-так, моя радість, добрі друзі!
Сему стало соромно, однак довіряти Горлуму він все одно не міг.
- Прошу пробачити, – сказав він. – Ти застав мене сплячим, а я мусив не спати і тому прокинувся трохи не в гуморі. Пан Фродо так втомився, а я… негарно вийшло, зрозумій мене. І все-таки, де ти пропадав?
- Ходив у опудальських справах, – огризнувся Горлум. Очі його так і палахкотіли зеленою злістю.
- Ну, не хочеш казати, то й не треба. Далі все одно разом підемо. До речі, котра година? Ще вчора чи вже сьогодні?
- Сьогодні, – буркнув Горлум. – Коли гобіти заснули, день вже настав. Як нерозумно, як безтурботно! Якби бідне опудало Смеагорл не був напоготові, як завжди …
- Та вгамуйся ти, набридло, – відмахнулся Сем. – Давай будити пана Фродо.
Він схилився над Фродо і шепнув у саме вухо:
- Пане, настав час прокидатися!
Фродо розплющив очі, побачив Сема, сонно посміхнувся:
- Чого так рано, Сем? Адже ще темно!
- Тут завжди темно, – відповів Сем. – Горлум повернувся, пане, і каже, що ранок давно минув. Настав час іти – вирішальний стрибок!
Фродо глибоко зітхнув і підвівся.
- Так, щось вирішимо… Добридень, Смеагорле! Ти знайшов собі поживу? Відпочив?
- Ні те, ні інше, – відрізав Горлум. – Так Смеагорлу і треба, цьому старому опудалу!
Сем озлився, але змовчав.
- Не варто вигадувати собі прізвиська, Смеагорле, – відповів Фродо, – ні жартома, ні всерйоз. Не треба, чуєш? [295]
- Смеагорл прийняв те, чим його обдарували, – процідив крізь зуби Горлум. о- Добрий пан Сем, наймудрі-ший з гобітів, сам придумав для Смеагорла прізвисько!
Фродо запитливо глянув на Сема.
- Вирвалося в мене слівце, -=- зізнався Сем, – як побачив, що він до вас лізе. Але я відразу вибачився, а якщо він і далі цю історію мусолити буде, вибачення назад заберу!
- Забудьмо про це, – сказав Фродо. – Послухай, Смеагорле! Здається, останній відрізок шляху ми можемо відшукати і без тебе. Перевал уже видно, договір ти виконав, і тепер ти вільний. Можеш повернутися до таких місць, де вдосталь їжі і можна спати спокійно, не побоюючись слуг Ворога. Я намагатимуся після повернення сам віддячити тобі за службу, а ні, то мої друзі…
- Ні! – верескнув Горлум. – Ще ні! Гобіти самі не знайдуть… Потрібно ввійти до тунелю. Смеагорл повинен іти з вами далі. Йому не можна спати, не можна, ні. Ще рано…

Розділ 9
ЛАБІРИНТ ШЕЛОБИ
Якщо день і почався, особливої різниці гобіти не помітили: небо лише трохи посіріло. Йшли в звичайному порядку – Горлум попереду, гобіти слідом; доводилося петляти серед незліченних стовпів, зубців і вигадливих фігур, видовбаних вітрами в сухій породі. Тиша навколо стояла, як нерухома болотна вода. Останнє пасмо гірського хребта, сіра гола стіна немов підіймалася назустріч гобітам, заступаючи собою весь світ. Сем раз у раз крутив носом:
- Тьху, ну й смердить! Як на смітнику…
Горлум дав знак зупинитися. У стіні чорніла кругла діра. З неї тхнуло трупним смородом, ще гірше, ніж у гнилій долині Моргула.
- Нам туди, – шепнув Горлум, – вхід отут. Назви підземелля він і зараз не сказав. А це був Тірах-
Унгол, Лабіринт Шелоби…
- Іншого шляху немає, Смеагорле? – запитав Фродо.
- Немає, немає! Потрібно йти туди!
- А чи сам ти ходив? – запитав Сем. – Втім, тобі сморід не загроза! [296]
Горлум блиенув очима.
- Гобіт нам не довіряє, мій дорогессегіький, – заси’-чав він. – Не бажає нам вірити. Але Смеагорл усе зйєс* се… Так-так! Він пройшов тут одного разу, наскрізь нро-йшов гору, ця стежка – єдина!
- А смердить відкіля? -г не вгамовувався Сем. – Це знаєш, на що схоже? Тьху, і казати огидно! Схоже на лігвище орків, де сто років не чистили..*
- Та що вже там, – сказав Фродо. – Орки, не оркй, йти треба, подітися нікуди…
Вони вдихнули глибше, немов про запас, гірського повітря і ввійшли до печери. Вже за кілька кроків від входу темрява стала безпросвітною. Ніколи в житті не доводилося Фродо і Сему потрапляти в таку моторошну темряву: навіть у Морії морок не був настільки густим і глибоким. Там хоч інколи віяло свіжим вітром, там гуляла луна і можна було відчути простір навколо себе. А тут у застійному повітрі глухнули і звуки, і розум, і пам’ять про кольори, про квіти. Ніч була завжди і буде вічно, не існує нічого, крім ночі… Правда, чуття гобіти не втратили, а дотик навіть загострився – тепер пальці рук і ніг були їм замість очей. Проти сподівання, дно і стіни тунелю виявилися зовсім гладенькими, подекуди траплялися одна-дві сходинки, і виразно відчувався досить крутий підйом. Гобіти ледь діставали до стін витягнутою рукою, хоча йшли пліч-о-пліч; здавалося, що їх розділяє прірва і кожен приречений наодинці тинятися в цій всесвітній пітьмі.
Горлум випередив їх, спочатку ненабагато. Поки гобіти ще помічали подробиці, вони чули подих і сичання. Але незабаром їх охопило дивне оціпеніння, чуття і слух притупилися, і тільки зусилля волі штовхало вперед, до мети, до виходу. Вони втратили почуття часу і відстані, але ще не зайшли далеко, коли ліва рука Сема намацала пролом у стіні; звідти ледь тягло холодом.
- Бічні ходи, – шепнув Сем, хоч язик його не слухався. – Лігвище орків, я так і знав…
Потім він знайшов ще один провал праворуч, а Фродо – ліворуч, і ще, і ще; проміжки були то ширші, то вужчі, але з шляху не збивали – головний прохід прямо і неухильно підіймався нагору. Чи далеко він тягнеться і скільки їм терпіти ще? Чим вище, тим задушливіше ставало; під склепінням проходу щось вилося, до голів, до [297] плечей торкалося якесь клоччя чи батоги, що звисали зі стелі. Сморід густішав. З усіх почуттів у гобітів залишився тільки нюх, і він став для них найгіршим катуванням. Скільки часу минуло – година, три, п’ять? Година здавалася добою або навіть тижнем… Сем пригорнувся до Фродо, вони взялися за руки і тепер не боялися загубити один одного. Фродо продовжував лівою рукою обмацувати стіну і раптом ледве не провалився в чергову порожнечу. Цей пролом виявився набагато ширший за колишні, з нього так тхнуло і так виразно відчувалася чиясь напружена зла воля, що Фродо очманів, а Сем похитнувся і впав; силкуючись здолати страх, Фродо потягнув Сема за руку.
- Вставай! – хрипло прошепотів він. – Тут гніздо і смороду, і страху, скоріше вперед!
Зібравши залишки сил, він підняв Сема і потяг, але ж потрібно було ще рухати власними ногами… Сем плентався, спотикаючись: крок, другий, третій… шостий… Вони не бачили, чи скінчився небезпечний пролом, але відразу помітили, що можуть ворушитися вільно – невідомий ворог послабив лабети.
І тоді тунель роздвоївся. В пітьмі вони не могли визначити, який з коридорів ширший і куди повертати. Доводилося вибирати наосліп, а помилка означала вірну смерть!
- Куди ж пішов Горлум? – беззвучно запитав Сем. – Чому нас не почекав?
- Смеагорле! – нерішуче покликав Фродо. – Смеа-горле!
Голос його зривався, слова пролунали ледь чутно. Ніхто не відповів, навіть луна.
- Цього разу ми, здається, зовсім пропали, – пробурмотів Сем. – Мабуть, заздалегідь смакував, як заведе нас сюди і кине. Ну, Горлуме! Потрапиш ти мені до рук, гадино, ото вже наплачешся…
Обмацавши стіни, вони з’ясували, що ліворуч ходу немає – там був кінець тунелю, а може, обвал.
- Виходить, нам праворуч, – шепнув Фродо.
- То ходімте ж скоріше, – видихнув Сем. – Десь тут ховається якесь чудовисько ще гірше за Горлума, воно на нас вирячується… відчуваєте?
Вони відійшли лише кроків на десять, коли раптом почули незнайомий, особливо страшний у цій тиші звук: булькіт, бурмотіння, протяжливе, злісне сичання. Гобіти [298] обернулися, нічого не побачили і завмерли, не знаючи, що робити далі.
“- Це пастка, – мовив Фродо і взявся за меча. Йому згадався Могильник, де він здобув його. Ех, сюди б Тома Бомбадила! Серце защеміло від нестримного розпачу, і раптом перед очима спалахнуло світло; сяйво переломилося на окремі кольори, заграло зеленню, золотом і лазур’ю, і Фродо побачив, начебто на малюсінькій, мистецьки написаній картині, Володарку Галадріель на свіжій .траві лоріен-ського лугу і почув: «Тебе, Хранителю, я обдаровую останнім… У цьому фіалі крапля води з Дзеркальної заводі, пронизана променями Стьмарила, вечірньої зірки. Чим чорніша Тьма, тим вона яскравіше сяє…»
Булькіт і шипіння наближалися, до них додався ще різкий скрип, немов якась величезна комаха повзла, даючи знати про себе хвилями гнилого смороду.
- Пане, пане! – вигукнув Сем, бо до нього повернулися разом і голос, і жвавість. – Де фіал? Володарка обіцяла, що він освітить нам будь-яку пітьму!
- Фіал? Володарка? – повторив Фродо, не розуміючи. – Авжеж! Як же я міг забути!
Він сунув руку за пазуху й обережно витягнув дарунок Галадріелі. Кришталеве скло слабко засвітилося, як зірка у вечірньому тумані, потім дужче, дужче, і от засяяло сонячне полум’я, начебто сам Еаренділ зійшов з небесного шляху в надра землі й останній Сільмарил сяє в його вінці, і рука фродо сама по собі засвітилася! Темрява відступила.
Фродо здивувався: і це чудо він так довго зберігав, як пам’ятну дрібничку, не відаючи його цінності і сили! Він майже не думав про нього в дорозі, вперше згадав у долині Моргула, але відкрити не ризикнув, щоб ворог не помітив світла. А тепер…
- Айя Еарендил Єленіон аккалима! – вигукнув він – невідомо відкіля знайшлися слова, немов чийсь інший голос вирвався з його грудей, сильний, дзвінкий, не перекручений затхлістю підземель.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Травень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031  

Підписка

  • Цікаве