Джон Р. Р. Толкін. “Володар Перснів: Дві Вежі”

У Середзем’ї ще доживають свій вік потвори ночі, древні і повні злості. Та, що підбиралася зараз до гобітів, чула бойові кличі ельфів у прадавні часи і ніколи їх не боялася; і нині він її не приборкав. Слова ще дзвеніли, згасаючи, коли Фродо відчув потік злісної, смертоносної волі. У тунелі [299] між затерплими тобітами і бічним проломом, де їм стало погано, загорілися два грона зелених вогнів. Прихована небезпека нарешті стала явною. Зоряний вогонь відбився в тисячах мушиних очей, але вони, й самі горіли жадобою вбивства. І зажерливість горіла в них, і передчуття поживи, і зловтіха: жертви потрапили в безвихідну пастку.
Фродо і Csu, смертельно злякані, почали задкувати. Але рухалися гобіти, рухалися і моторошні грона. Рука Фродо зі світильником замліла і потроху опускалась; раптом ворожий погляд, начебто для забави, ледь відпустив їх, і вони, показавши ворогу спини, у сліпій паніці пробігли кроків на сорок уперед, але, оглядаючись, Фродо переконався: очі не відстають, а наближаються різкими стрибками. Трупний сморід обступив гобітів. — Стій, стій! – вигукнув Фродо. – Бігти даремно!
Очі підкрадалися все ближче.
– Галадріель! – закричав Фродо і, зібравши останні крихти хоробрості, знову підняв фіал над головою. Страшні очі зупинилися, ледь помутніли – від подиву. Серце гобіта стрепенулося; не усвідомлюючи, що робить, не розмірковуючи, що штовхає його – божевілля, відвага чи розпач, – він перехопив фіал лівою рукою, а правою висмикнув з піхов свій арнорський меч. Жало спалахнуло, непоборна ельфійська сталь заіскрилася сріблом, блакитні відблиски ударили в пітьму. З зоряним світильником та мечем у руці Фродо, гобіт з далекої мирної країни, пішов без страху на невідомого ворога!
Очі здригнулися. Чим ближче насувалося світло, тим сильніше застилала їх каламуть розгубленості. Потім вони почали гаснути, цятка за цяткою, і відступати. Темні потвори завжди біжать від сонця, місяця і зірок, а тут зірка небесна спалахнула прямо в норі! Власниця моторошних очей злякалася. Величезна туша повернулася, прикриваючись від світла власною тінню, і сховалася в темряві.
– Пане, пане! т- закричав Сем (він ішов слід у слід за Фродо, теж з оголеним мечем). – Благословення зіркам! Як гарно заспівали б про це ельфи… Дожити б нам, розповісти їм усе та послухати, як проспівають! Досить, пане, стійте. Не переслідуйте цю потвору! Треба бігти з цієї капосної діри, бігти…
І вони обернулися і побігли. Тунель підіймався, мерзенні запахи з нори чудовиська залишилися внизу, і надії гобітів [300] знов ожили. Вже їм назустріч повіяло холодним, свіжим повітрям. Вихід, довгоочікуваний вихід! Задихаючись вщ туги за небом і вітром, гобіти рвонулися вперед. І раптом невидима сила пружно виштовхнула їх. Вихід не був завалений камінням, і все ж таки пройти не можна було. Його затягла м’яка на дотик, податлива, але неприступна завіса: повітря вона пропускала, а світло не пробивалося. Гобіти поторгали руками, натиснули плечима – і відкотилися, вщкинуті. Фродо посвітив фіалом і побачив завісу, немов виткану з туману, сіру тканину з правильним багатокутним малюнком, з ниток завтовшки з корабельний канат.
– Павутиння! – гірко посміхнувся Сем. – Лише павутиння, га! Та який же павучок, судячи з роботи? Ну, спробуємо впоратися самі?
Він заходився розлючено рубати павутиння мечем, але товстелезні нитки гнулися і відразу розпрямлялися, як тятива. Тричі Сем атакував заслону, і лише одна-єдина нитка лопнула і звилася пружиною, хльоснувши його по обличчю.
– Так ми і за тиждень не впораємося, – жахнувся Сем. – Що робити? Ця банькаста гидота нас не доганяє?
– Не бачу, – відповів Фродо, – але погляд відчуваю. Напевно, готує нові напади. Якби світло згасло або ослабнуло, вона б миттю примчала.
– Потрапили в пастку на порозі! – сумно сказав Сем. – Як мухи! Хоч би відплата Фарамира наздогнала Горлума, тільки скоріше!
– Нам від цього краще не стане. Дай мені спробувати, Все ж таки Жало ельфійської роботи. В Белеріанді, де його кували, теж водилися величезні павуки. Ось тобі світильник, дивися пильно. Не бійся, тримай його вище і стеж за очима!
Фродо підійшов до павутиння впритул, замахнувся і рубонув щосили. Відразу ціле пасмо лопнуло, нитки скрутилися. Жало зрізало їх легко, як коса свіжу траву. У павутинні утворилася помітна дірка. Ще удар, ще один – і незабаром усі нитки, до котрих Фродо зміг дотягтися, зависли жмутами, сірим прядивом.
– Вперед! – гукнув Фродо. – Тікаймо! Божевільна радість охопила його. В голові зашуміло,
як від міцного вина. Із бойовими вигуками, він вискочив з печери.
Світ здавався йому чудовим. Клуби чорного диму розсіялися, кривава заграва Мордору блідла; день згасав, а [301] Фродо ввижалося, ніби настає світанок. Він вибрався майже на саму вершину хребта. Перед ним темною борозною між стрімчаків, що дерли небо, лежав Кіріт-Унгол. Коротка перебіжка – і вони на тому боці!
– Перевал, Семе! – гукнув Фродо, забувши, що тут, на волі, його голос лунає далеко навколо. – Біжімо! За хвилину ми на місці, ніхто нас тепер не затримає!
Сем помчав щодуху, але на радощах не забував озиратися через плече, побоюючись погоні. Ні Сем, ні його хазяїн не знали всієї підступності та хитрощів Шелоби. А в неї був аж ніяк не один вихід з печери…
Вона жила тут багато століть, ця остання павучиха; колись її рід населяв землі ельфів на заході, нині затоплені Морем. З величезними павуками боровся Берен у Горах Погрози, у Доріаті; під час одного такого полювання він і зустрів на зеленій галявині в ялиннику прекрасну Лючиень у місячному сяйві. Ніхто не знає, як спромоглася Шелоба вибратися з лісів, що гинули, і потрапити до гір – мало відомостей збереглося про Чорні Роки. Так чи інакше, жила вона тут ще перед тим, як з’явився Саурон і були закладені перші камені Барад-Дура. Вона нікому не служила, крім самої себе, пила кров людей і ельфів, товстішала і пухнула, справляючи моторошні бенкети в пітьмі лабіринту, і повсюди наставляла свої тенета: все живе годилося їй на їжу. Виродки, яких вона наплодила з нещасними самцями (вона їх усіх з’їдала), розповзлися по долинах Похмурих Гір і далі на схід до Дол-Гудцору і лихих хащ Глухомані; але жоден з них не міг зрівнятися в лютості із Шелобою, останньою з мерзенного роду Унголіанта.
Колись давно, нишпорячи в пошуках укриття від сонячного світла, зустрівся з нею Горлум; він вклонився їй, віддав почесті, і з того часу її зла воля і лиховісна сила підтримували його і гасили навіть малі, випадкові іскри світла в його душі. Він пообіцяв постачати їй харч, але в бенкетах не брав участі. Шелоба нічого й не чула про вежі, про персні, про справи рук людських; їй це було байдуже, усьому живому бажала вона лише смерті – смерті духу і тіла, а собі самій – вільного життя і ситості; вона хотіла жерти й жиріти, щоб зрештою будь-яка нора стала їй тісною. Однак до здійснення цих мрій було далеко. Міць Саурона зростала, живі уникали заходити в його землі, і павучиха голодувала у своїй смердючій норі. Фортеці в горах спорожніли, пішли і люди, [302] і ельфи, тільки інколи який-небудь орк напідпитку, заблукавши, потрапляв у тенета Шелоби. Та ця страва була зовсім неситною. Але ж якось треба харчуватися, і хоча орки невпинно рили обвідні ходи, Шелобі щоразу вдавалося підчепити здобич. Але хотілося чого-небудь смачненького. І ось Горлум пообіцяв їй нові ласощі…
– Подивимося, подивимося, – бурмотів Падлюка в хвилини роздратування. – Подивимося! Коли вона їх висмокче… і викине кістки й ганчір’я… може, ми і знайдемо нашу радість, подяку бідному Смеагорлу за смачненьке частування. Ми врятуємо її, виконаємо обіцянку, так-так. А коли наш скарб буде в безпеці, вона про це теж довідається, ми їй відплатимо, ще й з гаком…
Такі думки кружляли в його темному мозку; крокуючи до Шелоби, поки гобіти спали, він сподівався приховати від неї свій задум.
Саурон знав, де гніздиться Шелоба, і це його заспокоювало: голодна і невгамовно злісна, вона охороняла старий шлях до його володінь надійніше за будь-які огорожі чи засідки. Орків для неї він не шкодував; у нього цього добра було багато, багато тисяч. Якщо часом Шелоба і споживала парочку на обід, Саурона це не засмучувало. Як людина кидає шматок кішці, не піклуючись, чи вважає вона його хазяїном, так і Саурон іноді відправляв у подарунок Шелобі полонених, від яких йому більше не було пуття. Нещасних кидали в печеру, а потім орки повинні були докладно доповідати, як саме розважалася зі здобиччю павучиха. Так вони і співіснували, кожен займаючись своєю справою, не побоюючись ні розбрату, ні нападу, нічого, що могло б покласти кінець їх підлому пануванню. Навіть мусі не вдавалось вирватися з павутини Шелоби; зголоднівши за останній час, вона особливо розлютилася.
Бідолаха Сем не знав, які сили підняли вони проти себе, але страх його зростав, хоч бігти не було снаги.
Лихо погрожувало звідусюди. У наступаючому мороці ночі на вежі загорівся червоний вогонь. Попереду, на перевалі, чекала ворожа сторожа, а його улюблений пан мчав, як очманілий, прямо до них у лапи. Меч, який Фродо ще тримав у руці, палахкотів блакитним полум’ям.
– Орки! – зойкнув Сем. – Ми не проб’ємося. І орки, і гади всякі… [303]
Він поспішно прикрив фіал Галадріелі, але долоня відразу ж засвітилася, просвічуючи наскрізь. Тоді він засунув флакончик у нагрудну кишеню, щільно загорнув сірий ельфійський плащ і спробував наздогнати Фродо. їх розділяло вже кроків двадцять. От-от Фродо зникне… І тієї ж миті із сутінку виникла Шелоба.
Сем побачив її прямо перед собою, страшну, моторошну, як усі кошмари царства снів. Павук розміром більший за оліфанта, страшніший за дракона, з безжалісною жадобою у сліпо палаючих очах. Так, ці величезні очі знову горіли в повну силу. Протиснувшись у якусь лише їй відому щілину, павучиха неслась тепер із разючою спритністю, витягнувши голову з кривими жвалами на короткій неповороткій шиї, позаду тяглася жирна туша з роздутим черевом. Увесь тулуб був чорний, із синюшними плямами, а шорстке черево випускало дурманний сморід. Вузли суглобів стирчали високо над спиною, ноги, суцільно покриті твердою, як дріт, щетиною, скрипіли на ходу, і на кожній з восьми сійрчав гострий пазур.
Вона вискочила на півдорозі між Семом і Фродо – а той не оглядався і нічого не підозрював. Сема гадина не помітила – а може, побоялася знову потрапити під зоряне світло; вона зосередилася на Фродо, а той усе біг, засліплений надією. Щелоба бігла швидше. Ще пара стрибків… Сем застогнав і, задихаючись, крикнув несамовито: .,.-.-‘ Увага! Пане, бережіться! Я…
Липка волога лапа заліпила йому рота, і холодні щупальця обплели ноги. Сем рвонувся, але хтось невидимий тримав міцно.
– Ось він, – засичав ненависний голос. – Ми схопили його, мерзенного гобіта, мій дорогесенький, ми залиш-шили його для ссебе, а другого візьме вона… Так-так, хай його з’їссть Шелоба, Смеагорл заприсягся не чіпати доброго хазяїна. Зараззз Смеагорлові діссстався другий гобіт, поганий гобіт…
І він плюнув на Сема. Обурений зрадою, у розпачі, що не може допомогти Фродо, Сем знайшов у собі сили, які Горлум і не підозрював у флегматичному, простуватому вайлові. Він сам не зміг би спритніше вирватися з лабет, не міг би битися відчайдушніше за Сема Гемджи в ту мить. Він вивільнився з липких обіймів і помчав уперед, силкуючись на ходу скинути лапу зрадника, стиснуту на його [304] шиї. Меч він тримав у руці, а на лівому плечі, на ремінній петлі, висів гондорський посох. Сем пробував відіпхнути Горлума ціпком, але той спритно вивертався і зумів вчепитися в зап’ястя Сема, немов залізними кліщами. Сем зі стогоном випустив меча. А в той час друга рука Горлума і далі стискала горло…
Тоді Сем зробив ще одну спробу. Він різко нахилився вперед, зненацька пригальмував і, відіпхнувшись ногами, кинувся на спину. Горлум не очікував такого простого підступу і від раптового поштовху теж полетів на землю; кремезний гобіт усією своєю вагою навалився на нього. Горлум заверещав і На мить ослабив хватку, але праву руку так і не відпустив. Сем відповз трохи, підвівся, круто обернувся навколо Горлума, схопив лівою рукою свій ціпок і садонув по руці супротивника вище ліктя. Горлум закричав і розтиснув пальці.
Сем перейшов у наступ. Не згаявши й миті, він лівицею вдарив із усією люттю ще раз. Горлум встиг згорнутися, удар влучив по хребту. Ціпок з тріском зламався, але і цього вистачило Горлуму з лишком. Він добре володів мистецтвом нападати зі спини і рідко зазнавай поразки, але нині, осліплений ненавистю, схибив: замість того, щоб відразу душити, почав базікати і знущатися. Весь його чудовий план пропав, коли в тунелі запалало жахливе світло, і тепер його очікувала сутичка сам-на-сам, а він цього не любив. Сем підібрав меч і заніс його для удару. Горлум завив і відскочив навприсядки, як жаба. Не встиг Сем обернутися, як він уже летів до входу в тунель. Сем помчав було за ним, забувши про все на світі, червоний туман залляв йому очі – але Горлум вже зник. Побачивши чорну пащу печери, Сем схаменувся: Фродо там один на один з чудовиськом! Сем кинувся назад, гукаючи Фродо на бігу. Але було вже пізно, принаймні ця частина диявольського задуму Горлума виявилася здійсненою.

Розділ 10
СЕМ НА РОЗДОРІЖЖІ
Фродо лежав долілиць, а потвора зосереджено схилилася над ним і не звертала уваги на вигуки Сема. Павутиння обплітало Фродо з ніг до голови, і павучиха вже [305] підчепила його передніми пазурами. Ельфійський меч валявся на землі – Фродо впустив його, не встигнувши навіть замахнутися.
Сему ніколи було роздумувати, що штовхає його – відвага, вірність чи бойовий гнів? Він підібрав меч і з диким лементом кинувся на Шелобу. Світ ще не бачив подібного двобою!
Ніби пробуджена від приємних передчуттів, Шелоба повільно повернулася і зміряла Сема холодним поглядом. Сем не дав їй зібратися з думками. Палаючий меч опустився на лапу Шелоби, відітнув пазур і відразу з розмаху встромився в жахливе око. Зелене світло згасло.
Тепер супротивник знаходився під черевом Шелоби, і вона ніяк не могла його дістати – ані жалом, ані пазурами. Волохате черево нависло безпосередньо над головою гобі-та, сморід каламутив свідомість, але Сема вистачило ще на два удари – один Жалом, другий – власним мечем.
На жаль, Шелоба не мала, подібно до драконів, неза-хищених місць, крім очей. Шкіра її з плином століть ороговіла, ніхто не зміг би пробити її – ні Берен, ні Турін, озброєні найкращою сталлю ельфів чи гномів. Шелоба здригнулася, з рани піною виступила отрута. Розставивши лапи ширше, павучиха намірилась присісти, щоб розча-” вити зухвальця. Сем ще стояв на ногах і встиг, відкинувши звичайний меч, взятися обома руками за ельфійський, піднявши його лезом догори. І Шелоба, палаючи нетерпінням, опустилася на клинок з такою силою, яку не міг би вкласти в удар і найсильніший з богатирів – сама нанизалася на сталеве жало! Воно впивалося все глибше і глибше в її нутро, а тобіт, придавлений сморідною тушею, пригинався все нижче до землі. За всі довгі століття свого злодійського життя Шелоба ніколи не відчувала і навіть не уявляла собі такого жахливого болю. Наймщніші воїни стародавнього Гондору, найбуйніші орки, потрапивши в павутиння, ніколи не робили їй так боляче і не ранили залізом її тіло, котре вона так любила і плекала. Вона вся затрусилася від жаху і, прагнучи вгамувати біль, різким стрибком відскочила.
Сем упав на коліна, не випускаючи меча з рук. У тумані перед ним плавало нерухоме обличчя Фродо; він силкувався побороти дурманну слабкість, швидше встати на ноги: Шелоба затрималася за кілька кроків і стежила за кожним [306] його рухом. З пробитого ока пухирями лізла зелена піна. Павучиха припала черевом до землі, розставлені лапи тремтіли; готуючись до останнього стрибка, вона накопичувала отруту. Зазвичай їй вистачало кількох крапель – паралізувати жертву і потім ще погратися з нею; зараз вона хотіла вбити і поживитися вже мертвим супротивником.
Неминуча смерть дивилася на Сема єдиним оком. І цієї миті йому начебто підказав тихий, далекий голос; він сунув руку за пазуху і намацав холодний, твердий, надійний бочок фіала Галадріелі.
– Галадріель… – шепнув він ледве чутно і почув виразні відгуки: перегук ельфів, що бенкетують під зірками в чистих лісах Гобітанії, наспіви, під які він засинав у затишних покоях Елронда…
– А Елберет Гілтоніель! – вирвалося в нього, і раптом самі по собі полилися слова (він і не підозрював, що пам’ятає!):
– А Елберет Гілтоніель
Сереврен пенна міріель
А менель аглар еленнат…
Він стрепенувся, підвівся і знову став самим собою: гобіт Семіум, син Хемфаста.
– Йди-но сюди, йди, звірюко! – вигукнув він. – Поранила пана Фродо, підла потворо! Але я з тобою поквитаюся! Ну, йди ж до мене, я полоскочу тебе ось цим клинком!
Фіал Галадріелі спалахнув у його руці білим смолоскипом, немов непокірливий дух гобіта розпалив його. Грізний небесний вогонь опалив Шелобу, гострі промені простромили поранене око і самий мозок павучихи. Шелоба затрусила передніми лапами, відповзла на крок, потім, не витримавши, відвернулася і, дряпаючи пазурами каміння, позадкувала до печери.
Сем невідступно йшов за нею. Його хитало, але він все йшов і йшов, а Шелоба, нарешті зломлена, скиглила від страху, метушилася, пориваючись утекти. Вона дошкандибала до входу і протиснулася в дірку, залишивши за собою смугу жовто-зеленої сукровиці; Сем встиг ще раз порснути по задніх лапах, що волочилися, і, виснажений до краю, повалився на кам’янисту землю. [307]
Шелоба зникла. Що з нею стало потім – це вже інша історія. Може, вона ще довгі роки відсиджувалася в норі, зла і нещасна, поки потроху не зажили всі рани, не повернувся зір, а потім, гнана голодом, знову взялася плести павутиння на стежках Похмурих Гір – нікому до неї немає вже діла…
Сем отямився, коли над Безіменним Краєм почалася ніч; він підвівся і пішов розшукувати Фродо.
– Пане, пане! Фродо! – кликав він, але відгуку не чув. Коли Фродо біг, ніби сп’янілий від волі, Шелоба встигла всадити йому в плече своє отруйне жало, і тепер він лежав блідий, нерухомий, бездиханний.
– Пане Фродо, що з вами? – повторював Сем; не чуючи відповіді, він квапливо розрізав павучині пута, приклав вухо спершу до грудей, потім до зімкнутих губ; але не розрізнив ні биття серця, ні слабкого подиху. Сем почав розтирати Фродо ноги, руки, весь час торкаючись до чола.
– Та що ж це таке! – бурмотів він. – Та як же я без вас… Фродо, не залишай мене! Чуєш, я тебе кличу! Не йди, прокинься, дорогий Фродо, голубчику! Встань, прокинься…
Він не хотів вірити, що все скінчилося. Підхопився, забігав у безсилому гніві, кричав і плакав; потім повернувся, схилився над Фродо – точнісінько, як показувало йому Дзеркало Галадріелі. Він бачив тоді себе і Фродо, зануреного в глибокий! сон під високою скелею.
«Це не був сон, – думав Сем. – Це смерть…» І в ту ж мить, немов думка підсилила дію отрути, обличчя Фродо стало синьо-зеленим.
Сема охопила безнадійна туга. Він скорчився, спустив каптур на обличчя; ніч заволоділа його душею, і лік часу перервався. А коли перший приступ горя відпустив його, нічого не змінилося. Фродо лежав поруч мертвий, гори не попадали, земля не розсипалася порохом. ,
– Що ж тепер робити? – вголос промовив він. – Невже ми зайшли так далеко – і дарма?
Йому згадалися власні слова, сказані колись давно, на самому початку шляху: «Шлях довгий, веде в темряву… а назад не можна. Я обов’язково вам стану у пригоді…»
– Що ж я тепер можу? Залишити пана Фродо тут не-похованого і повертатися? Чи йти далі? Далі? – повторював [308] він, пригнічений сумнівами і страхом. – Виходить, іти? Це мені випало? І Залишити Фродо?
Він заплакав знову. Не витираючи сліз, уклав Фродо за звичаєм для вічного сну: схрестив холодні руки на грудях, ліворуч поклав свій меч, праворуч – дарунок Фара-мира, укрив Фродо сірим плащем.
– Якщо мені йти далі, – сказав він, – доведеться взяти Жало, вже не ображайтеся, пане. А свій я залишу вам, як у давнину повелося. І кольчуга у вас прекрасна, з мітрилу, подарунок старого Більбо, а фіал ви мені вручили, я його візьму, мені ще доведеться мандрувати в темряві… Занадто коштовний обладунок для мене, але Галадрієль зрозуміє і вибачить… І ви пробачите, авжеж, пане? Бо мушу йти далі…
Однак піти відразу в нього не вистачало духу. Він все сидів, міцно тримаючи Фродо за руку, і не міг змусити себе рушити з місця.
Якби він хотів помститися, гнів додав би йому сил; він пройшов би весь світ, відшукав Горлума і воздав би все, що йому належить за зраду, та загибель Фродо. Але вони пішли в похід не для цього! Помста не воскресить фродо. Заради помсти його кидати не можна. Вже краще вмерти тут разом з ним…
Сем подивився на жевріючий клинок Жала. Подумав про неприступні кручі і бездонні прірви. Ні, так не годиться. Або справою займатися, або вбік ухилятися. Не заради цього вони покинули рідні місця…
– Що робити? – голосно крикнув Сем і почув у душі ясну відповідь: витримати до кінця. Йти одному безрадісним шляхом, останньому з дев’яти Хранителів.
Самому йти до Згубної Щілини? Він тремтів від страху, але рішення міцніло. Виходить, забрати Перстень? Мені забрати? Адже Рада довірила Перстень панові Фродо… Так, але Рада дала йому також супутників, щоб доручення було виконане неодмінно. Я останній, і справу кінчати – мені…
– Чому ж це я останній! – стогнав Сем. – Чому не старий Гандальф і ніхто інший! Як же я впораюся один, без поради, без підмоги? Та й негоже мені братися за головну роль! Хоч я не сам напросився, так склалося. Я, звичайно, не надто поважна персона, але, щиро кажучи, ні Більбо, ні Фродо теж не були надто поважними, і не зі своєї волі ускочили в цю халепу… Ну, гаразд. Що [309] вирішив, те й зроблю. Нароблю помилок – який з мене герой… Нумо, поміркуємо. Якщо мене тутечки зловлять чи знайдуть пана Фродо і при ньому Перстень – він потрапить до Ворога. Тоді кінець і Лоріену, і Рівенделлу, і нашій Гобітанії, усьому світлому кінець. Відкладати не можна, війна вже йде і Ворог перемагає; ніколи йти за порадами і повноваженнями. Виходить, або сидіти тут, доки лиходії приб’ють мене над тілом хазяїна і заберуть Перстень, або самому взяти його та йти… – Сем глибоко зітхнув. – Добре, так і вирішимо.
Він обережно розстебнув куртку Фродо, другою рукою піднявши його голову; дбайливо поцілував крижане чоло і зняв ланцюжок. Спокійне обличчя Фродо не здригнулося, і це остаточно переконало Сема, що Хранитель мертвий і від свого завдання врятований.
– Прощай, голубчику, – шепнув він. – Не сердься на Сема, добре? Я повернуся, як упораюся… якщо зможу. Спи спокійно. Ніхто тебе тут не знайде. І якщо Володарка Лоріену чує і бажає допомогти, я прошу тільки дати мені повернутися сюди. Прощай!
Сем надів ланцюжок з Перснем собі на шию. Величезна вага притисла його, але потроху він випростався, пристосувався. На прощання витяг фіал – світильник Галад-ріелі горів м’яко, як вечірня зірка в погожу літню ніч, і обличчя Фродо тепер здавалося просто блідим, втомленим. Несучи в серці гірку розраду цього останнього погляду, Сем сховав фіал і пішов геть у непроглядному мороці. Хід на перевал починався за сотню кроків від печери. Стежка, витоптана за століття безліччю ніг, тяглася примітним жолобом серед скель і кінчалася широкими сходами з низькими східцями. Сторожова вежа стирчала тепер прямо над головою Сема, чорна, грізна; єдине освітлене вікно мигтіло, як налите кров’ю око дракона. Тінь вежі прикривала гобіта. Він тихенько піднявся по сходинках і нарешті опинився на самому перевалі. Рішення було прийняте розумно, але душу щеміло.
– Може, я помилився, – бурмотів Сем. – А як правильно?
Перед ним уже відкрилася стежка, що вела донизу, в Безіменний Край. Сем озирнувся ще раз. Вхід у тунель був видний звідси як темна цятка в густій імлі; щось блищало там, а може, це сльози заважали дивитися на кам’янистий [310] клаптик землі, де розвіялося порохом усе його колишнє життя…
Він обернувся обличчям до перевалу і зробив кілька непевних кроків. Зараз він почне спускатися і ніколи вже не побачить цього проклятого і дорогого місця. Раптом Сем почув голоси, крики і завмер. Попереду, позаду, скрізь – кричали орки. Тупіт ніг, хрипкі команди… Орки підходили з вежі. Далеко внизу застрибали червоні цятки: орки виходили з тунелю. Пастка зачинилася. Не даремно мигтіло око на вежі! Тут мені й кінець, подумав Сем.
Вогні смолоскипів, брязкіт зброї – ще хвилина, і його знайдуть. Занадто довго міркував, тепер усе пропало. Як же врятуватися, як врятувати Перстень? Ага, Перстень! Сем стяг ланцюжок через голову і затис у жмені. На перевал вже висипали перші орки.
Сем швидко сунув палець у Перстень.
Усе миттєво перемінилося. Слух Семів загострився, а зір якось пригас. Все стало сірим. Сем не відчував себе невидимим: навпаки, його начебто виставили на загальний огляд. Мабуть, Всевидюще Око намагалося намацати його. Але він чув тепер і шум потоку у віддаленій долині Моргула, і виття злощасної Шелоби в завулках лабіринту, і голоси в фортеці, і переклик орків, і приглушений тупіт ніг. Сем щільно втиснувся до вибоїни у стрімчаку. Орки з’явилися, як загін примар – смутні тіні з кулями вогню в руках. Поки вони проходили повз нього, Сему аж кортіло провалитися куди-небудь. Але не провалився, а стояв собі та слухав.
Орки з тунелю і з перевалу помітили одне одного і з криками побігли назустріч. Чи Перстень давав якісь знання, а чи відкривав думки слуг Саурона, свого творця; у всякому разі, Сем розбирав і розумів усе, що чув. Могутність Персня поблизу від землі, де він народився, звичайно, зростала. Однак обдарувати нового власника хоробрістю він не міг. Сем тільки і думав, де б пересидіти, поки все вщухне. Орки були досить далеко, але чутно було так, немов вони репетували йому прямо в вуха.
– Егей, Горбагу! Що ти тут робиш? Відпочиваєш від війни, га?
– Шаграте, не вдавай із себе дурня! Мене прислали. А ти як? Не набридло сидіти в чотирьох стінах? До бою не пориваєшся? [311]
– йе твоя справа! Тут головні я, врахуй це і будь чемніший! Ти повинен що-небудь передати?
– Нічого.
– Гей-гей! Агов! – заволали орки, і бесіда командирів перервалась. – Гей-го! Тут щось лежить! Усі сюди! Шпигун! Шпигун!
Заверещали сигнальні ріжки, здійнявся шум, обидві команди кинулися до печери. Сем схопився за голову. Орки знайшли Фродо! Що вони з ним зроблять?! Розповідають всяке… Ні, цього він не допустить! Усірішення і плани відразу відлетіли, а з ними зник і страх. Його місце – біля Фродо, хоча незрозуміло, як його захистити…
Сем побіг по сходах. «Скільки ж їх там? – думав він. – З вежі штук тридцять-сорок, з тунелю – удвічі більше. Скількох я встигну порубати, поки вони мене повалять? Якщо вийняти меч з піхов, його помітять, бо блищить. А потім будуть співати, як вірний Сем упав на перевалі, поклавши курган із ворожих трупів над тілом хазяїна… Ні, не буде такої пісні. Орки знайдуть Перстень, і пісень більше не буде. Погано. А що робити? Моє місце – біля Фродо. Вони усі повинні це зрозуміти – Елронд, Рада, великі воїни і володарі, на те вони і мудрі. Я не здатний бути Хранителем. Без Фродо я ні на що не здатний…»
Оркй кудись поділися: вони бігли, а Сем ледве плентався позаду на втомлених ногах. Стежка начебто розтяглася втроє, він ніяк не міг її здолати. Де ж ці поганці? Швидше, швидше…
Сем побачив орків знову. Одні стовпилися навколо тіла Фродо, інші нишпорили навколо.
– Спізнююся; спізнююся! – бурмотів Сем, намагаючись прискорити кроки і намацати меча. – Зараз витягну, і тоді…
Орки пирснули реготом і радісними криками. Що вони роблять з тілом? Різкий голос скомандував:
– Несіть його короткою дорогою до Нижніх воріт. Шелоба нам нині не завадить!
– Гей-го, гей-гей! – Орки рушили усі разом. Серед юрби четверо тягли нерухомого Фродо.
Вони потягли Фродо до печери. Вони вже в підземеллі… Сем уперто брів слідом. Він витяг меч, клинок спалахнув синіми іскрами, але ніхто його не помітив. Останні орки вже зникали в чорному лабіринті. Сем зупинився, важко [312] дихаючи і притискаючи рукою серце, котре калатало, мов дзвін. Потім витер рукавом сльози і пірнув до тунелю. Пітьма підземелля тепер не здавалася непроникною. Але знемога ятрила тіло і душу Сема, і при усій завзятості він ніяк не міг наздогнати орків, тільки бачив вогонь їхніх смолоскипів десь попереду. Орки під землею завжди рухаються спритно і швидко, тим паче знайомими шляхами, а їм досить часто доводилося ходити цією, найкорот-шою, дорогою з Мінас-Моргула на той бік гір, навіть під загрозою потрапити до Шелоби. Ніхто не знав, хто і коли пробив головний коридор і круглий зал, де оселилася Шелоба, але орки і самі вирили багато бічних ходів до сторог жової вежі над обривом, рятуючись від павучихи. Зараз вони були веселі, галасували, радіючи знахідці та, за своїм звичаєм, висловлювали почуття пронизливим галасом. Сем незабаром вирізнив серед загального гомону, приглушеного затхлим повітрям, голоси обох командирів, котрі йшли останніми, ближче до нього.
– Чи не позатикав би ти своїй наволочі пащеки, Шаг-рате? – сердився один. – Докричаться… Нам зараз тільки Шелоби не вистачає…
– Твої репетують анітрохи не менше, Горбагу! Нехай відведуть душу. Шелоба поки що безпечна, запевняю тебе. Схоже, вона напоролася на здоровезну колючку. Ми з цього приводу сумувати не станемо, га? Бачив плями сукровиці поблизу печери? Нехай хлопці розважаються. Нам пощастило, ми знайшли те, що так старанно шукають, але не знаходять, в Лугбурці.
– Вони це шукають? А що саме, приятелю? Схожий на ельфа, хоч на зріст замалий. Невже такий недомірок може бути небезпечний?
– Хтозна? Побачимо, розберемося.
– Еге! – пирхнув Горбаг. – Виходить, тобі не сказали прямо. Ніколи нам нічого до пуття не говорять. Навіть половини того, що відає начальство! Але знаєш, і нагорі, буває, помиляються!
– Цить! – Шаграт стишив голос так, що навіть загострений слух Сема ледь уловлював його. – Може, там і помиляються, але в них всюди очі й вуха, голову даю на відсіч, серед моїх солдатиків теж. Одне ясно: нагорі негаразди. Ти говориш, назгули збентежені, а я знаю, що й у Лугбурці неспокійно. Щось таке від них ледве не вислизнуло… [313]
– «Ледве?» – запитав Горбаг. – Це як же розуміти?
– Про це пізніше. Ось спустимося нижче, поговоримо спокійно.