Джон Р. Р. Толкін. “Володар Перснів: Дві Вежі”

Але про це вони могли вже не турбуватися. Передсмертний крик Горшнака переполохав банду. Судячи з криків, на пагорбі помітили зникнення гобітів. Углук, мабуть, зняв ще пару голів… У лісі, поза колом вогнів, почулося ревіння у відповідь: Маугур йшов з обіцяною підмогою. Роханці розділилися; одні підтяглися до пагорба, безтрепетно підставляючись під стріли орків, щоб не випустити жодного ворога з пастки, а інші повернули назустріч Маугуру. Так Пін і Меррі, не зрушивши з місця, опинилися за межами небезпеки.
- Ось зараз би нам і піти, – зітхнув Меррі, – якби в нас були руки-ноги вільні. Ці вузли ні розплутати, _ані перегризти…
- Не сумуй, – сказав Пін, – бо в мене руки насправді вільні. Я все ніяк не встигав тобі сказати – мотузку я [48] розрізав та тільки про їхнє око залишив. Але спочатку непогано було б трошки попоїсти.
Він скинув, нарешті, мотузяну петлю з рук і витяг з кишені пакунок з їжею. Хоча хлібці трохи висохли й розкришилися, листяна обгортка не дала їм розсипатися. Друзі з’їли по два-три шматочки, згадуючи прекрасні обличчя, веселі бенкети, смачні страви – де ви, безтурботні дні в Лоріені! Вони так глибоко задумалися, що навіть не помічали шуму близького бою. Пін першим повернувся до дійсності.
- Тепер пішли звідси, – сказав він. – Зараз я все влаштую.
Шабля Горшнака валялася поруч, але вона була заважка для гобіта. Пін проповз уперед, намацав на поясі гобліна довгий ніж, звільнився сам і допоміг Меррі.
- Тепер можна рухатися, – сказав він. – Спробуємо повзти. Може, від руху розігріємося – і ноги запрацюють…
Так і зробили. Земля була м’яка, податлива, але все одно вони просувалися надто повільно. Обігнувши здаля вогнище роханців, вони старанно повзли далі, аж доки не дісталися ярів коло річки. Вода плюскотіла внизу, у непроглядній темряві. Гобіти присіли й озирнулися.
Шум вщух. Видно, з Маугуром було покінчено. Роханці повернулись до вогнищ, зловісна тиша повисла над степом. Зрозуміло було, що наближаєтьсч розв’язка – ніч закінчувалася. Безхмарне небо на сході вже починало бліднішати.
- Потрібно сховатися, – сказав Пін. – Мало радості, якщо ці вояки спершу нас уб’ють, а потім виявлять, що помилилися!
Він підвівся, потупцяв ногами.
- Знаєш, мотузки обідрали мені шкіру, жорсткі були, наче ремені, але я вже трохи розім’явся. Мабуть, прошкутильгаю як-небудь. А ти як?
Меррі теж підвівся.
- Я теж нічого. Дивна річ – ельфійський хліб! Бадьорить сильніше й якось добріше, ніж питво орків! Цікаво, з чого воно вариться… Хоча, мабуть, краще не знати. Нап’ємося води, щоб його смак змити.
- Не тут, – сказав Пін. – Тут берег високий. Пішли потроху!
Якби у цю мить сторонній перехожий почув їхню роі-мову, він не повірив би, що ці двоє пережили жорстокі муки, дивом уникли жахливої загибелі й наближалися, [49] втративши надію, до безжального катування і смерті. Та й тепер вони ясно усвідомлювали, як мало в них шансів знову знайти друзів та безпеку. Однак вони йшли, взявшись за руки, і на ходу ділилися враженнями, переводячи на жарт усі пережиті жахи, за звичаєм гобітів.
- А ти молодець, Туче, – говорив Меррі. – Далебі, ти заслуговуєш на особливий розділ у книзі старого Більбо, якщо, певна річ, я матиму можливість ознайомити його з твоїми подвигами. Як ти розкусив цю кудлату погань! Та із застібкою добре вигадав. Ось тільки не зрозуміло, чи буде з цієї вигадки сенс… Мені доведеться попотіти, щоб не осоромитися. Адже тепер моя черга, кузене Тук. Здається мені, ти цієї місцевості зовсім не знаєш. А я з більшою користю проводив час у Рівенделлі і знаю: ця річка – Ентула, а ось це – останні відроги Імлистих Гір і горезвісний ліс Фангорн…
Вони зупинились на узліссі. Ніч, ховаючись від наближення ранку, відступила до лісу й залягла глибокими тінями.
- Ну ж бо, кузене Брендібок, веди, – сказав Пін. – Або вперед, або навпаки. Ти в нас, звісно, особа дуже обізнана, але чи не забув ти, від чого нас застерігали?
- Зовсім ні, – відповів Меррі. – Та не лізти ж нам у саме пекло бою, правда?
І він потяг Піна до лісу. їх обступили могутні стовбури, старі, як світ. Густі, сплутані бороди моху та повзучих лишайників звисали з них, коливаючись від вітру. Гобіти обрали темну місцинку й визирнули з-під гілля – наче ельфи, які колись уперше визирнули з одвічних хащів помилуватися першою в їхньому житті ранішньою зорею. Далеко за Великою рікою, за Брунатними полями, за простягнутим на сотні миль безлюдним степом буяло на сході золото-криваве світило. Вітаючи його, дзвінко заграли сигнальні ріжки – роханські воїни почали переклик.
У холодному повітрі далеко пролунало іржання коней. Вершники дружно заспівали грізну бойову пісню, і коли сонячний диск до половини піднявся над краєм землі, роханці з гучним покликом пішли в атаку. Орки заревли і вистрелили водночас із усіх луків, які ще залишились; зі свистом злетіла хмара стріл. Кілька вершників повалилися на землю, але шеренга, не завагавшись, тіснила ворога [50] далі. Тільки в одному місці серед загального сум’яття чорні гобліни згуртованим клином врізалися в коло нападаючих, прокладаючи собі шлях до лісу. Вони розлютилися, клин входив усе глибше, здавалося, оточення зараз буде прорване. Вже троє воїнів, що перегородили дорогу, впали, порубані шаблями орків.
- Це Углук зі своїми, – сказав Меррі. – Чи не час нам тікати? Мені щось не дуже кортить зустріти цього пана вдруге…
Гобіти підхопилися й кинулися навтіки. Тому їм не довелося побачити, як оточили Углука біля узлісся Фан-горну, як Еомер, син Еомунда, третій маркграф Рохану, спішившись, бився з ватажком найманців Сарумана один на один – і переміг. А інші роханці тим часом наздоганяли в широкому степу останніх недобитих орків.
Закінчивши цю нелегку справу, во’їни зібрали своїх загиблих, насипали над їхніми тілами курган і проспівали погребальний гімн. Потім спалили рештки орків і розвіяли ворожий попіл за вітром.
Таким був кінець банди. Не залишилось жодного свідка, не було кому повідомити про розгром Мордор чи Ізен-гард. Тільки дим від багаття стовпом підіймався в небо, і там його помітили численні уважні очі.

Розділ 4
СТАРИЙ ЕНТ
Намагаючись не збитися з напрямку на захід, гобіти йшли берегом річки, йшли швидко, наскільки дозволяв дрімучий бурелом. Але чим далі від орків, тим слабшав страх, і поступово вони зменшили ходу. Ставало душно, наче під щільною запоною гілля не вистачало повітря. Нарешті Меррі не витримав:
- Не можу більше! Давай хоча б дух переведемо.
- Давай, – погодився Пін. – Заразом поп’ємо водиці. У мене горлянка геть пересохла.
Вони видерлися на товстий корінь, що крутим коліном скривився над рікою, і напилися із жмені. Обом одразу ж стало легше. Тут же, на корчі, вони присіли, зануривши поранені ноги по коліно у воду. Ліс мовчав, численні стовбури юрмлячись поринали в сиву напівтемряву. [51]
- Ти часом не заблукав, проводире? – запитав Пін. – Давай і надалі триматися цієї Ентули, чи як там ти її називаєш. У разі чого завжди можна буде повернутися туди, звідки прийшли.
- Можна-то можна, вистачило б сил, – сказав Мер-рі. – Якщо й надалі не буде чим дихати…
- Дивлюся я на це все і чомусь згадую велику залу в нас удома, – сказав Пін. – Там жив старий Тук, обста^ новка старіла разом з ним, а коли він помер, з того часу ніхто там ні до чого не торкався. Старий був моїм прапрадідом, так що було це років сто тому, а для цих хащ – усе одно що вчора. Поглянь-но, які велетенські борода, вуса мохові! І листя торішнє чомусь не опало… Якось неприбрано. Навіть не уявляю, як тут буде весною, якщо вона сюди взагалі зазирає!
- Ну, сонце сюди напевне зазирає, – сказав Меррі. – Тут зовсім не так, як у Чорноліссі, пам’ятаєш, Більбо розповідав? Там млосно, темно, і мешкає усіляка нечість. А тут просто дуже тінисто й дуже… деревно, чи що? Важко повірити, що тут мешкає яка-небудь живність.
- В усякому разі, гобітам тут не вижити, – уточнив Пін. – Тут на сто миль навкруги ані крихти їжі не знайдеш, а які в нас запаси – сам знаєш…
- Жалюгідні, – зітхнув Меррі. – Сюди б наші торбинки з Причального Лугу…
Він витяг пом’ятий пакунок, прикинув: ельфійських крихт могло вистачити хіба що на п’ять днів найскромн-ішого харчування.
- І ковдр у нас немає, і теплого нічого. Куди б ми не пішли, будемо вночі мерзнути…
- І все ж таки потрібно обрати, куди йти, – сказав Пін. – Час-бо спливає! Ох, а це що?
За деревами, там, де щойно висіла сіра каламуть, наче спалахнув яскравий ліхтар.
- Сонечко знайшло собі віконце! – зрадів Меррі. – Здорово! Підемо туди, га? Тут, мабуть, недалеко…
Однак шлях до мети виявився довшим, ніж здавалося спочатку. Довелося подолати крутий підйом; під ногами замість трави захрустіло дрібне каміння. Але золотий ліхтарик горів усе гарячіше, і нарешті вони вийшли на сонячне світло. Перед ними височіла прямовисна скеля, і сонце [52] гріло її кам’яне пласке обличчя. На самій скелі жодне дерево не могло утриматися, але ті, що росли біля підніжжя, напружуючи гілля, тяглися до тепла. Вони не здавалися мертвими – їхня кора блищала вологою чорнотою й світлою бронзою, крони опушила свіжа зелень. Гобіти відчули короткочасний дотик весни…
У твердій породі скелі вітри та дощі видовбали нерівні, криві сходинки. Вони вели на вузький голий карниз, що був вкритий по краю щетинистою травичкою та вузлуватими кущиками терну. На карнизі стирчав кострубатий стовбур з парою товстих, пригнутих донизу сучків – наче сутулий старець вийшов погрітися на ранньому сонечку.
- Підемо туди, – нетерпляче закричав Меррі. – Там і подихаємо досхочу, і роздивимось!
Не для гобітських ніг створювалися ті сходинки; зайняті важким сходженням, друзі навіть не замислювалися, яким дивом рани й подряпини загоїлись так швидко і звідки взялися сили. Діставшись карниза, вони віддихалися й стали роздивлятися навкруги. Виявилося, що пройдено лише яких-небудь три-чотири милі; межу лісу й степу було добре видно, і звідти вітер зносив у бік Фангорну рвані клуби чорного диму.
- Вітер помінявся, – зауважив Меррі. – Знову дме зі сходу. Відчуваєш, як тут холодно?
- Отже, ця погодка ненадовго, – відповів Пін. – Знову все потьмяніє… А жаль – ці хащі під сонечком мають зовсім інший вигляд. Я б сказав, вони мені навіть подобаються!
- Йому подобається Ліс! Чудово! Дуже люб’язно з твого боку, – промовив раптом чийсь лункий голос. – Ану ж бо оберніться, дайте мені побачити ваші обличчя. Не можу стверджувати, щоб ви мені особливо подобалися, але ж не можна судити поспіхом. Обертайтеся, ну ж бо!
Широкі долоні опустилися на спини гобітів і обережно, але рішуче розвернули їх, а потім піднесли у повітря.
Гобіти опинилися в руках у небаченого створіння. Росту в ньому було не менше десяти ліктів, довга голова без будь-якого переходу з’єднувалася з міцним тулубом. Важко було зрозуміти, чи він одягнутий у плащ з сіро-зеленої, схожої на кору тканини, чи це його власна шкіра. Сильні руки нижче плечей гладенькі, бурого кольору; на ступнях по сім довгих пальців. Низ обличчя ховала сива борода, довга, густа, кущиста; окремі волосинки, вгорі [53] завтовшки з тонку гілочку, донизу розходилися мохнатими волоконцями. Але найбільше вразили гобітів очі велетня. Карі, із зеленими цяточками, вони дивилися уважно й велично. «Наче бездонний колодязь, – намагався згодом пояснити Пін, – повний давніх спогадів і повільних роздумів, а згори – відбиток нинішнього дня, як сонце віддзеркалюється на поверхні колодязя». Наче дивовижна рослина, що спала чи заглибилась у свої думки від коріння до кінчиків листя і раптом прокинулася, й дивилася на них так само зосереджено, як з давніх часів зосереджувалася на власних відчуттях.
- Гм-гм, – промовив голос, такий низький, наче йшов з дерев’яної труби. – Дивно, дуже дивно. Не будемо судити поспіхом, таке в мене правило. От якби я спочатку побачив вас, а потім почув… Ваші голосочки мені до душі, цілком приємні голосочки… Щось вони мені нагадують, тільки що? Забув… Та якби я вас спочатку побачив, обов’язково розтоптав би. Прийняв би за нову, дрібну породу орків, а потім досадував на помилку… Дивні якісь істоти. І корінці дивні, і гілочки…
Пін, хоча й був приголомшений, уже отямився від страху. Тепер його розбирала цікавість.
- Будь ласка, поясни нам, – сказав він обережно, – хто ти й що ти?
Очі велетня стомлено пригасли.
- Гм-гм. Я – ент, у всякому разі, так мене називають. Перший з ентів, мабуть, так по-вашому точніше. Одні звуть мене Фангорном, інші – Древесом. І ви мене можете так звати: Древес.
- Ент? – запитав Меррі. – А що це значить? Як ти сам себе називаєш?
- Хо-хо, – пхикнув Древес. – Хо-хо! Довго довелося б тобі слухати! Куди ти поспішаєш? І взагалі, це мені слід питати, а вам – відповідати. Ви забрели до моїх володінь. Хто ви такі? Мені ніяк не вдається віднести вас до якогось відомого племені. Здається, про вас нічого немає в тих переліках, які я заучував у молоді роки. Давненько те було… Може, з того часу складено нові списки? Ну ж бо, спробую пригадати…
Слід пам’ятати усяке створіння!
По-перше – чотири вільних народи…
Найстарші – діти ельфів прадавніх,
Гноми підгірні, в ремеслах умілі,
Енти, ровесники гір земнородні;
Люди, що смертні, господарі коням…
Гм-гм-гм.
Вправні бобри, легконогі косулі,
Ласі ведмеді та вепри битливі,
Вовк ненаситний, заєць лякливий…
Гм-гм-гм.
Буйвол на паші, орел в піднебессі…
Білка метка і шляхетні олені;
Лебеді білі, гадюки холодні…
Гм-гм, а далі? Тра-та-та та-там… та-там… дуже довгий список. І жодне описання вам не підходить!
- Дуже навіть дивно, – сказав Меррі. – Нас ніде в старовинних літописах не згадують. Але ж ми, гобіти, теж не перше століття на світі живемо!
- Може, доцільно додати до старого списку нові рядки? – запропонував Пін. – «Гобіти-крихітки в нірках затишних». Додай нас до чотирьох вільних народів, одразу після людей-Здоровил, і все буде гаразд.
- Гм! Слушна думка, цілком слушна, – сказав Древес. – Це вирішить проблему. Отже, ви риєте нори? Дуже, дуже розумно. А хто назвав вас гобітами? На ельфійську назву не схоже. Адже старі слова всі йдуть з мови ельфів, оскільки перші навчилися говорити…
- Ніхто нас не називав, ми самі так назвалися, – сказав Пін.
- Гм-гм! Ну-ну… Не поспішайте, будь ласка. Самі себе називаєте гобітами… Не слід у цьому так необачно зізнаватися. Якщо ви будете такі необережні й надалі, можете проговоритися й видати свої справжні імена.
- А ми їх і не приховуємо, – заперечив Меррі. – Охоче готовий відрекомендуватися. Я – Брендізайк, Ме-ріадок Брендізайк, але можна просто Меррі.
- А я – Тук, Перегрій Тук, можна просто – Пін.
- Гм-гм, ну які ж ви поспішні, – сказав Древес. – Мені приємна ваша довіра, але не можна ж говорити зовсім відверто, не познайомившись ближче! Енти, якщо хочете знати, всякі бувають. Є навіть істоти, що на вигляд нагадують ентів, але зовсім не енти… Ну, коли ви не заперечуєте, [55] буду вас називати Меррі й Пін. Приємні імена. Але свого справжнього імені я вам все ж таки не назву. У всякому разі, зараз, – таємничий зелений вогник заграв у його очах, він примружився жартома й багатозначно. – По-перше, воно занадто довге для вас, моє ім’я, адже воно зростало із часом, а живу я дуже, дуже довго, так що це вже не ім’я, а ціла історія… Нашим наріччям, старою мовою ентів, як ви могли б її назвати, ім’я завжди описує життя того, хто його носить. Наша мова дуже красива, але треба дуже багато часу, щоб розмовляти нею. Ми користуємося нею, лише коли є щось варте тривалої розповіді та тривалого слухання… А тепер розповідайте, – сказав він раптом суворо. – Що відбувається в світі? І яка ваша участь у тому, що відбувається? Бо я чую, бачу, носом відчуваю багато що… з того… а-ламна-румба-шурум-лин-даор-бурун… Вибачте, я привів лише частину того слова, яким позначаю ці події. Уявлення не маю, як їх називати по-іншому. Ви розумієте? Усе, про що я думаю, коли стою погожим ранком і розглядаю степи за узліссям, і коней, і весь цей широкий світ. Що діється? Які наміри Гандальфа? А ці… буррарум… – у горлі в нього хрипко загуркотіло, наче хтось узяв фальшивий акорд на органі, – ці орки й хлопчисько Саруман у своєму воронячому гнізді? Мені хотілося б увійти в курс справ. Тільки говоріть, будь ласка, не поспішаючи.
- Відбувається багато чого, – сказав Меррі. – Навіть якби ми половину слів ковтали, і то б довго розповідати довелося. Але ти ж сам радив нам бути обережнішими. Як же ми станемо тобі одразу все викладати? Не ображайся, але нам хотілося б знати, що ти збираєшся з нами робити й на чиєму ти боці? Чи знайомий ти з Гандальфом?
- Авжеж, – відповів Древес. – Він єдиний з магів, хто по-справжньому піклується про долю зеленої братії… А ви його знаєте?
- Знали, – сумно відповів Пін. – Він був нашим проводирем і щирим другом…
- Ну, тоді я відповім і на інші ваші запитання. Що я буду з вами робити? Чи ви хотіли сказати «для вас»? Без вашої згоди – нічого не зроблю. Разом же ми можемо зробити багато чого. Тепер – на чиєму я боці? Нічого мені про ніякі боки невідомо. Прямую собі своєю дорогою. Але можливо, наші з вами шляхи на якийсь час [56] зійдуться. А чому ви згадали про мого доброго друга Гандальфа так, наче… гм-гм… його історія вже закінчилася?
- Та тому, – сумно відповів Пін, – що історія хоча й не закінчилася, Гандальф з неї випав…
- Охо-хо, гм-гм, – пробурмотів Древес. – Ну-ну… Гм-гм… «ам не знаю, що вам сказати. Гаразд, розповідайте…
- Ми охоче все розповімо, – промовив Меррі. – Але це буде тривала розповідь. Чи не поставиш нас спершу на землю? Ми могли б присісти й погрітися на сонечку. Ти не втомився нас тримати?
- Мене втомити не так уже легко. А от присісти… Я, так би мовити, сидіти не вмію. У мене мало… як це кажуть? – мало гнучкості. А сонце вже сідає. Давайте-но залишимо цю… зараз, зараз… як ви називаєте це місце?
- Скелю? – підказав Пін.
- Прискалок? Вершину? – додав Меррі. Древес повільно повторив за ними:
- Вершина? Скеля? Ну, нехай буде скеля. Хоча це надто коротке ім’я для того, що стоїть тут від створення світу… Ну та нехай. Підемо.
- Куди? – запитав Меррі.
- До мене додому. Точніше, до однієї з моїх осель.
- А це далеко?
- Як вам сказати? Для вас, може, і далеко. А яке це має значення?
- Ти бачиш, ми загубили весь свій скарб, – пояснив Меррі. – У нас і харчів не залишилося.
- Ага! Гм… Про це не турбуйтеся, – сказав Древес. – Я пригощу вас таким питвом, від якого ви довго-довго будете рости й зеленіти. Ну, а коли вам знадобиться піти, вкажіть, куди вам треба, і я віднесу вас. Ну що ж, ходімо?
Не випускаючи гобітів з долоні, Древес підняв спершу одну, потім другу величезну ногу, присунувся до крайки карнизу і став поважно спускатися, чіпляючись за скелю пальцями ніг, наче корінням. Опинившись унизу, він рушив повільними, широкими кроками, дотримуючись берега річки і піднімаючись усе вище й вище вгору. Одні дерева міцно спали й не помічали велетня; інші здригалися і поводили гіллям, вітаючи його. Дорогою Древес щось бурмотів; ані на мить не вщухало дзюрчання потоку звучних і незрозумілих слів. [57] Спочатку гобіти мовчали. їм було на диво спокійно й затишно в долоні старого ента і досить поживи для роздумів. Потім Пін усе ж наважився подати голос:
- Прошу вибачення, можна запитати? Чи не поясниш ти, чому Келеборн застерігав нас, щоб ми сюди не ходили? Він казав, що заблукати тут дуже небезпечно…
- Гм… так і казав? Ну, якби ви йшли у зворотному напрямку, я б, мабуть, застерігав вас від Золотого Лісу. «Сповнені небезпеки ліси Лаурельдоренану», – так би я міг висловитися. Це повна стара назва, нині ж бо її скоротили – Лоріен… Може, там і справді небезпечно, може, там і ліс більше не росте, сохне? У давні часи звалися ці місця Долиною Співучого Золота… Таємничий край, не кожен може потрапити туди безкарно! Дивуюся я, як ви звідти живими вийшли, а ще більше дивуюся, навіщо вза-талі входили. Багато років жодному чужинцю не було туди дороги. Вельми таємничі місця. Але й Келеборн вас недарма застерігав: і в наших краях багатьом перепало на горіхи. Так-так, інколи було непереливки. Ларелін-доре-нан-лінделордон-малінорнеліонорнемалін, – проспівав він неголосно. – Вони там відгородилися від усього світу. Усе змінилося, і ми вже не ті, лише Золотий Ліс стоїть, як стояв. Келеборн, мабуть, і не впізнав би наші місця, вони геть змінилися з тих часів, коли він бував тут юнаком… Тауреліломеа тумалеморна, тумалетумареа-ломеанор, – так у давні часи казали ельфи. Світ мінливий, але дехто береже вірність…
- Не розумію, – запитав Пін. – Хто?
- Енти та їхні підопічні, – сказав Древес. – Якби я все добре розумів, то й вам би зрозуміліше пояснив. Розумієш, деякі з нас лишилися справжніми ентами й зберегли запас життєвих соків. А інші засинають, дерев’яніють, якщо можна так висловитися. Бачиш, тут на перший погляд звичайнісінькі дерева, але дехто з них зрідка прокидається. Інші зовсім прокинулися і стають… як би краще сказати?… ентуватими. І ці зміни не припиняються. Так от, є дерева з чорною серцевиною. Я не про трухлявість, ви розумієте? Наприклад, знав я чотири старі верби понад Ентулою – на жаль, їх уже давно немає… Вони до самої серцевини спорохніли, порохнею розсипалися, але до кінця лишалися тихими, добрими, ніжними, як новонароджений паросток. А нині в долинах серед гір такі зустрічаються… [58] міцні, як кремінь, – і геть спотворені. їх стає все більше. Ну, а в глибині лісу в нас з давніх часів небезпечно.
- Як у Глухомані на півночі, так? – запитав Меррі.
- Трохи схоже, тільки ще гірше. Там, на півночі, могли зберегтися тіні з часів настання Тьми, а в нас є такі долини, яких Тьма взагалі не покидала, – а там ростуть дерева й старіші за мене. Ми, певна річ, робимо, що можемо. Чужинців відганяємо, легковажних лякаємо, прополюємо й навчаємо, стережемо й зберігаємо… Бачите, ми, енти – наставники лісу. Нас уже небагато лишилося. Кажуть, кого довго пасеш, на того й стаєш схожим: пастух на вівцю, вівці – на пастуха; але й ті, й інші недовговічні, і ці перетворення не встигають проявитися. Ми ж існуємо століттями, і ми ближче до дерев, ніж люди до овець… У нас багато спільного з ельфами: ми мало цікавимося собою, зате вміємо розуміти всіх на світі. І з людьми ми схожі: ми більш мінливі, ніж ельфи. Може, енти в певному розумінні перевершують і ельфів, і людей – якщо вже за щось візьмемось, не відступимо до кінця… Ось і виходить, що деякі наші брати зовні вже нічим не відрізняються від дерев, їх без достатньо важливого приводу не розворушиш, навіть голос втратили, розмовляти можуть тільки пошепки. Зате деякі з моїх вихованці потроху прокидаються, я навчив їх ворушити гіллям, говорити… Першими взялися за це, ясна річ, ельфи: їм нестерпно хотілося всіх наділити мовою й усіх зрозуміти. Ельфи старих часів уміли з усіма знайти спільну мову… Але потім насунулася Велика Тьма, ельфи відпливли за Море або відступили до затишних відлюдних долин та й співають собі пісні про старі часи, які ніколи не повернуться. Ніколи… Так-так, колись від нашого узлісся до Місячних Гір ліс простягався, не перериваючись. От коли було привільне життя! Я цілими днями прогулювався з гаю до гаю й співав, й нічого не чув, окрім луни, що повторювала мої пісні. У нас тут було, як у Лоріені, навіть краще, пишніше, яскравіше. А яким духмяним було повітря! Іншого разу нічого не хотілося робити, лише дихаєш – не надихаєшся…
Древес замовк, але продовжував швидко рухатися вперед. Гобіти із захопленням стежили, як нечутно ступають його величезні ноги. І не одразу помітили, що велетень [59] знову наспівує щось собі під носа, спочатку ледь чутно, потім гучним шепотом. Гобіти нагострили вуха – Древес, здається, співав для них…
У вербових низинах Тасарінана
Я блукав навесні.
0 ніжні пахощі весни
У Нан-Тасаріоні!
1 я говорив: то є добре…
Влітку вітав я в’язи Оссіріанду…
О, сяйво і музика літа у семиріччі Оссіра!..
І думав я: тут найкраще!
До букових лісів Нелдорета
Я забрідав під осінь…
О, злотно-багряні шати осені у Таур-на-нелдор!
І то було більше, ніж я бажав!
Узимку я навідував сосни в нагір’ях Дортоніона…
О, вільний вітер і чорне гілля на білому тлі зими в Ород-на-тон!
Мій голос злітав увись і бринів у самому небі…
А нині усе те вкрила вода…
Що лишилось мені: тільки Амбарінна, Тауреморна та Альдалімн…
Моя рідна земля, мій ліс Фангорн, де коріння сягає глибин,
А роки незчисленні, як листя.
В Тауреморналімн…
Ліс із повагою завмер, прислухаючись, навіть вітер вщух, і сухе листя стримувало свій шурхіт. А попереду за деревами проступали круті чорні урвища: вони підійшли до підніжжя Метадраса. Десь тут, поміж скель, починалася Ентула – вона з грайливим плескотінням збігала назустріч енту із скелястих порогів. Праворуч тягнувся зарослий травою косогір, а над ним, на нічим не затуленому небі, уже плавали поміж хмар поодинокі зірки.
Древес прокрокував угору по схилу, анітрохи не уповільнюючи ходи, і невдовзі гобіти розгледіли щось схоже на арку: два дерева схилилися одне одному назустріч, а замість дверей слугувало густе переплетіння їхнього гілля, не по-зимовому одягнутого в свіже листя, гладеньке і блискуче. Коли старий ент наблизився, дерева розвели гілля обабіч, а листя привітно зашурхотіло. За аркою відкрився просторий майданчик, заглиблений в товщу гори; ліворуч і праворуч підіймалися стіни ліктів у дванадцять заввишки, а вздовж них шпалерами росли буки. У поперечній стіні, ледве помітній здаля, було видовбано неглибоку нішу, перекриту [60] склепінням; решту простору над залою перекривали лише густі крони буків. У вузьку поздовжню щілину між ними проглядало небо; згори відшевідомих джерел біг вузенький струмочок; він розтікався по гладенькій стіні багатьма струминками та спадав до землі, як срібляста завіса. У круглій виямці посеред зали вода знову збиралася в єдиний потік і звідти текла до виходу, щоб злитися з Ентулою.
- Гм-гм, – сказав Древес, перериваючи тривале мовчання. – Ми прийшли. Від місця нашої зустрічі до цього місця моїх кроків близько 70 тисяч, скільки це складатиме у ваших мірах, уявлення не маю. У всякому разі, вітаю вас біля підніжжя Останньої Гори. Мою оселю вашою мовою можна коротко назвати Джерельними Покоями. Я люблю тут бувати. Тут ми й заночуємо.
Древес опустив гобітів у траву під буковими шпалерами, і вони пішли за ним до ніші під склепінням. Тільки дивлячись знизу, вони змогли помітити, що їх новий знайомий під час ходи майже не згинає колін; перш ніж торкнутися землі всією ступнею, він спирався на неї великими, широкими пальцями ніг. Ступивши під крапельну завісу, що прикривала нішу, Древес кілька разів з насолодою вдихнув вологе повітря, просякнуте перлинами водяного пилу, широко посміхнувся та увійшов під склепіння. Посеред ніші стояв величезний кам’яний стіл, ані стільців, ані лавок не було видно. Древес сховався в темній глибині, виніс дві великі чаші й поставив на стіл. Чаші по вінця наповнювала, як здалося гобітам, звичайна чиста вода, але коли Древес простягнув над ними руки, вода спалахнула в одній чаші смарагдовим сяйвом, в іншій – золотавим. Змішуючись, ці промені освітили нішу так, наче сонце потрапило до грота крізь мереживо весняного листя. Дерева в залі за джерельною завісою теж засяяли, спочатку слабко, поступово розгораючись, і невдовзі кожен листок був оточений вінчиком світла, зеленого, золотого чи мідно-червоного, а стовбури засяяли, наче вирізьблені із самоцвітного каміння.
- Ну от, тепер можна й підживитися, – сказав Древес, – скуштуйте-но нашого питва…
Він відійшов у кут грота, де стояли високі кам’яні посудини з важкими кришками. Древес підняв кришку однієї з них, зачерпнув великим ковшем і наповнив три келихи – два трохи менших і один великий. [61]
- Ця оселя створювалася для ента, – сказав він, повертаючись, – тому стільців тут немає. Але я вас зараз прилаштую…
Він переніс гобітів на кам’яну стільницю – від неї до підлоги було не менше шести ліктів. Гобіти сіли скраю, звісивши ноги, і стали маленькими ковточками смакувати частування. І ця рідина на вигляд не відрізнялася від води, але були в ній якісь пряні приправи, слабкий, але приємний лісовий дух.
Дію напою гобіти відчули одразу. Легке тепло виникло в пальцях ніг, потім відчуття свіжості й незвичної сили наповнило їхні тіла по самі маківки в прямому розумінні слова – волосся на головах гобітів заворушилося, закучерявилося, пішло в ріст. Тим часом Древес обмив ноги у великому чані й, узявши свій келих, випив його повільно, не відриваючись. Гобіти вже стали побоюватися, чи не захлинеться старий ент, але тут він нарешті облишив порожній келих і блаженно зітхнув:
- У-хх… Ну, тепер побалакаємо. Ви сідайте де-небудь, а я ляжу, а то напій вдарить мені в голову, і я засну.
Біля правої стіни стояло низьке, лише ліктя два заввишки, ложе, заслане духмяним сіном і перистим листям папороті. Древес нахилився над ложем, і, якось непомітно для очей зігнувшись, улігся, підклавши руки під голову, і спрямував погляд на склепіння ніші, де грали золотаво-зелені відблиски. Меррі й Пін прилаштувалися обіч на подушках із сіна.
- Я готовий слухати, – сказав Древес. – Розкажіть мені свою історію, тільки, будь ласка, не поспішайте…
І гобіти почали з того самого дня, коли вони покинули Гобітон. Вони не дотримувалися точної послідовності, перебивали, доповнювали один одного, та й Древес часто втручався і просив уточнити деталі. Про Перстень – анічичирк, навіщо пішли з рідних країв, не згадували; а втім, Древес і не питав. Зате його дуже цікавили Чорні Вершники і відпочинок у Рівенделлі, подорож Віковічним Лісом і зустріч з Бомбадилом, перехід через Морію й гостювання в Лоріені. Опис Гобітону та його околиць довелося повторити тричі. Вислухавши, Древес задав несподіване питання:
- А чи не зустрічалися вам у тих краях… гм-гм… якісь енти? Тобто я хотів сказати, жінки ентів? [62]
- Жінки ентів? – здивувався Пін. – А який вони мають вигляд? Схожі на тебе?
- Гм-гм… не зовсім. Адже вони і змінитися могли, – задумливо відповів Древес. – Я спитав тому, що, судячи з опису, їм у вас мало сподобатися…

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22

Ваш відгук