Джон Р. Р. Толкін. “Володар Перснів: Дві Вежі”

- Звичайно* друзі мої; все може бути, – тихо промовив він. -* Можливо, ми йдемо на свою загибель, і це наш останній похід. Але якби ми продовжували сидіти в себе, склавши руки, загибель неминуче наздогнала б нас, рано чи пізно. Ця думка здавна зріла в наших серцях, тому ж бо, власне кажучи, ми й вирушили сьогодні. Це не був поспішний крок. Якщо це останній похід, нехай він хоча б буде вартий доброї пісні… Хоча, певна річ, я хотів би дожити до того дня, коли виповняться пророцтва, і ми знайдемо наших жінок. Який би я був радий побачити мою Фимбретіль! На жаль, пісні, як і плоди, дозрівають лише в певний час. А трапляється, що й зів’януть передчасно…
Величезними кроками енти відміряли довгий косогір і почали підніматися вгору, вгору, на кручі західного хребта. Ліс відступав. Усе рідше зустрічалися негусті березові гаї а невдовзі нічого не залишилося, крім розкиданих слабеньких сосен. Сонце сховалося за горами. Настала темрява.
Пін озирався, боячись вірити очам. Ентів стало більше… чи ще трапилось щось дивне? Сірі, голі скелі раптом вкрилися густим лісом: він коливався, шумів, рухався вперед! Невже дерева Фангорна повстали? І всі стародавні хащі пішли за своїми наставниками? Пін ущипнув себе за перенісся: чи це сон з ним жартує, чи сутінки ошукали? Але кострубаті громаддя не зникали; з тихим шелестінням, наче почався листопад, зі скрипом і глухим бурмотінням ліс долав гори.
Невдовзі всі піднялися на гребінь хребта. Пін і Меррі з побоюванням вдивлялися в чорну прірву. Там, між останніми [77] відрогами гірського пасма, сховалася Нан-Курунір, Долина Чародія.
- Ніч упала на Ізенгард, – сказав Древес.

Розділ 5
ВЕРШНИК У БІЛОМУ
- Я промерз до кісток, – поскаржився Гімлі, притоптуючи ногами й розтираючи руки.
Його товариші, невеселі, задумливі, сиділи біля згаслого вогнища. Чекали денного світла, щоб, на всяк випадок, ще раз обшукати околицю. Гімлі схилився над плечем Арагорна й сказав упівголоса:
- Не йде старенький у мене з пам’яті. Добре, якщо ти знайдеш там, у кущах, його сліди – мені одразу стане спокійніше.
- Чому? – запитав Леголас.
- Тому що старий, який залишає сліди, – це лише старий, і нічого більше.
- Слушно, – сказав ельф, – але ж тут і важкий чобіт ступив би безслідно – дивись, яка густа й пружна трава.
- Ну, Слідопитові вистачило б і однієї зламаної травинки, – заперечив Гімлі. – Привиди ж бо слідів не залишають. Може, він і зараз стежить за нами…
- Цілком імовірно, – сказав Арагорн, – тільки от наші коні… Ти чув, як вони зірвалися, Леголасе? Схоже було на панічну втечу?
- Анітрохи. Якби не темрява й не розгубленість, я б одразу сказав – вони ошаліли від радощів. Наче зустріли старого доброго друга.
- І мені так здалося, – сказав Арагорн. – Та що тепер гадати… Ходімо, уже зовсім розвиднілось. Хто б там не був наш нічний гість, гобітів все ж таки шукати треба. Почнемо звідси, з табору, потім – до лісу: де б ще їм було ховатися? Ну, а якщо нічого не знайдемо, повернемось на місце битви, перетрусимо попіл… Хоча там особливих знахідок не передбачається. Роханці – народ прискіпливий…
Години дві чи три вони повзком кружляли між місцем битви та лісом, обмацуючи кожну грудочку, кожен камінчик. Похмурі дерева сумно шурхотіли сухим листям при різкому східному вітрі. Арагорн потроху дістався до вуглин [78] роханськрго сторожового вогнища над річкою, а звідти до пагорба, де дві доби тому кипів бій. Тут він пригнувся, ледь не торкаючись обличчям землі, і одразу ж покликав товаришів. Ті примчали бігцем, і Арагорн показав їм обривок широкого золотавого листка, вже зів’ялого й бурого по краях.
- Це лист лоріенського мелорну, а на ньому дрібні крихти. І такі ж крихти в траві. А тут, дивіться, обрізки мотузок!
- А ось і ніж, яким їх розрізали, – додав Гімлі, витягуючи зі спутаної трави коротке зубчасте лезо. Чиясь важка нога вдавила його в землю; колодочка ножа, вирізьблена у вигляді косоокої усміхненої пики, валялася поруч.
- Зброя орків, – з огидою сказав Гімлі.
- Оце так загадка! – вигукнув Леголас. – Зв’язаний бранець вислизає і від орків, і від роханців, і в чистому полі розрізає мотузки орківським ножем! Як це йому вдалося? І навіщо? Якщо йому зв’язали ноги, як він дійшов сюди? А якщо в нього були зв’язані руки, як він міг скористатися ножем? А якби ж він не був зв’язаний, навіщо було різати мотузки? Вельми задоволений своїми досягненнями, він спокійнісінько сідає попоїсти! Ну а потім, схоже, відростив собі крила та й пурхнув до лісу… Коли так, ми його швиденько знайдемо, тільки-но навчимося літати!
- Тут без чар не обійшлося! – заявив Гімлі. – Чи не нічного відвідувача це робота? Як ти думаєш, Арагорне?
- Навкруги багато слідів, – посміхнувся Арагорн, – ви їх не встигли помітити. Що тут був гобіт, немає сумніву. І, певна річ, йому треба було мати або руки, або ноги вільними, щоб дістатися сюди. Скоріше руки, тому що доставив його хтось із орків. Ось там є плями крові, глибокі відбитки копит, і звідти по траві тягли щось важке. Отже, вершники вбили тут орка і потім відтягай його до вогнища. Го-біта вони не помітили – дивуватися нема чому: була ніч, а гобіт вдягнений у лоріенський плащ. Напіврослик змучився, зголоднів, не дивно, що він, звільнившись, трохи відпочив і підживився. До речі, втекли вони без речей, але провізію прихопити не забули – теж чисто по-гобітському. Один він тут чи двоє – боюсь судити. Сподіваюсь, що двоє…
- А як він вивільнив руки? – запитав Гімлі.
- Не знаю. І навіщо оркові знадобилося виносити їх з табору, теж не знаю. Та вже ні в якому разі він їм втечу влаштовувати не збирався… Зате прояснюєтеся, чому орки, [79] убивійй Бордмйра, ґобітівме чіпали. Я над цим увесь чає ламав гояову: нас вони й не думали шукати, табір не пограбували, а поспішили до Ізенгарда. Чи прагнули вони захопити Хранителя Персня та його вфного слугу? Скоріш за все, ші. Навряд чи хазяї дали їм такий прямий наказ, навіть якби самі все напевне знали. Думаю, їм просто було наказано хапати кожного грбіта, який попадеться. Тому хтось і намагався витягти цінних полонених з оточення. Може, зрадник *-» для орків це не дивно. А може, просто хотів заграбастати цінну здобич. Та мало що там могло буси! Головне* ми напевне знаємо: хоча б один з малюків живий, тепер його треба знайти і разом з ним повернутися до Рохану. Не лишати ж його в лісі без допомога лише через страх перед Фангорном!
… – Стосовно мене, я не знаю, чого більше, побоююсь, – сказав Гімлі* – заходити в ліс чи плентатися степами.
- Правду кажучи, я не відчуваю в цьому лісі нічого поганого, – проказав Леголас. – Зла він не таїть. Якщо й ховаються десь темні сили, то дуже далеко. А тут, поблизу, лише настороженість та гнів.
- Ну, на мене йому гніватися нема за що, – сказав Гімлі. – Я його нічим не образив.
- Тим краще для тебе, – посміхнувся Леголас. – Але хтось інший добряче допік Фангорну. У його хащах щось назріває. Невже ви не відчуваєте напруги? У мене навіть подих перехоплює…
- Тут задушливо, – сказав гном. – Затхлість, тління повсюди…
- Цей ліс старий, надто старий, – сказав ельф. – У ньому я відчуваю себе хлопчиськом. З того часу, як я з вами, молодиками, зв’язався, зі мною такого не траплялося. Ліс одряхлів і живе спогадами. Мені б поблукати тут у мирні часи!
- Звичайно, для тебе це щастя, – буркнув Гімлі. – Ти ж бо лісовий ельф, та й взагалі всі ельфи дивні. Гаразд, куди ти, туди й я. Але прошу тебе, приготуй лук, а я візьмусь за сокиру. Не рубати, ні! – поспішно додав він, озираючись на дерево, під яким вони стояли. – Просто на випадок несподіваних зустрічей з якими-небудь дідусями хочу мати готову відповідь. Ну, чого ж ми стоїмо?
З розмовами було покінчено. Троє мандрівників увійшли в ліс. Відбитки ніг гобітів знайшлися на березі й під [80] деревом на узліссі, І хоча на товстій підстилці з прілого листя інших слідів не лишилося, Арагорн вирішив, що втікачі мали триматися ближче до води. Так вони вийшли до того місця, де Пін та Меррі пили-воду. Сліди – одні трохи менші, інші більші – були тут зовсім виразними.
- Оце добре, – сказав Арагорн, – Обидва живі. Щоправда, відбитки двотижневої давності. І звідси вони повернули геть від ріки.
- Ми не зможемо за ними гадатися хащами^ Фангорі-ну! •*- пробурмотів Гімлі. – Ще два-три дні; і в насне-зали-шиться іншого способу Довести бідолахам свою дружню прихильність, окрім як померти разом з ними від голбду…
-’ • Скільки зможемо, стільки й зробимо, – обірвав Арагорн. – Пішли! •
Без особливих труднощів вони вийшли саме до того обриву, де Древес полюбляв зустрічати світанок; Сонце почало проглядати крізь хмари, що рідшали, і ліс помітно посвітлішав.
- Піднімемося й оглянемо околицю, – запропонував Леголас. – Ще й ковтнемо свіжого повітря.
Ніхто не заперечував. Піднімаючись, Арагорн уважно розглядав поверхню кам’яних сходів.
- Гобіти теж сюди дерлися, – сказав він. – І ще тут є інші сліди, дуже незвичайні, я таких не знаю. Спробуємо зрозуміти, куди поділися гобіти…
Карниз Древеса був повернутий на південний схід, але досить широкий краєвид відкривався лише зі сходу; однак і там нічого, крім нескінченних рядів дерев, друзі не побачили.
- Чому ми не пішли сюди напрямки! – сказав Леголас із досадою. – Адже могли б тут опинитися всі разом у цілковитій безпеці, якби завернули від Андуїну на другий чи третій день подорожі! Нікому не дано знати, куди приведе дорога…
- Ми, здається, не збиралися йти через Фангорн, – зазначив Гімлі.
- Однак ми тут… і хтось дуже вправно загнав нас у пастку, – спохмурнів Леголас. – Погляньте!
- Куди? Не кожен має твої очі, Леголасе!
- Т-с-с! Тихіше! Та придивись, – прошепотів Леголас, вказуючи пальцем вниз. – 3 того боку, звідки ми [81] прийшли. Ось він. Невже не помічаєш? Крадеться за стовбурами…
- Бачу, тепер бачу! – стрепенувся Гімні. – На ньому таке брудне ганчір’я, що й не побачиш одразу. Хіба я не попереджав?
Згорблений старець кульгав лісом, важко спираючись на патерицю. Голову він опустив і на мандрівників не дивився. За інших обставин у них би знайшлося для сіромахи добре слово, але зараз усі троє напружилися, відчуваючи наближення прихованої сили – чи загрози? Старець наближався крок за кроком, і Гімлі, не витримавши, збуджено крикнув:
- До зброї, Леголасе! Натягни тятиву, приготуйся! Це Саруман. Не дай йому заговорити’ Стріляй!
Леголас взявся за лук, але не поспішав натягувати. Араґорн насторожено мовчав.
- Ну, чого ти чекаєш? Що з тобою? -*- пошепки підбурював ельфа Гімлі.
- Не варто поспішати, – зупинив його Арагорн. – Підозра та страх – погані радники. Не годиться стиха, без попередження стріляти в невідомого. Почекаємо, подивимося.
Старий раптом прискорив ходу, несподівано швидко підбіг до підніжжя стрімчака і підняв голову. Троє друзів завмерли. Над лісом нависла мертва тиша.
Обличчя старого приховував глибоко насунутий каптур, а поверх нього – широкополий капелюх; з-під нього ледь виднівся кінчик носа й сива борода. Однак Арагорн помітив у тіні каптура гострий, ясний блиск очей.
- Радий бачити вас, дорогі друзі, – раптом сказав старець. – Мені хотілося б із вами перемовитися. Зійдете вниз, чи мені самому до вас піднятися?
І, не дочекавшись відповіді, старець підійшов до сходів.
- Ну ж бо, – крикнув Гімлі, – затримай його, Леголасе!
- Я ж сказав, що хочу поговорити, – перервав його старець. – Відклади лук, шляхетний ельфе.
Леголає мимоволі розтиснув пальці.
- А ти, пане гном, відпусти сокиру. Вважаю, ми обійдемося без сильнодіючих засобів.
Гімлі здригнувся й завмер. Старець стрибав нерівними сходинками зі спритністю гірської кози. Його дряхлість мов [82] рукою зняло. Коли він ступив на карниз, еіре ганчір’я на мить розсунулося, відкривши щось сліпучо-бїле – а може, лише здалося? Гімлі зі свистом видихнув і затамував подих.
- Дуже приємна зустріч, – сказав незнайомець, наблизившись. – Що ви тут робите? Ельф, людина та гном, і всі в ельфійських плащах! Це, напевне, особлива історія. Розповісте мені її? Ми тут нечасто приймаємо таких гостей! – Він зручно сперся на патерицю і вп’явся в мандрівників жорстким поглядом з-під каптура.
- Судячи з твоїх слів, ти тут живеш, – сказав Арагорн. – І, мабуть, добре знаєш ліс?
- Це важко визначити. Потрібно три життя, щоб осягнути розумом всі таємниці Фангорну. Але я бував тут неодноразово.
- Прошу тебе, назвись і вислови все, що хотів, – сказав Арагорн. – Ранок минає, а в нас є нагальна справа.
- А я вже все сказав! Запитав, що ви тут робите. Стосовно мого імені… – він захлинувся тихим сміхом, й Ара-горна пройняла крижана дрож – не страху, а наче свіжого вітру після тривожного сну.
- Моє ім’я! Так ви його ще не вгадали? А були ж часи, воно вам всі вуха протуркотіло! Так-так, ви чули його частенько. Що ж ви не відповідаєте? Інший на моєму місці вирішив би, що у вас погані наміри… На щастя, мені дещо відомо. Ви шукаєте двох молодих гобітів, так-так, саме гобітів. Не треба витріщатись, наче ви вперше чуєте це слово. Якщо хочете знати, ваші приятелі стояли саме на цьому місці позавчора й зустрілися тут із вельми цікавою особою. Вас це на радує? А, ви хотіли б знати, куди вони поділися! Можливо, я й про це можу дещо розповісти. Але чому ми всі стоїмо? Поспішати вам уже немає куди. Сядьмо ж і поговорімо спокійно.
Він відійшов на кілька кроків, і мандрівники одразу задихали вільніше, заворушилися, – чаклунська сила відпустила їх. Гімлі знов потягся до сокири, Арагорн поклав руку на меча, Леголас підібрав із землі лук.
Не звертаючи на це уваги, старець обрав зручний камінь під відкосом карниза й незворушно всівся. Сірий рваний плащ при цьому знову розкрився, і знову промайнули білі шати.
- Саруман! – вигукнув Гімлі й рвонувся до старого, здіймаючи сокиру. – Де ти ховаєш наших товаришів? Що [83] ти зробив з ними? Відповідай, інакше я продірявлю тобі капелюха разом з головою, і ніякі чари де допоможуть!
Однак старий виявився пругкішим за гнома. Він легко відстрибнув, випрямився і наче одразу виріс. Геть полетіли капелюх та сіре ганчір’я, відкрилось білосніжне широке вбрання – і в ту. ж мить, сокира з глухим стукотом випала з руки Пмлі, клинок Андріла спалахнув у закляклій руці Арагорна, Леголас здригнувся, і стріла, пущена з лука, злетіла в небо й розсипалася іскрами.
- Мітрандір! -; ащув ельф. – Мітрандір!
- Бачиш, я ж одразу сказав, що, зустріч буде приємною, – відгукнувся старий. – Вітаю, Леголасе!
У цілковитому збентеженні друзі мовчали. Волосся старого було сліпучо-білим. Очі під високим лобом ясно й гостро блищали,.. ,
Першим; отямився Арагорн.
- Гандадьфе! Яке затьмарення найшло на нас? Гімлі осів на коліна й закрив очі руками.
-. Гандальф, – повторив маг, наче згадуючи забуте. – Так мене звали – Гандальф.
Він спустився зі скелі і знову натягнув старий плащ.
- Так, – сказав він колишнім, добре знайомим голосом. – Можете звати мене Гандальфом. Встань, дорогий Гімлі! Ти ні в чому не винний- Ваша зброя, дорогі мої, не може мені зашкодити. Подумати лишень – ми знову разом!
Він поклав руку на голову гнома, той подивився йому в очі й засміявся:
- Гандальфе! Отже, тепер ти ходиш у білому?
- Так, тепер я Білий. Ну, розповідайте. Я пройшов вогонь та глибоку воду – одне забув, іншому навчився… Тепер я спостерігаю за найдальшою далечиною, а те, що поблизу, не встигаю помітити. Розповідайте ж!
- Ти не договорив про гобітів, – сказав Арагорн. – Ти їх знайшов? З ними все гаразд?
- Ні, я їх не знайшов, – сказав Гандальф. – Темрява лежала над Прирічним Узгір’ям, орел нічого не довідався про те, як їх полонили.
- Орел! – вигукнув Леголас. – Три дні тому я бачив орла високо в небі над хребтом Емін-Мейл!
- Це був Гваїхор, Вітробій, той самий, що колись визволив мене з Ортханку, – кивнув Гандальф. – Я послав [84] його на розвідку до Андуїну. Око в нього по-справжньому орлине, але не все можна розгледіти в гірських тісни-нах та в густому лісі. Орки діяли швидко, а я був зайнятий… Фродо ледь-ледь не відкрився оку Ворога. Він встояв, та довелося йому трохи допомогти: якраз у ту пору я піднявся в гори й сяк-так утримав тінь Чорної Вежі. Увесь вичерпався, сил більше ні на що не лишилося…
- Отже, ти стежиш за Фродо! – повеселішав Гімлі. – Що з ним, як його справи?
- Про це, мабуть, поки що помовчимо. Він уник великої небезпеки, але вона не остання на його шляху. Фродо вирішив іти один до Мордору та йде туди. Більше нічого не скажу вам.
- Наскільки ми знаємо, – тихо сказав Леголас, – Сем вирушив із ним.
- Та що ви? – просяяв Гандальф. – Ото новина! Гарно, пречудово! Геть важкий тягар з моєї душі! Ну, а що ж з вами було? Сідайте й розповідайте все підряд.
Друзі сіли в коло на камінні, і Арагорн почав розповідь. Гандальф сперся ліктями об коліна, прикрив очі й слухав, не перериваючи, не перепйтуючи. Коли Арагорн дійшов до загибелі Боромира, Гандальф глибоко зітхнув:
-^ Ти сказав не все, про що знаєш чи здогадуєшся, Ара-горне. Бідолашний Боромир! І за ним я не зміг простежити… Важке випробування випало гордому лицарю. Недар-маТаладріель застерігала мене, що Боромир під загрозою. І в се ж він гідно пройшов це випробування. Стали В нагоді молоді гобіти – допомогли Боромирові перемогти… Вони ще не таке зроблять, ці двоє! Доля занесла їх до’Фанґорну, і вже весь ліс схвильований. Два дрібненьких Тсамшчики, падаючи на осип, породжують руйнівну лавину. „ Вітер змінився. Ще буде буря, але вітер уже змінився. Не варто було б Саруманові блукати далеко від своєї вежі, коли трощаться запори! ‘”‘ ^ – -
- Щонайменше в одному ти анітрохи не змінився, – зазначив Арагорн. – Усе так само говориш загадками…
- Нічого схожого! Просто я говорю вголос сак із собою: здавна прийнято звертатися до мудрішого з присутніх. Іншим довелось би довго розтлумачувати, а це нуднр…
Він подивився на Леґоласа й’Гімлі та Жартома підморгнув:’ “” ” -• —•”- ‘-•- -:’- – -’^^ •/::..;-.-.:.- :.-. [85]
- Хто старший, той і мудріший, – у тон йому сказав Арагорн. – Але я вже не молодий, навіть для свого племені, яке живе досить довго. Може, поставишся поблажливо до мене?
- Ну, що ж… – задумливо протягнув Гандальф. – Добре, спробую коротко розповісти, як, на мою думку, йдуть справи. Ворог, мабуть, знає про те, що Перстень мандрує, й несе його гобіт. Знає він також, скільки нас вийшло з Рівенделла та до яких народів ми належимо. Намірів же наших він до цього часу ще не розгадав. Він припустив, що ми йдемо до Мінає-Тіріта – так він сам вчинив би на нашому місці, наша присутність там завдала б його моці помітної шкоди. Він стривожений: якщо хтось, маючи Перстень, оголосить йому війну, то зможе скинути його та посісти його місце. Ворогу й на думку не приходить, що ми прагнемо знищити його, ніким не замінюючи. І навіть у жахливих снах йому не ввижалося, що ми прагнемо знищити Перстень. Легко зрозуміти, що в цьому вся наша надія на успіх, бо Ворог, побоюючись нападу, сам поспішив розпочати війну: тому, хто першим вдарить досить сильно, може й не знадобитися другий удар. Відтак Ворог рушив свої давно підготовлені сили раніше, ніж збирався. І перемудрив. Якби він цими силами зміцнив межі Мордору, якби увесь свій лихий талант спрямував на захоплення Персня- нам не було б на що сподіватися. І Перстень, і його Хранитель швидко опинилися б у його руках. Однак Ворог очей не зводить з Мінас-Тіріта… Він вже знає, що послані нам навздогін загони розбиті. Персня вони не знайшли. Гобітів теж не захопили. Якби це трапилося, для нас би не залишалося ніякої надії. Не слід ятрити душу думками про те, яких випробувань зазнала б у Чорній Вежі вірність гобітів. Але досі ворогу не вдалося нічого. І за це слід дякувати Саруманові.
- То що ж, Саруман-не зрадник? – здивувався Гімлі.
- Зрадник, та ще й двічі зрадник. Чи не дивно? З усіх перешкод, які стояли перед нами, зрада Сарумана була найнебезпечнішою. Він зібрав велику армію, він загрожує Рохану і не дає відважним вершникам прийти на допомогу Мінас-Тіріту. Але зброя зради завжди гостра з обох боків. Саруман крадькома мріє заволодіти Перснем чи хоча б полонити гобітів. І в результаті зусиль обох наших недругів Меррі й Пін у найкоротший час потрапили до хащ Фангорну, [86] куди б за інших обставин ні за що б не пішли! До того ж, хоча роханці потурбувалися, щоб жоден свідок бою не повернувся до свого господаря, Чорний Володар знає, що гобітів захопили і всупереч його волі відправили до Ізенгарда. Тепер він змушений остерігатися Сарумана.
- Жаль, що між ними затиснутий Рохан, – сказав Гімлі. – Тоді б нехай вони зчепилися, а ми б зачекали, чим закінчиться.
- Переможець вийшов би з бійки сильнішим, ніж був, – сказав Гандальф. – Але Саруман не може піти на Мордор, доки не знайшов Персня, а ми тепер знаємо, що він його вже ніколи не отримає. Сам же він небезпеки поки що не відчув. Багато чого він не знає. Йому так кортіло потримати в руках здобич, що він виїхав назустріч своїм оркам – схоже, не дуже він їм довіряє, – але запізнився; і навіть не зміг узнати, чи встигли орки взяти полонених, чи ні. Я читаю його думки й знаю, наскільки він збентежений. Не знає він і про сутичку між його слугами та орками Кривавого Ока. І про Крилатого…
- Крилатий! – згадав Леголас. – Я пустив у нього стрілу над Андуїном і збив. Що це за нова потвора?
- Стрілою його не дістанеш, – відповів Гандальф. – Ти вразив лише його коня. Це теж добре, але вершник невдовзі отримає нового. Це назгул, один з Дев’яти – вони тепер мають крилатих коней. І тінь їхніх крил невдовзі ляже на Мінас-Тіріт… Але поки що Крилатим не дозволяється перетинати Андуїн, і тому Саруманові невідомий новий вигляд Примар Персня. Більше за все Саруман зараз боїться, щоб Перстень не потрапив до рук Теодена, правителя Рохану. А тим часом значно більша небезпека визріває біля самого порога Ізенгарда. Саруман забув про Древеса…
- Ти знову розмовляєш із собою? – посміхнувся Арагорн. – Я не знаю, хто такий Древес. Яка нам користь від подвійної зради Сарумана, вже зрозуміло. А до яких добрих наслідків, крім нашої даремної й нелегкої подорожі, привела поява в лісі двох гобітів?
- Хвилиночку! – нетерпляче перебив Гімлі. – Дозволь спочатку запитати про дещо інше. Чи тебе, Гандаль-фе, ми бачили вчора вночі, чи Сарумана?
- Мене ви точно бачити не могли. Залишається припустити, що ви бачили Сарумана. Виявляється, ми так [87] схожі, що мені доведеться вибачити тобі навіть замах на мій капелюх! •-.-. ; , ; Л
-^ Не треба про це! – прпрохав Гімлі. — Який я par дий, що нічним дідуганом був не ти! – Так, мій славний гноме, -розсміявся Гандальф, – це дуже приємно •:!- пересвідчитися, що ми не завжди помиляємося…, Не сумуй, «анітрохи не серджуся на тебе: я ж сам скільки разів стверджував, що й власним рукам не варто вірити, коли маєш справу з Ворогом! Не сумуй, сину Глоїна. Може, ще побачиш мене поруч із Саруманом, тоді помітиш різницю.
- І все ж таки, що з гобітами? -. нагадав Леголас. ,.-г Ми півсвіту обшукали, а ти знаєш, де Меррі й Пін, і мовчиш! Скажи, нарешті, будь ласка!
- Вони серед ентів, під захистом Древеса, – відповів Гандальф.
- Серед «нтів? Отже, правдиві старі легенди про велетнів – храниіелів лісу? А я, щиро кажучи, вважав їх витвором буйного уявлення роханців.
- До чого тут Рохан? – підхопив Леголас, – У Чорноліссі будь-який ельф знає пісні про онодримів. Але навіть для нас вони лише напівзабута згадка. Я відчував би себе знов зеленим хлопчаком, якби зустрів живого онодрима! Древес -, це назва Фангорну загальною мовою; однак ти кажеш про якусь істоту. Хто ж це?
-^ Важке питання, -;. сказав Гандальф. – Я знаю небагато, дрібну частинку його історії, і то вона б зайняла багато часу, а нам його не можна гаяти. Древес, чи <1>ан-горн – опікун і наставник цих лісів, старший не лише серед ентів, але й узагалі серед усіх, хто живе зараз під сонцем Середзем’я. Сподіваюсь, ти ще познайомишся з нимі Леголасе. Меррі й Піну пощастило, вони зіткнулися з Древесом тут, на цьому карнизі, два дні тому, і він забрав їх да-своєї оселі біля підніжжя гір. Древес частр відвідує цей стрімчак, коли відчуває тривогу чи отримає погані новини. Чотири дні тому я бачив, як він блукав лісом; він теж мене помітив, навіть зупинився, але я не заговорив з ним – «є було сили після бою з Оком Мордору. Та й він теж не покликав мене.
- Можливо, він прийняв тебе за Сарумана, – припустив Гімлі.-Отже, ви з гаш добрі знайомі? Я ж бо вважав, що він небезпечний… . [88]
- Я теж буваю небезпечним, і навіть дуже, ^пхикнув Гандальф. – Нікого небезпечнішого за мене ви не зустрінете, хіба щО зіткнетеся з Чорним Володарем. І Арагорн небезпечний, і Леголас. Тебе оточують Небезпечні істоти, Гімлі, син Глоїна, та й сам ти дещо небезпечний. Звичайно, у лісі Фангорну багатьом буде непереливки, особливо любителям махати сокирою. Але зазвичай Древес мудрий та добрий. Тільки зараз його гнів; що повільно накопичувався, скипів та виплеснувся з чаші терпіння, затопивши весь ліс. Звістка, принесена гобітами, стала останньою краплею, що перепов*-нила чашу… Трапилося нечуване за багато століть: енти прокинулися від дрімоти і згадали про свою силу.
- Гщо ж вони зроблять? – здивовано запитав Леголас.
- Не знаю. Вони, мабуть, і самі ще не знають. Хотів би я вгадати – що!
Маг замовк і опустив голову. Промінь сонця впав крізь розрив між хмарами на його руки, що лежали на колінах долонями вгору; світло наповнило його долоні, наче келих. Ганадальф похитав головою і повернувся до друзів.
- Наближається полудень, – сказав він. – Нам чає іти.
- Ми підемо по гобітів до Древеса? – запитав Арагорн.
- Ні, нам у інший бік. Надія – ще не перемога. Насувається війна, в якій остаточну перемогу забезпечить лише Перстень Влади. Інакше ми багато чого втратимо, а може, і все… Я- Гандальф, Гандальф Білий, але Чорний поки що сильніший за мене… ,; ;
Він підвівся й, прикривши очі рукою, подивився на схід, наче бачив удалині щось, недоступне для його супутників. Похитав головою.
^ Ні, – сказав він ледь чутно. – Нам до нього вже не дістати. Ну й добре: у всякому разі, не доведеться Ьпира-тися спокусам Персня. Підемо назустріч небезпеці і пам’ятатимемо, що ще гірша, смертельна небезпека поки що відступила від нас…
Він знову повернувся до товаришів; ;•
- Не жалкуй про вибір, зроблений тобою в долині Емін-Мейл, АрагОрне, сине Арахорна! І не називай вашу подорож даремною. Тепер ти можеш переконатися, що обрав правильно: удача буде тобі нагородою. Ми зустрілися вчасно. Твоє зобов’язання перед гобітами виконане, час згадати про слово, яке ти дав Еомерові. Йди в Едорас, [89] ти потрібний там. Андрілу час вступати до битви. Рохан охоплений війною, але ще більше лихо охопило Золотий Палац Теодена.
- Отже, ми не побачимося з нашими малюками? – засмутився Леголас.
- Потерпи, не все одразу. Ідіть, куди вас кличе обов’язок, і зберігайте надію. Я теж вирушу до Едораса.
- Далека дорога й важка, – сказав Арагорн, – навіть для міцних ніг. У такий спосіб війна скінчиться раніше, ніж ми туди встигнемо…
- Побачимо, побачимо, – сказав Гандальф. – Чи хочеш іти зі мною?
- Авжеж. Тільки мені здається, ти здатний випередити нас, якщо забажаєш!
Арагорн підвівся й уважно подивився на Гандальфа. Леголас та Гімлі мовчки спостерігали за ними. Арагорн, у сірому ельфійському плащі, з рукою на ефесі меча, високий і суворий, наче король, який зійшов на невідому землю з корабля, а навпроти нього – старий маг в одязі, що ніби зсередини сяяв незвичайною білизною, згорблений і наче слабенький, але володів він силою могутнішою, ніж влада королів.
- Що ж, чи правий я? – вимовив нарешті Арагорн. – Чи насправді можеш ти потрапити всюди, куди забажаєш, швидше за мене? Навіщо нам розділятися? Ти наш ватажок. У Чорного Володаря дев’ятеро вершників, у нас – один, але це – Білий Вершник. Він пройшов вогонь та воду в надрах землі, і Ворог здригнеться перед ним. Ми підемо за тобою, куди б ти не повів.
- Так, ми готові йти за тобою, – сказав Леголас. – Тільки розкажи, що було з тобою в Морії, як ти вибрався звідти?
- Ми гаємо час, – відмахнувся Гандальф. – Я й за рік не перекажу вам усього.
- Розкажи скільки можна, скільки вважатимеш за потрібне! – попросив Гімлі. – Хоча б як ти впорався з Барлогом!..
- Не згадуй про нього! – різко обірвав його Гандальф, зморщившись, наче від болю.
- Я довго, довго падав додолу, – почав він повільно, неначе із зусиллям викликаючи в пам’яті картини минулого [90] . – Я падав, і він падав разом зі мною. Його жар опалював мене. І разом ми полетіли в глибоку темну воду…
- Глибока прірва під мостом Даріна, – шепнув Гімлі, – ніхто не міряв її…
- І все ж у цієї прірви є дно, і туди не сягає ні світло сонця, ні світло мудрості, – сказав Гандальф. – Полум’я мого ворога згасло у воді, але тепер він став слизьким, мов хробак, і сильним, мов полоз. Він усе намагався стиснути мене, але я відбивався, і нарешті він побіг геть. Таємні проходи петляють у глибинах Морії. Запам’ятай, Гімлі, сине Глоїна, плем’я Даріна не копало цих ходів. Глибоко, глибоко під найглибшими печерами гномів риють землю безіменні тварі. Навіть Саруманові вони невідомі, вони старші за нього… Я пройшов їхніми норами, я бачив їх, але не хочу змальовувати – не варто затьмарювати денний світ… На дні прірви, у глибинах відчаю мій ворог був єдиною надією; я схопився за нього, і він, сам того не бажаючи, провів мене таємними шляхами Казад-Думу – ніхто, на жаль, не знає їх краще за нього. Ми підіймалися все вище, і я впізнав Нескінченні Сходи.
- їх розташування давно забули, – сказав Гімлі. – Багато хто взагалі вважає, що це вигадка, інші кажуть, наче Сходи зруйновані.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Квітень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930

Підписка

  • Цікаве