– Вони існують і ніхто їх не руйнував. Багато тисяч сходів звиваються гвинтом від найнижчих ярусів печер до Вежі Даріна, вирубаної у засніженому схилі Срібної Гори, Келебділа. Там у твердій породі пробите вікно, а перед ним вузька площадка, орлине гніздо над прірвою. Сонце горіло над вершиною Келебділа, низини застеляло море хмарок. Ворог вистрибнув через вікно, видихаючи полум’я, я – за ним. Нікому було спостерігати за нами, нікому було скласти пісню про наш двобій… – раптом Гандальф розсміявся. – Але що ж можна було б описати? Здалека здавалося, мабуть, що над Келебділом буяє гроза: гриміли громи, блискавки розщеплювали скелі, вершина сховалася в клубах гарячої пари й диму, сипався густий град… Нарешті я здолав супротивника, скинув його; він покотився, змітаючи все на своєму шляху. Але це зусилля виснажило мене, світло згасло переді мною, я втратив почуття часу й довго блукав дорогами, згадувати про які не варто… Усе ж таки моя доля ще не закінчилася – голий та безпорадний, я повернувся до цього світу, щоб виконати всі задуми. Голий лежав я на [91] вершині Келебділа. Вежа розсипалася порохом, вікно зникло; оплавлені та розколоті скелі завалили вхід на сходи. Усіма забутий на даху світу, я лежав і дивився в небо, і кожен день тягнувся, як століття… Знизу до мене долітат ли голоси весняного пробудження та смерті, пісні й плач. А одного разу до мене злетів повелитель орлів, Вітробій, і поніс мене на своїх крилах.
– Видно, мені на роду написано обтяжувати тебе, друже, що з’являться в скрутну хвилину, – сказав я йому.
– Хіба це тягар! – відповів він. – Зараз ти легкий, наче лебедине пір’я. Крізь тебе сонце просвічує. Чесно кажучи, мабуть, якби я відпустив тебе, ти міг би полетіти сам!
– Та ні вже, краще не відпускай! – попросив я. – Віднеси мене в Лоріен.
– Я туди й лечу, – відгукнувся він. – Адже це Володарка Галадріель послала мене по тебе.
Так я потрапив до Золотого Лісу, вже після того, як ви пішли звідти. Там вилікували мої рани й зіткали для мене цей білий одяг. Я давав поради й вислухував поради, а потім вирушив доганяти вас. І для кожного з вас у мене є звістка з Лоріену. Арагррнові веліли передати такі слова:
О, Дунадан, о король Елессар: Ельфініт,
Де твій народ заблукав, у якій далині?
Час настає, забутим у бій вступить!
Вершників сіра когорта з півночі мчить…
Але темно у світі і сіра імла в полях.
Але мертва сторожа закрила до моря шлях.
Леголасу Галадріель доручила сказати:
Леголасе, зелений листок на галузці тонкій…
Радісно жив безтурботний у плині віків.
О, стережися моря, як з берега чайки почуєш голос,
– • Серце спокою не знайде у рідних лісах відхололих.
Ґандальф замовк і закрив очі.
– А мені… мені ти нічого не приніс? – похнюпив-” шись, запитав Гімлі.
– Слова Володарки темні, – сказав Леголас. – Небат гато зрозуміють ті, кому вони призначені.
.-f Це мене не втішдє… .
– Чому? – здивувався Леголас. – Невже ти радів би, скажімо, прямому пророцтву загибеді? .:
– Так, якби їй більше нічого було мені повідомити! [92]
– Ви про що? – стрепенувся Ґандальф. – Мені здається, я зрозумів, що мала на увазі Галадріель. Вибач, Гімлі, я відволікся, адже в мене є дещо й для тебе – ясне й зрозуміле. «Гімлі, сину Глоїна, привіт, – сказала вона. – Де б він не був, у моїх думках завжди є місце для нього. Нехай пам’ятає, що слід завжди уважно розглядати дерево, перш ніж рубати!»
– У добру годину ти повернувся, Гандальфе! – вигукнув гном, Підскочивши. – Йдемо ж, йдемо! – поквапив він, крутячи сокиру над головою. – Якщо вже голова Гандальфа свята й непорушна, пошукаємо такі голови^ які варто відтяти!
– Ну, за таким скарбом далеко йти не доведеться, – запевнив Ґандальф. – Добре, годі нам байдикувати.
Він загорнувся у свій старий плащ і пішов униз. Невдовзі всі четверо товаришів повернулися до узлісся. Коней, як і раніше, не було.
– Не повернулися! – розвів руками Леголас. – Підемо пішки?
– Ні в якому разі, – заперечивГандальф. – Час пщганає. Він вийшов з-під дерев і пронизливо свиснув. Троє друзів
збентежено перезирнулися: такий розбійницький свист з вуст сивобородого старого! Ґандальф свиснув удруге, втретє – і вітер приніс із степу ледь чутне іржання у відповідь. Спершу лише Арагорн розрізнив легке дрижання землі, потім копита дрібно застукотіли, все ближче, все дзвінкіше…
– Не один скаче, – сказав Арагорн.
– Зрозуміло, – відізвався Ґандальф. – Одного на нас усіх буде замало.
– Троє! – вигукнув Леголас. – Ось і Хасуфель, і мій Арод! А попереду ще один, та який же красивий! Не доводилось мені ще такого бачити!
– Та й не побачиш, – поважно сказав Ґандальф. – Це Тінебор, ватажок табунів Рохану. Навіть Теоден, ярл Рохану, не бачив кращого скакуна. Тінебор поспішає на заклик Білого Вершника….
Чудовий кінь вже наближався. Його тіло лисніло, мов срібне, хвіст та грива стелилися за вітром, а біг він так плавно, ніби плив. Два інших коня мчали за ним, не відста-ваючи. Угледівши Гандальфа, Тінебор зупинився, голосно заіржав та, схиливши шляхетну голову, торкнувся плеча старого мага. Ґандальф ласкаво погладив його. [93]
– Далеко звідси до Рівенделлу, друже, – сказав він. – Добре, що ти так швидко прибіг. Віднині ми вже з тобою не розлучатимемось…
Хасуфель та Арод весело покивали головами.
– Нам треба якомога швидве доїхати до Медусельду, до Золотого Двору вашого правителя Теодена, – серйозно сказав Гандальф. – Якщо не заперечуєш, то вирушимо відразу.
Тінебор, згоджуючись, труснув гривою.
– Прошу вас поспішити, – додав Гандальф, звертаючись тепер уже до. трійки коней. – Хасуфель призначений для Арагорна, Арод для Леголаса, Гімлі я візьму з собою: вважаю, що Тінебор не відмовиться понести нас обох. Тільки поп’ємо води перед дорогою.
– Тепер я все збагнув, – сказав Леголас, спритно скочивши на спину Ародові. – Спочатку наші коні втекли, може, й зі страху, але незабаром зустріли Тінебора та зраділи. Чи ти заздалегідь знав, що він тут?
– Знав, – сказав Гандальф. – Я подумки кликав його та просив поспішити. Вчора він був ще далеко звідси, на півдні. А тепер я сподіваюсь так само швидко дістатись туди знов разом із ним!
Він шепнув щось у вухо Тінебора, і той вирушив з місця швидким галопом, але не надмірним, щоб двоє його родичів могли триматися поряд. Зваживши, де берег річки нижчий, Тінебор перейшов її бродом та попрямував на південь. До самого небокраю вільно гуляв вітер, хвилями ходили трави – ані дороги, ані сліду. Але Тінебор рухався впевнено, без вагання.
– Ми йдемо напрямки до двору Теодена, до Білих Гір, – пояснив Гандальф. – У Східній марці шлях кращий, там прокладений головний тракт, але цей шлях коротший, а будь-яка трясовина чи байраки Тінеборові не перешкодять.
Час минав, година по годині. Степ змінився заплавними лугами. Інколи трава сягала вершникам по коліна, і вони немов пливли по ясно-зеленому морю; інколи серед зелені траплялись ставки, деінде під шурхотливим китицями очерету ховалося підступне трясовиння, але Тінебор безпомилково відшукував твердий ґрунт, а два інших коня йшли за ним слід у слід. Сонце поступово схилялось на захід. Багряна вечірня зоря заграла над обрієм. Далекі гори вкрилися переливчастими червоними відблисками. І хмари [94] диму закрили сонце, немов ховаючись за край землі, воно підпалило степові трави.
– У тому напрямку – Ворота Рохану, – сказав Гандальф. – Точно на захід від нас. А за Ворітьми починаються володіння Ізенгарда.
– Звідки ж цей дим на півнеба? – спитав Леголас. – Що він віщує?
– Битви та пролиття крові, – суворо відповів Гандальф. – Уперед! .,..

Розділ 6
ЗОЛОТИЙ ДВІР
Відгоріла вечірня зоря, минули сутінки, настала ніч. Лише опівночі Гандальф дозволив відпочити. Вони спішилися геть виснажені: Гімлі та Леголас одразу ж заснули, навіть Арагорн ліг, один Гандальф гіе стулив очей, не присів; одразу після півночі він підняв друзів, і при холодному світлі місяця вони помчали, наче вдень.
Короткий відпочинок не дуже освіжив гнома, Гімлі куняв і звалився б із коня, якби Гандальф вчасно не струсонув його. Коні втомі не піддавалися. Тенебор мчав попереду, наче срібна тінь.
Ані звуку, ані знаку тривоги не подавав тихий степ. Ранок настав ясний, погожий, вітер з тихим шелестінням пригинав траву під копита коней. Раптом Тенебор зупинився й заіржав. Стомлені вершники підняли голови.
Попереду громадилися гори: сніжні піки, чорні стрімчаки; зелень лугів припливом ударялася об них і розтікалася по вузьких затоках долин, а вдалині ці зелені долини перетинав приземкуватий кряж. Біля гирла найширшої долини височів одинокий горб, його огинала безіменна річка; вранішнє сонце висвічувало її перекати.
– Будь ласка, Леголасе, – сказав Гандальф, – придивись добряче й розкажи, що побачиш.
Леголас примружив очі, відвернувся від сліпучих вранішніх променів.
– Річка тече з льодовників… її вода заповнює рів, за ровом – паркан. За ним дахи будинків, а нагорі багата садиба. Дах її, мабуть, вистелений золотом – аж палає. Ворота теж позолочені. Біля воріт варта в блискучих латах. Інші, мабуть, сплять. [95]
– Селище аа частоколом s-Едорас, *~ сказав Гандальф. – Садиба ж і € Медуеелвд, Золотий Двір Теодена, сина Тенйяа, Тепер треба рухатися 3 осторогою – навряд чи приборкувачі коней сплять, коли навкруги кипить війна. Раджу не братйсязазброю. І не заносьтеся; доїш не стоятимемо перед Тбоденомі ^ –
Ранок уже розжеврівся, чяйвали птахи, коли загін наблизився до річки. Вона безтурботно несла на схід, ДО лінивої ЕнтуЩг шлоа тфськйх снігів. По вологих берегах густо росли верболози; їхнє гілля вже порожевіло й випустило пухнасті бруньки.- Переправилися бродом і виїхали на широку дорогу; ліворуч і праворуч стирчали зелені горбики, наче припорошені дрібним снігом, – так рясно обсипали їх численні зірочки квітів.
– Як чудово світяться ці сніжинки в траві, — сказав Гандальф. -* Тут їх називають «зімбельмайн», безсмертники^^ вони весь рік цвітуть там, де спочивають мерці. А ці кургани ~ могили пращурів Теодена.
– Сім курганів ліворуч і дев’ять праворуч, – сказав Арагорн, – багато поколінь змінилося з того часу, як по-ставйений Золотий Двір.
– П’ятсот разів опадало жовте листя в Чорноліссі, – сказав Леголас.- Для нас це зовсім небагато.
– Але для людей – чималий термін. Від часів побудови Медусельда нічого не лишилося, крім пісень. Тепер ця земля для роханців рідна, і лише мова їхня нагадує про спорідненість з північними племенами…
І він тихо проспівав кілька слів, незрозумілих ані ельфу, ані гному.
– Приємна мова, – сказав Леголас. -Така ж, як ця земля – гучна й розкотиста. І відчувається туга, її завжди багато в піснях смертних.
– Якщо хочеш, я перекладу, – сказав Арагорн. – Цю пісню склав невідомій співак, загдуючи, яким прекрасним був Еорл Юний, коли привів сюди своїх людей з півночі. Кінь у нього був крилатий Фелароф, батько коней. Ім’я співака забулося, а пісня живе…
Де кінь, де вершник, де сурма, що кличе у похід?
Тінь забуття, немов зима на весь широкий світ…
Де ви, дозірнії вогні, волосся золоте,
Розмови щирі і пісні під лютні ніжний теньк? [96]
Як дощ зі скель стекли роки, промчали, як вітри,
Замовкла слава давніх літ, заснула до пори.
Чи можна в попелі кострищ знайти вогонь палкий?
Пливуть до моря і назад не вернуться річки.
Дорога, звиваючись поміж курганами, привела до стін Едораса. Вартові в блискучих кольчугах списами перегородили їм проїзд.
– Стійте, чужинці! – крикнув один з них рохансЬ-кою. – Хто ви такі й куди прямуєте?
На обличчях вартових відбився подив, анітрохи не дружній.
– Я розумію вас, – сказав Гандальф. – Але моїм супутникам ваша мова невідома. Якщо ви чекаєте відповіді від чужинців, чому не користуєтеся загальною мовою?
– Теоден, наш правитель, наказав не пропускати нікого, хто не розмовляє нашою мовою, – відповів начальник караулу. – Ми зараз воюємо і радіємо лише гостям з Гон-дору. За яким правом ви зухвало роз’їжджаєте в недоладному одязі нашими угіддями, та ще й на наших конях? Ми вже годину стежимо за вами. Звідки у вас такі коні, особливо цей, білий? Якщо лише нам ніхто не відвів очей, я сказав би, що це – сам Фелароф. Може, ти чаклун, шпигун Сарумана, чи насланий ним привид?
-‘ Ніхто не відводив вам очей, – пояснив Арагорн. – Коні дійсно з ваших табунів, ти міг би впізнати їх – це Арод і Хасуфель. Хіба стане конокрад повертатися до стайні? Два дні тому нам позичив їх Еомер, третій маркграф Рохану. Ми повинні повернути йому коней, як ми й домовлялися. Хіба Еомер ще не повернувся й не попередив про наше прибуття?
Вартовий явно збентежився.
– Про Еомера я вам нічого не скажу. Якщо ви не брешете, правитель має знати про вас. Можливо, вас і чекають. Але саме позавчора Грим Гадючий Язик розпорядився іменем Теодена не пропускати жодного чужинця за ворота.
– Гадючий Язик? – перепитав Гандальф. – Ані слова більше! У нас справа не до нього, а до правителя Рохану. І термінова! Повідом ярла сам чи пошли кого-небудь!
Очі мага гнівно блиснули з-під похмурих брів.
– Сам піду, – поміркувавши, вирішив начальник варти. – Тільки що ж я доповім правителю? На вигляд ти старий та слабкий, а грізний… [97]
– Ти добре придивився й правильно зрозумів, – відповів маг. – Я – Гандальф. Я вже бував тут, і я повернувся. Зауваж – я повертаю ярлові коня. Тінебор не слухається нічиєї руки, крім моєї. Зі мною Арагорн, син Арахорна, нащадок королів, ельф Леголас і гном Гімлі. Піди та передай, що ми чекаємо біля воріт.
– Що за імена у вас! – похитав головою начальник варти. – Намагатимусь нічого не наплутати. Однак ви навряд чи чогось дочекаєтесь в таку сувору добу…
Він зник за частоколом і повернувся через чверть години:
– Ходіть зі мною. Теоден дозволив упустити вас, але всю зброю, навіть патериці, ви залишите біля його порога, під наглядом прибрамної варти.
Окуті золоченою бронзою ворота одхилилися. Широка вулиця, брукована булижником, вела вгору, то круто завертаючи, по перериваючись акуратними сходинками. Уздовж дерев’яних будинків з низькими дверима біг по кам’яних жолобах чистий струмок. Його джерело било з-під плити, оздобленої кінськими головами, на вершиш горба. Ще вище вулиця оберталася на широкі сходи з кам’яними лавами на верхній площадці. На лавах з оголеними мечами сиділи воїни прибрамної варти. їх рудувате волосся було заплетене в коси, від зелених щитів відбивалося сонце.
– Далі йдіть самі, – сказав начальник варти. – Мені час повертатися на пост. Прощавайте, бажаю вам здобути ласку правителя.
І він, круто повернувши, поспішно покрокував униз. Мандрівники піднялися на площадку. Підвівшись, вартові продемонстрували незвичайно високий зріст і раптом хором привітали їх:
– Ласкаво просимо, прибульці з далеких країн! – звучно вигукнули вони роханською мовою, повертаючи мечі руків’ям до гостей на знак добрих намірів. Блиснули розсипи смарагдів на піхвах. Найвищий з вартових вийшов уперед і додав загальною мовою:
– Я – Гаман, голова прибрамної варти. Прошу вас скласти тут зброю, перш ніж увійдете до Золотого Двору.
Леголас без заперечень віддав йому свій стилет із срібною гардою та лук із сагайдаком.
– Бережи їх, – попросив він. – Це дарунок Володарки Галадріель із Золотого Лісу. [98]
Гаман поспішив покласти зброю ельфа на лавку, наче боячись обпектися.
– Обіцяю тобі, що все буде цілим, – сказав він і простягнув руку до Арагорна.
Слідопит завагався.
– Я не можу віддати Андріл до чужих рук!
– Така воля Теодена, – нагадав Гаман.
– Чи повинен нащадок Еленділа підкорятися волі Теодена, сина Тенгіла?
– Ти стоїш перед оселею Теодена, і хоч би ти був королем Гондору, твоя воля тут ніщо, – відповів Гаман і, загородивши собою двірний отвір, перевернув меча лезом уперед.
– Пуста суперечка, – втрутився Гандальф. – Вимога Теодена зовсім зайва, однак чи розумна воля господаря, чи ні, вона – закон у стінах його оселі.
– Я не зволікав би підкоритися господарю будь-якої оселі, хоча б і найжалюгіднішому дроворубові, – сказав Арагорн, – але ж це Андріл.
– Як би не звався твій меч, ти маєш залишити його тут, якщо не хочеш битися з нами, – сказав Гаман.
– Ну, скажімо, ви билися б не поодинці, – кинув Гімлі, проводячи пальцем по лезу сокири і дивлячись на Гамана, наче на деревце, яке слід зрубати.
– Цитьте! – сказав Гандальф. – Нам нема коли сперечатися. Кожна суперечка між нами – на користь Мор-дору. Я охоче віддаю свого меча, стережи його добре, шановний Гамане, це – Яррист, викуваний ельфами в давні часи. А тепер пропусти мене. Поспішай, Арагорне!
Слідопит неохоче відстебнув перев’язь і сам поставив меч до стіни.
– Не надумай, Гамане, торкатися його, – попередив він. – І нікому не дозволяй. Вміла рука кувала його глибокої давнини. Кожен, хто торкнеться його, крім нащадків Еленділа, буде вражений насмерть.
Гаман відступив на крок і розгублено сказав:
– Скільки дивовижних речей на вас чотирьох… Йди з миром, все буде по-твоєму.
– Ну, що ж, у такому товаристві й моїй сокирці не соромно відпочити, – пхикнув Гімлі й поклав свій скарб на лавку. – Ми виконали все. Веди ж нас до свого ярла!
Але прибрамник усе ще вагався. [99]
– В тебе зосталася патериця, – сказав він Гандаль-фу. – Вибач, її теж треба залишити.
– Це вже занадто, – сказав Гандальф. – Одна справа – пересторога, зовсім інша – брутальність. Я старий. Якщо не можна спиратися на патерицю, доведеться мені посидіти тут і зачекати, доки Теоден прийде сюди побалакати зі мною.
Арагорн посміхнувся.
– Кожен чіпляється за своє майно! Невже ти лишиш старого єдиної опори? Досить зволікань! Дозволь нам нарешті увійти.
– Патериця в руці мага – не просто опора для немічного, – заперечив Гаман і прискіпливо оглянув ясеневий костур Гандальфа. – А втім, ви заслуговуєте на довіру. Покладуся на власне розуміння. Заходьте!
Вартові зняли засуви і штовхнули двері; вони повільно, зі скрипом відчинилися. Гості ввійшли.
Весняна свіжість та ранішнє світло не проникали до оселі Теодена. Між міцними опорами покрівлі ховалися вузькі вікна, яскраві пасма світла розсіювалися в напівтемряві. Крізь круглий отвір посеред стелі виходили і губилися у блідо-блакитній високості цівки легкого диму. Під ногами дзвеніла кольорова мозаїка, вилися дивовижні написи й рунічні знаки. Стовбури опор вкривало рясне різьблення, позолота, стіни були затягнені килимами майстерної роботи: вони зображували героїв давнини, але одні геть вицвіли, інші тонули в затінку. Тільки один килим висів на світлому місці: витязь на білому коні сурмив у великий ріг, золоте волосся його злітало у повітря, а кінь роздув ніздрі, передчуваючи близьку битву. Ноги коня по коліно були занурені в пінні зелені хвилі.
– Бачите? Це Еорл Юний, – шепнув Арагорн. – Таким він прибув з півночі, щоб вступити в битву на полі Келебранта.
Серед зали в круглому кам’яному вогнищі палав вогонь. За вогнищем три сходинки вели на підвищення, де в роззолоченому кріслі сидів старий, зігнутий роками настільки, що здавався карликом. З-під вузького золотого обруча з діамантом над чолом на плечі старого спадали довгі сиві пасма. Білосніжна борода сягала колін. У тьмяних очах ледь жевріло життя. За кріслом стояла молода [100] жінка в білому, а на верхній сходинці незгарбно приткнувся худий чоловік з хитрим блідим обличчям.
Прибульці зупинилися перед підвищенням. Старий спідлоба подивився на них, але навіть не ворухнувся. Тоді Гандальф заговорив:
– Привіт тобі, Теодене, сине Тенгіла! Я повернувся, оскільки наближається буря, і друзям час взятися за руки, щоб не дати лихим вітрам змести нас поодинці.
Ярл повільно підвівся, спираючись на чорну тростину з білим кістяним набалдашником. Тепер ті, хто бачили його вперше, пересвідчилися, що він аж ніяк не карлик і в молоді роки був вочевидь гарним та струнким.
– Привіт і тобі, – сказав Теоден. – Можливо, ти чекав на радісну зустріч. Але якщо бути відвертим, твої відвідини – сумнівна радість для нашого дому, Гандаль-фе. Біда завжди іце слідом за тобою, як вовк за оленем. Зізнаюся, коли Тінебор повернувся, я не так зрадів знайденому коню, як втраті вершника. А довідавшись від Еоме-ра, що ти пішов до пращурів, я не оплакував тебе. Але поголос – оманлива річ: ти знову тут! І вже напевне припас для мене звістки ще гірші. Чому ж я маю радіти тобі, провіснику бурі?
Теоден стомлено опустився в крісло.
– Ти маєш рацію, правителю, – підтакнув блідолиций придворний. – Лише п’ять днів минуло, як одержали сумну звістку про загибель твого сина Теодреда, правої твоєї руки і другого маркграфа Рохану. Еомерові не можна довіряти. Якби він тут розпоряджався, небагато лишилося б охорони в стольному місті. Лише нещодавно гон-дорці повідомили, що Чорний Володар готує напад зі сходу. І ось цей блукач з’являється тут! Поганий той гість, що приносить погані новини!
Він глузливо хихикнув і кинув на чужинців косий погляд з-під опухлих повік.
– Ти тут став за мудреця, Гадючий Язиче, – стиха промовив Гандальф, – і, без сумніву, служиш опорою своєму правителю. Але лихі новини можна приносити у різний спосіб. Одні самі їх створюють, інші, як і має бути серед друзів, приходять на допомогу.
– Є ще й третій різновид, – прошипів Гадючий Язик. – Хижаки, що жиріють на чужих бідах, нахаби, що сунуть свого носа, куди не просять. Чим ти допоміг нам, [101] старий вороне? І чим допоможеш сьогодні? Минулого разу ти сам просив про допомогу. Ярл навіть дозволив тобі взяти коня, аби ти швидше поїхав звідси. І ти насмілився обрати Тінебора! Правитель був вражений! Але багато хто вважав, що будь-яка ціна добра, щоб тебе здихатися. Я впевнений, що й нині шила в мішку не приховаєш, станеш чогось просити. Чи привів ти допомогу? Чи по-стачатимеш нам коней, луки, списи? Ось це була б справжня допомога! А що ж ми бачимо? Трьох голодранців у сірому ганчір’ї та тебе на додаток!
– Я бачу, Теодене, сине Тенгіла, чемність при твоєму дворі більше не в пошані, – сказав Гандальф. – Хіба тобі не передали імена моїх супутників? Рідко доводилося ярлам Рохану приймати таких шляхетних гостей. А зброя, яку ми залишили на порозі, варта дюжини кращих бійців. Сірі ж плащі моїх друзів подаровані ельфами; вони зносилися, але благополучно допомогли їм дістатися до Медусельда.
– Отже, Еомер не вигадав, ви заодно із чаклункою Золотого Лісу? – перебив Гадючий Язик. – Ще б пак, адже в Лоріені, по-нашому Діммортені, завжди ткали сіті зради!
Гімлі гнівно подався вперед, але Гандальф опустив руку йому на плече, і гном завмер.
О Двіморден, о Лоріен!
Струси прах спогадів з рамен!
Хто на стежки твої ступив,
– Того навіки полонив,
Твій край закритий для людей,
Галадріель, Галадріель!
В твоїх лісах цвіте весна,
В тонкій руці – зоря ясна.
Джерельна дзеркала глибінь
Немов небес правічна синь.
Благословенні час і день… _
О Двіморден, о Лоріен!
Хто на стежки твої ступив,
– Навік там серце полишив.
Гандальф проспівав це тихо, але виразно, і одразу весь перетворився: відкинув плащ, випрямився, не спираючись вже на патерицю, і проказав глибоким, холодним голосом:
– Мудрий судить лише про те, що знає, запам’ятай це, Гриме, сине Гальмода. Ти ж плескаєш язиком, мов нерозумний змій. Мовчи, не заважай мені. Не для того я [102] пройшов вогонь та воду, щоб напередодні бурі сперечатися з брехливим негідником!
Гандальф підняв патерицю. Загриміло, світло у вікнах погасло, вогонь у вогнищі притьмарився. Засяяв білим одяг Гандальфа. Гадючий Язик заверещав:
– Я ж радив, правителю, відібрати в нього патерицю! Дурень Гаман не послухався тебе!
Блиснула блискавка, наче розщепивши склепіння зали, і знову все затихло. Гадючий Язик повалився долілиць на мозаїчну підлогу.
– Тепер послухай мене, Теодене, сине Тенгіла. Хто кого повинен просити про допомогу? – Гандальф показав патерицею на стелю. Темрява танула, крізь неї вже просвічувала блакить. – Темрява ще не заповнила весь світ. Піднесися духом, ярле, кращої допомоги тобі не знайти. Тим, хто опустив руки та піддався відчаю, я не порадник. Але тобі хочу дати пораду та втіху. Чи бажаєш послухати? Прошу тебе, вийди зі мною за поріг. Надто довго ти відсиджувався в темній норі, слухаючи брехливі вигадки, наклепи й маячню!
До зали вже повернулась напівтемрява. Теоден із зусиллям відірвався від крісла і непевною ходою став спускатися з підвищення. Жінка в білому підхопила його під лікоть і повела до виходу. Гандальф постукав у двері й гукнув:
– Відчиніть! Зустрічайте свого правителя!
Двері розчинилися, і свіжий вітер зі свистом увірвався до покоїв ярла.
– Відішли варту, правителю, – сказав Гандальф. – І ти, добродійко, будь ласкава залишити нас на самоті. Обіцяю тобі, з ярлом нічого не скоїться.
– Іди, Еовіно, дочко моєї сестри, – сказав Теоден. – Турбуватися більше немає про що.
Дівчина неспішно пішла до дверей. її серйозні, задумливі очі дивилися на ярла із жалем та співчуттям. Волосся, розпущене по плечах, сяяло, мов золото. У білій сукні зі срібним поясом вона здавалася тонкою, гнучкою й міцною, наче сталь. Такою Арагорн побачив Еовіну: прекрасну й холодну, як ранок ранньої весни, і вона побачила Арагорна; сірий плащ не приховав від неї високу гідність нащадка давніх королів. На мить Еовіна наче закам’яніла, але відразу отямилась, відвернулася й переступила поріг. [103]
– Оглянь свої володіння, правителю, – сказав Ган-дальф. – Вдихни вільне повітря степів!
З тераси навколо Золотого Двору відкривався далекий краєвид. Скісні батоги дощу єднали небо із землею, із заходу тяглися темні хмари і десь далеко, серед невідомих вершин, щохвилини мигтіли зірниці. Але вітер з півночі вже відганяв грозу на південь, до Моря, рвав хмари, омивав блакить, і раптом цілий оберемок сонячного проміння пробився до землі. Дощові хмари заграли сріблом, а річки на рівнині дзеркально заблищали.
– Тут не так уже й темно, – сказав Теоден.
– Зовсім не темно, – сказав Гандальф. – І старість зовсім не так сильно пригнічує тебе, як хтось намагається тебе переконати. Відкинь свою тростину!
Чорна тростина зі стуком упала на кам’яні плити. Теоден став розпрямлятися, наче довго ніс непосильний вантаж і ось тепер скинув. Він розігнув спину, став у весь свій справжній зріст, а очі його увібрали небесну блакить:
– Непевні сни мучили мене останнім часом, але зараз я нарешті прокинувся. Шкода, що ти не прийшов раніше, Гандальфе! Боюся, ти станеш свідком останніх днів мого роду. Недовго залишилося красуватися Золотому Двору, який побудував Брего, син Еорла. Наше гніздо піде на поживу вогню. Що можна зробити?
– Багато чого, – сказав Гандальф. – Перш за все поклич Еомера. Якщо не помиляюся, ти кинув його до в’язниці за наклепом Грима, якого всі, крім тебе, звуть Гадючим Язиком?
– Еомер відмовився мені підкоритися і в моїй оселі погрожував убити Грима!
– Можна любити тебе, не люблячи Гадючого Язика та його отруйної мови, – заперечив Гандальф.
– Тепер я це розумію. Буде по-твоєму! Де Гаман? Він виявився поганим брамником, спробуємо його як гінця. Один злочинець приведе іншого, і я судитиму обох, – сказав Теоден, і хоча голос здавався суворим, очі посміхалися; у цій посмішці розтануло павутиння старечих зморщок.
Гаман помчав виконувати доручення; Гандальф посадив ярла на кам’яну лаву, а сам присів на верхній сходинці. Арагорн з товаришам стояв неподалік. [104]
– Немає часу розповісти тобі все, що ти маєш знати, – сказав Гандальф. – Але, сподіваюсь, невдовзі ми зможемо поговорити детальніше. Перш за все знай, правителю: тобі загрожує небезпека страшніша за кошмари, про які розпатякує Гадючий Язик. Але тепер ти не спиш – ти живеш! Гондор і Рохан не самотні! Сили ворога надмірно великі, але в нас є надія, прихована від ворога… – Тут Гандальф заговорив швидко й тихо, ніхто, крім ярла, не міг нічого почути. Теоден слухав уважно, і очі його розгорялися молодим блиском; він підхопився і повернувся на схід.
– Так, так, – гучно сказав Гандальф,- там ховається найстрашніша загроза, але й надія жевріє саме там. Долі світу тримаються на слабкій волосинці. Але чим більше ми протримаємося, тим жаркіше розгориться надія.
Усі мимоволі повернулися на схід. Там, за розлогими рівнинами, за похмурим валом гір, у володіннях Тіні, пов’язані разом надії й тривоги. Де був у цю хвилину Хранитель Персня? Леголас напружив зір і розрізнив блискітки сонця на дахах Мінас-Тіріта. А там, у далекій далині, ворушилися полум’яні язики – небезпека далека й близька водночас.
Теоден похитав головою, згорбився, наче знесилля ще боролося в ньому з волею Гандальфа, озирнувся на свій прекрасний старий будинок.
– За що мені такі випробування, коли я вже старий і чекаю заслуженого спокою? Шкода відважного Бороми-ра! Молоді гинуть, а дряхлі живуть…
Він безсило опустив зморшкуваті руки на коліна.
– Торкнися руків’я меча – це увіллє силу у твоє ослабле тіло, – сказав Гандальф.
Теоден звично простягнув руку до лівого боку, але меча на його поясі не було.
– Куди ж це Грим подів його? – пробурмотів він.
– Візьми мого! – відгукнувся молодий голос. – Він завжди служив тобі одному!
Двоє винних стояли на сходах: Гаман та Еомер, без кольчуги, з непокритою головою – але з мечем у руці.
– Як це розуміти? – спохмурнів Теоден, і важко було повірити, що якихось півгодини тому стареча неміч прикувала його до крісла.
– Моя провина, правителю, – сказав Гаман. – Невже я через радість помилився? Мені здалося, що маркграфу Рохану разом з волею слід повернути також зброю… [105]
– А я кладу її до твоїх ніг, – додав Еомер, опускаючись на одне коліно.
Теоден повільно нахилився, і коли пальці його стиснули вороноване руків’я, сили повернулися до старого тіла. Ярл здійняв меча над головою й закрутив його колесом так, що повітря засвистіло, посипалися іскри!
– Прокиньтесь, люди Теодена! Час настав сідлати коней! – грізно проспівав Теоден. Вартові відгукнулися на давно не чутий бойовий’заклик:
– Веди нас, правителю!
– Серце радіє бачити тебе знову бадьорим! – вигукнув Еомер. – Хто тепер насмілиться заявити, нібито Ган-дальф приносить біду?
– Візьми свого меча, Еомере, сине моєї сестри, – сказав Теоден. – А ти, Гамане, знайди мій власний. Грим сховав його кудись. І самого Грима теж приведи. А поки що я хотів би почути твої поради, Гандальфе.