Джон Р. Р. Толкін. “Володар Перснів: Дві Вежі”

- їх суть ти вже зрозумів, якщо вирішив довіряти Еомерові, а не брехуну-запроданцю, переміг тугу, зібрався діяти. Усіх, хто може триматися в сідлі, негайно відправ на захід, як пропонував Еомер. Поки не пізно, треба вийти назустріч Саруманові. Якщо не встигнемо – загинемо, виграємо – візьмемось за наступну справу. Літні люди, жінки й діти хай сховаються в горах. Нехай візьмуть із собою запаси провізії, а майно, хоча б і цінне, залишать – зволікати не можна, мова йде про врятування життя.
- У гірських сховищах усе приготоване, – відповів Теоден. – Я сповіщу народу, щоб збиралися. Але ви – мої гості… Ти мав рацію, Гандальфе, чемність у нас не в пошані: ви їхали всю ніч, наближається полудень, а ви ще не підживилися ані сном, ані їжею! Я звелю підготувати гостям покої, ви пообідаєте й відпочинете.
- Нам не до відпочинку, правителю, – заперечив Ара-горн. – Воїни Рохану сідають на коней, наші меч, сокира та лук не повинні лежати без діла. Я обіцяв Еомерові бути в бою поруч із ним.
- Тоді перемога буде нашою, – палко сказав Еомер.
- Сподіваймося, – сказав Гандальф. – Міць Ізенгар-да велика. Загрожує нам і інше лихо. Не зволікай, Теоде-не, щойно ми вирушимо, веди людей до Дунхаррану.
- Та ти, схоже, сам не знаєш сили своїх ліків, Гандальфе, – посміхнувся Теоден. – Я піду зі своїми воїнами [106] і якщо засну знову, то вже на полі бою – той сон буде приємнішим…
- Але ти не можеш залишити безпорадних без охорони й керівництва! Хто поведе їх і хто захистить?
- Я оберу достойного замість себе. Ось, до речі, йде мій мудрий радник!
Два стражники вивели з будинку Грима Гадючого Язика; попереду йшов Гаман. Опинившись на денному світлі, Грим хворобливо примружився. Гаман з уклоном подав Теоденові довгий меч у піхвах із золотими скобами.
- Ось твій Грам, – сказав він. – Цей негідник запер його в своїй скрині і не хотів віддавати мені ключа. Там ще лежать інші речі, які вважали загубленими.
- Брешеш! – вигукнув Гадючий Язик. – Ярл сам доручив мені сховати Грам!
- А тепер він бажає, щоб ти його повернув, – спокійно сказав Теоден. – Це бажання тобі не до вподоби?
- Та що ж це діється, правителю! – поскаржився Гадючий Язик. – Я так піклуюся про тебе, а ти… Не переоцінюй свої сили. Доручи кому-небудь іншому розважати цих самозванців. За хвилину буде подано обід. Чи ти не бажаєш сісти до столу?
- Бажаю, – сказав Теоден, – і прошу гостей пообідати зі мною. Ми йдемо сьогодні. Нехай сурмлять збір. Усіх, хто здатний підняти спис, зібрати під стінами до другої години опівдні!
- Милостивий правителю! – заволав Гадючий Язик. – Клятий чаклун обдурив тебе! Палац твоїх пращурів та скарбниця залишаться без охорони! Хто ж забезпечить безпеку ярла Рохану?
- Якщо Гандальф обдурив мене, це пішло мені на користь. Якби я продовжував слухати твої нашіптування, то, мабуть, невдовзі став би рачки, як лісова тварина. Тут ніхто не залишиться, навіть ти, Гриме! Ти підеш із нами. Гей, жвавіше, ти ще встигнеш відтерти від іржі свою зброю!
- Змилуйся, правителю! – завив Гадючий Язик і повалився в ноги Теоденові. – Пощади! Служачи тобі, я вичерпав свої сили. Не відсилай мене геть. Я буду при тобі, коли всі тебе залишать. Не проганяй вірного Грима! [107]
- Не бійся, ти залишишся при мені. Адже я теж вирушаю з дружиною. Отже, в тебе буде ще нагода довести свою відданість.
Білими від жаху скалками очей Гадючий Язик оббіг обличчя тих, хто стояв навколо, наче зацькований вовк, що шукає шпаринку в тісних лавах мисливців. Довгим язиком він квапливо облизав губи.
- Можна було чекати такого вчинку від нащадка Еор-ла, навіть обтяженого роками, – стиха почав він. – Але друзі, які по-справжньому його люблять, мали б пощадити його сивину. Горе нам! Новим улюбленцям байдужа доля мого правителя! Нічого не поробиш… Прошу лише послухати моє останнє прохання: залиши в місті людину, яка шанує твою волю! Дозволь вірному Гриму стежити за порядком до твого повернення – хоча здоровий глузд підказує, що надій на нову зустріч мало…
Еомер розсміявся.
- Ну, а якщо ця посада не дозволить тобі уникнути бою, шановний Гриме, яку іншу ти забажаєш прийняти? Може, погодишся тягати лантухи з борошном до гірських укрить, якщо, певна річ, хтось ризикне довірити борошно тобі?
- Ти не збагнув, Еомере, всієї глибини задумів шановного Грима, – втрутився Гандальф, пронизуючи зрадника гнівним поглядом. – Він зухвалий і хитрий, він навіть зараз грає з вогнем і вже виграв один хід – украв у нас чимало часу! Навколішки, сволото! – гримнув маг. – Черевом у порох! Кажи, як давно ти служиш Саруманові? Скільки він тобі платить? Ти очікував, доки хоробрі поляжуть у бою, щоб вкрасти свою частку з казни та ще прихопити ту, якої давно домагається! Ти стежив за кожним її кроком!
- Я здогадувався про це! – вигукнув Еомер. – І ще багато про що! Тому ж і хотів убити його, забувши про правила Золотого Двора…
Він рвонувся до Гадючого Язика, але Гандальф утримав його.
- Еовіні уже нічого не загрожує. Гадючий Язик старався, як міг, для свого справжнього господаря. Тобі, мабуть, здавалося, Гриме, що ти заслуговуєш на нагороду? Саруман легко забуває свої обіцянки!
- Брешеш! – прошипів Гадючий Язик. [108]
- Чи не занадто часто ти користуєшся цим словом? – обірвав його Гандальф. – Я не брешу. Який мерзотник! Не варто його ані брати із собою, ані лишати тут. Правильніше за все було б знести йому голову. Втім, він також був колись людиною і служив, як умів. Дай йому коня, ярле, нехай забирається геть, куди схоче.
- Ти чув? – запитав Теоден. – Вибирай, Гадючий Язик. Можеш піти зі мною та спокутувати свою провину. А можеш іти геть, але якщо вже ми зустрінемося знову, пощади не чекай!
Грим Гадючий Язик повільно підвівся на ноги. Очі його під опухлими повіками горіли лютою зміїною ненавистю. Він ощирив зуби, зашипів, раптом плюнув під ноги Тео-дену і стрімко кинувся униз сходами.
- Доженіть його хто-небудь, – сказав Теоден. – Треба приглянути, щоб не скоїв лиха, але не бити й не затримувати. Якщо схоче, дати йому коня.
- Якщо хоч якийсь кінь згодиться> його носити, – додав Еомер.
- Ну, а тепер, дорогі гості, прошу до столу, – запросив Теоден. – Перехопимо щось нашвидкуруч, і – в путь!
По Едорасу вже лунали голоси глашатаїв і співи сигнальних ріжків. За стіл разом з ярлом сіли четверо гостей і Еомер. Прислуговувала племінниця Теодена, Еовіна. їли та пили поспіхом. Теоден розпитував Гандальфа про Са-румана, інші мовчки слухали.
- Саруман колись щиро підтримував Рохан, – говорив Гандальф. – Та й потім, коли душа його стала підгнивати, йому вигідно було вважатися вашим другом. От тоді Гадючий Язик і одержав таємне завдання, і до Ізенгарда стали надходити звіти про все, що тут у вас відбувалось, адже ваші землі були відкриті для всіх. Гадючий Язик потроху отруював тебе, правителю, леденив серце, послабляв тіло, а ті, хто це бачив, нічого не могли вдіяти – мерзотник підкорив собі твою волю. Коли я, врятувавшись з Ортханка, застеріг тебе, маску із Сарумана було зірвано, гра Грима стала небезпечною. Він повинен був утримувати тебе в бездіяльності, не допускати об’єднання всіх сил Рохану. Він присипляв здоровий глузд, розпалював страхи, старався то так, то інакше. Пам’ятаєш, як уперто він умовляв не відривати жодної людини від полювання [109] на гусей у Північній марці, коли пряма небезпека вже загрожувала зі сходу? За його наполяганням ти заборонив Бомерові переслідувати орків. Якби Еомер не вчинив наперекір Гадючому Язику, який говорив твоїми вустами, орки без перешкод доставили б у Ізенгард свою безцінну здобич. Це не жарт – захопити двох з нашого загону, що знали наші таємні наміри, про які навіть тобі, правителю, я не насмілюся казати прямо! Які страшні муки вигадав би для них кат”, які таємниці вирвав би на нашу загибель?
- Я багато за що вдячний Еомерові, – зізнався Тео-ден. – Вірне серце, хоча й колючий язик…
- Додай ще, що обличчя істини все одно здається кривим, коли дивишся в криве дзеркало!
- Я був сліпий, але прозрів. Ти з’явився вчасно, друже мій. Як мені віддячити тобі? Вибирай з усього, чим я володію, усе віддам, крім Грама.
- Чи встиг я вчасно – побачимо невдовзі. А стосовно подарунка… віддай мені Тінебора. Без доброго коня мені не обійтися. Адже ти лише позичав мені його, і я не хотів би ризикувати на війні тим, що мені не належить. До того ж ми з Тінебором добре затоваришували.
- Добрий вибір, – погодився Теоден. – Це насправді достойний дарунок – у Тінеборі відродилися чарівні коні старих часів. Крім того, Гандальфе, і ви всі, друзі – прошу вибирати з моїх збройових палат усе, що вам видасться необхідним. Зброя у вас своя, але ми могли б дати вам відмінні панцирі, отримані в дарунок від Гондору моїми пращурами. Візьміть, що кому сподобається, і нехай служить вам на щастя.
Слуги принесли цілі оберемки спорядження, допомогли Арагорнові та Леголасові одягти кольчуги, подали їм шоломи й круглі щити, оббиті золотими цвяхами. Гандальф одягатися на став, а Гімлі кольчуга була не потрібна – навіть якби в Едорасі знайшлося щось на його розмір, яка броня змогла б порівнятися з кольчугою роботи гномів з-під Одинокої гори? Гімлі взяв лише шолом, обтягнутий залізними обручами, який міцно сидів на його круглій голові, і маленький щит із зображенням герба Еорлінгів – білого коня на зеленому полі.
- Він тобі стане в пригоді, – сказав Теоден. – Цей щит подарував мені Тенгіл, мій батько, коли я був хлопчиком.
Гімлі низько вклонився.
- Я з гордістю буду носити його. Чесно кажучи, мені приємніше самому носити коня, ніж носитися на ньому. Я більше довіряю власним ногам. Може, пощастить мені битися в пішому строю?
- Усе може бути, – пообіцяв Теоден.
Ярл підвівся з-за столу. Еовіна піднесла йому келих з вином.
- Фер Теоден таль! – сказала вона. – Прийми цю чашу, Теодене, і випий у добру годину. Вирушай із щастям та повернися з удачею!
Теоден зробив кілька ковтків, повернув келих Еовіні, і вона по черзі піднесла вино всім гостям. Перед Арагорном вона зупинилася і сяючими очима подивилася йому в обличчя. Арагорн відповів їй посмішкою; коли він брав келих, їхні руки торкнулися, і він відчув, як Еовіна затремтіла.
- За твоє здоров’я, Арагорне, сине Арахорна! – сказала вона.
- За твоє здоров’я, краса Рохану! – відповів він, але обличчя його потемніло й посмішка зникла.
Келих спорожнів, ярл залишив трапезну. На терасі Золотого двора його чекали воїни, глашатаї, старійшини і вожді, які зібралися з міста та слобід.
- Слухайте всі уважно! – звернувся до них Теоден. – Я йду на війну і можу там накласти головою. Мій єдиний син, Теодред, загинув у бою. Інших дітей в мене немає. Тому називаю своїм спадкоємцем Еомера, сина моєї сестри. Якщо ж ми обидва не повернемося, оберіть собі правителя самі. Зараз, однак, я повинен комусь із вас доручити турботу про тих, хто залишається. Хто візьме це на себе?
Ніхто не відгукнувся.
- Добре, тоді назвіть, кого б ви хотіли бачити моїм намісником? Кому найбільше довіряє народ?
- Еорлінгам, – сказав Гаман.
- Еомер потрібний у поході, та й не погодиться він залишитися. А втім, він останній у нашому роді.
- Чому ж? – заперечив Гаман. – В нього є сестра, Еовіна, дочка Еомунда. Душа її безстрашна й шляхетна, усі її люблять. Нехай вона править за твоєї відсутності, правителю!
- Хай буде так, – сказав Теоден. – Хай глашатаї повідомлять народу, що їх поведе Еовіна! [111]
Ярл сів на лавку прибрамників, Еовіна опустилася перед ним на коліна й прийняла з його рук меч та кольчугу.
- Бажаю тобі удачі, дочко моєї сестри, – сказав Тео-ден. – У лиху годину розстаємося ми, але, може бути, ще доведеться разом повернутися до Золотого Двору. У Дун-харрані можна витримати тривалу осаду, а якщо ми будемо розбиті, туди прийдуть усі, хто уціліє.
- Не кажи так, правителю, – сказала Еовіна. – Кожен день мені здасться роком, поки ти не повернешся…
Але, кажучи ці слова, вона дивилася на Арагорна, який стояв поруч.
- Ярл повернеться, – сказав він. – Не бійся. Не на заході, а на сході вирішиться доля.
Йдучи, Арагорн озирнувся. Еовіна стояла біля дверей збезлюднілого палацу, спираючись на меч; вона вже надягла кольчугу і здаля здавалася постаттю з чистого срібла.
Гімлі йшов у парі з Леголасом, несучи на плечі сокиру.
- Нарешті почалося, – радів він. – Чого це люди не можуть взятися до справи, не переказавши спочатку купу слів? У мене сокира аж горить у руках. Роханці, напевне, не підведуть, але ж мені як бути? Не трястися ж, як торба, на сідлі Гандальфа!
- Найбезпечніше місце, – зазаначив Леголас. – Бо Гандальф дозволить тобі зійти, коли справа дійде до рукопашної. Чи Тінебор сам здогадається, що сокира для вершника – не краща зброя.
- А гном – взагалі не вершник, – виправив Гімлі. – Я хочу рубати голови оркам, а не людям!
І він укотре перевірив пальцем, чи добре нагострено сокиру.
Роханська рать уже зібралася за воротами Едораса. Старі, молоді, усі верхи – більше тисячі чоловік. Списи стирчали густо, як молодий підлісок. Воїни дружно, весело зустріли Теодена. Ярлу підвели коня на ім’я Сніжногривий, зброєносець подав поводи Арагорну й Леголасу. Гімлі, дуже занепокоєний, спідлоба спостерігав за зборами, але тут до нього підійшов Еомер, ведучи свого жеребця:
- Чому похмурий, сине Глоїна? На жаль, на обіцяні уроки чемності під твоїм керівництвом часу не вистачило. Відкладемо нашу суперечку? Обіцяю не казати нічого про володарку Золотого Лісу. [112]
- Хай так і буде, сине Еомунда, на деякий час я забуду про твою помилку. Але якщо колись ти побачиш Га-ладріель на власні очі і не згодишся, що вона найпрекрас-ніша з живих істот світу, тоді кінець нашій приязні навіки!
- Домовились, – сказав Еомер. – А коли ти мені насправді вибачив, чи не згодишся, на знак примирення, розділити зі мною сідло? Гандальф поїде на чолі загону, але мій Сокіл не відмовиться нести тебе, аби ти не заперечував.
- Дякую, Еомере, – відповів задоволений Гімлі. – Я охоче поїду з тобою, а якщо Леголас також буде поряд з нами, то кращого і бажати нічого!
- Дуже добре! – зрадів Еомер. – Леголас зліва, Арагорн справа – хто встоїть перед нами?
Все було готове; Гандальф віддалився від воріт на сотню кроків, свиснув, і Тінебор, що блукав далеко над рікою, миттю підніс голову та відповів іржанням. За кілька хвилин він уже стояв перед магом.
- Присягаюся Феларофом, це живе втілення Західного вітру! – вигукнув Еомер.
- Я бажаю, щоб усі знали, – голосно промовив Тео-ден, – що Тінебор, ватажок коней, подарований мною у повне володіння Гандальфові Сірому. Крім того, я дарую йому, мудрому порадникові, довгоочікуваному мандрівникові, звання старійшини Еорлінгів, і це звання зберігатиметься, доки не зникне наш рід з цього світу!
- Дякую тобі, Теодене, – сказав Гандальф, скинув сірий плащ, скинув капелюх і скочив на коня. Ані шолома, ані кольчуги не вдягнув він. Вітер заграв його білосніжним волоссям, білі шати засяяли на осонні.
- Дивіться, воїни! Білий Вершник з нами! – крикнув Арагорн.
- Ярл та Білий Вершник! – загукала дружина. – Вперед, Еорлове плем’я!
Заграли сурми. Коні іржали та ставали дибки. Списи стукотіли по щитах. Ярл здійняв руку, подав знак. Зашуміло, немов могутній вихор піднявся у степу, – останнє військо Рохану вирушило на захід.
Та довго ще Еовіна, Краса Рохану, бачила відблиск сонця на вістрях списів, стоячи нерухомо, самотньо біля розкритих навстіж дверей тихого Золотого Двору. [113]

Розділ 7
ОСАДА ГІРСЬКОГО РОГУ
Старою дорогою на північний захід уздовж Білих Гір прямувало військо, то вгору, то вниз, по зеленій країні пагорбів, перетинаючи убрід мілкі, веселі річки. Сонце, сідаючи, світило прямо у вічі, і широкі степи Рохану здавались величезним золотим круглим щитом. Неспішно розгорялася вечірня зоря; за спинами вершників гущавіли тіні.
Прямого шляху до бродів на Ізені, де роханці стримували натиск Саруманового війська, було більше, як сорок ліг. Щоб не запізнитись, воїни поганяли коней, і тільки пізно увечері дали їм відпочити. Половина шляху вже була позаду. Розташувались табором під зоряним небом, багать не палили, виставили вартових, вислали розвідників – користуючись темрявою та горбкуватістю землі, вони розійшлись безгучно та непомітно. Ніч проминула без пригод, на світанку зіграли побудку – і знов уперед, ліга за лігою…
Небо залишилось чистим, але повітря чавунною гирею гнітило плечі людей. Сонце зійшло сповите імлою, а слідом на сході вставало щось грізне і росло, і сварилось далеким гуркотом. Далеко на північному заході, під Імлистими горами, гущавіла тінь, що повзла з Долини Чародія. Гандальф притримав коня і зачекав, поки з ним порівняється Леголас.
- Допоможи, гостроокий ельфе. Ти за лігу відрізниш горобця від синиці. Що ти бачиш ось там, де Ізенгард?
- Мутний туман, – сказав ельф. – Якісь велетні крутяться на березі Ізени. Хто такі – не збагну. Звичайний туман мені б очей не застилав – цю тінь розтягує зловорожа воля.
- А за нами збирається гроза Мордору, – сказав Гандальф. – Темна ніч чекає на нас…
Задуха посилювалася. Опівдні загін стали доганяти хмари, півнеба закрила жалобна завіса, прошита по краю останніми іскрами світла. Сонце зайшло у кривавім мареві. Наконечники списів спалахнули, немов вугілля, коли останній промінь упав на степ та висвітлив прямовисні кручі Тризуба; його вістря та зазубрені піки здіймалися вже прямо над головами воїнів. І в цьому вмираючому світлі вершники попереду помітили силует верхівця, що нісся назустріч. [114]
Гонець був увесь укритий пилом, збуджений. Він тяжко сповз з коня, зняв зім’ятий шолом і хвилину постояв, хрипко дихаючи та збираючись на силі.
- Еомер тут? – спитав він нарешті. – Ви дуже запізнились! Без Теодреда все пішло шкереберть. Учора нас відтіснили за Ізен, багато наших полягло на переправі, а до непри-ятеля підійшло підкріплення. В Ізенгарді, видно, повимітали геть усіх. Саруман озброїв гірські племена та кочівників Темнолицих. Вони на нас тиснуть числом, а не вмінням… Ер-кенбранд із Західного Долу зібрав усіх, хто вижив, і відступає у напрямку Гірського Рогу. А інші розсіялися по степу… Де Еомер? Скажіть йому: їхати далі безглуздо, треба обороняти Едорас, вовки Сарумана незабаром будуть там…
Теоден, що весь час тримався позаду передової сторожі, смикнув повід і виїхав наперед.
- Йди-но сюди, Кеорле! Чи згоджуся я замість Еоме-ра? Останнє ополчення Еорлінгів вийшло у похід і без бою не відступить!
- Правителю! – зніяковів Кеорл. – Ти тут! Вибач, я думав…
- Ти думав, я стирчу у Медусельді, як старий пень під снігом? Так воно й було, але західний вітер допоміг мені стрепенутися, – посміхнувся Теоден. – Дайте йому свіжого коня. І уперед – Еркенбранд чекає на допомогу!
- Вирушай, Теодене, – сказав Гандальф, не зводячи очей з верхів’я Ізени. – Не йди до бродів, не витрачай часу в полі – йди відразу до Хельмового Яру. А я мушу ненадовго відлучитися. Тінебор допоможе мені повернутись якомога скоріше…
Він звернувся до Арагорна, Еомера та всього почту Теодена:
- Бережіть ярла, поки я не повернусь! Заждіть мене біля Хельмових Воріт. До побачення!
Мов стріла, пущена з тугого лука, рвонувся уперед Тінебор, як вітер, пронісся над травою, як тінь, зник з очей. Сніжногривий захропів, став дибки, готовий бігти слідом за старшим, але того тільки птиця могла б зараз наздогнати.
- Як це розуміти? – спитав Гамана один з охоронців Теодена.
- Та ніяк. Гандальф Сірий дуже поспішає, оце й усе, – відповів Гаман. – Він завжди такий: був – і нема. [115]
- Гадючий Язик, мабуть, все пояснив би, – зітхнув охоронець.
- Це поза сумнівами, – відповів Гаман. – Але я краще почекаю, поки Гандальф сам усе пояснить.
- Аби не довелось довго чекати!
Теоден наказав завертати на південь. Настала ніч, але привалу не робили. Гори, ледь помітні в пітьмі, наблизились. За дві чи три милі від Західного Долу починались розлогі луги, а від них збігала вузька ущелина – Хельмів Яр, – там колись переховувався Хельм» герой стародавніх війн. Яр огинав Тризуб, мало-помалу вужчав і кінчався нагромадженням гострих прямовисних скель, куди не досягало денне світло.
Біля входу до Яру від стіни гір відходила гостра коса, а на ній височіли старовинні стіни та башта. Подейкували, нібито їх будували для королів велетні за часів, коли Гон-дор був у розквіті. Фортеця мала назву Гірський Ріг. Коли на башті грала сурма, луна повертала звуки з Яру, і здавалося, що зараз з таємних печер вийдуть витязі, готові до бою. Разом з Гірським Рогом було збудовано і перемичку впоперек Яру з напівкруглим стоком для струмка. Він біг навколо фортеці, а потім глибоким жолобом стікав на луговину перед зовнішним Хельмовим Валом, а звідти – до Західного Долу. В цій старій фортеці оселився Еркен-бранд, правитель Західного Долу, прикордонної марки Рохану. Відчувши, що загроза війни зростає, Еркебранд, навчений досвідом, подбав про те, щоб підновити занепа-ле мурування стін, зміцнити башту, запасти провіант.
Загін Теодена не дійшов ще навіть до лугу перед Валом, коли розвідники здійняли тривогу. В темряві засвистали стріли. Один з розвідників повернувся галопом і доповів, що навколо безчинствують вовки, а від бродів до Хельмового Яру насуваються банди орків та диких горців.
- Багато наших пропало при відступі, а ще більше блукають у степу поодинці. Ніхто не знає, що з Еркен-брандом. Якщо він живий, йому не уникнути сутички на підході до Хельмового Яру.
- Чи не бачив хто Гандальфа? – спитав Теоден.
- Бачили вершника в білому вбранні, він мов вихор промчався степом. Думали, що це Саруман. Кажуть, що [116] він попрямував до Ізенгарда. Бачили також Гадючого Язика – він в товаристві орків поспішав туди ж.
- Не заздрю йому, якщо Гандальф його наздожене, – сказав Теоден. – Ось обидва радники мене й залишили, і старий, і новий… Нічого не поробиш – підемо до Валу. Навіть якщо Еркенбранда там нема, будемо чекати Гандальфа, як договорено. Чи відомо, які сили ворога?
- Чималенькі, – відповів розвідник. – Щоправда, коли біжиш з поля бою, ворог в очах двоїться, але я розпитував людей не з боязких; у ворога, без сумніву, сил набагато більше, ніж у нас.
- Тим паче треба поспішити, – сказав Еомер. – Якщо між нами та Рогом вже стоїть ворог, прийдеться пробиватися з боєм. У Хельмовім Яру є таємні сховища – сотні люДей помістяться, а звідти потайні ходи ведуть до гір.
- Не варто покладатися на потайні ходи, – сказав ярл. – Саруман тут з давніх-давен має досить шпигунів. Фортеця – це інша справа.
Арагорн і Леголас разом з Еомером виїхали у передову охорону. Вони просувались усе повільніше – дорога почала круто забиратися на передгір’я. Раз у раз зустрічали невеличкі ватаги орків, але ті, побачивши роханців, розбігались так швидко, що не вдавалось ані наздогнати, ані взяти у полон.
- На жаль, тепер нам уже не пощастить проскочити несподівано, – зауважив Еомер.
В темряві шуміла, наближаючись, армія Сарумана. Лунали хрипкі співи. Вогняні цятки довгими низками сповили невидимий степ. Де-не-де спалахувало полум’я, схоже на руді гриви коней.
- Несуть вогонь та палять усе поспіль, – похмуро сказав Теоден. – А тут родючі ґрунти, сади, лани…
- І ми не можемо налетіти та- потоптати цю потолоч, – спохмурнів Арагорн. – Вони йдуть зухвало, відкрито, а ми боїмось себе виказати…
- Нічого, Хельмів Вал уже близько, – сказав Еомер. – Старий рів перетинає луг десь за чверть милі перед валом. Там можна зупинитися й зустріти орків.
- Нас замало, – заперечив Теоден. – Вал тягнеться на милю, і проїзд посередині широкий. [117]
- Тоді поставимо там ар’єргард.
Було темно, як і раніше – хоч очі повиколюй, – коли вони дістались до проїзду, де протікав струмок та проходила дорога. З верху валу хтось покликав:
- Хто йде?
- Теоден, ярл Рохану! – крикнув у відповідь Еомер.
- Ласкаво просимо! Поспішайте, ворог на носі!
Еркенбранд не прийшов, але встиг заздалегідь відправити для охорони валу та фортеці чималий гарнізон, а до них ще приєднались залишки розбитих загонів.
- Народу тут маємо багато, – доповів Гамлинг, старший з тих, хто охороняв вал. – Та тільки, бачите: одні підстаркуваті, як оце я, другі зеленуваті – на зразок мого онука. Чи не чути чогось про Еркенбранда? Вчора нас повідомили, що він-веде своїх піхотинців сюди, а його як не було, то й нема…
- Боюсь, що й не буде, – відповів Еомер.
- А добре було б, якби Еркенбранд урятувався! – сказав Теоден. – Мужністю він рівний Хельмові Молоту… Але чекати його тут не можна. Треба зібрати всі сили поза стінами Рогу. Чи є у фортеці запаси? Ми розраховували на битву в полі, не на оборону, отже не взяли обозу.
- У Осяйних Печерах сховались біженці з Західного Долу, – відповів Гамлинг, – вони прихопили з собою все, що змогли. Є навіть худоба та корм для неї.
- Оце гарно, – схвалив Теоден. – Бо в долинах орки все палять та плюндрують.
- Ну, якщо зазіхнуть на наше майно у Яру, це їм дот рого коштуватиме!
Дорога по дамбі через струмок була вузька, довелося усім входити у ворота по одному, ведучи коней за повід. Після приходу дружини Теодена людей стало досить для захисту і самої фортеці, і зовнішньої перемички. Ярл з почтом і частина воїнів розташувались у Гірському Розі. Еомер, не гаючи часу, почав розставляти людей на перемичці та її сторожовій вежі – тут оборона була найслабкіша. Коней під охороною кількох старих воїнів відіслали вглиб Яру.
Стіна над струмком була двадцять ліктів заввишки і така широка, що чотири людини могли стати в ряд. Поверху йшов зубчатий парапет, що дозволяв сховатися з головою навіть найвищим з роханців. Між зубцями знаходились [118] вузькі бійниці. З подвір’я фортеці та з Яру до стіни вели східці, але ззовні вона була зовсім гладенькою; між величезними блоками кладки не можна і лезо ножа втиснути, а зверху її прикривав скісний навіс.
Гімлі обрав собі місце поряд з підпорою навісу, Лего-лас – вище, на одному з зубців; гном походив, притопнув ногою по плитах:
- Ось це мені до вподоби! Чим ближче до гір, тим веселіше. Каміння відмінне, ач, як дзвенить під ногами, відразу зрозуміло – тутешня земля має здорові кістки. Мені б рік вільного часу та сотню наших робітників, я б таку твердиню влаштував – будь-яке військо зуби зламає!
- Ну, які ще можуть бути мрії у гнома? – знизав плечима Леголас. – Ви всі справжні диваки. Мені тут зовсім не подобається. І вдень, мабуть, не набагато краще. Одна в мене втіха – дивитись на тебе, Гімлі: так ти міцно тримаєшся на ногах зі своєю сокиркою… Непогано б мати тут побільше твоїх родичів. А ще не вистачає тут сотні спритних стрільців з Чорнолісся. Роханці непогані лучники, але їх мало, дуже мало…
- Стріляти зараз темно, – пробурчав Гімлі. – Зараз саме час подрімати… Ой, лихо! Жодному гному ще не хотілось так спати, як мені зараз. їздити кіньми – справа втомлива. От якби мені здибати хоч двійко немитих мерзотників та нагнати їм страху сокирою – сон би й розвіявся…
Очікування ставало нестерпним. Заграви у долині догоріли, ворог крався у суцільній тиші; вогняні цятки зливались у смуги та розтікались уздовж валу. Раптом одночасно пролунало вищання орків та бойові вигуки роханців. Вогонь виметнувся у проїзді валу, розсипався іскрами й згас. Через луговину до дамби мчали вершники – це відступав ар’єргард, що його залишили для захисту валу.
- Вони йдуть за нами по п’ятах! Ми витратили всі стріли, рів заповнений орками доверху, але вони йдуть по трупах!
- Нічого, хай лізуть! Ми відучимо їх розгулювати з вогнем уночі! – відповідали зі стін.
Минула північ. Передгрозова задуха гнітила все сильніше, і нарешті блискавка потоком білої лави роздерла хмари [119] та крізь запону ночі вп’ялась у вершину Тризуба. Все довкола стало видно, і захисники Гірського Рогу побачили противника: орки кишіли на лузі, товсті та присадкуваті, довгі та худі, всі в чорних шоломах та з чорними щитами. Хвиля за хвилею котились вони через вал. Блискавка згасла, над долиною прогуркотів грім. Почалася злива.
І в ту ж мить нестримною зливою злетіли орчі стріли й розсипалися по камінню, але багато з них вдарили влучно. Фортеця на перший напад не відповіла.
Нападників збентежило грізне мовчання скель та стін. Але чорне небо безперестанку моргало блискавками, і орки з вищанням трясли мечами та списами й цілили у всякого, хто з’являвся в бійницях. Страшно було дивитись на них зверху – немов густа зарость чорних злаків покрила луг, і на кінці кожного стебла замість колоса гойдалось смертоносне жало.
Заревли мідні сурми. Неприятель пішов на приступ. Йшли орки, гобліни, дикі горці – Темнолиці; в світлі блискавок виразно біліла на щитах та шоломах ненависна Рука Ізенгарда. Ще трохи – й вони біля воріт!
І тоді Гірський Ріг ожив: буревій стріл, град каміння впав на голови нападників. Ряди орків здригнулися, зламались, відкотились – потім навалились знову і знову відлинули, але з кожним разом, мов приливна хвиля, вони зупинялись все вище та вище. Вдруге заревли сурми, і чорна зграя, прикриваючись щитами, ринулася до воріт. Посеред натовпу ніби самі по собі пливли дві величезні колоди. Якщо падає один солдат, на його місці з’являється двоє, колоди мірно розгойдуються і б’ють по замкнених воротах, іще, іще раз…
Еомер і Арагорн стояли поряд на перемичці. Вони чули волання та глухі удари таранів, але тільки в світлі сильної блискавки змогли розгледіти, що робиться біля воріт.
- Ходімо, – сказав Арагорн. – Час нам з тобою братись до діла.
Вони побігли, на ходу скликаючи воїнів, що стояли за зубцями. З заходу, там, де перемичка зливалась зі скелею, була потайна хвіртка. Від неї до воріт бігла між стіною фортеці та краєм урвища вузька стежка. Еомер і Арагорн з жменькою людей проскочили через хвіртку. Два меча, вийняті з піхов, виблиснули, мов маленькі блискавки.
- Гутвин! – крикнув Еомер. – Гутвин, меч Рохану! [120]
- Андріл! – відізвався Арагорн. – Андріл, меч дуна-данів!
Вони врізались у юрбу дикунів, що волали, мов на-віжені. Радісно прогриміли вигуки на стінах:
- Андріл! Андріл став до бою! Хай блищить оноьле-ний клинок!
Меч Арагорна впевнено злітав та падав, розссипаючи сині іскри. Орки покидали тарани та спробували відбитись, але падали, де стояли, або валились зі скелі додолу, на гостре каміння.
Орки побігли. Грім тепер гуркотів десь дуже далеко, блискавки миготіли над далекими горами. Прокинувся північний вітер, розтріпав хмари, над зеленими лугами виплив місяць та м’яко освітив умите небо.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Червень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930  

Підписка

  • Цікаве