Джон Р. Р. Толкін. “Володар Перснів: Дві Вежі”

- Ми встигли вчасно, – сказав Арагорн, постукавши по воротах. Міцні петлі хитались, залізна обшивка в багатьох місцях лопнула.
- Та все дарма, – відповів Еомер. – Бо неможливо тут залишатись… Поглянь он туди!
Він показав на дамбу. На тім березі струмка знову збирались орки та Темнолиці. Лучники натягали тятиви.
- Ходімо хутчіш, – сказав Еомер. – Треба підперти ворота з боку подвір’я. Та ходімо ж!
Вони побігли назад. В ту ж мить кілька орків, що причаїлися серед трупів, кинулись за ними. Двоє метнулись під ноги Еомеру; маркграф упав, орки навалилися зверху. Тоді хтось в темній одежі, маленький, ніким не помічений раніше, з гортанним криком «Барук казад! Казад ай-мену!» вискочив із затінку. Гупнула, падаючи, сокира. Дві орчих голови скотилися у провалля. Решта зникли, немов випарувались.
Еомер вже підіймався на рівні ноги, коли його наздогнав Арагорн. Через хвіртку вони повернулись до двору, скликали людей, назносили каміння та підперли ворота високим насипом, а стулки скріпили залізними балками. Тільки тоді Еомер відшукав гнома:
- Спасибі тобі, Гімлі, сине Глоїна! Бачииш, як з тобою вийшло: незваний гість, а без нього не обійтись… Отже, ти з самого початку йшов з нами?
- Я думав, погуляю, хоч сон віджену, – відповів Гімлі, – та виявилось, що Темнолиці великуваті, як на мене, [121] отож я й присів осторонь помилуватись, як ви мечами працюєте.
- Навіть не знаю, чим тобі й віддячити!
- До ранку встигнеш вигадати, – засміявся гном. – Мені й так добре! Бо моя сокирка після Морії нічого, крім дров, не рубала…
Гімлі повернувся до свого місця під зубцями парапета й похвалився:
- Двоє вже є!
- Та й тільки? – сказав Леголас. – Я краще впорався, їй-бо, всі стріли витратив. Два десятки поклав, не менше. Але це все одно, що зірвати у лісі кілька листків – бо ліс як стояв, так і стоїть…
Вилазка за ворота дала захисникам лише короткий передих. Небо на сході швидко світлішало, але ранок не обіцяв нічого доброго. Хоча перші ряди ворогів порідшали, з долини підтягувались усе нові й нові полки. Орки та дикі горці обліпили стіну, мов мурахи. Вони закидали канати з гачками на парапет так швидко, що неможливо було відрубати всі разом; сотні драбин приставлялись до стін одночасно, їх скидали, і вони з тріском ламались, але на місце кожної зламаної ставили нову, і орки п’ялися по них зі спритністю мавп. Убиті, поранені, уламки дерева та каміння валилися вперемішку до підніжжя стіни, ці страшні вали все зростали та зростали, але натиск не слабшав.
Втома долала захисників перемички. Сагайдаки вичерпались, мечі вищербились, щити розтріскались. Тричі Арагорн і Еомер водили воїнів на вилазки, тричі спалахував Андріл у стрімких нападах, тричі відкидали ворога.
Раптом з глибини Яру долинув рев. Орки, мов щури, проповзли стоком струмка, зібралися у затінку скель і дочекалися, коли битва під стіною приверне всі сили та увагу роханців. Тоді вони вискочили зі сховища, впевнені, що успіх їм забезпечений. Частина банди проникла вглиб Яру, туди, де паслися табуни.
Гімлі прожогом скотився вниз:
- Егей! Орки з тилу! Поглянь, Леголасе! Тут вистачить на всіх. Казад ай мену!
Луна підхопила несамовитий заклик: «Казад! Казад!» Голос гнома перекрив гуркіт бою, старий Гамлинг уловив його на башті Гірського Рогу. [122]
- Орки в Яру! – стривожився він. – До зброї, діти Хельма!
Воїни Західного Долу напали на ворога з такою силою, що орки відразу піддались. їх затисли у найвужчому місці Яру, і там вони загинули під мечами роханців, а якщо хто й уповз у бокові ущелини, то потрапив до рук сторожі печер.
- Двадцять один! – оголосив Гімлі, подолавши останнього орка. – Ну, пане мій ельф, я тебе обігнав!
- Треба заткнути цей щурячий лаз, – сказав Гамлинг. – Кажуть, що гноми добрі будівники. Чи не допоможеш нам, майстре Гімлі?
- Для обробки каменю не бойова сокира потрібна і не голі руки, – відповів Гімлі. – Ну, що зумію, те зроблю.
Стік у стіні заклали, залишивши тільки вузьку шпарину. Струмок, розбухлий від дощу, незадоволено шумів, шпарина була йому замала, і вода почала повільно розливатись та виходити з берегів. Гімлі і Гамлинг піднялись на парапет довідатись, що діється.
Вони застали всіх друзів на місці. Під стіною нарешті стало тихо. Леголас сидів на краєчку бійниці та обтирав свій стилет.
- Двадцять один! – сказав Гімлі, підходячи до нього.
- Молодець! – похвалив ельф. – Але я, на жаль, устиг набрати дві дюжини. Ми тут мали рукопашну…
Еомер і Арагорн очікували нової атаки, втомлено спираючись на мечі. Серед вирування та гуркоту бою Гірський Ріг стояв непорушно, як скеля серед моря. Ворота вже були розбиті вщент, але насип з колод та каменю не зміг здолати жоден ворог. Зорі блідли, місяць повис над західними схилами, збираючись на відпочинок.
- Ця ніч довга, мов цілий вік, – сказав Арагорн. – Хоч би вже розвиднілось…
- Світанок прийде, – зітхнув Гамлинг, – та що зміниться?
- Світанок – це завжди надія.
- Годованці Сарумана, напіворки, огидні потвори, не бояться сонця. І Темнолиці теж – чуєш, як репетують?
- Звісно, чую,- сказав Еомер, – та й що з того? Просто звіряче ревіння. [123]
- Ти не розумієш їхньої мови, – сказав Гамлинг, – а я розумію. Колись нею користалися всюди у Західному Долі. Знаєте, що вони кричать? «Бий, хапай! Де їхній вождь? У полон його, у полон! Смерть Форгойлам! Смерть Біловолосим! Кінець убивцям з півночі!» Ось якими прізвиськами вони нас нагородили… Протягом п’яти століть все ніяк не забудуть, що королі Гондору віддали Рохан Еорлу та уклали з ним союз! А Саруман уміло роз’ятрив давню неприязнь. Темнолиці – народ невгамовний, якщо їх розпалити, на все здатні. Вони не відступлять ні в сутінках, ні на світанні, поки не захоплять Теодена чи самі не поляжуть…
- А все ж таки я сподіваюсь, що світанок допоможе, – повторив Арагорн. – Чи не кажуть у вас: поки не згинаються захисники, фортеця стоїть?
Еомер обернувся, щоб відповісти, і тут у стані супротивника торжествуюче заграли сурми. Земля глухо задудніла, здригнулась, з-під стіни вилетіло полум’я. Коли уламки впали і розвіялась хмара диму, відкрився величезний пролом. Води струмка ринули у пролом, а назустріч їм побігла чорна ріка ворожого війська.
- Недогляділи! – стиснувши кулаки, вигукнув Арагорн. – Поки ми теревеніли, вони підвели підкоп і запалили Саруманів вогонь!
Усі кинулись до пролому. Пізно! Сотня драбин лягла на зубці парапету. Чорні хвилі нахлинули і зверху, і знизу; роханців потіснили. їхній шлях був позначений трупами – ворожими, але й їхніми власними; огризаючись, чіпляючись за кожну п’ядь, одні відходили до печер, інші прорубались до фортеці.
Арагорн затримався на першому східці сходів, що вели з Яру до хвіртки; грізний Андріл стримував навалу ворогів, поки воїни, що встигли добігти до східців, не до-сягли хвіртки. Дещо вище над Арагорном зупинився Ле-голас; усі стріли він знову витратив, залишилась остання, і він, випроставшись, чекав, готовий пронизати першого, хто насмілиться напасти на Арагорна.
- Хто живий, усі вже за стінами, Елессаре! – окликнув він. – Йди і ти!
Смертельна втома долала Арагорна, і на середині східців він спіткнувся. Орки заревли й кинулись на нього. Перший впав зі стрілою Леголаса у горлі, але решта, перескочивши [124] через того, помчали далі. Тоді зі стіни скинули величезний камінь, і він накрив усіх орків разом. Арагорн добіг до хвіртки і замкнув її за собою.
- Погано просуваються наші справи, друже мій, – сказав він, стираючи піт з чола.
- А все ж таки не безнадійно, доки ти з нами, – посміхнувся Леголас. – А куди подівся Гімлі?
- Я бачив його в Яру, а потім нас розкидало в різні боки.
Леголас спохмурнів. Арагорн поклав руку йому на плече.
- Гімлі сильний, спритний, верткий. Зайде до печер, ось побачиш. Там він буде в безпеці, не те що ми тут. Йому там, в підземеллі, напевне сподобається.
- Постараюсь утішитись хоч цим, – сказав Леголас, труснувши головою. – А я ж хотів йому видати рахунок на тридцять шість голів…
- Ну, він тебе мимохідь перевершить. У житті не бачив кращого майстра рубати сокирою, ніж наш гном!
Леголас утер рукою чоло, пригладив розкуйовджене волосся.
- Гаразд, піду пошукати собі стріл. Хоч би скінчилась швидше ця ніч! Цілиться буде зручніше…
Арагорн обійшов фортецю, поговорив з людьми. Еомера ніде не було.
- Він збирав людей, щоб заступити прохід углиб Яру, – згадав один лучник. – 3 ним були Гамлинг та гном, я хотів до них пробитись, але не зміг. Він що, досі не повернувся?
Арагорн перейшов внутрішнє подвір’я та піднявся крученими сходами до верхніх кімнат башти. Там він знайшов Теодена. Ярл стояв біля вікна, стиснувши руки за спиною.
- Що скажеш, дунадане? – спитав він, не обертаючись.
- Ворог захопив перемичку.
- Де Еомер?
- Його нема, правителю, але багато людей відступило до печер, і Еомер, здається, був з ними. В ущелинах він міг затримати ворога…
- Добре, – кинув Теоден. – Там і запаси більші, і повітря краще. Там можна довго оборонятися…
- Орки користуються винаходами Сарумана. Вони мають вогонь, що трощить каміння. Коли б не це, вони [125] перемички не взяли б. А що як розламати скелі біля входу до печер? Ну, подивимось. Зараз треба подумати, як самим до ранку прожити.
- Задушно мені в цій мишоловці, – сказав Теоден. – От сісти б у сідло та поїхати в поле…
- Тут ти, принаймні, під захистом найкращої фортеці Рохану, – заперечив Арагорн. – Тут можна надіятись на успіх більше, ніж в Едорасі чи навіть у фортах Дунхаррану.
- Так було раніш, – похмуро відповів Теоден. – Але світ міняється. Що вважали неприступним колись, нині може розсипатись від одного поштовху. Ніяка сила не встоїть перед злом, що розперезалось. Зізнаюсь тобі: я починаю жалкувати, що прийшов сюди. І поради Ган-дальфа вже не здаються мені незаперечними…
- Не спіши засуджувати Гандальфа! Не принижуйся до підозри.
- Я не хочу скінчити свої дні, мов борсук, зацькований у норі! – обурився Теоден. – Сніжногривий, Хасу-фель та коні почту залишились тут, у фортеці. На світанку я звелю заграти у Хельмів Ріг, зберу всіх та вийду за стіни. Чи підеш зі мною, Арагорне, сине Арахорна?
- Піду, – відповів Арагорн.
Від ярла він повернувся на стіну, обійшов пости, розставив воїнів так, щоб прикрити найнебезпечніші місця. Його супроводжував Леголас. Добре слово, ясний погляд – і світлішало на душі у втомлених та виснажених людей. Стіна Гірського Рогу здригалась від безперервних вибухів. Вже ніхто не лічив, скільки разів обрубували чіпкі гаки, скільки скинули драбин, скільки тіл у чорних плащах звалилось до вируючого струмка.
На майданчику малої башти над воротами Арагорн зупинився, не остерігаючись ворожих стріл. Небо на сході вже почало світліти. Арагорн здійняв руку догори долонею вперед, на знак того, що хоче говорити. Орки відізвались радісним гомоном.
- Спустися до нас! Спустися! Ми – доблесні Урук-Хаї! Бажаєш з нами побесідувати, то спускайся! Прихопи також свого хазяїна, а не то ми самі вас викуримо – і оком не змигнеш! [126]
- Як правитель захоче, так і вчинить, – голосно відповів Арагорн.
- Навіщо ж ти прийшов? Винюхувати та видивлятись? Чи хочеш нас перелічити? Множ на десять! Ми – Урук-Хаї! В нас кожен вартий десяти! На що ти чекаєш?
- На світанок.
- Він вам не поможе! – реготали орки. – Ми ->- доблесні Урук-Хаї, б’ємось і вдень, і вночі, і в гарну погоду, і в бурю!
- Ніхто не знає, що день принесе, – незворушно сказав Арагорн. – А якби ви знали, то поспішили б забратися геть звідси, поки живі-здорові.
- Досить! Злазь! – волали орки. – Набридло слухати! Що ти ще скажеш?
- Дещо додам. Не бувало ще такого, щоб Гірський Ріг здався ворогові. Відступіть, якщо не хочете пропасти всі до ноги. Ви не знаєте ще, що вам загрожує. Я – знаю…
Він стояв один на один зі збіговиськом ворогів, над напівзруйнованими ворітьми, але стільки було в ньому сили та гідності, що багатьом з Темнолицих стало неспокійно. Вони принишкли та почали збентежено вдивлятися в гори та небо. Але орки голосно сміялися. Град каміння та стріл посипався на башту. Арагорн поглянув на схід, знизав плечима і стрибнув у двір. В ту ж мить гримнув вибух, спалахнув вогонь, і надбрамне укріплення, де щойно стояв дунадан, лягло купою уламків. Орки з вищанням пішли в атаку і недочули спочатку тихий шум унизу, у долині – немов вітер прошелестів. Але шум розростався, міцнів – і вибухнув бурею жаху та подиву. Орки під стінами зупинились, прислухались.
І тоді над Гірським Рогом несподівано й потужно загримів великий ріг Хельма Молота. Орки затремтіли, дехто попадав на землю, затискуючи вуха волохатими пальцями. З глибини Яру відізвались відголоски, вони множились, немов на кожній вершині стояли герольди й передавали сигнал.
- Хельм! Хельм! – закричали роханці. – Старий Хельм Молот іде на допомогу Теодену!
Вартові на стінах, завмираючи від радісного очікування, дивились на двір. Там Теоден сідав на Сніжногривого. Зброєносець подав йому золочений щит та довгий спис. Праворуч від нього стояв Арагорн, нащадок Еленділа, а [127] за ними щільним строєм – воїни з роду Еорлингів. Небо світлішало. Ніч відходила. Коні нетерпляче переступали ногами.
- Вперед, плем’я Еорла!
Вони врізались у гущавину очманілих ворогів, пронеслись крізь розбиті ворота і далі, до струмка; як вихор хилить траву, так хилились вбиті під ноги їхнім коням. З Яру луною долетів гуркіт другої сутички. У фортеці не залишилось нікого. А роги все грали, і їх дзвінкі голоси вітер здіймав над кручами гір.
Ярла ніхто не міг зупинити. І ватажки, і дрібнота ніби самі натикались на мечі й списи; волаючи від жаху, вони затерпли у дивному заціпенінні – з народженням дня страх народився в їхніх чорних душах. А те, що діялось у долині перед валом, відібрало в них останні сили.
Так Теоден, син Тенгила, пробив собі шлях до самого Валу. Тут він дав знак зупинитися. Вже зовсім розвиднілось; сонце виривалось з-за гір і золотило щити й шоломи. Роханці з подивом озирались навкруги: вони не впізнавали місцевості, ще вчора знайомої: там, де зеленів трав’яний килим на косогорах, тепер виріс ліс – нескінченні ряди величезних дерев, що переплелися гіллям. їхнє коріння ховалося у пишній траві. Від цього чарівного лісу до Валу було лише півмилі. І на цьому тісному п’ятачку метушились захоплені зненацька самовпевнені війська Сарумана. Вони скупчились тут, мов рій чорних мух, і гинули, мов мухи – неприступні схили не дозволяли втекти на схід, грізні вершники чекали на Валу, грізний ліс – на лузі.
На передгірні горби виїхали сурмачі, заграли новий сигнал, і перед Валом з’явився вершник на сяючому коні, в білих, як сніг, шатах; за ним високий, міцної статури воїн у червоному панцирі вів по десять у ряд тисячу піхотинців з арбалетами.
- Еркенбранд! – з захопленням вигукували роханці. – Це піхота Еркенбранда!
- І Білий Вершник, – додав Арагорн. – Гандальф повернувся!
- Митрандир! – вигукнув Леголас. – Оце так чари! Ходімо подивимось на цей ліс, поки мара не розвіялась!
На башті знов прогримів ріг Хельма. Теоден направив кінноту через проїзд Валу. Еркенбранд повів піхоту вниз [128] із горбів. А Білий Вершник попрямував до урвища, і Тіне-бор спритно стрибнув та побіг клусом.
Побачивши Білого Вершника, вороги втратили залишки розуму. Дикі горці падали долілиць і прикривали голови руками. Орки зі скиглінням кидали шаблі та дротики, метались, немов дим під поривами свіжого вітру; але ніде їм не давали пройти, і тоді вони тікали до лісу. Віття дивних дерев швидко змикалось. Жоден орк не вийшов з того лісу.

Розділ 8
ШЛЯХ НА ІЗЕНГАРД
Так зустрілись знов у сяйві ясного ранку ярл Теоден, син Тенгіла, і Гандальф, Білий Вершник. Всі з’єднались – Арагорн та Еркенбранд, воїни Західного Долу та витязі Золотого Двору. І всі очі з подивом навіть сильнішим, ніж радість перемоги, були звернені до таємничого лісу.
Тим часом з Яру вийшли ті, хто вчора відступив до печер. Повернулися і старий Гамлинг, і Еомер, син Еомун-да, і Гімлі, войовничий гном. Шапку він десь загубив, голова його була пов’язана клаптем полотна, але голос звучав бадьоро, у повну силу.
- Сорок два! – крикнув він ще здаля. – Сорок два, пане мій Леголасе! Моя сокира вищербилася, бо сорок другий мав на шиї залізний комір.
- В тебе на одного більше! – засміявся Леголас; – Охоче поступлюся тобі першістю, аби ти знов був зі мною!
Теоден, забувши про звичну стриманість, пригорнув до себе Еомера:
- Цілий та здоровий, тільки подумайте! А я вже й не сподівався тебе побачити, Еомере, сину мій!
- Темна ніч минула, – відповів Еомер, щасливий до краю. – День знову став ясним! І приніс нам нові дива… – він поглянув на ліс, на Гандальфа. – Бачу, ти прийшов, як завжди, вчасно та несподівано!
- Чому ж несподівано? – посміхнувся Гандальф. – Адже я обіцяв повернутись сюди, до Хельмового Яру.
- Але не попередив, коли та звідки тебе ждати. І яке підкріплення приведеш… Ти найвеличніший з чарівників, Гандальфе!
- Може, це й так. Щоправда, поки що я лише дав розумну пораду та скористався з прудкості Тінебора. Решта – це ваша мужність та міцні ноги піхотинців Еркен-бранда – бо вони йшли всю ніч, щоб допомогти вам.
Ця відповідь викликала ще більший подив. Дехто став крадькома протирати очі – чи не сон вони бачать? Ган-дальф розсміявся.
- Невже то вас ліс здивував? Але це не примара і не моїх рук справа. Просто обставини склалися краще, ніж я очікував…
- Вибач, важко повірити, що є маг сильніший за тебе, якого б ми не знали, – здивувався Теоден.
- Чари тут взагалі непричетні, – сказав Гандальф. – Це сила самої землі, вона існувала раніше, ніж застукотів перший молот та заспівав перший з ельфів…
Ще залізо не копали і ліс не рубили,
Та ні пагорби, ні гори ще не постаріли,
Люди Перснів ще не мали та горя не знали,
А вони вже зроду-віку по землі гуляли.
- І яка відповідь на цю загадку? – спитав Теоден.
- Поїхали зі мною до Ізенгарда, то й узнаєш.
- До Ізенгарда!
- Саме так, – підтвердив маг. – Я особисто туди збираюсь. Хто бажає – запрошую зі мною. Ось де надивитесь на різні дива!
- Та я навіть за найкращих часів не мав досить сил, щоб іти на Ізенгард! А зараз… Чи знаєш, яких ми зазнали втрат?
- І все ж таки я їду. Маю там дещо зробити. А ви чекайте на мене в Едорасі, коли новий місяць зійде.
- Ні, так не годиться! – заперечив Теоден. – В чорну годину я дозволив собі сумніватися, але тепер не хочу й думати про розлуку з тобою. Якщо тобі так хочеться, поїдемо разом.
- Я маю намір зустрітися з Саруманом, – пояснив Гандальф. – А оскільки він завдав тобі, пане, багато лиха, то добре буде, якщо ти з’явишся там. Скільки часу треба, щоб зібратися?
- Люди виснажені. Та й я сам… Кінні переходи, безсонні ночі… На жаль, мої літа – не вигадка Гадючого Язика. Від старості жоден лікар йе врятує, навіть ти, Гандальфе!
- Гаразд, дамо відпочити всім, хто поїде. Вирушимо надвечір. Так навіть краще, бо віднині всі наші дії треба [130] тримати у повній таємниці. Багато людей не бери. Ми їдемо на переговори, не на війну.
Теоден вибрав кілька воїнів, яким пощастило залишитися неушкодженими в бою, дав їм свіжих коней та звелів їхати по всіх марках Рохану зі звісткою про перемогу та з наказом, щоб усі чоловіки, старі та молоді, поспішили до Едорасу. Там вранці після повного місяця Теоден буде радитися з ними. До Ізенгарда він вирішив узяти тільки Еомера та два десятки ескорту. Арагорн, Леголас і Гімлі, зрозуміло, теж не бажали розлучатися з Гандальфом. Рана гномова ще кровоточила, але залишатись у обозі з іншими пораненими він аж ніяк не хотів.
- Це не рана, а подряпина, – доводив він, – удар влучив по шапці. Та й взагалі, щоб мене повалити, треба вдарити міцніше!
- Дай хоч я тебе перев’яжу як слід, – згодився нарешті Арагорн, – тоді поїдемо.
Ярл повернувся до фортеці і вперше за багато місяців ліг спати зі спокійною душею; всі, кого призначили супроводжувати його, теж відпочивали. Всі інші, крім поранених, мусили стати до малоприємної роботи – чистити луг та ущелину від ворожих тіл, а було їх незліченно багато: жоден орк не залишився живий. Тільки Темнолиці здалися на милість переможця і тепер похмуро дожидали жорстокої розправи.
Еркенбранд звелів їм скласти зброю та йти працювати.
- Накоїли лиха, тепер допомагайте лагодити. Сару-ман вас ошукав. Скільки ваших заплатило життям за його підступні обіцянки? Знайте ж, що і в разі перемоги іншої платні ви б не одержали! Кляніться у майбутньому ніколи не переходити Ізену зі зброєю в руках, і ми вас відпустимо – йдіть з миром!
Горяни не вірили своїм вухам і дивувались незмірно: адже Саруман переконав їх, нібито роханці жорстокі і полонених палять живцем…
Останки захисників Гірського Рогу поховали під двома курганами на лузі біля Валу – один для уродженців Східної марки, другий – для Західного Долу. У окремій могилі, в затінку під мурами фортеці спочив Гаман, начальник брамників Теодена. Що робити з трупами орків, ніхто не знав. Ні закопати їх, ні спалити такій кількості [131] не було можливсті; ходити по дрова до чарівного лісу Ган-дальф суворо заборонив – щоб не брали ані шматка кори, ані сухої гілки.
- Хай лежать, – сказав Гандальф. – Може, вранці що-небудь вирішимо.
Опівдні заходилися готуватись до подорожі. Поховання загиблих тільки починалось; Теоден встиг лише кинути першу жменю землі до могили Гамана.
- Тяжко образив нас Саруман, – печально сказав він Гандальфу, коли сідав на коня. – Зустрінемось – порахуємось…
Провести ярла вийшли до Валу і воїни, і мирні жителі, що вже покинули рятівні печери, – немічні старі, жінки з дітьми на руках. Під злагоджений спів багатьох голосів, що виводили дзвінку пісню перемоги, маленький загін доїхав до узлісся. Дерева чарівного лісу стояли сірі, небезпечні, туман клубо-чився в їхніх кронах. Кінці гнучких гілок простягалися, мов жадібні пальці, коріння стовбурчилось, мов лапи чудовиськ, і чорні ями зяяли під ними. І люди, і коні не наважилися ступити під цю грізну покрівлю, аж доки Гандальф спокійно не направив Тінебора – і дивні дерева безшумно розступились, відкривши Хельмів бурчак та дорогу, що бігла уздовж нього, як і раніш; небо над нею золотаво світилось, а дерева застигли, і можна було лише гадати, що там тріщить в глибині лісу, хто волає, хто гнівається та бурмоче…
Гімлі сидів на коні Леголаса та раз у раз прохав триматись ближче до Гандальфа: ліс налякав гнома.
- Тут жарко, – сказав Леголас. – Лютий гнів аж кипить, чи ти чуєш, Гандальфе?
- Важко не почути!
- Що ж сталося з тою поганню? – спитав Леголас.
- Думаю, про це ніхто ніколи не довідається, – сказав Гандальф. Леголас з цікавістю озирався, прислуховувався і все поривався затриматись. Гімлі про це й чути не хотів.
- Скільки живу, не бачив таких дивовижних дерев, – казав ельф. – А я ж стільки дубів знав від жолудя до трухлявого пня… От якби мені тут погуляти… Вони мають голоси, я б їх зрозумів.
- Ні в якому разі! – захвилювався Гімлі. – Я їх і звідси дуже добре розумію: їм аж кортить переловити всіх двоногих, задушити, потоптати. [132]
- Не вигадуй дурниць! Вони ненавидять тільки орків. Ельфів та людей вони взагалі не знають – звідки їм узятись по ведмежих кутках Фангорну? Бо я думаю, Гімлі, вони саме звідти прийшли.
- Значить, Фангорн – найнебезпечніший ліс у Се^ редзем’ї, – зробив висновок Гімлі. – За допомогу крас-ненько дякуємо, але любити їх… ні, на це я неспроможний! Може, тобі вони й здаються гарними, але я знаю, де знаходяться дива, кращі за всілякі діброви та нетрі! Що за безглузде плем’я – люди! Володіють дивом і як же вони його звуть? Печери! Печери, та й годі! Сховища та склад на сіно! Е, пане мій Леголас, тобі цього не збагнути, бо слова безсилі. Гей, якби гноми довідались про це диво, вони б сюди юрбами сходилися, платили б щирим золотом, щоб єдиний разочок на нього глянути!
- А я б заплатив, щоб довіку його не бачити, – піддражнив Леголас. – А коли б ненароком туди потрапив, то вдвічі більше дав би, щоб швидше вийти!
- Не бачив, а жартуєш, – дорікнув ельфові Гімлі. – Чи не прекрасні хороми твого батька у надрах Чорнолісся? У прадавні часи гноми збудували їх для вас. Але порівняно з тутешніми підземеллями це просто жалюгідний погріб! Там просторі зали, там тихий плюскіт води, чорні дзеркала озер! Коли запалили смолоскипи, і ми пішли попід склепінням, що гули відлуннями, я побачив безцінні кристали та жили золота на гладеньких стінах… Світло пронизувало наскрізь брили мармуру, вони світились, мов перлини, мов руки Володарки Галадріелі… Леголасе, ти не бачив колон, білих, і жовтих, і рожевих, як зоря, не бачив вишуканих фігур, що немов випливли зі сновидінь. Вони ростуть крапля по краплі, а зі склепіння звисають китиці тоненьких блискучих бурульок, ніжних, мов іній. Вони відбиваються у тихих озерах, а з темних вод, вкритих прозорим льодом, спливає у мерехтінні вогнів країна такої краси, що й Даріну не снилась… Там ввижаються вежі, стіни повітряних замків, але щойно впаде зверху срібляста крапля, і в колах зморщок будівлі гнуться, колишуться, як водорості на дні моря… Люди проходять, несуть смолоскипи, а далі – нові кімнати, зали, куполи, східці, коридори до самого серця гір. Печери! Хельмові печери! Як мені пощастило, що я їх побачив! Чи повіриш, чи ні, але коли треба було йти звідти, я мало не заплакав! [133]
- Ну, коли так, бажаю тобі вийти живим з війни та навідатися до тих пречудових чертогів ще раз, – сказав Леголас. – Але чи варто сповіщати твоїх родичів? Гноми, якщо судити з тебе, жадібні до роботи – пустиш одну сімейку з молотками та зубилами, вони більше поламають, ніж люди побудувати встигли…
- Ти зовсім нас не розумієш, – обурився Гімлі. – Жоден гном не обернув би чудові печери на копальні та каменярні – навіть якщо б вони були напхані діамантами та смарагдами! Ось ти, скажімо, чи зрубав би навесні квітучий сад на дрова? Отож і ми не спаплюжили б ці заповідні місця. Може, зрідка, якомога обережніше, ми відбивали б скалочки породи тут чи там; протягом довгих років у такий спосіб відкрились би нові зали, переходи, що нині занурені в пітьму… А світло, Леголасе! Ми зробили б світильники, на зразок тих, що були колись у Казад-Думі. Аби тільки нам дозволили, ми вигнали б геть ніч, що панує там з самого дня народження гір!
- Гімлі, ти мене вразив! Я тепер майже жалкую, що не побачив такої краси. Слухай-но, давай домовимось: якщо будемо живі, помандруємо удвох світом, коли все скінчиться! Ти зі мною навідаєшся до Фангорну, я з тобою – до цих підземель.
- Гаразд, потерплю трошки, аби мати змогу показати їх тобі!
- І чим тільки ми з тобою займаємось! – сумно посміхнувся Леголас. – Не до лісу, не до печер нині… Гей, подивись-но, ми вже виїхали у степ! Чи дуже далеко звідси до Ізенгарда, Гандальфе?
- Для Саруманових круків десь п’ятнадцять ліг – п’ять від Хельмового Яру до бродів, а звідти до Ізенгарда – десять. Без поспіху до завтра доїдемо.
- Що ж ми там побачимо? – поцікавився Гімлі. – Ти вже, напевно, знаєш, а ми тільки дарма гадати будемо.
- Я був там учора ввечері, – відповів маг. – За добу багато чого могло змінитись. Але жалкувати, що поїхали, вам точно не доведеться… хоч для цього ти й мусив покинути Осяйні Печери Агларонда.
Доїхали до роздоріжжя; Леголас притримав коня і озирнувся, щоб попрощатися з лісом. [134]
- Там якісь очі! – раптом вигукнув він. – Чиїсь очі за гіллям!
Всі зупинились. Леголас розвернув коня.
- Ні, ні! – зарепетував Гімлі. – Якщо ти збожеволів, їдь туди, будь ласка, але спершу відпусти мене, я зійду на землю! Навіщо тобі ці очиська!
- Облиш, Леголасе, – попрохав Гандальф. – Не повертайся до лісу. Ще не час…
На межі лісу з’явились три дивовижних істоти. Величезні, мов тролі, не менше десяти футів на зріст, одягнені у цупкі сірі чи брунатні сорочки – а може, то була їхня власна шкіра. Довгі руки та ноги з багатьма пальцями, волосся жорстке, а бороди кучеряві, як мох. Вони дивилися на північ великими і серйозними очима, навіть не помічаючи подорожніх. Один з них підніс долоні, складені трубою, до рота та… чи то заспівав, чи то вигукнув незрозуміле, дзвінке, довге слово; здаля йому відповіли у той же співучий спосіб, а з півночі з’явились ще троє таких самих істот. Вони крокували, високо підіймаючи ноги, мов чаплі на болоті, але навіть якби чапля летіла, не наздогнала б їх. Охоронці Теодена взялися за мечі.
- Не треба, – сказав Гандальф. – Це звичайні пастухи. Вони не вороги вам, просто мають свої справи та не цікавляться іншими.
- Пастухи! – вигукнув Теоден. – Де ж їхня худоба? Хто це, Гандальфе? Ти, здається, єдиний серед нас бачиш їх не вперше ..
- їхня худоба – ліс. Ти забув казки, що чув у дитинстві? Діти твоєї країни відповіли би тобі. Ти, правителю, бачив ентів – ентів Фангорну, недарма ви звете його лісом ентів! Ви для них – теж лише швидкоплинна згадка. Всі довгі роки, від Еорла Юного до Теодена Старого для них – хвилина, а всі подвиги Еорлингів – суєта…
- Енти, – задумливо промовив Теоден, помовчавши. – Ось де розгадка таємниці цього лісу! Я дожив до дивних часів! Ми пасли стада, орали лани, будували, бенкетували, а коли треба було допомогти Гондору, бралися до зброї. Іншого життя ми не знали, воно здавалось нам єдино можливим способом життя. До всього іншого ми були байдужі. Тільки в піснях жевріли спогади про минувшину, і ми переказували їх нашим дітям без якогось наміру, за звичкою. А тепер пісні втілюються, тіні набувають життя… [135]
- Ти маєш радіти з цього, правителю. Лихо чигає не тільки на скороминуче людське життя, але й на довічне буття легендарних племен, і ви стали союзниками, навіть не познайомившись.
- А все ж таки мені невесело, – похитав головою Тео-ден. – Навіть якщо доля буде до нас прихильна і ми переможемо, скількох дивних речей не стане навколо нас…
- Ми мусимо вибирати. Лиха, що посіяв Саурон, ми дощенту не випалимо ідо решти не зітремо. Але тому, хто зробив перший крок, треба подолати веєь шлях до кінця…
Звечоріло; небо над рівнинами було ще багряне, ніби розтоплене, по небові носилися зграї круків-стерв’ятників. З роздратованим карканням вони повертались до своїх гнізд на кручах.
- Ось кому було досхочу поживи нині, – зауважив Еомер.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16 17 18 19 20 21 22

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Вересень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930  

Підписка

  • Цікаве