Раз зимою по містечку ходить баран та збирає стебла сіна, що
порозтрушувалось з возів. На жидівському ґанку лежить цап та гріється на
сонці. Цап углядів барана і давай глузувати та сміятись з нього.
– Гей ти, опудало-мужичище! Вдягся в кожушище та насилу повертаєшся,
як той медвідь. Ось подивись, який я прудкий та жвавий в куценькому
сурдуті.
– Мені добре і в кожусі, дарма що я опудало,- каже баран.
– А дивись, баране, який я гарний в сурдуті та як мені легко
танцювати,-каже цап та скік з місця; піднявся на задні лапи, передні
задер вгору та мах на один бік головою! круть на другий бік рогами!
верть хвостиком! загнув шию дугою, ще й борідкою потряс. Баран витріщив
очі на цапа та й каже:
– Почекай лишень, ось прийде вечір та вдарить мороз, тоді побачимо,
хто з нас кращий.
Сонце зайшло. На небі стали червоні стовпи. Мороз такий потис, що
тілько держись; як дмухнув вітер, лід затріщав, неначе хто з рушниці
вистрілив; аж дерево в лісі залущало. Дмухнув мороз на барана, баранові
байдуже: тепло йому в кожусі. Як вджиґне мороз цапа, мій цап аж
підскочив, неначе його хто окропом обпарив.
– Гей лапище-мужичище!- кричить цап до барана.- Скидай швидше кожух,
нехай я трохи погріюсь.
– Чи то ж можна, щоб такий пан вдягся в простий кожух!- каже баран.
Тоді цап давай уже просити барана:
– Ой братчику, баранчику, голубчику! Не видержу, бо вже дуже
дошкуляє; так тебе неначе ножами ріже та голками шпигає в шкіру. Дай, я
хоч притулюсь до твого кожуха та хоч боки нагрію.
– Та йди вже, чванько, грійся!-каже баран.-Я знаю, що не з добра
сурдутовий пан у жупані ходить, бо свити не має.
Та се, бач, не першина, що сурдут коло кожуха боки гріє.