В тихий вечір в місяці липцю. Я гуляв по левадах та городах, що
розстелювались над невеличкою річкою Роставицею, в селі Трушках.
Очерет ніби дрімав, дивлячися у воду. Верби мліли у теплі та рожевому
світі. Вода лисніла, як синє небо. Коли гляну на річку з-за густого
очерету, ніби плили над водою дві жіночі голови та двоє плечей,
прикритих старими драними свитками. То були дві молодиці, вони ловили
рибу волоком,- дійшли до середини річки, завернули півкругом та й
витягли на берег важкий волок. В волоці повно було зеленої водяної
кропиви та дрібненької ряски. Між зеленим баговинням тріпалась чимала і
дрібненька риба, дриґали ногами жаби, повзли раки. Молодиці розгорнули
волок, повикидали баговиння, більшу рибу та раки забрали у відро, а
волок витрусили, неначе мішок: звідтіль і посипалось дрібненької рибки,
так як з тарілки. Тільки що молодиці трохи відійшли, а десь взялися
качки і з’їли дрібну рибку.
– А правда, молодиці,- кажу я,- якби оця вся рибка повиростала, то
була б добра бочка риби?
– Авжеж!- обізвалась одна з молодиць.
– Що правда, то правда,-кажу я знов,- ці качки стріскали цілу бочку
риби, що могли б їсти наші діти. Се ж ви відняли рибу від своїх дітей.
Молодиці забрели в річку вдруге, витягли знов волок, але дрібненьку
рибку витрусили вже не на берег, а в річку…