Іван Нечуй-Левицький. “Афонський пройдисвіт”

Весною, після великодня, ченці й послушники в одному київському
монастирі запримітили, що до церкви усе ходить якийсь не то грек, не то
арм’я нин. Тільки вдарять у дзвін чи на вечерню, чи на службу – в церкву
входить поперед усіх людей якийсь високий, чорнявий, з товстими густими
бровами, здоровими чорними очима вже літній чоловік, стає перед чудовною
іконою, молиться, б’є поклони, зітхає, знаменується до образа богородиці
й позад усіх людей виходить з церкви.
Той чоловік був грек Христофор Хрисанфович Копро-нідос. Він довго
блукав по селах на Україні, продавав кипарисові хрестики, образки й
чотки, продавав темним селянам камінці, нібито з Єрусалима, свячену
воду, ніби з Йордану, ладанки од усяких хвороб, навіть пальмові гілки,
нібито посвячені на вербу в Єрусалимському храмі. Ті камінці він збирав
на березі Росі, Расави та інших річок, а святу воду набирав у пляшечки
просто з криниць і з ставків. Продавав він і свячене помічне зілля і
жебрав на Афон. Набивши добре кишені грішми, видуреними у темних
богобоящих селян, він пішов на хитрощі вже більше корисні: задумав
дурити багатих київських ченців…
Якось після вечерні він пристав до послушників, примостився коло їх в
садку на лавці, в темній алеї, на цвинтарі і почав розпитувати, хто з
ченців має багато грошей.
– Чи то пак правду кажуть, що нібито в отця Палла-дія дуже багацько
грошей? Чи то правда, що він багатющий? -спитав він у послушників.
– Що правда, то правда,- обізвався келейник отця Палладія,- я в його
вже давно служу за келейника; кажуть, в його є тисячок зо три
карбованців, коли й не більше.
– Аз яких він: чи з простих мужиків, чи з міщан, чи таки з духовних?
– спитав Копронідос.
Копронідос говорив доволі чистою українською мовою, котрій навчивсь,
тиняючись на селах, але в розмові примішував великоруські слова й
шепеляв, як шепеляють греки, що родились і зросли не в Росії.
– Отець Палладій таки з духовних. Він був на селі священиком,
овдовів; кажуть, що вже видав дві дочки заміж, і оце годів з п’ять живе
в монастирі,- одповів келейник.
– Здається, він богобоящий та богомільний. Так молиться та б’є
поклони… що мені аж кинулося в вічі…- обізвався Копронідос.
– Дуже богомільний та богобоящий. Ввечері довго молиться богу, а як
лягає спати, то, мабуть, гроші лічить, чи всі дома, бо я часом чую в
себе, в другій келії, як бряжчать срібні карбованці, та, здається, і
червінці,- сказав келейник.
– Бряжчать карбованці! – аж крикнув Копронідос, і його здорові
банькаті очі аж закрутились на білках, а зіньки аж заблискали.
– Бряжчать, ще й, видно, в його їх немало, бо лічить часом отой
лапіга таки довгенько. Усе сидить і ледве ходить помалу,- сказав молодий
проворний келейник.
– І, певно, благочестиво живе й піснюкає, бо такий аахуджений, з лиця
такий тихий, такий добрий.
– Тихий, тихий, але тиха вода греблі рве… Горілочку п’є добре; а
сільські бабки та молодиці з того села, де він був попом, часто
приносять йому гостинці; і сало, і масло, і печені кури.-А одна якась
удова таки часто ходить на прощу в наш монастир.
– І до отця Палладія заходить?
– Атож! Заходить і балакає приязно з ним.
– А як її звуть? – спитав Копронідос.
– Вона Хівря на ймення,- сказав келейник,- там ‘ така здорова,
огрядна та червонопика! А приходить на прощу сливе щомісяця, бо вона з
того ж таки села, що не-далечко од Києва.
– А отець Ісакій та Єремія, певно, так само мають гроші, як і
Палладій,- спитав Копронідос. .
– Мають, але менше, ніж отець Палладій. А скупі, скупі обидва, що й
сказати не можна! Гроші мають, а ходять у старому дранті та драних,
латаних чоботях,- обізвався другий келейник.
– Аз яких вони? – спитав Копронідос.
– Хто їх знає. Здається, з міщан, а може, й селян,- одповів келейник.
– Я більше од усіх ченців люблю отця Тарасія: такий проворний та
жвавий, наче в війську служив. Здається, і цей має грошаки, бо на йому
одежа нова, чиста… – казав далі Копронідос.
– І цей має,- обізвався один келейник,- бо часто шиє одежу! О, цей
любить чепуритись! Як принесе часом кравець рясу або кафтан, а він як
почне примірять, то виварить воду кравцеві не згірше будлі-якої панни:
по три рази часом кравець перешиває одежу та приганяє до стану.
– А не знаєте, з яких він? – спитався Копронідос.
– З бурсаків; його вигнали з бурси. Але він був у москалях: казав, що
навіть служив унтер-офіцером. Та це знати й по ході, бо як ходить по
церкві, то задирає голову вгору, мов москаль на муштрі,- сказав
келейник.
– Про що ж він розмовляє в келії, як часом зійдуться гості? – спитав
Копронідос.
– Розказує, які штуки виробляв вчителям у бурсі; часом говорить про
свою давню службу в москалях. А з молодими дияконами усе балакає за
червоні щоки та високі перси одної удовиці… Вона тут недалечке од
монастиря й живе,- сказав келейник і зареготався на все горло.
“Отже ж варто закидати мережі в цьому монастирі. Ловитва, мабуть,
буде в е л і я… Чотири ціновиті осятри маю на приміті… З котрого б
почати…’- дума’в Копронідос.- Мабуть, з Палладія. Палладій має показну
роль в монастирі, бо з вчених… Треба б зробить початок з його…”
Копронідос сам пробував послушником в усяких монастирях у Греції та
Болгарії і добре дізнався за норови й звички монастирських осятрів.
– Чи не крикливий та не лайливий отой отець Тара-сій? – сказав ніби
сам до себе стиха Копронідос.
– Ого-го! Не крикливий!-обізвався послушник.- Як не встигнемо
наставити самовар, то вхопить тебе за коси та як сіпне, то трохи голови
не одірве з волоссям. А лається гидко, як москаль, та палкий, та
битливий! Часом і приступити до його страшно. Та такий товку-• щий,
непосидящий, що все товчеться то по келії, то по садку.
“Ну, з цього страшно починать: не піде в мої мережі;
треба починати з святих та побожних… хоч би з грошовитого лапіги,
що не любить вештаться та ходить, мов качка… з отця Палладія: тут мені
буде менше притичин”,- подумав Копронідос і встав з лавки та й
розпрощався з келейниками.

II

Другого дня, тільки що вдарили в дзвін на ранню службу божу,
Копронідос прийшов до церкви. Отець Палладій сидів коло низького аналоя.
Кругом його стовпились сільські бабки, прочанки. Отець Палладій
записував у книгу “жертви” бабок: бабки та й молодиці наймали акафісти,
молебні та панахиди. Копронідос держав у руці здоровий пучок півоній,
нарцисів та тюльпанів, а під пахвою щось завинуте в червону хустину.
Баби й молодиці товпились кругом отця Палладія, неначе овечки кругом
ясел із сіном. Копронідос поклав на вікні свої приносини, вдарив три
поклони перед чудовним образом, приложив-ся, а потім став навколішки
височенько на сходах і молився, доки баби одійшли од отця Палладія. Тоді
він узяв з вікна букет та те, що було загорнуте в хустині, і якось
по-лисичому, навшпиньки підступив до отця Палладія й поклонився йому до
пояса.
– Прошу прийняти од мене вбогу лепту во славу бо-жію і поставить
перед чудовним образом богородиці,- сказав солодким, благочестивим
голосом Копронідос і подав отцеві Палладієві здоровий пучок квіток.
Отець Палладій підвів голову й хотів покласти перо на столик, але
глянув на поетичну жертву і тільки тикнув рукою з пером на чудовний
образ і на букети квіток, що стояли в вазках перед образом на столику,
застеленому шовковим червоним покрівцем.
– А це прошу прийняти й записать на монастир мою малу лепту: ладан,
смирну і єлей,- промовив нишком, якось смирно Копронідос і почав
розв’язувать червону хустку.
– Прийміть, отче Палладію, і пом’яніть мене в ваших святих молитвах,-
сказав Копронідос.
– Яке ж ваше святе ймення? – спитав отець Палладій, вже ласкавіше
дивлячись на грека.
– Раб божий Христофор,- сказав тихо Копронідос.
– Ви ревні до божого храму: щодня ходите до нашої церкви. Я вас
запримітив,– обізвався отець Палладій.- А з яких ви будете?
– Я купець: держу магазин з тютюном на Хрещатику, а на Подолі маю
діла торговельні: скуповую та пе–репродую пшеницю,- сказав Копронідос.
Отець Палладій несподівано схопився з місця.
– Як же вас звати? – спитав Палладій.
– Христофор Хрисанфович Копронідос. Прошу вашого благословення і
знайомості.
Отець Палладій поблагословив його великим хрестом і подав йому
по-панібратській руку. Копронідос одначе поцілував ченця в руку.
– Спасибі за жертву, спасибі!.. Бог вас не зоставить! Богу прийому!
Бог прієм вашу жертву! Дякую господе-ві милосердному за те, що вас
напутив, навів на добру путь.
– А це прошу записати лепту на молебінь за здоров’я моє. Маю ще дещо
пожертвувать на монастир… та говорити в церкві… якось гріх… Ви
загаєте для мене багацько часу…- сказав Копронідос, запикуючись.
– То прошу до мене в келію після служби божої! Там ми за чайком і
побалакаємо,- сказав отець Палладій.
Він подав Копронідосові руку на прощання, здоровою кремезною ходою
пішов до олтаря й так швидко шугнув у двері, що намітка од клобука
заколивалась, майнула і вкрила вирізані й позолочені квіти та виноградне
листя на колонах іконостаса.
“Осятрина йде в мою мережу. Непогано!” – подумав Копронідос і цілу
службу молився та бив поклони перед чудовним образом богородиці,
благаючи поспіху собі.
Після служби божої Копронідос пождав отця Палла-дія, поки він вийде з
олтаря, і разом з ним пішов до його в келію, де послушник вже ставив на
стіл самовар, що парував під саму стелю і ‘клекотів, мов скажений. Келія
отця Палладія була просторна й чиста. Двоє вікон виходило в старий
овочний садок. На вікнах стояли вазони. Один куток був обчеплений і
прикрашений образами в позолочених рамах. Перед образами теліпалися
лампадки. Через келію був простелений дорогий килим. В келії було
чистенько прибрано; було знать, що тут живе чоловік заможний, котрий
колись жив сім’єю й господарював.
Отець Палладій в мирі звався отець Павел Андрієв-ський. Він був з тих
священиків-аристократів, які почали вже подекуди заводитись в Київщині.
Він був священиком на багатій парафії. Село було велике; окрім церковної
землі, до церкви були приписані ще й ерекціонні поля, нада” ровані
давніми, ще не споляченими православними дідичами. ]0тець Павел вів
велике хазяйство, брав з селян-багатирів чималу плату за церковні треби
й забагатів. Дочки його грали на дорогому фортеп’яні. В його домі була
багата панська обстава: м’яка мебіль, дорогі килими, на дверях важкі
портьєри… Отець Павел їздив фаетоном, держав баскі коні, вбирався в
дорогі ряси та шовкові ясно-кольорові кафтани… З селянами він
поводився гордо, по-панській, говорив до них великоруською мовою для
аристократичного шику, а ще більше задля того, щоб його парафіяни
боялися й лучче послухали в роботі. Пишний, гордий, розумний та
честолюбний, він домагався ролі між сільським духовенством, і його таки
обібрали за благочинного.
Отець Павел любив говорити проповіді, що рідко трапляється між
сільськими батюшками. Говорив він їх, здається, більше для себе, ніж для
селян, бо говорив великоруською мовою та ще й по-вченому. Чесна громада
слухала ті проповіді й нудилась, аж позіхала голосно на всю церкву.
Чоловіки без сорому позіхали, а баби таки просто куняли та клювали в
спину одна одну носами. Чи постерігав батюшка це, чи ні, але він часто
при людях нарікав на селян, що на селі завелися злодії, завелася
розпуста. Він забув, що його парафія не чула од його десятки год живої
моральної проповіді на зрозумілій для селян народній мові. Але ж за ті
проповіді йому почепили на шию золотий хрест. Народ гомонів на отця
Павла… Отець Павел і не примітив, що його житло, через його
ненависність до народу, через пиху, через панський шик та через
поліцейську мову, засяло для народу не ореолом пастирським, а ореолом
квартири станового пристава… запахло панським двором. Він і незчувся,
як у фалдах дорогих завіс та портьєр заховалась і притаїлася штунда…
Штунда й справді з’явилась на селі…
Отець Павел вже видав дві дочки заміж, вже наскладав кілька тисяч
карбованців, як несподівано вмерла його жінка. Засмутився отець Павел,
сидячи сам в своїх покоях, став понурий, смутний, впав у тугу й навіть
потроху почав запивати з горя та нудьги. А честолюбство та гординя
гризли йому серце, як іржа залізо. Він пішов у монастир, щоб протоптать
собі стежку до ігуменства й митри.
“Тепер студенти з духовних академій чомусь вже не йдуть у ченці.
Архієреями ставляють ченців з протоєреїв удівців. Може… може й моя
виграє”,- думав отець Павел і постригся в ченці.
Увійшовши в келію, отець Палладій перехрестився тричі до образів,
поклав на столик проскуру з вийнятими часточками, потім зняв клобук,
пригладив довгі коси, зібрав у жменю намітку клобука й, уткнувши її в
клобук, поставив його на косому столику, що стояв в куточку під
образами. Копронідос перехрестився й собі тричі, низько поклонився
отцеві Палладієві й привітався з ним.
Отець Палладій попросив гостя сісти за стіл, застелений білою
скатертиною. Увійшов келейник, налив два здоровецькі стакани чаю й
поставив їх перед отцем Палладієм та перед гостем.
– Спасіння буде вам од бога за ваші жертви на наш монастир,- почав
отець Палладій розмову, колотячи чай ложечкою й пригладжуючи долонею
широку сивувату бороду.
– Приношу жертви, скільки можу,- обізвався Копронідос і почав і собі
ніби розчісувать довгими сухими пальцями чорну, як смола, бороду.
– Ви, мабуть, здалека зайшли до нашого краю? – спитав отець Палладій.
– Здалека, отче Палладію. Я родом з острова Паросу і вже давненько
торгую в Росії. Передніше колись я торгував в Одесі, а тепер завів
магазин у Києві,- сказав Копронідос.
– Слава богу! Слава богу! І добре йдуть ваші діла в Києві? – спитав
отець Палладій.
– Хвалить бога, добренько, непогано.
– Чи були ж на Афоні в святих монастирях? Петре, подай лиш нам до чаю
проскур! – гукнув отець Палладій.
Келейник побіг в опріч’ню вузеньку келію, одчинив дверці в пічурку,
вхопив три черстві проскури, поклав на тарілку й поставив її на стіл.
– Молився і на святому Афоні; сподобив господь молитись і в
Єрусалимі, коло гробу господа бога,- сказав Копронідос.
– Скажіть! Були і в Єрусалимі! – сказав з дивуванням отець Палладій.
– Я люблю монастирі, люблю монастирське життя, та не сподобив мене
господь жити в монастирі, бо батько мене оженив і приставив до
торговельного діла,- сказав Копронідос смиренним голосом.
Він вів розмову тоном смиренного, покірливого й тихого послушника, що
розмовляє з своїм ігуменом.
– А от я овдовів та й пішов у монастир; був священиком на селі…
– В якому селі? – спитав Копронідос.
– В Мар’янівці,- одповів отець Палладій. , Копронідос замовк і неначе
трохи заметушився. Він / знав ту Мар’янівку. Покинувши торг чотками,
хрестика-! ми та камінцями з Єрусалима, він надів кафтан та рясу, .
назвав себе священиком з Персії й їздив по селах за поданням, буцімто на
убогі християнські храми, ограбовані -• й обдерті нібито персами,
випрошував навіть у батюшок старі ряси та кафтани й перепродував
євреям-кравцям ту старовизну. Блукаючи по селах, він колись заїздив і в
Мар’янівку до самого таки отця Палладія.
Копронідос пильно придивлявся до отця Палладія, але примітив, що
чернець його не впізнав, бо дія діялась таки давненько.
– Яку ж жертву думаєте принести на наш монастир? – спитав отець
Палладій.
– У вас вже дуже старі покрівці на аналоях, котрі стоять перед
чудовним образом богородиці. Бог напутю-вав мене й оце навів на думку
справить нові покрівці ради прочан, бо вони на видноті, та не знаю,
якого кольору набирати в крамницях парчу,- сказав Копронідос.
– В честь богородиці треба брати білу парчу з золотими або срібними
квітками; а в честь преподобних- синю,- сказав отець Палладій.
– От тепер я й знатиму! А то ми не духовні люде, нічого того не
знаємо,- сказав Копронідос.
Копронідос брехав: він добре знав за це й без отця Палладія.
Отець Палладій строщив за чаєм черстві проскури, що лежали на
тарілці. Він устав, вийшов в спочивальну й одчинив дверці в стіні. В
пічурках майнули пляшки, бутлі й повні усяких наїдків тарілки, прикриті
рушником. Копронідос кинув гострим оком на ту пічурку. Пробуваю-чи
послушником у грецьких монастирях, він добре знав, що ховається в тих
пічурках. Отець Палладій взяв там ще одну черству проскуру й поклав
перед Копронідосом.
Перегодя прийшов отець Ісакій, сухий, тонкий та високий на зріст, з
довгою сивою бородою. Короткі посічені коси настовбурчились на його
голові, неначе колючки на їжакові. Він привітався до отця Палладія.
Отець Палладій заповістив йому купця Копронідоса. Не встиг отець Ісакій
сісти, як двері знов рипнули і в келію увійшов отець Єремія, сухий, як
опеньок, низькоокий, ще й ‘видроокий, з скалкою на одному оці. Отець
Палладій порекомендував і йому Копронідоса. Копронідос обвів ченців
гострими, вивідуючими та допитливими очима. На обох ченцях були дуже
старі, обстрьопані вовняні ряси, що вже зблякли, полиняли, а на спині
зовсім поруділи. На ногах теліпались старі, давно не чищені зашкарублі
шкарбани. На шкарбанах було рясненько латок.
“Скупі й смиренні оці скнері… Певно, в скринях у цих ченців безліч
грошей. Коли б натрапить на якесь дурне м’яло!” – подумав Копронідос.
Ченці несміливо посідали й дивились у землю. Вони неначе соромились
світського чоловіка і таки добре смиря-лись перед отцем Палладієм. Отець
Палладій був з вчених і міг несподівано стати ігуменом або й
архімандритом… Хитрі й смиренні на взір, ці ченці були з простих
селян. Вони сиділи перед Палладієм, неначе ті чоловіки, що прийшли до
батюшки годити вінчання або похорон. Але горілочку в отця Палладія
хилили таки добре.
– От шановний купець либонь дуже любить наше монастирське життя й
ладен давати жертви на наш монастир,- промовив отець Палладій до отця
Ісакія.
– Спасенне діло! Добре діло! Тепер такий час… Час грішний, бо люде
стали якісь скупі на жертви,- обізвався некрасномовно отець Ісакій.
– Стали скупі… Ой, які скупії А колись було не те… Благородні
боляри й болярині давали жертви на монастирі,- промовив отець Єремія
тоненьким тенорцем, дивлячись одним оком на Копронідоса, а другим косим
на отця Палладія.
– Перевелись тепер благочестиві та щедрі до монастирів боляри та
болярині,- обізвався отець Палладій.- Тепер боляри шугнули за границю до
Парижа, а болярині все в театрі, та в опері, та на балах, а не в
церквах.
– Гріх плодиться на світі, як бур’ян на городі: поли, поли, а він
росте та розкорінюється,- сказав отець Ісакій, очевидячки, на практиці
дуже знайомий з цією спеціальністю.
– Слава вам і спасіння на небі, що ви не такі,- сказав отець Єремія,
неначе кіт пронявкав, і знов опустив очі додолу, неначе засоромився, що
вчинив гріх, бо став хва-леником світського незнайомого гостя.
Двері в келію неначе рванулись і одскочили, неначе в двері бурхнула
буря… На порозі, ніби з землі виріс, з’явився отець Тарасій, високий,
поставний, рум’яний, з широкими, повними, червоними устами, в новій
рясі, що прилипла до стану, неначе модна сукня в якоїсь гладкої
“болярині”.
– А отець постернак вже тут? О та й отець карлючка тут! – крикнув
голосно отець Тарасій і не зареготався, а ніби весело заржав, мов
молодий баский кінь.
Він продражнив отця Ісакія постернаком, а отця Єре-мію
карлюкою-небогою, що була у бога, як співають в пісні. Ісакій і справді
був схожий на постернак, на цю довгу та трохи кострубату огородню овоч.
Побачивши стороннього та ще й світського чоловіка, отець Тарасій раптом
стулив широкого рота з якоюсь гримасою, котра ніби казала: “От туди к
чорту! Удрав штуку, та не в лад!”
Отець Палладій заповістив і йому Копронідоса.
“Спливаються осятри докупи! – подумав Копронідос.- Сам бог неначе
жене їх бовтом в мою мережу; випала добра година познайомитись з
багатшими ченцями”.
Ченці збиралися до отця Палладія, щоб побалакать до обіду та й по
чарці в компанії випити перед їжею, бо вільного часу в їх було так
багацько, що вони не знали, де дітись з нудьги. Отець Тарасій,
бадьористий та жвавий, як москаль, перейшов через келію, задравши голову
вгору. Клобук стримів на його голові, неначе великий ківер на солдатові
за часів Миколи.І. Три кінці чорної намітки клобука метлялись на спині,
як метляються на вітрі стрічки в дівчат. Тарасій аж вітер погнав по хаті
своєю широкою рясою. Тоненькі, позліплювані, неначе котами
позасмок-тувані кіски отця Єремії трохи заколивались, мов пейси.
– Наш знайомий добродій, Христофор Хрисанфович, жертвує нові покрівці
на аналої перед чудовним образом,- почав отець Палладій, обертаючись до
нового гостя.
– Спасибі, спасибі! Спаси вас, господи! Піде за душу й за спасіння.
Ви купець чи прикажчик? – спитав у Копронідоса отець Тарасій.
– Купець. Держу магазин на Хрещатику,-одповів Копронідос.
– З бакаліями чи з винами? -спитав отець Тарасій, бо найбільше любив
такі магазини.
– З тютюном,- промовив Копронідос.
– І то добра річ; але якби з винами, то було б краще. Це смачний
крам, а ченцям не можна вживать курива,- сказав отець Тарасій і навіщось
облизав свою широку спідню губу, висолопивши широкого червоного язика.
Отець Ісакій спустив очі додолу. Отець Єремія почав швидко перебирати
пальцями зерна чоток.
– Думаю завести магазин і з винами; маю агентів од значних
виноградарів в Греції. Мені здається, що торг винами тутечки пішов би
непогано,- сказав Копронідос.
– Як будете заводити магазин з винами, то заводьте недалечке од
нашого монастиря,- сказав отець Тарасій,- бо, знаєте, часом приїдуть з
сіл гості, то буде недалеко посилать.
– Для братії ж по чину монастирському положено в великі свята по
красовулі вина,- сказав Копронідос.
– В нашому монастирі й красовулі дають не знать. які; нема чим горла
помочити,- сказав отець Тарасій,- ковтнеш, як муху, і незчуєшся. От
красовулі од добродійних приносин – то зовсім інша річ.
– Були приносини колись – то од боляр та од боля-ринь,- несміливо
почав отець Ісакій,- а тепер…
– Та боляри тепер щось скапцаніли!-перебив його отець Тарасій.
– А болярині кинулись на суєту; тільки й знають ті золоті зап’ястя та
ожерелія… а до монастирів…- знов почав отець Ісакій, очевидячки,
дуже сердитий на скупих боляринь.
– Болярині тепер тільки й знають, що натирати ланіти червоними
рум’янами та замітать тротуари шовковими хвостами од спідниць. А вже ті
вихання головою та станом…- почав отець Тарасій.
– Та моргання бровами, та покивання віями й очима навіть у церкві,-
сказав отець Палладій.
– Спокуса тільки од нечистого чорноризцям,- обізвався отець Ісакій.
– Наші купці не такі. Ми ще не впали в гріховну суєту,- обізвався
Копронідос.- Треба мені, отче Палладію, зняти мірку з аналоїв. А потім
піду в магазин і виберу покрівці.
– Зайдіть на вечерню. А після вечерні й мірку візьмете,- сказав отець
Палладій.
– Добре! А завтра прошу вас, чесні отці, до себе на вечірній чай та
на трапезу. Я люблю духовний чин, а найпаче чорноризців. Моя квартира
проти самої монастирської брами,- сказав Копронідос і встав, щоб
попрощатись з ченцями.
– Прошу вас усіх… Моя супружниця богобояща. Вона зросла недалечке
од святої Афонської гори й буде рада привітати вас у своїй господі,-
додав Копронідос, цілуючи в руки ченців.
Він поклонився низенько аж у пояс ченцям, вийшов якось по-котячому,
тихо, навшпиньки й тихесенько причинив за собою двері.
– Бог посилає мам жертвователя,- сказав отець Ісакій.
– Бог посилає нам дурня, та, здається, ще й грошовитого,
багатенького,- додав отець Тарасій і зареготався на всю келію.- Ходім
лиш до йото, панотці! Хоч по добрій красовулі смикнемо. Греки знають
смак у вині. Та й м’ясця печеного попоїмо, бо вже ті холодні шинки та
ковбаси чомусь в пельку не лізуть. Постерначе! нагодую-таки я вас
м’ясцем! Еге, так?
– О, борони й заступи мене, мати божа!- обізвався отець Ісакій.- У
вас усе жарти. Не подобае чорноризцеві так жартувати. Ви все гнівите
бога та сатану звеселяєте, а він, мабуть, од радощів аж танцює.
Після вечерні Корронідос зостався в церкві й ждав отця Палладія.
Вийшов з олтаря отець Палладій, зняв мірку з покрівців і оддав її
Копронідосові.
– Заходьте ж до мене завтра після вечерні на вечірню трапезу! – знов
просив Копронідос отця Палладія.- Та попросіть од мене єромонахів, що я
бачив у вас в келії.

III

Другого дня після вечерні отець Палладій з отцями Ісакієм, Єремією та
Тарасієм прямували до брами по густій алеї монастиря. Тільки що вони
вийшли по сходах в дзвіницю, через котру був головний вихід з монастиря,
назустріч їм ішов Копронідос.
– Зустрічаю вас, чесні отці, як колись у давню давнину Авраам стрічав
трьох странників,- сказав Копронідос, знявши бриля й низенько
кланяючись.
Копронідос пішов поруч з ченцями й привів їх до свого житла. Ченці
увійшли в кімнату Копронідоса, перехрестились по тричі до образів, а
потім привітались з Копроні-досом.
Копронідос попросив їх сідати. Ченці посідали на стільцях, але
Копронідос попросив отця Палладія пересісти на турецьку канапу.
Копронідосова кімната зовсім була схожа на чернечу келію. Два кутки були
обвішані образами, і в кутках горіли дві лампадки. В одному кутку на
косому столику були наставлені святощі, принесені нібито з Афона та з
Єрусалима: пляшечки з свяченою водою, якісь камінці, кипарисові хрестики
та образки; в самому куточку стояли дві пальмові сухі гілки. Через
кімнату був простелений узький килимок, виплетений з чорних та білих
крайок. В кімнаті пахло смирною та кипарисом, тхнуло монастирським духом
далекого Сходу.
Незабаром у дверях з’явилась не дуже молода, але гарна з лиця таки
добра товстуля, низька, кругленька, і, неначе клубок, помаленьку
покотилась з дверей по килимку. Голова в неї була напнута чорною
шовковою хусткою; кінці хустки теліпались на повних грудях; шия була
обгорнута білою хусточкою. На чорній сукні ясно вирізувались жовті
зернисті чотки, котрі вона держала в білій пухкій руці.
– Моя супружниця, котрою благословив мене бог!- рекомендував
Копронідос.
Супружниця підступала до кожного ченця по черзі. Кожний чернець
уставав з місця й хрестив її великим хрестом. Вона цілувала ченців у
руку.
– Як же ваше святе ймення?- спитав отець Палладій.
– Мелетія,- несміливо обізвалась товстуля й стояла серед гостинної ні
в сих ні в тих, неначе наймичка, готова вислухати приказ господаря.
– Іванівна по батькові,- додав Копронідос,- зросла під захистом
святої Афонської гори, недалечке од Афона, родом грекиня, любить
монастирі та святих чорноризців.- Копронідос показав Мелетії на стілець.
Вона сіла помаленьку, обережно, як сідає школяр тоді, коли його
попросить сісти вчитель. Склавши білі руки й поклавши їх на животі, вона
почала крутить великими пальцями палець кругом пальця так жваво, що аж
чотки в неї в руках шелестіли. Мелетія витріщила на ченців здорові темні
очі, як корова на нові ворота, й мовчала. Отець Та-расій так і вп’явся
очима в її повне біле лице.
– Не нудьгуєте в нас за своїм краєм?-спитав у неї отець Палладій.
– Ні, я вже оговталась, звикла до Києва,-обізвалась Мелетія й
засоромилась.
“Десь я неначе її бачив,- подумав отець Палладій,- неначе вона колись
наймала молебінь… давненько… років з п’ять передніше… Такі товсті
брови…”
Мелетія ніколи й не бачила Афона: вона була таки грекиня, але
київська, міщанка з Подолу, і не була навіть жінка Копронідоса…
Посидівши й покліпавши очима на ченців, Мелетія вийшла і пішла в пекарню
готувати ченцям закуску та вечерю.
– У вас благочестиво в хаті: пахне смирною та кипарисом,- обізвався
отець Ісакій.
– Наче в храмі,- обізвався отець Єремія і навіщось перехрестився.
– В мене багато святощів з Єрусалима,-сказав Копронідос,- ви, святі
отці, знаєтесь на тому: от вода з святої ріки Йордану.- Копронідос
устав, пішов у куток до столика, взяв кілька пляшечок з водою й подав
ченцям. Ченці забрали в руки пляшечки, повертіли їх у руках і поставили
на стіл.
– А оце камінці з вифліємського вертепу,- сказав Копронідос, взявши в
руку кілька камінців. Він перехрестився, поцілував камінці й подав
Ісакієві. Отець Ісакій з рушливістю узяв у руки один камінець,
перехрестився й поцілував. Єремія взяв у Ісак’ія камінець і, знявши
клобук, і собі перехрестився й поцілував камінець. Палладій тільки
подержав у руках камінець, подивився й поклав на стіл. Але рушливий
Тарасій навіть не взяв у руки тих камінців, тільки мовчки дивився на їх:
очевидячки, він ждав од Копронідоса не камінців, а чогось смачнішого й
тривнішого.
– А оце камінці з-під святої Голгофи,- сказав Копронідос і,