Іван Нечуй-Левицький. “Над Чорним морем”

– Я тільки знаю, що чую голос вашої не егоїстичної душі. Я давно вже
одгадав вашу душу й через це її полюбив. З другою моє життя було б
нудьгою,- сказав Комашко.
– Як ви знаєте, я взяла місце в городській жидівській школі для
дівчат, щоб мати хоч яку роботу, щоб як-небудь служити на користь
людськості.
– Це з погляду космополітичного?-сказав Комашко.
– Було й так, бо жидівська женщина найбільше загнана в неволю, не має
навіть права молитись вкупі з мужчинами, сісти за стіл з ними… А поки
жидівська Дівчина не вийде заміж, не має права ногою ступити в синагогу;
її вважають не за людину…
– А народ наш ще більше,- перебив її Комашко].
– Я ладна служити хоч би й в народній школі. Тоді б я знала
принаймні, що я щось роблю, а не чеврію, як чевріють без діла й
нудьгують сотні й тисячі молодих паннів. Тепер подумайте: піду я
заміж,-піде сім’я, господарство. Прощай тоді вища наука й усякі ідеали!-
сказала Саня й похилила голову.
Комашко втямив, що Саня не наближається, а ніби одходе од його усе
далі, і на його гострі очі неначе впала імла.
Він задумався. Голос в його став тихіший. Смуток почувся в його
голосному, завсіди веселому голосі.
– Ще в одному мушу признатись… Я звикла до свободи. Батько мені
давав волю у всьому. Мачухи, сказати по правді, я ніколи не слухала, хоч
вона завжди микається в мої вчинки й діла. Я боюсь втратить волю. Ви
знаєте, які наші сім’ї? Жінка в сім’ї господиня й невільниця. А я тепер
вільна, як птиця,- сказала Саня.
Комашко ще нижче похилив голову. Ще смутніші стали в його очі. Саня
замовкла й думала. Знов в кімнаті стало тихо, аж мертво. Небо супилось.
Хмари на небі стали густіші, і на білих стінах полягали ще густіші тіні,
неначе вже поночіло в вечірню добу.
– Я не так дивлюсь на життя в сім’ї,- промовив перегодя Комашко.-
По-моєму, жінка в сім’ї повинна бути вільною й жити по своїй волі й по
своїй вподобі. Щире кохання вже само по собі є воля. Може й правду
кажуть, що сім’я та любов накладає золоті кайдани. Але мені здається, що
чоловік та жінка не почувають тих кайданів, коли між ними є щира любов.
– Але все-таки кайдани кайданами, хоч би вони були й золоті,- додала
вольнолюбна Саня.- Я більш од усього на світі люблю волю.
Знов затихли вони обоє й довгенько мовчали. Комашкові здавалось, що
він не знайшов пришибу до пишного берега, а знов повертає назад в
бурливе та хвилясте море. От-от ледве вже мріє перед ним розкішний берег
в садках та лісах, і все криється туманом. Його взяв жаль.
– Що ж тепер нам робити? що почати?-несподівано спитав в Сані
Комашко.
– Я й сама добре тому невідома. Ви завдали мені важке питання, якого
я не зумію розв’язати. Воно мене мордує, не дає мені спокою. Я доконешно
хочу їхати на університетські-л^урси, бо давно звикла до тієї думки.
Вона увійшла в моГ нерви, як дощова вода всисається в суху землю. Я живу
й животію тією думкою. Як моє бажання не справдиться, я збайдужнію до
всього… Багато з моїх товаришок поїхало на курси. Я опізнилась… як
бачите.
Дві сльози виступили з її очей і покотились по щоках. Комашкові стало
жаль і її, жаль і себе…
– Чи ваш батько згоджується послати вас на курси? – спитав Комашко, і
в його голос загув тихо, неначе він випитував секрет.
– Ні! А мачуха не хоче й слухати за це нічого,- сказала Саня.- Вона
ворог правдивої просвіти. Дайте мені час надуматись, порадитись,-
сказала Саня.
Комашко почутив, що не в добрий час запалив серце молодої дівчини.
Він несподівано встав з місця, якось хапаючись, неначе хотів утікати.
– Прощайте! – сказав він до Сані й подав їй руку.- Несподівана й
сумна для мене притичина… Прощайте!
Він похапцем ухопив шапку й вибіг з кімнати. Двері гуркнули. Саня
опам’яталась, схопилась з місця, їй здалося, що вона теряє милого
навіки… вона простягла руки й побігла слідком за ним, щоб гукнути на
його й вернуть його. Але двері зачинились. Кругом стало тихо, мертво.
Саня сіла на канапу, поклала руки на стіл, впала головою на руки й
заридала.
Блиснула блискавка. Загуркотів грім. Небо стало ще чорніше. Грім
загримів вдруге так, що шибки в вікнах задзвеніли. В кімнаті стало сливе
поночі… Здорові краплі вдарили в шибки, як горохом. Скло залущало. А
Саня сиділа, поклавши голову на руки, неначе прибита. В номер увійшла
Мурашкова. Саня не підвела голови й хлипала.
– Саню! що з тобою? Чого ти плачеш? – спитала в неї Мурашкова.
Вона мерщій налила стакан води й подала Сані. Саня одвела стакан
рукою й не підвела навіть голови.
– Саню! Бога ради! Чого ти плачеш? За що ви тут розмовляли? Що довело
тебе до сліз? – питала збентежена Мурашкова.
Саня мовчала. Згодом вона підвела голову, трохи заспокоїлась і
розказала Мурашковій за всю свою розмову з Комашком.
– Що ж тепер вийде? На чім усе цс скінчиться? – питала Мурашкова.
– Сказала б тобі, та й сама гаразд не знаю. Був у мене свій рай, були
в мене свої ідеали… Я з дорогою душею прямувала до того раю. Той рай
здавався мені Дан-товим раєм, де людські душі чисті, високі, з високими
думками, ясними, як кришталь. А тепер я несподівано побачила другий рай,
зазнала пишний рай серця. Мене манить рай розуміння, мене манить і рай
серця, рай кохання. Що мені діяти? що вчинить?-спитала Саня в
Мурашкової.
– Тут дуже проста річ: бери собі заразом той і другий рай,- сказала
Мурашкова тоном практичності, щиро грецької. Саня осміхнулась.
– Добре тобі так говорити за діло, в якому ти сама не зацікавлена і
яке до тебе не стосується,- сказала Саня.- Але стань ти на моєму місці,
то й побачиш, як трудно вибирать та випручуватись. / – А може. Комашко
пристане на те, щоб покинути / службу та поїхать з тобою в Петербург або
в Київ. Там ( ти будеш ходить на курси, а він собі напитає будлі-яке
\^місце,- сказала Мурашкова.
– Чи схоче ж він так зробити?-сказала Саня.- Він людина небагата,
живе службою. Чи я маю право вимагати од його такої жертви?
– То покинь думку за курси,- сказала байдужне Мурашкова.
– Не покину, нізащо не покину,- сказала Саня.- Це була моя мрія трохи
не од дитячих літ, трохи не змалку.
– Але ж ти втратиш такого жениха, який може потім не
трапиться!-крикнула Мурашкова.-Вас неначе бог призначив одно для одного.
Саню! ти подумай за це й обміркуй добре.
Саня задумалась.
– Жила собі спокійно, була щаслива по-своєму, і десь узявсь той
клопіт. Правду каже пісня: “Якби тебе не любила, гула б, як голубка”,-
промовила Саня.
– Десь узявся сокіл, вхопив голубку й поніс в синє море,- додала
Мурашкова в поетичному тоні пісні.
– Який-то буде кінець тому всьому? – сказала Саня.
– Але знаєш що, Саню? Рай раєм, а діло ділом. Як я йшла до свого
номера, то вгляділа вашу маленьку горничну. Вона тут вертілась по
коридорах і бачила, як Комашко вийшов звідсіль. Вона бачила Комашка і
зараз скаже за це або Мані, або й мачусі. Начувайся, Саню! Буде тобі
лихо.
Саня підвела голову. Звістка була неприємна для неі. Вона тільки
махнула рукою.
– Про мене! Тепер мені за все байдуже!-сказала Саня.
Вона попрощалась з Мурашковою і вже не побігла швиденько та дрібно,
як колись бігала, а пішла тихою ходою, помаленьку, поволі, похиливши
голову. Життя вперше вдарило її важким крилом, як б’є крилом шуляк
голубку.
Тим часом Раїса Михайлівна Навроцька вже довідалась од своєї
горничної, що Саня сиділа з Комашком в номері в Мурашкової. Така
самовільність молодої дівчини здавалась для неї трохи не проступством.
Навроцька сиділа в невеликій світличці коло самовара, саме засипала
чай і ждала Навроцького, щоб прочитати йому добру молитву.
Навроцький увійшов і сів коло стола. Навроцька встала й причинила
двері в кімнатку, де сиділа Маня.
– Харитоне Кириловичу! – почала поважним тоном Навроцька.- Чи ти пак
знаєш, де тепер Саня і з ким вона балакала?
– А хіба ж я знаю? Певно, а Мурашковою ганяють по дощеві в парку або
в цвинтарі знайшли захист од ДОЩУ, щоб перестоять дощову годину,-
обізвався Навроцький.
Як людина стара й проста, він любив дома говорити по-українській і
часом пускав жарти щиро народні. Навроцька не дуже сердилась за його
“мужицьку” мову, але жартів не любила.
– Еге, ганяє! Отам сидить з Комашком в номері в Мурашкової. Я не
знаю, що далі буде з цими новомодні-ми паннами,- сказала Навроцька.
– А коли сидить з Комашком, то нехай сидить та говорить собі на
здоров’я,- одрубав Навроцький.
– Як-то нехай сидить? Де ж видано, щоб молода панна тягалась з
паничами, десь запиралася в номерах? Чом ти її не впиниш? Літає десь по
Фонтанах, плаває на пароходах, ганяє по Одесі, неначе той студент або
якийсь вітрогон гусарин.
– То й нехай ганяє, бо ще молода. А як підтопчеться так, як оце ми з
тобою, то буде сидіть на одному місці та панчохи плести або
сваритись,-обізвався Навроцький.
– Добре, їй-богу, добре! Та вона тобі колись сяде на пароход та й
дремене в Константинополь до турків у гості. А що тоді буде? – підняла
голос Навроцька.
– Нічого не буде, бо вона до турків не дремене,- промовив Навроцький.
– Ходить в якусь жидівську школу, просвічує жидівок, пропахалась
наскрізь цибулею так, що того жидівського смороду вже повні кімнати. В
неї навіть черевики тхнуть жидами. Усі наші кімнати смердять жидами,
неначе тут жиди завели шинк,- сказала Навроцька вже сердито.
– Гм, я чомусь не чув носом, щоб в наших покоях тхнуло жидами, хіба
тільки тоді, як кравець Гершко принесе одежу. Може, це тим, що в мене
завжди нежить в носі. Не всім пак мати такі тоненькі ніздрі, як у тебе,-
сказав спокійно Навроцький.
– В тебе, мабуть, зроду нежить в носі, бо ти степовий чумак,- сказала
Навроцька.
– Добре, що в вас кам’янецькі носи дуже вже тоненькі. Я й дьоготь
нюхав, та й то не вадило, а тобі то й завадило б,- сказав Навроцький.
– Цить! Он Маня сидить за дверима! Чуєш! Це недобрий тон! Чисте
мужицтво! Вона оце все почує. Овва! Ти зовсім збавиш дочок,- сердито
обізвалась стиха Навроцька.
– Не знаю, хто збавить – чи я, чи ти,- обізвався Навроцький і втупив
очі у вікно, неначе пильно роздивлявся на маяк.
– Бач! в тебе все я винна. Може, я винна, що твоя нахабна Саня
бродить по номерах з таким самим нахабним Комашком?
– Як з Комашком, то я не маю до того ніякої причепки: він чоловік
чесний. Нехай з ним трохи побалакає. От якби з Фесенком… то інша річ,-
сказав Навроцький.
– З Комашком, то нічого? – аж писнула Навроцька і стулила долоні
вгору пальцями по-католицькій, як на молитві.
– Авжеж нічого. Комашко людина розумна, поважна, просвічена, не
шелихвіст, не вітрогон,- сказав Навроцький.
– Комашко заведе твою Саню туди, де козам роги правлять. Хіба ж ти не
чув, як він говорить? В його тільки й мови, що мужики, та мужики, та
мужицька моаа. Я не знаю, чи він навіть в бога вірує.
– За це й я не знаю, та й не буду його питати,- сказав Навроцький.
– В його усі люде то нечесні, то шкодливі, то ледарі й деспоти, то
жмикрути. І те погане, і там недобре. Усе ганить, усіма нехтує. Я не
знаю, що він за людина? – сказала Навроцька.
– Що він за людина? Чесна людина, вартна людина, та тільки не вміє
або не хоче закривати лиця машка-рою; це в йому маленька хиба, маленька
ганжа, може й помилка… от і усе!-сказав Навроцький.-За Фесенка-цього
не скажу; не вгадаю, чи машкара на йому, чи натуральна пика.
– Авжеж натура, і натура делікатна, з гарними манерами. Фесенко
далеко піде, вгору високо полетить,- сказала Навроцька.- Він гарної
направи й… політику життя тямить.
– Може й полетить вгору, як буде віяти той самий вітер, що теперечки
віє, а як вітер поверне…
– То й він повернеться,- сказала Навроцька.
– Як той вітряк на степу… – бовкнув Навроцький.
– Але ж і слова в тебеї Коли ти їх покинеш? – крикнула Навроцька.
В той час надійшла Саня й сіла біля вікна. Вона глянула на мачуху й
по злих очах одразу дізналась, що між нею та батьком була якась гостра
розмова, якась спо-тичка.
– Де це ти, Саню, була? – спитала в неї Навроцька.
– В Мурашкової,- обізвалась Саня.
– З ким же ти там бачилась? – сікалась до неї Навроцька.
– З Комашком,- обізвалась Саня.
– Добре, їй-богу, добре! Це гарна нова поведенція пішла! Чи личить же
молодій панні вештатись крадькома по номерах з паничами? Чи слід тобі
так робити! Де ти набралась таких новомодних ідей?-присікалась Навроцька
до Сані.
– Комашка я давно знаю. Знаю, що він добра, статковита людина.
Стрілася з ним і побалакала,- обізвалась Саня.
– Якби він був твій жених, то ти й тоді не повинна ховатись з ним по
закутках,- напучувала далі Навроцька. Саня мовчала й дивилась в вікно;
вона давно звикла слухати такі напутіння од своєї мачухи і вже не
огриза-•лась.
– Бач, Харитоне Кириловичу! Я тобі казала, не давай Сані в гімназію.
А ти мене не послухав, а тепер маєш дочку, що потаєнці по закутках з
паничами ховається. Де ж пак! сиділа там в гімназії поруч з жидівками, з
міщанками, а може й з дочками куховарок, браталась з ними, приятелювала
й єдналась,- от і набралась од їх такого духу, що й з хати не викуриш
ніякими парфуме-ріями.
Саня сиділа й змовчувала, хоч вона й була опришкувата в інший час і
любила справдовуватись.
– Добре, що я свою Маню оддала на науку в приватний “благородний”
пансіон,- говорила Навроцька, обертаючись до свого мужа.
– Гм! Може. Не знаю, чия кривда, чия правда: чи твоя, чи моя? Хто
любить попа, а хто попадю, а хто попову дочку, а хто й попову наймичку,
а відьма й попову корову? – обізвався знехотя Навроцький ніби в жарти.
– Од жидівок та міщанок не дуже-то можна набратись просвітнього духу.
Я розвила свій розум книжками, та й годі!-обізвалась Саня.-Світ іде не
од міщанок, а од заграничних розумних книжок.
– Гарний світ! Не дай боже такого світу! А це які книжки ти втирила в
руки Мані, мене не спитавши? На, подивись! – сказала Навроцька, подаючи
книжки Нав-роцькому.
– Гм. “Вона та він” Жорж-Занда, “Черево Парижа” Золя, “Паризькі
письма” Берне, Спенсер, Дарвін, “Віст-ник Європи”. Гм. Нема тут нічого
небезпечного,- сказав Навроцький, перегортуючи листки книжок.
– Як-то нема нічого небезпечного?-крикнула Навроцька.- Там усе пишуть
про погану любов. Якийсь “Він” якась “Вона”… Це все, надісь, якесь
паскудство, якого паннам зовсім не годиться і не варто знати.
– Не читати ж акахтистів молодим паннам. Та наша цензура як
перешеретує книжки, то й нічого тобі лякатись; їх безпечно можна читать
не тільки печорським ченцям, але навіть черницям,- сказав Навроцький.
Навроцька кинула очима на чоловіка, неначе п’ятака дала, й махнула
бровою до вікна, де сиділа Саня.
Навроцький опам’ятався.
“Ой лишко! це ж я трохи зсунув машкару з лиця, забув, що дочка в
хаті”,- подумав Навроцький і трошки кашлянув в долоню, затуливши нею
рота.
Навроцька заарештувала книжки й замкнула їх в ка-моду.
До чаю вийшла з кімнати Маня, заспана, апатична, невесела. Вона
перейшла світлицю качиною, неначе старечою ходою й сіла біля матері.
Розмова за чаєм почалася дуже благочестива, але невимовне нудна для
Сані. Стара розлила кругом себе напутіння більше, ніж налила чаю на всю
сім’ю. Саня передумувала свої важкі думи й не обзивалась і словом.
Скінчився неприємний нудний вечір, наче нудна лекція по граматиці.
Всі рано полягали спати, потомлені од морського купання. Саня погасила
світло. Сон не брав її. В кімнаті була важка духота, неначе пашіли жаром
стіни, неначе дихали гарячим духом груба, стіл, камода, шафа. Духота
душила Санині груди. Гаряча кров швидко ворушилась в жилах.
Саня одчинила вікно, сіла й сперлась на одвірок. Потягло з моря
свіжим подихом, наче дихнуло вогке свіже повітря на Санине гаряче лице.
Була пишна тиха ніч. Над Одесом вже стояв світовий білуватий туманець.
Білий монастир поетично мрів в легкому світі од маяка. Ясні зорі
висипались на чорному небі. Маяк блищав ясно-ясно і розливав одлиск на
акації, на монастир, на парк; купи акацій, трохи освічені, приймали
фантастичні форми й неначе виринали верхами з чорної безодні. І полетіли
Санині думи одна за другою, наче зерна дорогого намиста низались на
шовкову нитку.
“Що мені робить? Що мені почати? Як мені вийти з цього заплутаного
лабирінту?-думала Саня, дивлячись на срібний туман над далеким містом.-
Невже мені дійсно доведеться покинути останню надію на вищий розвиток
свого розуму? Невже не справдяться мої золоті мрії? Невже я їх мушу
забути, повинна їх покинути назавсіди?”
І її розум підказував, що не треба їх занехаювать, що не можна їх
покинути.
Але десь глибоко-глибоко в серці обзивався інший голос, принадний,
тихий, ласкавий, як подих морського свіжого вітреця: то був голос серця.
І не думи розсудливості почали сновигати в неї в голові, а якісь інші
мислі, якісь палкі мрії роєм повилися проти її волі. І ті мрії налітали
звідкільсь, вилися ніби з ясного срібного туману, з темного неба, з
свіжого моря, налітали з тієї поетичної далечі, де пробував Комашко,
сновигали кругом неї, неначе бджоли в майський день, і ворушили серце.
Саня незчулась, як забулась про допитування свого розуму. Вона вже
неначе бачила серед темної нічної картини очі Комашкові… бачила, як
вони темніли, вкривались смутком в час її розмови з ним, пригадала, як
він вийшов з номера смутний, неначе громом пришиблений. І їй стало
невимовне жаль Комашка. І дві гарячі сльози покотились по гарячих щоках
і впали на руку.
І через грдиду знов розум брав перевагу над серцем.
“Пишуть, що є якийсь ніби закон розумності в світовому животті;
кажуть, нібито якийсь вищий розум правує життям кожної людини,- думала
Саня.- Чи вже ж тому правда? Який же закон розумності в сьогочасному
житті? Темні сили панують, справляють скажені оргії свого панування, а
світлі сили вільного розуму потоптані їх поганими ногами. А в природі?
Вдарить суша, спека, коли треба дощу; хліб сохне, чевріє, усе в’яне,
сохне, неначе смерть вхопить землю в свій обнімочок… Чи не така ж
нерозумна суша впала тепер на моє життя? Я налагодилась довести до
дійшлості свій розвиток, а та світова розумність наче зумисне спиняє
мене на дорозі, наче глузує з мене. Десь отут над Чорним морем впала
іскра на моє серце чи од моря, чи од синього неба, чи з темної ночі, чи
з зірок; впала іскра й запалила мою душу, заморочила розум… Десь
узялась якась нікчемна матеріальна любов… Чи нікчемна ж? Чи
матеріальна?”
Але якийсь голос тієї нерозумної природи неначе по-таєнці шепотів до
неї: “Ні, не нікчемна, а велика, непереможна сила! їй народи ставили
вівтарі, приносили жертви, курили фіміам, її люде вознесли на небо, як
богиню краси та кохання. Вона давала силу геніям, високо піднімала силу
їх поезії… То радість життя, найбільше щастя в животті, і за його
часом люде гинули, проливали кров і ерою й чужу…”
І Саня без надії схилила голову на руку. А вогонь в серці
розгорювався. Пишна ніч виводила роєм мрії. Згадка за згадкою пішли в її
голові. Вона неначе бачила перед собою кімнату в домі Мурашкової. Вона,
Махнівська, Надя й їх молоді товаришки обсіли кругом на софах. Йде
весела розмова, йдуть змагання…
Саня згадала той недавній час спокою свого серця, і їй стало
невимовне жаль минувшого, хоч так недавнього… А ніч ішла, плила. Над
морем далеко-далеко блиснула блискавка раз, другий.
Саня перевела очі на ту картину над морем. Блискава миготіла частіше
й ясніше; над морем визначувались краєчки хмар, зубчасті, білі, неначе
верхи гір, вкриті снігом. Блискавка миготіла раз у раз. Було видно, як
ворушились на далекому небі хмари, сині, чорні, білі. Під ними миготіло
море, і блискавка падала ніби в самісінькі хвилі. Саня задивилась на
картину далекої бурі, що десь лютувала на морі. А на землі й на небі
було тихо, мертво…
“Було колись тихо в моєму серці. І десь узялася, неначе з моря
вилетіла, завірюха, і страшна і поетична, і мучить мене, й тривожить
душу й серце, і… дає мені щастя. Он хмари з блискавкою неначе злилися
докупи з хвилями. Невже й моє життя так зіллється з його життям?”
Зайнялося небо на сході. І Саня була ладна в той час летіти до
милого, сказать йому: “Люби мене повік! забудь усе, що я тобі казала, і
дай мені тільки твоє чисте серце”.
“Завтра я напишу до його, заспокою його муки. А яку муку він, бідний,
мабуть, тепер терпить! Як він мене любить!”
Саня лягла в постіль світом і заснула тривожним легким сном. Сонце
зійшло. День настав. Саня встала пізно. Мрії втихли, розлетілись, мов
фантастичні ілюзії, ніби русалки поховались в воді перед сонцем.
“Перша думка моя про тебе, мій милий!” – думала Саня, прокинувшись.
Цілий день вона ждала та ВЙГл’ядала Комашка, а він не приходив.
Гуляючи під акаціями, Саня згадувала, що перетерпіла її душа за цілу
ніч, передумала усі тривоги свого серця! Але ясний день вів за собою
ясну поміркованість. Золоті мрії неначе розлітались од світу сонця.
-завзяття холодного розуму знов верталось до Сані. “Ні, не покину я
свого заміру! Поїду на курси, одкаснусь од Комашка, забуду його. Стане в
мене на це сили, стане завзяття… – десятий раз промовляла сама до себе
Саня. – Не буду до його писать, не буду манити його, не буду навіть
думати за його”.
Настав вечір; ніч вкривала землю.
І знов налітали роєм мрії, і знов взрушували серце.
“Зорі мої ясні! Не сходьте на небі! Не взрушуйте мого серця, не
несіть мені мук!” – думала Саня, сідаючи вночі коло одчиненого вікна.
А зорі сходили, як і перше. Ніч навівала поезію, любов. Муки серця
знов оживали…
Навроцький поїхав на службу до Кишинова і обіцяв знов вернутись через
тиждень: він сподівався, що Комашко незабаром попросить Саниної руки.
Цілий тиждень не приходив Комашко. Саня мордувалась, нудила світом. Щоки
зблідли, лице помарніло. Веселість, жвавість щезла. Рум’янці на щоках
зів’яли, як в’януть квітки на пекучому сонці.

IX

Минув тиждень. Комашко довідався, що Навроцький вернувся на Великий
Фонтан.
– Піду та оповіщу старому за все,- говорив Комашко Мавродінові,
сидячи на бульварі над морем вечірньою добою.- Старий мене любить. Може,
він вговорить Са-ню, дасть їй пораду, встоюватиме за мене і таки
вговорить її. Душа моя перепечалилась. І сон мене не бере. Ніщо мене не
веселить. Он люде гуляють, бавляться, а я один ходю, як неприкаяний,
неначе нічого не бачу, нічого не чую.
– Вікторе Титовичу! Коли розпочали діло, то доводьте до кінця. Ваша
доля для мене – неначе моя доля.
Щасти вам боже довести діло до кінця,- сказав Мав-родін.
І обидва товариші замовкли. Оркестр на бульварі гримів. Публіка
гомоніла, гула, як вітер в лісі. Бульвар неначе клекотів, як окріп в
казані. А два молоді хлопці неначе нічого не чули. Вони смутно дивились
на широку чорну площину моря, неначе засіяну світлими цятками, що
миготіли на розкиданих в морі кораблях.
Комашко другого дня надвечір задумав поїхати на Великий Фонтан.
– Поїду і я з вами,- сказав Мавродін,- трохи розважу себе. Поблукаю
над морем та побіжу до Бородав-кіна, може, збреше щось веселе та цікаве.
Вони убрались й поїхали на Великий Фонтан, їдучи вуличкою до
монастиря, вони стріли Бородавкіна. Боро-давкін купував в крамниці тютюн
і, вглядівши їх через одчинені двері, вибіг до їх.
– Добривечір, Вікторе Титовичу! Куди це ви?
– Та блукаю й гуляю з нудьги,- обізвався КомашКо.
– Чого це ви обидва так помарніли? Чом це вас нігде не видко? Чи,
може, як співають:
На вулицю не піду і дома не всиджу;
Хіба піду підкопаю у дівчини хижу…
– А що, чи швидко пак підкопаєте у дівчини хижу? – промовив
Бородавкін наздогад.
– Хто його зна… – знехотя обізвався Комашко, бо знав слабкий язик
Бородавкіна.
– Знаєте що, паничі? Ходім до мене та пограємо трохи в карти. Потягла
мене жінка на оце купання, бо вона, бачте, тутечки зросла, і як настане
літо, то її, мов ту морську чайку, так і тягне сюди… її тягне до моря,
а мене до суходолу. Здохну незабаром з нудьги. Ходім, голубчики!
– Спасибі вам: я в карти не граю,- сказав Мавро-дін.
– І я не граю,- обізвався Комашко.
– Але чого це ви обидва скривились, як середа на п’ятницю? Жінок у
вас нема, діти дома не плачуть. Щасливі люде, та й годі! – сказав
Бородавкін,- А може, це ви так подались од морського купання?
– В кожної людини є свій клопіт і свій смуток, без цього не можна,-
сказав Комашко.
Комашко обернувся і трохи не почоломкався носом об фізіономію
Фесенкову. Фесенко прямував до Навро-Цького, але вглядів Бородавкіна і
приступив до його, не примітивши Комашка, що стояв до його потилицею.
Комашко одскочив на ступінь, неначе вколовся об будяк. Фесенко
ласкаво привітався до Бородавкіна, зняв Циліндер і якось штучно,
роблено, дуже низенько й хи-мерно поклонився Комашкові. Лице в його
стало солоденьке, але осміх був хитрий, з сутінком злостування. Комашко
знав, що як Фесенко дуже ввічливий, дуже низенько кланяється й солодко
говорить, то, напевно, був знак, що він зробив або зробе чоловікові
якусь капость.
І Фесенко зробив вже таку капость: ославив Комашка.
– Куди це ви йдете? – спитав в Фесенка Бородавкін.
– Приїхав на Великий Фонтан пошвендяти з нудьги. В Одесі мене бере
така нудьга, що не знаю, де й ді-’ тись,- сказав Фесенко, скоса зирнувши
на Комашка.
– Ходім, голубчику, до мене! Нам нестає одного партнера до карт! -
просив його Бородавкін.
Фесенко думав зайти до Сані або хоч углядіти її де-небудь. Вона не
виходила в його з думки, манила його своїми блакитними очима. Він таки
не покидав надії розпочати з нею роман. Але, стрівшись з Комашком, він
догадався, що й той туди ж прямує. Фесенка почала розбирати злість, і
він згадав свої анонімні листи, вернуті йому назад.
– Та й модна ж ви людина! Які чудернацькі рукави вашого пальта! -
крикнув Бородавкін, трясучи Фесенко-ву руку.
Рукави сірого делікатного кольору пальта були скраю обшиті чорним
оксамитом з чудернацькими кучерявими рідкими визубнями. Здалеки
здавалось, що на широких закарвашах рукавів поначіплювались не то раки,
не то чорні павуки. Фесенко для оригінальності сам вигадував собі таке,
хоч на це й не було поведенції в панів.
– Подумайте собі! Два тижні, як я пошив собі таке пальто з чорними
оксамитовими закарвашами на рукавах, а це дивлюсь на бульварі, десять
душ якраз в таких самих сіреньких пальтах, з такими ж достоту
закарвашами. Так і пішло, так і пішло!-чванився Фесенко.
– Честь вам і слава! Вподобу маєте дуже естетичну! – обізвався
Комашко.
Фесенко зрадів, бо не постеріг іронії. Його очі стали ласкавіші.
– Яке погане місто Одес!-сказав Фесенко.-Тиждень оце шукаю ґудзиків
до рукавчиків та до жилетки;
передививсь усі магазини і… не знайшов.
– То випишіть з Парижа, коли в Одесі вам у цьому недостача,- сказав
Комашко і засміявсь просто в вічі Фесенкові.
Фесенка неначе шпичкою кольнуло в бік; він втямив, що Комашко
сміється з його й глузує.
– Нехай вже філозофи виписують моди з Парижа. Я обійдусь якось і без
Парижа,- сказав сердито Фесенко, і чоловічки його очей закрутились,
завертілись.- Мені здається, що не так ганьбить чоловіка виписування
ґудзиків з Парижа, як дурні хлоп’ячі жарти, схожі на жарти сільських
парубків…
– На які це, паничу, жарти ви натякаєте! – крикнув Комашко.
– Ви самі добре знаєте, на які,- сказав Фесенко.- їхати вночі на
Малий Фонтан… писать нікчемні листи – це така штука, на яку хіба
здатний дурненький гімназист, а не…
– Що ви торочите? Який Фонтан? Які листи? – промовив Комашко.
Фесенко почутив, що шпичка кольнула його і в другий бік.
– Це підступ, а не жарти! Цього не зробить -мужик! – репетував
Фесенко на всю вулицю.
Очі в Бородавкіна замиготіли од цікавості: Фонтан, анонімні листи
страціеннб ‘його зацікавили. Він насторо-чив вуха, як той кінь, що
прислухається до несподіваного шелесту в лісі, в гущавині.
– Я подлим ніколи не був і не буду. Чого ви напались на мене серед
вулиці й репетуєте на ввесь Великий Фонтан? За які листи ви торочите?
Оце так брехня!- обізвавсь Комашко.
– Та скажіть-бо, що то за анонімні листи, що то за Фонтан? Скажіть,
будьте ласкаві! – благав Бородавкін, і в його од цікавості неначе
засвербіло коло серця.
Але Фесенко його навіть не слухав. Він розлютувався, розчервонівся,
верещав, махав руками, наче простий сільський парубок. В той час зовсім
він забув за удавану делікатність манер.
– Таку штуку можуть встругнути тільки ліберали,’ радикали, такі, як
ви! – кричав Фесенко.
– Так чеплятись нізащо, можуть тільки такі шовіністи, як ви, що ладні
по тричі на тиждень зміняти свої пересвідчення з вітром! Жаль мене бере,
що ви такий молодий, а вже ламаєте свою душу,- сказав Комашко.
Мавродін кліпав своїми великими тихими очима на Комашка, неначе
казав: “Не зачіпай-бо лихаї” Комашко навіть не примітив того.
– Бога ради, не кричіть, бо вже люде збігаються,- втихомирював
Бородавкін.- Зійдім з вулиці в те провалля.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16

Ваш відгук