Іван Нечуй-Левицький. “Над Чорним морем”

– Знаємо, куди ви дивитесь! Ви дивитесь на Женеву та Лондон,-
репетував Фесенко.
– Ба неправда! – крикнув Комашко.- Я дивлюсь на Україну, та й годі. А
ви дивитесь в Париж та на свою кишеню,- сказав Комашко, й його тонкі
ніздрі затрусились, а лице зблідло.
– Одначе прощайте! Час мені йти до Навроцьких,- сказав Комашко.
– І я там зараз буду! – гукнув Фесенко.
– Опізнились! Ви скорчитесь в три погибелі, і плазуєте, і скрізь
пролазите, але там не пролізете,- різко говорив Комашко, показуючи рукою
на гору, де була гос-тиниця.
– Проліземо й там! – гукав Фесенко вже з балки, кудою повів його за
руку Бородавкін до себе.
– Та ходім-бо, пограємо в карти, бо все одно – вам не годиться до
Навроцького йти: туди ж пішов Комашко,- сказав Бородавкін.
Злість душила Фесенка. Він почервонів, трусивсь, як в пропасниці, і
все лаяв Комашка, йдучи балкою попліч з Бородавкіним. Він ненавидів
Комашка і за Саню і через те, що Комашко був талановита людина і міг
стати йому впоперек дороги на службі та випередить в кар’єрі.
Стежка вилася по дні балки, подекуди закиданої сміттям та гноєм. На
праву руку повертала стежка нагору, до одної гарненької дачі з
блискучими шибками, з ґанком, оповитим диким виноградом. Фесенко
повернув на ту стежку. Він гадав, що на тому ґанку вони будуть грати в
карти.
– Не тудою-бо! Ми живемо не в таких багатих дачах. Моя жінка нахильна
до сільської ідилії. Ондечки на горбику наша дачка, наша ідилія! -
сказав Бородавкін. Він показав рукою на просту міщанську мазанку.
Фесенко глянув на ту дачу й насупив густі брови.
– Повертайте на ліву руку, на ген оту стежечку,- гукнув Бородавкін.
Стежка з балки повела на горб через густі колючки.
Фесенко був взутий в тоненькі трикові сірі черевики. Колючки кололи
його в литки через шовкову чесучу і в ноги через трико.
– Ой, як колько тут! ой, бур’ян б’є по ногах! ой, як колють колючки!
- аж сичав Фесенко, підкидаючи ноги вгору…-Кат зна куди ви оце
запровадили мене,-сердився Фесенко.
– Це ми пішли навпростець, навмання, щоб мерщій дійти. Жінка, бачте,
з нудьги вмирає,- говорив Бородавкін.
Стежка довела до горбика, де стирчала на щолопоч-ку рибальська
хатинка. Горбик той був просто стародавній осілий і стверділий смітник.
Внизу коло горбика в колючках лежали купи попелу. По спадистому боці
горбика лисніли мокрі помиї. Міщанка виливала їх на смітник просто
згори. Треба було йти або через купи попелу, або через горб,
запаскуджений помиями, або просто через колючки. Фесенко ступив
черевиком в попіл. Нога вгрузла, як у борошно; сірий черевик став
попелястий та зозулястий, мов зозуляста курка.
– Ну, та й завели ж ви мене в пущі та нетрі. Тут тільки собакам
ходить, а не кавалерам,- обізвався сердито Фесенко.- Гарна ідилія,
нічого казати.
– Держіть горою! Беріть цабе! – гукнув Бородавкін позад його.
Фесенко взяв цабе на спадистий бік горбика і вліз в якусь квашу. Він
вискочив на сухе місце й почав обтрушувати хусточкою панталони та
ботинки та обтирати об траву підошви. Обчистившись, облизавшись, як той
кіт, він пішов за Бородавкіним.
– Знаєте, що, Фесенку? Ви дурнісінько топчете стежку до Сані. Саня
хоч гарна, але вона, передніше за все, опришкувата на вдачу, любить
вволяти свою волю, і в неї приданого ані шага,- сказав Бородавкін.
– Невже?- гиктукнув Фесенко. -Я чув, що Навроцька багатенька.
– Багата одна Маня, менша дочка Навроцьких. Ви знаєте, -що на неї
мати записала двадцять п’ять тисяч карбованців. І дім в Кишинові
належиться не Навроць-кому, а його жінці; а дім колись достанеться
Мані,-сказав Бородавкін.
– Двадцять п’ять тисяч і дім! – аж писнув Фесенко.- Ото штука!
– Не знаєте ви, де раки зимують,- обізвався Бородавкін.
– Невже цьому правда? – спитав Фесенко.
Він не дуже йняв віри Бородавкінові, вважав на його як на брехуна й
штукаря і взагалі як на легковажну людину.
– Сам бачив, оцими сірими баньками бачив листи в банку; стара клала в
банк при моїх очах, їй-богу, правду кажу! Нехай мене святий хрест поб’є,
коли брешу! Розпитайте людей, коли мені не ймете віри,- говорив
Бо-родавкін.
– Гм… Це штука… Ццц… – цмакнув Фесенко по-бессарабській і
задумався.
– От ви причепіться до Мані. Але що то за анонімні листи? Що то за
якесь сухе зілля”, через котре ви полаялись з Комашком? – спитав
Бородавкін.
– Ат! то нісенітниця,- бовкнув Фесенко.
– Та скажіть-бо, голубчику! Бачте, який ласий секрет я вам сказав,-
благав Бородавкін.
Його сірі великі очі аж благали, неначе в дитини, що пеститься та
лащиться до мами й просе солодкого гостинця.
– Ет! нехай потім,-обізвався Фесенко. ‘
– Та скажіть-бо мерщій, бо кортить. Невже вам трудно сказати кілька
фраз? їй-богу, я нікому не скажу! Божусь і присягаюсь! Жінці навіть не
скажу,- просив Бородавкін.
– Нехай потім. Секрет не втече, а ми не помремо так швидко,- одрізав
Фесенко.
– А як помремо? Ми усі під богом ходимо,-аж благав Бородавкін.
Стежка крутилась по горбикові й довела до дачі Бо-родавкіна; то була
проста міщанська хатина-мазанка.
– От і наша дачка! – промовив Бородавкін.
– Де? – спитав Фесенко, бо вже більше й хат не було.
– Та оця ж хатина. Ми живемо в демократичній дачі; бачте, моя жінка
любить ідилію,- сказав насмішкувато Бородавкін.
Фесенко закрутив носом і зморщив губи, неначе покуштував кислиці.
Одначе він мусив йти за своїм пово-даторем в ту ідилію.
Хатина стояла край спуску до моря на горбику. Горб був обсмалений
сонцем, як циган. По горбику стирчали будяки та колючки. Тільки коло
ґанку росли дві старі акації та в горідчику за хатою зеленів старий
волоський горіх, єдина окраса того горба.
Бородавкін привів Фесенка до ґанку, ґанок був на” пнутий з двох боків
і зверху парусиною. Передній бік був зовсім не заслонений. В ґанку стояв
стіл. Коло стола сиділи Бородавкіна та Христина. Фесенко став перед
ґанком, зняв циліндер і привітався до дам.
– О! слихом слихати, ввічі видати!-гукнула Христина з-за стола.- Чого
це ви неначе зблідли й помарніли на лиці? Чи не снилось вам часом цеї
ночі щось страшне, чудне, знаєте,- таке кострубате? – Христина не
договорила. Вона натякала йому на листи.
– Ні, нічого не снилось. Я сплю так міцно, що й сни мене не беруть,-
обізвався Фесенко.
– А може, з вами трапилась будлі-яка неприємна подія або
пригода?-спитала Христина й хитро осміхнулась.
“Невже вона знає? Брат чепляється, щоб сказати… Певно, знає… І
хто б пак оце сказав їй?” – думав Фесенко.
Христина насилу вдержувалась од сміху, аж почервоніла на виду.
– Є партнер! – гукнув Бородавкін.
– Просимо до нашого салону! Це наш салон,- обізвалась кокетно
Бородавкіна. Фесенко увійшов у той. салон і скривив губи.
– Та й трудно ж до вас доступитись! – почав Фесенко.- До вас стежка
заросла терном та будяками.
– А ви думали, що так-то легко доступитись до дам? Поколіть лиш
передніше свої ноги терном та колючками,- защебетала Христина.
Фесенко згадав терни та колючки по дорозі до Сані й легесенько
зітхнув.
– Ну! для Фесенка стежки до паннів не заросли терном,- обізвалась
Бородавкіна, прижмуривши свої карі блискучі очки. Вона залишила рум’яні
губи й пильно дивилась на рівні, наче намальовані Фесенкові брови.
Фесенко гордовито підвів голову, неначе хотів сказати: “Не боюсь
колючок! Побіждаємо! Не можна встоять проти мене!”
– Ви не дивуйтесь, що я вибрала собі таку простеньку дачку на літо,-
сказала Бородавкіна.- Дачка проста, але який звідсіль вигляд на море! От
придивіться лишень! – з завзяттям сказала Бородавкіна й показала білою
маленькою ручкою на море. На руках блиснули золоті перстні, бо… вона й
їх зумисне показала.
Вигляд з ґанку був й справді гарний. По обидва боки розступились дві
круті гори, і між ними, через балку, синіло море, неначе вправлене в
рами. По березі й в морі стриміло в хаотичнім безладді каміння. Горб, на
котрому стояла дача, був кругом внизу ніби обплутаний мережами та
неводами, як павутинням. Мокрі мережі та поплавки сохли на сонці й
лисніли, неначе обсипані іскрами. В березі стояли човни. В човнах
дрімали смугляві греки в рябих, синіх та червоних куртках, обшитих
шнурками усякого кольору. Рибалки удили рибу скрізь між камінням. Вигляд
був веселий, живий, освічений гарячим світом півдня.
– А що, гарна картина? – знов сказала Бородавкіна.
– Гарна, гарна, дивно гарна. Які здорові поплавки коло мереж та
неводів! Зовсім неначе барильця,-сказав Фесенко флегматичне.
– Вже й ви нагляділи красу! Гляньте на берег, на море! – сказала з
палом Бородавкіна й знов махнула маленькою рукою на море.
– Гарне й море, чорніє, як чорнило,- обізвався Фесенко.
– А чи ви довго б видержали, якби вам довелось довгий час посидіти
отут, в цих колючках, та дивитись на цей вигляд на море? – сказала
Христина.
– Не знаю. День або два,- сказав Фесенко, котрому було байдуже за ті
картини моря.
Христина пустила шпильку Бородавкіній. Бородавкіна втямила це. її
брови насупились, і між ними мигнули легенькі зморшки.
– Мені не сорок літ, а тільки двадцять п’ять. Я ще не втратила
почування краси природи,- дала здачі Бородавкіна Христині; вона
натякнула Фесенкові, що Христина, хоч гарна й на виду не остаркувата,
але вже доволі-таки стара підтоптана сорокалітня панія.
– Та й мені ще нема сорока, але колючки все-таки колючки,- обізвалась
Христина.
– То чого ж ви сидите в колючках? – спитав Фесенко в Христини.
– З нудьги, щоб, бачте, з нудьги хоч трохи поколотись… Після цих
колючок Одес мені стає трохи кращий. Я не люблю однотонності,- сказала
Христина.День в колючках, а два в рожах, то й рожі здаватимуться кращими
й пахучішими. Еге так?
– Ой, який вигляд з мого салону,- кокетно кричала Бородавкіна.- Як
тільки зирну на море, то зараз пісня йде мені на думку.
Бородавкіна й справді дуже любила море, любила й співи. В неї була
поетична вдача, хоч вона була пустенька собі й кокетка. Але вона любила
ще й до того почванитись перед людьми своїм поетичним напрямком,
побільшувала його, виставляла напоказ, як панни часом виставляють
напоказ маленьку ручку або ніжку в маленькому черевичку.
Бородавкіна кинула очима на чорні Фесенкові брови й заспівала:
“Місяць пливе уночі в небесах”. Не море, а ті брови теперечки кинули їй
на думку пісню.
Фесенка не любили чесні молоді розвиті розумом панни, але зате
легковажні і легкодумні панни й дами так і липли й горнулись до його. і
– Кузино! ви не доносите в тонах на пів-аршина,- саркастично сказала
Христина.
Христина хоч і була трохи різка на словах і навіть була здатна
встругнути дику штучку, але чудово грала на роялі й тямила музику.
Бородавкіна навіть не знала нот і співала, як співають сільські дівчата,
хоч мала голос дуже гарний.
Бородавкіна неначе не чула, що сказала Христина, не вважала на це й
співала далі, поглядаючи Фесенкові в очі. Бородавкін теж любив співати,
але мав дуже різкий голос. Він почав приспівувать й вторувати і
задерчав, як та струна, якою кушнірі б’ють вовну.
Жінці хотілось, щоб Фесенко слухав тільки її голосок.
– Сергію Степановичу! перестань-бо!-крикнула сердито Бородавкіна.
Бородавкін замовк.
– Страх не люблю, як мені хто перебаранчає та заважає! – говорила
сердито Бородавкіна й знов почала тоненьким м’яким голосочком: “А ми під
рибальською хатою сиділи, сиділи й мовчали удвох, удвох!” – тягла
Бородавкіна й дивилась своїми солоденькими очима просто в очі Фесенкові.
Одначе Фесенкові очі не здавались на той м’який голосок; він пильно
розглядав пишну шовкову блузу на Христині. Блуза була дорога, сірого
делікатного кольору.
По блузі були розкидані польові маківки, неначе тільки що вирвані на
полі в житі. Блуза вкривала пишні груди та бюст, повний, як в Діани.
Бородавкіна таки вислідку-вала стежку, по котрій побігли Фесенкові очі.
– Вибачайте, Фесенку, що я демократка: не вбираюсь в шовкові блузи на
дачі та ще й в будень; я взяла на купання тільки дві простенькі блузки.
Фесенко нічого не промовив і тільки поставив рот, як букву о: ‘не
з’наю, мов, чи то добре, чи погано.
– Мама привезла в скрині аж сім блуз,- залепетала маленька донечка
Бородавкіних, Зюзя,- бо в тижні сім день: понеділок, вівторок, середа…
Ніхто не звернув уваги на дитячі слова; усі неначебто їх не чули.
Одначе Зюзя вдалася в свого татуня й почала виказувати й інші домові
секрети.
– Тьотя Христя дала нам на черевики сто карбованців, а мама справила
собі оксамитовий бурнус та накупила капелюшів з перами. А пера такі
здорові! здорові та закручені, як у нашого півня хвіст,- лепетала Зюзя.
– Одарко! йди та візьми дитину! Час її напоїти чаєм,- гукнув на бабу
Бородавкін. Він боявся, щоб маленька Юдка не виказала яких ще цікавіших
секретів.
Коло дверей стояла Одарка. Вона прибігла й потягла за руку Зюзю,
стидаючи дівчинку: “А, б’є! погано! о, в’є! що то ти говориш? о, б’є!
овва! не говори так!” – стидала баба маленьку дівчинку. Щоб затерти
дитячу неприємну розмову й натякання, Бородавкін почав розмову за Маню
Навроцьку.
– Жінко!-обернувся Бородавкін до жінки.-Скільки тисяч поклала в банк
Навроцька для своєї дочки Мані?
– Двадцять п’ять тисяч,- сказала Бородавкіна.- Я сама бачила на свої
очі, як вона записувала. Білети її дані на схованку в банк.
Фесенко підвів брови високо й насторочив вуха.
“Правда, певно, правда, коли й Бородавкіна бачила; ця, надісь, не
збреше”,- подумав Фесенко.
– Гей, ви, кавалери! не знаєте, де раки зимують,- обізвалась
Христина, обертаючись до Фесенка.- Фесенку! в вас очі ясні, як
брильянти, але, мабуть, у вас полуда на очах, що ви нічого не бачите й
не примічаєте.
Фесенкові не сподобався такий крутий комплімент; він зморщив брови,
підняв носа й скривив губи набік.
Різкі Христинині компліменти його застидали трохи й збентежили.
– Вибачайте! в мене очі без полуди,- сказав Фесенко й зняв пенсне.
– Ви ганяєтесь за Санею. Що ви знайшли в неї путнього? – почала
Бородавкіна.- Ні доладної й показної постаті, ні бюста. Чваниться раз у
раз своїм розумом та носиться з тою наукою, як старець з писаною торбою.
Бородавкіна підняла голову й випнула свій бюст. Дивись, мовляв, чи
такий же бюст в твоєї Сані, як у мене?
– Сватайте Маню Навроцьку. Ви знаєте, що я “повітова сваха”,-сказала
Христина.-До Сані ви не достанете, як не достанете зубами свого ліктя.
“Ой, говорить, наче сільська молодиця! Зовсім здичавіла в степах оця
колишнясь інститутка”,- подумав Фесенко й голосно засміявся.
– До Сані треба довших зубів,- тягла далі Христина.- В Комашка довші
зуби, ніж у вас. А ви беріть Маню: двадцять п’ять тисяч і дім! Ццц!..
“Двадцять п’ять тисяч і дім,- подумав Фесенко.- Правду каже оця
потороча; треба сватать дівчину, бо хтось незабаром вхопить, як шуляк
курча”.
І він був ладен бігти до Навроцьких і таки зараз просити Маниної
руки.
Бородавкін достав карти й кинув на стіл.
– А поки що перекиньмо лишень картами разів зо два, зо три,- сказав
Бородавкін.- А ви, Фесенку, таки скажете мені про ті… листи.
– Добре, добре, добре! нехай колись потім… – сказав Фесенко.
– За які це листи? -спитала Христина і знов якось хитро осміхнулась.
– Та то нісенітниця,- обізвався Фесенко.
В Бородавкіна аж очі бігали, аж горіли. Христина зирнула на його й
зареготалась.
“Пограю в карти тим часом, бо в Навроцьких саме сидить Комашко. Не
хотілось би мені з ним стикатись,- думав Фесенко.- Сонце стане на
вечірньому прузі, тоді підемо до Навроцьких й випремо звідтіль Комашка”.
Фесенкові випала партнером Христина, але тепер йому були не в думці
карти. Він кидав ними знехотя, грав невважливе і робив страшенні
помилки.
“Двадцять п’ять тисяч, ще й дім, та ще й гарненький дім!” – миготіло
в його голові, і заважало йому, й не давало звертати увагу на карти.
Карти летіли на стіл, а перед Фесенковими очима на зеленому сукні,
ніби цятки, миготіли асигнації кольору веселчаного, цілі купи асигнацій,
срібла, червінців. Червінці лисніли й дратували його грубу фантазію.
“Наберу грошей, піду вгору по службі, вхоплю в руки високий
адміністративний пост. Мені дадуть за службу конфісковані од поляків,
будлі-де на Волині або на Подолі, села, ліси…”
Фесенко усе марив, неначе нічого не чув, кидав картами, як спросоння.
Мрії сновигали причепливо в його голові безперестанку.
“Куплю дім в Одесі з мармуровими сходами; сходи вистелю дорогими
килимами, обставлю усі східці пальмами. На дверях поставлю швейцара з
бородою до пояса в золотистій лівреї… Держатиму гарну карету, куплю
баскі коні, щоб чортами гнули шиї, щоб зміями летіли по Одесі. Розляжусь
в кареті з гаванською сигарою в зубах, розтягну ноги…”
Фесенко випнув груди, простяг під стіл ноги й торкнув Бородавкіну в
черевики. Бородавкіна прижмурила до його очі й солоденько осміхнулась.
Він навіть того не примітив.
“Найму дорогого кухаря; мадеру випишу просто з острова Мадери, херес
з Іспанії. Куплю цей горб і поставлю дачу, як цяцьку… Або на дідька
мені дача! Поїду в Рим, в Неаполь, в Париж. Поїду в Англію їсти правдиві
біфштекси. Звідтіля заїду в Неаполь на виноград та апельсини. Заверну в
Іспанію до андалузянок. Кажуть, в Андалузії вогонь – дівчата! Ух!
Жінка нехай сидить дома та малює картини… Під’їду каретою до
губернатора. Швейцар скаже: “Ваше превос-ходительство! його
превосходительство вас ждуть!” Губернатор вибігає до мене, дрібненько
ступаючи, хапає мене за руку обома руками. Виходить губернаторша, робить
мені очки… Буду водитись з генералами, сам стану генералом! Фу, фу!
Покажу ж я шик! І за нас світ незабаром заговорить! Пригнітимо тоді
Комашків до самісінької землі; кланяйтесь, мов, нам! плазуйте коло наших
ніжок!”
– Чи ви осліпли? чи ви спите? А може й здуріли? Оце диво, та й годі!
Чи ти ба! Як ви граєте? В яку масть ви ходите? Нащо жир, коли треба
дзвінки або вина? – репетувала сердито Христина.-Це, мабуть, двадцять
п’ять тисяч вас запаморочили.
“Добре вгадує оця ледащиця”,- подумав Фесенко, неначе прокинувшись.
Фесенко страшенно програвся в той раз. Бородавкін з веселенькою міною на
виду загріб виграні гроші; він мав загалом половину своїх заробітків з
карт і харчував сім’ю тими додатками до службових заробітків.

Х

Покинувши Фесенка та Бородавкіна, Комашко з Мав-родіним швиденько
пішли вулицею на гору до монастирської гостиниці. Комашко, роздратований
нахабним Фе-сенком, довго не міг заспокоїтись. Він не йшов, а сливень
біг на гору. Мавродін ледве встигав поспішати за ним.
– Вікторе Титовичу! Чого це ви так біжите? – спитав в його Мавродін і
придержав за руку. Я ледве поспішаю за вами. -
– Втікаю од лихого чоловіка,- обізвався Комашко.- Такий молодий
хлопець, тільки що вийшов з університету, а вже такий нахабний, такий
збавлений! Один вид такого нікчемного чоловіка збурює усю душу.
– Вікторе Титовичу! Не зачіпайте ви отого Фесенка,- сказав Мавродін.-
Ви знаєте, який тепер небезпечний час. Оці Фесенки покопають кругом вас
ями, а ви незчуєтесь, як впадете в ті ями.
– Як не зачіпати! Треба бити його, по чому влучиш, треба катувати
лихих людей; писати за їх, кричать на ввесь світ, щоб люде знали їх,
стереглися їх, карали громадським осудом,- говорив Комашко голосно на
усю улицю.
– Голубчику! не кричіть, бо тепер і стіни й оці миршаві акації
слухають. Ви людина палка, щира, одкрита, а ці люде хитрі, потайні.
Теперечки навіть такі нікчемні невеличкі людці, як, приміром, Фесенко,
з’їдять вас без солі… Ми втратимо луччих людей, людей інтелігентних, і
нічого не вдіємо,- обізвався Мавродін стиха.
– Невже нам тільки мовчати та дивитися!-обізвався Комашко вже
тихіше.- Куди не глянь, скрізь бачиш здирство, нечесність, грубу
матеріальність, егоїстичність або бачиш пришиблених людей, людей
нужденних, убогих. І тільки де-не-де блищать вогні…
– І ті вогні згаснуть, бо їх погасять, як не будете стерегтись. Я син
грецького купця й розумію, як треба в житті братись на хитрощі, щоб не
загрузнути в багні,- обізвався Мавродін.
– Я й забув, що ви хитроумний Уліс. Але я боюся, щоб ви часом з
своїми хитрощами не притаїлися та й не заснули з своїми ідеалами десь у
закутку. Треба войдуватись, боротись та викручуватись. Тепер час
боротьби,- сказав Комашко.
– Не час одкритої борні тепер. Пролазьте то скоком, то боком поміж
Фесенковими та іншими ямами, то, може, щось і зробимо для письменства,
для народу, для його просвіти та матеріального добробуття.
– Хитрий ви з біса!-сказав Комашко. Він вже трохи прохолов і
заспокоївся. Спинившись під акаціями, він скинув капелюш і обтер
хусточкою гарячий піт з лоба.
Приятелі розійшлися. Комашко пішов до Навроцьких. Мавродін повернув
гуляти над море. До Бородавкіна він не пішов, щоб часом не стикнутись з
Фесенком.
Комашко зайшов в номер і не застав Навроцьких дома. Горнична сказала,
що пани пішли гуляти на гори над море, а панни побігли купатись.
Комашко пішов через монастирський город і вглядів над горою старого
Навроцького та його жінку. Вони сиділи на камені й дивились на море. Він
побіг до їх. “Якраз випав добрий час поговорити з старими насамоті за
свою справу”,- подумав Комашко.
– Добривечір вам!-промовив Комашко, кланяючись Навроцькій та
Навроцькому.
– Доброго здоров’ячка! От несподіваний і завжди сподіваний для мене
гість! – сказав Навроцький, схопившись з місця й подаючи йому обидві
руки.
Комашко привітався до Навроцької. Вона показала холодним поглядом,
холодною міною, що Комашко
був для неї не тільки несподіваний, але й небажаний гість.
– Сідайте, будьте ласкаві, коло нас, проти неба на землі, як кажуть
на селі: отут на камені,- сказав Навроцький.
Комашко сів поруч з Навроцьким.
Навроцька пиндючилась і дивилась пильно на море, неначе вона вгляділа
там якесь диво.
– Чи давно вернулись з Кишинова? – спитав Комашко в Навроцького.
– Вчора. Позалатував деякі дірки в канцелярії та й махонув на Великий
Фонтан до своїх,- сказав Навроцький.- На лихо, ще й предсідатель наш
махнув на ціле літо за границю; роботи в мене по самісіньку шию.
– А де ж Олександра Харитонівна та Марія Харитонівна? – спитався
Комашко.
“Нащо йому моя Маня здалася? Чи не думає він часом присвататись до
моєї Мані? Мабуть, прочув та рознюхав, що в неї двадцять п’ять тисяч
приданого… Я йому покажу Маню!”-думала Навроцька, насупивши брови.
– Харитоне Кириловичу! Я прийшов до вас з великим задля мене
інтересом. Я^люблю Олександру Хари-тонівну і прошу в вас її руки. Прошу
за це й вас, Раїсо Михайлівно,- обернувся Комашко до Навроцької з
делікатності.
– Голубчику! Вікторе ТитовичуІ – крикнув Навроцький і схопився з
місця.- Кращого зятя для своєї Сані я й не бажаю.
Комашко встав і собі з місця. Навроцький обняв його й тричі
поцілував.
“Ще й цілується… Ото велика радість! Чи то ж варто?”-подумала
Навроцька.
– А ви, Раїсо Михайлівно, не будете проти мене? – спитався Комашко в
Навроцької.
– Я?.. Я нічого не маю проти вас. Та я й не мати для Сані. Вона мене
ні в чому не слухає і в цьому ділі, напевно, не послухає,- сказала
Навроцька, цідячи слова неначе через густий цідилок.
– Хоч буде з ким поговорити по щирості,- сказав Навроцький.- А то
знаєте, як у нас буває: гм… гм… з панами говори, та й бійся; з
товаришами говори половинкою язика; з начальством говори тільки кінчиком
язика; з чужими говори обачно й стережись; тільки з жін… – сказав
Навроцький та й замовк і прикусив язика, зирнувши на жінку скоса.
“О! вже заляпав не кінчиком язика, а цілим лопатнем до самої
пельки”,- подумала Навроцька.
– Ота машкара на мені при людях намуляла вже Добре щоки,- знов
обізвався Навроцький.- А перед вами, Вікторе Титовичу, мені якось
вольніше говорить. Саня вас любить,- я це знаю, але, бачте, в теперішніх
деяких дівчат увійшов якийсь новий дух, хоч дух не злий; вона морочить
мене з тими вищими курсами. Припала їй охота вчитись в університеті.
– Я за це знаю. І цей університет став мені на дорозі до щастя. Але я
не проти університету,- сказав Комашко.
– А я б хотів, щоб моя Саня не втратила вас; буде мені шкода вас,-
сказав Навроцький і чогось засмутився.- Сказати правду, Саня таки любить
поставити на своєму, бо вона таки нездатлива, а я її ні в чому доброму
не спиняю й не заважаю їй.

В той час по вузькій стежці, що вилася по крутій горі, йшли з купання
Саня та Маня з горничною.
Навроцький вглядів їх і махнув до Їх рукою: йдіть, мов, швидше,
гостинця дам. Панни вийшли на гору. Ко- • машко побіг їм назустріч і
привітався до їх. Він глянув на Саню, і його здавило коло серця. Саня
зблідла, схудла. Щоки позападали, очі пригасли, і тільки на середині
блідих уст притаївся рум’янець, неначе на листочках рожі в осередку, що
в’яне й посихає на сонці в страшенну спеку.
“Ще місяць перед цим була свіжа, як квітка цвіла, а тепер така стала,
як квітка в’яла”,- подумав Комашко й зітхнув. Він прочитав на її блідому
виду, як у прозірній книжці, усі муки, які вона перетерпіла за той
місяць, догадавсь, що вона дуже перепечалилась.
Тілиста Маня сіла, притулилась до маминого плеча й одсапувала. Саня
ніби впала на камінь коло батька.
– Саню, моя дитино! Віктор Титович просить твоєї руки. Я кращого зятя
для себе не бажаю. Що ти скажеш нам на ці слова?-спитав батько в Сані.
Саня тепер придивилась до Комашка при світі сонця. Він стояв перед
нею з блідим лицем, з запалими очима. Гострий блиск його очей згас. Вона
вгадала по його очах усі муки його серця й трохи не заплакала.
– Вікторе Титовичу! Ви знаєте мої думки, мої мрії, мої бажання. Я не
поступлюсь ними ні за яке щастя в світі, бо я наважилась добутись свого,
- сказала Саня.
– Бачте, моя Саня трохи уперта й не дуже-то здат-лива, але вона
правдива людина,- обізвався Навроцький.- Саню, ти тікаєш од свого
щастя,- сказав старий і задумався, похиливши голову.
Усі замовкли. Саня дивилась вниз на обгорілу од сонця землю. Усі
неначе звідкільсь ждали одповіді, а одповідь не надходила.
– Я ладен для вас на усяку жертву,- обізвався Комашко.- Покажіть мені
на ту жертву, і я її для вас принесу.
– Ви мій ворог. Доки вас не знала, я була щаслива. Ви вкрали спокій
моєї душі, мого серця, вкрали мої мрії, мої дорогі, золоті мрії. В нас
був кружок з моїх товаришок по гімназії. Я зросла вкупі з ними, вчилась
з ними. Я любила їх, як своїх сестер, більше од своїх сестер… Ми
збирались в Мурашкової, читали книжки, набирались просвіти; там склався
наш світогляд, наш погляд на світ, на життя. Ми постановили собі, якою
стежкою повинно йти життя кожної з нас. Деякі з нас присвятили себе
вищій просвіті; декотрі постановили собі йти в народ; дехто хапався за
педагогію. То був наш рай! Які золоті мрії роєм вилися в наших головах!
Я була по-своєму щаслива. А ви ворогом увійшли в мій рай і вкрали мій
спокій, вкрали моє щастя,-говорнл” -Саняг-4 п-голб’с’ затрусивсь якось
жалібно.
Вона схопилась з місця й була ладна утікати. Комаш-кові здалось, що
вона хоче бігти над кручу. Він знав її нервову, поривчасту вдачу,
стривожився й недоброхіть вхопив її за руку.
– Олександре Харитонівно! Я покину місце. Ми покатаємо в Петербург. Я
напитаю там скарбову чи будлі-яку іншу службу. Будете ходить на курси,
тільки не кидайте мене,- промовив Комашко з таким палом, що Саня одразу
зблідла.
Вона в одну мить зрозуміла, що Комашко приносить для неї велику
жертву й більшої не може принести. Очі в неї блиснули радісно, неначе
сонце виглянуло з-за хмар в негідь та сльоту.
– Коли так, то я ваша навіки,- сказала Саня й подала Комашкові обидві
руки. Навроцький встав і поцілував дочку, а потім поцілував Комашка.
– От і добре!-промовив Навроцький.-Гм… гм… Я такий радий… хоч
стань над оцею кручею та й співай.- Навроцька глянула на його скоса.
“Здурів старий! ще справді утне пісні”,- подумала вона.
– Неначе душа моя почувала, що ви будете нашим.
– Я полюбив вас од того часу, як вперше побачив вас в своєму домі,
Вікторе Титовичу,- обізвався Навроцький. Та ти б, Саню, покинула думку
про той університет; тепер буде в тебе дома свій університет.
– Ні, тату, не покину. Я вже зовсім готова до екзамену. Мені вже не
випадає за те й говорить, що вища просвіта потрібна убогим дівчатам для
шматка хліба. Потрібна вона усім нам. Ми не вмітимемо виховати дітей, не
вмітимемо розвивати їх розум, дати добрий моральний розвиток, направу…
Саня скоса поглянула на Раїсу Михайлівну. Навроцька вловила той косий
погляд і втямила натякання…
“Це вона шпурляє в мій огород камінням”,- подумала стара Навроцька.
– Зберуться, наприклад, гості,- говорила далі Саня.
-Мужчини балакають про серйозні питання; молоді паничі виробляють
собі принципи, вияснюють собі усякові погляди, а женщини сидять, раз у
раз тільки кліпають очима й пропадають з нудьги, бо нічого не розуміють

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Вересень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930  

Підписка

  • Цікаве