і нічим не цікавляться. Недурно ж вони зараз заведуть розмову про
театер, за актьорів, за артистів, а потім звернуть розмову за своїх
горничних, куховарок і добираються часом і до двірників.
“Ій-богу, стріляє таки просто в менеї -подумала Навроцька.- Вчора в
нас з Бородавкіною за чаєм тільки й мови було, що за куховарок”.
– Ваша правда, Олександре Харитонівно,- обізвався Комашко.- Наші
панни, як тільки виплигнуть з гімназії..
Старій Навроцькій чомусь здалося, що її влучила куля в самісінький
лоб. Вона не стерпіла.
– Який тон! Хіба панни кози чи зайці, що вони плигають? – обізвалась
Навроцька.
– Гм… Трохи, трохи схожо,- сказав Навроцький.
– Як вискочать з гімназії, то зараз тягнуться за аристократизмом,-
говорив далі Комашко.- Вони мріями ганяють по багатих салонах, марять за
убори, їм треба або модної французької мови, або панської офіціальної
великоруської. [Український язик вони викурюють з дому, бо ним говорить
простий народ. Просвічена українка первий ворог України й українського
народу, бо вона відрізняє ще в колисці своїх дітей від народу].
Саня глянула просто в очі мачусі. Навроцька почутила, ніби куля
вдарила її в самісіньке серце.
– В мене так не буде. О, я не вижену народної мови з своєї сім’ї,-
обізвалась Саня.
“Ще й не вінчалась, а вже говорить за своїх дітей. Пропаде моя Маня!
Усякої небезпечної нісенітниці отут наслухається”.
Навроцька почутила, що вона уся ніби наскрізь прострелена, схопила
свою Маню за руку і встала з місця.
– Ходім, Маню, та зготуємо чай, ніж маємо гаятись тутечки,- сказала
вона до своєї дочки.
Стара пішла з дочкою через вигон, і незабаром її й Манина постать
заманячіли між хрестами та могилами монастирського кладовища, кудою
вилася стежка. Комашко дивився їм услід і думав: “Там тобі місце! сама
втекла од живих людей на моральне кладовище і дочку потягла; заморозила
живцем молоду чесну добру дівчину і з живої, гарної на вроду дівчини
зробила єгипетську мумію”.
Батько з дочкою та Комашком сиділи й мовчали.
Червоний світ сонця облив високий берег, високі кручі. Небо було
чисте, синє, як шовковий синій намет. Море лисніло. Сиза легка імл’а
впала на далеке море. Тиша, тепло. Якась благодать розлилась в небі, на
морі й на землі. Радість, спокій злинув на серце молодого Комашка. Щастя
розворушило його серце, зачепило його гуманні мрії.
– Усей вік свій до самої смерті не забути мені цього пишного вечора,-
тихо й неначе сам до себе обізвався Комашко. Ці слова були ніби луною
його передніших потаємних думок, його щасливої душі.
“Думи мої неначе летять на крилах. Мислі мої ширшають, серце стало
гарячіше,-думав Комашко.-Я ладен вхопити в обнімочок ввесь світ, бо
неначе вдруге на світ народився”.
– Добре жити для себе, але сто раз вище й краще жити ще й для других
людей, нести між люде добро, розсипати гуманні ідеї, дбати за людське
щастя, жити для високих ідей і вмерти за їх,- знов обізвався Комашко,
неначе розмовляючи сам з собою.
– Гм… Може, ваша й правда,- обізвався Навроцький,- але… але…
– Моє серце каже, що ваша правда,- обізвалась Саня.
– Але, дочко, гм… гм… ти таки добре загониста, та й ви, Вікторе
Титовичу, загонисті в думах. В житті, гм… коли б ви часом не
загнались… бо в житті – буває усяково…
– Тепер життя людське в нас поламане, покалічене, покручене,- сказав
Комашко.
– Але, бачте, гм… треба й для себе жити, й дбати, і себе не
забувати,- знов обізвався старий.
– Без загонистих людей, без ідеалістів не було б ворушіння навіть в
житті історичнім. Стояло б болото й застоялось би, і в йому розплодились
би жаби, та пуголовки, та усякі гади, а чаплі та бусли дибали б собі
спокійненько та хапали б їх для своєї поживи. Історія й людське життя
часом вимагають людських жертв,- сказав з пафосом Комашко, і його очі
блиснули; голос став голосніший і твердіший.
– Воно, бачте, теє-то, так, але… гм… луччих людей часом палили в
багатті,- обізвався Навроцький.
– Нехай і палили, але з того попелу повстала жива сила,- сказав
Комашко,- а її ніколи не спалять лихі люде.
Саня глянула йому в очі.
“Я з тобою ладна й в вогонь кинутись,- подумала вона.- Згориш ти –
згорю й я”.
Старий батько похилив голову “й задумався… Турбота заворушилась в
його серці…
Сиза імла розстелялась по морі. Скелі ніби жевріли жаром на сонці.
Море, гладеньке й лиснюче, лежало в скелистих берегах, як дороге
дзеркало в темних рамах. Був той вечірній пишний час над морем, коли
жива душа несамохіть розімліває; почутливе серце знехотя стає живіше,
добріше й почутливіше.
– Ніяка сила не спроможеться погасить в мені святого вогню,- тихо
обізвався Комашко.

XI

Тим часом Фесенко, розпрощавшись з Бородавкіним, ішов до Навроцького.
Тихою ходою йшов він вуличкою, що ніби угнулась в балку й знов
вигиналась нагору. Тінь полягала на балці. Нагорі через лист акацій
блискало проміння надвечірнього сонця й через балку сипалось на другому
боці на білі невеличкі хати, на гарненькі покрівлі й обсипало їх теплим
світом.
Тихий вечір розворушив думи в серці в Фесенка. Перед ним ніби майнуло
гарне Санине личко. Йому ніби в самі очі заглянули її тихі, блакитні, як
вечірнє небо, очі. І несамохіть вирвалось з його грудей легке зітхання.
“Шкода Сані… Але двадцять п’ять тисяч і дім! Це не жарти. Коли б
пак мені ті гроші з додачею Санії Та нічого робити: треба брати в додачу
Маню. На її гроші я закладу собі грунт для кар’єри… гм… Правда, воно
якось неморально. Але тепер світ не такий, щоб дуже церемонитись з
моральністю. Моральність животіє тільки в книжках. Ідеали – нісенітниця
й клопіт в практичному житті. В світі панує один закон біологічний:
дерево запускає коріння в грунт і висисає сік з землі, глушить кругом
себе кущі та слабкіше дерево… Пустимо й ми коріння в дурний людський
натовп і будемо п’явкою висисати сік кругом себе, звідкіль тільки можна.
В світі скрізь співається стара, як світ, пісня: “Той хто не маже, той
дуже скрипить; хто не лукавить, той ззаду сидить”. Ззаду я ніколи не
сяду; лучче сидіти спереду… І ми сядемо спереду, і за нас колись
заговорять в світі. Будемо мазати, щоб не скрипіло, будемо лукавити; де
треба, пригнемось, удамо з себе підлизу та пронозу, а потім піднімемось
високо вгору. Але що буде, як згори повіє інший вітер? як часом звелять
запровадити ті ідеали, ті ідейки, ті принципи в життя?-спитав сам в себе
Фесенко.-Тоді скинемо одну машкару та надінемо іншу, хоч би й машкару
честі й правди. Це невелика штука. Чи то я один в машкарі? Шкода, що моє
прізвище не аристократичне. Фесенко… гм!.. Фесенко… так і знать, що
моя як не баба, то якась дурна прабаба була Феська, взяв би її
нечистий…”
Фесенко розсердився й був напоготові дати по потилиці своїй бабі або
прабабі, якби вони якимсь чудом опинились тепер перед ним.
Фесенко й незчувся, як дійшов до монастирської гости-ниці. Він підвів
голову й зирнув набік. Під акаціями, просто вікна гостиниці, він углядів
не бабу й не прабабу Феську, а Навроцьку й її дочку Маню. Вони сиділи за
столом. Стіл був застелений білою, як сніг, скатеркою. Самовара на столі
ще не було. Фесенко зняв циліндер і ввічливо поклонився дамам. Навроцька
попросила його сісти й напитись з ними чаю. Фесенко поставив на траві
свій циліндер, кинув дорогий шовковий зонтик з ручкою з слонової кості й
граціозно сів на кінчику стільця.
“Гарний, гарний, як місяць повний! Варт такого жениха залучати до
своєї Мані”,- подумала Навроцька.
– Як же ваше здоров’я?-спитав Фесенко в Навро-цької й осміхнувся.
З-під чорних тонких вусів блиснули рівні, як підрізані, білі, добре
вичищені зуби.
– Спасибі вам! Мені стало лучче,- сказала Навроцька і втупила свої
очі в його.
“Гарний, як картина! Чоло високе, брови високі,- подумала Навроцька.-
Треба його доконче залучити до Мані”.
Гарна Фесенкова постать на фоні молодих акацій виступала в усій
красі, різко, ясно, як намальована: плечі широкі, груди дужі, будова
тіла міцна, кремезна. Червоні губи звивались ямочками посередині. Це був
тип одеський, гарний, рослий, дужий тип південного надморського краю.
– Де ж Харитін Кирилович? – співав Фесенко.
– Десь гуляє з Санею над морем, отам над кручею,- сказала Навроцька.
Фесенко пильно глянув Мані в очі й почав її чарувати своїми гострими
карими очима: він кинув на неї гострий орлиний погляд, а потім прижмурив
їх. Маня спустила свої очі на одну мить. Фесенко липнув на неї вдруге,
неначе вдарив очима. Маня дивилась на його спокійно, не-“наче та ягниця.
“Очі спокійні, неначе в скляної ляльки: ні добро, ні зло, ні
прихильність, ні любов не світиться в їх”,- подумав Фесенко.
Маня й справді дивилась на його своїми безвинними дитячими очима. В
неї були очі гарної ситої телички.
Фесенко прижмурив очі й кинув солодкими очима на Навроцьку. Гострі
Раїсині очі на одну мить стали м’які, аж солодкі.
“Стара держатиме руку за мною. Це добре. Двадцять п’ять тисяч неначе
вже в мене в кишені”,- подумав Фесенко й знехотя лапнув долонею за
кишеню.
– Що ж ви тепер малюєте, Маріє Харитонівно? – спитав в Мані Фесенко.-
Певно, рожі та лелії!
– Тепер я малюю простіші сюжети,- обізвалась Маня й не договорила.
– І простіші й прозаїчніші,- договорила за дочку мати.- Вона малює
човна на березі моря під скелею.
– О, та й це сюжет не прозаїчний: човник маленький, синє море, сірі
скелі, весло на човні, кругом білі хвилі. Чуто поезію!-сказав Фесенко,
прикинувшись поетом.
– Шкода, що тут нема фортеп’яна. Моя Маня забуде зовсім музику. Вона
вже грає Шопена,- обізвалась мати,
– Невже ви граєте гм… гм.,. Шопена? – аж крикнув Фесенко.- Вже
дійшли до таких трудних п’єс в ваші літа! Честь вам і слава! – сказав
солоденьким голосом Фесенко.
Чи трудний, чи легенький той Шопен – він не тільки не знав того, але
й навіть ніколи не чув за Шопена, бо зовсім не цікавився музикою.
– Чи не думаєте, Раїсо Михайлівно, послати Марію Харитонівну на курси
в університет? – спитав Фесенко.
– Борони боже! – аж крикнула Навроцька.- Моя Маня вчилась в
приватному пансіоні мадам Роже і вчилась не для курсів, а для себе. Я
навіть боялась дати її в панянську гімназію. Знаєте, ті гімназистки та
курсистки бувають такі…
Навроцька не договорила, їй здавалось, що за тих курсисток нечля
навіть говорити з порядними людьми.
– Правда, бувають такі, такі собі… гм… – і собі не договорив
Фесенко й спустив очі на стіл, неначе засоромився.
– Одначе час би нам і чаю напитись, а горнична самовара не подає.
Йди, Маню, проходись з паном Фесен-ком по садку, поки я звелю подать
самовар.
Це стара Навроцька дозволила дочці таку вже вільність, що дочка на
неї аж очі витріщила: “Невже, мов, я оце піду гулять сама без мами з
паничем?” – неначе питали її очі в мами.
Навроцька встала й почвалала помаленьку в гостини-цю. Фесенко
схопився з стільця, надів циліндер, кинув зручним махом на плечі пальто
з смугнастою підбійкою й попросив Маню на гулянку. Навроцька пішла в
свій номер, звеліла горничній подати самовар, а сама стала за завісою
коло одчиненого вікна й кмітила звідтіль за Фе-сенком та Манею. Вона
чогось боялась, щоб Маня часом не дременула кудись, не сіла з Фесенком
на пароход та не чкурнула в Одес.
Фесенко й Маня пішли стежкою, що йшла між акаціями до монастирських
стін.
“Може, ця Маня тільки так собі зверху свята та божа, а в душі така
розумна, гостра та начитана, як і її сестра Саня,- подумав Фесенко.-
Вони ж з одного кодла, і не може бути, щоб Саня не напахала її своїм
душком… Коли б часом не опектись, як я опікся од Сані”.
І Фесенко задумався. Він не знав, з чого почати розмову. “А що як
почну розмову за рожі та лелії, а вона мені дасть одкоша, як ота гостра
Саня? – подумав Фесенко.- На кожний раз почну з поважних, високих
матерій”.
– Ваша сестра дуже розвита особа, начитана, дуже здатна до наук. Вона
космополітка, любить усякі абстракції, теорії, та сьогочасні ідеї, та
високі принципи,- почав Фесенко.
“За що це він мені торочить? Щось мені невтямки,- подумала Маня.- Що
то за слова – космополітка, аб… аб… стракції, теорії?”-насилу
вимовила ці слова Маня в умі.
– Гм… еге,- одказала Маня, зроду не охоча говорити. Щодо мови вона
вдалася трохи в свого батька.
– А ви космополітка чи націоналка? Яких теорій та принципів ви
держитесь? – чеплявся Фесенко.
Маню вразили ті терміни.
“Це неначебто французькі слова,- подумала Маня.- Треба покликати на
поміч французьку граматику…” Вона кинулась в думці до французької
граматики, в французьку етимологію, і не знайшла там тих слів. “Ой
лишко! За” що це він мене питає?” -подумала вона, а потім сказала:
– Ми… ми цього не вчили в мадам Роже.
Фесенко зареготався в душі й прикусив червоні губи.
– А ваша сестра таки любить ці терміни,- сказав Фесенко.
“Що ж то Саня любить таке чудне? – подумала Ма” ня.-Якісь терміни…
гм… чи не турецькі якісь мінарети?”
– Еге… любить, любить,- обізвалась Маня.
– Чи ваша сестра часом не соціалістка? -спитав Фесенко.
– Егеж, спеціалістка. Папа часом каже, що Саня спеціалістка, бо
любить вчити в школі, каже, що й я спеціалістка, бо люблю малювати,-
обізвалась Маня.
– Ви мене не так зрозуміли, Маріє Харитонівно. Я не кажу за
спеціальність вашої сестри. Що вона добра спеціалістка в педагогії, я
тому добре відомий. Я кажу, що ваша сестра, хоч молода, а вже знає добре
усякі соціальні ідеї, цікавиться теоріями. Мабуть, багато читала й знає
усякі теорії,- сказав Фесенко.
– Авжеж знає, бо вона добре вчилась в гімназії. Вона має золоту
медаль. І в нас в пансіоні вчили теорію поезії й прози,- бовкнула Маня.
Фесенко насилу вдержався й трохи не зареготався голосно. Щоб не
засміятись, він голосно кашлянув.
“Це чнета провінціальна дурепа! В пансіоні мадам Роже в Кишинові
нічого не робили, погано вчились і тільки байдики били та французьку
мову вчили”,- подумав Фесенко.
_ Чи ваша сестра любить ті теорії ради самих теорій, чи прикладає їх
до практики?-знов спитав у Мані Фесенко.
Маня вже зовсім не розуміла, за що він говорить.
“Ой боже мій, як він говорить по-вченому! Нічого не втямлю!”-подумала
Маня і нічого не одповіла. Бідна дівчина оглядалась на всі боки, неначе
шукала матері для помочі.
“Ну, це не Саня! – подумав Фесенко.- Повертай цабе, бо соб нікуди.
Дуже високий тон я взяв для цієї ду-ринди. Тепер сміливо можна починати
розмову про лелії та рожі”.
– Ви, мабуть, тепер багато читаєте? – почав Фесенко трохи перегодя.-
Місцина така гарна: море, скелі, ‘ акації, кораблі, білі вітрила. Поезія
кругом! Самотина, тиша!
– Еге! – обізвалась несміливо Маня.- Тільки мама не дозволяють мені
багато читати. Кажуть, що книжками можна очі збавить. Саня не слухає
мами, читає багато, та ще й вечорами, і через те в неї очі вже болять;
вона часом надіває окуляри.
– Оце негарно, як молоденька й гарна панна, як ви, та надіне окуляри.
Ця штука належиться до старих. Бережіть свої очі. В вас такі пишні, ясні
очі, яких я ще й не бачив ні в кого,- сказав комплімент Фесенко.
Маня почервоніла. В неї почервоніло навіть чоло, а Щоки неначе
зайнялись.
– Я тепер читаю Гоголя… але… але мама каже: паннам ще не годиться
читати усього Гоголя,- несміливо обізвалась Маня.
– А Шевченка ви читали? – спитав для штуки Фесенко, щоб випитать в
неї погляд на українщину.
– Ні, не читала. В папи є Шевченків “Кобзар”, але мама казала мені,
щоб я його не читала: каже, що він написаний мужицькою мовою. Мама все
дав мені французькі книжки,- сказала Маня.
“Буде.^аме^і^м^нітсаг’^ЯІ^ТЯенг’требв* не знає ніяких тих теорій та
ідей, нігде мене не скомпромітує, не опоганить. Але щоб доладу
розговоритись з нею, треба братись або до музики, або до рож та лелій”,-
подумав Фесенко.
– Як же оце ви покинули дома в Кишинові свої квітки? Хто ж їх там
доглядатиме? -спитав Фесенко.
– Ми повиносили вазони в садок і сказали, щоб наша горнична поливала.
Квітки не пропадуть. Мама просила одну даму, що живе на нашій вулиці,
наглядати,-сказала Маня.
– Гарні в вас вазони? -спитав Фесенко.
– О, дуже гарні! Два фікуси вже доросли до стелі. Мама не знає, що з
ними робити, бо зрізувать шкода. А папа жартує, каже мамі: “Візьміть та
й підніміть на два аршини стелю”.
Фесенко зареготався. Маня й собі засміялась.
– Ті фікуси щепила сама мама. Тим-то вона так коло їх пильнує. І я
сама своїми руками прищепила аж два.
– Аж два! – гукнув ніби здивований Фесенко.- І своїми ручками?
– Своїми руками,- сказала Маня.- Я сама й резеду сіяла, а мама сіяла
айстри та левкої,- сказала Маня.
– І зійшла ваша резеда? Ох, як я люблю резеду! Це для мене найкращі в
світі квітки! Як мені хотілось би подивитись на вашу резеду! – промовив
з палом Фесенко.
– Приїдьте та й побачите! – сказала Маня й сама здивувалась своїй
сміливості.
– А ви мені дозволите нарвати пучечок на пам’ятку та на згадку? –
спитав Фесенко.
– Добре! – сказала Маня, і знов в неї щоки почервоніли.
– Я той букет сховаю в срібну та перлову скриньку й держатиму на
пам’ятку до самої смерті! – знов гукнув з удаваним палом Фесенко.
– Нащо ви його будете ховати в скриньку? хіба він такий гарний? Є
квітки багато кращі, ніж резеда,-сказала наївно Маня.
– Ні, для мене нема кращих квіток, як резеда, бо, бо… бо ви її
любите. А що любите ви, те люблю й я,- сказав Фесенко й заглянув Мані в
самі очі.
Маня засоромилась. Ще ніхто не говорив їй таких чудних компліментів.
Вона трохи стурбувалась і хутчій повернула стежкою назад.
“Треба доходити до самого діла, бо вже до гостиниці й до мами
недалечке”,- подумав Фесенко.
– А резеду ви вже малювали на картинках? – спитав Фесенко.
– Ні, ще не малювала. Я найбільше люблю малювати нарциси,- сказала
Маня.
– Чому такі – спитав Фесенко.
– Я найбільше од усіх квіток люблю нарциси,– сказала Маня.
– І я найбільше люблю нарциси. Ох, які то гарні квітки! білі, чисті,
як безвинні панни, ще й рум’янці в осередку! Нарцис – то квітка весни,
то поезія, то весна, то сонце, то май, то любов! любов біла, чиста! – і
Фесенко піднімав голос, мов оратор в парламенті, і в кінці аж крикнув
так, що Маня трохи злякалась того палу, ущухла, якось зщулилась і
попрямувала хутчій по доріжці до стола, де горнична вже виносила
наставлений самовар.
– Я достану вам букет з нарцисів,- знов почав базікати Фесенко.
– Тепер літо: нарциси вже одцвілись,- сказала Маня.
– Я піду в оранжерею й достану там нарцисів. Я звелю садовникам
посадити нарциси в вазоні. Нехай вони присилують їх вдруге, втретє
зацвісти для вас! Я випишу вам нарцисів з-за границі, з тих країв, де в
час нашого літа буває весна! – промовив Фесенко.
– Оце! для мене так будете клопотатись?-сказала Маня.
– Буду! я ладен усе зробити для вас, бо не можу жити без вас! –
сказав Фесенко тихо, трохи не на саме вушко Мані. Маня перелякалась і
вже трохи не бігла до стола, де сиділа мама й наливала чай.
– Я люблю вас, люблю страшенно! Я вас полюбив од того часу, як
побачив ваші карі очі,- говорив Мані на вухо Фесенко, хапаючись
поспішати за Манею, бо вона вже не йшла, а сливе підтюпцем бігла до
столу. Вона не знала, куди йти, де сховатись од тієї розмови, збилась з
стежки і йшла по траві. Добігла вона до столу і впала на стілець, неначе
під крило своєї неньки-оборонниці, як те •Ч^рча, що ховається од шуліки
під квочку. Тут тільки
Маня ледве опам’яталась. Навроцька глянула на Маню, на її стривожене
та червоне, як жар, лице і зраділа.
“Щось було між ними, щось було! Недурно ж Маня так почервоніла й
засапалась. Бідна дівчина! Аж вуха почервоніли”.
Навроцька зраділа. Вона глянула на Фесенка сприяючими солоденькими
очима. Усе її бліде матове лице одразу стало неначе солодке, неначе вона
лизнула абрикосового варення.
– Що це ви? вже й нагулялись? так швидко?-спитала Навроцька в Мані.
– Вже, мамо,- обізвалась Маня.- Я трохи втомилась, і в мене ніби
чогось ноги обважніли.
– Мабуть, мало ходите, мало гуляєте? Еге .так? – спитав Фесенко.
– Мало. Ми більше сидимо вдома вдвох з мамою,- сказала Маня.
– Вранці ходимо в монастир до церкви, а ввечері ходимо купатись, та й
доволі з нас цього,- обізвалась лас-кавенько Навроцька.- В мене, бачте,
така думка, що молодим паннам не годиться швендяти по всіх усюдах та
далеко одбиватись од дому.
– Правда, Раїсо Михайлівно, свята правда. Для жен-щини найкраще місце
дім, а для нашого негарного полу – служба,- сказав Фесенко.
“От саме добрий час попросити Маниної руки в старої!-подумав
Фесенко.-Саме добрий час! Стара тепер пом’якішала, як віск коло вогню…
Тільки Маня, либонь, злякається… та ще й дремене з переляку в хату…
Але попрошу руки, попрошу… Що бог дасть!”
Нетерплячка брала Фесенка. Він ледве вдержав зубами язика. Двадцять
п’ять тисяч манили його, аж неначе дражнились.
“Це я третій раз в їх в гостях,- снувалась думка в Фесенка.- Мабуть,
буде геть-то швидко. Я й там, в купця, впіймав облизня, бо тричі був в
його в гостях і зараз попросив руки його дочки… Стара дуже етикетна
дама. Ще не час, ще не час… Але не видержу, ой, не видержу!”
Сам язик вилазив у його з рота. Він вже роззявив рота й хотів
свататись.
– Добривечір вам!-промовив позад його старий Навроцький.
Фесенко схопився з місця, як опечений. За Навроць-ким стояв Комашко,
а коло його Саня.
– Доброго здоров’я! доброго здоров’я! – сказав Фесенко й лапнув рукою
голову. Рука не знайшла на голові циліндра й лапнула надаремно лоб.
Фесенко вхопив стілець і подав його Навроцькому; потім вхопив другий і
подав Сані.
– Не клопочіться; я й сама візьму собі стільця,- сказала Саня.
– Щоб зробити вам приємність… делікатність,- говорив Фесенко й
ухопив третього стільця й сунув його Комашкові.
– Не турбуйтесь надаремно. Я й сам знайду собі місце,- сказав
Комашко, осміхаючись.
– Щоб зробити вам приємність, приємність,- мимрив Фесенко
підсолодженим голосом, звиваючись граціозною гнучкою гадючкою на усі
боки. Він подав руку Комашкові. Той тільки здвигнув плечима й тикнув
йому свою руку: на, мов, коли хоч!
“Мабуть, вчинив мені знов якусь потайну капость,- подумав Комашко,-
бо коли Фесенко до кого дуже ввічливий, кому низенько кланяється,
подаючи руку, то напевно він вже вчинив будлі-яку потайну коверзу”.
Навроцький глянув на Маню, Маня горіла, як неопалима купина. Глянув
він на жінку – в жінки на лиці й в очах була якась благодать.
“Щось сталось! Накльовується, мабуть, другий зять, а може, вже й
наклюнувся,- подумав старий.- Оце лишко! Як же мені тепер говорити з
двома зятями? Це буде така дипломатія, що й сам Бісмарк не потрапив би,
на яку ступити. З одним говори – скидай машкару, з другим говори –
насувай машкару на ввесь вид. Треба було послухати жінки. Казала ж вона:
ніколи не скидай тепер машкари й спи в машкарі. А бодай нечистий взяв
цього Фесенка! Завдав мені на старість роботу”.
Усі посідали й довгенько мовчали. По один бік сиділо три душі, і по
другий три душі й тільки поглядали через стіл одні на одних. Усі
почували дуже виразно, що за столом сидить “права й ліва”. Стара
Навроцька знала це Добре й почувала, що їй доведеться заводити машину,
бо машина була ладна стояти хоч би й до страшного суду.
“Треба починать самій. Нічого не поможе,- подумала Навроцька.- Але з
чого почати? Паничі вчені люде…
Треба почати за щось вчене або принаймні щось схоже на це”.
І в її голові швидко потяглися, як разок намиста, теми для розмови:
година, негода, горнична, куховарка, абрикосове варення, сині баклажани,
вчорашній несмачний борщ…
“Ні, не випадає! Ну ніяк собі не знайду доброго сюжету. Оце морока
мені!” – подумала Навроцька.
Надворі було тихо, як в вусі. Коли несподівано схопився з моря
вітрець і ніби гострою стрілою перелетів через акації. Лист зашумів,
зашелестів, неначе трохи погомонів, і знов стишилось надворі. Один
листочок впав на стіл. Фесенко схопився, вхопив листочок і делікатно
пустив на траву, неначе боявся, щоб він не розбився. Усі мовчали й
неначе чогось сердились.
– Вітер…- промовила Навроцька.- Яка чудова цього вечора погода! – в
кінці всього промовила стара Навроцька.
– Еге! – обізвався Фесенко.- Дивний, пишний вечір! Саня осміхнулась.
Навроцька зирнула на Саню сердито.
– Що ж ви тепер читаєте? – спитала Навроцька в Комашка й аж зраділа,
що таки знайшла високу матерію для розмови.
– Тепер я читаю книгу людського серця,- обізвався знехотя Комашко.
Маня кинула на його очима. “Яку чудну книжку він читає,- подумала вона.-
Це, мабуть, не французька, а англійська, бо так чудно зветься”.
– Погода така гарна, що й моя Маня оце гуляла з паном Фесенком,- не
втерпіла Навроцька, щоб не похвалитись.
– Мав велике щастя гуляти з Марією Харитоиів-ною,- одказав Фесенко з
легеньким поклоном до Нав-роцького.

– І далеко ходили гуляти?-спитала Саня в Мані.
– Аж до монастиря! – несміливо обізвалась Маня.
– Мав приємність і щастя обійти з Марією Хари-тонівною увесь парк,-
обізвався Фесенко.
– Як далеко! – сказав Навроцький. Саня засміялась: до монастиря було,
може, саженів з сорок.
– Мав приємність поговорити з Марією Харнтонів-ною,- обізвався
Фесенко.- Добре ви, Раїсо Михайлівно, вчинили, що дали вашу дочку на
науку в пансіон, а не в гімназію. Які перли виходять з пансіонів та з
інститутів! які перли! їм ціни нема!
– Аз університетів та гімназій що виходить? – одрізала Саня.-Чи
перли, чи діаманти?
– Не те, не те, Олександре Харитонівної – несміливо сказав Фесенко.
– А що ж? будяки, чи що? -сказала з осміхом Саня.- А я оце думаю
всунутись доконче в ті будяки, бо їду на курси! – одрубала вона.
– Хе-хе-хе,- ніби знехотя осміхнувся Фесенко.- Якби в гімназії та в
курси завели грецьку та латинську мову, то, може, звідтіль виходили б
перли. Чи правду я кажу, Харитоне Кириловичу? Це було б
по-аристократичному.
Старий Навроцький поклав руку на стіл і застукотів одним пальцем по
столі: то був знак, що він щось думає.
– Гм… гм… це полова. Не варт набивати половою голів навіть
гімназистам. Гм… це фальшива й шкідлива для молодих урядова
педагогічна система. Шага не варта,- прохопився Навроцький.
Фесенко прикусив язика. Навроцька нахабно й сердито витріщила очі на
свого чоловіка, неначе вдарила його поглядом.
“Ой, що ж я оце сказав? Щось недоладне… Гм… недо-ладу…- подумав
Навроцький.- Оце лихо! оце лихо! хто його зна, як я оце вихопився словом
перед цим небезпечним Фесенком: це, мабуть, через те, що я трохи
сердитий на його. Овва! Гм… ця ж чортова супостать розбреше скрізь”.
Розмова не йшла. Комашко встав і почав прощатись. Саня й собі встала
з стільця. Комашко пішов додому. Саня побігла в номер до Мурашкової, щоб
розказати їй за своє щастя. В неї душа була повна щастя, як криниця
води. їй заманулось побалакать з подругою, пожити ще мріями, які й досі
не заспокоїлись в її молодій душі. Нав-роцький сидів надутий, мов копиця
в дощову годину. Фесенко примітив, що скоїлось щось недоладне в сім’ї, й
собі незабаром розпрощавсь. Старий Навроцький, напившись чаю, пішов в
гостиницю одпочивати. Він ліг на софі, а в його з голови не виходила
думка.
“І що я сказав? Надало ж мені сказати таку страшну річ. Цей Фесенко,
ця проноза вертиться ж між аристократами, часом ще скаже моєму
начальникові, а той напише будлі-куди вище, може і в Петербург. Що, як
звідтіль напишуть: прогнать з служби раба божого як “неблагона-дежного”?
А тут ще до пенсії служити цілих два роки. Овва! овва! І надав мені
нечистий скинути машкару. Жінка любить оксамит; Маня має велику симпатію
до шовку. Усе те вони чепляють на себе залюбки… а справляють не за
свої гроші, а за мої. Треба ще й Саню держати на курсах. Ой лишечко!
приїду додому, зараз піду до архієрея з візитом… Треба частіше
заходити за благословенням до архієрея. Овва! овва! Або хоч запишусь в
“Славянський благотворительний комітет”…
Навроцька зосталась за самоваром з Манею.
– За що ви там балакали з Фесенком? – питала вона в дочки.
– Та… він почав дуже по-вченому, а я нічого не могла втямить. А
потім…
– Дуже мало читаєш ти вчених книжок,– сказала мати.
Маня боялась вчених книжок, неначе чуми, й не могла їх читати, бо не
тямила їх.
– Що ж потім? – спитала мати.
– А потім заговорив якось простіше, за квітки…- знехотя говорила
Маня.
– Що ж він говорив тобі за квітки?-чеплялась мати.
– Та… казав, що він найбільше любить бузину,’ чи щось таке…-
бовкнула Маня й почервоніла.
– Що це ти верзеш? Яку бузину?-спитала мати.
– Чи то пак… резеду! – сказала Маня.- Бо я прохопилась та йому
сказала, що я сама сіяла весною резеду. Мати засміялась.
– Мабуть, ти недурно оце плутаєш та мішаєш бузину з резедою… Гм…
Як почервоніла. Кажи-бо, що він казав тобі? – чеплялась мати.
– Та… казав, що він любить баклажани чи щось таке… та… Це я