Іван Нечуй-Левицький. “Над Чорним морем”

кажу за себе, що я люблю баклажани… а, а… він казав, що любить
нарциси!-сказала Маня.- Я йому сказала, що я більше од усіх квіток люблю
нарциси, а він каже, що й він любить більше за все нарциси, і обіцяв
принести мені букет з нарцисів.
– Тепер? влітку? Де він їх достане? Це чудасія з вами, та й годі!
– Казав, що достане, хоч з-за границі випише! – сказала Маня.
– Що за диво? Він щось інше говорив тобі. Та при-знавайся-бо! Чого ти
од його втекла?
– Бо стало ніяково й навіть трохи страшної – сказала Маня.
– Оце диво! Хіба ж він страшний? Він же такий гарний.
– Я, мамо, його ніби боюсь, хоч він і гарний: він дуже вже по-вченому
та розумно говоре.
– Оце гарно! То ти боїшся паничів? -спитала мати.
– Боюсь, мамо, трохи…
– Адже ж малюєш паничів: малювала Ромео та Юлію, Ярему й Оксану.
– Мальованих паничів не боюсь, а живих наче боюся, чи то пак… дуже
вчених та розумних боюсь.
– І Комашка боїшся? -спитала мати.
– Ні, Комашка не боюсь, бо він давно буває в нас: я до його звикла й
оговталась.
Мати задумалась.
“Чи не перейшла я часом міри? Ще візьме та й пошиється в черниці, в
монастир…” – подумала мати.
Мати дізналась, що настає час, коли, либонь, їй самій доведеться
попсувати трохи свою пещену дитину.
“Треба повезти її в театр, щоб побачила оперетки Оф-фенбахові.
Достану романи Золя та всуну їй в руки. Нехай чита. Може, стане
сміливіша. Овва! Шкода! Це я трошки аж переборщила”,- думала стара
Навроцька.
– Не казав часом тобі Фесенко, що він тебе любить?-спитала Навроцька,
трохи надумавшись.
Маня сиділа край стола, спершись ліктем і підперши голову долонею.
При останніх материних словах вона почервоніла, але нічого не
одповідала.
– Чого ж ти мовчиш? Од матері в тебе не повинно бути нічого
потайного. То тільки Саня потай од мене робить, що схоче. Але Сані я не
мати, а мачуха. Еге, він казав, що тебе любить?
Маня сиділа червона й мовчала, їй було сором признатись. Цього слова
вона не вимовила б нізащо в світі. Мати мовчала, й дочка мовчала. Маня
неначе бачила перед собою ясні очі та чорні високі Фесенкові брови,
бачила його повні червоні уста. їй страшенно заманулось поцілувати ті
уста та ще й зараз.
– Мамо, я хочу варення! – обізвалась Маня.
– Якого ж варення тобі заманулось? – спитала мати.
– Варення з кітри,- сказала Маня. “Вередує,- подумала мати.- Вона
завжди просити кисло-гіркого варення з кітри тоді, як вередує”. І Мати
пішла в гостиницю й винесла слоїк з варенням. Накидавши варення в
блюдечко, вона подала його Мані. Маня з’їла з ложечку й кинула ложечку
на стіл.
– Гірке. Мені хочеться солодшого варення… Якби з абрикосів, абощо.
– Оце яка ти сьогодні вередлива! Погуляла трохи з Фесенком, та й
заманулось абрикосів! – сказала мати.
Одначе вона знов подибала в гостиницю й винесла слоїк з абрикосовим
варенням.
– Еге, ти любиш Фесенка?-спитала мати несподівано.
Маня одразу заплакала: вона згадала Фесенкові очі й уста. Дві сльози
скотилися по щоках і впали на стіл. Мати пригорнула голову своєї коханої
дочки до себе й поцілувала її в голову.
– Маню моя дорога! Ти його любиш?-допитувалась мати, але Маня
мовчала.
– Мені здається,- сказала мати згодом,- що він тебе буде сватати.
Доведеться справляти разом двоє весіллів. А ти б пішла за його заміж?
Маня аж кинулась.
– Я, мамо, ні за кого-в-світі-ис- піду-заміж,-тихо обізвалась Маня.
– Чом не підеш? Треба ж тобі колись вийти заміж,-сказала мати.
– Я вас ніколи не покину,- обізвалась стиха Маня.- Без вас я нізащо в
світі жити не буду. Він мене візьме од вас, кудись завезе.
В Мані затрусився голос од жалю. Вона була напоготові заридать.
– Звикнеш, як оговтаєшся та оббудешся. Дівчина як верба: де посади,
там і прийметься,- сказала мати українську мужицьку приказку.
– Я не верба, я вас не покину ніколи. Хтось чужий візьме мене,
розлучить з вами,- сказала Маня.
“Вона ще дуже молода… Мало я виводила її між люде. Живемо в кінці
міста в глушині, в виноградниках. Без мене вона навіть в місто сама
ніколи не ходила, ніколи!
Овва! Поганої Маня виросла надто вже провінціалкою й трохи навіть
черничкою. Треба б їй всунути в руки французькі романи… та ще такі, де
було б доволі абрикосового варення…”
Прийшла горнична прибирати з стола. Мати з дочкою пішли в гостиницю.
Маня лягла спати, але вона довго не могла заснуть. Перед її очима усе
манячіли повні червоні уста під чорними блискучими вусами, блищали палкі
Фесенкові очі. Ті уста, ті чудові очі й манили її, й дражнили серце, і
чогось лякали, і врешті… довго-довго спати не давали.
А тим часом Фесенко вертався до Одеса по залізній дорозі. Він сидів в
вагончику без вікон, і свіжий вітрець прохолодив його гарячий вид. Він
передумував усі випадки того дня.
“Я обіцяв Мані достати букет з нарцисів. Ще й клявся й божився, що
достану. Розпустив свого язика, й сам незчувся, як дав обіцянку. І надав
мені кат сказати їй за оце! І забувся, що тепер не весна, а літо! Де я в
іродового батька достану їй тих нарцисів. А без тих нарцисів хоч і очей
не показуй до неї. Оце лишечко!”
І ті нарциси цілу дорогу не давали Фесенкові спокою. Він приїхав
додому і все думав про нарциси.
“Оце лізе в голову отой поганий бур’ян! Тфу на тебе, сатано!” – думав
Фесенко, роздягаючись.
Він ліг спати, і йому все снилось, що він іде стежкою по якомусь
полі, засадженому нарцисами та засіяному резедою. Нарциси чудні, наче
чортики з ріжками, колють його в ноги, як колючки, а між білими
головками на бадилинах блищать магічні числа 25 000 то золоті, то
брильянтові, та все коливаються од вітру й неначе дражнять його.
Фесенко прокинувся. В вікно лилось золоте проміння гарячого літнього
сонця й сипалось плямами на білу стіну. Перша думка, яка майнула в його
голові, була за резеду та нарциси.
“Пху, на тебе, сатано! Не вилазить отой бур’ян з голови,- аж крикнув
сердито Фесенко, встаючи з постелі.- А цей бур’ян треба доконешно
достати, хоч з каміння ви-лупать. Де я його достану? Ага! піду в
французький магазин та достану роблених нарцисів! Це буде ще ефектніше!
Ой,гарно я придумав!”
Поки в магазині стулили букета з нарцисів, Фесенко щовечора їздив на
Великий Фонтан до Навроцьких. Він ждав і не міг діждатись, поки той
букет буде готовий.

XII

Другого дня Саня забігла зрання на чай в номер до Мурашкової. Вона
довідалась, що з Кишинева прибула саме в той час до Одеса Махнівська, її
товаришка й велика приятелька, і зайшла до Мурашкової на розвідини. Там
вона застала й свою подругу, Махнівську. Веселі панни сіли за стіл, пили
чай, балакали й не могли наговоритись. В одчинені вікна повівало
вранішньою прохолодою. В номері ще не було душно. Саня поздоровшала,
повеселішала. Минулась тривога, впав спокій на серце: і повеселішали
ясні очі, почервонішали зблідлі уста. Мурашкова сиділа край столу й шила
сорочку.
– Надю, доки ти будеш плутати оте шитво? – сказала Саня.- Кинь геть
оту роботу! Не можу навіть дивитись, як хто сидить та порпляється голкою
в полотні.
– Оце диво! Шию й вишиваю, бо сорочок треба,- обізвалась Надя.
– То дай швачці. Хіба в твоєї матері таки не знайдеться зайвих
грошей, щоб найняти швачку? Геть покинь оту нісенітницю! Оце шиття
тільки заморочує памо-роки. Од його голова морочиться, стає тверда,-
сказала Саня.
Вона схопилась з стільця, вихопила в Наді з рук рукави вишиваної
сорочки й, жартуючи, насторочилась викинути у вікно. Надя ледве встигла
вхопить її за руку. Вона одняла од Сані рукави.
– Та й пустуєш же ти, Саню! Мабуть, рада, що заміж йдеш,- обізвалась
Мурашкова.- А я тобі раджу: навчись не тільки шити, але й кроїти.
– Навіщо?-крикнула Саня.
– Пригодиться. Я сама шию собі не тільки сорочки, але й навіть оці
буденні сукні, щоб не платить в магазини скажених грошей. Не знаєш ти,
Саню, лиха, як я бачу,- сказала Мурашкова.
– А наука? а книжки? Я лучче б щось цікаве прочитала, ніж мала б
нудитись та сліпати очима над тим шиттям,- сказала Саня.
– Наука наукою, а робота роботою,- сказала Мурашкова.-Саню, а чи
зугарна пак ти зварити борщ або будлі-яку страву.
Саня широко розплющила очі.
– Сказати по правді, не вмію й нездатна до того,- сказала Саня.-
Знаю, що в борщі є картопля, капуста, цибуля, помідори, огірки, трошки
сахару, чи що…
Махнівська й Мурашкова зареготались.
– Ну, я ще ніколи зроду не їла борщу з огірками та з сахаром,-
сказала Мурашкова.- А я борщ зварю тобі такий, що й кухар не потрапить
зварити.
– А хто ж тобі варитиме борщ, як ти вийдеш заміж? -спитала
Махнівська.
– Куховарка,- сказала Саня.
– А як вона буде недотепна та не вмітиме? – спитала Мурашкова.- Не
Комашко ж заходиться варити тобі
борщ.
Саня замовкла й задумалась. Вид в неї одразу став поважний. Мачуха
таки дуже скинулась на аристократку й не вчила ні її, ні своєї Мані ні
кроїти, ні пекти, ні варить. Передніше Саня за це й не думала й не
гадала, але тепер чогось ці питання стали для неї не жартами, а чимсь
серйозним.
– Бач, які в тебе, Саню, біленькі ручки!-сказала Мурашкова.- Ти все
коло книжок. А глянь лишень на мої руки. Правда, чорні, зашкарублі та
шерсткі?
Мурашкова притулила свою смугляву руку з довгими тонкими пальцями до
Саниних білих пухкеньких ручок. Одличка була така, як між сільською
паляницею та французькою булкою.
– Бач, які твої білі ручкиї Я своїми руками часом і ложки й тарілки
перемию, бо в нас одним одна наймичка,- сказала Мурашкова.
– Знаю, знаю, що ти передніше од усього практична людина, бо ти
грекиня родом,- обізвалась Саня.
– Ти таки вдагала: я й справді практична. Я людина діла і хочу й свої
пересвідчення прикласти до діла. Коли я на чому стала в поглядах, то
мене тягне якось до діла. Кидай, Саню, вищу науку та ставай до якоїсь
роботи, до діла або до справи народної,- сказала Мурашкова.
– Ні, не кину. І я коли на чому поставлю, то вже не оступлюсь од
свого,- сказала Саня.
– Поки сонце зійде, роса очі виїсть! Час не жде, час. пливе, і наше
‘живоття пливе, як пливуть хвилі на морі, – обізвалась Мурашкова.-Я
нуджуся без діла. Чую якийсь вогонь в собі. Якась тривога в душі часом
вночі спати мені не дає. Я хочу діла і діла путнього. Моє живоття йде
марно. Ми тільки словами та ідеями граємось, як діти м’ячем, а діло…
– Бо ти, Надю, нервозна, хоч і практична, та ще й до того,
начитавшись доволі книжок, дуже до серця приймаєш принципи та погляди,-
обізвалась Махнівська.
– А ти надто вже спокійна та рівна на вдачу. Ти вийдеш заміж і,
надісь, зараз станеш буржуазкою,- обізвалась Мурашкова.
– Ба не стану. Я й в сім’ї зроблю багато дечого до-ладнього, зроблю
багато добра, бо сім’я, як світло – може далеко пустить од себе тепле й
ясне проміння. Не серед степу ж та пущів житиме сім’я,- обізвалась
Махнівська.
– Боже поможи! А я таки й справді нервозна: пусте, однотонне,
традиційне життя мене душить, як чад. Я хочу діла!-сказала Мурашкова й
стукнула навідлі рукою по столі, взрушивши свою душу. По її матовому
лиці розлився легкий рум’янець. Темні великі очі блиснули вогнем.
В двері хтось ніби боязко й обережно постукав. Усі догадались, хто
прийшов; в номер увійшов Комашко, а за ним Мавродін. Привітавшись з
паннами, вони посідали “кругом стола й почали розмовляти.
– А знаєте, кого я сьогодні стрів в Одесі?-сказав Комашко.- Аристида
Селаброса.
Мурашкова спочатку ніби злякалась. В неї щоки зблідли, очі притухли.
Потім вона раптом почервоніла. Кров вдарила в її щоки; складочки під
очима стали рожеві. Великі темно-карі очі стали веселі й заблищали.
Серце в ‘ грудях заграло. На неї усю неначе пахнуло вогнем. І той вогонь
в одну мить пішов скрізь по нервах. Нерви ніби напружились, як добре
направлені струни, й були напоготові задзвеніти веселою мелодією.
Мурашкова почувала, що радість прибуває в її серці, налива його вщерть:
їй забажалось співати, сміятись, жартувати.
Мурашкова схопилась, побігла до вікна й пхнула рукою обидві половинки
вікна. Вікно одскочило й гуркнуло об одвірки так, що шибки задзвеніли:
вона почувала, що в неї вид пашить.
– Ніхто не хоче чаю?-спитала Мурашкова, вернувшись до столу.
– Ні! спасибі вам! – сказали Комашко й Мавродін.
– То я перемию посуд,- сказала Мурашкова й кинулась до посуду. Вона
вхопила чайник, покришечка поскоб-знулась по чайникові й впала на
стакани. Скло дзенькнуло. Саня аж кинулась, аж жахнулась. Мурашкова
зареготалась, вхопила ложечки – ложечки випали з рук і брязнули об
блюдечко. Нервний Комашко скривився. В Мурашкової трусились руки. Вона
чула, що в неї кров ходе по жилах ходором.
– Ти, Надю, трохи розтривожена сьогодні,- обізвалась Махнівська.- Дай
лишень я перемию посуд.
Махнівська встала й спокійно, помаленьку перемила й перетерла посуд.
Мурашкова сіла на канапі й неначе вгляділа перед собою великі очі та
рум’яні уста в Селаброса. Не бачивши його давненько, вона була почала
потроху його забувати. Але як тільки Комашко нагадав за його приїзд -
кохання знов спахнуло в її серці.
– Як ти поважно миєш блюдечка, неначе жертву Оо-гам приносиш,-
обізвалась до Махнівської Мурашкова й знов зареготалась нервово й
голосно на всю хату.
Саня переглянулась з Махнівською, а потім з Комаш” ком.
– А знаєте, Вікторе Титовичу, що Надя оце напалась на мене за те, що
я берусь до вищої науки?-сказала Саня, щоб зачепити Мурашкову й
будлі-чим вгамувати її нерви.
– Чого ж це так? – сказав Комашко.- Вища наука ніколи нікому не
пошкодить.
– Ет, ви ідеалісти!-сказала Мурашкова.-Час іде, і живоття йде. Я
поважаю тільки науку прикладну, соціальну, політичну економію. Треба
братись до діла, а не байдики бити та літати в хмарах абстракцій. Ти,
Саню, мабуть, хочеш залетіти в Дантів рай і повік крутитись в крузі
невмирущих духів.
– Надю! ти таки добра гарячка! Тебе, як я бачу, бере якась
нетерплячка,- сказала Саня.
Мурашкова знов зареготалась, неначе збожеволіла на радощах.
– А не потрапиш в той рай, будеш варити борщ з огірками та з
сахаром,- обізвалась Мурашкова й знов зареготалась буцімто з того борщу
з огірками.
– Ну! не велика мудрація вивчитись варити борщ,- сказала Саня.- І
борщ готувати вчитимусь, і вищу науку перейму; присвячу себе на службу
жіноцтву або народові: я люблю педагогію, а це річ не мала й не пуста.
– Вища наука поможе й до усякого діла стати, бо вона ж навчить, як за
діло братись,- сказав Комашко.- От хоч би й Селаброс. З вищою наукою
може б він вийшов і путньою людиною… Може б вища наука задавила в йому
грецькі, надто матеріальні потяги й підняла в йому іншу, якусь вищу
направу.
Мурашкова перестала сміятись. Вид в неї став поважний: це її неначе
скривдило.
– А хіба ж він не путня людина? – трохи сердито спитала Мурашкова.
– Не те що зовсім не путня; навіть пустим його не можна назвати. Він
тільки любить гратись в ідеї, як хлопці грають в м’яча. Говорить задля
того тільки, щоб наговоритись всмак, бо любить і вміє говорити.
Ховається завсіди в космополітизм, як заєць в нору, і… ніякого
путнього діла не робить та ніколи й… не зробить.
Мурашкова розсердилась. Густі рівні брови трошки зійшлися, і між ними
з’явились малесенькі зморшки: то була прикмета її гніву. ••
– Ви неправдиві до його,- сказала вже зовсім спокійно Мурашкова.
– На нещастя, Комашко правду каже,- обізвався Мавродін.-Уся
Селабросова сила в гарних словах, бо таких пустих космополітів, мабуть,
чи не повно в наших городах. Аж кишить.
Мурашкова почутила, що по її напружених нервах неначе хтось вдарив з
усієї сили, і в неї нерви наче заболіли. Вона чомусь почувала, що цей
замах був смертельний для її серця. Молода дівчина не могла не йняти
віри Ко-машкові й Мавродінові, бо знала, що вони лучче од неї знають
Селаброса. Але їй хотілось не йняти їм обом віри, бажалось, щоб то була
неправда.
– Хотіла б я вам не йняти віри…- сказала Мурашкова, і в неї голос
затрусивсь. Вона одвернула очі й дивилась у вікно.
– Хотів би й я, щоб на світі було багато людей чесних і правдивих,
щоб усі були чесні, та… правди не сховаєш: правда, як олива, випливе
наверх,-обізвався Комашко.- Селаброс не з тих чесних та правдивих
космополітів, які з завзятістю стали до діла. Це такий космополіт, якими
аж кишать наші чорноморські городи.
З його вийде як не другий Фесенко, то дуже схожий на його. Ож
побачите, ож поназдивитесь, коли з його не вийде колись бессарабський
або херсонський дідич, а може й одеський банкір. Але що він прямує до
однієї матеріальності, я за це ладен хоч би й голову під сокиру
покласти. Я вчився з ним в гімназії й знаю його добре. Колись він був
навіть радикалом. Але теперечки він прохолов, і той радикалізм випарував
з його, хіба зістався тільки на кінчику його красномовного язика.
Мурашкова почутила, що по її нервах знов неначе щось вдарило, її
хвилясті виразні уста якось жалібно склались; на ясні очі неначе впала
роса.
Саня подивилась на Комашка благаючими очима, бо знала, що Мурашкова
гаряче любить Селаброса; вона неначе казала очима: не говори-бо нічого
поганого за Селаброса! А Комашко не втямив тієї розмови очима й без жалю
показував плями в душі в Селаброса.
Мурашкова не стерпіла, схопилася з місця, їй здалось, що од неї вже
однімають милого. Вона постерегла, що є якась частка правди в Комашкових
словах, але її серце бажало, щоб не було тієї правди й сліду.
– Знаєте що? Ходім та погуляємо. Час ранній, сонце ще не припікає.
Саме добре буде гуляти,- сказала поміркована Саня, вставши з місця.
– Ходім, ходім, як маємо пектись отут коло самовара,- сказали усі.
Мурашкова подзвонила. Увійшла горнична і прийняла самовар. Усі пішли
гуляти понад високою кручею коло моря.
Надворі було не душно. Усе небо над степом було ніби вкрите білою
рідесенькою тканкою. На землю впала негуста легка тінь. Біле покривало з
прозорих хмар, ніби шатро, високо тяглося над морем, потім далі ніби
закуче-рявіло, впало по небі білими маленькими покосами, а там Ще далі
розстелялось неначе білими хусточками, причепленими одна до однієї, або
білим кучерявим смушком.
Десь далеко-далеко на морі промінь сонця пробився через ті хмарки,
неначе через білу намітку, і впав на море. •На воді неначе зайнявся
золотий вінок, кинув од себе золоті стрілки, бризнув огнястими краплями,
дрижав, миготів і несподівано погас. І знов у другому місці десь впав
промінь на море, зайнявся, горів, горів і погас. Потім одразу неначе
впало з неба три золоті вінки, запалали й погасли. Десь в другому місці
неначе посипався з неба на море десяток вінків: вінки горіли довго,
злились докупи, і вже запалилось ціле огняне плесо, замиготіло й
затрусилось. Здавалось, ніби цілий огняний ставок виник з моря, зайнявся
й палахкотів, як розтоплена піч. І неначе якимись чарами одразу згасло
те огняне плесо, ніби на його дмухнула якась сила й несподівано
погасила. Море знов почорніло, а перегодя з неба на чорне море знов
неначе чиясь рука кидала золоті вінки, золоті букети. Огняні вінки
сипались, зникали і знов виникали, неначе з води, і згасали то в одному,
то в другому місці, неначе поринали й виринали, перескакували один через
другий, кіби грали в хрещика.
– Здається, сирени випливли з води, і плавають, і граються в морі в
золотих вінках,- сказав Мавродін.
Усі задивились на ту прехорошу ніби іграшку на морі, усі милувались
нею, одна Мурашкова дивилась на картину моря байдужними очима: вона не
дуже-то любила природу, як не люблять її дуже практичні люде.
– А давайте ворожить по тих вінках!-сказав Комашко.- Панни люблять
ворожить. Нехай ваш вінок буде перший,- сказав Комашко до Махнівської.-
Як довго горітиме вінок, то й живоття ваше буде довге й щасливе.
– Добре, нехай буде так,- обізвалась Махнівська. На темно-синє море
впав промінь вінком. Промінь довго-довго горів і погасав помаленьку,
поки зовсім погас. Усі з цікавістю кмітили й водили очима за ним.
– Твій вік буде довгий,- сказала Саня до Махнівської.- А ну тепер
нехай буде мій вінок.
Промінь, чималий і ясний, ясний, як сонце, впав на море й запалав,
але горів не так довго й раптом погас.
– А тепер загадаймо на Надине щастя,- обізвалась Саня.
Білі смужки з хмарок неначе роздерлись в одному місці. Блиснуло синє
небо. На морі одразу зайнялося широке огняне плесо, дуже запалахкотіло,
блиснуло й згасло в одну мить.
– Цебто й вік мій згасне так швидко? – обізвалась Мурашкова й
засміялась, але сміх її зник так швидко, як швидко згасло на морі те
золоте марево. Мурашкова задумалась. В неї брови насупились. Вид став
поважний, як темно-синє море.
– Баби скрізь баби, чи в селі, чи в місті: скрізь однаково ворожать.
Ой ви, ворожки, знахуркиї – промовив хтось позад молодої компанії.
Усі разом озирнулись. Саня аж кинулась. Позад їх стояв Селаброс і
насмішкувато дивився на паннів. Він закрався на тоненьких ніжках вже
давненько, як закрадається десь з-за куща оксамитовими лапками кіт.
Мурашкова оглянулась, почувши Селабросів голос, і в неї в грудях
зайняло дух. Селаброс стояв гарний, неначе Вакх, облитий матовим
молочним світом з хмарного білого неба, як бувають освічені зверху, з
скляної стелі статуї в великих музеях. Його класичного лиця не псувала
ні одна пляма тіні. Біле покривало з бриля падало складками на плечі й
прикривало чорні блискучі кучері. Очі світились вогнем кохання. Повні
губи лисніли.
Селаброс зирнув на Мурашкову своїми гострими й солодкими очима. Вона
не видержала його погляду й спустила довгі вії на щоки.
– А що, налякав бабів знахурок? – обізвався Селаброс.
– Коли ви, Аристиде Тарасовичу, одвикнете од ваших критських
компліментів? – спитала Саня.
– Чи од критських, чи од одеських,- перебив її Мавродін.
– Які ж ми баби? Якби усі літа нас трьох скласти докупи, то може б аж
тоді й вийшла одна баба,- сказала Саня, наламуючи язик на український
лад і мішаючи в свою розмову українські слова.
– Коли так, то вибачайте,- сказав Селаброс.- Як я чую, і ви починаєте
українствувать! Коли так, то можете в мене навчитись по-українській.
І Селаброс заговорив чистою народною українською мовою.
Селаброс привітався до усіх, знявши бриля.
– І етнографи, і народні художники тут з паннами,- сказав Селаброс,
подаючи руку Комашкові та Мавроді-нові.
– І етнографія річ наукова, але ви маєте діло з культурниками,-
сказав жартовливо Комашко.- Наше діло культура, просвіта й добро нашого
краю, культура української мови й літератури. Не піднімайте лишень нас
на сміх.
– А мене оце прислали до Одеса в банк по ділу на кільки день. Я
заходив в Кишинові на часок до вашої матері. Вона передала вам лист
через мене,- сказав Селаброс до Мурашкової й подав їй лист. Мурашкова
розгорнула листок, обписаний грецькими крючками.
Мати писала, щоб вона купила для неї дещо в Одесі, вертаючись додому,
і в кінці прикинула: “Аристида привітай ласкаво, бо він тебе любить, як
бога, та й я його люблю більше за усіх наших греків”.
Мурашкова дочитала листа й почервоніла. Селаброс осміхнувся.
– Час нам додому,- сказала догадлива Саня до Мах-нівської.- Мене дома
ждуть.- І Саня моргнула очком до Махнівської. Вона знала, що треба
покинути Мурашкову вдвох з Селабросом.
– Прощайте, Аристиде Тарасовичу! Час мені додому. Прощай,
Надю!-сказала вона й повернула до монастиря.
За нею слідком пішли Махнівська, Комашко й Мав-родін. Вони пішли,
попарувавшись. Комашко узяв під руку Саню, Мавродін пішов поруч з
Махнівською.
– Як попарувались! – сказав Селаброс до Мурашкової по-грецькій і
своєю розмовою на грецькій мові дав знати їй, що заходить дуже щира
розмова.
– Попарувались Саня й Комашко, ще й навіки,- сказала Мурашкова так
само по-грецькій.- В їх швидко буде весілля.
– Невже! – аж крикнув Селаброс.- Що ж? чи паничі повернули паннів на
свою віру, чи панни паничів? – спитав Селаброс.
– Паничі паннів: щоб робити яке діло, і діло путнє, довговічне, треба
ставати на національний грунт, приставати до народу, зливатись або хоч
наближатись до його,- сказала Мурашкова.
– Може й ви до їх пристаєте? – аж крикнув Селаброс.
– Мабуть, пристану. Мене душить моя канцелярська робота. Мені наче
дихати нема чим в канцелярії. Я нібито щось і роблю там, але знаю добре,
що нічого годящого й путнього не роблю. Я покину свою нудну службу, бо я
людина жива. Не можу жити без живого діла.
– Надю моя дорога! Ви ентузіастка з палкою вдачею. Що ви говорите? Ви
закуєте себе в вузьку рамку. Ви втратите широкий простір думок… Яка
принадність, яка пишність бути космополітом, громадянином усього світу!
– І нічого не робити! І ні за яке путнє діло не братись,- сказала
Мурашкова.
– А думати?! а мислить? Мисль космополіта вільна, як птиця, шугає над
морями, над горами, над хмарами, над усім світом. Для неї скрізь
отчизна, де є вольнодумні люде. Це така абстракція, аберрація, яка
перевищує усякі ідеї й ідеали, глибше од усякої філософії, глибше за
Пла-тона й Арістотеля. Вона в своєму розвитку часом і концентрується в
однім пункті, але ж вона, як і повітря, має силу розтягнутись без кінця.
Вона ніби скрізь і ніде, бо то сила висока, жива, вселюдська: не обсягти
її, не замкнути її в якісь вузькі національні закутки. Вона скрізь
животіє. Я за це дізнався своїм досвідом.
“Пускає туман абстрактний мені. Але його хитрощі я вже знаю”,-
подумала Мурашкова.
– Я люблю наші чорноморські городи з мішаниною людей усяких націй. Я
там почуваю себе вдома, неначе я вже став громадянином усього світу.
Рідний край – Одес для мене дорогий, але світ мені багато дорожчий,- тяг
далі свою одеську філософію Селаброс.- Світ для мене усе, рідний край
нісенітниця, шага не варта.
– Чим же гарні наші чорноморські городи з їх усякими приходьками?
Хіба тим, що торгують і багатіють з України й не дбають за український
народ, за Україну? – перебила його філософію Мурашкова.
– Вже знать науку Комашкову,- сказав Селаброс з легким осміхом.- Але
знаєте що: покиньмо цю філософію. Я оце сам направив діло в канцелярії
так, щоб буцімто по ділу побувати кілька день в Одесі та побачити вас. Я
вмираю за вами. Жити не можу без вас. Ви й не заздріваєте, що ви для
мене тепер краще й вище од усякої філософії.
Селаброс вхопив руку Мурашкової й несподівано й поривчасто поцілував
її гарячими устами. Мурашкова по-чутила, що він неначе впік її руку, що
на руці, на тому “ісці, де він доторкнувся своїми устами, неначе
зайнявся вогонь, горів і не погасав. Кров почала шумувати в її жилах, як
шумує молоде вино.
– От Саня швидко повінчається, НадюІ нема нам чого гаятись.
Повінчаймось і ми, ^^улииг> д^асливі^..будемо жити, як у раю,- сказав
Селаброс.
Мурашкова думала й мовчала.
– Ви з матір’ю погано хазяйнуєте: маєте трохи землі й даєте в
посесію. Це зовсім непрактично. Вам треба чоловіка, треба хазяїна,-
заговорив несподівано Селаброс тоном практичної людини.- Треба б вам
самим доконеш-но сіяти пшеницю на своєму полі. І пшениця дає добрий
заробіток; це правда: на десятині в добре несухе літо стане двадцять або
й більше кіп. Копа дасть десять, п’ятнадцять пудів зерна. Пуд пшениці
тепер коштує карбованця. Ціна добра… Надю, моя дорога! Як я вас люблю!
Як я вас люблю! – крикнув Селаброс, і вхопив її руку, і наче впік
гарячими устами.
– Ми, Надю, будемо сіяти не пшеницю, а садить тютюн, та ще кримського
насіння,- говорив далі Селаброс.- Це вигідніше. Пуд тютюну будемо
продавати по двадцять або й більше карбованців. А ви знаєте, скільки
пудів тютюну дає десятина землі? Надю, моє серце! Ти запалила усю мою
душу! Твої очі печуть мене в серце. Повінчаймось зараз-таки, потай од
мами, та й будемо щасливо в парі жити.
Селаброс нахабно дурив Надю; він і в думці не мав її сватати. Ті
слова за господарство були тільки одгуком його матеріальних’ мрій, як би
то він захазяйнував, коли б взяв Надине добро в свої руки. Він вхопив
Мурашкову за обидві руки й почав цілувати в долоні швидко, хутко,
цмокаючи то в одну, то в другу долоню.
Гарячі Селабросові уста дратували її. Одначе вона мовчала й думала.
– Чого ви, Надю, мовчите? – спитав в неї Селаброс, і голос в його
затрусивсь сердито, ніби голос в будлі-яко-го гаремного деспота.
Мурашкова глянула йому в очі. Очі в його почервоніли, неначе були
налиті кров’ю, їй стало трохи страшно.
– Аристиде!-обізвалась Надя.-Я не думала й не гадала, що ви така
матеріальна людина. Пам’ятаєте, як ви прийшли до нас перший раз,
вступили в наш грецький кружок?
– Чому ж пак не пам’ятать! Це було весною, як у вашому садку цвіли
троянди та акація, як ваша мама винесла мені варення та сказала
по-молдавській: “Дульчеца ку апа реши; пофтим”! Ту весну й той день я
ніколи не забуду, бо я в той день побачив ваші дивні очі,- сказав
Селаброс.
– Так було, так,- сказала Надя,- спустивши віка на очі й згадуючи той

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Листопад 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
27282930  

Підписка

  • Цікаве