ясний майський день.- В нашому грецькому кружку я тільки й чула розмову
за кукурудзу, пшеницю й тютюн. Ви перший з греків заговорили за інше, за
вищі ідеї, за дорогі для мене принципи: я думала, що ви приймаєте їх до
серця, що ви пересвідчились в їх, гаряче будете встоювати за їх, станете
зараз до діла.
– Надю моя дорога! Ми вже люде дорослі! Час нам дивитись на життя та
на світ очима дорослих, досвідчених людей. Час нам перестать гратись в
принципи. Будемо дивитись на людей, на світ очима мудрої практичної
людини. Покинь, Надю, оті іграшки!
– Які б то іграшки! – крикнула Надя спересердя. Вона пригадала
Комашкові слова…
– Так, воно, так!.. Думати й гадати можна усяково, але жити треба
однаково усім людям; усім треба хліба. Я почуваю, що я геній і в тому
ділі, щоб добути достатки й заможність матеріальну. Я знаю, що
спроможусь з малих достатків розвести мільйони. А гроші – то сама
сут-нота людського життя й живоття. Кожна ідея суб’єктивності буде
ненормальним одхилянням од закону боротьби за життя.
Селаброс, мабуть, силкувався тими абстракціями замазати свій
космополітизм в словах і свою матеріальність в думках.
Надя постерегла в тій плутанині якусь фальшивість та нещирість.
– Це, здається, ніби філософія Фесенкова. Коли це ви встигли стати
таким палким його наслідувачем? – сказала Надя.
– Годі жартувати. Надю, серце! Я закохався в вас, знаю, що й ви мене
вподобали, може, хоч трошки… Нащо нам мордувать себе надаремно.
Поберемось і будемо щасливі, зазнаємо такого щастя, яке не судилось і
туркам в Магометовім раю! – сказав Селабрас.
Він вхопив Мурашкову за руку й неначе прилип до руки гарячими устами.
Мурашкова почутила, що кохання знов розливається ніби хвилями по її
нервах. Вона схопилась з каменя, де сиділа. Селаброс одійшов і простяг
до неї обидві руки, неначе хотів вхопити її в обнімочок. Вона подалась
назад і вгляділа, що од монастиря стежкою йдуть дві дами і якийсь
сивобородий пан. Мурашкова мерщій попрямувала стежкою просто до їх.
Селаброс і собі пішов навздогінці за нею.
Вони дійшли до гостиниці. Мурашкова хапки побігла до дверей, не
подавши Селабросові руки на прощання.
– Прощайте, Надю! Ввечері смерком прийду до вас,- сказав Селаброс.
Мурашкова зачинила двері, вбігла в свій номер, впала на канапку й
задумалась. Цілий день вона не змогла ні читати, ні діла робить: брала в
руки книжку, читала й не змогла втямити ніякісінької фрази, бралась за
роботу, хотіла шити – робота не йшла. День здавався для неї довгим, як
вік, важким, як хвороба. Надя не пішла на пораду ні до Сані, ні до
Махнівської. Вона за все їм розказувала, але була потайна в тому, що
стосувалося до її серця.
Настав вечір, гарячий, душний. Сонце погасло. Надворі смеркало
помаленьку. Надя знала, що Селаброс прийде, доконче прийде. Час
наближався.
“Що мені робити? Чи вийти до його в парк, чи не вийти? Не вийду, хоч
би була правда в його словах. Чи він же справді думає мене сватать? чи
може так тільки каже? Замкну двері, позачиняю вікна. Перемучусь ніч,
перепечалюсь, а до його таки не вийду”.
Вечір погас. Вже поночіло. В хаті було душно. Мурашкова почувала, що
ніби гарячка обняла її тіло; щоки палали, уста сохли, їй стало душно,
важко, невидержно важко, неначе камінь ліг на її груди. В горлі посохло,
їй неначе не було чим дихати. Голова почала морочитись. Вона глянула на
вікно. В вікно було видно зорі. Зорі неначе затрусились перед її очима й
заворушились. В неї нерви розторсались… Вона схопилась за канапу,
прибігла до вікна й одчинила його. Знадвору в вікно потягло не вогким
повітрям, а такою духотою, яка стояла і в кімнаті. Мурашкова одчинила
навстіж двері.
“Прийде, знаю, що прийде, але я не вийду в парк до його,- думала
Мурашкова, ходячи по кімнаті.- Усі його високі ідеї – то тільки слова й
слова. Він неначе причарував мене тими словами. А під тими гарними
словами та високими поглядами десь в його притаїлась груба
матеріальність, крамарський потяг до наживання грошей, багатства. Він
людина передніше за все покладна, практична. І усе те в його прикрите
філософією, туманом абстракції та буцімто розумними словами. Не того я
сподівалась од його, не того бажало моє серце… Не вийду до його, не
вийду! Замкну двері, не пущу його на поріг. Мій Ідол впав і розбився,
ніби чудова статуя Вакха, разбита руками варварів. Я помилилась… А
серце моє чи помилилось?..”
Мурашкова трохи не плакала, ходячи через силу по темній кімнаті, їй
було жаль втратить навіки любов… Але серце не слухало розуму, бажало
щастя, просило кохання. її думки без її волі полетіли кудись, полинули
назустріч милому. Вона неначе побачила його перед собою в темній
кімнаті, облитого срібним світом хмарного дня. Він неначе стояв перед
нею й дивився їй в очі.
Мурашкова засвітила світло в номері. Вона боялась своїх гарячих мрій,
хотіла світлом прогнати од себе ту мрію про милого. А мрія не щезала, й
манила її, й запалювала кров, і без перестанку взрушувала серце.
“І не йму йому віри, і… люблю, люблю його. Яке в мене палке
безглузде серце! Я сама не знала свого серця. Не маю сили над ним”.
І вона ходила по кімнаті, ламала руки, довго думала, а потім сама не
зогляділась, як вибігла в парк, і незчулась, як пішла стежкою поміж
акаціями.
“Втечу хіба од його! Сховаюсь в Сані й сидітиму в неї до півночі”,-
думала Мурашкова, повернувши до гостиниці.
Селаброс з’явився під акаціями, наче потороча або тінь. Мурашкова
обернулась, щоб утекти од його, і почу-тила, що не має сили утікати.
– Надю, це ти? – спитав він тихо, нахилившись над її вухо.
– Чого ви прийшли? Я вам сказала, щоб ви до мене не приходили. Не
ходіть до мене, не мучте мене! Не взру-шуйте надаремно мого серця,- ще
тихіше сказала Мурашкова.
Селаброс узяв її під руку. Мурашкова почувала, що в неї нерви одразу
заспокоїлись. Важке сподівання минуло. А темна ніч заслонила од її очей
ті пишні очі, що чарували її якоюсь потайною непереможною силою й
запалювали в їй вогонь.
– Я прийшов, щоб подихати хоч хвилину тим повітрям, що ти дишеш, щоб
побачити хоч твої вікна, постояти там хоч часок, почути шелест твоєї
тихої ходи,- сказав Селаброс.-Я вмру без тебе, сам собі смерть заподію!
Вони пішли тихою ходою в парк. Мурашкова мовчала. Вона чула, що в неї
серце почало кидатись тихіше. Мислі стали ясніші, неначе випливали з
якогось туману.
– Аристиде!-обізвалась вона тихо.-Мені шкода вас, але нам треба
розійтись: нам не бути в парі.
– Чому так? – аж крикнув Селаброс.
– Я помилилась здорово: я не так думала про вас,- сказала вона.-
Тепер я зрозуміла, що наші думки розійшлись. Ви практик; ви людина
покладна, запопадна, хочете жити тільки для себе, для матеріальних
інтересів. А я…
– Ти ж сама казала мені, що ти практична передніше за усе і не дуже
поважаєш теорії,- сказав Селаброс.- І ти ж такого самого грецького роду
й хову, як і я.
– Правда, я практична, але я свою практичність ладна прикласти до
якогось вищого діла; я людина діла, а не пустих слів. Я полюбила
принцип; але люблю прикладать принцип до практичного діла: така вже я на
вдачу. Я хочу жити і ділом служить для чогось, для других. [Час пливе, а
соціальна неправда панує на світі. Нарід в нужді, в темноті, і його
зумисне держать в темноті… Хіба ти знаєш, що чесному чоловікові в нас
немає місця ніде? А скільки моїх товаришок злетіло з місця за свої
принципи, за пересвідчення! Мені жаль їх, бо їх доля-моя доля]. Кину оце
службу й піду в народні вчительки, або що… Надіну українську свиту або
молдавську мантеле й піду в народ. Я без роботи не буду сидіти й не
можу.
– Що ти говориш? Схаменись! В тебе нерви розтривожені. Надю! без
багатства не можна й вашого діла робити. Ти тепереньки саме в страшенній
екзальтації. Ти загониста в цій справі,- сказав Селаброс.
– Можна й без багатства й треба! – крикнула Надя.
– Це ти побувала в Одесі в тому загонистому кружку, який я добре
знаю: наговорилась там, набралась завзяття!-сказав Селаброс.
– А хоч би й побувала! – сказала Мурашкова.
– Кинь ік нечистому оті свити та мантеле! – сердито крикнув
Селаброс.- Ти вже не дитина. Час тобі жити, а не бавитись в принципи.
Селабросів голос затрусивсь. В йому було чуть загад.
– Не кричи, бо я вільна людина і тебе не послухаю! – сказала
Мурашкова.
– Надю, серце! Я не можу при тобі ні думати, ні мислити! Моє серце
горить! Покинь оті думки! Дай волю серцю! Давай будемо кохатись!
Забудьмо за усякі думи, забудьмо розум. Люби мене або вбий менеї –
крикнув
Селаброс і хотів обняти Надю за стан. Вона одскочила од його й пішла
до гостиниці. Він погнався слідком за нею.
– Надю, потривай! Дай постояти з тобою, хоч наговоритись.
Мурашкова побігла по східцях і вскочила в свій номер в одчинені
двері. Селаброс погнався за нею й хотів і собі вскочити в двері.
Мурашкова кинулась до дверей й вхопила їх обома руками, щоб причинить.
Селабрас вхопив за клямку дверей і не пускав: його довгі тонкі пальці,
неначе пазури, вп’ялися в двері.
Світло од лампи впало на Селабросове лице. Мурашкова глянула на його
лице. Воно було гарне й страшне, неначе лице якогось прехорошого демона.
Очі світились, зіньки на білках ворушились, крутились і горіли. Надя
почутила їх магічну силу: вона любила такі очі…
– Надю, вбий мене, застрель мене або дай мені свою любов, не проганяй
мене!- благав її Селаброс.
Мурашкова глянула на його й не впізнала його: очі стали ласкаві,
тихі, неначе благали її, рум’яні уста склались жалібно, з очей виступали
сльози, як у дитини. Перед нею стояв вже не демон страшний, а ангел
тихий, ласкавий, пишний красою небесною.
Вона почувала, що якийсь туман налягає на її тяму. Світло затрусилось
в її очах. Для неї здалось, що туман вкрив вікно, стіни, двері. Селаброс
в одну мить неначе зник в тому тумані і через хвилину знов виник такий
самий пишний, благаючий, ніби в сяєві проміння. Вона недоброхіть
простягла до його руки.
– Моя, навіки моя! – промовив він якимсь чудним голосом.
Селаброс одним скоком кинувся до Наді, як лев на засідках кидається
на серну, і вхопив її за руки. Мурашкова тільки й примітила в вікнах, що
неначе усі зорі заразом посипались з неба. Вона хотіла вирвати з його
гарячих рук свої руки й почувала, що сила послабшала й… зникла. й
здалося, ніби під нею завалився корабель, і її ніхто не рятує, і вона
тоне, і не має сили вдержатись на хисткому дні корабля.

XIII

Тиждень ходив до неї Селаброс щовечора.
Тиждень жила Мурашкова, неначе в раю. Вона тільки й ждала вечора.
Наставав вечір, вона виходила в парк назустріч милому. До неї прибігала
Саня, розпитувала в неї, чого вона стала така журлива та смутна.
Мурашкова говорила знехотя, одказувала, що вона чогось нездужає. Для неї
стали неприємні її приятельки, її подруги. Потайна зроду, вона стала ще
потайніша й за свою любов не призналась навіть своїм щирим подругам.
Минув тиждень. Восьмого дня ввечері Мурашкова сподівалась Аристида в
гості. Він не приходив. Вже висипали на небі зорі, вже й північ настала,
а його не було. Мурашкова ходила по кімнаті й ламала руки так, що
кісточки в пальцях лущали. Вона вибігла на ґанок, довго дивилась на
вулицю, знов вернулась в кімнату, то сідала на канапі, то ходила по
кімнаті – а він не приходив. Вже в гостиниці усі поснули: стало тихо, як
в могилі. Мурашкова нудьгувала, все сподівалась і знов вибігла на ґанок.
Місяць зійшов і освітив парк. В парку не було ні живого духу. Вона
побігла вулицею. По вулиці вештались подекуди люде. Селаброса не було.
“Чи не стрів часом та чи не запросив його Бородавкін на карти”,-
подумала Мурашкова. Вона вгляділа в вікнах Бородавкінової дачі світло й
повернула до дачі. Прийшла вона, заглянула в вікна – в хаті не було
нікого, тільки горіла лампа на столі. Коли це чує вона в березі моря
пісню. Вона впізнала той голос: то співала Бородавкіна. Мурашкова
прийшла на берег і стала за високим каменем. По воді до берега плив
човник. На човнику горіли два ліхтарі, неначе світилося двоє очей. Видно
було гребця грека в червоній куртці, в червоному фесі з китицею. Голос
лився з човна. На човні чорніло дві постаті. В Мурашкової серце неначе
спинилось в грудях.
Човник зашипів по піску, приставши до берега; під човном застукотіли
круглі, як картопля, камінці. З човна скочив Селаброс, подав руку
Бородавкіній, вхопив її за стан і поставив на берег. Круглі камінці
застукотіли під важкими черевиками в Бородавкіної.
Вони одійшли далеченько од човна й сіли на плисковатому камені над
самісіньким морем. Тихий місячний світ злився докупи з червонуватим
блиском од ліхтарів і освітив Бородавкіну та Селаброса. В Бородавкіної
вид забілів проти місяця, як вид в вакханки. В розкошах кохання вона
одхилила голову і ніби вп’ялась очима в Селаброса. Він обняв її за стан
і пригорнув до себе. Бородавкіна не оборонялась; вона прихилила свою
голову до його плеча й заспівала романс “Тигреня”: “Місяць пливе по
нічних небесах”. Голос її, м’який, як оксамит, спочатку полився
тихо-тихо. Так співає людина в той час, коли в неї душа повна щастя
вщерть, коли серце мліє, умліває… Бородавкіна неначе співала
Селабросові на саме вухо. Хвилі тихо шелестіли, котячись на берег по
дрібних камінцях. Пісня була тиха, як той шелест хвилі, що був ніби
акомпанементом до її пісні. Але згодом голос її набрався сили й
почування. В тиші полилася пісня голосна; пішла луна поміж скелями,
полилась по морі, заглушила шелест хвиль. Луна од пісні обзивалась за
стрімкими скелями на високих берегах в акаціях та волоських горіхах, як
тихе зітхання щасливої душі. Пісня неначе розбудила мертве море, влила
живоття в мертві береги. І море, і скелі, і місяць над морем – усе
здавалось прехорошою величною декорацією сцени, де співала артистка про
кохання.
Бородавкіна скінчила пісню, глянула в очі Селабросо” ві. В розкошах
кохання, в розкошах тихої місячної ночі вона одхилила голову назад,
випнула білу повну шию і неначе манила своїми устами Селаброса. Він
вп’явся в повну шию устами і неначе замер.
– А що? Чи гарно я співаю? -спитала в його Бородавкіна.- Правда, з
мене була б перворядна артистка?
– Гарно, гарно, як той соловейко,- тихо обізвався Селаброс.
– А правда, я гарна й тепер! А колись я була ще краща: хлопці дуріли,
казились од моїх очей,- промовила Бородавкіна.
– В вас шия гарна, біла, як у лебедя,- обізвався Селаброс.
– Хіба ж в мене тільки шия гарна? А мої очі? а мої брови? Погладьте
лишень долонею по моїй щоці, по моїй шиї: істинно оксамит,- сказала
Бородавкіна.
Селаброс погладив рукою по її щоці.
– Правда! істинно оксамит,- сказав він і поцілував в шию.
– Правда, я краща за ту циганку Мурашкову. Перестаньте до неї ходити.
Ходіть до мене. Яка в неї краса?
Шия тонка, сухорлява, як у чаплі. Любіть мене й забудьте її,- сказала
згодом Бородавкіна, й знов припала до його плеча головою, й знов
заспівала принадним голосом, неначе завуркотала.
Мурашкова неначе отерпла, стоячи за каменем. Вглядівши, як Селаброс
поцілував Бородавкіну в шию, вона затрусилась, була ладна кинутись на
їх, задушити Бородавкіну й Селаброса й ступила на один ступінь до їх.
Дрібні камінці заворушились, застукотіли: Надя загрузла в їх по
кісточки.
– Ой щось ходе та ще й близько! – тихо сказала Бородавкіна.- Я чула,
як застукотіли камінці.
– Може, вам так вчулось,- обізвався Селаброс. Мурашкова стояла, як
мертва, і прихилилась до скелі.
– Давайте лікер! Я вам дала його. Може, ви поставили в човні та й
забули взяти? Я трохи змерзла. Погрійте мене на своїх грудях, попечіть
мене поцілунками,- обізвалась Бородавкіна.
Мурашкова бачила, як Селаброс десь узяв пляшечку лікеру, як з’явилась
чарка, неначе він витяг її з каменя. Він налив чарку й подав
Бородавкіній. Вона пила помаленьку, крапля за краплею, кількома
нападами. Селаброс налив і собі й випив нахильці. Він подав їй конфекти.
Бородавкіна знов припала головою на його груди й промовила:
– Яка поезія! Он море шелестить коло моїх ніг! Ондечки місяць сяє над
морем. Море лиснить. Усе спить, тільки моя любов не спить. Я їм
конфекти! Я співаю! Яка пишнота! Налийте ще чарочку! – сказала
Бородавкіна, одкинувши голову назад.
Селаброс залоскотав її пальцями по шиї; вона зареготалась голосно на
все горло. Одляски ніби горохом посипались десь між скелями. В
Мурашкової заморочилась голова. Вона почула, що в неї тяма неначе
туманом повилась.
“Чи то Аристид? Невже то він? той, що вмирав за мною ще недавно
ввечері. Невже це Бородавкіна? Це мені, мабуть, сниться. Я лежу в
постелі, в гостиниці. Я от-от прокинусь, і це усе зникне…” – вилися
мислі в її гарячій голові. І їй здалося, що вона й справді в себе в
номері лежить в постелі, що їй сниться сон, ніби русалка випливла з
води, лащиться до Аристида, манить його красою при місяці, манить
піснею, й регочеться, -й лащиться, і от-от потягне його на дно моря.
– Час мені йти додому,- сказав Аристид, вставши з каменя.
– Не пущу! не пущу! Ти підеш до тієї циганки. Ти восьмий день до неї
топчеш стежку. Я висліджувала за тобою,- сказала Бородавкіна, хапаючи
його за руку.- Я наслідці ходила за тобою, оце впіймала тебе, посадила з
собою в човен. Не пущу! – аж крикнула Бородавкіна.
– Час спати. Мені вже спати хочеться. Дивіться, я позіхаю,- сказав
Селаброс і позіхнув на ввесь рот.
– Позіхаєте при мені! Позіхаєте в таку пишну нічі Дивіться, он місяць
пливе в небі. Море дрімає. Хвиля ледве б’є в берег. Тепло, розкіш!
Посидьте-бо зо мною, доки свіне. Не пущу! – сказала Бородавкіна.
Селаброс без церемонії встав з каменя й налагодився йти. Мурашкова
неначе прокинулась од важкого сну й кинулась бігти по піску поза
скелями. Напружені нерви одразу опали, як порвані струни. На неї напав
страх, їй здалося, що слідком за нею хтось гониться, от-от впіймає.
Трохи боязка дівчина тільки тепер зогляділась, що вона одним одна в
глупу ніч блукає між скелями над морем. Вона побігла по дрібних
камінцях, по жорстві. Ноги груз-ли по кісточки в кам’яну потерть, в
пісок.
Надя нестямилась, як вибігла возвозом нагору, їй здавалось, що вона
викрала чужу тайну, що її примітили, погнались за нею. На горбу мріла
Бородавкінова дачка в густій тіні волоського горіха. Двоє вікон,
освічених світом, ясно визначувались в густій тіні. Мурашкова кинула
очима на дачку, і їй неначе крізь сон здалося, що то якесь страховище.
Але незабаром перед нею замаячіли старі акації та абрикоси з рідкими
сукуватими гілками.
Надя вибігла на вулицю й опам’яталась. На вулиці було тихо, мертво,
тільки подекуди блимали неясні ліхтарі на стовпчиках. Серце в неї швидко
кидалось. Вона вхопилась руками за серце, спинилась і трохи не зомліла,
ледве встояла на ногах. Голова морочилась. Холод проймав її наскрізь,
неначе в пропасниці. Постоявши хвилину, Мурашкова насилу дійшла до
гостиниці, увійшла в кімнату, впала на канапу і схилила на спинку
голову. Руки впали на коліна, мов дерев’яні. Вона неначе замерла.
Двері в номер стиха одчинились. Увійшов Селаброс.
Очі в його блищали. Щоки червоніли, аж пашіли. Мурашкова глянула на
його й не поворухнулась.
– Добривечір, Надю! – сказав Селаброс по-грецькій ласкавим, солодким
голосом, що став ще ласкавіший од Мелодичної грецької мови.- Як я
сьогодні опізнився,- сказав він тихо.
Мурашкова не підвела навіть голови. В очах, в лиці виявлялась страшна
мука. Блискучі очі згасли. Лице було бліде. Вона була схожа на
підстрелену птицю, що зійшла кров’ю.
– Що з тобою, Надю? Чого ти така бліда? – сказав Селаброс і притулив
її руку до своєї гарячої щоки.
Мурашкова неначе стрепенулась: вирвала од його руку й схопилась з
канапи. Оступившись од його на ступінь, вона крикнула:
– Не зачіпай мене! Вийди з кімнати! Геть з кімнати! Селаброс і собі з
дива подався назад. Перед ним стояла неначе тінь Мурашкової: бліда, як
віск, та змізерніла. В неї уста стали білі, щоки запали, великі очі
пригасли. Але через хвилину в очах заблищав вогонь. Злість, помста,
ненависність так виразно виявились в тих блискучих очах, що Селаброс
оступився ще на ступінь од неї, вгадавши якусь велику турботу в душі в
дівчини.
– Надю І що сталося з тобою? Я не впізнаю тебе: ти стала страшна, як
смерть, а твої очі горять,-сказав Селаброс і на ступінь приступив до
неї.
Блискучі очі в Мурашкової знов неначе погасли, як зорі, що
несподівано закрились легкою прозорою хмаркою.
– Я стала страшна, як смерть? це… правда. Ти вбив мене на смерть! –
сказала Мурашкова якимсь глухим голосом. Вона не промовила, а неначе
прошепотіла ті слова.
Селаброс стурбувався: він догадався, що трапилась якась подія.
– Надю! тобі щось наговорили на мене, набрехали лихі люде,- обізвався
Селаброс.
– Я сама усе добре знаю, усе бачила! – несподівано крикнула Мурашкова
різким голосом.
– Що ж ти знаєш? Що ж ти бачила? – спитав Селаброс вже тихішим
голосом, що скинувся на голос винного школяра.
– Я знаю, що ти гуляв човном на морі з Бородавкі-ною, сидів з нею над
морем на камені, обнімав її, пригортав, цілував в шию, пив з нею…
І її різкий голос з кожним словом ставав тихіший і яа останніх словах
якось чудно зашипів.
– Я дала тобі свою любов, своє серце, пойняла тобі віри, як чесній
людині. Але за те я хочу, щоб і ти оддав мені всю свою любов, своє
серце, свої думи, усе твоє жи-воття, усього себе – мені й тільки мені. Я
бажала, щоб я мала право на твоє живоття, тільки я одна до смерті, до
могили, а ти…
Мурашкова повернула до його лице й очі боком і кинула на його скоса
погляд зневаги такий виразний, якого не можна замінити ніякими словами.
– Хто тобі сказав за це? Усе це неправда! – крикнув Селаброс.
– Прилетіла чайка з моря, закигикала над моїм вікном, і я вгадала той
крик: він мені за все сказав. Я чула голос з моря… Співала русалка. Я
спала… ні, не спала… Я стояла за скелею. Море тихе, місяць над
морем… ніч ясна… Онде човник припливає до берега. Ой, страшної Я
боюсь! – крикнула несподівано Мурашкова.- Русалка обняла його, хотіла
заманити в море, втопить…
Мурашкова говорила неначе крізь сон, стоячи боком до Селаброса, і
неначе пригадувала якісь страшні сцени. Думки в неї плутались, неначе
десь далеко блукали. Селаброс приступив до неї, взяв її за руку й тихо
повернув лицем до себе. Йому здавалось, що Мурашкова збожеволіла.
– Надю, серце! Що з тобою! Схаменись! Що ти верзеш? Чи ти спиш… і
говориш крізь сон, чи з тобою що сталося,- заговорив Селаброс тихим,
ласкавим голосом.
Мурашкова схаменулась. Туманом повиті очі блиснули. Вона крикнула не
своїм голосом:
– Ідіть од мене! Ідіть до Бородавкіної, цілуйте її оксамитову шию, її
щоки, слухайте її пісні. Ви двічі піддурили мене, двічі вбили мене! Ви
вмерли для мене, я мертва для вас.
– Надюі ну, прости мені на цей раз! Ніколи, ніколи зо мною цього не
буде. Вибач!
– Яз тих, що ніколи не прощають і не вибачають за зраду в коханні:
ніколи, до смерті!
– Надю, ти ж для мене вже рідна! – крикнув Селаброс.
– Я для вас тепер чужісінька! І буду чужа! Прощайте навіки! ніякою
жертвою вже не добудете мого серця.
Я оце тільки що була над морем, слідкувала за вами, усе-усе бачила й
тільки що оце прибігла в кімнату. Моя любов слідком ходила за вами, де
ступала ваша нога. Йдіть, не мучте мене. Я чую, що в моїх грудях
клекотить, душить коло серця…
Мурашкова застогнала, вхопилась обома руками за серце, неначе мала
вмирати. Селаброс вхопив стакан, налив води й подав їй.
– Ха-ха-ха! – зареготалась несподівано Мурашкова.- В неї шия повна,
біла, як у лебедя. В неї голос, як у сирени. А моя шия тонка, як у
чаплі, смуглява. Ха-ха-ха!- зареготалась істерично Мурашкова, й той
страшний регіт розсипався по тихій кімнаті, по тихому домі.
– На, лишень, випий води! – сказав Селаброс. Мурашкова вхопила стакан
і кинула його на підлогу. Стакан розлетівся на шматочки.
– Через вас я зазнала рай серця, через вас я зазнала й пекло й
пекельні муки. Ви мене дурили ідеалами. Ви фразер, граєтесь гарними
словами, високими ідеями, а я вам пойняла віри… Ви нікчемна людина,-
крикнула Мурашкова.- Я думала, що матиму в вас підмогу, знайду •поміч, а
ви…
Вона заплакала й згодом знов засміялась. В неї думки плутались, як в
тумані. Вона говорила, перемішувала ласкаві слова з лайкою та
прокляттям, то благала, то проклинала. Селаброс одчинив вікно, взяв
Мурашкову під руки, посадив на канапі й потихеньку вийшов з кімнати.
Лампа догоріла й погасла. Мурашкова сиділа в темній кімнаті на канапі
й дивилась в одчинене вікно. Вже надворі почало розвиднюватись. Вже небо
почервоніло. В вікно полився тихий світ. А Мурашкова не спала й не
дрімала і все сиділа неповорушно на одному місці.
Сонце зійшло й заглянуло в вікно. По столі, по канапі розсипалось
червоне проміння. Гарячий промінь впав на руки Мурашкової; вона неначе
прокинулась од сну. Думки заворушились в голові. Вона почала пригадувати
вечір, ніч, пригадала, як Селаброс приходив до неї, як говорив з нею…
Світ сонця полився в вікна широкими хвилями, залив усю кімнату і,
неначе хвилі свіжої води, протверезив нерви бідної дівчини. Вона встала
з канапи, перейшла кімнату й глянула на себе в дзеркало, що висіло між
вікнами над столиком. Глянула вона на себе – і не впізнала себе: лице
ніби мертве, щоки запали, уста білі, під очима синіли попруги, очі
згасли й запали.
За одну ніч Мурашкова зв’яла, спала з лиця й постарілась.
“Що мені тепер робити? Що почати? Серце розбите, життя загублене… Я
втратила любов. Не жити буду я, а тільки животіти й чевріть”,- подумала
Мурашкова, і в неї блиснула думка піти до моря й скочить з скелі в море.
“Навіщо жити? Навіщо мордуватись? Одна мить-і настане кінець моїм
мукам”,- подумала Мурашкова і вже одхилила двері в коридор.
Назустріч її увійшла горнична, сільська дівчина, і промовила:
“Добридень!” Голос живої людини впинив і втихомирив важкі думи.
Мурашкова вернулась в кімнату. Горнична вже наставила самовар і ставила
на стіл; вона глянула уа. Мурашкову, злякалась і промовила.
– З вами щось сталось! Ви нездужаєте.
– Справді, я трохи слаба,- обізвалась Мурашкова тихим, неначе
задавленим голосом.
Горнична побігла до Сані й дала їй звістку, що Мурашкова несподівано
заслабла. Прибігла Саня, глянула на Мурашкову і серцем вгадала, що на
неї впало тієї ночі якесь велике горе.
– Надю, ти розійшлася з Селабросом? Еге? – спитала Саня.
– Розійшлася й ніколи вже не зійдусь,- обізвалась Надя.
– Чого так? З якої причини?-спитала в неї Саня.
– Селаброс нікчемна людина,- обізвалась Мурашкова і тільки рукою
махнула в простір, але за усі події тієї ночі нічого не сказала.
Од того часу Саня не одходила од Мурашкової і часто ночувала в неї в
номері.
Через тиждень Мурашкова попросила собі місця вчительки в народній
школі в одному українському селі на Бес-сарабії, але швидко од неї
одібрали те місце. Мурашкова пішла в народ… За неї довго не було ні
чутки, ні вістки.

XIV

Минув тиждень, тиждень щастя й спокою для Сані. Комашко попросив
старих Навроцьких покористуватись вільним часом вакацій: їхати в Кишинев
і справить весілля. І Навроцькі почали лаштуватись в дорогу. А тим часом
в квартирі Навроцьких трапилась велика подія: Маня збунтувалась проти
своєї матері. Одного ранку Навро-цька випила чай. Після чаю Раїса
Михайлівна почала складатись в дорогу. Оглянулась вона сюди-туди – Мані
нема в кімнаті. Вона побігла в світлицю. Мані й там не було. Одчинила
вона двері в коридор,- її й там не було видно.
– Де це Маня?-спитала Раїса Михайлівна в Нав-роцького.
– Не знаю,- знехотя обізвався Навроцький, курячи _ цигару.-Тут була,
вертілася, та не знаю, де ділася,- сказав він словами пісні.
Навроцька одчинила вікно, глянула в парк: Мані нігде не було видно.
– Де це Маня? Що це за знак? -гукнула, вже сердито Навроцька.- Ти тут
сидиш і нічого не бачиш.
– Може, вовк з’їв,- обізвався байдужне Навроцький.
– Господи! Ще й дратується! Побіжи лишень в парк та пошукай! Щось
таке трапилось. Вона без мене ніколи й з кімнати не виходить. Набігли
сюди оті Комашки та Мурашки, наговорили-наказали усякої всячини, а вона
наслухалась. Ще дремене часом в Одес або й за Одес,- говорила вже
сердито Навроцька.
– Далеко не забіжить, бо трохи важка на ході… Та не бійся! Вона не
побіжить за Комашками та Мурашками! Не з її розумом та хистом бігти за
ними. Вона швидше дремене за Фесенком,- сказав Навроцький.
– Ой лишечко! Ще справді побіжить до Фесенка. Це твоя Саня їй чимсь
напхала голову. Вона не спить і не їсть – так побивається за Фесенком.
Навроцька підождала з годину, Маня не верталась. Навроцька послала
горничну над море, а сама побігла в парк. Маня й справді, закохавшись,