Іван Нечуй-Левицький. “Над Чорним морем”

неначе забула волю. Кохання часом наводить на стежку до волі, до
самостійності, розбуджує дрімаючу енергію. В Мані в душі вперше
заворушився якийсь несвідомий потяг до волі й самостійності.
Горнична вернулась і сказала, що нігде не видко Мані, а в купальні
купається сама Саня. Мані не було і в купальні.
-Боже мій! Щось трапилось! Це неспроста! -крикнула Навроцька.- В
церкві її нема, бо з церкви вже давно вийшли. Щось трапилось! Не дурно ж
Маня довго не спить, сидить коло одчиненого вікна до півночі, говорить
крізь сон, а часом і кричить.
Навроцька послала горничну в сукупні, неодгороджені сусідні садки, а
сама ще раз пішла в парк. Вона заглядала за кожне дерево, за кожний кущ.
І за густими кущами жовтої акації вона несподівано вгляділа шматок
Маниної сірої сукні. Навроцька розгорнула кущі. Маня лежала ниць на
траві в холодку, простяглась на усей зріст і читала книжку, поклавши її
на траві, ще й ногами пацала, як роблять малі діти й пастушки.
– Чи це ти? – крикнула Навроцька. Маня жахнулась, схопилась і сіла на
траві.
– А ми тебе шукали і над морем, і в монастирі. Наробила ти нам
клопоту… Чого це ти вийшла з кімнати, в мене не спитавшись?
Вивернулась на траві, наче дівка горнична, ще й ногами пацаєш! Це гарні
манери!
– Оце! хіба ж я так далеко зайшла? Саня як іде з дому, то нікого не
питає,- обізвалась Маня.
– Я ж так і казала: Саня, Саня… і скрізь та негодяща Саня. І ти
незабаром через неї станеш негодящою!- сказала сердито Навроцька.- А це
яку книжку ти читаєш?
Маня мовчала. Мати взяла книжку, глянула на заголовок і спересердя
шпурнула книжку через кущі. Вона од злості не догляділась, що то була її
книжка, з її підписом.
– “Нана” Золя. “Нана”! Пхе! яка гидотаї Де це ти її узяла? – спитала
Навроцька.
– В вашій шухляді в столику,- сказала байдужне Маня.
– Але столик був замкнутий! Я замкнула оце паскудство в столику.
– Ви забули на столику ключі, а я одімкнула столик і взяла книжку,-
сказала Маня.
– Ти одімкнула без мене столикі Ти, в мене не спитавшись, узяла
книжку! І за це тобі байдуже! А, ти погана зателепо,- говорила вже
сердито Навроцька.
– А чому пак не взяти й мені самій? Хіба я маленька?-говорила стиха
Маня.-Саня читає ж усе, читає такі гарні, такі цікаві книжки, а мені
чомусь не можна. Он і Комашко сміється з мене: казав Сані, що я й досі
на прив’язі в мами.
– Я ж казала, що ті Комашки та Мурашки – то моє горенько,- сказала
Навроцька.- Зараз іди додому! Не смій сама без мене виходити з горниць.
– Чого я піду в хату, коли мені й тут добре,- сказала Маня, вже
піднявши голос.
– Іди зараз, кажу тобі!-крикнула Навроцька.
– Ба не піду. Не хочу! – почала вже вередувати Маня.
– Йди, бо я батька покличу! – крикнула Навроцька. Маня трохи боялась
батька: вона з ляку встала й подибала слідком за матір’ю. Вони увійшли в
кімнату.
– Неначе нема тобі роботи в покоях. Он наготувала мольберт, пензлі та
фарби; і фарби вже позасихали, а ти й не думаєш кінчати розрізаного
кавуна,–сказала Навроцька.- На тобі пензель та малюй.
Мати подала пензель Мані. Маня кинула пензель об землю.
– Не хочу малювать! Остобісіли мені оці кавуни, огірки та човники,-
сказала Маня.
– Здуріла, чи що? Це все оті Комашки!-сказала мати.
– Не Комашки, мамо! – сказала голосно Маня. “Це все Фесенки”,-
подумала вона й трохи не заплакала, бо Фесенко вже три дні не приходив.
Він десь загулявся в компанії, а Маня щовечора плакала в постелі.
– На-бо й малюй!-сказала мати, повертаючи до неї мольберт.
– Не хочу! – вже крикнула Маня й махнула рукою. Рука зачепила
картину: розрізаний кавун дав сторчака додолу.
– Саня їздить гуляти, куди схоче, куди їй заманеться, а я мушу сидіти
дома та малювати якийсь бур’ян, якісь кавуни та салату,- сказала Маня.
Стара Навроцька з дива тільки очі витріщила на свою дорогу Маню.
“І ця піде проти мене, як заміж вийде,-думала Навроцька.- Вже й тепер
збунтувалась, зачула волю…”
– Чого це ти стала така вередлива! Що це з тобою таке сталось? -
говорила й бідкалась Навроцька.
Маня мовчала й держала в руках “Нану”. Вилазячи з кущів, вона не
втерпіла і таки загарбала книжку, що валялась на траві.
– Дай сюди книжку! – сказала мати.
– Нехай я передніше дочитаю. Така гарна та цікава книжка,- сказала
Маня.- Ви мені даєте такі книжки, що я тільки позіхаю з ними, а часом
таки й дрімаю, бо вони наводять сонноту. А Саня читає такі гарні та
цікаві книжки! Сані то й можна. А чом же мені не можна? І Надя читає
книжки, які схоче. А я хіба маленька?
Навроцька видерла книжку з рук в Мані, замкнула в столик і почала
напучувати та говорити Мані мораль, сердилась, верещала. Маня й собі не
спускала. Коли це за перегородкою хтось заговорив. Навроцька замовкла:
було чути голос Фесенків, Маня засміялась.
– Зачеши голову! Ходім в горницю! Фесенко прийшов,- говорила
Навроцька нищечком і кинулась до Мані, щоб дещо поправити на їй.
Вони увійшли в світличку. Фесенко, свіжий, причепурений, прискочив до
Мані і подав їй букет з резеди: в середині букета стриміли нарциси.
– А бачте, я таки достав нарцисів для вас. Обіцяв і достав,- сказав
Фесенко до Мані, подаючи їй букет. Навроцька й Маня з дива витріщили очі
на нарциси. Маня насилу вдержалась, щоб не поцілувати тих нарцисів.
– Спасибі вам! – сказала вона й понюхала букет. Сухі нарциси
зашелестіли, торкаючись об її ніс. Вона полапала їх пучками.
– Де ви достали нарцисів літом? – спитала в Фесен-ка Навроцька.
– Вже де достав, то достав, а свого слова додержав,-• сказав Фесенко.
– Це нарциси не натуральні, а роблені,- несміливо обізвалась Маня.
“Як і моя любов до тебе ненатуральна”,- подумав Фесенко й зараз
попросив в батька й матері Маниної руки.
В Мані аж голова запаморочилась. Вона трохи не впала на канапу.
Фесенко передніше за все обернувся до Нав-роцької, бо знав, що вона
держить за ним руку.
“Щось трохи швидко він оце сватається; якось не дуже припадає воно до
етикету. Але ж жених – як цяцька… Трохи хапане його сватання. Але ж
Маня його любить. Треба давать згоду”,- подумала Навроцька.
– Я з дорогою душею згоджусь, як Маня згодиться,- сказала Навроцька і
трохи не облизалась.
– А ви, Харитоне Кириловичу?-спитав Фесенко в Навроцького і дививсь
на його очима, як кіт на мишу.
– Я, гм… угу… еге,- жував Навроцький, а потім промовив:
– Як Маня схоче. Про мене; нехай буде так, як Маня бажає.
Маня слухала усе, ніби крізь сон.
– А ви, Маріє Харитонівно, чи надарите мене щастям? – спитав у Мані
Фесенко.
– Коли мама й тато хотять, то й я згоджуюсь,- насилу промовила Маня
крізь сльози.
“Слава богу! Теперечки двадцять п’ять тисяч моїі А вже я поти не піду
до вінця, поки стара не дасть векселів в мої руки… Перед вінцем
так-таки й скажу, що не піду вінчатись, поки стара не дасть векселів.
Стара скупа. З нею небезпечно церемонитись”,- думав Фесенко.
“Ну, Харитоне Кириловичу! тепер начувайся! Маєш два зяті, як два духи
коло себе: один “одесную”, другий “ошую”; один світлий, другий темний!
Як я носитиму тоді свою машкару? Оце! Овва! Гм. Хіба вже жінка
навчить…” – думав Навроцький і поклав руку на стіл, а його товстий
палець почав здорово молотить по столі. Жінка глянула на той палець:
вона догадалась, що те Фе-сенкове сватання не припало до вподоби
старому, і насупила брови.
“Молоти, молоти, а буде таки по-моєму, бо сватають мою Манюсю, а не
твою Саньку”,- подумала Раїса Михайлівна.
– Який я тепер щасливий! який щасливий! -крикнув патетично Фесенко,
і, вдаривши себе долонею в груди саме проти серця, він підвів здорові
очі вгору, зирнув на стелю, закотив очі під лоб, а потім чогось витріщив
ласі очі на Навроцького, неначе говорив: знай, мовляв, який я тепер
щасливий.
Навроцький тільки дивився на Фесенка своїми тихими, спокійними очима
й неначе говорив: іди ти к дідьку з своїм щастям; мені байдуже за твоє
щастя.
– Маю надію, що й моя Маня буде щаслива за вами,- сказала Навроцька.
– Я для щастя Марії Харитонівни і недоїдатиму, і недосипатиму; буду
працювати до кривавого поту, аби ви, Маріє Харитонівно, були щасливі! -
репетував Фесенко, поклавши обидві долоні на широкі груди.
– Який же день призначите ви для нашого весілля?- спитав Фесенко,
ласкаво поглядаючи на Навроцьку, бо йому дуже хотілося хоч би й зараз
стати під вінець, щоб хутчій забрати Манині гроші. Навроцька трохи
здивувалась. їй було чудно, що Фесенко так швидко заговорив за весілля.
Вона задумалась.
“Ні сіло ні впало, а він вже й про весілля… Трохи незвичайно, не
по-аристократичному…” – подумала вона й обернулась до Навроцького.
– Я… я… не знаю. Як ти радиш, Харитоне Кириловичу? – спитала вона
в чоловіка.
Харитон Кирилович перевів з Фесенка на неї свої тихі очі. На його
виду був такий вираз, як на білому листку паперу.
– Гм… Угу… Гм…-замукав Навроцький.-Про мене… Як ти хочеш, так
і роби: вволяй свою волю. Про мене, справляй хоч і двоє весіллів разом.
Навроцьку взяла злість.
“Комашко сватав Саню, то він, як опечений, схопився з місця й трохи
не заспівав над морем, а тепер тільки баньки витріщив, неначе не його
дочку сватають. Ет! – подумала Навроцька.- Не радий такому чудовому
женихові”.
– Мені здається, що к весіллю доведеться довгенько готуватись:
знаєте… я не думаю вінчати своєї дочки на галай-на балай, хапаючись,
як тепер вінчаються оті стрижені панни: бачте… етикет…-сказала
Навроцька з поважною міною.
“Дідько б тебе взяв з твоїм етикетом! Коли б часом через твій етикет
не втекли од мене двадцять п’ять тисяч… Треба добре крутить крутія
перед цією бабою!” – подумав Фесенко.
– Так воно, так, Раїсо Михайлівно! Ваша свята правда! етикет
передніше за все… етикет – поважне діло,- сказав голосно Фесенко.
– Та й я так думаю,- обізвавсь батько.
– Я й сам так думаю… Ті… ті стрижені усе вінчаються хапаним
вінчанням: в чому стоять, в тому й вінчаються,- обізвався Фесенко й
спустив очі додолу, неначе, господи, як засоромився.
Маня, почувши, що вже говорять за її весілля, почала плакать, певно,
на радощах. Сльози лилися по її щоках, як ллються сльози в нервових
пещених дітей, їй замандюрилось, щоб весілля було зараз, таки зараз,
того-таки дня, а мама верзе за якийсь там непотрібний етикет. Ма-ня
вийняла хусточку й притулила до очей. Мати вгляділа, схопилася з місця,
побігла до неї, обняла її голову й притулила до своїх грудей. Фесенко й
собі схопився, прибіг до Мані й почав її заспокоювать.
А батько сидів, навіть не лупав очима й байдужне дивився на ту неначе
театральну сцену. Усі вони чогось здавались йому ляльками, згрупованими,
як на сцені, зовсім по-театральному.
– Маню! моя дорога Маню! чого ж ти плачеш? – розвеселяла мати свою
мазану дочку.- Не плач, серце! “Я тобі дам варення”,- хотіла сказати
Навроцька, але схаменулась.-Маню! піди з женихом над море та прогуляйся.
Харитоне Кириловичу! одягнись лишень та побіжи з ними на прогуляння.
Харитон Кирилович сидів, дивився й навіть не кліпнув очима, неначе це
не до його стосувалось і не од його . залежалось, а од когось іншого.
Жінка скоса глянула на його і вгадала, що він і з місця не рушить. Вона
пішла в кімнату, одяглась, винесла й Мані капелюш та зонтик і повела
Маню та Фесенка на прогуляння на свіже повітря, як маленьких дітей: вона
таки трохи боялась пускати саму Маню з Фесенком над вільне море.

XV

Навроцькі з Великого Фонтану вернулись до Кишине-ва. Раїса
Михайлівна, напившись ранком чаю, сиділа в своїй просторній, але низькій
світлиці й думу думала, схиливши голову й згорнувши руки. Здавалось,
ніби вона задумалась над якимсь світовим питанням. Скупа Навроцька усе
позакривала й позатулювала в своїй світлиці од сонця, од мух, павуків
та… од гостей. Мебіль була понакривана білими покрівцями. Щоб гості не
збавили стола перед канапою гарячими стаканами, Навроцька застелила його
жирардівською жовтою скатертю; поверх неї застелила стіл дорогим килимом
з розкішними квітками; щоб не замазавсь і той килим, вона накинула на
його тонку дорогу прозору плетену скатерку, а щоб і та скатерка не
замазалась, попідкладала під лампу, під попільничку, під скриньочку з
сірничками малесенькі білі салфеточки. Такі салфеточки лежали
напоготові, розкидані на столі, для мисочок з варенням для гостей. Той
замотаний в покривала стіл гості звали дорогим жертовником для убогих
жертв… Усі стіни в кімнатах були обвішані картинами Маниної роботи.
Картини стояли навіть по всіх кутках на столиках. Золочені рами,
канделябри по стінах, здорові дзеркала були закутані од мух в тонкий
мушлин. В світлиці сиділа не закутана в покрівці тільки сама Навроцька.
Вікна були позавішувані од сонця білими, як сніг, шторами. Через штори
лився в світлицю світ білий, істино неначе од снігу взимку. В світлиці
було біло, чисто, але мертво, неначе на тих планетах, де вже погасло
тепло, де вже тільки чистий, білий сніг вкрив усе, навіки померше
живоття. В світлицю вийшов старий Навроцький з цигарою в руках в старому
засмальцьованому халаті, в туфлях. Туфлі ляпали по підлозі й закочували
чисті килимки-доріжки.
– Харитоне Кириловичу! передніше за все – не закочуй килимів
туфлями… Он оглянься лишеньї – сказала
Навроцька.
– Еге! А потім… що? – спитав старий.
– Харитоне Кириловичу! сядь та поговоримо. Час готуватись до Саниного
вінчання,- сказала Раїса Михайлівна.
Навроцький налагодився вгніздитись в кріслі. Навроцька крикнула на
його.
– Не сідай! замажеш чисте накриття. Дивись! он твій халат протерся
ззаду й заялозився. Візьми з спинки крісла плетену салфеточку та кинь
під себе.
Навроцький мовчки зняв салфеточку, простелив на кріслі і як почав
вгніжджуватись в крісло, то зібгав і зсунув її в самий куток.
– Як-бо ти сідаєш? Ти ж зсунув салфетку! Простели” бо гаразд! ти
робиш шкоду походя,-говорила Навроцька.
Навроцький оглянувся позад себе й трохи підсунув під себе зібгану
салфетку.
– Гм… ця мебіль, мабуть” поставлена задля того, щоб на неї не
сідати, а тільки дивитись,- муркнув він собі під ніс.
– Як будемо справлять Санине весілля? – спитала в його Навроцька.
– Та будлі-як. Гм… Як же його справлять? – обізвався Навроцький.-
Як на мене, то аби повінчати молодих.
– Як то як-небудь справить весілля? Треба передні-ше порадитись,
треба ж скласти програму, чи що. Цього діла не можна робити назря, не
обміркувавши,- сказала Навроцька.- Я не думаю справляти такого
нігілістичного весілля, яке справляють для стрижених паннів.
– Гм… Гм… м… м… Нігілістичне весілля непогана річ, бо…
гм… дешево коштує. Навіщо й справді ті дорогі витребеньки? – обізвався
Навроцький.
– Давай лишень гроші, не теревень! Треба купувати фату, гірлянду,
букети, стрічки, кокарди, набирати на вінчальну сукню,- заговорила
Навроцька.
– Я не думаю вінчатись в білій сукні, в фаті та усяких там
традиційних витребеньках,- обізвалась в одчинені двері з своєї кімнати
Саня.
Та кімната, де спали Саня та Маня, була схожа на монастирську келію.
Вікна виходили в старий садок. В вікнах були вправлені густі залізні
решітки, переплетені доволі густо, як і в усіх кімнатах, що були од
садка. Дім Навроцьких стояв на краю міста; за ним йшли з гори в глибоку
долину садки та виноградники. Од злодіїв та розбишак ще в недавні часи в
Кишинові й справді було зовсім небезпечно.
В кімнаті в паннів було сливе поночі. Здорові волоські горіхи
закривали небо, не пускали світу в невеличкі вікна.
– А як же ти думаєш вінчатись? – спитала в Сані Навроцька.
– Як можна простіше, без усякого параду,- обізвалась Саня.
– Та йди ж сюди та поговоримо! Не гукати ж мені до тебе в другу
кімнату,- сказала Навроцька, але Саня чомусь не виходила.
– Йди-бо сюди, моя дитино! – загомонів Навроцький. Саня вийшла й сіла
в куточку.
– Невже ти й справді не думаєш надівати фати та гірлянди? -спитала в
Сані Навроцька.
– Ні, не думаю держатись цього допотопного звичаю: надіну чистенький
убір та й повінчаюсь в йому,- сказала Саня.
– Добре! чудової Я не хочу, щоб з мого дому виставляли себе напоказ
людям якісь нігілістки,- обізвалась вже сердито Навроцька.
– І мені не хочеться виставляти себе напоказ в фаті та гірляндах,
неначе на всесвітній виставі фабрицьких виробів,- сказала Саня.
– В мої часи дочок не питали, в чому й як вони будуть вінчатись,-
сказала Навроцька.
– А в наші часи варто б спитатись і в дочок,- сказала Саня.
– Саню! не дражни мене. Я шанувала й чтила свою маму. В Кам’янці без
своєї матері або без гувернантки, панни Марисі, я не сміла нікуди
ходить,- сказала Навроцька.
– Сказати правду, тоді були смутні, варварські часи. Хвалить бога, що
вони минули,- сміливо сказала Саня.- Женщини повинні мати стільки права
на вільну волю, як і чоловіки. Женщина до цього часу була невільницею,
запертою, трохи не закутаною в покрівці так, як оця мебіль в світлиці.
– Може, ти думаєш вінчатись на передмісті, за містом, в тій церкві,
де вінчаються стрижені панни? – крикнула Навроцька.
– Атож! Таки й думаю там вінчатись. Ви вгадали мою думку,- сказала
Саня.
– Говори ж з нею! – кричала Навроцька до Навро-цького і тільки руки
розвела.
В Кишинові й досі є давній звичай: як священик обводить молодих в
вінцях кругом аналоя, то перед веде поперед священика мати молодої з
убраною в квітки свічкою в руках. Навроцькій дуже хотілось виступити
прилюдно в тій ролі, в багатому уборі, в брильянтах, і доконче в соборі.
Саня очевидячки ставила діло так, що старій Навроцькій не довелось би
виставити свої діаманти перед людьми.
– Чого ж ти мовчиш, неначе не до тебе п’ється? – говорила Навроцька
до мужа.
– Бо таки не до мене. Мені байдужісінько, хоч вінчайтесь будлі-де,
хоч і в Бендерах, аби повінчались,- обізвався Навроцький і пустив дим з
цигари через увесь стіл.
– Саню! вінчайся в соборі, бо ми на смерть полаємось,- обізвалась
Навроцька, і в неї губи затрусились, а щоки зблідли.
– Незащо в світі не буду вінчатись в соборі! Я не люблю виставляти
себе напоказ,- сказала спокійно Саня.
– Я виїду в Одес, втечу од твого весілля. Не доводь діла до скандалу!
- говорила Навроцька, згорнувши руки, і в неї груди піднімались високо;
вона важко дихала. Нав-роцький бачив, що непереливки.
“Треба пускатись на дипломатичні хитрощі; нічого не поможе”,- подумав
старий.
– Вінчайся, Саню, в якій-небудь міській церкві, коли не хочеш
вінчатись в соборі,- обізвався він.- Нехай буде ні по-твоєму, ні
по-материному.
Саня осіла, бо заговорив батько.
– Добре, тату. Я повінчаюсь в міській церкві, не на передмісті. Але
не хочу, щоб був бал з музиками,- сказала вона.- Фати, гірлянди, білої
сукні з шлейфом я зроду не надіну.
– І я цього не люблю,- сказав Навроцький.- Грошей багато на це треба.
– Етикет і не потребує музик та балу. Бал з музиками тепер в
аристократів дають згодом потім,- сказала заспокоєна Раїса Михайлівна.
Через тиждень Саня й Комашко повінчались в місті в церкві, що стояла
в самій середині города, але не в соборі. Саня вінчалась без фати та
гірлянди, але стара Навроцька таки носила свічку кругом аналоя поперед
молодих в~ . багатому шовковому убранні, в золоті та в діамантах. Ве- .
черя була багата. За столом прислуговували найняті лакеї в фраках та
білих рукавичках. Скупа в будні, Навроцька розщедрювалась, коли треба
було показати себе перед людьми.
Після вечері Комашко й Саня виїхали на якийсь час на Великий Фонтан.
Вернувшись згодом в Кишинев, Комашко й Саня найняли собі маленьку
квартирку й обставили її сяк-так на недовгий час. По обставі було знать,
що вони не думали довго засиджуватись, а були напоготові незабаром
знятись з місця. Тільки й красила їх житло бібліотека Комашкова. В неї
було зібрано усе, що було надруковано по-україн-, ській, що тільки
стосувалось до України.
Саня мусила таки вивчити курс куховарської справи, щоб часом не
наварити борщу з огірками. Вона мусила найти дорогу куховарку й
вивчилась од неї варити борщ, смажить печеню й готувати усяку страву.
Тим часом Комашкові вороги не дрімали. Була половина вересня. Раз
якось Комашко й Саня перед вечірнім чаєм пішли в виноградник їсти
виноград. Літо догорювало. Стояла остання суша. Жара не спадала. Сонце
стояло низько на заході. Небо було чисте, глибоке, темно-синє, а кругом
неба внизу над горами йшла широка смуга, неначе широкий пояс, знизу
червонувата, ніби розпечена в жару; вище колір фіолетовий переливався з
жовтим і зливався з темно-синім небом. Небо було схоже на синю
велетенську перекинуту чашу з розпеченими в вогні краями. Гарячий
колорит неба гармонізував з гарячим коханням в молодих мрійних душах
ідеалістів. Надворі було тихо. Мирнотою й спокоєм повівало од широких
долин, од садків. Спокій та мирнота була і в серці молодих людей. І той
спокій був для їх ще приємніший після пережитих турбот. Комашко й Саня
сиділи під старими волоськими горіхами, дивились на^ широку долину, на
круті гори, засаджені виноградом, милувались гарячими кольорами
південного неба. Комашко розказував Сані план своєї літературної роботи
на українській’ мові, котру він виготовлював для галицького журналу.
До їх підступив гімназіальний надзиратель і привітався з ними.
– Вікторе Титовичу! вас просить до себе директор, та , ще й зараз. Я
був у вас в квартирі, та не застав вас,- сказав надзиратель.
– Зараз іду,- сказав Комашко.
Саня стривожилась, її душа неначе чула щось недобре. Мовчки дійшли
вони додому. Саня Зосталась дома, сівши кінець столу й задумавшись.
Комашко побіг до директора. Директор гімназії був родом слов’янин з
хорватів, син давнього сербського емігранта, хитра людина, в душі, в
пересвідченнях ліберальна, але він вмів носити консервативну машкару, як
ніхто в світі. Він не любив Комашка за самостійність його вдачі, за його
завсідні сперечання й опозицію і… за його чесність. Чесних вчителів
директор просто-таки проганяв, бо вони йому заважали у всьому. Директор
сам був нечесний кар’єрист і сприяв дітям багатих панів, а біднотою
нехтував і за малу провину виганяв з гімназії [або давив; скарбові гроші
клав у свою кишеню без церемонії. Це був з тих директорів, котрих
наслали, щоб в окрузі викурити ліберальний дух звісного славного
Пирогова].
– Вікторе Титовичу! я достав бомагу з Одеса од попечителя, дуже
неприємну для вас. Ви повинні шукати собі місця деінде,- сказав
директор.
– Можна мені прочитать ту бомагу? – спитав Комашко.
– Не можна, та й нема в тому ніякої потреби. Ви вчите дуже добре,
нігде правди діти, але не можете бути педагогом. [Ви в гімназії
силкуєтесь підняти й розвити особистість, говорите скрізь про право
людської особистості, хочете розвити самостійність характеру, енергію,
волю й розум в молодих людях. Годі вже нам їх розвивати 1 Маємо цього
через верх. Тепер час не розвивати, а завивати, й придушувати, й
придержувати самоволю молодіжі.] Ви тутечки зовсім не на своєму місці:
тепер інші в нас заміри, а ви тільки заводите в нас плутанину. Ви
ідеаліст, мрійник. В вас потяг і напрана небезпечні, шкідливі, бо
мрійні…
Директор говорив поважно й докторальне, але його “здорові турецькі
очі осміхались, губи ледве вдержувались од сміху. Він умів добре носити
машкару, бо був з головою добре закутаний в машкарадне убрання.
– Невже педагог повинен не розвивати, а забивать памороки? Це мені
дивно… Звідкіль це така напасть на мене? Це, певно, махінація
Фесенкова? І той нечесний чоловік, хто йому йме віри,- сказав Комашко
сердито.
Директор почервонів і надувся, як індик.
– Фесенко тут ні в чому не винен. Ви прочитали в однім класі уривок з
української думи про Хмельницького, ви пишете в наші і в галицькі
журнали. Ви не на місці в нашій гімназії. Переходьте на північ, а як ні,
то вас силою переведуть над Біле море… Ви йшли усе проти мене,
сперечались зо мною, в усьому мені спротивлювались; завжди ставали мені
в опозицію. [В кінці усього ви винні, бо... вас люблять ученики. Цей
гуманізм... гм... недобра річ... Ви проповідуєте гуманну педагогію, а
нам треба педагогів суворих, жерстких. Якби вас ненавиділи, це був би
добрий знак для вас: ми б вас ще держали. Ви чоловік талановитий, ваше
слово має вплив, і цим, ви небезпечні. Якби ви були тупий чоловік, ми б
вас ще держали; тупиці не страшні; але ваш розум, ваша
енергія...-Директор розвів руками і не договорив.]
– Коли такі ваші принципи, то я маю за безчестя служить вкупі з вами.
Ви ославили мене перед вищою вла-стю, ви засудили на смерть усю мою
практичну діяльність в житті,- сказав Комашко й вийшов.
Директор почервонів. Він зараз написав ва усю розмову в Одес.
Невеселі думи думав Комашко, вертаючись од директора додому; він
знав, що директор думає одно, говорить друге, а робить трете. “Та чи
один же директор? – думав Комашко.- Десятки, сотні інтелігентних людей
думають і роблять так само. Кругом себе бачу я тільки фальш і машкари,
машкари й фальш [не лінивство навіть, а стидку байдужність або гніт
зверху і задавленість внизу. Усе виставляє або машкару напоказ, або
притаїлось, дрімає поволі і по неволі дрімотою мислі, або ганяється за
поживою, за честю. Якийсь чорний хаос скрізь бачу я в сучасному житті;
темрява вкриває наш пишний край і не пускає світу. Скрізь повіває чимсь
мерзлим, вогким, як з глибокої мокрої ями. Але бачу, що вже блищить світ
вольної європейської мислі... і він освітить той хаос і виявить усі
темні його закутки. Засвіти ж, світе мислі, в тій імлі і розжени чорні
хмари! Засяй гарячим сонцем і поведи за собою пишний, літній день. А з
тобою, сонце, і життя, і світ, і тепло, і радість, і ниви, важкі
колосом, і луги квітчасті, і роса свіжа, і пишні погожі дні... Не вмирає
моя надія...]
А тим часом Комашко почув, що в його серці щось ніби закипіло, кипить
і не перестає… Він почутив, що в його душу, добру зроду, запала злість
[ненависність до порядків, як падає грязь, кинута навісною рукою на
чистий кришталь, і псує дорогий кришталь...
Через два дні вночі жандарми прийшли в квартиру Комашка трусити;
перетрусили усе, перевернули усе догори, забрали усі українські книжки,
навіть українські ноти...]
Комашка вивезли на далеку північ, над Біле море. Са-ня не плакала й
не побивалась: поїхала на вищі курси в університет.
Минуло чотири роки. Комашка вернули з Архангельської губернії, бо на
йому не знайшли ніякої провини. Саня тим часом скінчила педагогічні вищі
курси й стала вчителькою в одному місті над Чорним морем в жіночій
школі, а потім завела свою приватну гімназію для паннів. Вона мала на
думці розвивати паннів, підняти в їх розвиток розуму, просвітить темний
світогляд і прокласти для женщин стежку до жіночого питання і до
свідомості за права женщини…
Комашко, вернувшись в рідний край, мусив жити приватними лекціями й
приватною службою…
В Галичині склалось жіноче товариство. Галичанки видали в світ свою
першу спільну літературну працю “Перший вінок”. Здається, ні одна книжка
не втішила так Сані, як той “Перший вінок”, виданий жіночим товариством.
Вона бачила, що жіноче питання і на Україні і ‘ в Галичині стає ділом не
пустим.
В літні, вільні од праці місяці Комашко й Саня часто їздили на Малий
та Великий Фонтан, любили оглядати ті мальовничі місця, ті скелясті
береги над морем, де вони зазнали стільки страждання й радощів серця.
Кожне місце наводило їх на якусь приємну згадку. Після пережитих турбот
та тривог ті недавні часи стали вже ніби такими давніми.
– Люблю вас, милі, рідні береги Чорного моря! Куди гляну, скрізь
неначе бачу ніби розсипані по берегах сліди мого сміху й моїх мук серця.
Тут народилася й зросла моя любов: тут я знайшла своє щастя. Ніколи не
забуду тебе, синє море! – говорила Саня, гуляючи з Комашком понад морем
на Великому Фонтані.
Восени через два місяці після Саниного весілля приїхав до Навроцьких
Фесенко. Навроцька хотіла одкласти Манине весілля на М’ясниці, після
різдва, але Фесенко й Маня доконешно хотіли вінчатись восени. Навроцька
му-сіла вволити їх волю. Щодо вінчання та весілля, тепер була її воля.
Вона закомандувала, щоб молоді вінчались в соборі, щоб їх вінчали три
священики, щоб співав архієрейський хор та щоб була ілюмінація коло
собору.
Коло собору зробили ілюмінацію. Портик собору, по-довжасті сходи були
заставлені світлом. Навроцька убрала Маню в білу атласову сукню, в фату,
в гірлянду; сама убралась в дорогу шовкову блакитну сукню, начепила усі
свої діаманти. Вона купила здоровий дорогий ставник, щоб носити кругом
аналоя поперед молодих, оповила ставник гірляндою з рож, прив’язала на
його кокарду з дорогих червоних та білих стьожок. Стьожки досягали трохи
не до землі.
“Тепер же ми покажемо себе й дочку перед усією молдавською
аристократією!”-думала Навроцька, оглядаючи розкішний убір на Мані.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Листопад 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 12345
6789101112
13141516171819
20212223242526
27282930  

Підписка

  • Цікаве