Іван Нечуй-Левицький. “Над Чорним морем”

Вже Маня убралась до вінця. Тільки що Навроцька хотіла вивести Маню в
світлицю, Навроцький покликав ЇЇ в свій кабінет. В кабінеті стояв
Фесенко.
– А що, Раїсо Михайлівно! Як буде з приданим Мані? Я хочу, і Маня
хоче, щоб ви зараз видали мені до рук усі векселі на двадцять п’ять
тисяч.
– Задля чого це? та ще в такий час?.. Мені тепер не до того… Гм…
це якось чудно: ніби ви не ймете мені віри…- говорила, запикуючись,
Навроцька.
– Це, бачте, буде безпечніше,- обізвався Фесенко твердим, хоч і
делікатним тоном, ще й поклонився Нав-роцькій дуже ввічливо й
звичайненько.
– Гм… гм… Одначе така недовірність од вас мене шокірує. Я ніколи
не ламала свого слова; це надто вже незвичайно… Я цього од вас не
сподівалась,- сказала
Навроцька, дуже скривджена.
– Як хочете. Дайте векселі, бо інакше я не піду з Манею вінчатись.
Цього й Маня бажає. Дім нехай буде і, ваш, а гроші Манині, і я передам
зараз Мані усі векселі,,- сказав Фесенко і знов поклонився дуже-дуже
звичайно й делікатно. Тон його мови був солодкий, але завзятий.
“Нещира, нечесна людина! Я помилилась. Він піддурив мене”,- подумала
Навроцька.
Усі в кабінеті стояли, й мовчали, і мовчки дивились одно на одного.
– Чого ж ти мовчиш? -гримнула Навроцька на Навроцького.
– Гм… Угу…- муркнув Навроцький і здвигнув плечима.- Нема чого
мені й говорити: гроші не мої, а ваші.
Тим часом в світлиці гості ждали. Молода стояла убрана й плакала.
Навроцька думала-думала, а потім витягла з камода векселі й дала їх,
одначе, не Фесенкові, а Мані. Маня мовчки передала їх Фесенкові.
Навроцька впала на крісло й трохи не заплакала. Опам’ятавшись, вона
вийшла до гостей. В неї ледве стало сили поблагословити молодих. В собор
вона вже не поїхала. Не довелось їй носити свічки кругом аналоя.
Уквітчана, обвита стрічками свічка, стояла в кутку на столику, мов
покинута сирота;
стрічки висіли аж до помосту й неначе сміялись з Навро-цької веселими
гарячими кольорами.
Фесенко згодом швидко пішов вгору. [Він був негодящим педагогом. Про
те знало начальство, знали товариші його, знали й школярі. Але він стояв
за форму в гімназії, за сувору дисципліну, а шпіонство на товаришів
заверша-ло діло...]
Мурашкова взяла собі місце в народній школі в одному українському
селі над самим Дністром, вивчила добре українську мову, стала
націоналкою, робила просвітнє діло завзятуще й мала добрий вплив на
школу за поміччю народної мови. Але через років два прийшла несподівано
од директора шкіл бомага: Мурашкова втратила місце в школі “без
обьяснения причин”.
Після того вона десь ніби щезла. Ніхто не знав, де вона ділась; не
знала навіть її мати. Минув рік, минув другий – Мурашкова навіть ні разу
не дала за себе звістки матері. Стара Зоя питала й перепитувала в людей,
перечитувала газети – ніхто нічого не чув за її дочку.
Четвертого року восени Надя Мурашкова несподівано приїхала вечірнім
поїздом до матері. Вона увійшла в покої. Мати глянула на неї й насилу
впізнала. В неї руки були чорні, як у селянки, лице було худе, змарніле,
очі глибоко позападали і неначе згасли. На їй була старенька одежа.
Мурашкова кашляла сухим кашлем.
– Мамо! які ви стали старі! – сказала Мурашкова якимсь подавленим і
слабим голосом.
Стара Зоя на слова дочки тільки головою кивнула. Вона плакала. Дочка
дивилась на неї байдужними очима.
Зоя повела дочку в її кімнату. В кімнатці усе було по-давньому: ті
самі широкі канапи, обкладені м’якими качалками та подушками, ті самі
пістряві квітчасті килими… В куточку перед образом світилась лампа.
Зоя внесла самовар. Вона посадила дочку на софі, налила чаю, поставила
перед нею варення. На Надю Мурашкову повіяло спокоєм та мирнотою дитячих
літ. їй здалось, що вона жила якимсь іншим, не тутешнім життям, була
десь в іншому, не тутешньому світі, а тепер неначе знов удруге вернулись
її дитячі літа. Думи її перелетіли в ті щасливі часи, коли вона не
зазнала життя з його радощами і з його горем. Надя сиділа, схиливши
голову, задумалась, і сльози покотились по її блідих опалих щоках.
– Де ти була? Чом ти не подала за себе звістки? — спитала в неї
мати, і горе чулось в її старечому голосі.
– Була вчителькою в селі, а потім пішла в народ. Де я була, за те
мене, мамо, не питайте. Я служила народові,- сказала Мурашкова й
замовкла.
І знов полинули її думи в недалеке минувше. В Кімнаті в матері було
так само, як було колись передніше. “Все по-давньому… Тільки я тепер
не та стала… Була сила, було здоров’я. І скільки сили й я почувала
тоді в собі! Була сила, надія, завзяття, були мрії, ідеали, манячі до
праці, корисні для людськості. А тепер… Моя доля пропала, серце навіки
розбите, любов зникла, серце вмерло, здоров’я впало…” – снувалась
думка в Мурашкової.
Зоя через силу пила чай, неначе то був гіркий полин, і вдержувала
сльози, що були гіркіші за полин. Вона вже нічого не питала в дочки, бо
знала, що нічого не допитається.
Прийшла старша Надина сестра, що вже давно вийшла заміж. Щоб
розвеселити Надю, мати й сестра почали розказувати за її товаришок, за
знайомих. Надя дивилась на їх байдужними очима і тільки кашляла.
– А Селаброс вже два роки як оженився; взяв багату молдаванку, а за
нею взяв село над Дністром; тепер він багатенький, вже не служить в
банку,- сказала Надина сестра.
– І, певно, стане швидко банкіром в Одесі,-з гірким осміхом
обізвалась Мурашкова.- Пуста людина, але за себе добре дбає! Я за це
довідалась, та, на моє горе, вже пізно…
І знов похилила вона голову низько й не слухала, за що їй говорили
сестра та мати. “За все, про все мені байдуже! – думала вона.- І хочу
думати, і не можу: думки мої рвуться, як стліла нитка…”
Настала рання весна. На Великдень прибули в гості до Мурашкової Саня
й Комашко, прочувши, що вона вернулась слаба додому. Надя вже через силу
ходила.
Абрикосовий садок старої Зої зацвів. Саня й Комашко вивели Надю в
садок і посадили під абрикосами. Година була тиха та тепла. Старі
абрикоси були облиті біло-рожевим цвітом од верху і до низу. Через рідкі
гілки синіло чисте ясне весняне небо. Світ сонця лився через білий цвіт
абрикосів, і по синьому небі, як по шовковій синій тканці, ніби були
розкидані білі, обсипані цвітом гілки, білі букети, білі віночки. В
повітрі пахло весною. Теплий вітрець будив нерви, будив живоття. Бруньки
на волоських горіхах вже набубнявіли й розливали наркотичний аромат.
Брость на кущах вже зеленіла.
Надя глянула вгору на синє небо, ніби заткане білими взірцями. І синє
небо, і заквітчаний білим цвітом садок усе дихало духом весни, ворушило
нерви, тривожило серце. Надя й сама незчулась, як згадала Селаброса,
його пишні очі, червоні уста, згадала любов до його, що народилася в
такий самий весняний час, при такому самому наркотичному повіванні
весни.
“Нащо я тривожу свою душу? Нащо тривожу замер-ше серце? Минуло,
минуло моє щастя 1 А що минуло, те ніколи не вернеться”,- подумала Надя.
І дві сльози, як дві краплі роси, покотились по її блідих щоках.
Зацвіли садки. Настав май. Стара Зоя поховала свою дочку.
1888 року. Київ.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Липень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31  

Підписка

  • Цікаве