Іван Нечуй-Левицький. “Над Чорним морем”

– Одначе треба йти до того грека та поговорити за кукурудзу та
пшеницю,- сказала Надя.
– Вийди ж і ти, Надю,- сказала мати.
– Ізроду не вийду! Од ваших греків тільки й чуєш, почому пуд пшениці
та тютюну, почому кіло кукурудзи. Нецікава задля мене розмова,- сказала
Надя.
– Зоє Полікарпівно! Як будуть сьогодні говорити за овес та гречку, то
й я вийду до гостей. Це вже буде нова, цікавіша тема,- обізвалась Саня.
– О, ти вже наговориш! Побачимо, хто прийшов… Може, такий грек, що
й сама вилетиш до його. Ой ти, моя ангорська кізочко, моє біле ягня! ти
кіпрський виноград,- говорила Зоя до Сані.
– А може, я якийсь там мудрий трапезунтський полинь? – сказала Саня.
– Ой ні! ти кіпрське вино,- говорила Зоя свої смирнські порівняння і
пішла в світлицю.
Панни в кімнаті трохи притихли. Надя сиділа мовчки й прислухувалася,
що говорилось в світлиці.
“Чи той прийшов, що я рано бачила в садку, чи хтось інший?-думала
вона…-Горнична сказала, що дуже гарний… певно, він. Коли б він”,-
майнула в неї думка, і їй забажалось побачити ті горді, пишні очі, що
вона бачила того дня в садку. Вона почутила, що серце в неї почало
тривожитись. В гостинній крізь двері було чуть дзвінкий голос, низький
баритон. Говорили по-грецькій. Слова не долітали виразно, але баритон
лився в розмові то голосніше, то тихіше, неначе пісню співав. Здавалось,
ніби оратор чудовим голосом говоре промову з кафедри.
“Який чудовий голос!-йшла думка в Наді.-М’який, як оксамит, ласкавий
і веселий. Ні, це не його голос. До його гордовитої постаті, до його
суворих очей не пристає ласкавий м’який голос. Ні, це не він…”
І Наді чомусь стало шкода, що не той прийшов, кого їй несподівано
забажалось побачити. Вона не чула, за що розмовляли приятельки, й
сиділа, задумавшись.
– Надюі чом ти не говориш? Чого задумалась? Чи не літають твої думки
в тих краях, де “цитрони стигнуть, де гордий лавр та мирт ростуть?”
-сміялась з неї Саня.
Надя ледве вдержала легке зітхання: її дума неначе залинула в якийсь
інший чудовий край, де й квітки кращі, і небо синіше, і зорі ясніші, і
пісні голосніші…
В гостинній почулися ще й другі голоси. Надя впізнала по голосу двох
агентів з Смирни, що приїхали на Бес-сарабію скуповувати пшеницю та
кукурудзу. Розмова йшла грецька. Голоси товсті, низькі неначе булькотали
та клекотали, як вода кипить та вбивається в ключі в здоровому казані. А
той баритоновий голос, м’який, ласкавий, не заглушався. Надя ловила його
артистичні суто-ни й тони.
Довгенько сиділа й розмовляла Зоя з своїми гістьми. Коли це двері з
гостинної одчинились. Увійшла Зоя. В неї очі світились ще веселіше.
– Надю! причепурись та вийди до нового гостя. З Смирни! З
Смирни!-трохи не кричала Зоя.
– Хто? Гість з Смирни? – спитала Надя в матері; і ця звістка стала
для неї неприємна. “Не той, кого я ждала!” – подумала вона.
– Ні! Гість з Одеса. Його мати з Смирни,- сказала Зоя.
– Велике диво, що його мати з Смирни! Невже задля цього я повинна
виходить до його в світлицю,- сказала Надя.- Я ж в Смирні не була.
– То зате я була. Його мати через дві вулиці, через дві вулиці! -
говорила Зоя з запалом.
Панни засміялись. Надя й собі осміхнулась.
– Що через дві вулиці? – спитала Надя в матері.
– Єлена Кипрі! через дві вулиці! – говорила Зоя й кинулась шукати
слоїків з варенням.
– Ви в такім запалі, що ми нічого не втямимо з ваших слів,- сказала
Саня.
– Жила Єлена Кипрі, його мати, Аристида Селабро-са, через дві вулиці
од нас в Смирні! Моя давня подруга. Виходь-бо, Надю, мерщій, хутчій! -
говорила Зоя і разом Накладала варення з молоденьких волоських горіхів,
варених на меду.
– Чого це ви такі раді, Зоє Полікарпівно? Чи не закохались ви часом в
вашого знайомого гостя через дві вулиці… – говорила Саня.
– Ой ти!-І Зоя вжарти вдарила легенько по плечі Саню.- Ож вийди та
подивись, який гарний гіст”,; як сонце! – сказала Зоя.
– Ого! Ще попечусь, коли він такий, як сонце,-обізвалась Саня.
– Як місяць повний!-сказала Зоя.
– Коли такий, як місяць, то вийду до його: не так страшно,- сказала
Саня.
– Ож глянь, то й побачиш. Ой моя біла овечко! Як побачиш його,
прокинеться й твоє серце. Покинеш свої книжки та й позакидаєш їх на
горище. Не бійсь, не видержиш!-сказала Зоя, і її гострі чорні очі
заблищали. Видко було, що в неї в серці ще й досі тлів огонь і не погас.
– Ну, ні! – сказала Саня.- Лучче позакидаю бороди на горище: може,
мишам на кубла знадобляться.
– Ой-ой, моя біла леліє! не знаєш ти ще світу й життя,- сказала Зоя.
Зоя поставила на піднос мисочки з варенням і три стакани холодної
води.
– Щось там прийшло дуже цікаве, що ви наготували йому “дульчеца ку
апа речи” (варення з водою),-сказала Надя по-молдавській.
– А хто передніше піде? чи “дульчеца”, чи Надя? – сміялась Саня.
– Надя попереду,- сказала Зоя.- Надю, йди.
Надя причесала голову й вишла в світлицю. Коло вікна на стільцях
сиділи два смирнські старі греки, агенти одної фірми. Один був старий,
сивий, з короткою сивою бородою й з сивими бурцями. Його довговасте
смугляве лице було ніби вставлене в білі рамки. На йому була одежа
балканська: кафтан і ряса, зовсім як в духовних; кафтан був підперезаний
широким на п’ядь парчевим поясом. Він курив люльку з довгого цибука.
Другий агент був нестарий чоловік в європейському убранні. Селаброс
сидів спиною до дверей і балакав з ними по-грецькій.
Надя Мурашкова одчинила двері в гостинну. Селаброс оглянувся,
схопився з місця й пішов до неї назустріч.
– Аристид Селаброс, син приятельки вашої матері,- Промовив він до
Наді по-грецькій.
– Я дуже рада познайомитись з вами. Моя мама вже казала мені за вас,-
сказала Надя й подала йому руку. Селаброс здавався для неї тепер ще
кращим, ніж вранці в парку: рівний станом, як струна; розкішні чорні
.кучері, м’які, як оксамит, лисніли проти сонця, наче воронове крило;
очі не суворі, а ласкаві, ніби солоденькі; їх гострий блиск наче пригас.
І ласка та любов світились в очах, як він пильно-пильно глянув Наді в
очі.
Надя зрозуміла ту німу розмову очей, що говорить часом голосніше й
виразніше од слів. Вона почутила, що на її вид ніби пахнуло теплом.
– Сідайте, будьте ласкаві,- сказала вона до Селабро-са й сама сіла на
старомодній софі. Софа була з високою спинкою й оббита ясною рябою
матерією зеленого кольору, перемішаного з жовтогарячими квітками. На
тому ясному пістрявому фоні Надина класична головка видавалась ніби
намальована на картині.
Селаброс сів проти неї, вп’явся очима в її вид й вваж-ливо кмітив за
нею.
Надя примітила його пильний погляд, і її виразні, як в матері, очі
заграли: неначе іскри заблищали в їх, наче замиготіло марево сонця. Світ
в очах миготів, дрижав, як промінь сонця дрижить в краплях роси. Надя
знала, що очі видають її почування, й прикрила їх віками. Села-бросові
здалось, що сонце сховалось за хмару, 1 в хаті стало темніше.
– Чи ви давно в Кишинові? – спитала в його Надя по-грецькій.
– Ні, недавно. Я сам одесець і оце перейшов сюди на службу в банк,-
сказав Селаброс.
– І я служу в банку,- обізвалась Надя.
– От ми й товариші по службі,- сказав Селаброс.
– Де ж ви передніше служили?–спитала Надя.
– Я служив в Одесі, в одній грецькій фірмі, що торгує пашнею. Але,
знаєте, така служба мені не до вподоби; і служба й компанія не припадали
мені до вподоби,- сказав Селаброс.
“От-от заговорить за пшеницю та кукурудзу”,- подумала Надя, і самі
чудові очі в Селаброса чогось втратили для неї свою красу, а його
особість стала нецікава, звичайна.
– Чому ж так? -спитала Надя.
– Знаєте, той грецький кружок торговельний, матеріальний…-
заговорив Селаброс вже по-великоруській, поглядаючи набік на двох
греків-агентів, котрі по-великоруській нічого не тямили,- тільки в їх і
інтересу, тільки й розмови, що за торговельні справи, за ціни на
пшеницю, кукурудзу, тютюн…
– А вам це не подобається?-спитала Надя й почувала, що зраділа:
Селаброс став для неї знов цікавий.
– Ой, ще й як не подобається! Я людина з просвітою, з вищим потягом:
люблю читати й метикувати. Люблю людей метикуючих, розвитих. А там,
знаєте, яка просвіта, який розвиток, яка філософія?
І Селаброс знов підморгнув скоса на двох агентів. Надя осміхнулась:
вона знала філософію тих смирнських Арістотелів та Платонів.
– Я дуже рада, що познайомилась з вами,- сказала Надя.- Наш
панянський кружок так само не цурається просвіти, дбає за неї, виробляє
собі принципи. Сказати правду, й мені обридла тутечки в нас розмова раз
у раз про торговельні справи, неначе більше нема за що й розмовляти.
– Я маю за велике щастя, що познайомився з вами. Бажаю од щирого
серця познайомитись і з вашим товариством. Я людина з вищими поглядами.
Мені хочеться десь вряди-годи одвести душу, побалакати за вищі погляди,
за наукові питання. Інтерес науки – для мене найвищий інтерес в житті.
Абстракція реального життя, світового, так би сказати, практичного – то
найвищий потяг розвитого, вищого розуму. Абстракція живих об’єктів
доводить до чистої, ідеальної, найвищої абстракції; і ми конфеденціально
складаємо собі ідеали, принципи, пересвідчення. А ті ідеали знов
повертаємо в дійсне живоття, обертаємо в космополітичні тенденції нашого
розуму, як би сказати, в найпринципіальніші принципи.
“Розумний, тямущий чоловік! хоч я його й не гаразд втямила. Може, тим
не втямила, що я ще не зовсім розвита розумом… не знаю вищої науки”,-
подумала Надя.
Селаброс скінчив тільки шість класів в гімназії, але читав доволі й
був хлопець талановитий. Тільки часом він любив пускатись в абстракції
і, як то кажуть, “заїжджав в хмари”. Перед дамами й паннами він любив
підніматись в ті хмари, говорив високим тоном, щоб напустити їм туману в
очі і почванитись своїм розумом, і говорив таки добру абстрактну
нісенітницю, хоч граматично неначе й добре складену. Перед просвіченими
людьми він не дуже-то виступав з тими абстракціями.
– Я багато читав сьогочасних прогресивних авторів, авторів
заграничних, не тільки читав, але й виучував іх сливе напам’ять. Я сам,
бачте, часами люблю писати, а для цього діла треба научного грунту й
розвитку. Без підвалин ніхто не будує дому. Я сам склав собі той міцний
фундамент. Науковість – то інтернаціональна суб’єк-ція вселюдських,
космополітичних стосунків,- пиндючивсь далі Селаброс нісенітницею, і
Надя примітила, що його очі гордо позирають на неї, неначе кажуть:
слухай і знай, що то ми таке!
“Або він дуже розумний, або я дурна, бо щось нічого не второпаю.
Може, я ще не доросла до його розумом…” – думала Надя.
Стара Зоя несподівано перебила Селабросові усякі абстракції: вона
винесла на підносі варення й стакан води.
– “Дульчеца ку апа речи! Пофтим” (просимо), Селаброс! – сказала вона
по-молдавській та й схаменулась.
– Оце я в Кишинові перемішала докупи усякі мови. Забулась, що ви
грек,- сказала Зоя й сама з себе засміялась.- Просимо до варення!
– Спасибі, спасибі вам, Зоє Полікарпівно! – сказав Селаброс, легко
поклонившись і осміхнувшись до Зої.
Очі в нього стали знов ласкаві, розмова ввічлива, підлеслива, манери
делікатні, м’які, мов у сірійського араба. Селаброс кинувся до варення й
їв його з великим смаком, як їдять солодке діти. Він запив стаканом
криничної води.
– Добре ваше варення, Зоє Полікарпівно,- сказав Селаброс.
– А які “дульчеці” варила ваша мама в Смирні! Ми часом варили разом
удвох, бо через дві вулиці жила вона од нас,- сказала Зоя.
– Ви й досі не забули рідного краю? -спитав Селаброс.
– Ой Аристиде, Аристиде! чи можна ж його забути? – сказала Зоя,
мішаючи дійсність з мрійними згадками.-Які там кітри! яка айва! А
квітки! які там рожі! такі завбільшки, як блюдечка. Виноград такий
завбільшки, як сливи.
– А лелії, мабуть, такі завбільшки, як цідилки,- сміялась Надя.
Селаброс осміхнувся.
– Яка гарна була ваша мама панною! як намальована!-сказала Зоя,
піднявши голову.
Вона придивлялась до Аристидового лиця й неначе шукала очима в його
лиці слідів краси його матері.
“Гарний, як і його мати була гарна! От була б пара для моєї Наді”,-
подумала Зоя. Вона й забула за двох смирнських агентів, що балакали собі
стиха коло вікна.
– А! просимо до варення! – згадала Зоя, обертаючись до греків.
Греки встали й несміливо приступили до стола, неначе школярі;
очевидячки, їм було якось ніяково перед європейцями. Селаброс вичистив
мисочки з варенням так, що старим грекам зосталось тільки по одному
волоському горішку.
– Як же тепер живе ваша мама? – спитала Зоя в Аристида.
– Держить маленьку крамничку з тютюном та й живе сяк-так. Я посилаю
їй потроху з свого заробітку,–сказав Селаброс.
– І добре робите! Ви добрий син моєї Єлени Кипрі,- сказала Зоя.
“І розумний, і красно й поетично говорить, ще й, знать, добрий”,-
подумала Надя.
– Ото й мій батько колись мав крамничку з тютюном в Кишинові, як усі
наші греки,- обізвалась Зоя,- але я вийшла заміж. Батько вмер. Мій
чоловік служив за урядовця й не звелів мені торгувати. Купили ми
невеличкий виноградничок та клапоть поля під огород та й проживали
сяк-так.
– Продали крамницю, то й добре зробили,- сказала Надя.- Не знаю, як
ви думаєте, а я думаю, що магазини, крамниці, залізні дороги повинні
бути громадським, а не особовим добром, інакше це буде зловжиток,
експлуатація однією особою цілої громади.
– І я так думаю. Я багато читав про це питання, багато думав, гм…
багато думав і в цьому пересвідчився,- сказав Селаброс.
Селаброс говорив це усе, як кажуть, на вітер: йому було байдужісінько
за ті питання. Він тільки хотів показати перед Мурашковою, що знає
багато сьогочасних пи-таннів і цікавиться ними. Надя щиро йняла йому
віри.
“Він з наших…” – подумала Надя Мурашкова.
– Ви думаєте зовсім так, як і я. Економічні питання повинні б мати в
житті перше місце,-сказала Надя.
– Я цього не тямлю,- сказала Зоя.- По-моєму, хто торгує, той повинен
і гроші собі в кишеню класти.
Селаброс і Надя осміхнулись. Вони сміялись з старої Зої, як з малої,
нічого не тямущої дитини. . Ця розмова, мабуть, була для Зої не дуже
цікава; вона встала й вийшла, щоб подати гостям чай.
– В нас скрізь здирство,- почав Селаброс.- Я давно задумувався над
цим принципом, багато перечитав за це книжок.
– Я з вами згоджуюсь зовсім: от хоч би й наші баса-рабські пани…
бодай не казати,-сказала Надя.-Живуть тільки для себе, не дбають ні про
школи, ні за просвіту мас, ні філантропії в їх… Я вже їх добре знаю.
– Але, знаєте, є між ними й гарні люде, і я з такими ладен миритись.
Оце я недавно зійшовся з одним. Він гуманіст, демократ. Заводить велику
школу в своєму селі. Я оце недавно їздив у те село, щоб впорядкувати ту
школу,- сказав Селаброс.
Він і справді їздив в село для цього діла, але уся його діяльність
була в тім, що він доладу розставив в школі парти та столи.
– Якою ж мовою вчитимуть в тій молдавській школі? – нагло спитала в
Селаброса Надя, пригадавши розмову з Комашком за народні школи на
Бессарабії.
– Все одно, якою мовою вчитимуть… аби вчили добре,- сказав
Селаброс.- Я й в цьому ділі космополіт. Аби школи були, аби школи! аби
вчили добре, а мова… це… бодай не казать.
– Одначе ви грек, і не втратили, як я бачу, своєї національності? -
спитала Надя.
– Я й грек і не грек: я одесець, громадянин усього світу. Я
космополіт і становлю принцип космополітизму вище од усього.
– Яз вами зовсім згоджуюсь і навіть не розумію національних
молдавських, українських тенденцій. Цих питань я ще не второпала добре,-
сказала Надя.
– І добре зробили!-аж крикнув Селаброс.-Я був зійшовся з
українцями… та… й…
Селаброс махнув рукою й насупив брови. Він терся коло українського
кружка, бо добре вмів говорити по-ук-раїнській. Але українці постерегли,
що він людина легкодумна, що в його сила тільки в словах, а не в вчинках
і роботі, що він грається на словах принципами, мов дитина цяцьками, ще
й до того він на язик лепетливий. Гордий своїм розумом та
красномовністю, він хотів бути скрізь приводцем. Од його одкаснулись, і
він дуже зоби-дився. Терся він і коло “крайніх”, але й ті не йняли йому
віри й одкаснулись од його.
– Національне питання, національні справи – нісенітниця,- сказав
Селаброс.- Чесність, правда, вільне слово, вільні думки,- які високі
всесвітні, вселюдські принципи! Що може бути вище за їх? Хто не може
привернутись до їх душею, серцем, полюбити їх, жити й радіти ними?
І голос в Селаброса став м’який, співучий. Він говорив, неначе
почутливу для серця пісню співав. Надя не зводила з його очей,
милувалась його червоними устами з ямочками посередині, блиском його
чорних очей. Вона зітхнула.
“Тягне він до себе мою душу і думками, і очима, й устами. Він нашого
табору людина,- думала Надя, причарована його красою.- Серце моє чогось
стривожилось, закидалось в грудях…”
Легкий, делікатний рум’янець розлився по її матових щоках, неначе
одлиск од букета червоних рож впав на білу лелію. Радість блиснула в її
очах. Очі заграли. Світ наче займався в їх помаленьку, замиготів і
блиснув промінням.
Селаброс примітив вплив і силу свого слова, своїх принципів і
говорив, неначе зачаровував знахурством молоду палку душу дівчини.
Зоя внесла чай і поставила на столі. Вона попросила двох греків до
столу. Розмова стала загальною. Надя вийшла до своїх подруг.
– Ну, що там за сонце з Смирни? – спитала в Наді Саня.
– Наша людина – космополіт. Але ж і розумний-розумний! А як він вміє
говорити! Який він оратор! Правда, часом говоре так звисока, що я мало
його розумію. Він трохи чваньковитий, як усі греки. Варто, Саню, з ним
познайомитись,- сказала Надя.
– Нехай іншим часом, бо тепер мені час додому. Мачуха, мабуть,
розішле за мною горничних по всьому місту. Вже вечоріє,- сказала Саня й
попрощалась з Надею. Усі панни попрощались і порозходились.
Од того часу Селаброс приходив до Мурашкової сливе щодня на вечірній
чай. Зоя Полікарпівна полюбила його, як сина, годувала “дульчецами”, не
знала, де й посадити. Вона сподівалась, що Аристид буде сватати Надю.
Настав вечір. Мати й дочка вже звикли ждати Селаброса сливе щодня.
Саня й усі її товаришки зійшлися з Селабросом, згодившись з ним в усьому
як з космополітом. Він зовсім причарував молодих паннів своєю
красномовністю, своїми поглядами… напустив туману своїми буцімто
високими абстракціями. Йому подобалась роль проводиря в кружку молодих,
розвитих розумом паннів. Тиха, потайна, але палка на вдачу Надя
закохалась в йому гаряче й щиро.
Минув тиждень, минув і другий. Аристид Селаброс щодня заходив до Зої
на вечірній чай, а після чаю Надя, Саня й Махнівська ходили з ним на
прогуляння в міський парк. Одного вечора прийшла до Наді Саня, прийшла й
Махнівська. Селаброса не було. Зоя подала чай. Саня й Махнівська пили
чай і жартували З веселою Зоєю. Одна Надя сиділа мовчки коло столу й
задумалась. Чай довго стояв непочатий, вже й прохолов.
“Не прийшов сьогодні,- думала Надя.- Що це з ним сталось? Може, в
його якесь діло трапилось в банку? Але в цей час діла не буває в банку:
я добре цьому відома”.
– Чом ти, Надю, не п’єш чаю? -питала в неї Саня.
Надя неначе прокинулась і механічно поколотила чай ложечкою.
Сьорбнула вона зо дві ложечки, а її думки знов полинули десь далеко.
“Не дурно деякі мої товаришки натякали йому при мені за молдаванку,
красуню панію Лупореско… Сміялись йому нею… Щось є. Може, він тепер
сидить в неї за столом, п’є чай, розмовляє з нею. Вона гарна, неначе
мадонна: очі карі, ясні, брови, уста кокетні… А він молодий, палкий.
Він мене уподобав: це я добре знаю. Любить говорити зо мною за вищі
принципи. Ми зійшлись в принципах, не так, як Саня з Комашком… все
змагаються. Ні! його душа якось одразу пристала до моєї душі… А
сьогодні він не прийшов. Невже красуня Лупореско одіб’є його в мене?
Невже я втеряю його?”-думала Надя.
Вона почутила, що іздригнулась од тієї думки, неначе на неї повіяв
холодний мокрий осінній вітер. І недоброхіть вона чогось одразу
зненавиділа ту панію Лупореско.
– Надю, пий-бо чай, бо вже усі випили! Треба посуд мити,- сказала
Зоя.
Надя випила нахильці стакан чаю й другого не схотіла.
– Не прийшов Селаброс,- сказала Саня.- Підемо сьогодні не в міський
парк, а в садок Романдина.
Саня, Махнівська й Надя пішли в садок Романдина. Той садок був
розкинутий в кінці міста, на горі і по Боюканській долині. На боках гори
й нанизу долини зеленів виноградник. Картина з садка на Боюканську
долину була одна з найкращих в околицях Кишинова. Панни увійшли в садок
і сіли на лавці над самісінькою горою. Вони мовчки одпочивали,
задивившись на долину. Кругом не дуже широкої долини стояли гори,
перетяті узеньки-ми щілинами. На дні долини зеленіли огороди й блищали
два маленькі ставочки, неначе дві склянки, кинуті між вербами. Половина
долини вже потонула в тіні попід горами і неначе засипала; друга
половина була освічена сонцем і жевріла червоним світом. Під горами в
тіні біліло село Боюкани, біліла церковця. На горах і попід го’-рами
зеленіли виноградники, садки з волоських горіхів, абрикосів, черешень,
біліли невеличкі молдавські хати, розкидані в виноградниках. Над долиною
повівало спокоєм та свіжістю майського вечора. Тільки соловейки
безперестану щебетали в вербах, ніби будили трелями засипаючу пишну
долину.
Не встигли панни сісти на лавці й надивитись на картину, як позад їх
почувся голос.
– А ви он де? Добривечір! – сказав голосно Селаброс.-Поезія! картина
природи! май!
Панни озирнулись. Надя аж жахнулась, аж кинулась,
– А я вглядів, як ви йшли вулицею, й мерщій повернув сюди в садок.
Швидко ж ви йдете! Гнався, гнався, та й не наздогнав вас. Прудкі ніжки
маєте,- сказав Селаброс.
Опізнившись на чай до Мурашкової, Селаброс став за вуглом одної улиці
й кмітив, куди піде гулять Надя. Він завжди слідкував за нею, де ступали
її ноги: це в його була звичка – слідкувати або засідати на засідки на
паннів.
Надя почервоніла. Вона невимовне зраділа, і в неї очі заблищали й
заграли. Селаброс задивився на її очі. Він сів на лавці й мовчав.
Саня почала розмову. Вона переговорила своє й Замовкла. Ніхто не
обізвався й словом. Селаброс мовчав, Надя мовчала. Махнівська почала
розмову, але їй розмова ніби рвалась і до кінця не доходила.
Саня постерегла, що вона й Махнівська тут зайві.
– Ходім, Махнівська: маю роботу, а ти мені поможеш в тому ділі,
робота мала – за одним присідом і зробимо,- сказала догадлива Саня й
встала з лавки.
Махнівська й собі встала, і вони пішли з садка. Селаброс довгенько
мовчав і дивився на долину. Мовчала й Надя. І вона дивилась на долину,
але нічого не бачила. В неї серце дуже тривожно тріпалось: вона почувала
кожний рух його, чула кожне тріпання.
Селаброс поглядав на Мурашкову скоса, крадькома, не повертаючи до неї
голови. Він примітив, що в неї щоки наче займалися й згодом ніби
запалали.
Селаброс помовчав і знов скоса глянув на Надю.
Він був дуже досвідний і знав усі зміни дівочого серця; вмів читать
по виду, по рум’янцях, по очах, як по книжці, і знав усі звивки серця,
усі зміни почування. Очі в його стали хитрі, по-азійському хитрі, неначе
в крамаря, котрий постеріг, що вже настав час останній раз забожитись -
і покупець пойме йому віри, і він піддурить покупця…
“Час настав; треба приступати. Вона моя. Який цікавий роман! І як
швидко дійшов він до щасливого кінця!” – подумав Селаброс.
– Ви так задивились на долину? Яка пишна долина! Є на що задивитись,-
сказав Селаброс.- Якби ще тут по один бік долини було море… Я люблю
море, може тим, що я зріс над морем.
– І я люблю море,- обізвалась Мурашкова, ледве вгамувавши своє
серце.-Я не люблю тих дріб’язків, краси природи, тих листочків та
квіточок. Люблю велике море, як люблю високі поеми генія.
– Ви любите великі думи, високі поривання людського розуму? палкі
поривання серця? Чи так? -спитав У Наді Селаброс.
Надя помовчала й подумала.
– Люблю і високі поривання людського розуму, і високі поривання
людського серця,- сказала Надя,- але більше за все люблю розумне й
корисне діло.
– Одначе ви служите в банку й порпляєтесь в нуд-’ них цифрах? -
спитав у неї Селаброс.
– Ця служба зовсім негодяща, сушить мене, неначе літня спека землю.
Але мушу служити, хліб зароблять,- сказала Надя.
– Душить вона й мене. Я почуваю, що я покликаний до якоїсь ширшої й
вищої діяльності,- сказав Селаброс.
– До якої? чи розумової, чи поетичної, чи практичної?-різко поставила
питання Мурашкова.
Селаброс трохи-трохи не прохопився: “До практичної, матеріальної”,-
до чого він і справді мав природжений хист, але схаменувся й тільки
рукою махнув: розумій, мов, якнайкраще.
– Ходім та трохи походимо,- сказав Селаброс і встав з лавки. Надя
встала й собі. Вона трохи заспокоїлась. Рум’янець трохи пригас на щоках.
– Як пишно розвилась оця алея! Ходім по алеї,- сказав Селаброс.
Вони пішли по алеї з старих волоських горіхів, що стояли довгими
рядками понад самісінькою горою. Горіхи зовсім розвилися. Уся алея була
пронизана вечірнім червоним сонцем і світилась наскрізь. Молоде листя
пахло наркотичними пахощами.
– Величність! Ой, величність!-почав Селаброс.- І я її люблю в усьому:
і в житті, і в поезії, і більш за все – в поезії людського серця. В
красі людській, в красі дівочій, в дівочому серці є багато високого,
поетичного.
Надя почула, що в неї серце ніби замирає.
– Краса дівоча – це найвища краса в світі, найвища поезія. Усі великі
утвори геніїв тим великі, що генії найкраще постерегли ту красу: і красу
лиця дівочого, і красу душі, делікатної, почутливої,- говорив Селаброс,
ступаючи тихою ходою попід широкими навислими гілками старих горіхів.
– Ви людина далекого Сходу, син класичної Греції,- несміливо
обізвалась Надя, і її голос насилу було чути.
– Бачив я на своєму віку дівочі уста: класичні, виразні, звивчасті, з
ямочками посередині, червоні, як польова маківка, повненькі, соковиті,
як стигла черешня. Осміхнуться вони, з-під їх блиснуть білі дрібні
зубки, неначе два разочки перлів. Щось пахуче єсть в тих устах; якимсь
ароматом пахнуть вони, неначе пучок май-ської рожі в білому букеті
конвалій. А як розгоряться вони палом, коханням, як розкриються од
жадоби кохання, чуєш од їх ніби дух тропічних квіток, солодкий і п’яний,
як пахощі цвіту померанців, туберози, датури… Надя прислухалась, її
зацікавила поетичність і красномовність Селаброса. “Але за чиї це уста
він говоре? – подумала вона.- Десь-то він їх бачив… певно, в Одесі.
Нащо ж він говоре мені за чужі уста, а не за мої…”
В Мурашкової здавило в грудях. Серце наче замерло.
– Бачив я дівочі очі, і не можу їх ніколи забути,- почав знов
Селаброс,- в їх є ніби одлиск краси й пишності натури, і разом з тим в
їх виявилась уся краса людської душі: в тих очах то світе веселий світ
ранньої зорі, то смутний блиск вечірньої зірки, то горить гарячий
промінь сонця… Злине радість на серце,- і з очей ллється веселий світ,
сиплеться іскрами, дрижить маревом; впаде смуток на серце, і виступить в
очах сльоза,- світ миготить, наче промінь сонця в краплях роси; коли
запалає серце коханням,- тоді очі займаються, горять огнем. Ті очі
манять, як мрія, і чарують, як поезія, і веселять душу, неначе майський
день, і печуть полум’ям літа. Віка блискучі, рожеві; вії довгі… Ой
очі, очі! хто вас бачив раз, той повік вас не забуде.
Селаброс замовк і скоса поглянув на Надю.
“Про чиї оце очі він торочить? Чи він сміється з мене, чи він мене
дражнить?-подумала Надя, слухаючи поезію Селаброса.- Він мене не любить,
говорить за чиїсь очі, не за мої. Невже я помилилась?”
Мурашкова почувала, що гнів приливає до її серця, душить в грудях.
Вона глянула в вічі Селабросові, і її очі блиснули блискавкою. Селаброс
очевидячки милувався тим гострим блиском її очей, як артист милується
тонкими сутінями на картині.
– Ви знаєте, за чиї очі я оце говорю? – спитав Селаброс перегодя. :
– Ні, не знаю! – обізвалась Надя, неначе прошепотіла.
Селаброс замовк. Вони йшли далі по алеї. Од старих гіллястих горіхів
понависало довге необрубане гілля. По-довжастий свіжий лист, неначе
краплі, понависав масами й зачіпав їх по щоках, по плечах, їх голови по
плечі були ніби оповиті зеленим пахучим листом. Алея пірнала в тінь од
гори.
– Ви хіба не знаєте, за чиї очі я оце говорю? – знов спитав Селаброс.
Він зумисне розпалював її серце, щоб вразити несподіванкою.
– Почім я можу знати? Хто знає чужу душу?- сказала Надя вже сердито.
– За ваші очі! – сказав Селаброс, і з тими словами він обняв її за
стан і почав гаряче цілувати в очі, в уста, в щоки.
Надя ніби здеревеніла, стояла на одному місці.
– Ходім далі, моя люба, моя дорога! – сказав Селаброс, взявши Надю за

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Липень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31  

Підписка

  • Цікаве