руку, й хотів вести її далі по алеї.;
Надя стояла на одному місці; вона ще не опам’яталась гаразд.
– Ходім далі!-сказав Селаброс.
– Не піду! пустіть мене! – зашепотіла вона, й, озирнувшись назад,
вона аж тоді зовсім опам’яталась. В алеї не було видко й душі.
– Ходім мерщій! там нас ніхто не вглядить! — сказав Селаброс і
силоміць потяг Надю за руку. Вона подалась за ним, мов нежива.
Алея густішала. Необрубані гілки позвішувались низько й зачіпали їх
обох за голову, за руки. Треба було нахилятись, щоб пройти далі. Стежки
не було далі: там ніхто ніколи не гуляв. За алеєю було видно гущавину з
кущів, оплетену здичілим виноградом. В алеї була густа тінь. Густе руно
зеленого листу та гілок заслоняло алею зверху донизу, як густа зелена
завіса. В кінці алеї, в гущавині, була неначе темна ніч.
– Не піду далі! – сказала Надя.
– Ти мене не любиш?-спитав Селаброс.
– Люблю, але далі не піду,- сказала Надя й почала пручатись.
– Йди або не чаруй мене очима! Твої очі – гострий ніж для мого серця!
Я оддам за їх усе живоття. Не печи мене очима!
Селаброс знов нагло обняв її й обсипав гарячими поцілунками її очі,
щоки, уста. Надя випручалась з його обнімочку. Гілка зачепила бриля на
голові в Селаброса й збила його. Він нахиливсь, щоб підняти бриля. Надя
знестямки крутнулась і швидкою ходою мерщій пішла назад без тями в
голові, ніби засліплена. Селаброс розлютувався, погнався за нею слідком
і ледве встиг її наздогнати.
“Ні, це не молдаванка! До кінця роману з нею не швидко дійдеш.
Доведеться або мудріше хитрувать, або прикинутись, що буду сватать її.
Без неї не можу животіти, не можу дихати”,- думав Селаброс, поспішаючи
навздогінці за Мурашковою.
Надя повернула з алеї до виходу. З одного боку ріс цілий гай
гіллястих оцтових акацій з голими стовбурами, з широкими пучками
листатого верхів’я. Між акаціями було видко лавки; на лавочках сиділи
якісь паніЇ. Надя вгляділа їх і пішла поруч з Селабросом звичайною
ходою. Вона вже зовсім опам’яталась, і їй почувалось, що ніби десь була
пожежа й вона бігцем вибігла з пожежі, ніби опечена огнем. Селаброс
довів її додому. Обоє й слова не промовили між собою. Прощаючись з
Надею, він подивився на неї пильним, довгим поглядом, неначе хотів
набратись того вогню, що палав в її очах.
Надя прийшла додому й застала там Саню й Мах-нівську.
– А що пак казав тобі Селаброс? – спитала в неї Саня.
– Ат! все за принципи! – знехотя сказала Надя.
– Ви ж, здається, зовсім погодилися в напрямку та в принципах,-
сказала з недомислом Саня.
– Де там погодилися? – сказала Надя. Од того часу Надя боялась сама
виходить на гулянку. Селаброс слідкував за нею, неначе її тінь. Швидко
після того Саня з мачухою та з сестрою збирались виїхати до Одеса
купатись в морі. Надя надумалась і собі поїхати з ними, щоб утікти й
сховатись од настирливого й нахабного Селаброса. Вона од того часу
боялась, як огню, його палкого серця, боялась стрінутись з ним насамоті.
“Нехай мине трохи часу; може й моє серце втихомириться, коли я його
не бачитиму,- думала Надя, од’їж-джаючи до Одеса.- Або пригасне моє
серце, або згорить од свого вогню”.

III

В половині червця до Одеса приїхали купатись в морі два кишиневські
молоді вчителі гімназії: Віктор Титович Комашко та Михайло Федорович
Мавродін. Був тихий душний вечір. Комашко та Мавродін скупались в морі і
йшли побережною вулицею, що вилася понад морем кругом заливу. Од складів
вугілля піднімалась чорна легка курява й обсипала политу, мокру вулицю.
Мостова з тесаного каміння чорніла од чорного пороху, неначе рілля.
Повітря було гаряче, наче в натопленій хаті. Тхнуло духом порту: важким
духом теплої морської води, смоли, земляного вугілля, диму од паровиків
залізної побережної дороги. З политої мокрої мостової піднімавсь опар.
Паничі дійшли до широких кам’яних сходів, що спускаються з спадистої
невисокої гори, неначе широке розстелене полотнище. Всюди по сходах
вештались пани з про-стирядлами в руках, обвитих ремінцями, панії з
гарненькими плетеними кошиками в руках, з котрих витикались вишивані
рушники та тонкі простирядла. На верхніх східцях вгорі сиділи густими
рядками няньки з дітьми, мам- -“• ки та усякі міщани, неначе кури на
сідалі. Паничі вийшли ”на верх сходів, неначе вилізли на якусь башту:
вони аж обливались гарячим потом.
– Сідаймо тут коло кофейні та нап’ємось чаю,- сказав Мавродін,- нема
спроможності йти додому.
– То й сідаймо,- обізвався його товариш Комашко, одсапуючи,- в мене
усе тіло розімліло.
Вони сіли коло столика, що стояв з самого краю не-далечко од сходів,
коло самісінького кам’яного низького парапету. Парапет стояв над
мурованою стіною, а під стіною на терасі гори коло самісіньких сходів
розстелявся парк з миршавих акацій; в садку жовтіли доріжки й стежки, що
вилися до літнього дерев’яного театру. Комашко впав на стілець, сперся
на широкий мурований парапет і дивився вниз на терасу, засаджену
акаціями, на людей, що вештались внизу по стежках. Мавродін покликав
служника, котрий вибіг з кофейні, гарної, як мавританська капличка.
Слуга приніс чай. З-під напнутої над столиками та стільцями парусини
було видно усей бульвар , понад горою, на котрому вешталась подекуди
публіка. Через парапет було видно усей залив, широку далеч синього моря,
обидва порти; з одного боку заливу було видно плисковату Пересип над
морем, з другого боку заливу піднімалась висока гора Ланжерон, котра
вганялась в море.
Комашко та Мавродін мовчки дивились на широку картину заливу та моря.
Сонце впало в степ за плисковатою Пересиплю. Небо горіло. Вода в заливі
червоніла. Між червоним небом та водою чорніла довга смужка невисокого
берега, що десь далеко-далеко тонула в імлі й була неначе намальована
пензлем на червоному прозорому склі. Була година й суша. Надворі було
тихо. На морі стояв великий корабель, спустивши білі вітрила, неначе
крила, й ніби дрімав, мов лебідь на воді, а за ним на обрії видно було
смугу сизого туману, в котрому ворушився пароход, а над пароходом пасмо
чорного диму ніби плуталось в тому тумані, неначе чорна нитка в білій
тканці… Залив, порти, рядки кораблів в портах ніби дрімали й засипали,
вкриті синім шатром неба, облиті червоним гарячим одлиском од неба та
води.
Трохи одпочивши, Комашко почав пити чай. Публіка все густішала на
бульварі. Комашко придивлявся й вваж-ливо слідкував очима по бульварі,
бо напевно знав, що Саня Навроцька дійсно поїхала до Одеса купатись в
морі. Несподівано він вхопив стільця за спинку й прихилив до стола.
– Для кого це ви готуєте місце? – спитав Мавродін.- Певно, для Сані
Навроцької?
– Та вжеж!-сказав Комашко.- Вона тепер в Одесі.
– Мабуть, вийде на бульвар на прогуляння,- обізвався Мавродін.
Комашко був один з найлуччих педагогів в гімназії-Він був височенький
на зріст, тонкий станом, з смуглявим матовим лицем і не кидався в очі
красою. Тільки його великі гострі карі очі виявляли й глибоку думу, і
велике завзяття. По батькові й матері він був українець, але одна його
баба була грекиня: його великі гострі очі блищали, як у грека. Комашко
родився й зріс на берегах Дністрового лиману. Чесний, правдивий, дуже
нервовий на вдачу, він просто й сміливо виявляв свої думки, свої гадки,
не здержувався в словах ні перед ким. Тоді, коли він говорив за
будлі-який неправдивий, нечесний вчинок, в його руки трусились, голос
тремтів, на очах виступали сльози. Перед нечесними людьми він більше од
усього не міг вдержати течії красномовного слова, й говорив сміливо, й
просто нехтував ними, й ненавидів їх.
Комашко, син небагатого батька, зріс в степах, любив свої степи,
любив народ, був народовцем, любив українську мову, бажав щастя й добра
своєму народові. Для його як для демократа були дорогі інтереси як свого
народу, так і інших слов’янських і навіть неслов’янських народів.
Мавродін був родом з-під Маріуполя, з одного міста коло Азовського
моря. Його батько був грек, а мати українка. Він вмів говорить
по-українській, зріс серед українського народу й звик до його. Як
народовець він присвятив себе на службу українському народові. “Не
заводить же мені Греції над Азовським морем! Буду працювать для того
народу, серед якого живу”,- говорив він Комашкові. І він пристав до
українців. Мавродін держався такого самого погляду та пересвідченнів, як
і Комашко, але був тихий, смирний чоловік, обачний та обережний в
словах, навіть трохи хитрий. З його уст не злітало ні одного зайвого
слова перед людьми незнайомими, чужими й небезпечними. Він тільки
піднімав голос тоді, коли його проймала до серця яка-небудь викохана
ідея, а найбільше ідея за національну самостійність, за українське
письменство та добробут українського народу…
Випивши чай, Комашко знов повернувсь до моря й задивився на широкий
морський простір. Задума й жаль засвітились в його великих виразних
очах.
– Що ви таке вгляділи на морі, що так задивились на його? – спитався
в Комашка з осміхом Мавродін.
– Задивився на море,- сказав Комашко,- бо люблю величність в натурі:
люблю море, високі гори, стрімкі скелі. Хотілось би мені побачити високі
гори, що верхами досягають до хмар, здорові ріки, широкі, без кінця
прерії. Величність будить в моєму розумі вищі думи, високо піднімає
душу. Як мені хочеться побачить великі європейські городи, постерегти їх
життя, не матеріальне тільки, а й життя вище: прогресивний рух думок,
соціальний рух, що прокладає стежки до нового прогресивного життя в
наступаючих часах.
– А мене зовсім не кортить подивитись на те диво,- обізвався
Мавродін,- доволі з мене й наших херсонських прерій та надморських наших
городів.
– Люблю усе величне, грандіозне в усьому; люблю читати за славні
великі історичні події, за великий рух народів, за великі реформи, за
високі розумові питання, що запалювали, мов іскри, життя народів і
піднімали його хвилями, як буря піднімає часом страшні хвилі на морі.
Коли читаю за великі події, моє серце швидше кидається в грудях, дух
піднімається високо. Здається мені, неначе я сам живу в ті часи,
перебуваю усю турботу того часу. Коли читаю про заграничне сьогочасне
життя, про заграничний будь-який рух, то ніби чую пульс того руху, чую
одгомін його в своєму серці. Серце оживає, душа чогось радіє. Надія
світить мені. Люблю життя, люблю ворушню, люблю заглядати уперед,
сподіватись чогось кращого, жду з нетерплячкою. Летів би туди, злився з
тим життям, та… люблю дуже рідний край… А наше життя? мертвота,
однаковість, однотонність… Ні руху, ні свіжої думки: будень, усе
будень,- і не знаю, коли те свято буде? [Усе мертве, неначе ріки,
сковані льодом.
“Знаю тебе добре; знаю твої сили і пал твоєї душі; знаю, що ти
призначений на щось вище, але знаю, що грім б’є у високе дерево в
лісі”,- подумав Мавродін і здихнув, йому стало жаль свого приятеля.
– Правда ваша; сум бере, як подумаєш,- сказав Мавродін,- але чи ми ж
тому винні?
– Знаю, хто винен, хто закував в кайдани нашу мисль, але од того мені
не легше – сказав Комашко,- а як би хотілось пережити нову фазу
людського життя, пережити мислями, взяти гарячу участь в ділі!.. Я хочу
діла і діла доброго, на користь людськості і… мушу зостатись тільки з
мислями, з задавленою енергією. Важко, невимовне важко! наче камінь
лежить на душі. Чую, що якась темна, груба, некультурна сила насіла на
нас і душить, як кам’яна гора! Але чую, що мене і сам чорт не задушить;
іншим духом віє тепер на світі… Коли б хоч вернулось наше історичне
минувше; який-то був би тепер прогрес! Я не говорю про форми нашого
історичного минувшого життя… Форма його не сучасна… Але його дух
громадський, вибірчий, вольний, як воля…]
Комашко замовк і довго дивився на море, потім важко зітхнув. ….. .
.
– Чого. це ви так важко зітхаєте?–спитав у його Мавродін. . ……
……
– Хіба ви й не знаєте, чого я зітхнув? – обізвався Комашко.- Згадав
Саню Навроцьку. Куди не піду, на що не гляну, думка моя за неї, неначе
тінь моя за нею слідком ходе. Од того часу, як побачив її, як вподобав
її, я неначе на світ народився. Неначе для мене сонце вийшло з-за хмар
після довгої негоди та сльоти; наче сонце, освітила вона мою душу,
звеселила серце, закрасила життя, збудила потяг до чогось вищого,
кращого. Любов – велика психічна сила! Правду співають в пісні:
“Ти в мене одна, як ясна зоря вечірняя світиш”. Не знаю, чи будеш ти,
зоре, світить для мене ввесь мій вік, чи незабаром зайдеш для мене
навіки?
– Чого це на вас найшла така сумна поезія? -спитав Мавродін.
– Вільний час, одпочинок, море, поезія… а перше за все любов,
любов-найвища поезія,, світ для серця, сонце в нашому хмарному буденному
животті,- сказав Комашко.
– Чи в вас з Навроцькою хоч трохи пішло діло на лад? – спитав
Мавродін.
– Хто його зна,- сказав Комашко.- Не можу напевно сказать, бо не можу
вгадати. Я часто буваю в її батька, цілі вечори балакаємо з нею. Часом
вона буває до мене привітна, ласкава. Часом моя розмова її зацікавить; в
неї очі засвітяться привітом, ласкою, дають надію. Але часом ми в чомусь
не зійдемось думками й поглядами, довго змагаємось. Вона не дуже-то
здатлива, стоїть уперто на своєму, а я не хочу поступитись своїми
пересвідченнями. І я бачу тоді в її очах байдужність до мене, навіть
холоднечу. Тоді я й сам збайдужнію до неї, навіть розсердюсь, і –
вертаюсь додому з тугою на серці. Чи кохає вона мене, чи бавиться моєю
вченою розмовою,- ніяк не вгадаю. Здається, я її зацікавив більше
розмовою, ніж своєю особістю. Чи можна пак молодих дівчат причарувати
розумом та сьогочасними питаннями?
– Трудно. Я їх багацько знаю, але мало між ними розвитих розумом,
зацікавлених наукою, сьогочасними питаннями, їх причаруєш більш очима,
ніж речами,- сказав Мавродін.-Але Саня не з таківських: вона серйозно
цікавиться наукою й усякими ідеями, може, тим, що не вітрогонка якась,
хоч і весела й любе жарти. Але, сказати правду, вона натуриста, ще й до
того трохи опришкувата.
– І я це постерегаю. Але знаєте що? Ми з Санею ніяк не погодимось в
деяких принципах,- сказав Комашко.- Вона людина правдива, щира,
непотайна; дума й говоре сміливо, часом надто різко й гостро, її
пересвідчення правдиві, щирі й гуманні. Але вона врешті – космополітка.
Нашого українського, національного, народного питання вона або не тяме,
або не має до його спочування й потягу. Я бажаю, щоб моя жінка була зо
мною однакових пересвідченнів в однакових принципах. З ворогом моїх
пересвідченнів, таким, як Санина мачуха, я зроду-звіку не оженюсь.
– Не поберуся я й з такою панною, що буде виганяти з сім’ї, з дому
національний український дух, народну українську мову,- сказав Мавродін.
– Космополітизм знайшов в Сані добрий грунт,- сказав Комашко,- хоч
вона по батькові та матері українка, але зросла в Кишинові серед
мішанини сливе десяти національностей, не знає добре ні українського, ні
молдавського народу, не знає гаразд мови ні української, ні молдавської.
Та й мачуха її йде проти українщини й проти мене; вона, надісь,
лякається мене й боїться за свою меншу дочку Маню, щоб я часом не мав на
неї впливу.
– Як же старі стають до вас? -спитав Мавродін.
– Старий Навроцький людина проста, чесна, він одразу полюбив мене, а
мачуха й досі скоса поглядає на мене,- сказав Комашко і втирив очі в
червоне ясне небо, неначе в йому шукав собі поради.
В той час з’явилась на бульварі Саня Навроцька. З нею рядом йшла
Надежда Мурашкова. Комашко вглядів паннів, схопився й побіг до їх
назустріч; слідком за ним пішов Мавродін. Привітавшись до паннів, вони
попросили їх сісти за стіл. Саня ступила на доріжку між двома рядками
стільців та столів, потім ніби пурхнула по доріжці жваво й проворно і
ніби впала на стілець. За нею, неначе навздогінці, повагом йшла
Мурашкова; вона сіла коло стола поруч з Санею.
Комашко повеселішав. Очі в його засвітились. По його нервах,
ослаблених од морського купання, ніби вдарила жива електрична течія.
Мавродін миттю побіг до кофейні і звелів подати паннам чаю.
– Ой Вікторе Титовичу, чи нема в вас часом окулярів? – спитала весело
Саня.
– Нащо це вам окуляри – спитав Комашко.- В Ки-шиневі ви їх ніколи не
чіпляли на ніс; хіба оце за тиждень старі стали?
– Оце перейшла бульвар, та як глянула на убори одеських дам, то трохи
не осліпла! – сказала Саня.- Ря-бо, червоно, зелено, жовто, синьо й
усяково. Йде проти нас здорова, огрядна купчиха єврейка. Пописана й
помальована, неначе індійський ідол. Я на її постаті налічила вісім
кольорів! Подумайте собі: сукня ясно-червона, накидка темно-зелена, на
шиї разок товстих круглих коралів і золотий здоровий медальйон на
товстому золотому ланцюжку, ще й зверху рожева стрічка з довгими кінцями
до пояса; на грудях синя стьожка: через усі груди до пояса теліпається
золотий ланцюжок, а серед грудей зверху на ґудзику вона причепила
золотий годинник, неначе орден якогось індуського лева або тигра. На
голові чорний парик з начосами, а на парику копиця жовтих та червоних
рож, а зверху стримить чорне перо. Прикиньте до того білі черевики з
срібними застібками – і вийде американський парадовий індієць! Ну і
вподоба в убранні в тутешніх дам! неначе в Константинополі, абощо.
– Мішанина східних та й європейських рас – мішанина й європейського з
турецьким,- сказав Комашко.
– Та які багаті, неекономічні убори!-обізвалась Мурашкова.- Купецький
Одес не знає економії.
– Отам-то мабуть принципів під тим париком та страусовими перами! –
сказав Комашко.
– О, певно, багато: принцип кукурудзи, принцип пшона, принцип гречки,
принцип полови – і пануючий принцип убрання біблійної Савської цариці,-
сказала Саня.- Це один принцип, що од часів Соломона та Савської цариці,
надісь, тільки й дійшов до наших часів не-змінне.
– Ви така палка оборонниця жіночого питання й на-падаєтесь на дам,-
сказав Комашко.
– В чому, в чому я оборонниця жіночого питання, тільки не в цьому; це
зоставляю будлі-кому іншому. Я в своєму сірому добрі вибігла на гулянку
між їх, неначе сірий вовк з лісу, бо кажуть же: “Що сіро, то й вовк”,-
сказала Саня й весело зареготалась.
– Добре ви обписуєте, їй-богу, добре! – сказав Мав-родін.
– Пишуть же паризькі газети за дамські убори на великих
аристократичних балах,- сказала Саня.- Якби в нас був такий звичай, то
одеські газети мали б багатющий матеріал. Чи не скопіював часом Флобер в
своїй “Спокусі св. Антонія” з одеських дам Савської цариці, що з’явилась
в мріях святому Антонієві в Фівандських пущах?
– А в нас в Одесі є таки чимало Савських цариць,- обізвався
Мавродін.- Он, гляньте, йде їх ціла метка, а ондечки за столом сидять аж
чотири!
Саня замовкла й трохи зморщила брови; вона не могла знести, коли
який-небудь панич говорив щось недоладне за женщии, або сміявся, або
навіть критикував їх.
– Треба б намовити Селаброса; от намалював би їх в будлі-які газети!
– сказав Комашко.- Ця робота якраз личила б йому.
Мурашкова кинула на його очима й лочутила, ніби він пустив на неї
гостру стрілку і та стрілка влучила її десь в саме серце; вона почувала,
що в неї в грудях десь защеміло гостро й боляче. В неї очі стали
сердиті, брови насупились.
– Ти, Саню, й сама обписала б незгірше Селаброса,- обізвалась
Мурашкова.
– Якби я почала писати, то писала б не з одної чорнильниці,- сказала
Саня.
– Одної чорнильниці було б вам мало? – спитав Комашко.
– Щоб обписати цей убір з маленькою, бачте, ілюстрацією, я поставила
б на столі з вісім чорнильниць, з усякими фарбами,- сказала Саня,-
почала б писати зверху, цебто з голови, чорним, потім жовтим, потім
червоним, далі золотим, далі синім, ще далі зеленим, а на споді
намалювала б червоні панчохи в срібних черевиках і підписала б: “Це
індійсько-одеська благородно ро-ждена маркиза од кукурудзи, вівса та
ріпаку!” І послала б в “Новороссийский телеграф”.
Саня зареготалась, за нею зареготались усі. Одна Мурашкова ані
осміхнулась.
– Саню! Бога ради! Чого це ти так розходилась? –обізвалась Мурашкова
з докором.
– Це на мене, бач, злинув поетичний дух з одеського бульвару,-
сказала жартовлива Саня.- Найшла на мене поетична творчість, якої я в
кишиневській куряві не чула в собі.
– Може, ви приїхали лічитись купанням од якоїсь слабості? – спитав в
Сані Комашко.
– Борони боже! я здоровісінька. Але не думайте, що я приїхала на
купання, як їздять наші степові дідички, щоб втопити нудьгу в
морі,-сказала Саня.-Ця забавка коштувала б недешево і була б схожа на
панські примхи.
– Я й не думаю так,- сказав Комашко.- А хоч би й так! Чом же не
поїхати й не побавитись тому, хто-має вільний час, хто має за що
забавлятись.
– Моя мачуха слабує на нерви, й лікарі, послали її На море лічитись
купанням, а вона взяла мене й сестру з собою,- сказала Саня.- Папа
приїде до нас через тиж–. нів два, потім буде навідуватись до нас, бо
йому не можна кидать служби в канцелярії.
– Тобі, Саню, треба б таких ліків, щоб ти стала не така весела,-
обізвалась Мурашкова.
– Ось потривай! Як почну купатись, то, мабуть, загублю в морі
половину веселості, бо од морської води спочатку людина стає малосила,-
сказала Саня,- тоді посідаємо, понадимаємось та й будемо мовчки дивитись
одна на одну,- сказала Саня.
– Лучче не надимайтесь, бо веселість вам більше пристає до лиця,-
сказав Комашко.- Чи довго будете купатись в поезії, чи то пак в морі?
– В поезії – ладна купатись цілий вік, а в морі, мабуть, до самої
осінньої поезії,- сказала Саня.
“Ти сама вся поезія, й поезія розумна, висока, як поезія великих
геніїв,- подумав Комашко і насилу здержав зітхання в грудях.- Чи для
мене ти світитимеш, чи моє життя звеселиш своєю поезією, чи, може, на
іншого спаде твій світ?..”
Комашко задумався й мовчки милувався веселими Саниними очима, ловив
кожний її рух, ловив кожне її веселе слово. Усе, що вона говорила,
здавалось йому сто раз цікавішим, і веселішим, і розумнішим. Він слухав
її розмову й не міг наслухатись, неначе слухав якісь мелодії, гучні,
веселі, чаруючі, що ніби сипались перлами, як радісні мелодії Моцарта.
– В якому ж місці ви думаєте купатись? – спитав у Сані Комашко.
– На Великому Фонтані. Ми вже найняли кімнати в монастирській
гостиниці, недалечке од моря, кодо самого монастиря,- сказала Саня.
– А ви самі приїхали? -спитав Мавродін в Мурашкової.
– Сама. Моя мати нездужає. Я з Санею буду жити на Великому Фонтані, в
тій самій гостиниці,- обізвалась Мурашкова. . ‘
– А ми купаємось тутечки, в самому Одесі,- обізвався Комашко до Сані.
Ще ніколи Саня не здавалась йому такою гарною, як цього вечора. В
легенькому сіренькому убранні, в солом’яному капелюсі з ясно-синіми
незабудками, з блакитною стьожечкою на одному плечі, вона уся ніби сяла
й звеселяла Комашка, наче теплий промінь весняного сонця. Ясно-синій
колір дуже приставав їй до лиця.
Комашко примітив, що Саня зраділа, побачивши його. Вона говорила до
його привітно, сміялась, жартувала. Саня справді не нудилась за ним. їй
подобалась його широка просвіта, нові погляди та пересвідчення. Вона
любила розмовляти з ним, слухать його цікаву розмову, але до того
часу… щиро любила тільки його душу й розум. Подобались їй тільки
жваві, великі, розумні карі очі та його струнка рівна постать.
Пішла далі звичайна розмова про одеських та киши-невських знайомих.
Усі були вільні од роботи, всі виїхали одпочивать та гуляти, усі були
молоді, через те були веселі й щасливі.
На бульвар налинула публіка, неначе полились хвилі з моря. Народу
натовпилось такого багато, що ледве можна було протовпитись. Прислуга в
кофейні бігала, вешталась, мов несамовита; в її руках ніби літали
стакани з чаєм та кофієм, з кухлями пива, з тарілками мороженого.
Вечір догорав. Залив став темно-рожевий. Духота спадала. З моря потяг
свіжий, тихий вітрець, неначе махнув тихо крилом і приніс з собою
свіжість, морську вогкість і влив в потомлених, ніби пов’ялих од спеки,
людей жвавість. Стало легше дихати; усі якось повеселішали й
побадьорнішали.
Між столами несподівано з’явився Аристид Селаброс: він углядів
здалеку Мурашкову й своїх кишиневських знайомих.
Селаброс приступив до стола й привітався з паннами та з паничами.
Мурашкова подала йому руку і вся ніби іздригнулась. Червона стьожка на
її грудях затрусилась. Вона спахнула. На щоках і на висках виступив
густий рум’янець. Селаброс сів проти неї, глянув їй в очі й осміхнувся.
З-під його макових уст блиснули два рядки білих рівних міцних зубів. Очі
стали ласкаві, солоденькі, і його лице стало ніби солоденьке.
Мурашкова глянула на його, на повні губи, і в неї очі заграли,
сипнули іскорками. Вона зараз заслонила їх рожевими віками, щоб не
виявить тривоги свого серця перед приятельками.
“Яким способом Селаброс дізнався, що я поїхала до Одеса? Я йому за
свій замір Нічого не казала, зумисне не казала: виїхала нічним поїздом
потаєнці, крадькома, щоб він за те не знав. Я боялась свого палкого
серця; боялась гарячого кохання Селаброса, як бурі, боялась зійтися з
ним насамоті, в чужому місті, між чужими людьми…”
Вона думала й турбувалась і за себе, й за його, а найбільше за свою
репутацію. Рум’янець сплив з її лиця. Селаброс таки вислідкував, як вона
виїхала до Одеса, й собі рушив наслідці за нею.
– Ваша мама звеліла передати вам поклін,- промовив Селаброс,
дивлячись ласими очима в очі Мурашкової, як дивляться дуже ласі діти на
конфекти.
– Спасибі вам. Чи мама здорова? – спитала вона.
– Здорова – сказав Аристид.- Чи довго пак будете жити в Одесі? Де ви
знайшли собі пристановище?
– Як довго будемо жити в Одесі, я й сама ще не знаю. Буде тепла вода
в морі, будемо купатись, а як похолоднішає вода на довгий час, то й
вернусь додому,- сказала Мурашкова, але про своє житло вона зумисне не
сказала.
Розмова між ними увірвалась, як нитка, несподівано перетята ножем.
Усі замовкли. Селаброс не зводив очей з Мурашкової. Йому було приємно
мовчати й дивитись на її очі, дивитись на її уста. Мурашкова спустила
очі; вона ніби боялась глянути на його. Якесь важке передчування
збентежило її душу.
Тим часом знайомі паничів та паннів, вглядівши їх за столом, почали
сходитись до столу. Прийшов Фесенко, молодий вчитель одної одеської
гімназії, високий, плечистий,, гарний з лиця. Убраний в літнє убрання з
шовкової біло-жовтуватої чесучі, з дорогою елегантною паличкою в руках,
в пенсне в золотих обідках, ^Фесенко виступав кавалером, джентльменом.
Він скинув циліндер, зручно зняв пенсне і зробив салоновий поклін дамам.
При поклоні він схиляв свою чорноволосу голову трохи набік і подавав
усім руку якось по-панянській. Цих манер він набрався в салонах одеських
купців, де бував в гостях. Син простого одеського міщанина, він ліз в
пани з усієї сили, тисся між багатирів, шукав з~~оагатіїрями~знайомості
і знаходив її… через своїх учеників. Щоб запобігти ласки в одеських
аристократів, він писав частенько до батьків, як вчаться їх діти, ходив
сам в багаті доми буцімто задля •того, щоб подати звістку за дітей.
Знайомість помаленьку заводилась і міцніла. Декотрі купці просили його
заходи” ~Тй до їх в гості. І Фесенко втеребився в їх салони. Фе-сенкова
голова була вільна од усяких ідей, окрім тих, які панували в вищих
кружках… Він підладжувався під погляди тих кружків, бо був кар’єрист.
Наукових книжок він ніколи в руки не брав. Коли траплялось йому сказати
яку-небудь українську приказку, то він вимовляв її на великоруський лад,
як деякі наші трошечки просвічені пани, котрі хотять показать, що вони
вже зовсім спаніли і не можуть навіть вимовить по-українській доладу й
одного слівця.
На гарячому півдні ніхто не носить рукавичок, бо вони од поту на
руках зараз стають мокрі. Фесенко носив рукавички ясно-бузкового
кольору. На долонях, на пучках пальців у його виступили мокрі плями.
Фесенкові не було де сісти. Він став за стільцем в Сані Навроцької й
почав говорити їй солоденькі компліменти. Навроцька обзивалась до його
знехотя, неначе одбувала панщину. Комашко іронічно осміхався й тільки
переглядався своїми карими ясними очима з Навроцькою.
Небо над морем неначе жевріло. Почало сутеніти. На бульварі засвітили
газове світло. Світ залив бульвар, кофейню, сходи. Публіки набралось
сила. Коло самих сходів в дерев’яному кіоскові заграли військові музики.
Купи людей ніби стрепенулись. Розмова стала голосніша й чутніша, ніби
десь загув рій в улику, стривожений людською рукою. Усе суспільство
повеселішало. На невеличкому плацу коло музик стовпився народ, неначе на
ярмарку. По алеї сунулась така густа, ніби суцільна маса народу, що й
протовпитись було трудно. Бульвар для гуляння дуже малий на Одес.
Довгими рядками товпились без смаку убрані смугляві дами, гостроносі,