Іван Нечуй-Левицький. “Над Чорним морем”

з східніми грубуватими пружками лиця. Подекуди рябіли ясні костюми
українські, мішані з смугнастими молдавськими ‘ та болгарськими. На
заливі, в закутку коло берега, ще лисніло рожевим світом широке плесо.
Море стало вже чорне. Воно ніби дрімало, засипало. В обох портах
заблищало на кораблях світло. Залив згодом став ніби вкритий здоровими
зорями. Далеко-далеко на ріжку в карантинній пристані тихо повертався
ліхтар на маяку, кидаючи на море, на порти то ясно-червоний, то зелений,
то синій, то жовтий світ.
Тут помилково було “мордовськими” (ред.).
Внизу за парапетом бульвару, з садка, що розрісся по терасі,
заблищали газові ріжки. Вгорі на бульварі, внизу в садку, в портах і
далеко на морі – скрізь лилося багато світу, перемагаючи догоряюче
червоне небо. Надворі стало свіжіше. З моря потягло тонкими пахощами
морської води. Скрізь світ, блиск, шум, гам, гомін, веселість! Гук
оркестру зверху на бульварі перебивав гук музик внизу, коло літнього
театру. Все це зачіпало й ворушило нерви. Люде забували турботи дня,
клопоти життя. Наші знайомі панни та паничі довго сиділи й балакали.
Усім було гарно, приємно й весело. В очах у всіх світилась радість; то
був час спокою, спочинку.
Між столами з’явилась здорова, велетенська постать і попростувала до
того стола, де сиділи панни та паничі: то був знайомий і сусіда Комашка
та Мавродіна, Сергій Степанович Бородавкін. Бородавкін був син багатого
херсонського дідича, потомка одного з тих московських панів, котрі
загарбали собі давні запорозькі степи. Його батько був страховищем,
катом для кріпаків, для жінки, для сина, для дочки. Село й дідичева
сім’я тільки тоді оживали, як пан виїздив на кілька тижнів в Нікополь
або в Херсон.
Погонич, вертаючись з порожнім екіпажем, приїхавши на гору, під
котрою стояло село, ставав на козлах, махав шапкою, махав батогом і
кричав на все село: “Нема па– на! нема пана!” Ці слова долітали до
панської садиби й дому, що стояв зараз під горою, розносились блискавкою
по селі. Сім’я Бородавкінова вибігала з покоїв, раділа; все село
хрестилось на радощах… воно тільки жило й дихало тоді, коли пана не
було вдома…
Старий Бородавкін держав в руках село і сім’ю, неначе в залізних
кігтях з гострими пазурами. Жінка його з київських дідичів, що були
уніатами, незабаром вмерла з горя. Дочка Христина втекла вночі через
вікно й по-таєнці повінчалась з сусіднім дідичем Милашкевичем. Синові не
давав батько й зайвої копійки в руки. Молодий Сергій Бородавкін був вже
рік в університеті, як наглою смертю помер його батько. Сергієва широка
натура, викохана в широких степах, випестившись за живоття батька, дала
собі волю після його смерті, тільки на інший спосіб. Сергій, допавшись
до батькового добра, програв, про-майнував свою землю, усе своє добро,
програв останню четвірню коней з каретою, кинув університет, оженився з
простенькою міщанською дівчиною в Одесі й, нагулявшись донесхочу,
врешті-мусив йти на службу в залізно-дорожну контору.
– Чого це ви так пізно вийшли гуляти? – спитав в Бородавкіна Комашко.
– Скуповував харч для сім’ї. Ми вже знайшли дачку на Великому
Фонтані, над самісіньким морем: будемо купатись. А це мене жінка послала
накупить харчі,- сказав Бородавкін.
Бородавкін вже три дні скуповував провізію, а жінка й діти сиділи над
морем без чаю, сахару та без грошей. Бородавкін гуляв собі в Одесі й
навіть забув за сім’ю.
– А чи чули, які скандали трапились у нас в Кишинові? – сказав
несподівано Бородавкін. , – А що? – гукнули усі в один голос.
– Офіцери в клубі побили дідича Лупурелло.
– Яким способом? – спитали усі.
– Грали вони в карти та пили до півночі в міському садку, а потім
полаялись. Лупурелло вхопив пляшку, кинув на офіцера. Пляшка полетіла на
сусідній стіл і впала перед Караладжі, перед самісіньким його носом.
Офіцер кинув на Лупурелло паляницею; паляниця потрапила в голову якійсь
дамі; Лупурелло вдарив офіцера палицею. Тоді всі офіцери сунулись до
Лупурелла, добре попобили його, а далі перекинули через стіну на вулицю.
– Хіба ви були оце в Кишинові? -спитав Комашко.
– Ні,- каже Бородавкін.
– Може, це в газетах написано? – спитав Комашко.
– Ні. Я чув оце тільки що на вокзалі,- сказав Бородавкін.
– Хіба ви оце думали їхати в Кишинів? – спитала в його Саня.
– Та ні! Я проводив на вокзал одного нашого киши-невця. Та там в
Кишинові вийшла ще й друга штука. Поруновський хотів стрілятись за свою
жінку з ловеласом Кочу. А знаєте, яка вийшла між ними дуель? Вони кинули
жеребки, кому зостатись в Кишинові, а кому виїхать на п’ять років з
Кишинова. Ловеласові Кочу випало виїхати, і він виїхав, а чоловік
зоставсь із жінкою.
– А що ж на те жінка? – питали в Бородавкіна.
– Жінці байдуже: вона любила їх обох однаково,- молов Бородавкін.
Усі кругом стола зареготались. Засміялись і коло столів, близьких од
їх, бо й там чули оповідання Бородавкі-нове. В Кишиневі на сто тисяч
жильців тоді не було ні одної газети. Бородавкін був тою місцевою
газетою. Він скрізь бував, скрізь нишпорив; знав, де хто буває в гостях,
що робить, хто з ким змагається, хто з ким полаявся, хто з ким
кохається. Його усе це страшенно цікавило. Коли він подавав ці новинки,
його випнуті сірі здорові очі аж крутились.
– А знаєте що, панове? Поїдьмо завтра на Малий Фонтан усі гуртом. Я
вже давно там був. Походимо, погуляємо, поснідаємо та й додому на обід
вернемось,- гукнув Бородавкін, махнувши своєю зателепуватою рукою.
– Може й в карти там пограємо? – сказав іронічно Комашко.
– То й пограємо. Воно, бачте, над морем… може, буде смачніше.
Знаєте, природа… море… свіже повітря, поезія, ^взяв би його дідько!
- сказав Бородавкін.
Його гадка усім була сподобна. Усі приїхали до Одеса, щоб побавитись.
– То й поїдьмо! – гукнули всі, навіть панни.
– Збірне місце буде коло собору, на сквері. Завтра в десятій годині
сядемо на трамвай та й махнемо,- сказав Бородавкін.
– То й махнім!.. А ви поїдете?-спитав Комашко в Сані Навроцької.
– Поїду, чом же не поїхати,- сказала вона,- Як ви поїдете тільки з
своїм кружком; я не люблю, як наїде багато людей, та ще незнайомих.
– Усі, усі, скільки нас тут є, а чужих нікого не треба!-крикнув
Бородавкін.-Усі свої, і нікого чужого- ані однісінької людини.
– Та не кричіть так здорово, та не махайте руками, бо вашу постать
видно на ввесь бульвар! -сказав до його Комашко.
– Так завтра в десятій годині?-знов гукнув Бородавкін, прощаючись і
похапком тикаючи всім руку; я дам не силую, бо присилувать когось до
забавки трудно… Але сподіваюсь побачити там і вас, дамиї
– Добре, добре,- сказали панни.
Бородавкін потягся поміж стільцями, ледве несучи свої важкі широкі
плечі та здорову голову в солом’яному широкому брилі.
Несподівано схопився з моря вітер. Засипаюче море неначе зітхнуло й
дихнуло міцними грудьми на берег. Вітер дмухнув на бульвар. Широкі
полотнища парусини задіетлялись над столами та головами публіки.
Парусина бахкала, надувалась, коливалась, неначе хотіла зірватись з
шнурів. Акації й чинари зашелестіли, газові ріжки замиготіли. Стрічки на
дамах заметлялись. Подекуди злітали брилі з голів і падали на публіку.
Публіка заворушилась і почала розходитись. І знов вітер несподівано впав
так швидко, як і схопився, неначе море позіхнуло раз, • другий спросоння
та й знов заснуло.
Саня Навроцька та Надежда Мурашкова підвелись з стільців. Паничі
повставали, пішли слідком за ними й провели їх до гостиниці.

IV

Другого дня була неділя. Ранок був погожий, ясний та душний. Чималий
сквер біля одеського собору аж лиснів, зелений та свіжий, политий водою,
залитий гарячим світом сонця. Алеї з акацій кругом скверу, купи кущів на
зеленій свіжій траві, клумби широколистих квіток – все ніби мліло в
ясному гарячому світі. Фонтан коло самого собору бризкав ніби разками
дрібних крапель. Краплі блищали й миготіли на сонці, неначе розсипані
діаманти. Люде вештались на сквері. Усе було залите світом. Скрізь був
рух, скрізь кипіло живоття великого міста. Була вже десята година.
Віктор Комашко перший прийшов на сквер і сів на лавці в тіні густого
чинара. Він зумисне поспішав прийти поперед усіх: в його було на думці
стрінути Саню й поговорить з нею насамоті. Комашко обвів очима всі
доріжки на сквері, де скрізь ворушились, неначе в хрещика грали, люде.
Сані ніде не було видно. Перед очима в Комашка стелилась широка, перша в
Одесі, Дерибасівська вулиця, обсаджена двома рядками акацій. Вона йшла
до моря, трошки западаючи в переярку, і через ту вулицю, як через
ворота, було видно в далечині широкий простір: гору Ланжерон над морем,
а коло гори синє широке море, закутане в білий, легенький, прозорий
туман.
Комашко задумався, втупив очі в сизу імлу на морі, де блищали золоті
скалки на воді, де біліли вітрила кораблів. Він неначе бачив в тій
срібній імлі, в тому ворушливому жвавому морі жваву Саню, бачив її сині
очі, ясні кучері, обвиті блакитними незабудками. Вона ніби мріла перед
ним в тій поетичній далечі, неначе легенький херувим.
Легенька м’яка рука тихо впала на Комашкове плече. Він увесь кинувся,
як кидаються дуже нервові люде. Перед ним стояв Мавродін. Він зняв
солом’яного бриля й обтирав піт з лоба та пригладжував гладенько
причесані виски, ще мокрі після купання.
– Чого це ви задумались?-тихо спитав Мавродін.
– Хіба ви не знаєте, за що я думав?-обізвався Комашко.-Хочу не думати
за неї і все-таки думаю: вона ніколи не сходить з моєї думки: неначе
якісь чари наслано на мене.
– Нема? – спитав Мавродін.
– Нема! – Жду, жду, не діждусь. Може, вона передумала й не поїде з
нами на Малий Фонтан,- промовив Комашко.
– Шкода буде,- сказав Мавродін і сів на лавці попліч з Комашком.- А
вже б час їхати, поки не вдарила спека,- сказав Мавродін трохи згодом.
Тим часом в сквері між акаціями замиготів білий круглий бриль
Аристида Селаброса. Бриль то зникав за купами кущів, то знов виникав між
акаціями. Довга біла стьожка, обвита кругом бриля, спускалась кінцями на
плечі і метлялась од швидкої ходи. Селаброс ходив по алеях і кидав
гострими очима по доріжках в сквері, швидко повертаючи свою кучеряву
голову на всі боки. Він виглядав Мурашкову. Мурашкова з’явилась на кінці
алеї. Селаброс побіг до неї назустріч. Він взяв її за руку й так міцно
здавив, що вона насилу здержала крик. Мурашкова почутила, що його рука
була гаряча й трусилась. Селаброс був палкий, як присок, ще й до того
дуже опришкуватий на вдачу.
– Чого ви приїхали в Одес?-спитала вона в Селаброса трохи сердито.
– Щоб подивитись на вас. Я день не бачив вас в Кишинові й трохи не
вмер,- промовив Селаброс, дивлячись на Надежду Мурашкову палкими очима.
– Вертайтесь зараз додому! – сказала Мурашкова спокійно, але твердо.
– Не вернусь; буду доти тинятись по Одесі, доки ви тутечки будете,-
сказав Селаброс, дивлячись на Мурашкову палкими очима.- Я вмру, як вас
довго не бачитиму.
Мурашкова трохи стурбувалась од тих палких слів, в яких виявлялось
невдержане палке серце.
– Не ходіть за мною слідком. Люде кмітливі: почнуть кмітить та
прикмічать; мене ославлять,-тихо обізвалась Мурашкова і не пішла, а
побігла на доріжку скверу на прогалини, звідкіль було видно людей.
Аристид пішов мерщій за нею слідком, наздогнав і вхопив за руку; в
його рука трусилась, неначе в пропасниці.
– Буду ходить за вами, буду ловить ваші сліди, бо згорю од жадання,
як не бачитиму ваших чорних очей,- тихо промовив Селаброс.-Де будете ви,
там буду й я!..
– Пустіть мене! Не мордуйте мене надаремно! Я в Одесі не сама, а з
знайомими, без матері,- сказала Мурашкова.
– Нащо вам мати? Ви людина самостійна. Ви вже не дитина,- сказав
Аристид, і в його словах почувся голос деспота.- Киньте ці дитячі
погляди. Ви маєте право жити по своїй волі, вволяти свою волю. Ви
самостійна людина, хоч ви й дівчина,– сказав Аристид.
– Але я все-таки женщина. Моя репутація…
– Не вважайте на ту репутацію. Ви людина сьогочасна, ліберальна.
Киньте старі забобони, хоч годину поговоріть зо мною, хоч одну хвилинку!
- благав Селаброс, і в його очі одразу стали тихі, м’які, ласкаві,
благаючі.
– Не можу, не можу,- тихо шепотіла Мурашкова.
– Киньмо оцю гулянку, ходім над море, будемо гуляти вдвох над морем;
ти надивишся на море, нап’єшся щастя, кохання. Ми наймемо човен, сядемо
й попливемо далеко-далеко од людей на море! Уп’ємось поезією моря,
поезією серця насамоті, в тиші, поезією без слів, як піснею без слів,-
благав Селаброс.
– Цитьте!.. Ондечки наші знайомі,-зашепотіла сливе нишком Мурашкова й
хутчій пішла до тієї лавки, де сидів Комашко з Мавродіним. Селаброс
зостався сам.
Незабаром на сквері з-за купи зелених кущів виникла висока постать
Сергія Бородавкіна. Поруч з ним йшла його сестра, Христина Степанівна
Милашкевичева, така заввишки, як і її брат, тілиста, аж огрядна, з
довгувастим рум’яним лицем. Здавалось, ніби два монументи зійшли з
підставок і гуляли по сквері. За ними слідком йшли чотири немолоді
брюнети. Бородавкін таки не втерпів: накликав на гулянку цілу метку
своєї компанії залізно-дорожних урядовців. На урядовцях були багаті
убрання; на пальцях лисніли золоті перстні з діамантами. І Боро-давкін і
його товариші були бліді, заспані. По їх сонних очах було знать, що вони
цілу ніченьку пили, гуляли та в карти грали. Бородавкін і його сестра
прийшли на збірне місце й поздоровкались з усіма. Брат ніс в руці кошик,
накритий хусткою; сестра держала в руці чималий вузел, завинутий в
папір.
– А от і ми І та ще й не з порожніми руками! – весело промовив
Бородавкін.
– Що це таке в руках в вас?-спитав Мавродін в Бородавкіна, лапаючи
рукою кошик.
– Пляшечки з пивом та з вином,- одказав Бородавкін.- А ви думали, що
я, надісь, прийду з порожніми руками, як оце ви?
– Бач, які звичайні кавалери! Самі йдуть гуляти, а мене й не
запросили. Хіба ж я не дама, та ще й не молода? Не забувайте, що я
удовиця, та ще й непогана,- весело защебетала Христииа Степанівна.
– Знаємо, знаємо й не забуваємо,- обізвався Комашко.
Христина Степанівна вже давненько стала удовою. Вона втекла од свого
навісного батька через вікно вночі й потаєнці повінчалась з сусідом,
дідичем Милашкевичем. Через годів десять вона зосталась удовою, сама
хазяйнувала, доки їй не остогидло. Не маючи дітей, вона згодом потім
продала землю, поклала гроші в банк і жила собі, як вільна пташка,
взимку – в Одесі, або в Києві, або в брата, котрого вона дуже любила, а
влітку вона, як степова пташка, переїжджала з села в село до своїх
родичок. її усі любили за веселу вдачу, за жарти. Вона вміла дуже добре
грати на фортеп’яні, співала непогано, любила театр, мала поетичну душу,
але була безробітна. людина й не мала ніякісінької поважної ідеї в
голові, ніякісінького напрямку, навіть не мала й потягу до чогось
вищого, ідейного. Усякі ідеї та принципи були задля неї нудні та
морочливі для голови. Зате ж вона любила веселе життя й веселих людей. З
знайомими паничами вона жартувала, зачіпала їх, смикала, торсала й
навіть трохи не боролась з ними. Панни скоса поглядали на неї через те,
що вона любила пустувать, але любили її й приймали в своє товариство.
Христина сама себе звала здичілою інституткою. Весела та завжди
бадьориста, вона й кошик з пляшками й закуски купила за свої гроші.
– Чого ж це вас так мало?-спитала Христина в Комашка.- Я на тому
Фонтані вмру з нудьги з самими вами. Де ж ваші панни?
– Ще не прийшли, а може й не прийдуть,-обізвався Комашко і з тими
словами похилив голову.
Він вже не чув, як щебетала Христина, і все неначе бачив свою дорогу
Саню в кишиневському садку весною, в густій алеї з акацій саме в цвіту,
де він побачив її вперше. От Саня ніби сидить в садку поруч з Мурашковою
в білому убранні, гарна й ясна, як весна. Через зелений лист акацій,
через білий пахучий цвіт ллється сонце й падає золотими плямами на її
русяву голову, обсипає її асю зеленуватим сяйвом. Вона сидить, мов
Дніпрова русалка, поруч з чорнявою грецькою наядою, неначе тоне в
зеленому світі й манить його до себе тихими блакитними очима та ясними
кучерями.
Комашко в задумі несподівано почув Санин голос. Він підвів очі. Саня
стояла в зеленуватому світі в тіні акацій та чинар і привітно кивнула до
його головою. Він схопився, кивнув рукою на своє місце й попросив її
сісти. Саня пурхнула, мов пташка, й сіла на лавці.
– Спасибі вам, Вікторе Титовичу! – сказала вона, осміхнувшись.
– Я боявся, що ви не поїдете з нами на гулянку,- сказав Комашко. І
його веселі карі очі неначе засміялись до Сані. Санині очі неначе влили
в його душу веселість: усе стало для його гарне одразу, неначе од якихсь
чарів. І далеке сизе море, і синє небо, і зелений садок, і бризки,.
фонтану – все ніби ожило й засміялось до його. Христина стояла за ним і
моргнула до Сані. Саня осміхнулась.
Всі посідали на довгих лавках і балакали. Всі ждали, поки прибуде
трамвай. Коли це на алеї неначе намалювалась висока Селабросова постать.
Селаброс вже трохи одійшов: палке серце ущухло. Він ішов помаленьку,
немов з великою повагою до себе ніс на собі свою чорну підстрижену
бороду, свою кучеряву голову та широку білу стьожку на брилі.
Підпираючись з повагом зонтиком, неначе жрець костуром, він йшов
поважною ходою жреця або давнього філософа, ледве соваючи ногами.
Поклонившись, він подав руку паннам, ледве глянувши на Мурашкову, неначе
вперше її бачив. Одначе його удавана поважність незабаром зникла з його
лиця. Він дрібно та швидко заговорив з паннами.
– Добридень вам, синя стьожко! – гукнув він до Сані.-Ого! тут є й
червона стьожка!-сказав він до Мурашкової.
– Єй синя, є й червона стьожка, є навіть дама без стьожки,- весело
сказала Христина.- А які стьожки ви найбільше любите: чи сині, чи
червоні?
– Не вгадаєте, яка стьожка мені найуподобніша,- сказав Селаброс,
скоса зирнувшн на червону стьожку на плечі в Мурашкової.
– Ого-го! та ви таки вередливі! – сказала Христина.
– Що це ви звете нас стьожками? Хіба в нас нема ймення? – сказала до
Селаброса Саня.
– Є ймення, є! Хто ж за це не знає? Вас таки ж якийсь піп хрестив,-
сказав Селаброс.
Саня не любила Селаброса за те, що він був трохи неделікатний в
словах і говорив часом неприємне паннам. Різкий на язик, грубуватий, як
усі сини півдня, Селаброс часом грубо різав правду в вічі не одним
паннам.
– А що, чи поїдете пак на Малий Фонтан на гулянку? Сьогодні надворі
година, гарно, ясно. Як ви поїдете, то поїду й я з вами, коли мене не
проженете,- промовив Селаброс.- Ви мене не проженете? – спитав він,
обертаючись до паннів.
– Ні, не проженемо: ми не вдалися в вас і людей не розгонимо
компліментами,- так само різко дала здачі Саня.
Чорні брови в Селаброса на одну мить зійшлися й знов розійшлись. Він
втяг верхню губу й прищикнув її зубами.
– Не думав я, що маю вдачу розганяти паннів… – сказав він низьким
голосом.
– А от удовиць, то ви й не розженете! Удовиці невеликі страхополохи й
вас не дуже-то злякались,- весело обізвалась Христина.
– Що це в вас за штучка в руках?-спитав Селаброс в Христини й
нецеремонно ляпнув пальцями по тій штучці.
– Ет! не скажу: нехай кортить. Довідаєтесь на Фонтані,- сказала
Христина.
– Та й ви не з порожніми руками! – сказав Селаброс, обертаючись до
Бородавкіна.
– Авжеж не з порожніми. Запас біди не чинить. Я, бачте, люблю поезію,
але не забуваю й за прозу,- сказав Бородавкін.
– І добре робите, бо тут зібрались все поети та по-етки, що за ту
прозу не дуже дбають,- промовив Селаброс.
– Поети – цебто ви, це я знаю; а поеток між нами нема; ми люде
позитивні,- защебетала Саня.
Селаброс загарбав собі той комплімент і знов удавав поважну міну.
Окрім кореспонденцій в газети, він писав ще й вірші і, сказавши щиру
правду, вірші погані; їх не хотів друкувати ні один редактор газет.
Тим часом в перспективі вулиці вже сунувся вагон трамваю. Всі
схопились з лавок і хапком рушили з місця. Вагон став коло алеї. Усе
товариство кинулось в вагон. Панни сіли вкупі на одній лавці, паничі
зараз за ними.
– Фесенко не прийшов і добре зробив,- сказав тихенько Комашко до
Мавродіна.
– І добре зробив,- нишком обізвався Мавродін. Вагон поволі
посовувався між густими акаціями, котрими обсаджені одеські вулиці, і
незабаром доїхав до станції за містом, де перепрягають коні. Уся
компанія порозходилась попід акаціями, ховаючись в холодок од пекучого
сонця. Тільки що перепрягли коні і всі почали сідати, як до самого
вагона прикатав гарненький фаетон, запряжений парою баских коней. З
фаетона проворно вискочив Фесенко, убраний, як до вінця. Свіжий костюм з
шовкової жовтуватої чесучі аж лиснів на сонці. Високий циліндер на
голові блищав; на пальці блищав золотий перстень з алмазом; через плече
було перекинуте пальто з шовковою квітчастою підбійкою на іспанський
лад, з широкими білими смугами. Фесенко аж сяв, вичищений, вимитий,
рум’яний, з закрученими кучерями на висках, з нафарбованими вусиками та
граціозною шпанкою на підборідді.
Він причепурився так для Сані. Саня йому дуже сподобалась… Поруч з
ним сидів Мокрієвський. Цього флегматичного Мокрієвського Фесенко скрізь
тягав за собою, як дурень ступу, для компанії. Фесенко скочив з фаетона,
зробив граціозний не поклій, а якийсь реверанс до усеї компанії загалом,
знявши циліндер і кланяючись головою трохи набік. Поклін вийшов не до
паннів, а до коней. Чорний шнурочок од пенсне зателіпався на шовковій
жилетці. Фесенко вскочив в вагон і на льоту похапцем сунув руку паничам.
Комашко та Мавродін якось з неохотою подали йому руку: вони не любили
його.
– А бодай йому трясця та болячка! приїхав-таки! – сказав Мавродін
нишком до Комашка.
Вагон тихо покотився по дорозі, недавнечко политій водою. По обидва
боки дороги миготіли дачі, що тонули в садках з акацій та абрикосів.
Поїзд їхав неначе лісом, ніби між двома зеленими стінами. Між акаціями
подекуди виглядали білі стіни дач одеських банкірів та аристократів,
гарних, як цяцьки, з легенькими портиками, з колонами, обплетеними диким
виноградом. Перед дачами, в двориках, зеленіли просторні квітники.
На зеленому свіжому газоні скрізь темніли розкидані, неначе ялинки,
темно-зелені кущі туй, ясніли плямами клумби квіток, кущі
рож-центифолій. На мармурових стовпчиках стояли серед газону вазони з
старими кучерявими столітниками. З тих вазонів та клумб, з тих розкішних
зелених закуточків повівало прохолодою. Далі дорога стала ще веселіша:
садки стали густіші; позад садків зеленіли виноградники. З-за акацій
виглядали легенькі башти, сіренькі гарненькі бані тих дач, що стояли на
горах над самим морем. Скрізь миготіли чисті квітники, веселі віконця,
гарні портики. Три верстви веселої дороги промайнули так швидко, що
молода компанія й незчулась.
Трамвай спинився коло самого возвозу до моря. Коло моря в тому місці
розступились гори, і між двома горами, на спуску, як через ворота,
несподівано засиніло широке темне море, заслоняючи половину обрію.
Вкрите маленькими хвильками, воно ніби дрижало, ворушилось, пульсувало,
неначе здорове живе людське тіло, налите кров’ю.
З моря потягло тихим, вогким, свіжим вітрецем. Пахнуло таким чистим,
легким повітрям, неначе воно спадало десь з високих гір, з височини
чистого неба. Уся компанія, втомлена духотою, пожвавішала, заворушилась,
повеселішала. І широке море, і простір без кінця, і морське повітря
розворушує душу, веселить серце. Поезією повіває з того широкого
морського простору; серце жвавішає, пісня йде на душу, мрії піднімаються
роєм, линуть далеко-далеко, в інший ідеальний світ; думи яснішають,
слова ллються плавко, як морські легкі хвилі. Скільки високих поем
навіяло ти, синє море, на геніїв людськості!
Доріжка до моря вилася круто наниз по кам’яних нешироких сходах.
Саня, мов легенька ластівка, поперед усіх пурхнула наниз по сходах. За
нею пішла поважно Мурашкова. Ще вся компанія помаленьку та потихесеньку
сунулась по сходах, а Саня вже збігла наниз, побігла до старих широких
берестів і сіла на лавці.
Поруч з нею рядом сіла Мурашкова. Усі слідком за паннами посідали
рядками на довгих лавках. Усіх манив до себе холодок під густими
гіллястими берестами після духоти та спеки в дорозі. Місце було чудове.
Закуточок був поетичний. Проти берестів стояли скелі, що висунулись з
гори, як стіни, а з середини скелі, з темної печери дзюрчала цівкою
холодна вода й падала в кам’яний басейн. Це був той єдиний фонтан, од
котрого прозвали усю ту місцину “Малим Фонтаном”. Перед скелею лисніло
чисте просторне місце, обсипане жорствою жовтої фарби. Кругом росли
старі берести, кидаючи од себе густу тінь. Далі за берестами на терасі,
що йшла над самий скелястий берег моря, стояла стара низька гостиниця,
закрита кущами. Через гілки берестів синіло море, блищала широка тераса
над морем, заставлена столами та стільцями в холодку од подекуди
розкиданих старих акацій та берестів.
Весела компанія, сівши по лавках, спочивала після спеки в дорозі.
Милашкевичева розчервонілась і обмахувала лице хусточкою. Паничі
поздіймали брилі. Фесенко обтер хусточкою лоба та повні червоні щоки.
Потягло з моря свіжим вогким вітрецем. Почулась морська вогкість; було
чути морське солонувате повітря з тонким духом йоду од морських рослин.
На широкій терасі ніби віяло весною, пахло маєм. Повітря вливало в груди
свіжість, бадьорило нерви, душу.
Усі були веселі; всім хотілось розмовляти. Панни защебетали поміж
собою, як ластівки весною, вернузшись з далекого гарячого вирію в
пахучий весною край.
Бородавкін несподівано встав з місця, витяг з кишені колоду карт і
підніс своїм приятелям, урядовцям, промовляючи до їх:
– А що, добродії! не будемо гаяти дорогого часу. Ходім далі на терасу
та сядемо десь далеко в холодку, в тіні густих дерев, підобгавши
по-турецькій ноги, та оддамось своїй поезії…
– Невже ви оце приїхали над море, щоб підобгать ноги на землі та
грати в карти?-крикнув Фесенко.- А поезія, а море?!
– Нехай вам поезія та море! а оце наше,- сказав Бо-родавкін і роздав
по карті своїм товаришам. Вони забрали по карті й потяглися в кущі за
Бородавкіним, котрий поволік здорового кошика з пляшками та харчами.
– Як схочете їсти та пити, то просимо до нас в тінь дерев,- промовив
Бородавкін, оглядаючись до компанії.
Усі засміялись. Фесенко зареготався, обертаючись до Сані Навроцької,
і промовив:
– Ой проза, проза! Що ви на це скажете, Олександре Харитонівно?
– Нічого не скажу,- обізвалась Саня.- Що одному в житті проза, то
другому здається високою поезією…
– А ви похвалите таку поезію? – спитався він в Сані.
– Бог його зна, що сказати вам на це, бо я не тямлю цеї поезії: я в
карти не граю.
– Ви любите квітки та музику? Я вгадую ваш потяг,- сказав він з
осміхом.
– Чом же не любить квіток або музики? Це не дивна річ. Мені здається,
що й ви любите квітки та музику,- сказала Саня, осміхаючись.
Фесенко вже давненько задивлявся на Санині блакитні, як небо, очі. На
паннів він дивився, як на квітки, якими можна погратись та й покинути.
Розумна Саня своїм дівочим інстинктом одразу постерегла той звірячий
огонь в хижих Фесенкових очах. Вона духом почувала його животинний
потяг, як уміють постерегати це панни з добрим розвитком розуму та з
направою до чогось вищого, ідейного. Але були й такі панни, що не
розуміли й не постерегали цього в Фесенкові і липли до його, як бджоли
до меду.
Саня одвернулась од Фесенка й заговорила^ з Мурашковою.
Розмова стала загальною. Більше за всіх кричав Се-лаброс, обертаючись
з розмовою до Комашка. В той час Фесенко несподівано зник десь за кущами
й перегодя вийшов на терасу, несучи в руках два невеличкі букетики
З рож центифолій та білих лелій. Здавалось, ніби Фесенко витяг їх
десь з моря або викопав з-під каміння. Він підступив по-театральному до
Навроцької й подав їй більший букет; другий букетик він подав
Мурашковій, певно, для того тільки, щоб замаскувати свою хіть
піддобритись до Навроцької. Він оступився на ступінь од паннів і став
проти Навроцької в театральній позі. Комашко насупив брови. В очах в
Селаброса засвітився вогонь: йому здалось, що Фесенко запобігає ласки в
Мурашкової.
– А мені нема букета? – обізвалась весела Христи-на
Милашкевичева.-Бачте які! за мене, удову, й забуваєте! Це гарні кавалери
настали тепер на світі.
Всі зареготались. Фесенко похилив голову, спустив очі, осміхнувся,
ніби засоромився, як панна: чуєте, мовляв, яка груба та проста ця
степова дика дама.
Саня Навроцька через силу, знехотя простягла руку й узяла букет.
– Яку п’єсу ви тепер вчите на фортеп’яні? -• спитав Фесенко в
Навроцької.
– Сказала б вам, та, їй-богу,- забула. Я чимало п’єс граю,- знехотя
обізвалась вона.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Липень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 12
3456789
10111213141516
17181920212223
24252627282930
31  

Підписка

  • Цікаве