– Але ж є між ними одна, яку ви найбільше вподобали собі,- сказав
Фесенко, накручуючи на палець шнурочок од пенсне,
– Гм… Не знаю, що й сказати вам. Я найбільше люблю веселу музику,
але часом не граю інших, окрім смутних п’єс,- одповіла Навроцька.
Фесенко ставав в мальовничій позі, переступав з ноги на ногу,
пиндючивсь, силкувався бути граціозним в манерах, але часом незручний
мах рукою або випнуте не в міру коліно видавали його міщанський рід і
міщанські забаги.
– Що ж ви тепер вишиваєте? Які взорці? – нагло спитав Фесенко.
Навроцька зобидилась, що він завдавав їй такі нікчемні питання,
неначе говорив з молоденькою вітрогонкою, гімназисткою. Вона
розсердилась.
– Я нічого не вишиваю. Я не люблю шити: це для мене нудна робота. Я
люблю більше книжки, ніж голки та нитки. Буде вже з нас тих голок та
ниток, тих швачок,- сказала Навроцька, і в її голосі задзвеніла легка
роздратованість.
– Ви встоюєте за право женщин?-спитав в Навроцької Фесенко, щоб
протягти розмову й зацікавити Саню.
Навроцька розсердилась. Вона була нервова й опришкувата, часто давала
волю словам, не могла і’х здержати й часом говорила дуже різким язиком,
як люблять говорити сьогочасні розвиті панни, але вона швидко простигала
й ніколи довго не сердилась, бо мала добре серце. Нахабність і
причепливість Фесенкова, легке зневажання паннів вразило її й
роздратувало.
– Я встоюю за наші права, бо ви -едвяли од нас усяке право в житті.
Ви загарбали собі все, що дає право на вищу науку та просвітність, на
шматок хліба, що дає щастя й самостійність людям, а нам ви покинули
голки та нитки,- говорила Навроцька, і в неї в очах одразу виступили
сльози. Вона підвелась, щоб встати й утекти: це була її звичка.
Мурашкова придержала її за руку.
– Олександре Харитонівно! дайте собі покій! чоловіки й паничі більше
люблять тютюн, карти та гарних паннів,- сказала Христина, повернувши
розмову на смішки.
Всі засміялись. Саня Навроцька зареготалась крізь сльози. А Комашко
глянув на неї пильно, і йому здавалось, що блиснули дві зорі і проміння
їх заблищало в двох краплях роси. Він знав, що Навроцької не можна
причарувати пустими словами та одними карими очима хоч би й такого
красеня, який був Фесенко.
– Одначе ви все-таки згодитесь зо мною, що й ми годимось для чогось:
хоч для того, щоб оборонять отчизну од ворогів та працювати для науки,-
несміливо сказав Фесенко до Сані.
– Війна – діло нікому не потрібне, а працювати для науки й ми здатні
й змогли б, якби пак нас з давніх-давен пускали в університети,- сказала
Саня.- Ми цікавіші од вас і не всі любимо тільки справляти балачку про
квітки та вишивання.
Од такого різкого слова всі замовкли, неначе води в рот набрали.
Фесенко спустив очі й кокетно схилив голову, неначе соромлива панна.
– Коли так, то нам зосталося тільки зійти з сцени,’- сказав Фесенко і
з тими словами театрально Оступився й сів на лавці трохи оддалік од
паинів.
– Час би вже й поснідать,- обізвався Фесенко,- буфет тут непоганий.
Коли ваша ласка, я прошу вас на снідання,- промовив він, обертаючись до
паннів.
Панни подякували й не схотіли йти снідать. Фесенко мусив йти снідать
сам. Після його одходу панни стали веселіші й заговорили між собою.
Паничам стало якось вольніше; вони не дуже йняли віри Фесенкові й з
неохотою приймали його до свого товариства.
– А ви, Вікторе Титовичу, як думаєте за наше жіноче питання? Чи
правду я казала, чи ні? – нагло спитала Саня в Комашка.
– Ваш погляд зовсім правдивий. Не кожна дівчина виходить заміж, не
кожна й бажає вийти заміж, якби мала свій засіб або мала право на службу
будлі-де: чи в школах, чи в канцеляріях,- обізвався Комашко.
– Правду ви кажете! Я думаю, що навіть заміжня женщина повинна мати
таке право на свободу, як і чоловіки. її воля скована якимись
стародавніми звичаями. Я веду жіноче питання ще далі й вимагаю і в
держави такого права для женщин, яке мають чоловіки.
– Ваша правда,- сказав Комашко.- І я стою поперед усього на тому, щоб
женщина була вольною громадянкою.
– Я й без того громадянка, бо лечу, куди схочу,- обізвалась Христина
Милашкевичева.
– Бо добрі крила маєте: одно лежить в державному банку, а друге в
земельному,- сказав Селаброс.- Ви з такими крилами справді вольні, як
птиця; тим-то ви й космополітка. За це я вас хвалю. Для вас нема ні
рідного краю, ні народу, ні національності: ви нашого поля ягода. —
^~~~
– А мені здається, що вільні крила – крилами, а все-таки було б
краще, якби крила держались грунту: хоч народності й національності й не
заносили вас дуже далеко од рідного краю,- обізвався Комашко й скоса
глянув на Саню. Саня переглянулась з Мурашковою.
– Це в наш огород,- сказала удова й осміхнулась.
– Так, бачте, прийшлося до слова,- сказав Комашко.- Людина без
національності, як дерево без коріння: воно зачучверіє й всохне.
– Я поважаю ваш погляд, але знаю, що націоналізм часом доводить до
темних проявків, до воєнщини, до біс-марковщини,- сказала Саня.
– Як у кого. Не думайте, Олександре Харитонівно, що я встоюю за такий
націоналізм. Наш націоналізм- то свобода, прогрес, гуманність: це
націоналізм новий, а не націоналізм давнього староття; він виступає з
великою толерантністю до інших народів та до усякої віри, стає за маси,
за народ. А щоб служити чимсь народові, треба доконечне промовляти до
його його ж мовою, бо як же він нас зрозуміє? Ви стоїте за народ? –
спитав Комашко в Сані.
– За народ повинна стати… хоч я за це якось мало думала, бо мало
свідома в цій справі: але я встоюю й за вічні ідеї добра, правди,
просвіти. Ці принципи вселюдські й всесвітні! – аж крикнула Саня.-
Тим-то я й космополітка.
– Авжеж всесвітні, їх зрозуміє кожний народ, де б і коли б він не
животів,- обізвалась Мурашкова.
– Невже ви думаєте, що я держусь інших принципів, що я йду проти
свободи, добра, честі, просвіти? – сказав Комашко.- В цих принципах і я
космополіт.
– Я вже доволі знаю вас і цього не думаю, але мені здається, що
націоналізм – діло давнє, старе, що через його повстає тільки колотнеча
між народами й державами,- говорила з досадою Саня.
– Ні 1 Не через те. Націоналізм-то вічна форма, в якій з’являтиметься
й ростиме людське живоття на землі; це грядка, де сходять і ростуть
усякові високі космополітичні ідеї, але народи вже й тепереньки не
змагаються і не будуть змагатись через те, що вони належаться до іншої
національності. [Б’ються тепер не народи, а королі, дипломати та
генерали.]
– Ми, бачте, зросли в городі, не знаємо народу. І трудно любить те,
чого гаразд не знаєш,- сказала Саня.
– Любіть принцип, полюбіть ідею. Майте віру в ту ідею, і ви її
полюбите. Пішов же за неї в огонь Галілей. А чи він же бачив, що земля
крутиться, а сонце непо-рушно стоїть?-сказав Комашко.
– Гм… – сказала Саня й задумалась.
– Я стою за космополітичні ідеї,- сказав бундючно Селаброс.- Тільки
вони варті просвіченої людини, а все інше то нікчемна річ, нісенітниця.
– Не забувайте, що космополітизмом таки часто в нас прикривається
лінивство та апатія, щоб викрутиться од діла, од праці для свого краю.
Знаємо ми такий космополітизм, що згорне руки та й сидить, надувшись, як
жаба в болоті,- сказав Комашко. – Обов’язки космополітів щодо праці
вселюдської часто бувають дуже неясні, гаразд неомежовані.
Селаброс надувся. Він і справді любив більше од усього язиком клепать
за ліберальні космополітичні ідеї, а до діла не квапивсь…
– Що ж робити, щоб зробить будлі-яку користь краєві й народові? –
спитала Саня.
– Робіть так, як я зробив,- обізвався Мавродін.- Я по батькові грек,
по матері українець. От я й пристав до місцевого українського народу, бо
знаю його мову, полюбив його за поетичну вдачу й ладен стать до служби
йому. [Наша інтелігенція в надморських наших городах – то якісь оази між
українським народом, але не ті веселі оази Сахари, а лучче сказати –
оази піску та каміння серед плодючої та родючої ниви. Інтелігенція з
чужим для краю книжним мертвим язиком, похожим на латину середніх віків,
непотрібна нікому в краю, окрім правительства, для обрусіння та усякої
централізації.)
Саня й Мурашкова замовкли й задумались. Тим часом з-за кущів вийшов
Фесенко, обтираючи хусточкою свої малинові лиснючі губи. Фесенко
розчервонівся. Він одчепив пенсне. Круглі карі здорові очі блищали од
доброї порції пива. Він був схожий на гарного тигра, що тільки що з’їв
між кущами ситеньку козу, встав і облизував та обсмоктував червоним
язиком гарячі губи, обмазані гарячою кров’ю.
Усі знов розбалакались і не могли вдержатись навіть перед Фесенком.
Знов почалась гаряча розмова за теорії та принципи, яка дуже цікавить
молодих просвічених людей і до якої такі байдужні старі люде. Молоді
розгорілись, розбалакались. Чисте морське свіже повітря розворушувало
нерви, розбуджувало й бадьорило думки. Слова: народність, космополітизм,
національність, добробут, українське письменство, честь, правда –
сипались, неначе бризки з фонтану.
Більше за всіх говорив Комашко. Саня слухала й задивлялась на
Комашка. Він зацікавив Саню, й вона незчулась, як її думка приставала
до, його думок, ріднилась з ними якимись потайними стежками, як морська
піна змішується докупи з бризками морської хвилі.
– Не треба забувать і за українську літературу, бо література – це
теж сила, що піднімає народ,- сказав Комашко.
– Це ви закидаєте за мужицьку літературу та за мужицьку
мову?-обізвався іронічно Фесенко, поглядаючи на Комашка злими
вирячкуватими очима. В очах засвітилась злість. Мстивість та зависність
наклюнулись в серці. Він дивився спідлоба,” якось по-вовчому на Комашка.
– Еге, за літературу українську й для народу і для панів, бо ми
стоїмо за культуру, бо тільки своя література може розповсюднить
культуру! – сказав Комашко.
– Не думаю так! – сказав Фесенко.
Фесенко насупив брови й гриз спідню губу. Він вже примітив, що
Комашко залицяється до Сані, задивляється на неї, хоче одбить од його ті
блакитні очі, через котрі він не міг заснути тієї ночі до самого світу;
примітив, що й Саня ласкавіше говорить з Комашком, ніж з ним.
– Пане Фесенку? ви читали Дарвіна?-несподівано й своїм звичаєм різко
спитала Саня, неначе одрубала.
Фесенко липнув на неї здивованими й злими очима й хотів сказати, що
читав. Але подумавши, що гостра й смілива Саня почне без церемонії
екзаменувати його, знехотя одказав: “Читав давно, та вже й позабував
усе; книжка не варта уваги, бо мало наукова”.
– А Спенсера читали? – знов спитала в його Саня. Мурашкова потаєнці
смикнула Саню за рукав, але
Саня була невгамована, бо… не любила Фесенка й хотіла його
доконать.
– Чи ви пак читали Спенсера? – спитала вона вдруге.
“Оце причепилась причепа, як реп’ях! Сказати, що не читав, якось
сором. Треба якось викручуватись”,- подумав Фесенко.
– Зоставляю ці штуки читати гімназисткам в рожевих сукнях. Ці книжки
не стосуються до моєї спеціальності,- сказав він бундючне й підняв
голову вгору.
Фесенко замовк і насупивсь. Він тільки обводив сердитими очима веселу
компанію й далі не вмикавсь в загальну розмову. Посидівши й помовчавши,
він раптом схопивсь з місця, витяг з кишені золотий дорогий годинник і
глянув на його.
– Ой, як я опізнився! В банкіра Катаржі ждуть мене на обід. Час би
їхати,- промовив Фесенко й подав усім хапком свою білу руку.
Знявши циліндер, він зробив загальний реверанс, схи-. ливши набік
голову, й побіг нагору по східцях.
– Я добре знаю, що він не читав навіть і Костомарова,- сказав
Комашко.
Саня одхилила руку за лавку і тихенько кинула Фе-сенків букет в
зілля. Молоді люде знов почали змагання, перебираючи багато сучасних
питаннів. Селаброс перелітав од одного принципу до другого й розпочав
довгу розмову, напихаючи її усякими абстрактними термінами. Але його
ніхто не слухав. Він примітив, що його не слухають, розсердився,
напиндючився, вийняв з кишені газету й почав нишком читати.
– Чи ви бачите! Ціна на пшеницю та кукурудзу пішла вгору! їй-богу,
пішла вгору і в нас, і за границею, та ще й добре! – гукнув Селаброс з
палом з усього горла.
Він і сам незчувся, як прохопився й не потрапив у високий тон, в
якому йшла розмова та всякі змагання. Всі засміялись. Мурашкова
почервоніла, як півонія. В неї навіть стало червоне чоло, вуха й шия. їй
було сором за Аристида, що його, серед змагання за усякі ідеї,
зацікавила така нікчемна звістка в газеті за купецькі справи. Він
нагадав їй розмову смирнських та усякових грецьких торговельних агентів
у домі в матері, розмову, що вже давно обридла їй.
Мавродін не втерпів і обізвався: “Кому що, а курці просо!..” Комашко
зареготався просто в очі Селабросові.
– Ов… ва… ва! Цц… – цмакав Селаброс, читаючи далі газету,
мовчки.
– Що там ви начитали таке ласе задля вас, що аж цмакаєте?-спитав в
Селаброса Комашко. В Мурашкової в очах виступили сльози…
– Цур вам, з вашою вченою розмовою!-крикнула Христина
Милашкевичева.-Яка нудна ваша розмова! Мені здалось, що я потрапила на
якусь нудну професорську лекцію. Ходім лучче над море гуляти!
– А що, застоялись ваші вільні крильця? Час пром’яти! Га?-
насмішкувато спитав нахабний Селаброс.- Як ходім, то й ходім! Я вчора
писав та й писав аж до півночі, а думки якось важко й цупко низались.
Ходім, подуріємо біля моря, щоб набратись свіжості, щоб в мене ввечері
легко снувались думки.
Усі встали з лавок. Панни побігли поперед усіх, перебігли чисту
терасу, заставлену стільцями та столами, й пішли вузенькою доріжкою між
купами здорового каміння, схожими на руїни якогось старого замку. За
ними пішли паничі. Доріжка стлалась, як шматок розстеленого полотна, до
кам’яних вузеньких сходів. Саня побігла по сходах до кіоска, що стояв на
вершечку неширокої скелі. Кіоск притуливсь зверху на скелі на щолопочку,
неначе гриб на пеньку. Панни й паничі посідали на лавках і дивились
зверху, як важка Христина Милашкевичева ніби плазувала по східцях,
обпираючись руками об сірі стіни каменюк.
З цього високого місця було видко всю терасу Малого Фонтану як на
долоні. Тераса стлалась понад морем на півверстви, подекуди ніби погнута
сугорбами та переярками. Подекуди зеленіли густі кущі та берести,
стриміло нарізно розкидане каміння. Береги тераси над морем обривались
стрімкими скелями, котрі то оступались од моря, то вганялись далеко в
море. Купи каміння виникали з води й стриміли далеко од берега, неначе
зруйновані замки. Скеля Капуцин далеченько висовувалась з води,’ неначе
в морі стояв і справді скам’янілий капуцин-чернець, напнутий гострою
відлогою. Кругом терасу обступили, наче стіни, високі чорні та сірі
скелі, загинались ободом і потім далеченько доходили до самого моря,
заставляючи терасу на південь. Над скелями вгорі зеленіли старі акації,
неначе зверху росли старі ліси. Над зеленою смугою з акацій синіло чисте
синє прозоре, як кришталь, небо.
Малий Фонтан найкраще місце в Одесі; там забуваєш за сухі степи, за
гарячу спеку великого шумливого південного города. Свіже морське повітря
повіває з моря й завжди згонить зайву жару. Гарно, свіжо, вогко й
не-душно! Неначе несподівано заїхав у край, де цвіте весна й повіває
тихий майський вітрець. Тут бувають великі гуляння, тут Одес одпочиває в
вільний час од клопоту та праці.
Паннам та паничам не сиділось на одному місці: їм забажалось бігати,
гратись. Саня схопилась з місця й ніби покотилась по східцях з
гарненького кіоска, неначе опука. Слідком за нею пішла Мурашкова. Паничі
недоброхіть потяглись за паннами. Стежка повилась понад скелистим
берегом, ніби десь по степу між кущами деревію, материнки та польових
васильків. Важкий дух польових васильків, чебчику розлягався в
солонуватому повітрі. Вся компанія посідала рядом на камінні, над
самісінькими скелистими кручами. Далеко-далеко в море вганялись рядки
накиданого в безладді каміння: там далеченько купались в морі люде. Білі
люде рядками стояли по камінні й лисніли на сонці. В щілинах скель
сиділи й удили рибу рибалки. Білі чайки вились над ними й кигикали, ніби
просили собі в рибалок поживку. Море стояло тихо, але між камінням
підскакували білі гребені хвиль, шуміли, шелестіли, неначе кленовий лист
на вітрі.
Дихнуло поезією з моря на молодих людей. Почулись тихі мотиви пісень
та все за море, за далекі теплі краї. Пригадали й прощання Байрона з
рідним краєм на кораблі, що летів, ніби крилами – шумливими вітрилами:
“Бувай здоров, краю, мій краю коханий! Твій берег в імлі сизій
зникає! За хвилями хвилі ревуть, наче п’яні, і чайка над ними літає!”
Далеко в морі забіліло вітрило, наче крила чайки. Христина Милашкевичева
стояла на камені й крикнула: “Ой, сіла б я на той корабель та й чкурнула
оце аж в Константинополь!”
– А що ви там робили б?-спитав Селаброс.
– Взяла б дрючка та лупцювала турків,- сказала Христина.
– А то навіщо?-спитав Комашко.
– Дивилась би, як труки дають сторчака,- сказала Христина, і всі
засміялись.
– Смілива ж ви дама, коли турків думаєте гамселить – сказав Комашко.
– А ви ж думали як?! Ой ви, мужчини! Обабились ви зовсім за тими
книжками,- сказала Христина.
Вона крутнулась, вхопила однією рукою за плече Мавродіна, обкрутила
його кругом себе, як дитину, й знов поставила на місце ще й штовхнула
його легенько в плечі.
– Ого-го! Добру силку мають оці степові дами! Хоч і на Запорожжя в
Січ! А нуте обкрутіть і мене,- сказав Селаброс.
– Мабуть, підвереджусь,- сказала Христина.
– А ходім подивимось, що то наші поробляють в кущах,- сказала
Христина й побігла стежкою.
Всі пішли за нею. В густій тіні берестів, кругом низенького
плискуватого каменя, сиділи Бородавкін та його товариші, підобгавши ноги
по-турецькій. Всі були без сіртуків і без жилеток. З-під кущів тільки
було чути:
“Два вин, пас! три чирви! дві бубни!” Кругом валялись порожні пляшки
та недоїдки паляниць, сиру, ковбас, – шинки.
– Це вже ви, бачу, й поснідали без нас? – сказала Христина.
Вглядівши таку мальовничу групу, панни крутнулись, повернулись та
навтікача! Христина спокійненько сіла собі на камені й дивилась, як
грають в карти, їй самій заманулось пограти трохи, й вона ждала для себе
черги. Бородавкін і його товариші швиденько понадівали сір-туки та
жилетки.
Саня одбилась од усіх і побігла стежкою вперед. Вона оглянулась,
стала й кинула очима на Комашка.
Тихі сині очі неначе манили його до себе, неначе казали без слів: йди
до мене та побалакаємо вдвох насамоті.
Комашко вгадав ту розмову очей, наблизився до неї, і вони пішли поруч
тихою ходою понад берегом. Пісні, поетичні мрії заворушились в душі
молодого хлопця. Він ішов мовчки й стиха приспівував: “Ой на морі, на
морі, гуляв козак доволі!” Саня й собі стиха співала той мелодичний
мотив. Тиха радість заворушилась в душі в Комашка. Він почував, що Санин
голос злився докупи з його голосом, що в її душі задзвеніла та сама
нотка, яка дзвеніла й у його поетично направленій душі. Потім Комашко й
Саня довгенько йшли й мовчали, дивлячись на синє море.
– Який щасливий день сьогодні випав задля мене,- почав Комашко,- і
поезія, і гори, і море, і вільний час, і спочинок, і покій в серці, і
гарне товариство.
Комашко зирнув скоса на Саню, на чистий профіль її лиця й вдруге
сказав, розтягуючи слова:
– Покій в серці… Я щасливий сьогодні, неначе в часи своїх дитячих
літ. Недавні то часи, а мені вже жаль за ними! Цей день пригадує мені
давні пишні дні, а ще пишніші ночі над Дністровим лиманом.
– Невже ви були щасливіші в дитячі літа?-спитала Саня.- Дитячі літа –
це часи несвідомої натури, натури нерозумної, без самосвідомості, без
розуміння моральності та й усього взагалі.
– Воно так,- сказав Комашко,- але й не так. Тоді я не зазнав боротьби
в душі, важкого вибору принципів, добування ідеалів, не зазнав я ще
важчого змагання розуму з серцем. Ті часи були для мене щасливі. І
тепереньки, коли оце моя душа направлена поетично, вони встають в моїй
уяві, неначе пишні мрії фантазії, що були, та навіки минули і ніколи не
вернуться.

V

“Батько мій був заможна, але проста людина. Років з вісім він держав
рибальську ватагу на Дністровому лимані. Ми жили в одному акерманському
селі чи містечку. Пам’ятаю, я був тоді в нижчих класах в гімназії.
Бувало, влітку на вакаціях наша рибальська ватага виходить на днів три
або чотири ловити рибу на лиман або в гирла Дністра. Я було й собі йду з
рибалками, сплю в курені, а цілий день вештаюсь, кмічу, як рибалки
тягнуть тоню, гуляю на волі, купаюсь донесхочу, ганяю та знов- купаюсь.
Я найбільше любив вечори. Які то були пишні вечори над лиманом! Скільки
в їх поезії!
Пам’ятаю один вечір. Рибалки одійшли далеченько од куренів, закидали
вечірню тоню. Я ліг коло куреня й не зоглядівся, як смеркало й поночіло,
як зорі висипались на небі. Лежу догори лицем і дивлюсь на широке небо.
Надворі тихо, як в хаті: усе ніби притаїлось, замерло; нігде не чуть ні
згуку, ні людського гомону. Гарно, як в раю! Жара спала. Лиман дише
прохолодою на гарячу землю. Я не зводжу очей з неба. Воно синє-синє й
прозоре, а внизу кругом над землею гарячо-фіолетове, неначе оперезане
фіолетовим та червонуватим поясом. Небо стає все синіше й темніше. От
зорі висипались густо-пре-густо, неначе зерна пшениці на засіяній ріллі.
Усе небо обсипане зорями, наче перська темно-синя матерія, заткана
золотими цятками. Я шукаю ладу між ними, слідкую за взірцем, а вони
сплітаються, як безконечник на писанці. А лиман лиснить, наче плуг,
витертий ріллею; і в йому таке саме небо, засіяне такими самими зірками.
Он одна упала з неба на степ і черкнула огневою смужкою по небі. Хтось
помер, думаю я, пригадуючи слова моєї матері… Що ж то за зорі? То душі
святих і померших людей. А котрі ж то між ними душі моїх маленьких
братів та сестер, що померли малими? Ото, мабуть, вони найбільші, що
світять, аж миготять. І заманулось мені, щоб і моя душа колись стала
ясною зорею, й світила на землю, й веселила людські очі… І я незчуюсь
було, як мої мрії полетять в інший край. Моя мати була дуже богомільна й
любила слухать, як я було взимку вечорами читаю життя святих
пустельників. І я малим був дуже богомільний, бо вдався в матір. Я
чогось пригадую собі ті життя пустельників десь в пущах, в нетрях,- і
мені вже здавалось, що й я сам не коло лиману, а десь в Єгипті, в пущах,
що я сам живу в печері в скелях… Мені хочеться якогось незвичайного,
доброго й великого діла. Я почуваю потяг до чогось неомежованого,
неясного, але високого й доброго. От мені здається, що я стану
пустельником, присвячуся, дійду до високого ідеалу. Буду молитись в
печері, думав я, надіну чорну одежу й їстиму черствий хліб… І мені
було здається, що надо мною вже інше небо, більші зорі; бачу печеру,
пальми накруги. Леви й тигри служать мені, граються коло моїх ніг,
неначе цуценята. Висока пальма нахиляється передо мною й подає мені
фініки. Я рву свіжі фініки. От мені здається, що моє тіло стає легке, я
силкуюсь йти по повітрі, йду на край високої скелі. Дивлюся вниз. Внизу
глибока безодня, аж глянути страшно; пуща без кінця, білі піски, довгі
рядки гострих скель в якомусь чудному світі. Мені страшно й глянути з
такої височини. В мене голова морочиться. Я жахаюсь. І одразу мені стає
страшно… мороз іде по тілі. Страшно й левів, і тигрів, і чорної
печери… І в той час мені було стає страшно, що я сам лежу коло куреня,
що кругом мене нема людей. Чую, щось в кущах шелестить. Я стривожився.
Мрії щезли. Щось шелестить ще ближче, йде. Я схоплююсь. Мені чогось
здається, що то лев або тигр. З-за кущів вискакує щось довге, цибате;
ніжки, як паліччя. Чорт? Ні!.. Довгі вуха майнули… заєць.
Я тоді аж крикнув: “Заєць, заєць! лови його!” І мій ляк не знаю, де й
дівся. Я погнався за зайцем, а заєць майнув проз мене й сховався в
осоці”.
Саня осміхнулась.
Молодий хлопець одкривав свою душу. Над широким морем, на вільній
волі, далеко од свого домашнього й службового клопоту в його душа стала
одкритою, як буває часом в дорозі, далеко од дому, серед широкого степу,
в густих лісах, в горах: і поезія дороги, й нова обстава,- і людина стає
веселіша, одкрита, неначе почуває себе на волі, далеко-далеко од свого
гнізда. І серце тоді любе дужче, й приятельство стає міцніше, й слово
щиріше.
“Потривожені мої нерви знов втихли. Я знов ліг на траві й
прислухаюсь. Нігде ні шелесту, ні згуку. Рибалки знов зайшли десь
далеко. Надворі зовсім поночіло. Поночі, аж чорно, тільки бачу, як
Дністрове гирло попід горами лиснить між очеретами. Десь крикнула сова
смутно та жалібно, неначе жалілась або плакала, мов дитина. Коли
дивлюсь, на лимані щось чорніє, неначе сунеться чорна тінь по воді: то
дід Хтодось пливе човном; незабаром стане вечерю варити забродчикам.
Мені стає веселіше на душі. Я чую, як зашелестів човен в осоці, як
зашипів пісок під човном.
Дід виходе на кручу й порається коло кабиці. Блиснув огонь. Дід
запалив сухий очерет і вкинув в піч. Огонь блиснув широкою ясною смугою.
Дід виступив у тій плямі в білій сорочці, ввесь ясний, наче прозорий,
ніби він вихопивсь просто з ясного дня, та потрапив в чорну ніч і приніс
на собі світ сонця, і неначе од його стлалось навкруги сонячне проміння.
Мені цікаво дивитись на його. Полум’я язиками вискакує з печі й лиже
чорні челюсті, неначе корова облизує свій чорний ніс.
Я задивився на той вигляд, і мої хлоп’ячі думи полетіли в інший
далекий край, за далеке море. Я тоді саме начитався Майн-Ріда… та так
начитався, що мені заманулось тікати з двома товаришами в Америку, та
тільки я не знав, кудою їхати: чи суходолом, чи морем. Пригадались мені
вигляди з Майн-Ріда, пригадалась якась річка широка. Над річкою ліс
трохи не до неба. На пальмах, на фікусах повились високо ліани. На їх
червоні та жовті здорові квітки, такі завбільшки, як тарілка. На деревах
скачуть мавпи, гойдаються на гілках, зачепившись хвостами. Літають
якісь, як жар, червоні птиці. Я йду в ліс, густий та старий. В лісі
темнішає. Якісь чудні звірі та гадюки плазують попід деревом. А тінь
густішає. Стає поночі, як уночі. От у лісі прогалина. Горить багаття,
кругом його стоять червоні індійці. Коло багаття стоїть дівчина,
прив’язана до дерева. Одежа на їй біла, як сніг. Чорні коси розпущені й
в’ються по білій одежі. Мені здається, що її будуть мордувати, катувать,
різать. От-от потече червона кров по білій одежі. Мені шкода її.
Сич крикнув десь в горах. Перечитані картини в Майн-Ріда неначе
стоять перед моїми очима. Мені стає сумно й страшно. Я кричу до діда
Хтодося. Мій голос, мій крик неначе проганяє ті страховища й додає
сміливості. “Діду, гов!”-кричу я на ввесь голос. І мій дзвінкий голос
пішов луною понад Дністром, понад очеретами, десь далеко вдарився об
кручу, задзвенів і порвався, неначе склянка впала десь, задзвеніла й
пошматувалась. Дід Хтодось, високий, плечистий, сивий, з довгими вусами,
але жвавий та проворний, як хлопець, веселий, як парубок. Було, як
вип’є, то й козачка танцює.
– Паничу, гов!-обзивається до мене дід з кручі на ввесь свій здоровий
голос. Його здоровий низовий бас покотився луною понад Дністром, неначе
весняний грім, десь ввірвався об високу кручу й неначе впав залізною
довбнею на скелю, гупнув і замер. Мене це бавить, і я знов кричу:
– Діду Хтодосю, гов-в-в! гов! гов!
– Паничу, гов-в! – аж реве дід Хтодось, бо знає, що я жартую. Він і
собі жартує.
Його голос в темряві й тиші знов загув, мов труба, й увірвався далеко
під кручею. Мені стає смішно.
– ДІДУ, гов!-кричу я втретє.
– На цей вечір доволі! Нехай ще на завтра! Завтра з мішком, сьогодні
з торбинкою! – гукнув до мене дід.
– Діду! Ви звідсіль коло вогню схожі на дикого індійця,- кричу я.
– Брешеш-бо, паничу! Дикі люде песиголовці, з одним оком на лобі, а в
мене, хвалить бога, обидві баньки цілі, поки якийсь становий не виб’є,-
кричить дід, а я регочусь, бо мені смішно, що дід плете якусь
нісенітницю, невідому в географії.
– Песиголовців з одним оком нігде в світі немає,- кричу я до діда.-
Хіба ви, діду, бачили песиголовців?
– Бачити на свої очі – не бачив, а чув. Кажуть, десь вони живуть за
морем та людей їдять,- обізвався дід.- А в книжках як же пишуть?
– Пишуть, що немає!-кричу я.-Є люде червоні, чорні, жовті,
жовтогарячі…
– А може й зелені є?-кричить дід і регочеться.- Мабуть, і книжки
часом брешуть,- гукає до мене дід.От чорні люде так дійсно е. Я сам на
свої очі бачив в Одесі: арапами звуться; причепи хвоста та роги, то й
готовий чортяка.
– В Америці живуть червоні дикі люде; їх звуть індійцями,- кричу я до
діда.
– Коли ж вони червоні? Чи тоді, як варені, як-от, приміром, раки, чи
й сирі червоні!-обізвався дід з жартом.
– І живі червоні,- кажу я.