Знов закукував сич: кукував, кукував! Дід передражнює сича тоненьким
голосом: “Кукував”, “кукував!” – дійсно, наче кричав сич. Я регочусь з
усієї сили.
– Діду, кажіть казки! – кричу я до діда.
– Цебто звідсіля? Ну та й непоміркований ти хлопець!-обізвався
дід.-Цебто: кажи казки в Бендерах, а я буду слухати в Акермані!
Нагавкався б дід таки добре! Нехай же прибіжить з забродчиками Бровко,
то я йому загадаю казати тобі казки; той тобі може й гавкатиме звідсіль.
Курені стояли од печі таки далеченько. Дідові й мені треба було таки
добре напинатись, щоб перегукуватись. І мені не хочеться вставать та йти
до діда. Мені гарно лежать на спині в теплі й дивитись на небо, дивитись
здалеки на багаття, на освіченого, ніби прозорого діда. І на кого це
схожий дід Хтодось? Десь я бачив такого чи, здається, читав про такого
здорованя, старого козарлюгу, що й кінь під ним вгинається. Ага! Гонта.
Ні, ніби Залізняк… Я вже тоді прочитав Шевченкового “Кобзаря”. Ні…
Тарас Бульба! – майнуло в мене в думці. І я згадав, як вчитель читав нам
в класі уривки з “Тараса Бульби”, ті розкішні картини, що раз прочитаєш
і повік не забудеш.
Знов плутаються в голові мої думки, як риба в мережі. Тараса Бульбу
поляки розп’яли на старій вербі, десь там вгору далі над Дністром і
підпалили вербу. Я дивлюсь на вогонь в печі, на освіченого діда коло
печі, дивлюсь довго-довго і ніби бачу прочитані страшні події на
Україні. Бачу вогонь під вербою. Верба палає внизу; полум’я червоними
язиками лиже Тарасові ноги. А його лице, високе чоло гордо й зневажливо
підняте вгору. Очі горять, як огонь. Він дивиться на широкий степ за
Дністром, де б’ються козаки з ляхами, подає голос, правує козаками, не
почуває муки. І мені ввижається ще страшніша подія. Ніч темна, зоряна.
Горить ціле місто, не то Сміла, не то Умань, горить Дубно. Місто на
горі. Огонь, дим, пекло! Кругом пожежі чорніють високі зубчасті мури,
башти. А за мурами палає, аж клекотить огонь. Дим летить під хмари,
закриває зорі. Видно, як удень, пологі луки, річку, далекі села, церкви.
Білі голуби в’ються над огнем. Одчиняються брами. Виходе польське
військо. Військо веде Андрій, зрадник, син України, син Тарасів.
Я почуваю в душі, що ненавиджу Андрія й ладен вбити його. Козаки
наступають на ворога, б’ються. Люде падають. Кров ллється й тече
течіями, слизить по траві. Я ладен стати з козаками й битись з ворогами.
Почуваю, що ненавиджу ворогів. Але бачу ріки червоної, запеченої крові,
бачу поле, вкрите трупом. Мені стає страшно, мене бере жаль. Як був я
маленьким, я не міг дивитись на рани, на кров, не міг дивитись, як
ріжуть птицю, як вона зарізана тріпається на траві.
Я одвертаю очі на другий бік, неначе задля того, щоб не бачити тих
страшних подій, пожежі й крові. І бачу, за лиманом неначе десь
далеко-далеко щось займається. Та ясна пляма на небі здається мені
одлиском передуманих страшних картин. Прислухаюсь,- дід Хтодось,
пораючись, затягує тихо якоїсь пісні, неначе нишком промовляє голосом.
Пісня смутна-смутна, як горе. Мабуть, вона пригадувала дідові за
якісь-то пригоди в його сумному житті. Мені трохи чудно, що веселий дід
співає такої смутної пісні.
– Діду, а нуте втніть веселішої, бо ця щось дуже смутна! – гукаю я.
– А ти й чуєш? А якої ж тобі? Може, про Саву Чалого? – гукає дід.
– А хто ж то був Сава Чалий? – питаю я в діда.
– Був велике ледащо. Був козак запорожець, та зрадив козаків, пристав
до ляха! – гукає дід.
– О трясця його матері! – кричу я до діда. І я почуваю, що зненавидів
того зрадника, як і Андрія.
– Ото з таких-то Чалих і виходять ті, що найгірше б’ють. Адже ж і той
полковник, що мені колись вибив зуби ломакою, був з Чалих! – гукає дід,
бо дід часом різав правду просто в вічі.
– Діду Хтодосю! Он щось горить в степу. Чи не скирту хліба хто
підпалив в степу? – кричу я до діда,
– Вчишся ти в школі, та, як бачу, небагато тямиш,- гукає до мене
дід.- То місяць сходе.
З чорного степу висовується здоровий червоний місяць, неначе
закрадається, щоб заглянути в лиман. От він викотився над степом,
здоровий, як діжа, червоний, як жар. А з лиману, з-під чорної низької
смуги берега, викотився другий, такий самий. Я забавляюсь ними. Стоять
два місяці, неначе пара золото-червоних коліс. Постояли вкупі, неначе
наговорились, мов які приятелі, та й розійшлись, як вороги: один вгору,
другий наниз. Швидко поплив місяць по небі. Я слідкую за ним очима. Я
бачу, як він плавко, велично, наче лебідь по воді, пливе вгору та вгору.
Світ палає на верхи круч, на верхи гір. Гори ніби виглядають з темряви.
Верби стало видно од верху до низу. Світ освітив всю Дністрову долкну.
Тільки чорна смуга попід кручами в’ється понад очеретом, як чорна
гадина. От місяць заглянув в середину лиману, і од місяця до берега
простяглась неначе довга-довга стежка, посилана золотим піском.
– Діду Хтодосю!-кричу я до діда.
– А чого там звеш? Щоб не забутись, як мене звуть?
– Чи ви бачите, яка ондечки стежка простяглась од місяця до берега? –
гукаю я до діда.
– По тій стежці русалки ходять в ліс по горіхи,- гукає дід.- Не дуже
лишень задивляйся на ту стежку.
– Чому так? -питаю в діда.
– Бо русалки заманять тебе в лиман на дно до себе на вечерю.
– А я їм по морді дам! – жартую я.
– Ого! Як становий нам давав?! Над русалками станових нема: їм добре
отам в лимані,- гукає дід.
– Чи швидко вернуться забродчики? Я вже їсти хочу,- гукаю я до діда.
– Підожди! бо риба сьогодні ловиться, неначе її русалки гонять в
мережі,- гукає дід.
На лимані десь далеко-далеко замиготіли золоті хвильки. Ген-ген
чорніють якісь темні цятки й наближаються: то либонь пливуть на човнах
забродчики. І справді: од човнів по обидва боки розходяться все ширше та
ширше смужки, неначе золоті шнурки. От човни наскочили на золоту стежку.
Стежка “іби поламалась колінцями, заколивалась, загойдалась. Золоті
шнурки обплутали її, поперетинали.
Човни пристали до берега. Я схоплююсь з місця й біжу до печі, над
кручу. Духота зовсім спала. Свіжість потягла з лиману. Запахло берегом,
вогкістю, запахло мокрою рогозою, мокрим очеретом, лозами, водяним
баговинням.
Рибалки обсіли кругом печі, потомлені, мокрі. Робота була важка. Риба
ловилась добре. І не просять мене читати “Катерину” або “Наймичку”.
[Зате ж дід Хтодось розговорився… Розказував, як він ще парубком втік
од лихого пана, як став на роботу в Акермані, як один лютий полковник
впіймав його і посадив в тюрму, як вдарив його по зубах палицею,
розмізчив губи і вищербив два зуби. Я бачу широкий шрам на дідовій губі,
бачу його щербаті зуби. Розказує дід, як він утік з тюрми, перевізся за
Дунай в Добруджу, як жив, бідував, рибалчив…
Я слухаю його повість, як цікаву казку… І скільки тих казок було не
розказують забродчики, сидячи коло кабиці. І з того часу моя душа стала
за діда Хтодося, за народ. Мене не тягне вгору, не манячить передо мною
слава, багатство, панство. Мої симпатії пішли вниз, до діда Хтодося,
бо… хто лежить на споді, тому найгірше достається, того усі душать. І
як часом було батько оби-жає забродчиків чи на харчах, чи на грошах, я
не любив в той час рідного батька, бо знав, що він робить не по правді.]
Рибалки повечеряли й розійшлись спати по куренях. Я лягаю спать в
здоровому куховарському курені на розстеленій циновці й засипаю в одну
мить. Вранці рибалки встають до роботи вдосвіта. Я прокидаюсь, і
потягаюсь, і не можу вже заснуть. Через двері з куреня видно червоне,
ясне небо. Я схоплююсь з постелі й виходю з куреня. Іюльський ранок саме
розгорівся. Зоря сяє на синьо-фіолетовому небі, наче здоровий алмаз.
Небо наче зайнялося, горить ясними чистими кольорами. Широкі смуги
чистого жовтого, жовтогарячого, рожевого, а внизу червоного кольору аж
лиснять, зливаючись докупи делікатними сутінями. Небо на сході неначе
заслонилось пишною квітчастою завісою, блискучою, як дорогий шовк, і та
завіса ніби впала на лиман і вкрила його блискучими полотнищами од
берега до берега. Лиман сяє, як і небо. А десь далеко в очеретах, в
осоці, на пологих лучаних низинах понад Дністром лиснять плеса, довгі
течії, озерця. Одно вхопило з неба ясно-жовтий колір, друге – червоний,
третє – рожевий, і блищать вони в зеленій траві, неначе діаманти усякого
кольору, розкидані по зеленому оксамиті. В лугах, на луках, в горах
кричать пташки. В далекому містечку чи в “посаді” співають півні. З
очерету піднялись з кахканням качки й ключем полетіли на лиман. Піднявся
важкий лелека й плавко й повагом, не хапаючись, перелітає Дністро. От
він полетів низько й трохи не черкнувсь червоними ногами об голову діда
Хтодося. А небо розгорюється ще більше. Зоря піднялась високо й ніби
тоне в блакитному небі. Фарби стали ще ясніші: квітчасті смуги аж
лиснять, неначе чистий кришталь. Крик, галас пташиний більшає, стає
голосніший. І небо, й земля, і вода неначе вбрались в найдорожчі
прикраси й ждуть, щоб стрічать царя неба й землі – ясне сонце.
Дивлюся – дід Хтодось стоїть над кручею, наче кам’яний, облитий
червоним світом, молиться богу, хреститься й кланяється до зорі. Я хочу
й собі молитись, шепочу слова молитви, але я їх не розумію. Молитва не
йде мені на душу. Темна ніч говорила мені за феваїдські печери, за
молитви, за чорну одежу, говорила за рай. Пишний, веселий ранок говорить
мені не те, а щось інше. За що він мені говорив, я й сам гаразд не
розумів. Щось неясне, неомежоване ворушилось в серці; але воно було
радісне, як те веселе небо. Радість, веселість ворушилась в серці; серце
грало, як риба в воді. Не молитва, а пісня йшла на душу. Я неначе чув
музику в своїй молодій душі. Якісь пишні очі з довгими чорними віями
манили мене. Я почував серцем, що хочу любити; але що й кого любити?..
Якісь музичні мелодії лунали в моїй душі, неначе вони лилися з неба,
розкішного, розмальованого рожевими, жовтими та червоними смугами,
неначе вони піднімались з блискучого пофарбованого лиману.
“Буду вчитись співати або грати; я люблю музику,- ворушилось в моїй
думці.- Або вивчусь лучче малярства, буду малювати; змалюю ту красу, що
в небі, що на лимані,-думав я,-або… буду писати вірші, складу віршами
книжку, таку, як “Катерина”… Напишу про діда Хтодося… про безщасних,
прибитих бідою… Про їх, про їх!”-ворушиться в мене далі думка. Я
почував, що когось люблю… Люблю чиїсь пишні карі очі; десь я либонь
бачив ті очі,- пригадую я собі. Люблю діда Хто-дося, люблю рибалок й
усіх людей, люблю оте розмальоване небо, отой блискучий, квітчастий
лиман… Чую рай в своїй душі, хочу, щоб і для всіх був рай… Дід
помолився богу й обернувсь до мене.
– А що, паничу! зайшов сюди випадком з бурлаками! А чаю в нас нема.
Біжи, напийся чаю з лиману та закуси житнім хлібом, поки я снідання
зварю,- каже дід Хтодось.
Я купаюсь в лимані. Мені гарно, здорово, весело. Я не виходжу, а
вибігаю на кручу, беру окраєць хліба з сіллю. І мені той житній хліб
здається смачнішим і тривнішим од усіх потрав.
Минуло чимало часу… І я забув і за пущі феваїдські, забув за
Америку. Я знайшов свою Феваїду, свою Америку – то мій рідний край.
Україна й народ. Нам одме-жовано клапоть рідної ниви. І будемо працювати
на їй і для неї. Що ми доброго зробимо для неї, то зробимо й для
людськості, бо ми частка людськості. В цьому й ми космополіти”,- сказав
Комашко, обернувшись до Сані.
– Правда ваша, правда! – обізвалась Саня.- Я бачу, що мої
пересвідчення ще не зовсім стиглі, неповні й неясні,- і вона почутила,
що під нею грунт космополітизму захитався, як хистка кладка.
І вони обоє несподівано спинились і стали. Перед ними стояли високі
скелі, наче стіни. Скелі тут закручувались, дійшли до берега й заставили
стежку.
– От і перейшли увесь Фонтан, а я й незчувся й не зоглядівся: так я
оце заговорився,-сказав Комашко.
Вони повернули назад. Стежка спускалась в глибоку вузеньку долинку чи
балочку.
– І цеї балочки я не примітив. В доброму товаристві мені здавалось,
що я все йду по рівному,- сказав Комашко.
– І я не примітила цеї долинки. Чи ти ба! все вас слухала,- сказала
Саня й зареготалась.
“Ішов би я з тобою в житті й через гори, через долини і не примітив
би їх”,- подумав Комашко.
– Будемо засівати свої рідні лани золотим насінням просвіти, широкої
культури,-, будемо дбати, ..якомога за добробут краю й народу. Будемо
пересаджувати на свою ниву космополітичні вищі ідеї. І виростуть в нас
люде… І десь знайдуться інші діячі; і будуть мирно і щиро працювати
для своєї нації, для свого народу,- сказав Комашко. [ – Я гаряче бажаю,
щоб настав той час, коли дві ворожі армії зійдуться та й розійдуться, не
схотять битись; коли вони випхнуть вперед своїх генералів та дипломатів
та й скажуть їм: “Стріляйтесь, бийтесь самі, коли маєте смак до війни, а
ми підемо додому, до батьків та жінок, до дітей, до плуга, до книжки”,-
сказав Комашко.}
– О, цього довго доведеться ждати,- обізвалась Саня.- Життя й людська
історія – така штукована, така складна річ.
– В кожній людині, одколи світ животіє, сидить трохи чорта, трохи й
бога або в декого й багато бога; і той бог вижене колись чорта та й
прожене його на очерета та болота,- сказав Комашко.
– Це правда, але є й такі люде, в яких сидить тільки сам чорт з
рогами, з хвостом та з пазурями,- сказала Саня.
– Це я знаю: є й такі, в яких добре вгніздився чорт у фраку, або в
одежі з шовкової чесучі, в пенсне, в рукавичках, прилизаний та
причесаний,- сказав Комашко й .зареготався, бо він натякав на Фесенка.
Саня догадалась і собі зареготалась.
– Таких людей, в яких сидить цей чепурний, прилизаний чорток, є таки
чимало. Це тигри та пантери людського плем’я. Ці тигри бувають і
просвічені, й по-європейському делікатні, й навіть бувають вчені…
пишуть вчені книжки… Оці найстрашніші для культури, прогресу та
просвіти! Подумайте собі, що бенгальські тигри покористувались би
орудниками європейської культури… Якого-то лиха вони б накоїли…
Ой-ойї
– Знаю, знаю!-сказала Саня.-Ці тигри стережуть ту цілющу воду
просвіти і добробуту; самі п’ють, а другим не дають…
– То вкрасти б од їх цілющу воду! Нехай стережуть порожню криницю,-
сказав Комашко.- Це одно добре злодійство, яке я знаю в світі: це
злодійство Прометея, що вкрав огонь з неба і дав його людям.
– А як вкрасти, коли в їх сила? А замків, а сторожів скільки? –
сказала Саня.
– То обернути тигрів в овечок. Це довге, загайне діло, бо моральна
хороба в їх задавнена, але… але… гуманізм потребує такої системи.
Треба так провадити діло, щоб їх зосталась велика меншість, щоб
зосталось їх тільки чортам на насіння. Тоді сила буде не в них.
– Поки сонце зійде – роса очі виїсть, скажу я з погляду свого
космополітизму. Діло гуманітарно-загайне, а деспотизм тим часом і нас
покраде… поки ми викрадемо в нього культуру,-сказала Саня.-Я сусід
наших знаю: між ними хмари, густі хмари яструбів, а голуби щось не
показуються. А що буде, як ми станемо овечками, а вони зістануть
вовками?
– Не думаю, щоб так було. І сусіди – люде, і вони колись повинні
стати правдивими людьми і покинути вовчі норови,- сказав Комашко.-
Будемо працювати і ждати. Простягнемо до них руку. А не подадуть нам
руки, тоді… Вони будуть винні, як і тепер винні перед нами., Тоді
Україна заспіває іншої пісні.]
Саня мовчала.
– Щасливий день випав оце мені. Тим-то я так і розговорився за
щасливі дитячі літа. Тепер і вільний час, і поезія од моря, і добре
товариство. Добре товариство – велика річ в житті: є з ким поділитись
думами, щиро побалакать. Добрий товариш часом лучче за рідного брата,-
сказав Комашко.
– Ви сказали за добре товариство… – тихо обізвалась Саня.- Ви
сказали правду. Якби в мене не було доброго товариства, то я б давно
зачевріла, а може б і душею загинула,- сказала Саня, і в словах її
почуласв жалість.
– Хіба ж вам так важко жити на світі? Ви такі молоді, любите науку,
просвіту, дбаєте за те, щоб добути собі ясних пересвідченнів, працюєте в
школі коло розвитку дітей. Невже цього всього вам мало? – спитав
Комашко.
– Моє життя в сім’ї дуже важке. Хіба ви не примічаєте, що мачуха мене
не любить?-сказала Саня.
– Я думав, що вона до вас тільки не дуже прихильна, та й годі,-
сказав Комашко.
– Мачуха мене зненавиділа, щиро любить тілбки свою дочку. Родилась
вона й зросла коло Кам’янця між польськими дідичами: її батько був
небагатий дідич, родом українець. Од дідичів панів вона набралась
аристократичного панського духу, та ще й свого дечого доклала. Вона мене
й свою дочку держить в неволі, неначе в тюрмі, слідкує за кожним моїм
ступенем, мов справдешній шпигун. Настане вечір, вона замикає мене й
сестру в горницях. Ні однісінька книжка не доходе до моїх та сестриних
рук без її цензури. Я вдень утікаю до Мурашкової, і тільки там ми собі
начитаємось і наговоримось досхочу. Мачуха перевертає, переглядає мої й
сестрині столики, ліжка, скриньки, нишпорить по кишенях. Вона
консерватистка, навіть обскурантка, ненавидить нові ідеї, молодих нових
людей, любить польську мову, ледве стерп-лює великоруську, не любе
української, забороняє й нам і навіть слугам слово сказати
по-українській. А як вона мені допікає словами! Яку обиду терплю я од
неї щодня, щогодини! Якби не батько та не товаришки, мені хоч на світі
не жити.
Санин голос легко затремтів. Здавалось, ніби вона от-от заплаче.
Недавня вільна розмова про усякі принципи, і широкий простір моря, і
свіже повітря – все це розгортало її думки, направляло її на щирість.
Жалість і спочування здавило серце в Комашка.
– А я думав, що ваше життя плине в рожах та леліях, як весна красна!
– сказав Комашко.
– Не думайте так. Життя моє важке. Я дня не зазнала щасливого. Я йду
додому, а мені бажається назад повернуть од дому,- сказала Саня.- Мачуха
нервова, сердита, опришкувата, гризе раз у раз мене й батька, чепляється
без причини, а своїй дочці годить, як малій дитині. Ти вдома усяка
догода, а я скільки раз поплакала од мачухи ні за що, ні про що! Які
вона прикрі, погані слова мені часом говоре!…
Комашкові стало жаль Сані, але він зрадів од надії:
Саня ще й разу не одкривала перед ним своєї душі. Він глянув в її
очі. Веселі очі стали смутні та жалібні.
– Ваша доля – це доля молодих чесних людей теперішнього часу,-сказав
Комашко.-Скрізь теперечки в житті потайна боротьба за щось, скрізь
якийсь смуток в сім’ї, в суспільстві. Скрізь я чую стогін пригнічених,
неначе стогін тих хвиль на морі, що вітер б’є ними об скелі. Людське
життя, як оте море, – і шумить і хвилює; хвиля гонить хвилю, доки й сама
розіб’ється об скелі або пропаде без сліду десь в глибокій безодні
моря… А нам треба держатись проти тієї хвилі, треба борикатись,-
сказав Комашко і глянув просто в очі Сані.
Вона глянула на його карі темні очі. В них світилась думка, непоборна
завзятість, щирість. Вона ніби читала в тих очах його думи й питала в їх
поради. І вона сама незчулась, як їй чогось забажалось дивитись і
дивитись на ті очі. Вони обоє замовкли, ставши над кручею, й дивились на
берег, сливе суспіль закиданий скелями, на море, на синю далеч. Комашко
вглядів білі вітрила корабля, що сизіли в тумані, й задивився на їх.
Саня й собі задивилась на той корабель, що тихо плив по морі, неначе
лебідь.
“Зійшлися наші очі в поетичній далечі. Чи зійдуться-то наші душі?” –
заворушилась думка в Комашка, і він обернувся до Сані й уловив в її очах
поетичний вираз, поетичний погляд.
– Я думаю, що найбільше щастя в світі можна знайти в душі, котра
спочуває й симпатизує нам, нашим думам, нашим ідеям; симпатія змінюється
коханням. Чи любите ви мене? Ви, надісь, знаєте, що я вас давно люблю,-
сказав Комашко.
Саня бистро кинула на його очима, почервоніла, як рожа, і так само
швидко спустила очі додолу. Вона мовчала й думала.
– Скажіть мені хоч одно ласкаве слово, дайте мені надію,- сказав
Комашко.- Дозвольте мені просити в вас і вашого батька вашої руки.
– Сьогодні я вперше почутила до вас симпатію; я не вмію таїтись і
говорю щиро: ваші думки стали мені до вподоби,- сказала вона тихо.- Але
серце не в нашій волі; я ще сама гаразд не знаю, куди воно поведе мене.
Дайте мені підождати, обміркувать все на волі. З серцем, з -життям не
можна поводитись легковажно, не поміркувавши гаразд.
– Правду ви кажете,- сказав Комашко. – Приходьте частіше до нас,
поговоримо, а там побачимо,- сказала Саня.
“Боже мій! а що буде, як я його оце полюблю щиро, гаряче? Як тоді
мені занехаять мої давні мрії за вищу просвіту? Невже я муситиму тоді
задушить кохання, перемогти своє серце?”
Вона злякалась тієї боротьби, яка наступала перед нею в недалекому
часі, неначе чорна хмара наступає з-за синього моря на погожому синьому
небі.
Саня мовчала. Мовчав і Комашко, і вони обоє задумані, з очима,
спущеними додолу, пішли тихою ходою й пристали до компанії, котра йшла
проти їх.
– Що, набалакались вже? – спитала в Комашка Хрнстина, осміхаючись.-
Коли набалакались, то ходім обідать, бо я вже їсти хочу, аж-аж як! ” –
Вам би усе обідать,- сказав всмішки Селаброс.
– А вам що? Вам би, мабуть, все промови говорить та вірші
складати?-огризалась Христина.-Ви, здається, й до моря і до тієї скелі
Капуцина говорили б промови,- дражнилась Христина.
– А справді, скажіть оце промову, а ми послухаємо,- обізвався
Мавродін.- Ви справді митець говорить промови.
– То й скажу! – промовив гордовито Селаброс.- Стоїш ти, скеле, серед
моря й гордовито позираєш на зелені хвилі кругом себе. Минуть роки,
минуть віки, а ти все однаковісінько стоятимеш, горда й пишна, незмінна,
вища од того клекоту дурних хвиль. Ні негода, ні бурі не порушать тебе.
І не один корабель, з розгоном вдарившись об твої міцні груди, хрусне,
як суха тріска. А людина гнеться, хилиться, ламає свою душу, міняє
пересвідчення, гне своє серце… Ох, роздратувало мене оце море, оці
скелі! Вибачайте, Христино Степанівно, що я не скінчу промови, бо
почуваю хіть писать, писать! Море натхнуло мене поетичним духом! Чую цей
дух в собі! чую його шепотіння! Прощавайте!
Селаброс ефектно вихопив з кишені сіртука книжечку й карандаш і
бігцем побіг до фонтану під берести.
– Чи в ліберальному, чи в консервативному тоні будете сьогодні
писати? – криконув йому наслідці Комашко всмішки.
– Авжеж в ліберальному,- гукнув Селаброс, не оглядаючись, й
почимчикував так, що в його біла стьожка на брилі задерлась вгору і
метлялась кінцями.
– Промова трохи тхне хрестоматією Галахова. Мені здається, якби ми
оце гуляли десь на городі, то Селаброс був би здатний сказати промову й
до капусти, і до цибулі,- обізвався Комашко.
Селаброс писав кореспонденції в усякі газети: і в ліберальні і в
неліберальні, як траплялось. Коли часом не приймали його писання в
ліберальну газету, він перероблював його на інший спосіб і посилав в
неліберальну газету, лаяв те, що передніше вихваляв. За добрі гроші він
писав “і нашим і вашим” і таки добре гнув свою гнучку душу на всі лади.
Сівши під берестом коло фонтану. що Миготів сріблом на сонці, він
напиндючивсь, мов сердитий індик, і почав писати. Скінчивши свою
мазанину, він висмикнув шматочок чистого паперу й написав до Мурашкової:
“Серце моє, моя овечко! Я побіжу в редакцію на “часочок, але зараз
вернуся. Одрізнись од компанії та йди зо мною одним на прогуляння за
скелі. Нехай я хоч гляну тобі в очі насамоті, десь на одшибі, осторонь
од людей, і нап’юся з твоїх очей, з твоїх червоних уст”.
Написавши записку, Селаброс вийняв хусточку, обтер гарячий піт з лоба
й пішов над берег моря.
– Прощавайте! В мене роботи не по шию, а просто з головою! Завтра
доконче треба написати рецензію на три книжки, післязавтра – на чотири.
А ті книжки для рецензій мені шлють та шлють, неначе з торби сиплють.
Треба мені хапатись в редакцію,- сказав Селаброс, хапаючи усіх за руки.-
Незабаром зачинять контору. Прощавайте!
– Чого це вам так приспіло? -спитала в його Саня.
– А того, білява панночко, приспіло, що я людина діла, а не слів,-
сказав поважним тоном Селаброс.
– Що в вас за компліменти дамам? пароські, чи кіпрські, чи що? –
спитала Саня.
– Може й кіпрські,- сказав Селаброс.- Гей, панно, прощайте!-гукнув
він до Мурашкової, що стояла осторонь од усіх.
Селаброс мерщій побіг до неї, подав руку на прощання і всунув в її
руку записочку. Мурашкова обернулась до моря й крадькома перебігла
Селабросові “кіпрські компліменти”.
– Прощавайте! Прощавайте, кавалери й дами! Нема часу байдики бить.
Мене жде діло, але я через якусь го- >, дину вернуся: з вами так приємно
гаяти час,- сказав Селаброс, поглядаючи на Мурашкову, й побіг бігцем
стежкою поміж камінням.
Тільки що він трохи одійшов, назустріч йому вибігла з-за скелі жінка
Бородавкінова, невисока, огрядна дама, повновида й гарненька. Вона
впізнала Селаброса й кинулась до його.
– Куди це ви?-спитала вона в Селаброса. – За ділом в місто!-крикнув
він і хотів поминути її.
– Не пущу! вертайтесь! і не думайте їхать! – цоко-.тіла Бородавкіна,
не пускаючи його руки.
– Та вже для вас хоч і вернуся на часок.- сказав Селаброс: він нібито
хапався в редакцію, але це робилось тільки для ефекту, напоказ.
– А бачте! от таки й вернула вас! – сказала кокетлива Бородавкіна.
Селаброс вернувся і провів її до гурту., В Бородавкіної була гарна й
повна біла шия. Селаброс любив її шию, задивився на ту лебедину шию й…
недоброхіть мусів вернутись слідком за Бородавкіною, забувши й за діло.
– Чи не бачили ви часом мого Сергія Степановича? – спитала вона всіх
заразом, швиденько й хватькома подаючи свою маленьку біленьку руку в
аолотих перст” нях на палпцях.
– Он там десь під берестами грає в карти з своїми приятелями,-
обізвалась Христина.
Бородавкіна кинулась до берестів. Сергій Степанович липнув на неї
очима, здивувався й трохи стурбувавсь. Йому здалося, що вона або а неба
впала, або десь з-під землі виникла.
– Сергію Степановичу! Ходи лишень сюди на хвилиночку, щось маю тобі
сказать,-промовила Бородавкіна, ледве вдержуючи злість.
Бородавкін знехотя підвівся, хапнув сіртук і подибав слідком за
жінкою. Жінка одійшла далеченько од берестів і махала до його рукою.
Бідний Бородавкін насилу волік ноги: він ішов, неначе віл на заріз.
– Попався бідний брат! – сказала Христина Степанівна.- Достанеться
оце йому на бублики.
Мотрона Титівна Бородавкіна була дочка одеського міщанина,
підофіцера. Бородавкін, ще бувши студентом, вподобав її й оженився з нею
за її красу, за її чудовий голос. Трошки ідеаліст в молоді літа, він
задумав не допустить, щоб часом така перлина, як Мотрона Титівна, не
впала в багно й не запагубила себе навіки. Він витяг з багна ту перлину
й оженився з нею. За вдачу її він тоді й не думав, і гадки не мав.
– Де ти бродиш, де ти волочишся, волоцюго, п’янице? Ти знаєш, що ми
на дачі вже тиждень їмо хліб за позичені гроші! Діти ходять босоніж. Ти
швендяєш, гуляєш, а я сиджу над морем в міщанській хаті й пропадаю а
нудьги.
Бородавкін стояв і тільки очима кліітав, неначе винний школяр, що
несподівано попався в руки вчителеві на гарячому вчинку.
– Я за тобою ганялась скрізь: була і в Бендерах, і в Тирасполі; була
і в Кишинові,- лайливо говорила Бо-родавкіна.
– Чого ж ти ганялась? Чи ти здуріла, чи знавісніла?-обізвався
Бородавкін.
– Я не здуріла, а от ти, то давно знавіснів. Хіба я оце вперше
ганяюсь за тобою по містах? Хіба ж я не раз вже ловила тебе з
бендерськими офіцерами в трактирі? А жалування де? Давай сюди гроші! –
крикнула Боро-давкіна.
– Мотрунцю, серце! не кричи, бо онде люде сидять і почують! Жалування
вже нема. Ось зосталось десять карбованців. На, візьми,- сказав
Бородавкін і подав гроші жінці.
– А решта де? Чим же ми будемо виплачувати за житло? чим же будемо
харчуватись? – репетувала Боро-давкіна і совалась до чоловіка з
кулаками.- Де ти подівав гроші?
– Пропив та в карти програв,- спокійно одказав Бородавкін.
– Пропив… Чом ти дома не сидиш та все десь волочишся з п’яницями,
граєш в карти? – присікалась до його Бородавкіна.
– Ото веселість з тобою сидіти та слухать, як ти гризеш мені голову!
їдь додому, бо я тебе отут вб’ю! – крикнув Бородавкін несамовито, і в
його сірі очі блиснули, як у вовка.
– Не вб’єш! Я закричу на всю пельку! Я нароблю скандалу! – репетувала
Бородавкіна.
Бородавкін знав, що вона може це вчинити, і замовк.
Христина догадалась, що вони завелись і за що вийшла між ними
колотнеча, прибігла до їх і насилу розвела їх і заспокоїла Бородавкіна.
Вона знала, що Бородавкіна любить пограти в карти й побавитись незгірше
свого чоловіка, любить кокетувать з мужчинами, зараз взяла її за руку,
повела під берести й посадила за карти нібито на місце Бородавкіна.