Іван Нечуй-Левицький. “Над Чорним морем”

Бородавкіна сіла за карти на зеленій траві, вгамувалась і забула і за
дітей, і за сварку з чоловіком, забула навіть, за чим прийшла на Малий
Фонтан. Вона сама програвала чимало грошей в карти. Бородавкін з горя
пішов тим часом гуляти понад морем і думав, як би то втекти з Малого
Фонтану так, щоб жінка його не вгляділа. Він боявся, як смерті, нудьги з
жінкою на дачі на Великому Фонтані й був ладен утекти од неї хоч за
Чорне море. Одначе жінка його, граючи в карти, не зводила з його очей,
кмітила за ним і була напоготові кожної хвилини погнатись слідком за ним
навздогінці.
Бородавкіна переграла одну-другу партію, нічого не виграла, а
програла чимало: її взяла за серце нудьга й злість, і потягло до гурту,
до веселої молодої компанії, що гуляла понад морем. Тягло її й до
гарного Селабро-са… Вона страх як любила гарних’іїаничТв. Бородавкіна
кинула програні гроші й швиденько побігла до компанії вже веселенька та
добренька.
– Чого це ви сидите мовчки, неначе школярі в школі? Паничі
понасуплювались, напиндючились, не розважають дам,- защебетала вона
дрібно.- Давайте лишень заспіваємо хором. Ой море, море! як гляну на
тебе, то зараз співати хочеться. Я, бачте, зросла над самим морем. Було
вночі чую, як під нашими вікнами стугонить і шумить море, то й не
втерплю та й співаю, лежачи в постелі, аж мама моя було гримає на мене.
От і тепереньки під нами шумить море, над нами чайки кигичуть. Ой, яка
поезія!
Бородавкіна почала співати. Вона співала дуже добре. її високий дужий
сопрано розливався трелями поміж скелями і йшов далеко понад морем.
Рибалки попіднімали голови й виглядали з-за скель, махаючи раз у раз
удли-щами.
Бородавкіна співала й скоса поглядала на гарного Се-лаброса,
прижмурюючи свої темні гарні очки. Наспівавшись досхочу, вона сказала:
– Одначе вже час би й обідати. Я гадаю, кавалери будуть такі
звичайненькі, що нагодують дам смачним обідом.
– Добре, добре! Такого соловейка варто нагодувати хоч і паризьким
обідом,- сказав Комашко.
– Ще й напоїти шампанським,- додав Селаброс.
– Я шампанського не дуже люблю. Я люблю старе токайське,- сказала
Бородавкіна з удаваною великопанською міною.
– Але тут, певно, не достанемо старого токайського,- обізвався позад
їх Бородавкін.- Тут тільки пиво дуже добре.
– А ти вже й знаєш, де пиво добре? – сердито сказала Бородавкіна.
– Ого-го! Я знаю, де раки зимують. Ходім обідать, бо я страшенно їсти
хочу,– сказав Бородавкін.- Що набрали своїх наїдків, то все дочиста
поїли, і все повипивали, і все потріскали.
– Повипивали усе дочиста, а мені нічого не зоставили? – аж завищала
Бородавкіна.
– Бо не сподівались, що ти несподівано прибудеш до нас в гості,-
сказав іронічно Бородавкін.
Надійшла й Христина з залізнодорожними урядовцями. Всі пішли парами
до буфету. Мурашкова якось зосталась позад усіх. Селаброс несподівано
вхопив її за руку і, як п’явка, вп’явся в її руку гарячими губами.
Мурашкова почутила ніби жар в руці, у всьому тілі й трохи не зомліла.
– їдьте сьогодні ввечері додому, а як ні, то я поїду, а ви
зоставайтесь в Одесі,- пошепки сказала вона йому над вухо.
– Не можу, не можу! Ви мене неначе прив’язали до себе,- ще тихіше
обізвався він.
– їдьте, бо я зараз втечу звідсіля, поїду трамваєм в Одес, а звідтіль
в Кишинів,- сказала вона.
– Поїду, коли ви того хочете, вволю вашу волю – сказав Селаброс.
– Забожіться й заприсягніться, що поїдетеї Аристи-де, не мучте
мене!-сказала Мурашкова.
Вогонь палив її. Морське вогке повітря не гасило того вогню, а неначе
розпалювало його.
– Присягаюсь, божусь, що поїду, тільки любіть мене і нікого більше;
мене, мене одного!-сказав Аристид.
Мурашкова побігла од його й пристала до Сані. Саня зирнула на неї й
вгадала, що недавно була спотичка між нею й Аристидом.
– Ходім обідать в павільйон,- гукнула Бородавкіна і жвавенько
попростувала до павільйону. ”
Павільйон був поставлений на стовпах “.-морі. Під ним билась об
каміння й шуміла дрібна хвиля?|До павільйону з тераси був перекинутий
місток.
Огрядна Бородавкіна побігла через місток, наче молоденька панна, але
зачепилась черевиком за зашкалиби-ну в дошці й трохи не впала. Христина
побігла слідком за нею, повернулась до усіх і зробила на містку кільки
легеньких менуетів. Дошки під її ногами задвигтіли й зарипіли.
– Ой, будь ласка, не танцюйте, бо ще завалите павільйон, і ми
шубовснемо гуртом в море,- криконув Селаброс.
– Нічого-те! скупаємось в одежі усі заразом. Вийде дуже оригінальна
чудасія! а я люблю усе оригінальне, усяку чудасію,- сказала Христина.
– Ой, як тут гарно! Під нами шумить море. Над нами шугають чайки. От
де моя стихія! – лепетала Бородавкіна, неначе й забулась, що діти сидять
на дачі голодні й босі.
– Чом же ви не співаєте, коли чуєте, що під вами шумить море? -
спитав Комашко.
– То й заспіваю! – гукнула Бородавкіна й почала співати пісню.
Компанія сипнула на поміст. В павільйоні стояв один довгий стіл. Усі
кинулись до стола. Бородавкіна побігла до того місця, де сиділи
кавалери, й сіла поруч з Села-бросом та залізнодорожними урядовцями.
Саня сіла попліч з Мурашковою аж на другому кінці стола, їм,
очевидячки, не сподобалась компанія Бородав-кіної та залізнодорожних
панків. Вони обидві розмовляли стиха проміж себе. Обід, одначе, був
веселий. Розмова була така голосна, що через неї не було навіть чути, як
шуміло море під мостом, і, мабуть, через те Бородавкіна перестала
співати.
– А що ж, паничі! Ви обіцяли дамам вина, а я його чомусь не примічаю
на столі,- сказала Бородавкіна. Один жвавий урядовець покликав служника.
– Є в вас токайське? – спитав він.
– Нема,- сказав слуга.
– Шкода,- обізвалась Бородавкіна.- То давайте, яке маєте, та хутчій,
зараз-таки, бо я пить хочу.
Принесли пляшки вина. Бородавкіна й Христина поналивали собі повні
стакани й пили трохи не нахильці. Од вина усі зараз повеселішали. На
помості піднявся галас, ніби ґвалт. Бородавкіна затягла пісні.
– їй же богу, неначе циганкаї – шепотіла Саня до Мурашкової.- Тільки
дати б їй в руку арфу, то мали б обід з московськими циганками.
– Мосьє Селаброс! Я хочу мороженого! – сказала кокетно Бородавкіна.
– Зараз буде! – промовив Селаброс і звелів слузі принести мороженого.
Бородавкіна набрала мороженого трохи не повну тарілку й напхала його
за обидві щоки, запиваючи вином: вона теребила з жадобою, наче животина.
– А що, пане Аристиде! чи ваше пак серце спокійне? Правда,
неспокійне!-теревенила Бородавкіна, чеп-ляючись до Селаброса.- Он
гляньте, які красуні сидять проти нас на тому кінці столу.
– Бачу, бачу! знаю, що й коло мене сидять красуні,- сказав Аристид
комплімент Бородавкіній,
– Ви знаєте, що дами люблять гарячіше й щиріше, ніж молоденькі
панни,- прохопилась Бородавкіна, дивлячись вакханальними очима просто в
очі Аристидові.- Стережіть лишень своє серце.
– Знаю, знаю, й добре знаю!-сказав Селаброс насмішкувато.
Саня й Надя сміялись без церемонії, їх смішив простацький грубий тон
в розмові Бородавкіної.
– Як була “дочкою фельдфебельською”, так і зосталась
“фельдфебелькою”, це правдива одеська “фру-фру!” – тихо шепотіла Саня до
Наді.
– Стережу своє серце та, мабуть, не встережу сьогодні,- сказав
Аристид трохи не на вухо Бородавкіній жартовливим іронічним тоном.
– А що! збентежила я вас? Ага! – говорила Бородавкіна сливе
пошептом.- Колись од моїх очей гинули паничі, як мухи, бо я панною була
гарна-гарна, що й сказати й висловити не можна. Скільки я молодих
хлопців піддурила! Стережіться ж, мосьє Селаброс! Було ввечері як
збереться компанія, сядемо в човен та попливемо по морі, а я як
заспіваю, то хлопці було трохи в море не скакають! А мій голос ллється,
ллється по морі!
– Я й тепер ладен стрибнути в море, бо ви, надісь, сиреною вдались,
так ви гарно співаєте!-сказав Селаброс голосно.
Саня й Мурашкова хапком встали з-за столу й повтікали на самісінький
край павільйону, де стояла довга лавка.
– Одеська “фру-фру” розправля крильця,- шепотіла Саня до Мурашкової.
– Бо добре випила! – обізвалась тихенько Надя. Принесли ще пляшки
вина. Бородавкін вже добре надудлився й ледве сидів на стільці. Комашко
й Мавродін і собі встали з-за столу й сіли коло паннів. Вони обернулись
лицем до моря й тихо розмовляли, не слухаючи гаму й галасливої розмови.
– От веселі люде! – сказав Комашко до Сані.
– Вже аж надто веселі. Добре було б, якби вони були не такі веселі,-
сказала Саня.
– Та трохи тихіші,- додала Мурашкова.- Навів Бородавкін на гулянку не
знать кого.
– Та й збавив нам трохи веселу гулянку,- обізвалась Саня.
– Невже збавив таки зовсім? – спитав Комашко в Сані.
Саня глянула йому в очі й почервоніла.
– Ні, не зовсім. А все-таки я рада, що поїхала на гулянку. На гулянці
побачиш усяких людей, повештаєшся між ними, наслухаєшся усякої розмови -
і все-таки наберешся досвіду в житті. Принаймні матимеш більше досвіду,
більше знатимеш людське життя, яке воно є: празникове й буденне,-
сказала Саня.- Я мало знаю людей мало знаю людське життя. Сказати по
правді, мало ще знаю й саму себе.
– Часом за себе дізнатись буває трудніше, ніж за інших,- сказав
Мавродін.- Не раз в деяких випадках своя душа, своє серце буває часом
якоюсь загадкою таки для самого себе.
“І моє серце тепереньки для мене-загадка!”-подумала Саня.
Вона дивилась на море і втупила очі в сизу далеч, задумавшись.
“Загадка, загадка трудна для мене самої. І як її одгадати? І як
постерегти, який-то буде кінець?”-думала вона мовчки.
Саня довго дивилась на море і потім тихесенько зітхнула: глянула на
Комашка, на його високе чоло, на темні блискучі очі і вперше почувала,
що примітила красу в тих ніби глибоких од думок та гострих карих очах.
“Невже моя загадка швидко одгадається? – подумала вона.- А мої вищі
потяги й бажання? А моя любов до вищого розвитку, до просвіти? Що
станеться з ними? ..
Невже я навіки мушу попрощатись з своїми мріями, з своїми надіями на
вище ідейне життя, занедбать надію на вищу діяльність?”
Саня дивилась на далеке море, на сизий туман, нена-’че шукала там
одгадки своїм потайним думам. А море й сизий туман мовчали й далеко
мріли, як мрії дівочої фантазії, і не давали одповіді.
– Селаброс! давайте промовуї Ми вас ждемо! – гукнула на його
Бородавкіна.
– Селаброс! промова за вами!-гукнув і собі Боро-давкін хрипким
голосом.
– Дайте ж передніше хоч горло прополоскати,- сказав Селаброс,- буде й
промова.
Селаброс, як вовк в спеку, кинувся на стакан з вином, дудлив з
стакана, ставив його на стіл, то знов хапав його в руки. Напившись
донесхочу, він закурив цигарку й задумався, витріщивши на Христину
здорові чорні баньки.
Розмова загула. Селаброс збирав думки й слова в голові, пахкаючи
димом. Бородавкіна, випивши кілька стаканів вина, розвеселилась і
почервоніла, як півонія. Поки Селаброс думав та гадав, Бородавкіній
заманулось співать. Вино вдарило їй неначе не в голову, а в пельку. Вона
затягла високим дзвінким голосом романс:
Далеко рівнина морська блищала Останнім промінням пишної зорі, А ми в
рибальській хатинці сиділи, Мовчали й сиділи удвох, удвох І
Серед гуку й гаму Селаброс несподівано схопився з місця як опечений і
задзенькав ножем по чарці. Ніхто й не думав замовчати. Він постукав
вдруге. Гам ущух, тільки Бородавкіна витягувала високі ноти романсу.
Селаброс надувся й почав чванливо говорити промову:
– Тепер весела хвилина, щаслива хвилина нашого некорисно текучого
живоття. Геть клопіт, геть змагання! Не за якісь там ідеї та принципи
буде тепер моя промова…
Бородавкіна не вважала на красномовну Селабросову промову і тягла
далі романс на все горло. Селаброс глянув на неї сердито, аж білки його
очей заблищали.
– Мадам Бородавкіна! Я говорю! Прошу вважати на мою промову! -
крикнув Селаброс,
Він знов почав промову;
– Доволі ми набалакались про усякі абстрактні погляди. Ми вже
виробили собі чесні пересвідчення, ми вже міцно поставили себе на стежці
європейського достиглого розвитку, на дорозі європейського громадянства,
на грунті європейського космополітизму…
А мадам Бородавкіна все тягла далі романс і зовсім не вважала на
високу Селабросову промову. Вона була з тих південних співучих натур, що
як почне співать та як розспівається, то вже несплоха вгамується, і
ладна доти співать, доки не охрипне. Чорні Аристидові очі надавали їй
охоти й завзяття.
– Мадам Бородавкіна! Чуєте? Я говорю! – крикнув Селаброс.- Ви
правдива катеринка, котру коли раз заведуть, то вона грає, доки сама не
спиниться…
Бородавкіна найбільше любила співати перед обідом і після обіду. Для
неї, мабуть, саме тоді прийшов звичний час співання, як приходить півням
час кукурікать. Не дурно за неї говорили в місті, що вона до півдня
спить, після півдня співає, а цілий вечір чоловіка лає.
Бородавкіна не вважала на той крик, навіть не чула його. Вона все
тягла далі: “А ми в рибальській хатинці сиділи, сиділи рядочком удвох,
удвох”. Селаброс знов почав промовляти:
– Будемо тепер говорить на теми Анакреона. Бував час і для великих
геніїв, коли вони поетизували на теми Анакреонові, справляли радісні
вакханалії серця. Сьогодні й ми підемо за ними цим слідом, обсипаним
рожами та усякими квітками. Розсиплемо перлами слова про кохання й
залицяння. Під нами море, над нами літають і кигичуть морські чайки…
– О! не крадьте-бо, любий Селабросе, моїх-таки слів! – несподівано
завищала Бородавкіна.- Правда, там на скелях стоячи, я казала: під нами
шумить море, над нами кигичуть морські чайки. Еге?
– Не мені в вас красти слова,- сказав Селаброс.- Слухайте вважливо й
вчіться в мене: не вам мене вчить!
Бородавкіній, мабуть, не дуже бажалось тоді вчитись в Селаброса; вона
знов затягла романс далі: “Туман розлітався, збиралися хмари, і чайки
шугали то взад, то вперед…”
Селаброс без церемонії крикнув: “Мовчіть! Ми вам рот затулимо!
Почувши, що під вашими черевиками шумить море, ви пустили пельку на всі
застави”,- гримав опришкуватий Селаброс.
Він був вже трохи під чаркою. Але Бородавкіна ні кришки не вважала на
його гнів і не думала замовкнути. Селаброс підняв голос до ґвалту, щоб
перемогти голос Бородавкіної, і знов почав говорить далі:
– В цім павільйоні я чую фіміам богині кохання Афродіти,- промовив
Селаброс і скоса зиркнув зіньками на Мурашкову.- Я бачу піну морську,
от-таки уявки бачу, ніби з піни виникає богиня краси, стоїть на хвилях
невмируща, на віки вічні пишна красою богиня. Це богиня всього світу, це
богиня заходу й сходу, це богиня космополітка!
– Неправда-бо! Богиня Афродіта не космополітка, а Грекиня, бо
народилась в Греції, а правдивіше – в уяві греків. А Ьаз! Додолу,
Селаброс. Погано! А Ьаа! – крикнув Комашко, і його слово пішло в жарт.
– А Ьаз Селаброса! Погано!-криконув Бородавкін. Селаброс саме
набрався палу й думав розпустить крила своєї східної красномовності. Він
підняв голос ще вище.
– Додолу, Селаброс! Погано, погано! – крикнула в жарт Бородавкіна і
знов заспівала з усієї сили.
Піднявся шум та сміх. Селаброс гримів промову не своїм голосом.
Бородавкіна співала не своїм голосом. Одно одного силкувались перемогти.
Бородавкіна теж була трохи під чаркою. Дехто вже реготався. Коли це з-за
скелі на морі почувся оркестр. Мелодії линули неначе з морської хвилі.
Музика долітала до павільйону й перемогла регіт та шум. З-за скелі
несподівано виплив пароход. На йому було видно силу народу. Оркестр
загримів і заглушив шум, гам та регіт. З Одеса їхало суспільство на
гулянку на Малий Фонтан. Усі замовкли й глянули на пароход. Пароход
знайшов пришиб недалечке од тераси й причалив. Люде линули згодом на
терасу річкою. Оркестр вийшов, став на середині тераси й заграв веселий
вальс Штрауса. Публіка розсипалась по стежках, заворушилась. Заманячили
дамські капелюші з квітками, за-манячили білі та чорні брилі на панах,
обвиті білими стьожками. Місто налинуло в тихий степовий куточок,
нанесло свого шуму, гаму, привезло й міську біганину, міське вештання,
сміх, жарти, залицяння і збудило пишний польовий закуток. Самі сірі та
рябі скелі ніби повеселішали, прокинулись од мертвої дрімоти.
Селаброс замовк і сів на стілець. Замовкла й Бородавкіна. Усі
вгамувались, розглядаючи публіку, котра завешталась по терасі. Пароход
зараз одплив до Одеса, але ні Бородавкін, ні Комашко, та й ніхто з
компанії не думав вертатись на йому в Одес. Усі ждали другого па-рохода.
Усім бажалось погуляти ввечері над морем, надихатись чистим повітрям.
Бородавкіна навіть забулась, що приїхала ловить свого чоловіка, забула
навіть і за дітей.
Вже сонце скотилось низенько над степи й кинуло косим промінням на
море. Імла на морі щезла. Сонце обзолотило легкі вершечки хвильки.
Повітря на морі стало чисте, прозоре. Легкі, дрібні хвильки гнулись на
морі й одбивали світ сонця лиснючими золотими обідками. Скелі стояли в
тіні й чорніли, неначе старі руїни палаців. Над ними вилася гірлянда з
акації, неначе зелений карниз над руїнами, пронизаний золотим промінням.
Вечірня тиша запанувала на скелях, на морі, на прозорому небі. Усі
сиділи в павільйоні й спочивали, дивлячись на чудовий вигляд на море, на
високі щогли на кораблях, на далеку довгу смужку берега за Пересиплю, що
десь ніби тонула в морі й зникала в імлі, як низка фантастичних мрій в
душі.
– Ой, гарно ж тут сидіть! – гукнула Христина.- Я на цьому павільйоні
так і поплила б морем і плила б хоч на край світу.
– І нічого не робила, та все б плила та плила б,- сказав насмішкувато
Селаброс.
– А що ж я робила б, коли роботи не маю? – сказала Христина.
Саня тихенько розмовляла з Комашком за вичитані недавно погляди, а
Мурашкова сумувала, дивлячись на свого Аристида, котрому Бородавкіна
щось товкмачила. Вона вгадувала, що Саня погодилась з Комашком, що вона
знайшла собі рівню по розуму й по душі.
“А чи рівня ж мені Селаброс? Говоре він якось звисока. Усе високі
ідеї в його голові, але… в його розмові вихопилась така річ… що усі
засміялись. Але не може бути, щоб він говорив на вітер за високі
принципи з таким запалом, з такою завзятістю, навіть запеклістю,- думала
Мурашкова.- А його серце! а його кохання! Яке палке кохання! Які слова
палкі, скажені! слова поетичні,. чарівні, як заманюючий голос сирени!
Невже в його ті високі ідеї ті погляди – тільки вітер, що ненароком і
раптом ввечері схопиться з Моря та й зникає в степах? Ні! він чваньки,
трохи гордовитий, як наші греки, це правда… Але невже він легкодумний?
Не хочу, не можу цьому йняти віри. Ой ні! ні! Серце моє говоре: ні! сто
раз ні!”
А мелодія оркестру лилася за мелодією. Гук оркестру розлягався по
терасі, розлягався по морі, і веселі Штрау-сові мелодії ніби зливались з
світом вечірнього сонця, З тихим шелестом морської хвилі. Зливались з
тими мелодіями й тихі радощі серця, кохання в молодих душах. Мелодії
ворушили в душах солодкі мрії, зворушували серце. Вже приплив другий
пароход, і публіка вдруге ніби хвилею полилась на терасу. А в павільйоні
вся компанія все сиділа, неначе притаїлась з своїми думами. Сонце впало
десь в степу. Впала прозора імла на море.
– Час додому! – сказав Селаброс.
– Час додому, мадам Бородавкінаї там діти, надісь,
плачуть!-обізвалась Христина.
Бородавкіна аж тепер згадала за дітей і крикнула:
– Ой боже мій, як же я загулялась!
Вона обвела очима компанію: її чоловіка не було.
– Де ж це дівся мій Сергій Степанович? – промовила здивована
Бородавкіна й плеснула в долоні.
– Мабуть, в море стрибнув, ховаючись од своєї Пе-нелопи,- сказав
Селаброс.
– А може, крізь землю пішов,- обізвався Комашко.
– Ой лишечко мені! Що ж це я буду чинить? – забідкалась Бородавкіна.
– Що ж робить? ловить чоловіка, може, десь в Акермані, а може, і в
Ізмаїлі,-сказав Селаброс.
Настав вечір, настав час вечірнього чаю. В цей час Бородавкіна
сливень щодня починала гризти голову своєму чоловікові. І, мабуть, тим
вона й тепер згадала за свого Сергія Степановича. Вона вискочила з
павільйону й мерщій побігла по терасі шукать Бородавкіна. Христина й
собі подибала за нею й шукала брата поміж публікою. Кинулись навздогінці
й усі паничі, шукали його по всій терасі, але його нігде не було видно.
Пароход був напоготові одчалювати. Усім забажалось хутчій плисти назад
до Одеса пароходом.
– Та не шукайте свого чоловіка, бо вже його не знайдете,- сказав
Селаброс до Бородавкіної.
– Поїду й я з вами на дачу, накуплю харчі та повезу дітям,- промовила
Христина до Бородавкіноі.
Бородавкіна охала, бідкалась, одначе пішла на пароход і незабаром
забула за свого Сергія, а перегодя заспівала новий романс Селабросові:
“Гляжу я безмолвно на черную шаль…”.
Бородавкіна сперлась на парапет парохода біля самого Селаброса й
співала, скоса поглядаючи на його очі. Картина ніби помаленьку
одходячого од парохода темного скелистого берега, вигляд на море – усе
викликало в душі поезію, пісню. Небо над степом червоніло, як жар. Тиха
вода коло берегів Малого Фонтану лисніла широким рожевим плесом, неначе
горіла, а в тому рожевому вогні неначе тонули чорні скелі, розкидані в
воді коло берегів. На далекому морі поліг сизий прозорий туман. Тихі
мелодії оркестру розлягались над морем, лунали десь в скелях. Не одна
Бородавкіна виливала свою душу піснею. Пісня без слів та поезія лунала в
душі в Комашка, лунала коханням в душі в Селаброса; горіло серце і в
Мурашкової…
– Ніколи не забуду я цього Малого Фонтану в вечірній рожевій імлі,
при згуках мелодій Штрауса та Мо-царта,- шепотів Комашко, нахиляючи
голову до Сані.
А Саня поглядала на мальовничий берег, поглядала на Комашка,
прислухалась до мелодій, і важкі думи вилися в її молодій русявій
головці. “Чи буду я довіку згадувати ці місця, цей веселий день? Чи
щасливу долю, чи, може, недолю стріла я в цьому поетичному місці, на
березі Чорного моря?” – неначе питала вона в моря та в скель. А скелі
мовчали й вкривались імлою, а море червоніло й тонуло в далечі.
Саня схилила головку на парапет парохода.
– За що ви думаєте? Чого ви задумались?-спитав в неї Комашко. ,
– За свою долю. Є мені за що думати. Ви завдали мені сьогодні
загадку, і я не знаю, як її одгадать,- сказала Саня.
– Чи в сприяючому мені напрямку, чи, може, в не-сприяючому одгадаєте
ви ту загадку? – спитав в неї Комашко.
Саня замовкла, задивилась на море. Вона прикмітила, що веселість в
неї десь щезає, розтає, як віск на вогні, і що якісь важкі думи
наполягають на неї, як хмари часом несподівано насовуються на чисте
прозоре небо в ясний погожий день.

VI

За Малим та Середнім Фонтаном понад Чорним морем на південь тягнеться
передмістя Одеса, Великий Фонтан.
В цьому місці берег моря йде крутими, високими кручами. Скелі,
розкидані купами понад берегом під кручами, далеко розсипаються в морі.
Над високою стрімкою кручею стоїть висока башта морської ліхтарні.
Недалеко од неї біліє монастир; коло монастиря зеленіє вигін, суспіль
засаджений обрідно акаціями, неначе здоровий парк. Проти монастиря
стоїть монастирська гостиниця, а од неї в вузьку долинку йде вуличка,
обставлена невеличкими домками, невеличкими крамницями, котрі неначе
виглядають з зелених абрикосових садків.
На Великий Фонтан ходять од Одеса поїзди вузенької залізної дороги,
що в’ється поміж віллами, хуторами та садками до самого монастиря.
На Великому Фонтані найлучче купання в морі. Сюди, другого дня після
гулянки на Малому Фонтані, переїхала з Одеса й стала в монастирській
гостиниці Раїса Михайлівна Навроцька, Санина мачуха, з своєю дочкою
Манею та з пасербицею Санею. Вкупі з ними приїхала й Мурашкова.
Сонце стало на вечірньому прузі. Широка тінь од гостиниці впала на
зелену траву. Під стіною гостиниці стояв на столі самовар. Коло столу
сидів старий Хари-тон Кирилович Навроцький. Він приїхав з Кишинова
одвідати свою сім’ю. Проти його сиділа його жінка Раїса Михайлівна. В
гостиниці було душно. Навроцькі вийшли пити чай в парк, на свіже
повітря. Навроцький скинув картуза й обтер піт на лобі хусточкою. На
низько обстриженій його голові вже подекуди блищала сивина. Повне кругле
лице було блідувате. Карі великі очі були якось байдужні, флегматичні.
Раїса Михайлівна, друга жінка Навроцького, була багато молодша за
чоловіка. Темні блискучі очі, чорні рівні брови, виразні бліді випнуті
уста ще й тепер натякали, що вона колись ззамолоду була дуже гарна з
лиця. Ще як вона була малою, мати не давала їй їсти м’яса, годувала
молочком, паляничками та кондитерськими сухарцями, щоб з неї вийшла дуже
делікатна тоненька панна, з тонкою талією. Випещена мамою, Раїса виросла
делікатна, тоненька, як очеретина, але зате мала мало крові, завжди
слабувала на нерви, стала вередлива, нервозна, опришкувата, навіть зла.
Тижнями вона лежала в своїй спочивальні, слабуючи на нерви. Тоді нікому
в домі не можна було гуркнути дверима, голосно говорить, навіть човгать
чобітьми. Доктори посилали її сливе щороку купатись в морі.
Переїзд з Одеса на Великий Фонтан втомив Раїсу Михайлівну. Вона стала
розтривожена, вередлива й раз у раз чогось чеплялась до чоловіка.
– Вчора Саня, не питаючись в мене, полетіла на гулянку, прогуляла
цілісінький день і вернулась трохи не опівночі,- почала Навроцька.
– Гм! – муркнув флегматичне длявий Навроцький, сьорбаючи чай.
– А Сані ніколи й слова не скажеші Вона мене не слухає.
– Гм, угу! – мукнув знов Навроцький. Це був знак, що йому не хочеться
базікать.
– Чого ти мукаєш? Хіба в тебе язика нема? Впини лишень свою дочку, бо
вона затого збавить і мою Маню,- сказала вже сердито Навроцька.
– Хіба Саня маленька, щоб я її впиняв,-”- насилу одказав Навроцький.
– Хоч і не маленька, але вона ще дівчина. Хіба ти не знаєш, яка вона
на вдачу?
– Гм… Яка ж в неї вдача? – спитав знехотя Навроцький.
– Забісована вдача! Вона робе, що схоче, ходе, куди хоче; мене не
слухає.
– Тебе часом то й не варт слухати,- одрізав Навроцький.- Ти часто
вередуєш.
– О, бач! я так і кажу! В тебе я все винна. А хто ж буде її доводити
до пуття, коли в неї батько, як з клоччя батіг? Ти її розпестив,
розпустив. Бігає, десь завжди гуляє, до церкви зо мною не ходе,- сказала
з злістю Раїса Михайлівна.-От викохав дочку! Носиться з якимись вченими
книжками, бігає кудись. Нащо це здалося панні?-тягла далі Раїса
Михайлівна.
– Доволі вже з нас того лицемірства,- мукнув Навроцький.
– Якого лицемірства? Чого ти своїй Сані все потураєш? Га? Що з неї
вийде? Ти хочеш, щоб вона на шибениці повисла? Мене не слухає, старших
не поважає,- вже сердито говорила Навроцька.
– Часом і старших не варто поважати,-обізвався Навроцький.- І старші
бувають усякі.
– Добрі ідеї проповідуєш. Добре, що моя Маня не чує. І сам говориш
непотрібні слова, і дочку свою з пантелику збиваєш,- сказала докірливо
Раїса Михайлівна.
– Та ми ж дома: можемо, здається, зняти машкару з лиця, котру
надіваємо при людях та перед начальством,- промовив Навроцький.
– Знімай вже ти, коли вбрався в машкару. Я завсіди ходжу без машкари.
Про начальство говори, та й міру знай. Он сидиш та й сидиш товаришем
предсідателя. І бог зна, коли будеш предсідателем. Частіше надівай
машкару на лице, коли вже тобі припала охота часами скидати її.
– Не буду ніколи предсідателем; з Петербурга пришлють когось іншого,
якогось дурного аристократа, бо | місце ласе. От і цей їздить ціле літо
за границею, а я тягну сам ярмо, як той віл,-сказав Навроцький.
– То тягни мовчки принаймні та не говори цього при людях та при
дітях. Он викохав дочку! Носиться з якимись вченими книжками, бігає
кудись. Нащо це здалося панні?].
– Гм… гм… – замукав знов Навроцький.
– Я боюся за свою Маню. Ти таки припини свою дочку,- сказала
Навроцька. її
– Гм… Починаєш спочатку.
З ґанку вийшла Маня, дочка Навроцького та Раїси Михайлівни, й
перебила їм розмову. ”1
Навроцька замовкла. Маня була здорова, повна, рум’яна, але непроворна
і таке неповертайло, як і її батько. Сидячи завсіди в хаті коло матері,
неначе курча під крилами в квочки, вона зарані фізично розвилася й стала
сита, навіть гладка.
Маня сіла коло матері дуже близенько. Повне тіло аж вилізало та
випихалось з-під сукні на шиї, з-під тісних рукавів на руках.
– Чом оце Саня не йде пити чаю? – спитала в дочки Навроцька.
– Не знаю; вона побігла в номер до Мурашкової,- обізвалась Маня.
– О ба! Побігла, ні в кого не спитавши,-сказала з злістю Навроцька.
– Угу, гм, геї – мимрив старий, запихаючи паляницю в рот.
– Ти, Маню, не вважай на Саню, ніколи не слухай її, бо вона тебе не
доведе до добра,- бубоніла Навроцька.
– Я, мамо, тільки вас і тата слухаю і більше нікого,-сказала Маня.
– І добре, дочко, робиш,- обізвалась Навроцька.
– Ого! – промовив Навроцький, вкинувши в рот пів-сухаря.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11 12 13 14 15 16

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Червень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930  

Підписка

  • Цікаве