Іван Нечуй-Левицький. “Над Чорним морем”

“Глядіть лишень добре свою старшу ^ дочку; вона блукає по Одесі з
недобрими людьми, у водиться з поганою компанією. До біди недалеко і за
ті модними ідейками та утопійками. Час небезпечний; У стережіться”.
Тим часом Навроцький читав голосно свій лист. В листі було написано:
“Прочули ми через людей, що в \ вашому домі буває Комашко й буцімто
присватується до ^ вашої старшої дочки. Стережіться його. Ставимо собі
за святу повинність застерегти вас, що не сьогодні-завтра Комашка
запроторять туди, де козам роги правлять. Начальство само по собі
знатиме або й знає за його утопії”.
– Брехня написана! – сказав Навроцький.
– Яка там брехня? На лишень прочитай, що написано в моєму листі,-
промовила зозла Навроцька. Навроцький взяв од неї лист і прочитав
голосно.
– А що? Хіба ж я тобі не казала?
– Гм, гм… казала, але я не слухав… Це пише до нас Фесенко.
– Фесенко? Ніколи в світі я цього не подумаю! Не така він людина. Це
пише, мабуть, твій Комашко,- прохопилась Навроцька.
– Цебто пише сам на себе, чи що? – спитав Навро-цький.
Саня зареготалась. Той сміх, як лезо ножа, урізав “Навроцьку.
– Смійся, смійся, Саню. Швидко з тебе буде сміятись увесь Кишинев,
увесь Одес,- сказала сердито Навроцька.
– На, Саню, ці документи, піди в пекарню та вкинь в піч,- сказав
Навроцький до Сані.
Саня вхопила листи й хутенько побігла тільки не в пекарню, а в номер
до Мурашкової на пораду.
В Мурашкової вона застала свою приятельку Ольгу Махнівську.
– От цікава новина, обмальовуюча наш час! Нате лишень, читайте ці
депеші,- сказала Саня веселим насмішкуватим голосом, але її голос на
кінці фрази несподівано затрусивсь. Остання нотка була мінорна.
Махнівська й Мурашкова прочитали листи.
– Та й подла ж людина писала оці депеші! – крикнула Мурашкова.
– Як ви думаєте, хто писав ці депеші? Га? -спитала Саня.
– Я скажу, не вагаючись, що писав Фесенко,- обізвалась Мурашкова.- Я
на Малому Фонтані постерегла, що ти, Саню, йому сподобалась, що Комашко
стає йому притичиною…
– І папа, надісь, догадується, що писав Фесенко,- сказала Саня й
задумалась.
Туга впала на її веселі ясні очі. Вона схилила голову ще нижче й
одразу заплакала. Для неї стало невимовне жаль Комашка. Вона була ладна
летіти до його, зараз-таки застерегти його. Перед нею на столі лежали
рядочком розгорнуті два листи, і ці нечесні листи неначе наближали її
серце до Комашка. Він став для неї неначе рідний, дорогий.
– Що ж мені тепереньки робити? – спитала ніби сама в себе Саня.
– Треба дати звістку Комашкові,- обізвалась Мурашкова. і
– Дам знати, дам знати якнайшвидше! – крикнула Саня.- Я його викличу
сюди, я напишу до його, нехай він зараз прибуде до мене.
– Але, Саню, це ти зайдеш надто вже далеко. Подумай передніше й
спитай своє серце? Ти знаєш, до чого воно йдеться, коли ти напишеш до
його лист і покличеш сюди? – сказала обережна Махнівська.
Саня задумалась. Вона в той час забула й про курси, і про вищу науку,
і за свої заміри, і за діяльність на користь людськості, бо тільки
почувала, що її щось душить коло серця.
– Що буде, те й буде, а лист треба написать. Шкода мені його,-
сказала згодом Саня і взяла паперу та й написала до Комашка:
“Приїжджайте до нас сьогодні в сьомій годині ввечері; я ждатиму вас в
номері в Мурашкової. В житло папине не заходьте. Якась погана людина
робе капость мені й вам. В нас довідаєтесь за усе. Заходьте просто в
номер до Наді Мурашкової. Сподіваюсь вас; прихильна до вас Олександра
Навроцька”.
Саня запечатала лист. її рука аж трусилась. Вона хапалась, встала з
канапи, кинулась шукати зонтика й тільки тоді опам’яталась і згадала, що
вона не вдома, а в номері в Мурашкової.
– Дай мені, Надю, свого зонтика або… бог з ним! Побіжу й так та
сама вкину лист в поштову скриньку,- сказала Саня й прожогом вибігла з
кімнати. За нею назирці побігла й Махнівська, примітивши, що вона дуже
стурбована.
Пославши лист в Одес, Саня вернулась в номер до Мурашкової. Цілий
довгий день вона пробула в тривозі, ждала й не могла діждатись. Сіла за
обід з батьком та з мачухою і тільки посиділа, не вмочивши навіть ложки.
Після обіду вона пішла до Мурашкової й сиділа там до вечора, розмовляючи
з своєю приятелькою, і все поглядала в вікно на сонце. А сонце котилось
на захід поволі, невважаючи на її неспокій, на її розтривожені нерви.
В той день надвечір в Одесі в номері гостиниці сидів Комашко з
Мавродіним за столиком і ждав самовара. Вони тільки що скупались в морі
й налагодились пити чай.
В номері було душно, неначе духота лилася од дуже натопленої груби.
Здавалось, ніби самі стіни були гарячі й пашіли жаром. В одчинене вікно
потягав гарячий вітрець, неначе він теж подихав з натопленої печі.
Обидва молоді хлопці були потомлені, обважнілі і збирались ніби одбувати
якусь покуту – в духоті пити чай.
В той час з пошти Комашкові принесли лист. Він розгорнув його,
прочитав і впустив з рук додолу.
– Од кого це лист? – спитав його Мавродін.
– Од Сані,- сказав тривожно Комашко й схопився з стільця.
– Од Сані? Що ж вона пише до вас?
– Щось трапилось! Щось є!-аж крикнув Комашко й завештався по номері
дрібними швидкими ступінями.- Ож нате прочитайте! Треба мерщій їхать.
– Яка гидота розплодилась на світі!-сказав Мавродін, насупивши свої
густі брови.
– Бідна, безталанна Саня! Якесь лихо жде її! Я вгадую, звідкіль
виходе усе лихо проти неї й проти мене: це діло Фесенкове,- сказав
Комашко.
Він одчинив шафу й, хапаючись, почав витягать убрання та вбиратись.
– Бідна Саня! Це через мене зачіпають ЇЇ погані люде. Щось недобре
трапилось!-говорив він, хватькома надіваючи на себе одежу.
Він ухопив шапку й прожогом вибіг а номера. З ним слідком вибіг і
Мавродін.
– Поїду й я з вами,- говорив Мавродін, примітивши, що Комашко надто
стурбований.
Вони сіли на трамвай і в одну мить пересіли на поїзд залізної дороги.
Комашкові здавалось, що не буде кінця тій дорозі.
Він нічого не примічав і тільки неначе бачив перед собою Саню,
засмучену, стривожену. Гарячий день згасав. З садків, які росли по
обидва боки залізної дороги, потягало холодком. Дорога трохи заспокоїла
нерви Комашкові. Думки в голові пішли вільніше.
“Саня написала до мене лист, перший лист”,- несподівано блиснула в
Комашка думка, і він забув одразу усі тривоги. Якась незвичайна радість
злинула на його серце, неначе перша ластівка весною злинула на зелену
калину й защебетала пісню про весну, про тепло, про кохання. В його в
серці наклюнулась надія і неначе освітила його й пригріла.
” Боже мій! Чого мені ждати, чого сподіватись в цей вечір? – думав
молодий хлопець, скочивши на землю з маленького легенького вагончика.-
Он і монастир видно! Ондечки й гостиниця, і вікно номера, де живе
Мурашкова… Швидше, швидше! дух забиває!”
Комашко добіг до ґанку. Мавродін гукнув до його:
– Йдіть, а я тим часом забіжу до Бородавкіна, а-потім, може, зайду в
номер до Мурашкової.
Комашко одчинив двері в номер. За столом на канапці сиділа Саня
попліч з Мурашковою. Вечірнє сонце кидало проміння на стіл, застелений
білою скатеркою, па самовар, грало на стаканах та блюдечках.
Золотий одлиск сипався на Саню, і делікатна білява Саня поруч з
чорнявою Надею здавалась йому небесним херувимом. Щось ідеальне, чисте
світилось в її ясно-синіх очах, в матово-білому виду. Саня схопилась з
місця, побігла до Комашка назустріч і подала йому обидві руки. В смутних
очах виступили росинками дві сльози.
– Добривечір вам! Що тут трапилось? Чого ви такі стривожені? – спитав
Комашко, і в його серце ніби заболіло; йому хотілось обняти й пригорнуть
до себе засмучену Саню, як дитину.
– Сідайте та прочитайте оці депеші,- сказала вона до Комашка.
Комашко сів і прочитав листи.
– А що, гарні депеші? -спитала Саня, і.голос в неї трусивсь якось
жалібно.
Комашко прочитав листи й одразу зблід. Ніщо в світі не роздражнювало
й не сердило його так, як людська нечесність та неправдивість, в чому б
вона не виявлялась.
Його почутливі тонкі нерви вгадували неправду, як би вона не була
замаскована, як би вона не крилась. Блідота розлилася навіть по його
високому чолі. Очі втратили блиск і ніби вкрились імлою. Саня глянула на
його – і пошкодувала, що показала йому ті погані листи.
– Вікторе Титовичу! Бога ради, не турбуйтесь! – промовила Саня.- За
мене ви не бійтесь. І я за себе не боюсь. Мені шкода було вас.
Як сказала Саня ці слова, він одразу ніби прокинувся:
почув, як швидко забилось в його серце. Темні очі знов заблищали
гострим блиском. Уста стали рум’яні. Він схопився з місця й гордовито
підвів голову.
– Коли вам, Олександре Харитонівно, за це байдуже, то й мені нічого
не страшно. Я тільки думав про вас. За вас я ладен встоювати до
останньої краплі моєї крові. Я нехтую, я сміюсь з тих гидких людей, що
потаємним підступом інтригують проти чесних людей,- сказав Комашко.
Він перейшов двічі невеличку кімнатку і в одну мить переміг страшенну
турботу. Сівши на стільці проти Сані, поглянувши на неї ласкавими очима,
він одразу повеселішав. Молодий хлопець ніби набравсь сили й завзяття,
глянувши в Санині оченята.
“В твоїх, дівчино, ясних очах я неначе вглядів свою долю, неначе
напився з твого білого личка свіжої погожої води. І людська злість та
неправда не вдіє мені ніякої шкоди”,- думав Комашко, дивлячись на Саню;
і йому стало невимовне весело.
“Вона моя, вона моя!” Тільки ці дві слові ворушились в його в думці.
Порвалась нитка його думок, і він тільки ніби чув, як в його душі
ворушаться десь глибоко-глибоко двоє слів: “Вона моя”. І Саня любила
його в той час і любила щиро. Краса його душі глянула в той час через
його темні очі, засвітилась в їх іскрами. Його бліде матове лице стало
свіжіше, уста червоні.
“Тепер я стала тобі рідною духом і ніколи од тебе не оступлюсь: ти
мені до мислі, ти мені й до серця”,-подумала Саня й забула за усе на
світі.
Усі сиділи мовчки. Надя дівочим почуванням і здогадом втямила той
потаємний процес, який почався в молодих душах, і не посміла його
перебивати своєю розмовою.
Вона тихесенько налила чай і мовчки поставила перед Санею та Комашком
стакани, неначе боялась сполохать золоті мрії, що ніби роєм вилися в
самому повітрі, як золоте марево сонця. Комашко зітхнув глибоко, неначе
перебув довгий важкий час свого життя, і почав механічно колотить
ложечкою чай.
– І хто б оце написав оці погані листи до вашого батька? – спитав
він, глянувши на Саню.
– Якась недобра людина, що мислить зло мені й вам. Я та Надя вже
трохи догадуємось, уго написав за нас ці листи,- сказала Саня.
– І здається мені, не помиляємось,- обізвалась Мурашкова.- Можна
напевно сказати, що написав листи Фесенко.
– І я так думаю,- сказав Комашко.- Фесенко людина з черствим серцем,
людина з матеріальним поглядом на все. Це правдивий син меркантильного
міста, а не поетичного українського села; більше нікому нема ніякого
інтересу шкодити нам. Що ви заподіяли йому лихого? – сказав він,
обертаючи очі до Сані.
Саня оповіла йому за вчорашню спотичку з Фесенком, як на гулянці
Фесенко признався, що її любить, але про сватання не промовив і
словечка.
Комашко зареготався: він знав Фесенкові норови.
– Ото, мабуть, злякалась ця проноза, як ви натякнули за сватання! Він
свататись не дуже-то квапиться, а кохатись ладен з усіма гарними
паннами. Такий він на вдачу зроду. Еге, мабуть, аж рота роззявив, як ви
натякнули йому за це? – спитав Комашко в Сані.
– Трохи не зомлів. Я думала, що він так і дремене в кущі та й
сховається там,- сказала Саня.
– Ти, Саню, налякала його так, що він, мабуть, вже більше не прийде
до вас,- сказала Мурашкова.
– Прийде! Як тільки не перестав вас любити, то доконечно прийде до
вас. Його честь писана на воді: вітер дмухнув – і честь зникла! – сказав
Комашко.- Чи ви пак знаєте, що він оце недавно сватав дочку одного
багатого одеського купця? Вліз у його дім, походив дві неділі, а
третього тижня бах! та й давай свататись. Батько тільки очі витріщив, що
він за дві неділі встиг так гаряче покохати його доню. Од Фесенка можна
усього сподіватись. В його голова набита вітром, а серце самонадією на
свою красу. Прийшов, мовляв, та й побідив…
– Та не скрізь-бо побідив, а облизня таки доброго впіймав,-сказала
Мурашкова.
– Знаєте що? Візьму я та пошлю оці листи по адресові Фесенка,- сказав
Комашко.- Нехай покладе їх на пам’ятку в свій дорогий облицьований
золотом портфель.
– А справді пошліть!-сказала Саня.-Ото здивується, як дістане з пошти
свої мудрі утвори.
– Правда, цим ми йому не завгоримо й його не навчимо, але нехай знає,
що вовк ловить, але й вовка ловлять,- сказав Комашко.
Панни знайшли конверт, убгали туди обидва листи, підписали, що
читали, але в редакцію не прийняли як непотріб і вернули авторові його
непоетичні й навіть безглузді утвори.
– Скажіть, будьте ласкаві, од чого в нас тепер так багато розвелось
таких нікчемних людей, як Фесенко? Яка тому причина? Я не дивуюсь, як
бувають такими люде немолоді, поторгані важким життям. Але ж Фесенко
чоловік молодий, а молодість, та ще розвита й просвічена, буває вже сама
по своїй натурі чесною,- сказала Саня до Комашка.
– Багато причин тому лиху,- сказав Комашко.- Тепер пішла
деморалізація: скрізь панує невгамований, на-віжений потяг до поживи, до
грошей, до солоднечі життя, до осолоди втіхами. І та деморалізація йде
поперед усього зверху… Людська особистість задавлена і зумисне
прибита. Чесних, розумних, розвитих людей і не люблять і бояться, бо на
злодієві шапка горить… Поганих людей не тільки не загнуздують, а ще їм
потакують, бо натуральна річ, що зло прикриває зло і вибирає собі
оруд-ником зло. Скрізь панує в нас протекція, а не розум і правда. Вищі
розумові інтереси занедбано. Чесного, правдивого чоловіка ненавидять,
затруть, замкнуть, затопчуть в грязь, бо скрізь тепер пішли вгору темні
сили. Чесний чоловік в наші часи повинен або мовчати і таїтись, або бути
готовий на усе лихо.]
– Я добре знаю,- сказала Саня, гордо піднявши свою русяву голову,- що
Фесенки в наш час панують, але й честь ще не вмерла…
– Не вмерла й ніколи, надісь, не вмре. Правда, як олива, випливе
наверх,- сказав Комашко, вдаривши рукою навідлі об стіл.
Сані сподобалось його завзяття, його правдива, щира вдача. Вона
задивилась на його блискучі очі, в котрих світився розум, світилась
завзятість, і незчулась, як полюбила його очі.
Мурашкова тим часом запечатала конверт і послала горничну, щоб вона
вкинула лист в поштову скриньку.
– Це будуть смачні бісквіти Фесенкові до чаю,- сказала Саня всмішки.
– Нехай попоїсть на здоров’я,- обізвалась Мурашкова.
Між молодими людьми пішла весела розмова. Сонце низько спустилось і
заглянуло в вікна через ріденькі верхні гілки акацій та абрикосів. По
білій стіні розсипались ніби золоті краплі. Рожевий одлиск світу
розлився по всіх закутках маленької хатини. Молоді люде розмовляли й не
могли наговоритись і тоді розійшлись, як надворі вже поночіло.
Впав сизий туман на море. Впала чорна ніч на землю. Висипались зорі
на небі. За монастирем запалав огонь на маяку й облив фантастичним
м’яким одлиском білу церкву, білі монастирські стіни. Сон не брав Саню.
Вона одчинила вікно й сіла, спершись ліктем на одвірок, та дивилась на
фантастичну картину південної ночі. В одчинене вікно було видно широку
ясну смугу на чорному небі над далеким Одесом. А над тією ясною смугою
високо піднімав свою голову маяк над кручею й розливав різкий світ в
чорному небі. Білий монастир лиснів на чорному фоні, ніби пляма, і в
своїх неясних тінях і сутінках був схожий на якийсь фантастичний
стародавній замок, подекуди розвалений. А високо в небі блищали ясні
зорі, як діаманти, розсипані по чорному оксамиті. Вогке повітря повівало
з моря і обливало Санине гаряче лице. Яке щастя наливало її серце! Яка
солоднеча, яка радість лилась в її душу, спадала на серце! В
фантастичному світі далекого сяйва вона тільки неначе бачила великі ясні
очі, гострі, освічені думою. Саня почувала, що в той час одна любов,
одно щастя світить в її серці: то гріє її теплом гарячого півдня, то
ніби прохолоджує росою розкішної південної ночі. Усі думи, усі заміри,
усей смуток – усе те неначе перестало животіти, неначе залетіло десь за
синє море.
“Ноче моя тепла! Які ти для мене розливаєш розкоші, які чари!” –
думала Саня, дивлячись на фантастичну картину ночі.
І весело дивились на неї зорі з неба, неначе сміялись своїм мигаючим
світом. Весело засміялось рум’яне небо на сході, весело заграло сходяче
сонце в сизій імлі над морем. Живоття її серця неначе злилось докупи з
розкішною південною ніччю і з поезією південного ранку над Чорним морем.
Вже сонце підбилося вгору над морем. Вже сизий туман знявся з моря,
звився, як біле покривало, й піднявся в синє небо, і тоді сон зміг Саню,
сон міцний, яким сплять молоді щасливі люде.
Другого дня, вже як сонце стояло на заході, Фесенкові принесли лист,
пересланий через міську пошту. Він розірвав конверт. Лист був
коротенький і написаний якимись чудними кучерявими буквами. Очевидячки,
лист був анонімний. В тому листі було написано: “Милий дорогий Фесенку!
Люблю тебе, як душу, і вмираю за тобою. Ти мене добре знаєш. І я знаю
добре, що й я тобі трохи сподобалась. Буду тебе ждати сьогодні ввечері в
дев’ятій годині на Малому Фонтані.” Проти скелі Капуцина на березі
лежить плисковатий камінь. Там ти мене знайдеш, і ми нап ємося в цей
вечір щастя. Як не прибудеш до мене, то я втоплюся в морі й запагублю
свою душу. Твоя навіки Н. Н. Не зву себе на ймення, боюся. Часом на
пошті розпечатають мій лист і дізнаються, хто я”.
“Це ж Саня пише. Вмирає за мною. А що? зо мною нема жартів. Терпіла,
терпіла та й не втерпіла, як і дру- ї гі панни, що кохались зо мною. А
що? Ага! Задрала кирпу передо мною, та дурнісінько!” – думав Фесенко і,
вхопивши циліндер та зонтик, прожогом полетів на трамвай.
“Сяду на трамвай. Вже поночі, і ніхто з знайомих аристократів не
вглядить мене, що я їздю трамваєм, а не екіпажем”,- подумав Фесенко.
Вже надворі зовсім смерклось, як Фесенко приїхав на Малий Фонтан. Над
морем подекуди по стежках никали та блукали люде, ніби темні силуети.
Фесенко бігцем біг до скелі Капуцина, аж чуб в його став мокрий. На
березі не було й живої душі.
“От і добре! Нема нікого. Публіка розбрелась. Ой, коли б швидше
знайти той плисковатий камінь! А от і камінь, а на камені мріє якась
темна постать. СаняІ вона!” – аж крикнув Фесенко. Його серце
розгорілось, він простяг руки до Сані.
Під його руками зашелестіло листя. – Що це за диво! -крикнув Фесенко.
Він придивився, полапав руками: на камені лежала купка сухого зілля.
Певно, няньки наложили, граючись з дітьми.
Фесенко полапав руками й тільки рота роззявив. Він не йняв віри своїм
очам.
“А де ж Саня? Може, вона опізнилась?”-подумав Фесенко.
Він тернув сірничок, глянув на годинник: вже була половина десятої
години.
“Чи не втопилась часом в морі? Може, ждала мене, ждала та й
шубовснула з скелі в море”,- подумав Фесенко.
Він надійшов над самісіньку кручу, глянув униз: нічого не було видно,
тільки хвильки лисніли проти заходу під скелями.
“От буде слава, як Саня втопиться через мене! Заговорять усі в Одесі.
Можна буде надрукувать в газетах. Самому ніяково слати в редакцію… Дам
три карбованці Селабросові, то це ледащо за усе напише,- марив Фесенко,
поглядаючи на море.- А може, вона поклала цю траву, щоб сховати в йому
до мене лист? Гм… гм…” Фесенко облапав сухе зілля. Всередині нічого
не було. “Якась містифікація! Хтось мене дурить!” – подумав Фесенко.
“Догадуюсь, чиє це діло! Це робота Комашкова. Потривай же, будеш ти
пам’ятать і за Саню, і за цю’штуку”,- думав Фесенко.
Він шпурнув зілля в море і тихою ходою пішов назад до станції.
“А може, це чиїсь жарти? Жартував же не раз і я з дівчатами на усякі
способи,- думав Фесенко,- писав же до одної, що повішусь в міському
садку, як не вийде до мене…”
Послала анонімний лист в місто поштою до Фесенка не Саня, а штукарка
Христина, що знала за все.
Таку містифікацію вона з нудьги робила не одному Фесенкові…
Вернувшись додому, Фесенко вглядів на столі другий лист, присланий по
городянській пошті. Він розгорнув листа й побачив свої власні анонімні
утвори з невеличкою припискою.
“Штука не вдалась! Вгадали капосні, хто посилав їм ці листи. І хто ж
би то оце вернув мені листи? Стара Навроцька пойме віри цим листам і не
схотіла б їх вертать по моєму адресові. Старий Навроцький незугарний до
таких жартів. Та вони й мого адреса не знають. Це робота Комашкова та
Санина. Комашко знає мій адрес… Потривай же! Я ж тобі оддячу! Я тебе
з’їм без солі!”
– Вб’ю тебе! Підкопаю під тобою яму, і не я, а ти впадеш у цю
яму,-говорив вже голосно Фесенко.-Саню моя! золото моє! як я тебе люблю!
Я ладен оддати Усе на світі за твій обнімочок, за один твій поцілунок. З
іншими я жартував в кохання, а тебе кохаю щиро, гараче, кохаю без міри!
0д того часу СРргрн^ор”чяп ппгпварговдтп та судить Комашка, де тільки
було можна… Одного вечора на бульварі за столиком в кофейні він
углядів кишиневського директора й кружок інших директорів, що
позїжджались в Одес на прогуляння. Він присів до їх і накинув на
репутацію Комашкову покривало чорніше од чорної ночі…
[Анонімні листи на Комашка полетіли і по вищій інстанції…].

VIII

Через кілька день Мурашкова запросила Саню до свого номера. Вона
дістала з Одеса лист на свій адрес, але для передання Сані. Саня
розгорнула лист. Лист був од Комашка.
“Олександре Харитонівно!-писав до неї Комашко.- Пишу до Вас лист, бо
не маю надії стрінути вас насамоті й поговорить з вами. Я вам щиро
одкрив своє серце, свою душу… Без вас я не можу жити. Я тільки живу й
животію вами. Ви признались мені, що маєте до мене симпатію. Ваша
ласкавість до мене в останній час дає мені надію, що я не втратив вашого
приятельства, вашої симпатії. Скажіть мені останнє слово! Коли я не маю
місця в вашому серці, то нехай я лучче ніколи не бачитиму вас… щоб
загоїти моє серце”.
Саня прочитала лист і задумалась.
– Що він пише до тебе? – спитала Мурашкова.
– На, читай!-сказала Саня.-Питання стає дуже ясно й категорично.
– Правда, що категорично,- сказала Надя.- Що ж ти думаєш тепер
вчинити?
– Писала б до його, та багато доведеться писати: це він становить для
мене питання мого живоття й моєї духовної смерті… – сказала Саня й
трохи не заплакала, схиливши голову.- Треба б мені докладніше
‘поговорити з ним. Але де його поговорить? Мачуха йде проти його. Дома
мені ніяк не можна поговорити з ним.
– То виклич його сюди листом та й поговори з ним отут в моєму номері
або в парку,- сказала Мурашкова.
– Одже ж ти добре радиш мені,- сказала Саня і, взявши лист паперу,
зараз написала до Комашка.
“Спасибі вам, Вікторе Титовичу, за вашу щирість. Довелось би мені
багато писати до вас, якби я думала списать усі мої бідні думки.
Прибувайте до мене сьогодні надвечір. До нас не заходьте; йдіть в номер
до Мурашкової. Там я вас ждатиму. І ваші принципи, і ваші пересвідчення
мені до мислі, до серця. Я вже покинула космополітичну плутанину і
симпатизую вашим поглядам. Мені, як і всім чесним і щирим людям, треба
присвятить свою діяльність на користь рідному краєві, Україні. Я щиро
прихильна до вас; серце моє за вами, але… є притичина, яка стає нам на
дорозі. Я сама гаразд не знаю, що мені почати, що мені діяти. І поради
нема в кого питать”.
Саня одіслала лист на пошту, сіла на канапку, згорнула руки на грудях
і потонула в важких-важких думах. Мурашкова сиділа коло вікна й читала.
В номері було тихо; тільки дві мухи бились об шибки, дзижчали й ворушили
однотонним дзижчанням мертву тишу. Саня передумувала, що мала казати
Комашкові.
День був трохи хмарний. Сонце сховалось за білі хмарки й не веселило
кімнатки. Густа акація та абрикоси закривали небо проти вікна. Тінь в
кімнаті стала ще густіша, аж сумна; і та тінь хмарного дня не ворушила
фантазії, не будила мрій; ясний розум, холодна розсудливість та
поміркованість брали перевагу над ними.
Думи в Саниній голові спочатку плили логічно, виразно, але не
доходили ні до якого ясно омежованого кінця, почали плутатись,
перемішуватись.
Прибігла дівчина й покликала Саню обідать. Саня неначе прокинулась і
тихою ходою вийшла. Тї звичайна жвавість вже неначе притихла.
“Прощай, мій спокою! Час турбот вже настає, йде й мене не мине”,-
думала Саня, сідаючи обідать. Вона обідала, як не обідала. Смак пропав.
По обіді вона пішла до Мурашкової. Мурашкова вийшла в парк гуляти. Саня
сіла коло вікна, розгорнула книжку, почала читати, її очі бігали по
листках і не могли впіймати ні одного слова. Мислі не йшли в голову.
Вона згорнула книжку, згорнула РУКИ й ждала, схиливши голову.
Через одчинене вікно було видко небо й море, але вона не дивилась ні
на небо, ні на далеке синє море і нічого не примічала.
Рипнули двері. В номер увійшов Комашко. Рівна його постать ще неначе
стала рівніша. Очі були веселі: в їх виявлялась надія, сміливість,
неначе він виграв перший якийсь позов в свому житті. Весело привітавшись
До Сані, він сів проти неї. Йому здавалось, ніби він до того часу плив
довго-довго по великому морі і от тепер тільки допливає вже до зеленого
берега, вкритого лісами та пахучими садками; от він бачить виразно, як
сонце грає на горах, на садках. І садки й ліси манять його одпочити в
затишку та холодочку десь над прозорою річкою.
Обоє мовчали. Саня спочатку зраділа, й ту радість було знать по
рум’янцях на щоках. Очі блиснули привітом, але незабаром світ очей згас;
очі стали сумні, задумані.
– Я вас оце ждала… Мені треба з вами поговорити за одну справу…
Для мене це діло велике,- тихо й несміливо промовила Саня й замовкла.
Саня й сама здивувалась, що десь ділась її звичайна ‘сміливість,
котра її ніколи не покидала.
– Ви в своєму листі написали кілька слів, і мені тих слів доволі для
мого щастя на мій увесь вік. Я тепер ‘ щасливий, двічі щасливий,-
промовив Комашко.
Він узяв її руку й поцілував. Саня почервоніла й не піднімала вік, не
глянула на його. Вона була гарна, як перша квітка в квітнику, в свіжому
зеленому листі. Обоє знов замовкли. В номері стало тихо-тихо. Небо стало
хмарніше. В номері стала тінь густіша. Нігде не було чути ні найменшого
згуку, ні шелесту. Здавалось, ніби хмарне небо й зелені акації та
абрикоси понахилялись зумисне над вікном, щоб прислухуватись до їх тихої
розмови.
– Знаєте, Вікторе Титовичу? Я високо ставлю потребу просвіти й
розвитку для женщини, давно працюю над своїм розвитком і не думаю й не
гадаю, що я вже людина дійшла, що я дійшла до свого кінця. Мені ще треба
багато працювати; я давно маю думку поїхать на університетські курси й
просвітитись вищою наукою.
Комашко прислухувався до її тихої розмови. Гострий блиск його очей
трохи пригас, очі стали задумані.
– Олександре Харитонівно! Я давно вас знаю, багато розмовляв з вами.
Мені здається, що ви розвились стільки, скільки треба кожній людині.
Тим-то ви мені й сподобались, що ви стоїте вище од інших паннів та паній
нашого часу,- сказав Комашко.
Саня осміхнулась. Дві ямочки на щоках наче засміялись і знов в одну
мить зслизли. Лице в Сані знов стало поважне.
– Спасибі вам за комплімент, але я себе лучче знаю. От ви йдете в
життя чоловіком готовим, зовсім розвитим. Ви готові до розумової праці.
Ви здатні присвятить себе чи науці, чи рідному краєві, чи народові. Ви
здатні на це. А я от тепер не почуваю себе такою; я не рівня вам, а
цього я не хочу. Я хочу бути рівною вам, а не нижчою за вас і розвитком
розуму, й просвітою. Я люблю науку,- сказала Саня вже твердо і сміливо,
бо вона вже опам’яталась і була ладна полемізувати й змагатись, що вона
дуже любила.
– Ви мені не рівня? Не смиряйтесь-бо! не принижуйте себе надаремно!
Ви багато читали,- сказав Комашко.
– Ох, не так воно є, Вікторе Титовичу. Я багато думала, багацько
читала, але мушу признатись, що й тепереньки ще не виробила собі
світогляду, пересвідченнів і будлі-якого погляду на людське життя. Мені
й досі все здається, що я ходжу в темряві, без світла, блукаю, плутаюся
й все виходу не знайду,- сказала Саня.
– Чи може ж хто сказати, що він має ясні погляди на усе людське
життя? Питання наступають на людину, як осінні чорні хмари. І небо
ставить питання, і земля, і люде, і народ, і наука, і політика, і
економія. Питання, мов ті тіні в Дантовому пеклі, кругом обступають
кмітливу та цікаву людину, їх десятки, сотні. Хто може напевно сказати,
що він одгадав такі питання, які нам завдає наука, завдає людське життя?
– сказав Комашко.
– І все-таки мені бажалось би жити розумним людським життям,
витворить собі ідеали й чомусь служити.