I
Недалеко од Богуслава, коло Росі, в довгому покрученому яру
розкинулось село Семигори. Яр в’ється гадюкою між крутими го-
рами, між зеленими терасами; од яру на всі боки розбіглись, не-
наче гілки дерева, глибокі рукави й поховались десь далеко в гус-
тих лісах. На дні довгого яру блищать рядками ставочки в очере-
тах, в осоці, зеленіють левади. Греблі обсаджені столітніми вер-
бами. В глибокому яру ніби в’ється оксамитовий зелений пояс, на
котрому блищать ніби вправлені в зелену оправу прикраси з
срібла. Два рядки білих хат попід горами біліють, неначе два ряд-
ки перлів на зеленому поясі. Коло хат зеленіють густі старі садки.
На високих гривах гір кругом зеленіє старий ліс, як зелене море,
вкрите хвилями. Глянеш з високої гори на той ліс, і здається, ніби
на гори впала оксамитова зелена тканка, гарно побгалась склад-
ками, позападала в вузькі долини тисячами оборок та жмутів. В
гарячий ясний літній день ліс на горах сяє, а в долинах чорніє.
Над долинами стоїть сизий легкий туман. Ті долини здалека ніби
дишуть тобі в лице холодком, лісовою вогкістю, манять до себе в
тінь густого старого лісу.
Під однією горою, коло зеленої левади, в глибокій западині стоя-
ла чимала хата Омелька Кайдаша. Хата потонула в старому сад-
ку. Старі черешні росли скрізь по дворі й кидали од себе густу
тінь. Вся Кайдашева садиба ніби дихала холодком.
Одного літнього дня перед паликопою Омелько Кайдаш сидів в
повітці на ослоні й майстрував. Широкі ворота з хворосту були
одчинені навстіж. Густа тінь в воротях повітки, при ясному сонці,
здавалась чорною. Ніби намальований на чорному полі картини,
сидів Кайдаш в білій сорочці з широкими рукавами. Кайдаш
стругав вісь. Широкі рукава закачались до ліктів; з-під рукавів
було видно здорові загорілі жилаві руки. Широке лице було су-
хорляве й бліде, наче лице в ченця. На сухому високому лобі
набігали густі дрібні зморшки.
Кучеряве посічене волосся стирчало на голові, як пух, і блищало
сивиною.
Коло повітки на току два Кайдашеві сини, молоді парубки, по-
правляли поди під стіжки: жнива кінчались, і наставала возовиця.
Старшого Кайдашевого сина звали Карпом, меншого —
Лавріном. Кайдашеві сини були молоді парубки, обидва високі,
рівні станом, обидва довгообразі й русяві, з довгими, тонкими,
трошки горбатими носами, з рум’яними губами. Карпо був широ-
кий в плечах, з батьківськими карими гострими очима, з
блідуватим лицем. Тонкі пружки його блідого лиця з тонкими гу-
бами мали в собі щось неласкаве. Гострі темні очі були ніби сер-
диті.
Лаврінове молоде довгасте лице було рум’яне. Веселі сині, як не-
бо, очі світились привітно й ласкаво. Тонкі брови, русяві дрібні
кучері на голові, тонкий ніс, рум’яні губи — все подихало моло-
дою парубочою красою. Він був схожий з виду на матір.
Лаврін проворно совав заступом по землі. Карпо ледве володав
руками, морщив лоба, неначе сердився на свого важкого й тупого
заступа. Веселому, жартовливому меншому братові хотілось го-
ворити; старший знехотя кидав йому по кілька слів.
— Карпе! — промовив Лаврін. — А кого ти будеш оце сватать?
Адже ж оце перед Семеном тебе батько, мабуть, оженить.
— Посватаю, кого трапиться, — знехотя обізвався Карпо.
— Сватай, Карпе, Палажку. Кращої од Палажки нема на всі Се-
мигори.
— То сватай, як тобі треба,— сказав Карпо.
ІІ
Другого дня, в суботу, на свято паликопи, Кайдаш з жінкою
поїхав на ярмарок, звелівши синам забрать заступи та розкопать
трохи дорогу з гори. Карпо й Лаврін зостались дома. Минув день.
Сонце стояло на вечірньому прузі, а Кайдаш не вертався додому.
Карпо накинув свитку на плечі й пішов на той куток, де жила
Мотря Довбишівна. Од учорашнього дня вона не виходила в його
з думки.
Довбиш був багатий чоловік; він жив на самому кінці села, там,
де глибокий яр входив у ліс вузьким клином. В самому кутку то-
го яру блищав маленький Довбишів ставочок. Над ставком стояла
Довбишева хата, вся в черешнях. Од вулиці було видко тільки
край білої стіни з сінешніми дверима. Густі високі вишні зовсім
закривали од вулиці вікна й стіни, наче густий ліс.
Карпо йшов помаленьку, скоса поглядаючи на Довбишів двір.
Перед ним блиснув вугол білої стіни, підперезаний внизу черво-
ною призьбою; зачорніли чорною плямою одчинені двері з
одвірками, помальованими ясно-синьою фарбою з червоною
вузькою смужкою навкруги. Довбишева хата була нова, велика,
добре вшита, з чималими вікнами. Коло вікон висіли віконниці,
помальовані ясно-синьою фарбою.
Карпо став за двором і сперся на ворота. Мотря вийшла з хати з
глиняником у руках. Вона збиралась мазать червоною глиною
припічок. Другий глиняник з білою глиною стояв коло порога.
— Будь здорова, чорноброва! — сказав Карпо, не здіймаючи бри-
ля і легенько кивнувши головою.
— Будь здоров, нечорнобровий! — обізвалась Мотря.
— А йди лишень сюди, Мотре, щось маю тобі казать.
— Як схочеш, то й сам прийдеш. З чорнявим постояла б, а рудо-
му — зась.
Карпо був білявий, але волосся на його голові з вершечка було
трохи рудувате.
— А хіба ж я рудий? То тільки собак дражнять рудими,— сказав
Карпо.
Мотря стояла під хатою проти білої стіни. Висока на зріст, рівна
станом, але не дуже тонка, з кремезними ногами, з рукавами, по-
закачуваними по лікті, з чорними косами, вона була ніби намаль-
ована на білій стіні. Загоріле рум’яне лице ще виразніше малюва-
лось з чорними тонкими бровами, з темними блискучими, як те-
рен, облитий дощем, очима. В лиці, в очах було розлите щось
гостре, палке, гаряче, було видно розум із завзяттям і трохи з
злістю. Сонце било на Мотрю косим промінням, освічувало її з
одного боку, обливало жовтогарячий кісник на голові та червоне
намисто на шиї.
— Мотре! чи дома твій батько та мати? — спитав Кайдашенко з-
за воріт.
— Нема, поїхали на ярмарок. А тобі нащо?
— Так собі питаю,— сказав Карпо і помаленьку, не хапаючись,
переліз через перелаз у двір.
— Чого це ти, Кайдашенку, лазиш через наші перелази? Наші по-
роги для тебе дуже низькі,— сказала Мотря.
Карпо не зачіпав дівчат, не жартував з ними. Дівчата звали його
гордим.
— Та хоч би й високі, то перескочимо. Здорова була, Мотре! —
сказав Карпо, подаючи їй руку.
Мотря руки не подала і підставила глиняника. Карпо взяв її за
руку вище од ліктя і здавив так, що Мотря крикнула на увесь
двір.
— Оцього я вже не люблю! — крикнула Мотря.
— Мотре! хто тобі купив оті червоні кісники?
— Купив хтось, та не скажу. Не питай, бо старий будеш,—
задріботіла Мотря й блиснула двома рядками маленьких
дрібненьких зубів.
— Та покинь отого глиняника! — сказав Карпо і хотів однять од
неї драного горшка.
Мотря сіпнула глиняника до себе; шматок горшка зостався в
Карпових руках. Червона глина полилась по землі.
— Геть, одчепися од мене, бо мати лаятиме, що я й досі припічка
не підвела,— сказала Мотря, але не пішла в хату підводить
припічок, а почала мазать призьбу. Мотрі хотілось пожартувать з
Карпом. Тільки що вона почала мазати призьбу од порога, Карпо
сів на призьбі.
— Ей, встань, бо я й тебе підведу червоною глиною: будеш ще
рудіший,— сказала Мотря, махаючи віхтем коло самого Карпа.
— Мотре! хто це тобі купив таке гарне намисто? — спитав Кар-
по.
— Та вже ж не ти,— сказала Мотря і знов махнула віхтем коло
самого Карпа; Карпо посунувся ще далі.
— А якби я купив тобі намисто, що б ти сказала?
— Не знаю, що б я сказала,— промовила Мотря. Карпо одсунувся
на самий край призьби; далі вже призьби не було.
— Вставай, бо зіпхну! — крикнула Мотря.
— Ану пхни, чи подужаєш? — промовив Карпо й осміхнувся.
— Тікай, бо, їй-богу, пхну. Я не подивлюсь тобі в вічі,— крикну-
ла Мотря й замахнулась на Карпа віхтем. Червона глина бризнула
трьома кров’яними крапельками на білу Карпову сорочку.
Карпо схопився й зачепив ногою глиняник. Глиняник перекинув-
ся й покотився з горбика. Карпо обернувся, щоб не замазать
чобіт, і зачепив п’ятою другого глиняника з білою глиною, що
стояв коло самого порога. Глиняник покотився на середину дво-
ру, а за ним простяглася біла стежка, неначе хто простелив од по-
рога білий рушник.
— Чи ти здурів, чи ти збожеволів! — крикнула Мотря на ввесь
двір.— Ой лишечко мені! Що ж оце буде, як мати надійдуть з яр-
марку?
Карпо стояв серед двору й осміхався. Він ніколи не сміявся га-
разд, як сміються люди. Його насуплене, жовтувате лице не роз-
виднювалось навіть тоді, як губи осміхались.
— Візьми ж та поприбирай, бо я не знаю, що це мені мати ска-
жуть. Це ж мати купила на ярмарку вальок отієї червоної глини
за цілого п’ятака,— промовила Мотря жалібним голосом.
— Ану, Мотре, заплач! Я ще зроду не бачив, як дівчата за глиня-
никами плачуть.
— Добрі смішки! Як візьму оцього віхтя та обмажу
тобі голову, то ти більше не будеш мені глиняників перевертать.
Мотря нахилилась, вхопила в землі віхтя з червоною глиною і
вже замахнулась, щоб кинуть ним на Карпа.
— Не сердься: найму завтра музики,— промовив Карпо.
Мотря бачила, що Карпо залицяється до неї, і здержувала свій
гнів. Другому парубкові вона б і справді обмазала глиною поти-
лицю.
Тільки що Мотря замахнулась віхтем, за вербами заторохтів
кінський візок. Мотря опустила руку.
— Боже мій! Їй-богу, мати з батьком їдуть з ярмарку.
Карпо скочив через перелаз і пішов попід тином. По другий бік
вулиці котився візок і підкотився під ворота. Довбишка зараз уг-
ляділа під хатою дві смуги розлитої глини і два глиняники, що
качалися серед двору.
— А це, дівко, що таке? — крикнула мати з воза.— Чи ти п’яна,
чи твереза, що поперекидала серед двору глиняники?
— Та тут ускочив у двір чийсь кабан. Як почала я ганяться за
ним, а він, проклятий, як дременув попід хатою, та й поперевер-
тав обидва глиняники,— говорила Мотря.
— Це, мабуть, рябий Парасчин кнур? Він, каторжний, скакає че-
рез тини, як собака,— промовила мати.— Чом же це ти не підвела
перше припічка, та заходилась коло призьби? — говорила мати,
ввійшовши в хату.
— Оце, господи! Чом та чом? — крикнула й собі Мотря.— Якби
не той каторжний кнур, бодай він луснув, я б досі все діло поро-
била,—казала Мотря, осміхаючись до стіни.
Карпо тим часом прийшов додому й застав уже батька й матір
дома. Тільки що він увійшов у двір, батько спитав його:
— Де ж це ти, Карпе, був? Може, розкопував шлях через гору?
— Через яку гору? — спитав Карпо, не дивлячись на батька.
— А через оту-о! Хіба не бачиш? — сказав Кайдаш, показуючи
рукою на крутий шпиль, що трохи не висів над його садком.— Я
ж вам обом казав, щоб ви трохи розкопали дорогу навскоси. Од-
наче сьогодні не можна жати, а копать можна.
— Хіба я здурів, щоб гори розкопував? — сердито обізвався Кар-
по.
— А як же ми возитимемо снопи? — сказав батько.
— Так, як і возили,— знехотя сказав Карпо.
— А хіба ж мало осів ми там поламали?
— То ще з одну або зо дві поламаємо. Цілий куток їздить через
гору, а я буду її розкопувать. Оце справді штука!
— А хто ж її розкопає, як ми не почнемо? Комусь треба поча-
ти,—сказав батько.
— Як хтось почне, то й я копирсну заступом скільки там разів,—
сказав Карпо і пішов у хату.
— І я так само,— обізвався Лаврін та й собі пішов у хату.
Старий Кайдаш тільки рукою махнув, розпрягаючи воли: були
пани, шляху не розкопали, настала волость, а шлях все-таки не
розкопаний.
— Не буду ж і я його копать. Нехай його чорти розкопують, коли
знайдуть у йому смак,— бубонів сам до себе Кайдаш.
На дзвіниці вдарили в дзвін. Старий Кайдаш зняв шапку, тричі
перехрестився і пішов до церкви, загадавши синам ладнувать два
вози з рублями для возовиці. Другого дня світом вони збирались
їхать на поле по снопи, незважаючи на те, що була неділя. Селяни
поважають неділю й празники і не роблять ніякої роботи. але не
мають за гріх одного діла: возити в неділю та в празник снопи.
В неділю вранці перед службою Мотря Довбишівна прибиралась
до церкви. Вона принесла з хижки зав’язані в хустці квітки та
стрічки і розсипала їх по столі, застеленому білою скатертю;
принесла й поставила на лаві червоні сап’янці. Довбишівна сіла
на круглому дзиґликові коло стола, а подруга-сусіда наділа Мотрі
на голову кибалку, вирізану з товстого паперу, схожу на вінок; на
кибалку, над самим лобом, поклала вузеньку стрічку з золотої
парчі, а потім клала стрічки одну вище од другої так, що над ло-
бом було видко пружок од кожної стрічки. Всю кибалку кругом і
всі коси вона обтикала квітками з червоних, зелених, синіх і жов-
тих вузеньких стьожок. За вуха вона позатикала пучки
дрібненького барвінку, качурині кучері та павині пера і потім
розстелила по спині двадцять довгих кінців стрічок до самого
пояса.
— Нащо це ти, Мотре, так прибираєшся?— спитала в неї мати.—
Тепер же не велике свято. Нащо ти надіваєш всі квітки та
стрічки?
— Та коли залежались у скрині. Хочу трохи провітрить,— сказа-
ла Мотря, але в неї була зовсім інша думка. Карпо обіцяв для неї
найнять музики. Вона сподівалась побачиться з ним у церкві.
Мотря вбралася в зелену спідницю, в червону запаску,
підперезалась довгим червоним поясом і попускала кінці трохи
не до самого долу, одяглась в зелений з червоними квіточками
горсет, взулась в червоні чоботи, наділа добре намисто, взяла в
руку білу хусточку та й пішла до церкви. Вся її голова аж ніби
горіла квітками проти сонця. Павине пір’я блищало й миготіло, а
золотий пружок парчі на чорних косах сяв і надавав краси тонким
чорним бровам та блискучим очам.
Вона дійшла до Кайдашевого двору. Саме тоді з крутого шпиля
з’їжджали два вози з снопами, неначе два стіжки котилися з гори.
То віз снопи Кайдаш з двома синами. Високі вози посхилялись на
воли й кололи їх в спину гострою соломою та остюками. Воли аж
позадирали голови вгору та повитріщали здорові очі.
— Карпе! Держи-бо цабе! — крикнув батько на сина.— Поминай
колесом отой каторжний горбок.
— Цабе, сірий! Цабе, моругий! — крикнув Карпо і крутнув бато-
гом над рогатими головами.
Але саме в той час він глянув униз. Проз їх двір ішла Мотря в
квітках та стрічках. Червона запаска, червоні чоботи, червоний,
як жар, пояс,— усе блищало й сяло проти вранішнього сонця, як
щире золото. Карпо задивився на те диво, а віз вискочив уже од-
ним колесом на крутий горбок.
— Держи цабе! — крикнув не своїм голосом старий Кайдаш, по-
бачивши, що віз нахиляється на один бік.— Чи ти оглух, чи ти
осліп! Карпе, держи-бо цабе!
Карпо не міг одірвати очей од Мотрі, а віз усе нахилявся набік.
Батько кинув заднього воза і побіг з гори до переднього та все
кричав: цабе, сірий, цабе! Віз вискочив колесом на горбок і пере-
кинувся набік. Передня вісь хруснула, як тріска, а колесо зав’язло
в рівчаку.
— Ой, лиха моя година та нещаслива! — крикнув Кайдаш.— Це
ж мене покарала свята неділя. І нащо було сьогодні їхати по сно-
пи?
Не встиг Кайдаш набідкаться, як задній віз нагнався на передній і
перекинувся.
Тим часом на дзвіниці вдарили в усі дзвони. Всі люди що сиділи
коло церкви, повставали й почали хреститься. Кайдашеві було
видно увесь шпиль, на котрому стояла церква, всіх людей коло
церкви. Він зняв
шапку і почав хреститись.
— Господи милостивий та милосердний! Покарала мене й свята
неділя і свята п’ятниця. Тепер хоч сядь та й плач! — говорив
Кайдаш і трохи не плакав.
— Вас, тату, все карає, як не п’ятниця, так неділя,— сказав Карпо
насмішкувато.
— Ти вже в нас великорозумний. Коли б пак було копирснуть хоч
раз заступом того каторжного горбика! Що ж тепер будемо на
світі божому робити! — бідкався старий Кайдаш.
— Кидаймо снопи та ходім до церкви,— сказав Карпо.
В старого батька і справді була така думка, йому хотілось одмо-
литись за свій гріх. Карпові ще більше хотілось до церкви. Він
тільки поглядав, як Мотря йшла на гору до церкви, як увійшла в
браму, як перейшла цвинтар під зеленими вишнями й стала коло
самих дверей, коло дівчат.
Карпо глянув на вози й важко здихнув. Треба було браться за ро-
боту.
Вже задзвонили на «достойно», як Кайдаш з синами впорався ко-
ло воза, одвіз снопи в двір, а на горі зостався тільки поламаний
віз.
Старий Кайдаш накинув свиту й пішов до церкви одмолюватись
за свій гріх. За ним слідком пішов і Карпо, щоб подивиться на
Мотрю.
Карпо перейшов цвинтар і тільки встиг кинути очима на Мотрю.
Вона зумисне стала коло дівчат з самого краю. Карпо ледве
вглядів на ходу її гострі, як ніж, очі, вхопив її блискучий погляд
з-під вінка квіток та зеленого листя.
Виходячи з церкви, Карпо догнав Мотрю за брамою. Її довгі
стрічки маяли на вітрі, неначе листя розкішного хмелю, що
почіплявся на тополі. Мотря затулила губи хустиною, але зараз їх
одтулила й сміливо спитала:
— Чи вийдеш по обіді на музики?
— Вийду! А ти, Мотре, вийдеш?
— Вийду, хоч би мати й не пускала,— одказала Мотря і побігла
на греблю та й сховалась за вербами, тільки червоні стрічки бли-
щали між зеленим листом.
«Ой важу я на цю дівчину вражу, та не знаю, чи буде вона моєю:
в’ється, як в’юн в руках, та коли б не вислизнула з рук»,— поду-
мав Карпо та й пішов у хату.
По обіді на вулиці вдарили троїсті музики і пішли через все село
до корчми, виграваючи дорогою. Заворушились дівчата на горо-
дах та в садках, висипались на вулицю, аж перелази затріщали.
Жнива кінчались, наставав вільніший час. Дівчата збирались на
гулянку під корчмою. Корчма стояла коло одної греблі над став-
ком між високими вербами. Всі дівчата були тільки в червоних
кибалках, одна Мотря прийшла в квітках та в стрічках. Дівчата
зглядались одна з другою та все поглядали на Мотрю. Між па-
рубками зачорніла висока смушева Карпова шапка. Карпо найняв
музики дівчатам. Всі дівчата здивувались. Ніхто не догадавсь, що
він найняв музики для однієї Мотрі. Мотря пішла у танець і пове-
ла за собою других дівчат. За дівчатами пішли в танець хлопці.
Тільки Карпо стояв оддалеки, заклавши одну руку за пояс. Він не
любив і не вмів танцювать. Оддалеки він спідлоба дивився на
Мотрю, як на її плечах ма-нячили довгі кінці стрічок, як
дріботіли в танцях її червоні чоботи, як бряжчало на шиї добре
намисто з дукачами.
Музики разом стали, неначе струни порвали. Дівчата перестали
танцювать. Карпо все стояв та скоса поглядав на Мотрю. Він не
приступав до неї, не розмовляв з нею. Мотрю почала брати
злість. Надвечір дівчата почали розходиться. Пішла додому й
Мотря, трохи сердита на Карпа. Карпо наздогнав її й пішов з нею
поруч, але довго не промовляв і слова. Мотря мовчки лузала
насіння. Довбишів двір був недалечко. Вже було видко садок і
задимлений верх. Вони пішли греблею.
— Чого це ти, парубче, слідком ідеш за мною? Мати вглядить та
ще й вилає,— сказала Мотря, не дивлячись на Карпа.
— А як я свисну за садком, чи вийдеш?
— Я б обсадила черешнями двір, щоб і твого голосу не було чуть.
— Чому ж так?
— Хто тебе знає, чи ти гордий, чи ти пишний, чи гордо несешся?
Я не знаю, чи ти мене вірно любиш, чи з мене смієшся. Ще й сла-
ви на все село наробиш. Карпо спинився під вербою на греблі.
Мотря й собі стала.
— Я не гордий, я не пишний й гордо не несуся. Я тебе, Мотре,
щиро люблю і з тебе не сміюся.
Мотря стала якось добріша й ласкавіша. Вона осміхнулась і гля-
нула Карпові просто в вічі. Її блискучі очі неначе легка роса при-
сипала.
— Як зійдуть зорі на небі, я видам матері вечерю та й вискочу на
часок у садок. Прощай, Карпе! — сказала Мотря і крутнулась пе-
ред ним так швидко, що її стрічки обсипали йому лице, ніби пу-
хом.
«Ой ти, дівчино, з кучерявої рути-мяти звита та з гостролистої
шельвії!» — подумав Карпо і повернув назад додому.
Минуло неділь зо дві. Вже кінчалось літо. Перед самим Семеном
Карпо заслав до Мотрі старостів. Старости заміняли хліб; Мотря
не цуралася Карпа.
На Семена старий Кайдаш надів нову чорну свиту, засунув за па-
зуху паляницю, взяв у руки ціпок і пішов з своєю жінкою до Дов-
бишів в гості. Кайдашиха вбралась, як у неділю, в горсет, в жовті
чоботи, в нову білу свиту, ще й засунула в рукав білу хусточку.
Довбиші були багатенькі, і Кайдашеві хотілось себе показать пе-
ред багатирями.
Кайдаш з жінкою ввійшов у Довбишів двір. Надворі було гаряче,
як літом. Сонце тільки що звернуло з півдня. Кайдашиха стала
коло воріт і обтерла полою пил з жовтих чобіт. Недалеко од хати
під грушею Мотря терла коноплі. ЇЇ руки ходили ходором. Тер-
ниця гавкала під її руками, як сучка, дрібно та голосно, аж
скрипіла, аж вила. Жменя конопель маяла в її руці, неначе лиси-
чий хвіст.
— Добридень, моя дитино! Боже, поможи! — промовила Кайда-
шиха до Мотрі тоненьким голосом.
— Доброго здоров’я! Спасибі! — обізвалась Мотря з садка, і її
руки не переставали ворушити мечик терниці. Вона тільки
підвела голову вгору і знов спустила очі на терницю.
— Чи батько та мати дома?— спитала Кайдашиха.
— Дома. Вони в хаті,— обізвалась Мотря, і терниця замовкла на
хвилину та й знов загавкала на ввесь садок.
Довбишка виглянула в вікно й догадалась, що Кайдаші йдуть на
розглядини. Вона миттю заслала скатертю стіл, поклала на столі
хліб, накинула на себе горсет, а Довбиш вискочив у сіни, вскочив
у хижку і накинув на себе свиту.
Ще Кайдашиха розмовляла в дворі з Мотрею, а Довбишка одчи-
нила сінешні двері й стала на порозі. Кайдаші привітались до
Довбишки. Хазяйка попросила їх у хату. В сінях гостей стрів
Довбиш і поцілувався з ними. Всі вони ввійшли в хату, і гості
знов поздоровкались з хазяїнами.
Кайдашиха поклала на стіл паляницю. Довбишка взяла паляницю
в руки, поцілувала й знов поклала на стіл.
—Як вас, свахо, Бог милує? Чи живі, чи здорові, моє серденько?
— говорила Кайдашиха тонким голосом тавсе пишала губи.
—Спасибі вам, свахо! Живемо потрошку, хвалити Бога. Сідайте,
свахо, щоб старости сідали,— просила хазяйка.
— Та дай же, Боже, щоб старости сідали. Як дасть Господь мило-
сердний, то, може, й справді старости незабаром сядуть у вас,—
говорила Кайдашиха, втираючи губи й вид хусточкою, хоч на гу-
бах і на виду нічогісінько не було.
—Чи це ви, свахо, запилились?— спитала в Кайдашихи хазяйка.
— Еге, моє серденько. Надворі душно, неначе серед літа.— ска-
зала
— Кайдашиха і знов удруге обтерла вид хусточкою. Вона любила
причепуритись і держала себе дуже чисто. Все на їй було чис-
теньке, неначе нове.
Кайдашиха сіла коло стола на ослоні. Кайдаш балакав з хазяїном.
— Та сідайте-бо, свахо, за стіл! — просила хазяйка. Кайдашиха
пересіла з ослона на лаву. Вона дуже церемонилась і була проха-
на. Пробуваючи на службі в панів, вона набралась од їх чимало
пишання.
— Та сідайте-бо, свахо, за стіл, будьте ласкаві. Оце, господи! А
ви, свату, чого це стоїте? Сідайте за стіл, а то ще й старости наші
спротивляться.
Кайдаш поліз за стіл. Кайдашиха тільки трохи посунулась на лаві
до стола й очі опустила додолу.
— Оце, Господи! Сідайте-бо, свахо, коли ваша ласка, на покуті!
Ви у тяки ж наша сваха! — припрошувала хазяйка Кайдашиху.
Кайдашиха зовсім спустила очі, запишалась, втерла губи хусточ-
кою і посунулась на саме покуття. Вона ледве підвела очі й гля-
нула на хату.
— Де це моя Мотря? Оце загаялась за тією роботою. Вже й час
полуднувать,— говорила хазяйка, вештаючись по хаті.
— Та й робоча ваша дочка! Що за золота в вас дитина. Там так
пильнує коло роботи, що й не розгинається. Ото, моє серце, гарну
невісточку матиму, коли дасть Господь милосердний довести
діло до ладу,— заговорила Кайдашиха, неначе в розмові мед роз-
лила по хаті.
Довбишка гукнула на Мотрю. Мотря ввійшла в хату й стала коло
порога. Мати загадала їй зібрати з глечика сметану та накришить
сала. Сама хазяйка накраяла хліба, а хазяїн вніс з хижки бокату
пляшку горілки й поставив на стіл. В горілці плавав червоний
стручок перчиці, неначе тільки що вирваний на городі. Кайдаш
глянув на перець, і в його слинка потекла.
Мотря поставила на стіл полумисок з сметаною й тарілку з шма-
точками сала. Кайдашиха не зводила з Мотрі очей, неначе хотіла
випитать всю її душу. Її очі з м’якеньких стали зразу тверденькі.
Брови насупились, а осміх злетів з уст і ніби вилетів з хати.
— Спасибі тобі, моє серце кохане, що ти нас вітаєш,— промовила
Кайдашиха до Мотрі, і знов на її уста прилинув осміх, а з словами
неначе полилась патока з уст.
Кайдашиха сиділа, згорнувши руки, ніби тільки що запричасти-
лась й прийшла з церкви.
Мотря підвела на будущу свекруху гострі очі й постерегла ту па-
току своїм пронизуватим розумом. Той солодкий медок одразу не
сподобався Мотрі.
Тим часом Довбишка звеліла дочці розкласти в челюстях трусок і
спрягти яєчню. Мотря почала поратись коло печі. Хазяїн налив
чарку перцівки. В Кайдаша натекло повний рот слини. Він насилу
здержався.
Хазяїн підняв чарку вгору і почав приказувать: «Даруй же, Боже,
нам щастя й здоров’я, а помершим пошли, Господи, царство не-
бесне. Поможи нам, Боже, довести діло до кінця, а ти, дочко, будь
щаслива й здорова. Як будеш свекрові та свекрусі покірненька,
буде твоя голівонька веселенька».
Хазяїн випив усю чарку до самого дна, щоб не зосталось на сльо-
зи, знов налив й подав Кайдашеві. Кайдаш устав, приказав до
чарки кілька слів і швидко вкинув у рот горілку. Хазяїн знову на-
лив чарку і подав Кайдашисі. Кайдашиха взяла чарку і наговори-
ла приказок живим і мертвим повнісіньку хату.
— Даруй же, Боже, нам і нашим дітям вік довгий та щасливий,
щоб ти, моя доню, була здорова, як вода, щоб цвіла довіку, як
рожа, щоб ти закрасила мою хату, моя втіхо, як зозуля садочок,
приголубила мою старість. Пошли тобі, Боже, вік веселий, як
рибі в морі.
Кайдашиха ледве помочила губи в горілці, хоч й любила
горілочку.
Кайдаш глянув на жінку і подумав: «І на якого нечистого вона
розпустила язика!» Йому дуже заманулось випити по другій.
— Що це ви, свахо, так мало випили? — припрошувала хазяйка.
— Ой буде, буде! — залепетала Кайдашиха.— Така гірка, як по-
лин! Я не знаю, як ті п’яниці її п’ють.
— Та випийте-бо, свахо, більше. Невже оце ви зоставляєте
стільки на сльози? — просила хазяйка.
Кайдашиха знов притулила губи до чарки і трохи не помилилась
та не хильнула до дна, але якось схаменулась, вкинула в рот один
ковток і дуже скривила губи.
— Та випийте-бо, свахо, повну! — знов просила хазяйка.
— Ой буде, моє серденько! Коли б не впиться,— сказала Кайда-
шиха і оддала хазяйці чарку в руки, закусивши хлібом та салом.
Довбиш налив чарку й покликав до стола Мотрю. Мотря взяла
чарку, ледве промовила кілька слів, дуже швидко притулила чар-
ку до губ і ще швидше її одвела, неначе губи чаркою попекла, й
одвернулась, втираючись рукавом. Гості й хазяїни почали полуд-
нувать, знов випили по чарці й розговорились. Кайдашиха щебе-
тала, але все крадькома скоса поглядала очима на скриню, що
стояла на полу, на жердку, на подушки. Вона дуже любила чва-
нитись і почала розказувать, як її шанували пани та попи.
— Оце недавно, серденько моє, просили мене готувать обід аж у
Дешки: у священика були хрестини. Господи милосердний!
Наїхало гостей повнісінькі хати, а я на всіх настачила. Вже як по-
роз’їздились гості, а матушка й кличе мене в покої, садовить мене
на стільці за столом, сама сідає зо мною вечерять. Так мене час-
тувала, спасибі їй, та все припрошує: та випийте-бо, пані Мару-
сю, та їжте-бо, пані Кайдашихо. Їй- богу, правду кажу, п р о ш е
вас.
Мотря одвернулась до порога й засміялась. З того п р о ш е
сміялись по всьому селі й дражнили через те слово Кайдашиху
пані економшею.
— Коли б мені тільки Господь віку продовжив, а я вже доведу до
пуття тебе, Мотре. Господи, чого я не повиучувалась у панському
дворі!
Та згадка за панський двір навела думку про недавню панщину,
навела сум на всіх. Кайдашиха примітила теє і звернула на іншу
стежку.
— А що вже за своїх синів, то, їй-богу, гріх буде не хвалити їх. У
мене два сини, неначе два соколи. Що вже що, а на старість при-
криють мене орлиними крилами. Хвалити Бога, буде до кого
прихилиться. Що за люба дитина мій Карпо, такий слухняний,
такий тихий, хоч у вухо бгай. Такий він був і маленьким: оце, бу-
ло, покину в колисці, піду на город, вернуся, а він лежить — ані
писне. Мої сини неначе пахучі васильки на городі.
Довбиш і Довбишка слухали, слухали Кайдашиху, аж роти пороз-
зявляли, а Кайдаша брала злість. Він усе ждав, щоб його жінка
хутчій стулила рота та щоб хазяїн наливав по чарці. Червоний
перець у горілці дражнив його, неначе цяцька малу дитину, а
жінка розпустила розмову на всю губу. Він не видержав.
— І годі тобі хвалитись дітьми. Хвалила ж сова своїх дітей, що
нема кращих на світі, а яка ж там совина краса? — сказав Кай-
даш.
— Авжеж, що правда, то не гріх,— притакнула Довбишка й не-
наче підлила масла в вогонь.
— Я не хвалю своїх синів, але, коли правду сказати, то на всі Се-
мигори немає таких хлопців, як мої. Що вже робочі, слухняні,
покірливі, то дай, Боже, таких дітей усякому. Мого Лавріна, п р о
ш е вас, хоч у пазуху сховай, а як іде селом, то дівчата аж перела-
зи ламають.
Кайдашиха й сама не вважала, що перейшла міру. Карпо зовсім
не слухав не тільки її, але навіть батька, а покірним він не був
навіть малим хлопцем.
Мотря напрягла яєчні й подала на стіл. Довбиш знов почастував
гостей. Кайдашиха випивала вже по повній не кривила рота й
губів не витирала хусточкою. Чарка частіше пішла кругом стола.
В пляшці вже зостався на дні тільки червоний стручок. В Кайда-
ша і в його жінки посоловіли очі. Вони встали з-за стола й почали
прощатись, обніматься та цілуваться. Кайдашиха спіткнулась на
порозі.
— Дасть Бог, поженимо дітей, то я для Карпа прироблю хату че-
рез сіни,— сказав Кайдаш, виходячи за ворота.— В мене синами
не поле засіяно. Лаврін зостанеться в моїй хаті, а Карпо житиме
через сіни в противній хаті.
— І то добре, свату! Як будуть шануватись, то помиряться, а як
не схотять, то як схотять! — сказав Довбиш, випроводжаючи
сватів за ворота.
— Де вже, щоб мої сини та не помирились! На цілому світі нема
таких слухняних дітей, як мої сизопері орли! — хвалилась Кай-
дашиха, виходячи через ворота на вулицю.