Етнографічні образки й типи

А Україні звуть штукарями й гумористів оповідачів, що провадять свою
розмову вперемішку з жартами, усякими приказками та прислів’ями, і
таких людей, що виявляють свої жарти в дії: в жартов-ливій міміці, в
жвавих мигах руками й головою, в смішному передражнюванні своїх
знайомих, в імпровізуванні цілих невеличких комічних сцен власної
вигадки, в котрих вони удають людей, як актьори на сцені удають
будлі-яку дієву особу в комедії або часом і в драмі, як їм спаде часом
на думку передражнювать плаксиву людину, або удавать якесь горе, зумисне
вигадане, або удавать свою вигадану хворобу.
Мені траплялось стрічатись з штукарями першої й другої вдачі в селах
Канівського повіту Київської губернії. То були люде, що зросли по селах,
сказати б, на на- , ціональному народному грунті, вигодувались його
соками, люде, котрі, безперечно, вийшли з гурту щиро народного. Усі вони
були. виявцями народного національного гумору, котрий затаївся в усіх
звивках розуму й фантазії щирого українця, гумору природженого, сказати
б, непочатого, суцільного, ще не стертого й не переінакшеного втис-ком
та впливом міської цивілізації, бо в наших городах цей національний
гумор вже виявляється в українців хіба тільки в розмові та в мигах.
Ми обмежуємось коротенькою психологічною характеристикою дуже відомих
мені й знайомих штукарів. Пригадати в дріб’язках усі їх жарти й
гумористику нема ніякої можливості. Бо їх розмова була вся безперестанку
поцяцькована жартами та приказками. То була не розмова, а якийсь
неперестаючий фейєрверк усяких огнів, іскряний, сиплячий блискучими
іскрами, то ллючий хвилями та квітчастими смугами, то бризкаючий багатим
фонтаном усякого кольору бризок. Розмова тих штукарів завсігди була
жвава, весела, несилувана, не закована в форми салонової силуваності, не
стиснута ніякими панськими умовними формами. Душа виявлялась такою, яка
вона була в своїй вдачі, якою її сотворила природа, в усій її простоті і
непочатості, як виливається пісня соловейка, щебетання ластівки, як
виливалась пісня народна в душі чорнобривої дівчини або прибитого
соціальним горем, але все-таки веселого, незламаного духом, гордовитого
й вольного веселого козака-запорожця.
Пригадую я з недавнього минувшого часу одного з таких штукарів В. А.
Мені доводилось зустрічатись з ним не раз у товаристві на селах
Канівщини та Черкащини. В. А. служив поблизу од мого рідного Стеблева в
канцеляріях близьких сахарень. Я пам’ятаю, як мені перший раз довелось
зустрінутись і познайомитись з ним.
В одному селі в домі нашого знайомого сусіда раз зібралося вже чимало
гостей. Був вечірок. Коли це приїжджає якийсь пан середніх літ, але вже
підтоптаний. Входить він у світлицю нешвиденькою ходою, переходить через
кімнати помаленьку, ледве соваючи ногами. Він довгобразий, лице його
обрямоване чорним волоссям. Він сухорлявий смуглявий брюнет, говоре
помаленьку, навіть трохи ніби ліниво повертає язиком. В лиці виявляється
байдужність, але його чорні очі з огнем, світяться, блищать; в їх знать
розум; погляд чорних очей неначе прозирає ніби наскрізь, неначе його очі
заглядають у чужу душу. Він тільки дивиться вам у вічі, в лице, неначе
кмітить за вами, неначе очима випитує, більше мовчить, ніж говоре;
прислухається до розмови гостей та осміхається ледве примітним осміхом.
Осміхаються ніби тільки тонкі кінчики його рота, що трохи подались униз,
причому в його очах виявляються ледве примітні хитрощі людини, котра
мовчить, слухає інших, а собі щось на вус мотає.
От гостей з’їхалось вже багацько. Починається загальна розмова. В. А.
починає обзиватись і собі помаленьку, неначе з неохотою бере участку в
розмові, бовкне слівце. Одразу видно, що він чоловік не говорючий, бо
говоре мало, помаленьку, з протягом, і, провадячи розмову, цей мурло, як
мені здалося, ледве повертає язиком. От подають на стіл чай. Розмова
стає жвавіша й веселіша. В. А. неначе прокидається од сну, веселішає. В
його коротких лаконічних реченнях часом прориваються іскорки гумору,
легенькі їжарти, котрі наводять на уста гостей легенький осміх.
“І прийшла ж охота зважуватись на жарти цьому сонному, та ще й ніби
заїкуватому чоловікові! Здається, в тебе до жартів таки зовсім нема
хисту”,- було думаєш, почувши вперше його претензію на жарти.
Але мені незабаром довелось пересвідчиться, що в цього чоловіка
сте’менно є той хист до жартів. Після чаю його жарти стали все частіші,
стали все вдатніші, гостріші. В. А. неначе націляється, кидаючи свої
жарти; вони стають влучні, набираються сили. За вечерею В. А. вже
притягає до себе увагу цілого товариства: коротко вимовлені, лаконічні
фрази сиплються горохом одна за другою. Його тільки й слухають; з ним
заговорюють тільки задля того, щоб дати йому матеріал для жартів, щоб
його зачіпать; і жарти бризкають, як фонтан. За столом піднімається
регіт. Жарти розбуджують навіть поважних людей, зачіпають мовчунів,
навіть таких, що не люблять жартів. Гумор В. А. заразливий, заметливий,
мов якась пошесть. Гості сміються, декотрі молоді пани регочуться. Тим
часом В. А. не сміється, навіть не осміхнеться. Він солідний і непохитно
спокійний, і тільки більшає блиск його чорних очей, що свідчить про
напруження творчої діяльності його фантазії. В. А. кидає смішний сутінок
на свою розмову й опрічні влучні фрази, все показує в смішному, але не
карикатурному кольорі. Але його гумор все-таки легкий, не глибокий; в
йому примітна недостача сатиричного кольору й сутінку, недостача перцю й
полиньової гіркості Гоголевого гумору, прикритого солоднечего сміху. В.
А. жартує, не доторкуючись ні до чиїх хиб, нікого не зачіпаючи.
Пригадується мені другий штукар, що був родом з Канівщини, Яків
Костецький. Він був дияконом в містечку Корсуні Канівського повіту, а
потім на старості літ священиком в Карашині, передмісті Корсуня. Мені
часто доводилось зустрічатись з ним тоді, коли він був вже чоловік
літній, але саме в силі, коли йому було годів сорок або й більше. То був
чоловік високий на зріст, рівний станом, як тополя, трохи сухорлявий, з
темним, трохи жовтуватим кольором лиця, з темними блискучими очима. Його
погляд був тихий і спокійний, рушіння поважні, нешвидкі, але граціозні.
Говорив він нешвидко, не хапаючись, неначе передніше думав про кожну
фразу, що мав промовить; держав себе поважно, був чоловік неп’ющий. Його
всі любили й поважали в околиці як шановного чоловіка. Гумор його був
рівний, завсідній в його розмові, неначе він зрісся зроду з його
розмовою, попереплітався з нею в одно суцільне стебло. Він завсігди
жартував і в гостях, і дома, і на ярмарку, і в дорозі; піднімав на сміх
і себе, і свою жінку (дітей в його не було), жартував з гість-ми, з
слугами, з селянами, з євреями-крамарями та кравцями, зачіпав пекучими
жартами паничів, колов колючими жартами урядників, урядовців у вічі й
позаочі, не жалів і паннів. Він розсипав свої жарти на праву й на ліву
руку, на всі боки, куди траплялося. Гумор його завжди лився рівно й
безперестанку, як несе свою воду рівною течією тиха глибока річка. З
старшими та старими він жартував делікатно, звичайно, трохи ввічливо, з
якимсь сутінком шанування; з молодими він зовсім-таки не церемонився й
кидав колючками жартів просто в вічі. Жарти Косте-цького часом були
позлучувані з глибокою й колючою сатирою, але все були висловлені в
такій смішній формі, що колючки його сатири неначе були прикриті зеленим
листям та рожами. І на кого він націлявся своїми стрілами, той почував
колючки й спускав додолу очі, але все-таки не міг вдержатися од сміху,
мусів несамохіть сміятись і вибачити гумористові різкість фрази ради
самого сміху.
З’їдуться, бувало, гості до кого-небудь з наших сусід. Як тільки
гості вглядять у вікна, що в двір в’їжджає о. Костецький, всі кидаються
заглядать у вікна; в усіх на Устах з’являється осміх. Паничі й панни
виходять в ґанок назустріч Костецькому, щоб упіймать який-небудь його
жарт, кинутий на ході. От коні Костецького підтюпцем підбігли до ґанку й
спинилися. На возі сидить Костецький з жінкою. Сам він довгий та рівний,
а поруч з ним жінка – правдива супротилежність свого чоловіка: важка,
низька, широка, як печериця, товста, ситенька, неначе от-от репне
посередині, як та паляниця, що висходилась через міру. Отець Костецький
легенько й жваво зскакує з височенького “богуславського” візка, але
жінці його дуже перебаранчає злізти з воза і певність тіла, і височінь
воза, і недостача жвавості, і куценький підніжок коло воза. Отець
Костецький бере на оберемок свою товстулю й зсаджує з воза та все
комічно крекче.
– Одже ж підвереджусь! Ой паничі! не беріть собі таких гладких жінок,
як моя: колись підвередитесь на віку, бо жінка, бачте, таке сотворіння,
що його сам бог создав на те, щоб чоловік ним підвередився. Вибирайте
собі таких жінок, що поставиш на долоню та тільки дмух! а вона й
полетить, як той пух кульбаби. А то всі ви шукаєте собі паннів
важкеньких… знаєте, як казала мати синові:
“Бери, синку, хоч козу, аби з золотими рогами…”
Отець Костецький спокійненькими очима позирає на паничів. Паничі
осміхаються, спустивши очі додолу. Панни регочуться.
Отець Костецький прямує до ґанку. Коли це несподівано з квітника
через тин перескакує Рябко і, зачувши носом чужого чоловіка, кидається
кулею до Костецького трохи не під самісінькі ноги з злістю злющих
сільських собак. Отець Костецький обертається з поважною мовою до Рябка:
– Та годі вже, годі, вражий сину! Вже знаємо, що з тебе добрий
наймит. Оце ти, сучий сину, неначе наважився таки мене покусать? Мабуть,
добрі гроші береш за службу в хазяїна. Паничі! Винесіть йому чарку
горілки за добру службу.
Отець Костецький йде далі до ґанку. Рябко бреше з усієї сили, аж
скавучить і націляється вхопити отця Костецького за полу.
– Жартуй-бо, чоловіче, та й міру знай! – обертається знов він до
Рябка.
Але Рябко не вважає на усякі напутіння. Рябко доходить до невимовної
злості, вищиряє свої щелепи та гострі зуби до самих кутніх, закотивши
вгору чорну губу.
Рябко хапає отця диякона за полу зубами й тріпає головою на обидва
боки. Отець диякон в одну мить хапає прислонене коло ґанку нове замашне
коромисло й зручно й швидко лусь Рябка по спині! Рябко одскакує й
‘вищить од болісті.
– Ай-ай-ай! Аба болить! Каєшся, а лихо робиш,- каже отець Костецький,
ступаючи по сходах на ґанок. Він жартовливо піддержує під руку свою
супружницю ще й крекче, неначе піднімає вгору страшенну вагу з
невимовним напруженням, само по собі зрозуміливо удаваним.
Отець Костецький цілується з паничами. Перецілувавшись з цілим рядком
негарного полу, він подає руку першій панні, що стояла рядом з паничами,
і простягає до неї губи, ніби маючи на думці поцілуватись із нею. Панна
одхиляє назад голову й червоніє, регочучись на ввесь двір.
– Ох! вибачайте! Трохи не поцілувався й з вами за гуртом. Кажуть же,
за гуртом і жид повісився,- каже отець диякон.- О! і ти тут! – каже він,
обернувшись до жінки.- А мені здалося, що я забув тебе дома та й хотів
оце поцілуваться з паннами. Ну вибачай мені на цей раз.
Гість з жінкою вступають в покої. За ним слідком простує й уся
молоднеча, неначе почестивий кортеж.
– Мир дому цьому й живущим в йому! – вирікає солідним тоном отець
диякон привіт у стародавньому стилі.- Прикиньте, хазяїне, плату своєму
Рябкові. Покусав мою рясу. Наймит з його дуже добрий.
– Хвалить бога, що не вас покусав. Собака й справді лихий.
Роздягайтесь та будьте нашим гостем,- промовляє хазяїн.
– Коли притарабанився й всурганився в вашу хату, та ще й непроханий,
то вже вам нігде дітись: приймайте нас як гостей. Де храм, то й ми там,
як приказують люде,- каже отець диякон.
У церкві того села, куди приїхав отець Костецький, був храм. В давні
часи на храми гості приїжджали ще зранку, щоб побувать у церкві на
службі божій, а після служби само по собі всі йшли до місцевого
священика на обід.
Отець Костецький, одправивши пізню службу божу в Корсуні, не встиг на
храмову службу в селі, але потрапив прямо на обід до священика.
У столовій кімнаті вже були застелені столи; все було налаштоване для
обіду. Господар просить Костецького в столову.
– Огої жива теща! Од обіду та знов на обід! А ми вже “а жінкою й
пообідали нашвидку вдома. Але, як то кажуть, черево не дерево:
роздасться,- каже отець диякон.
– От і добре, що ваша теща жива. Дай боже, щоб вона ще довго
жила,-обзивається хазяїн не без іронії.
– Жива, жива моя теща, ще й огнем жегома й до цього часу,- одказує
отець диякон.
Гостям не можна вдержаться од сміху навіть при самій дочці самої тієї
тещі. Теща отця диякона відома на всю околицю, як дійсно жегома огнем,
та ще й не простим, а пекельним. Огонь од неї палав і пашів на ввесь
Канівський повіт і навіть на межуючі околиці Звенигород-ского та
Черкаського.
– А ми з жінкою неначе знали, що в вас, господарю, буде дві великі
дірки за столом, та й думаємо: а поїдьмо лиш оце та позатикаємо собою ті
дірки,- каже отець Костецький, зорячи гострими очима по гостях, бо гості
зареготались несподівано усі заразом, неначе змовились.
Господар просе гостей садовитись за столи. Гостей багацько: порожніх
місців навіть за двома столами не знайшлося. Паничі купою товпились
кругом другого меншого стола.
– Тісний у вас храм, пане господарю. Трохи завізно, як коло великого
млина або питля, нігде правди діти… Як же то ми, жінко, вмостимось за
столом? Для нас двох, добродію хазяїне, треба три стільці: один для
мене, а два для жінки,- каже отець Костецький, спустивши очі вниз,
неначебто він соромився.
– Достанемо й три стільці, тільки прошу сідати за стіл; знайдеться
місце,- каже хазяїн.
За другим меншим столом стовпились паничі. Вони насилу якось-таки
вмостилися кругом стола, неначе стісня-ні снопи в стіжку, їх плечі та
голови неначе густо сплетеною гірляндою обвивали стіл. Більша половина
їх були урядовці з Канова, та Корсунського стану, та з стеблів-ської
сахарні й суконної фабрики. Отець Костецький повертає очі до того стола
й пильно дивиться допитливим, але спокійним поглядом. Він шпурляє туди
жарт-бомбу, трохи не Орсинієвську.
– Ото густо крючків! (Крючками в нас дражнять чиновників та писарів
усяких канцелярій). Ви, пане господарю, повішали б з половину тих
крючків на крючках на стіні, то й у хаті було б просторніше, і… може й
на світі було б чепурніше.
Крючки, все молоді паничі, і всі гості сміються, але декотрим крючкам
було ніяково. Хабарство та здирство урядовців в усякових канцеляріях, в
судах було тоді са- . ме в цвіту. Отцеві Костецькому доводилось не раз
власним носом нюхати той букет з смердячого дурзілля та собачої блекоти
саме в цвітучий та родючий час, коли на його було превелике поліття на
всьому всеросійському грунті. Отець Костецький зовсім-таки не був
ласкавий до того квіту.
Господар починає перед обідом частувать гостей. Черга пити по чарці
доходе до отця Костецького. Він випив і скривився кисло – удає й робить
гримасу.
– Ой гірка! І як це паскудство п’ють оті п’яниці? А чи не можна, пане
господарю, ще по другій? бо цього паскудства як вип’єш чарку, то й
другої зараз заманеться,- каже отець Костецький.
Але це він тільки жартує: другої чарки він зовсім не п’є, невважаючи
на намагання, навіть принуку хазяїна.
– Закушуйте ж, отче дияконе! Беріть пироги,- просить хазяйка.
– Ой, вже мені ті пироги – обідові вороги! З’їси пирогів – до борщу
хоч не доторкуйся. А дайте лишень мені отого найменшого… чи то пак –
отого найбільшого! – промовляє отець Костецький, але в його жадоби в
очах не видно. Тон мови нещирий, байдужний.
Але це знов тільки його жарт – контраст: вій одла-мує половинку
пирога й закушує.
Хазяїн, жартуючи, підносить чарку й паннам, щоб почастувать і їх.
Панни церемоняться, дякують і зрікаються чарки.
– Ми не п’ємо горілки,- каже одна сміливіша й жвава панна,
засоромившись і спустивши очі додолу.
Отець Костецький кидає на панну жарт – гальку з м’якушки.
– Еге пак! не п’ємо… При людях – не п’ємо, а якби за дверима у
куточку – то й стук по одній, а може й по другій,- каже отець диякон.
Між сидівшими за столом паннами дійсно знаходились дві вже літні
зовсім старосвітські панни, котрі потай од людей, за дверима або десь в
опрічній кімнатці, стукали не то що по одній, а часом і по три й по
чотири. Гості за це добре знали; очевидячки, знав про те й штукар отець
диякон.
Рядом з отцем Костецьким сиділа за столом якась ка-пітанша,
стара-престара, зовсім беззуба. Вона була вчителькою дітей в сахарні в
директора. Вона дуже помаленьку мне своїми беззубими щелепами й насилу
вже аж після всіх кінчає свою порцію страви, коли вже всі давно
попереставали їсти. Отець Костецький кидає й на беззубу капітаншу
жартом-галькою, правда маленькою, малесенькою, делікатною.
– Еге, мамо! А ви ще й досі їсте? “Ком-ком – було б двом, а ви й самі
спожили!” – каже він до капітанші, котра насилу доїдає свій шматок
печені.
– Та в мене зубів у роті обмаль! Нема чим гаразд їсти,- обзивається
капітанша й сміється, бо добре знає вдачу сусіда.
– А що ж то було б, якби в вас, мамо, були всі зуби цілі? Ого-го! –
тягне далі жарт отець Костецький.
Запас його жартів невичерпний. Він розсіває їх на всі боки впротязі
всього обіду, одповідаючи на ‘всякі питання, вмикаючись у розмову
гостей. Щохвилини тільки й чути за столом регіт. А тим часом сам о.
Костецький ані осміхнеться! Сміх, регіт були неначе зовсім йому
невідомі, бо він сміявся не ротом, а словами, котрі сипались з рота,
замість реготу. Здається, вередлива натура сама вчинила з ним жарт,
однявши од його саму здатність до реготу та сміху. Сміх його перейшов на
гумор, втілився в його влучному сатиричному слові, захолов на кінчику
його язика й не дійшов до органа, виявляючого примітне для людського ока
й вуха сміх та регіт. В його спокійних очах .навіть не грала ні одна
іскорка затаєного в душі сміху, бо ніхто й не чув, щоб він будлі-коли
голосно сміявся або ще й реготавсь. На обличчі о. Костецький завсігди й
незмінне був ніби поважний та спокійний. Жарти його немногослов’ні, а
уривчасті, часто лаконічні, але гострі і влучні по короткості й
згорнутості. Часом скаже він слово або фразу – і неначе молотком приб’є,
мов коваль стукне по ковалді молотком: стук раз, два! -та й готово,
тільки іскри бризнуть на всі боки на людей.
От вже пообідали. Всі встають з-за столів і хрестяться до образів.
Отець Костецький хреститься й дякує хазяїнові й хазяйці. При тому вія
кидає бомбу-жарт – самокритику й на самого себе: “Спасибі господеві
милосердному, що ми, дармоїди, обпили та об’їли вас, господарю. Дай боже
і на будущий рік цього ж таки діждати. А ви, хлопці-молодці, кажіть:
“Дай боже!” -Обертається отець Костецький до паничів з закінчувальними
словами берези, що обертається до колядників тоді, як вони скінчать усю
колядку. : –
Паничі підхоплюють той кінець, мов справдешні колядники, і кричать:
“Дай, боже!” Жарти о. Костецького неначе наелектризували й їх і
поохотили до жартів: ти, мов, жартуєш, а ми й собі!
Один бадьористий, сміливий панич вихвачується:
– Зате ж, отче дияконе, і ми колись приїдемо до вас та й вас обіп’ємо
та об’їмо.
– Еге… тільки в мене, на превеликий жаль, дочки нема…- кидає
отець Костецький кулю-жарт на сміливого панича.- Хіба присватуйтесь до
моєї тещі… тоді стане шкурка за вичинку, ще й з процентами.
Паничі регочуться, але вони понурились – їм трохи ніяково; кожний це
почуває в душі, але… наче сам з себе сміється. Користуючись правом
молодих женихів, вони часто люблять зловживати, експлуатуючи
гостолюбство селюків-батьків, котрі мають дорослих дочок. Жарти отця
Костецького протягуються безперестану й після обіду. Він сипле їх,
неначе пашню з мішка сіє сівач на ріллі, мішок за мішком.
Гості купляться, скупчуються кругом його, як бджоли кругом матки, щоб
слухати його веселі, хоч часом і ущипливі жарти. Надвечір отець
Костецький збирається додому. Він розпрощується з усіма, і його
проводить много-лічний кортеж на ґанок і до воза.
Ввесь вік не вичерпувались жарти цього типічного гумориста. Огонь
вигадливого та бистроумного гумору не згасав у йому до самої смерті.
Давно це діялось; як кажуть в приказці: “Ще тоді, як баба дівкою була”.
Я пригадую тільки декотрі летючі жарти отця Костецького. Багацько їх
потонуло в тумані давньої минувшості.
Кажуть, як отець Костецький важко занедужав і став почувати, що
смерть стоїть за плечима, то й у той важкий момент викинув жарт. Жінка
хотіла запросить до недужого доктора.
– Нічого вже мені й доктори не поможуть,- сказав перед смертю отець
Костецький.- Мабуть, мені вже час на лоно Авраамове кози пасти.
В моїй пам’яті виникає неначе в ясному сяеві образ ще одного
типічного штукаря на словах, образ найсимпатичніший. То був Василій Єл.
В молодих літах він служив урядовцем, вже й не пам’ятаю, чи в Каневі, чи
в Києві. Це був тип штукаря веселого та реготуна. Неначе живий стоїть
він і теперечки перед моїми очима; і тепер неначе бачу його круглувате
повне лице, його ясно-сині, як бірюза, очі, рожеві повні звивчасті й
виразні уста, з-під котрих блищать густі рівні, неначе підрізані, білі
зуби; і тепер неначе бачу його круглу чималу голову, обсипану русявими
каштановими кучерями, його невисоку постать, трохи повну, ніби налиту.
Василь Єл. один з тих типіч-них людей, котрих ніколи не забудеш.
Багацько майне людей перед очима в житті, але багацько їх майне так, як
ті хмарки на синьому небі пройдуть, майнуть, і не згадаєш їх образу, і
навіки зникнуть їх обличчя з твоєї пам’яті. Але часом набіжить на синє
небо одна хмарка, вхопить на себе промінь сходячого сонця, прикраситься,
вбереться в розкішні кольори, в золото, в пурпур, в веселі рожеві фарби.
Побачиш те диво, і на довгий час воно западе в пам’ять. Бувають і між
людьми такі особи, що ні плинучий час, ні негода життя не видеруть з
пам’яті їх образу. Пригадаєш одно його ймення, і той чоловік устає перед
тобою, хоч говори з ним, мов з живим.
Василь Єл. неначе був созданий з веселості та сміху. Чи бачиш було
його в гостях, чи в його вдома, тільки було й чуєш його сміх вперемішку
з розмовою. Як він було сміється, то закидає голову трохи назад;
ясно-сині очі аж сяють радісним блиском; білі зуби блищать, мов^два
рядки перлів. Слова ллються вперемішку з сміхом. Його груди, його плечі
дрижать; золоті кучері дрижать; здається, дрижить кожний мускул його
свіжого, неначе бризкаючого здоров’ям лиця; дрижить кожна жилка, кожний
нерв його нервового веселого організму. Сміх його нервовий, заразливий.
Він вас замечує, електризує. Як було слухаєш його смішну розмову, веселі
оповідання й анекдоти, то ніякою силою не можна було вдержатись од
сміху. Здається, і мертвий засміявся б од його сміху, як кажуть в
приказці. Його жарт здебільшого легкий, не глибокий, не гегелівський, не
вщипливий, нікого не зобижаючий.
Він нікого просто в вічі не зачіпав своїми жартами. Гіркість та
полинь не були властиві його добрій вдачі, не гармонізували з його
веселим сміхом. Він рідко колов будлі-кого з знайомих сатиричним жалом
навіть позаочі, але все-таки вмів обсміяти когось, та ще й добре
обсміять.
Він був великий майстер все показати в смішному образі, у всьому
знайти щось смішне, повернути чоловіка не показним, а смішним боком,
влучно прикмітить той непоказний бік, а ще влучніше обмалювать, передати
на словах усе в смішному комічному тояі. Розказуючи про свою розмову,
про стрічу з селянами, євреями, панами й усякими панками, з батюшками та
дяками, розповідаючи про яку-небудь притичину або оказію з собою або з
ким іншим, він все показував і передавав в смішному образі, в комічній
формі, хоч і не карикатурно. Карикатура була зовсім чужа для його
граціозного гумору, для його делікатного сміху, що бризкали, мов фонтан.
Василь Єл. був оригінальним виявцем людського сміху та ‘веселості,
якого мені не доводилось бачить ніколи в житті. Щось радісне, живе, як
саме живоття, бадьористе було розлите в цілій вдачі натури цього
чоловіка, м’якого на вдачу, однаково доброго й ласкавого до всіх. Коли
тільки він уходив у кімнату, переступав поріг, на його рум’яному лиці,
на кучерях неначе світився промінь сонця, неначе природа зумисне поклала
на йому опрічний напечаток. Самий сміх його та регіт був дзвінкий,
гучний, сріблистий та дрібний. Сміється він, неначе горошком сипле,
неначе срібний дзвоник дзвенить. Василь Єл. неначе був посланий між
людей, щоб звеселяти та втішать їх серед тривоги та клопоту життя. Його
веселий сміх неначе здоровив усіх, розливав свіжість, неначе веселий
каскад або шум потоку, що розливає свіжість у розпеченому повітрі в
гарячу літню спеку. Його заразливий сміх звеселяв, як несподівано
промкнувшийся з марцевих хмар промінь весняного сонця, що бризнув
золотими бризками на чорну понуру смутну землю, обернув у золото чорні
кручі та провалля, обернув у срібло смуги побережнього піску, а
каламутну воду в річках – в чистий кришталь.
Неначе на радість, на втіху людям послані такі симпатичні веселі
люде! Ой греки, греки! не зазнали ви веселого сміху, заметливого реготу,
коли ваша багата фантазія не утворила бога сміху та реготу. Ви утворили
Олімп з богами, пишний, дивний! Нема й не буде в світі нічого однакового
з його красою, з його пишністю. Але його пишність – то пишність тіла, а
не духу. Є біла пляма на вашому дивному малюнку. Єсть порожня продухвина
за столом ваших богів, бенкетувавших на вашому Олімпі. І якби я жив в
ваші часи, я б посадив в ту порожню дірку за столом богів корсунського
отця диякона та Василя Єл., а рядом з ними жегому пекельним огнем тещу,
котра переважила й затінила б навіть саму Медузу. Отець диякон кидав би
на вас, греки, та ваших богів такі перу-ни-жарти, од котрих Олімп луснув
би вздовж і впоперек, а його теща піднесла б олімпійцям під ніс такої
міцної роменської табаки, од котрої несмертельні повтікали б у Тартар,
або, од нігде дітись, перейшли б на київську Лису гору. Ви, греки та
римляни, натворили богів печі, богів гною, трохи не натворили богів
макогона та рогача, богинь сковороди та макітри і… заспали бога сміху
та ре-готу. І справді, що таке осміх фавнів та сатирів? Це захоловший
дурненький осміх нерозумної натури, осміх лісу, гаю при ясному сонці
тінями й сутіяками в долинах, блиском на горбах та на горах; це
дурнуватий цапиний звірячий осміх хатньої пещеної мазаної собачки, котру
полоскочуть під вушком або ласкаво погладять по спинці. Гріх вам буде на
тім світі, греки, за таке проступство в обобли-ченні, в обтіленні в
чаруючих прегарних формах сил людського духу.
Одначе… мої воли замість соб повернули цабе й звернули з битого
шляху. Коли б вони часом ще не наробили патолочі й ‘не попались десь в
спашУ.
Несподівано, сказати б в одну годину, веселому реготунові Василеві
Єлис-ву спало на думку прийняти священний сан: він висвятився на
священика й зайняв парафію в Канівщині недалечке од Стеблева. Вийшла,
дисгармонія, зовсім-таки оригінальна. Своєї вдачі Василь Єлис. не міг
змінити й перетворить вдруге, як не можна змінити законів натури по
своєму смаку, по своїй вподобі. Священна поважність була йому зовсім не
до лиця. Поважна міна була для його така важка, як у літню спеку кожух.
І він, приносячи себе недоброхіть на важку жертву в обов’язкові
торжественні часи, приборкавши й затаївши свою жваву веселу вдачу, в
звичайному житті все-таки зостався тим самим веселим реготуном. З літами
він став повнішати, і його повні плечі, його груди по-давньому дрижали
од сміху, дрижала од реготу закинута на плечі кучерява голова. Він не
міг не сповняти свого призначення весело оповідать, веселіше сміятись і
ще веселіше обсміювати кого, як тільки траплялось обсміять.
І досі в моїй пам’яті зосталося одно його оповідання про своє
змагання з місцевим дідичем, паном П. Дім Василія Єлис. був вже дуже
старий і знадвору був більше схожий на єврейський заїзд в містечку або
на корчму, ніж на порядне чепурне житло духовної особи. За часів панщини
дідич був повинен ставити й лагодить доми й за-будування для
духовенства. Але дідич П. був католик і зовсім не вважав на спустошення
та зруйнування житла й хазяйського забудування. Василій Єл. вже кілька
раз жалівся на пана тодішньому київському вікарієві, епіскопові
Аполлінарієві. Вікарій посилав кілька раз укази через консисторію, але
ті укази нічого не вдіяли. Коли це якось несподівано влітку в час свого
об’їзду єпархії звернув наїздом зумисне в парафію отця Василія Єл. Дім
його вразив епіскопа: він розгнівався, бо був дуже опришкуватий та
палкий, та ще й до того дуже простий і лайливий. Часом при об’їзді
єпархії він без церемонії лаяв попів та протопопів при людях, навіть при
дітях і школярах…