Іван Нечуй-Левицький. “Кайдашева сім’я”

своїми руками щепу на старому пні. Груша погналася вгору, як
верба. Батько подарував Лаврінові ту грушу на багату кутю тоді,
як Лаврін чхнув за вечерею. В сім’ї всі звали ту грушу
Лавріновою. За це знали всі на кутку.
Груша росла широко й високо і довго не родила. Сам Лаврін на-
тякав Карпові не раз і не два, що в Карпів двір одійшла його гру-
ша. Але доки груша не родила, доти й лиха не було.
На біду того літа груша вродила, та ще й дуже рясно. Груші були
здорові, як кулаки, та солодкі, як мед. Таких груш не було в
цілому селі. Груш уродило так рясно, що гілля аж гнулось додо-
лу.
Лаврінові діти довідались, що та груша не дядькова, хоч стоїть в
дядьковому городі, а батькова. Стара бабуся їм докладно за все
розказала й намовила їх полізти через тин та нарвать груш.
Діти тільки того й ждали. Хлопці полізли на грушу та давай тру-
сить, а дівчата збирали в пазухи. Коли тут з хати вискочила тітка
Мотря.
— А нащо це ви рвете наші груші! — крикнула Мотря на небожів
та небог.
— Еге! Це не ваші груші. Бабуся казали, що це груша батькова, а
не дядькова, — говорили діти та все збирали груші.
— Ось я вам дам груш! Зараз повикидайте мені груші з пазух, бо
я нарву кропиви, та позадираю вам спіднички, та дам таких груш,
що ви не потрапите, кудою втікати.
Мотря кинулась до кропиви. Діти підняли ґвалт і кинулись на
тин, як котенята. На їх крик вибігла з хати Мелашка.
— А навіщо оце ти, Мотре, б’єш моїх дітей? — спитала в Мотрі
Мелашка.
— За те, щоб не крали моїх груш, — обізвалась з-за тину Мотря.
— А хіба ж це твої груші? Це наша груша; хіба ж ти не знаєш, чи
що? — говорила Мелашка.
— Ще що вигадай! На нашому городі та виросла ваша груша! Це,
мабуть, свекрушище тобі наговорила на вербі груші, а на осиці
кислиці, — говорила Мотря.
З хати вийшов Лаврін і почав оступаться за дітей. Він кричав до
Мотрі, що то груша його, що про те знає все село, що його діти
мають право рвати груші, коли схотять. Кайдашиха вискочила й
собі з хати і вже лаяла Мотрю на всю пельку.
— Йдіть, діти, та рвіть груші сміливо! Це наша груша, — говори-
ла до дітей Кайдашиха.
— Нехай тільки влізуть в мій огород вдруге, то я їм ломакою но-
ги поперебиваю! — кричала Мотря.
А груші висіли, як горнята, та жовті, як віск! Лаврінові діти дали
б їм гарту, хоч би вони зовсім були чужі, а тут бабуся й мамуся
кажуть, що можна й треба рвать.
Діти знов полізли крадькома на грушу. Мотря вискочила з дуб-
цем і побила дітям спини.
На Лавріновому дворі піднявся ґвалт. Через тин лаялись вже не
жінки, а чоловіки. Лаврін доказував, що то груша його, бо він її
прищепив, бо йому подарував батько, а Карпо доказував, що
груша його, бо росте в його городі.
— Коли вже на те пішло, то я маю право на половину груш, бо
груша моя. Про мене, йди позивай мене в волость, — говорив
Лаврін.
— Ба не дам і половини, бо груша росте на моїй землі. Мало чого
там батько не говорив колись, — говорив Карпо.
А діти все лазили в дядьків огород, а Мотря все частувала їх
різкою. Брати мусили йти в волость. В волості присудили, щоб
Карпо давав щороку половину груш Лаврінові або щоб одгородив
до Лаврінового двору грушу з землею на два аршини та й продав
Лаврінові ту землю навіки.
— Авжеж! Так оце продам два аршини землі! — кричав Карпо.
— Я й Лаврінових грошей не хочу і землі не дам. Про мене, нехай
приймає собі грушу на свій двір, — говорив Карпо.
— Але ж, чоловіче, груші не можна прийнять, — говорив в во-
лості голова, — а рубати доброго дерева гріх. Давай щороку по-
ловину груш Лаврінові, та й ідіть собі з Богом.
Лаврін та Карпо вийшли з волості і ніби помирились. Карпо при-
став на те, щоб давати половину груш Лаврінові.
Прийшли вони додому. Карпова жінка заспівала іншої.
— За що їм давать половину? Чи то можна? Це вони схотять, щоб
ми давали їм половину картоплі та буряків. Це все свекруха наго-
ворює в волості.
Мотря знов ганяла Лаврінових дітей з свого города ломакою, до-
ки груші зовсім не обірвали то Мотрині, то Лаврінові діти.
Минула зима, знов настало літо. Капосна груша, неначе на злість,
ще більше розрослась і вшир і вгору, знов уродила і стояла рясна,
як облита. Груш уродило мішків зо три, коли не більше. Груші
були здорові й дорого коштували на ярмарку. Тут уже пахло кар-
бованцями, а це для селян було не жарти.
Знов почалась та сама комедія. Ще груші не достояли, а
Лаврінові діти кинулись на їх, як бджоли на мед. Мотря вибігла з
коцюбою, побила дітей, ще й груші пооднімала. Мелашка розлю-
тувалась за своїх дітей, як вовчиця, кинулася до Мотрі й трохи не
здерла з неї очіпка. Карпо й Лаврін пішли до священика. Свяще-
ник раяв їм зробити так само, як передніше раяли в волості.
— Ти, Карпе, заплати Лаврінові одчіпного три карбованці, і не-
хай груша буде навіки твоя. Ти, Лавріне, пристаєш на те? — спи-
тав священик.
— Чи то можна пристати на те? — сказав Лаврін. — Я щороку
продам груш за три карбованці, а то щоб я взяв три карбованці
раз та й годі. От нехай мені Карпо одріже на два аршини землі з
грушею та й одгородить! От на це я пристану.
— Авжеж! В мене і так огороду обмаль, ще й одріж йому на два
аршини. Я на це не пристану, — сказав Карпо. — Про мене,
Лавріне, бери грушу та пересади в свій город.
— То діліться щороку грушами пополовині, — сказав священик.
— Коли ж, батюшко, Лаврінові діти лазять в город, вибачте, як
свині, й толочать огородину, а стара мати ще й намовляють їх, —
сказав Карпо.
— Бо твоя жінка таки гадюка, вибачайте в цім слові, батюшко.
Твою жінку тільки посадить в клітку та показувати за гроші, як
звірюку, на ярмарках. Вона кривдила, батюшко, й нашу матір,
вибила їй око, й моїх дітей так і лупить ломакою по чому влу-
чить, — жалівся Лаврін.
— Ну, то як же воно буде? — спитав священик.
— Нехай так буде, батюшко, як ви скажете. Так, як ви присудите,
так воно вже нехай і буде! — сказали брати.
— То я ж кажу, щоб Карпо заплатив тобі три або чотири карбо-
ванці, та й нехай буде груша його, то й сварки більше не буде між
вами, — знов сказав священик.
— Зроду на це не згоджусь! — сказав Лаврін. — Там, батюшко,
груші, вибачайте, коли ласка, як ваші кулаки. Я щороку продам
груш два або й три мішки за три або й за чотири карбованці.
— Ну, то ти, Карпе, одріж йому землю з грушею.
— Хіба я таки сказився чи з глузду з’їхав, щоб одрізувать землю,
— сказав Карпо.
— То йдіть собі та, про мене, вдавіться тими грушами разом з
своїми жінками, — сказав священик, пішов у кімнату та й зачи-
нив двері.
Карпо й Лаврін постояли й пішли додому та все лаялись. Лаврін
кричав, що візьме сокиру та зрубає грушу. Вони застали на дворі
коло груші колотнечу: Мотря лупила коцюбою Лаврінових дітей,
Мелашка з бабою одгризались од Мотрі і неначе гавкали через
тин. Люди з кутка почали збігаться. Прибігла й баба Палажка Со-
лов’їха, а за нею баба Параска Гришиха.
— Ой Господи! Якби хто взяв Лаврінову хату та одіпхнув її, —
сказала премудра баба Палажка, — геть-геть на гору або й за го-
ру, а Карпову хату одсунув ген-ген за ставок, аж у діброву, то во-
ни б помирились.
— Навчай, навчай! Яка пак премудра! — не втерпіла баба Пара-
ска. — Подивись лишень на себе! Коли б твого чоловіка хто по-
сунув за діброву, а твою дочку аж за Рось, а тебе аж у саме пекло,
то, може б, і між вами був мир.
Діло з грушею скінчилось несподівано. Груша всохла, і дві сім’ї
помирились. В обох садибах настала мирнота й тиша.
1878 року