— Прощайте, зоставайтесь здорові! Спасибі вам за хліб, за сіль та
за вашу ласкавість! — прощалась Кайдашиха, гукаючи за
ворітьми.

— Якби на мене, то я б сватав Палажку, — сказав Лаврін. — В
Палажки брови, як шнурочки; моргне, ніби вогнем сипне. Одна
брова варта вола, другій брові й ціни нема. А що вже гарна! Як
намальована!
— Коли в Палажки очі витрішкуваті, як у жаби, а стан кривий, як
у баби.
— То сватай Хіврю. Хівря доладна, як писанка.
— І вже доладна! Ходить так легенько, наче в ступі горох товче, а
як говорить, то носом свистить.
— То сватай Вівдю. Чим же Вівдя негарна? Говорить тонісінько,
мов сопілка грає, а тиха, як ягниця.
— Тиха, як телиця. Я люблю, щоб дівчина була трохи бриклива,
щоб мала серце з перцем,— сказав Карпо.
— То бери Химку. Ця як брикне, то й перекинешся, —сказав
Лаврін.
— Коли в Химки очі, як у сови, а своїм кирпатим носом вона чує,
як у небі млинці печуть. А як ходить, то неначе решетом горох
точить, такі викрутаси виробляє…
Карпо прикинув таке слівце, що батько перестав стругати і почав
прислухаться. Він глянув на синів через хворостяну стіну. Сини
стояли без діла й базікали, поспиравшись на заступи. Кайдаш
скочив з ослона й вибіг з стругом у руці з повітки. Старий
Омелько був дуже богомольний, ходив до церкви щонеділі не
тільки на службу, а навіть на вечерню, говів два рази на рік, гор-
нувся до духовенства, любив молитись і постить; він по-
неділкував і постив дванадцять п’ятниць на рік, перед декотрими
празниками. Того дня припадала п’ятниця перед паликопою, кот-
рого народ дуже поважає. Кайдаш не їв од самого ранку; він
вірив, що хто буде постить у ту п’ятницю, той не буде в воді по-
топати.
— А чого це ви поставали, та руки позгортали, та ще й верзете
бог зна що? — загомонів Кайдаш до синів. — Чи то можна в таку
п’ятницю паскудить язики? Ви знаєте, що хто сьогодні спостить
цілий день, той ніколи не потопатиме в воді і не вмре наглою
смертю.
— В Семигорах нема де і втопиться, бо в ставках старій жабі по
коліно,— сказав Карпо.
— Говори, дурню! Нема де втопиться. Як Бог дасть, то і в калюжі
втопишся,— сказав батько.
— Хіба з корчми йдучи…— сердито сказав Карпо і тим натякнув
батькові, що батько любить часто ходити до корчми.
— Ти, Карпе, ніколи не вдержиш язика! Все допікаєш мені
гіркими словами…
Кайдаш плюнув і знов пішов у повітку стругать вісь.
Хлопці трохи помовчали, але перегодя знов почали балакати
спершу тихо, а далі все голосніше, а потім зовсім голосно.
— Карпе! — тихо почав Лаврін, дуже охочий до гарних дівчат. —
Скажи-бо, кого ти будеш сватать?
— Ат! Одчепись од мене, — тихо промовив Карпо.
— Сватай Олену Головківну. Олена кругла, як цибулька, повно-
вида, як повний місяць; в неї щоки, мов яблука, зуби, як біла ріпа,
коса, як праник, сама дівка здорова, як тур: як іде, то під нею аж
земля стугонить.
— Гарна… мордою хоч пацюки бий; сама товста, як бодня, а шия,
хоч обіддя гни.
— Ну, то сватай Одарку Ходаківну: ця тоненька, як очеретина,
гнучка станом, як тополя; личко маленьке й тоненьке, мов шов-
кова нитка; губи маленькі, як рутяний лист. З маленького личка
хоч води напийся, а сама пишна, як у саду вишня, а тиха, неначе
вода в криниці.
Старий Кайдаш аж набік сплюнув, а Карпо промовив:
— Вже й знайшов красуню! Та в неї лице, як тріска, стан, наче
копистка, руки, як кочерги, сама, як дошка, а як іде, то аж кістки
торохтять.
— Але ж ти й вередливий! То сватай Хотину Корчаківну, — ска-
зав Лаврін і засміявся.
— Чи ти здурів? Хотина як вигляне в вікно, то на вікно три дні
собаки брешуть, а на виду в неї неначе чорт сім кіп гороху змоло-
тив.
— Ну, то бери Ганну.
— Авжеж! Оце взяв би той кадівб, що бублика з’їси, поки кругом
обійдеш, а як іде…
Карпо прикинув таке слівце, що богомольний Кайдаш плюнув і
знов вибіг з повітки.
Хлопці стояли один проти одного, поспиравшись на заступи.
— Господи! чи в вас Бога нема в серці, що ви в таку святу
п’ятницю паскудите язики? Чи вам не треба помирать, чи ви не
соромитесь святого сонечка на небі? Якого це бісового батька ви
стоїте, згорнувши руки, діла не робите, та тільки язиками чорт
зна що верзете! — крикнув Кайдаш і почав присікуватись до
синів та махать стругом перед самим Карповим носом. Старий
був нервний і сердитий, та ще більше сердився од того, що в його
од самого ранку й рісочки не було в роті.
— Тату! — сказав гордо Карпо. — Ви покинули майструвати, а
ми вам нічого не кажемо.
Старого неначе хто вщипнув. Він заговорив дрібно й сердито, на-
говорив синам сім мішків гречаної вовни, невважаючи на святу
п’ятницю, та й пішов у повітку. Сини почали знов розмовлять.
— Коли я буду вибирать собі дівчину, то візьму гарну, як
квіточка, червону, як калина в лузі, а тиху, як тихе літо,—сказав
веселий Лаврін.
— Мені аби була робоча та проворна, та щоб була трохи куслива,
як мухи в спасівку, — сказав Карпо.
— То бери Мотрю, Довбишеву старшу донку. Мотря й гарна, й
трохи бриклива, і в неї й серце з перцем, — сказав Лаврін.
Лаврінові слова запали Карпові в душу. Мотря не виходила в йо-
го з думки, неначе стояла тут на току недалечко од його, під зе-
леною яблунею, і дивилась на його своїми темними маленькими,
як терен, очима. Він неначе бачив, як пашіло її лице з рум’янцем
на всю щоку, як біліли її дрібні зуби між тонкими червоними гу-
бами. Карпо задумався, сперся на заступ і не зводив очей з того
місця під яблунею, де він ніби вглядів свою гарячу мрію в черво-
них кісниках на голові, в червоному намисті з дукачем.
— Карпе! Чого це ти витріщив очі на яблуню, наче корова на нові
ворота? — спитав Лаврін.
Карпо ніби не чув його слів та все дивився суворими очима на
зелене гілля. Хотів він прогнать з-перед очей ту мрію, а мрія все
стояла й манила його.
Сонце почало повертать на вечірній пруг. Кайдашиха вийшла з
хати і прикрила очі долонею. Вона була вже не молода, але й не
стара, висока, рівна, з довгастим лицем, з сірими очима, з тонки-
ми губами та блідим лицем. Маруся Кайдашиха замолоду довго
служила в дворі, у пана, куди її взяли дівкою. Вона вміла дуже
добре куховарить і ще й тепер її брали до панів та до попів за ку-
ховарку на весілля, на хрестини та на храми. Вона довго терлась
коло панів і набралась од їх трохи панства. До неї прилипла якась
облесливість в розмові й повага до панів. Вона любила цілувать
їх в руки, кланятись, підсолоджувала свою розмову з ними. По-
паді й небагаті пані частували її в покоях, садовили поруч з со-
бою на стільці як потрібну людину. Маруся пишала губи,
осміхалась, сипала облесливими словами, наче дрібним горохом.
До природної звичайності української селянки в неї пристало
щось уже дуже солодке, аж нудне. Але як тільки вона трохи сер-
дилась, з неї спадала та солодка луска, і вона лаялась і кричала на
ввесь рот. Маруся була сердита.
— А йдіть, діточки, полуднувать та й батька кличте! — крикнула
Кайдашиха тонким голосом.
Лаврін покинув заступа й пішов до хати. Карпо стояв, спершись
на заступ.
— Карпе! йди, серденько, полуднувать! Кидай роботу. Омельку,
кидай майструвать. Вже з півдня звернуло.
— Покинь мені полудень на столі: я зараз прийду, — обізвався
Кайдаш з повітки, не повертаючи голови.
Сини з матір’ю пішли в хату, а батько все сидів на ослоні та май-
стрував. Він не обідав тієї п’ятниці і не пішов полуднувати.
Сини пополуднували й пішли знов до роботи, а старий Кайдаш
все працював. Вже сонце низько спустилось над лісом, а він і не
думав полуднувать.
На дзвіниці вдарили в дзвін, і тонкий дзвінкий гук задрижав і
розлився по селі на всі долини. Він ударився об близьку гору,
вкриту лісом, одскочив і залунав коло дальшого шпиля, а там
далі розлився десь далеко понад густим лісом та все лунав слабко
та тихіше й замирав десь в тихих лісових западинах. Старий Кай-
даш кинув струга і перехрестився. Він надів свиту й шапку,
підперезався й пішов на гору до церкви.
— Омельку! Омельку! — гукнула Кайдашиха тонким голосом. —
Не забудь зайти з церкви до пана та візьми гроші за вози, бо зав-
тра треба йти в Богуслав на ярмарок. Адже ж завтра в Богуславі
ярмарок. Чи чуєш?
— Та чую, чую! — обізвався Кайдаш з-за двора й пішов на гору
до церкви.
— Та, будь ласка, не заходь до шинку. Проп’єш гроші, не мати-
меш з чим іти на ярмарок—знов крикнула Кайдашиха, виглядаю-
чи з сіней.
Кайдаш прийшов до церкви; церква була ще заперта. Він сів коло
дверей на кам’яних східцях і поклав шапку коло себе. На горах за
шпилями, вкритими лісом, пишно горів вечірній світ сонця. Всі
шпилі чорніли в тіні, а між ними в долини проривався світ пуч-
ками, заливав западини золотими пасмами, пронизував кожний
верх дерева і блищав крізь зелений лист, як через кришталь. Над
лісом розлився дивний спокій, а дзвін гув та дрижав над шпиля-
ми, тричі одбиваючи свій згук. Кайдаш сидів, мов дерев’яний, і на
його лиці розливався якийсь смуток та жаль. Сторож брязнув
ключами, одмикаючи важкий здоровий замок. Кайдаш кинувся,
аж затрусився.
Одчинили церкву. Прийшов священик з дяком і почав правити
вечерню. Паламар був у полі. Кайдаш пішов у вівтар служить за
паламаря, посвітив свічки перед образами й подав священикові
кадильницю…
Церква була зовсім порожня, тільки в бабниці стояли три баби в
намітках. Кайдаш молився, стоячи навколішки, не зводив ясних
очей з царських врат, а його широке бліде лице стало жовте, як
віск, жовте, як лице в ченця.
Вийшовши з церкви, Кайдаш пішов до пана за грішми. Він був
добрий стельмах, робив панам і селянам вози, борони, плуги та
рала і заробляв добрі гроші, але ніяк не міг вдержати їх у руках.
Гроші втікали до шинкаря. Панщина поклала на Кайдашеві свій
напечаток.
Забравши гроші, Кайдаш пішов додому, але при самій дорозі сто-
яв шинок. Кайдаш не їв цілий день. Голод затяг йому живіт.
«Треба випити хоч одну чарку горілки: одна чарка не гріх, бо вже
од голоду аж шкура болить»,— подумав Кайдаш і зайшов у ши-
нок.
В шинку було кілька чоловіків. За столом сидів його кум з лиси-
ною на всю голову. Кайдаш сів з ними за стіл і почав балакати,
випивши чарку горілки.
— Оце, куме, так натомився, аж спина болить,— промовив Кай-
даш. — Що ж ти таке важке робив? — спитав його кум.
— Та все лагоджу вози та підробляю осі. Ота мені каторжна гора
потрощила не одного воза! А вже скільки я осів поламав через ту
іродову гору, то й полічити не можна.
Дорога в село йшла коло самого Кайдашевого городу. Вона спус-
калась з крутого шпиля, як з печі. Вози з снопами часом котились
з гори і тягли вниз за собою й волів.
— То застав синів трохи розкопати шлях,— сказав кум.
— А хіба ж я один возитиму тудою снопи? Адже ж і ти возиш.
Чом би пак і тобі не розкопати,— сказав Кайдаш, випиваючи
другу чарку.
— Нема, бач, мені діла. Ніби я сиджу, згорнувши руки,—
обізвався чоловік,— а воно було б дуже добре розкопать возвіз,
та ще так трошки навскоси.
— Авжеж навскоси, щоб, бач, було не так круто: так, приміром,
од того чагаря та до мого тину,— сказав Кайдаш, ще й пальцем
махнув навскоси.
— Або хоч і так, приміром, навскоси од твого тину, де стоїть ста-
ра груша, та до чагарника,— сказав кум і махнув пальцем навско-
си на другий бік.— От і вози були б цілі.
— Так було б ще лучче… та ще якби взяти заступом поза тим су-
чим горбом попід самим тином,— сказав Кайдаш, випивши чарку
і запаливши люльку,—Та вже й посадило той горб, неначе оту
ґулю на твоїй лисині, куме! Вже той каторжний горб сидить мені
отут у печінках.
— Коли б ти знав, то я вже через його підірвався: мене вже пору-
ха взяла. Коли не їдь, то все підпирай воза спиною,— сказав
кум,— всю спину поколов ік бісовому батькові.
— Та, здається, куме, і ти сам котився з тієї гори з своєю Ганною,
вертаючись з хрестин? — обізвався з кутка чоловік.
— І як ті люди їздили з такої гори і не розкопали, одколи Семи-
гори стоять,— говорив Кайдаш, наливаючи чарку з кварти.
Вже сонце зайшло, вже стало надворі поночі, а Кайдаш усе пив у
шинку, доки не пропив половини грошей, і вже п’яний потягся
додому.
Кайдашиха з синами вже повечеряла. Вже в хаті полягали спати,
як батько застукав у двері.
— Жінко, одчиняй! — закричав Омелько й почав лупить з усієї
сили кулаком у двері.
— А де ж ти, волоцюго, волочився до цього часу? — крикнула
Кайдашиха з хати.— Не одчиню! Ночуй надворі, коли пропив
гроші. Про мене, лягай там під тином.
— Одчини, бо вікна поб’ю! — репетував Кайдаш і лупив у двері
ногою так, що поганенькі двері аж торохтіли.
— Як поб’єш, то й повставляєш. Одначе завтра в Богуславі ярма-
рок,— обізвалась з хати жінка.
Лаврін устав і одчинив батькові двері. Батько переступив поріг,
заточився, поминув хатні двері та й пішов лапать стіни в темних
сінях. Замість дверей він налапав драбину й звалив її, потрапив на
діжку з водою, скинув кружок і шубовснув у воду обома руками.
Кайдашиха наносила повнісіньку діжку води. Вода через верх
полилась додолу.
— Жінко! де ти у вражого сина діла двері? — кричав Кайдаш.—
Чи це я вліз у ставок? Покарала мене свята п’ятінка! Прийдеться
пропасти.
Кайдашеві здавалось, що він іде через вузеньку греблю попід
вербами і що він шубовснув з греблі у ставок.
— Хіба ж ти не бачиш, що ти в сінях,— сказала Кайдашиха.
— А може, це я згубив очі на греблі? Нічогісінько не бачу! Їй-
богу, нічогісінько! А може, кум повидирав мені баньки з лоба,—
говорив Кайдаш сам до себе,— оце лиха моя годинонька! Як же
оце я прийду додому без очей?
Кайдаш махнув рукою й зачепив горщик на полиці. Горщик по-
летів Кайдашеві на голову й гепнув об землю.
— Яка це іродова душа кидається горшками? Марусю! та не ки-
дайся-бо! При… присягаюсь, що вже більше не буду.
Кайдашиха схопилась з постелі, кинулася до печі й почала розду-
вати жар, притуливши до його суху тріску. Вогонь блиснув на
всю хату й полився через одчинені двері в сіни.
— О! кум вернув мені очі. Постривай же, лисий дідьку! Я тобі
завтра… я тобі оддячу!
І з тими словами Кайдаш вліз у хату. Лице його було жовте, як
віск. Рукава по лікті були мокрі, із їх текла патьоками вода. На
землі, з’явились смужки з водяних крапель, неначе разки намиста,
розкидані й поплутані на всі лади.
— Побила мене лиха година та нещаслива! — загомоніла Кайда-
шиха.— 3 чим же ти поїдеш завтра на ярмарок, коли пропив
гроші? Треба солі, треба горшків, треба смоли. Чим ти будеш ма-
зати вози? Настає возовиця. Та треба дечого накупить ік весіллю.
Адже ж думаєш женить сина.
— Брешеш! Я не пропив грошей. Осьдечки гроші, та тобі не
дам,— сказав Кайдаш, вдаривши рукою замість кишені по
припічку.— Дулю візьмеш, а не гроші.
— От тепер, тату, вже не будете в воді потопати та од наглої
смерті помирать,— обізвався з лави Карпо насмішкуватим голо-
сом.
— А ти чого обзиваєшся? Матері твоїй сторч та в борщ! Спи
отам, коли ліг, а то я тебе палицею зверху,— сказав Кайдаш, за-
точившись і впавши на лавку.
— І годі вже тобі! Ще мало того крику,— спиняла мати Карпа.
Кайдаш кинув свиту на лаву в куток, звалився, але не дістав го-
ловою до свити. Голова стукнула, неначе хто кинув на лаву гар-
буза. Він як упав, так і захріп на всю хату. Кайдашиха погасила
каганець, і в хаті все стихло і втихомирилось. Тільки собаки над-
ворі ще довго брехали, роздратовані криком та світлом у хаті в
таку пізню добу.
Всі поснули в хаті, тільки Карпо довго не спав і все неначе бачив
під зеленою яблунею свою мрію в червоних кісниках на голові та
в червоному намисті з дукачем.
ІIІ
Після другої пречистої Карпо повінчався з Мотрею. Чотири дні
грали музики, чотири дні пили й гуляли гості в Довбиша.
В четвер ранесенько, тільки що почало на світ благословиться,
Кайдашиха прокинулась і збудила невістку.
— Мотре! вставай, моя дитино, затопи в печі, та як будеш розк-
ладать дрова, то поклади на двох полінах переклад, та вибирай,
моє серденько, товстенький переклад, щоб дрова швидше роз-
горілись. А як приставиш окріп, то піди видій корову та оджени
вівці до череди.
Мотря прокинулась і через сон насилу розчовпала, що свекруха
вчить її розкладать дрова в печі, неначе її й того мати не навчила.
Мотря встала, розпалила в печі й приставила чавун з водою.
— Піди ж, моя доню, видій корівку. Я трохи ще полежу. Чогось я
нездужаю. Так у мене болять ноги! Ох-ох-ох! — застогнала на
печі Кайдашиха, укриваючись рядном.
В хаті ще всі спали. Мотря пішла, видоїла корову, процідила на
цідилок молоко й погнала до череди корову. Вертається вона в
хату, а свекруха спить на печі, аж хропе.
— Чи одігнала до череди? — спитала спросоння Кайдашиха,
прокинувшись.— Візьми ж, моє серце, начисть картоплі на борщ
та накриши буряків, а я ось зараз встану та покажу тобі, як борщ
накладать.
Мотря заходилась чистить картоплю, а Кайдашиха знов зо сну
охала на печі й встала тоді, як надворі зовсім розвиднілось. Вона
вмилась, стала перед образами й довго молилась, доки Мотря не
наклала в горщик картоплі, буряків та капусти. Свекруха хрести-
лась, а скоса все поглядала на невістчині руки. Розумна Мотря й
собі спідлоба поглядала на свекруху й постерегла той косий по-
гляд.
Кайдашиха помолилась Богу й почала знов навчати невістку, як
наливать борщ, як затовкувать, коли вкидати сало. Вона стояла
над душею в Мотрі, наче осавула, на панщині, а сама не бралась і
за холодну воду.
—Як приставиш до вогню борщ та кашу, то вимети хату та на-
кришиш сала на вишкварки до каші,— знов порядкувала Кайда-
шиха, згорнувши руки, а далі знов полізла на піч, заохала й знов
лягла одпочивать.
Мотрі стало легше, що свекрушині очі не слідкують за її руками.
«Але чом оце свекруха не береться до роботи?» — подумала во-
на.
Кайдашиха була зовсім здорова й дурила свою невістку. Вона бу-
ла рада, що взяла в свою хату добру робітницю, й почала залежу-
ватись. В печі зашкварчав горщик.
— Мотре! — крикнула вже не дуже солодким голосом свекруха з
печі.— чом-бо ти не глядиш страви? Адже ж як збіжить сало, то
борщ доведеться хоч собакам виллять.
Мотря замітала сіни. Вона кинула об землю віником і побігла до
печі.
—Якби я могла розірваться надвоє, то я б і сіни мела,і коло печі
стояла,— промовила Мотря неласкавим голосом.
В хату перегодя ввійшов Кайдаш з синами і звелів подавать обід.
Мотря подавала обід на стіл, а мати сиділа за столом, неначе в
гостях.
— Борщ зварила добре, а каша вийшла трохи рідка,— сказала
Кайдашиха й почала знов навчати Мотрю. Мотря тільки очі спус-
кала додолу.
По обіді Мотря почала мити горшки та миски. Вона взяла ніж і
почала вишкрібать вінця старого засаленого горшка. Горщик за-
вищав під ножем, наче цуценя.
— Не шкреби, дочко, ножем, бо в мене неначе хто в голові скро-
мадить,— сказала Кайдашиха.
— А як же його шкребти, щоб не було чуть!— не видержала
Мотря й підняла свій твердий голос.
— Не дуже дави ножем, моє серденько любе, то горщик не буде
скавучать, наче собака, що зав’язла в тину.
Мотря замовкла й кинула ніж на лаву. Ніж задзвенів. Свекруха
тільки скоса поглянула й трохи постерегла Мотрині норови.
По обіді Кайдашиха загадала невістці насіяти борошна, а потім
вчинить діжу, а сама знов полізла на піч спати, а виспавшись,
встала й пішла до сусіди в гості. Мотря задумалась, соваючи си-
том по сійцях, перекладених вподовж ночовок. Вона догадалась,
що її свекруха недобра і що під її солодкими словами ховається
гіркий полин. Але Мотря була не з таківських, щоб комусь поко-
рятись.
Другого дня Кайдашиха знов збудила рано невістку, а сама вкри-
лась з головою на печі й заохала. Мотря вже не йняла віри тому
оханню. Вона зварила обід, замісила діжу. Роботи було багато.
Невістка вешталась, наче муха в окропі, скрізь встигала, а свек-
руха, вставши з печі, тільки хату вимела, ще й сміття покинула
зараз за порогом. Мотря вже сердито поглядала на свекруху й на-
силу здержувала свого язика. Виплескала вона хліб, посаджала в
піч і подала на стіл обід. Борщ вийшов несмачний. Свекруха
тільки ложку вмочила й не їла борщу.
— Недобрий, дочко, сьогодні зварила борщ. Мабуть, і сьогодні
сало збігло,— сказала Кайдашиха.
— Бо ви, мамо, не дуже помагали мені варити, а в мене не десять
рук, а тільки дві,— одрізала Мотря. — Хто видав так говорить
матері! — сказала Кайдашиха навчаючим голосом.— Коли не
вмієш гаразд, то треба вчитись. І я не вміла, але пани вивчили
мене на економії.
— Я, хвалить Бога, панщини не робила й у панів не вчилась,—
знов одрубала Мотря.
Кайдашиха замовкла й прикусила язика. Вона догадалась, що
Мотря не змовчуватиме.
Настала субота. Роботи було ще більше. Кайдашиха тільки хату
замела та й сіла собі коло вікна старі орочки латать. Мотря
підмазала стіни, обмазала стіни, обмазала комин, грубу,припічок.
Кайдашиха прийшла до комина, заклала руки за спину, нахилила
голову до комина і роздивлялась, чи добре невістка помазала.
—Помаж, моя дитино, комин ще раз. Як мажеш, то не крути дуже
віхтем, а так, моє серденько, дрібненько та дрібненько перше
вподовж, а потім упоперек, отак, отак, отак! А то, бач, скрізь віхті
знать,— сказала Кайдашиха Мотря глянула на комин, а комин
був добре обмазаний і тільки де-не-де було знать віхоть.
— Матері, було, все вгодиш, а вам не потрапиш вгодить,—
несміливо обізвалась невістка.
— Я, серце, бувала в світах і знаю, як що робиться. Я, було, як
мажу панські покої, то неначе вималюю. А ти, серденько, як бу-
деш мене слухати та будеш пильнувать, то й собі навчишся,—
сказала Кайдашиха та й знов сіла коло вікна шити, ще й пісні за-
тягла.
— Чи ти, стара, здуріла на старість, чи що? — обізвався Кай-
даш.— Сьогодні субота, а вона пісні затягла.
Кайдашиха замовкла, їй було сором перед невісткою.
Минув тиждень. Кайдашиха перестала звати серденьком і вже
орудувала нею, наче наймичкою. Вона просто загадувала їй ро-
бити роботу, третього тижня вже почала на невістку кричать, а
далі й докоряти. Мотря насилу здержувала язика й тільки погля-
дала на свекруху сердитим оком.
Настала Пилипівка. Потяглися довгі, як море, ночі. Молодиці на
селі почали вставати вдосвіта прясти.
— Мотре! — кричала з печі Кайдашиха.— Вставай прясти. Чи ти
не чуєш? Вже треті півні проспівали, а ти спиш. Треба прясти на
полотно. Мотре! Чи ти спиш?
Мотря встала, засвітила світло, розпалила в челюстях тріски й
сіла коло печі прясти. Карпо й Лаврін повставали й стали коло
припічка ногами м’яти коноплі, а Кайдашиха вкрилась з головою
й знов заснула. Вже Мотря напряла півпочинка й почала при-
ставлять до печі обід, як Кайдашиха злізла з печі й сіла за гребінь.
Вже надворі стало світати. Мотря стала оджимать сорочки з
відмоки, а Кайдашиха навіть хати не вимела.
Діло ніби горіло в Мотриних руках. Вона оджимала плаття й ра-
зом поралась коло печі. Кайдашиха разів зо два одсунула горщик
од жару, вимішала кашу, а хати все-таки не замела. Мотрю взяла
злість. «Не буду замітать хати,— подумала вона,— ану, чи виме-
те свекруха».
Вже сіли за обід, а хата була незаметена.
— Чом це ти, Мотре, хати й досі не замела? — сказала Кайдаши-
ха.— Чи ти хочеш, щоб з нас люди сміялись?
Мотря натомилась коло роботи. Її взяла злість. Вона вилила з но-
човок у помийницю луг і так кинула ночовки на ослін, що вони
посковзнулись і полетіли на землю.
— Легеньку руку маєш! Легенько ставиш, невістко! — крикнула
Кайдашиха на Мотрю.—Одні ночви маємо, а ти й ті розбий.
— Як розіб’ю, то купите другі,— одрубала Мотря. Кайдашиха
побачила, що невістка сердиться на неї. Її саму взяла злість.
Настав вечір, а в хаті було сміття трохи не по кісточки. Кайдаши-
ха стала й собі оджимать сорочки, а хати не замела.
— Чому це в вас і досі хата неметена? — спитав Карпо,
увійшовши в хату.
— Бо твою жінку сьогодні перелоги напали,— сказала вже серди-
то Кайдашиха.
— Не знаю, кого напали перелоги,— ледве обізвалась Мотря й
так скрутила сорочку в руках, що вона чвакнула, ніби закричала,
а бризки хлюпнули Кайдашисі в очі.
— Якого це ти нечистого так ляпаєш? Ще мало сміття в хаті, то
нехай буде грязь,— крикнула Кайдашиха.— Чом ти своїй жінці
нічого не скажеш? — сказала Кайдашиха до Карпа.— Хіба ти не
бачиш, що вона мене не слухає та діла не робить.
— А це хіба ж не діло? Не в піжмурки ж граю,— крикнула й собі
Мотря.
— Чому ти, Мотре, і досі не замела хати? — промовив Карпо до
жінки.
— Не замела, бо гуляю од самої півночі. Ось вже й рук і ніг не
чую, так натанцювалась,— промовила Мотря.
— Та чого це ти кричиш, як на батька! — крикнула Кайдаши-
ха.— Мені вух не позакладало: чую.
— Я на батька не кричала ніколи, а в вас мусиш кричать, коли
робиш на всю сім’ю сама.
— А хіба ж ти робиш сама? — спитала Кайдашиха.
— А хто ж мені помагає, коли хата й досі не заметена,— крикну-
ла Мотря.
— Чого це ти, Мотре, кричиш на матір? Мати тебе не наводить на
злий розум, а на добрий,—обізвався Карпо.
— Мала розум, а в вас, мабуть, оце згубила,— сказала через зуби
Мотря. Вона оджимала так здорово, що аж намисто бряжчало і
дукачі коливались.
Мотря поскладала плаття на коромисло й пішла прати на ставок.
В хаті стало тихо. Кайдашиха взяла віник і вимела хату й сіни.
— Ти, Карпе, не потурай своїй жінці, а то вона мене не слухає,
ще й лає. Вона мене зовсім не має за матір. Що з того, що вона
робоча, коли хата три дні стоїть неметена?
— Не три дні-бо, а тільки один день,—сказав Карпо.
— Так, сину, так! Держи руку за жінкою, а матері не можна буде
далі в своїй хаті й слова промовити. Мотря молода, то нехай ро-
бить, а я вже стара, підтопталась. Мені можна й одпочити. А ти
жінці не потурай, бо вона й над тобою далі коверзуватиме.
Карпо узяв шапку та мерщій з хати. Йому було жаль жінки, жаль
і матері.
Поки Мотря прала сорочки, Кайдашиха затопила в печі й приста-
вила вечерю. Вже смерком прийшла Мотря з сорочками й склала
їх на лаві. По хаті пішов холод та вогкість. Свекруха поралась ко-
ло печі мовчки. Невістка достала з полиці хліб та сіль і сіла по-
луднувать. Вона кинула оком на діл: хата була заметена.
«Не буде моя невістка покірна та слухняна,— думала Кайдашиха,
стоячи коло печі,— не одпочину я на старість од роботи». І Кай-
дашиха важко зітхнула. Мотря зрозуміла те важке зітхання наче
докір собі.
Чоловіки посходились у хату й сіли за стіл. Мотря кинулась на-
сипать галушки в миску.
— Геть! — крикнула Кайдашиха.— Сама зумію насипать. Не ти
напартолила. Сідай та запихайся!
Мотря одійшла набік, згорнула руки й собі зітхнула.
— Чого це ви гризетесь? — обізвався старий Кайдаш.— Чи вже
не помиритесь коло однієї печі? Ти-бо Мотре, повинна таки по-
важати матір, бо мати старша в хаті,— почав навчать старий
батько,— треба ж комусь порядкувати в хаті та лад давати. Дасть
Бог, приставлю через сіни хату, тоді будеш собі господинею, але
в гурті все-таки лучче жити…
Всі вечеряли мовчки. Мотря стала коло мисника, мов укопана.
Вона не сіла вечерять.
— Годі тобі, дочко, гніватись,— знов почав батько,— сідай та
вечеряй, бо ти натомилась.
Мотря стояла коло мисника й з місця не рушила та все дивилась у
піч, де тлів жар у попелі, неначе хотіла розвеселить свої очі весе-
лим вогнем. Всі встали з-за стола, подякували Богові та Кайда-
шисі, а Мотря все стояла на одному місці, наче сирота в чужій
сім’ї. Карпо сів на лаві й насупив свої рудуваті брови. Між брова-
ми було знать дві зморшки, в котрих чорніла густа тінь.
В хаті стало тихо, як в вусі. Керосинова невеличка лампа без скла
блимала на столі. Старий Кайдаш, Кайдашиха й Лаврін стали пе-
ред образами й почали молиться Богу, а Карпо все сидів на лаві, а
Мотря все стояла коло мисника. Світло погасло. Карпо й Мотря
полягали спати, помолившись в темряві. Мотря чула, що на її
душу лягло щось важке, але ні одна сльоза не виступила на її
очах.
Другого дня вранці Мотря замітала сіни. Чує вона, Кайдашиха
говорить надворі з якоюсь жінкою та все за неї. Мотря виглянула
крадькома з сіней: Кайдашиха стояла, спершись на ворота, а про-
ти неї за ворітьми стояла її кума, голова проти голови, неначе во-
ни цілувались. Кайдашиха почала говорить тихо, але так тихо, що
було чуть на все подвір’я.
— От, мабуть, Довбиші надавали за Мотрею всякого добра,— го-
ворила кума,— ще й ти, кумо, забагатієш за невісткою.
— Де там, моє серденько! Я думала, що такі багатирі наженуть
мені повний двір волів та корів, а вони пригнали одну дурну
вівцю та ще й перше вовну обстригли. Щось моя невістка не од-
чиняє при мені своєї скрині; мабуть, тим, що порожня.
— Чи робоча ж твоя невістка? — спитала кума.— Чи тямить хоч
трохи в хазяйстві?
— Хліб їсти добре тямить,— сказала Кайдашиха.— Я думала, що
ті багатирі вміють добре спекти, зварить. Але мені довелось
всьому вчити невістку. Та то, моє серденько, моя невістка незу-
гарна тобі ні спекти, ні зварити, ні прясти, ні шити. Оце як сама
не догляну, то напартолить такого борщу, що й собаки не їдять;
як помаже комин, то всі віхті знать. А вже лаятись та мене не
слухати, мабуть, учив її сам Довбиш укупі з Довбишкою. Я скажу
слово, а вона десять. А вже що лінива, то й сказати не можна.
Вранці буджу, буджу, кричу, кричу, а вона вивернеться на полу,
здорова, як кобила, та тільки сопе…
— Од кобили чую! — крикнула Мотря, висунувши голову з
сіней.— Ще й однієї сорочки мені не справили, а судите на все
село.
Кайдашиха замовкла й не знала, де очі діти. Кума десь ділась, не-
наче крізь землю провалилась.
Мотря поралась в хаті й разу не глянула на свекруху. Вона виб-
рала сорочки з жлукта, пішла на ставок прать й прийшла додому
аж увечері.
— Постривай же, свекрухо! — говорила голосно Мотря сама до
себе, розвішуючи сорочки по тину.— Будеш ти в мене циганської
халяндри скакати, а не я в тебе.
На другий день вдосвіта Кайдашиха закричала з печі на Мотрю:
— Мотре! вставай вже прясти! Мотреї чи ти чуєш? Мотря проки-
нулась, але не обзивалась.
— Мотре! вже треті півні співали! Вставай та розкладай в печі
тріски.
— Ох-ох-ох! — застогнала Мотря достоту таким жалібним голо-