Іван Нечуй-Левицький. “Кайдашева сім’я”

сом, як стогнала Кайдашиха.— Так у мене болять крижі, що я і з
постелі не встану.
Кайдашиха впізнала Мотрину кумедію й розсердилась.
— Чого це ти дражнишся зо мною? Ти думаєш, що мене
піддуриш? Годі тобі брехні справлять. Вставай та в печі розтоп-
люй.
— Мамо! годі вам спати! Вставайте та в печі розтоплюйте!—
крикнула й собі Мотря з полу.—А я трошки покачаюсь!
— Оце довелось на старість терпіти таку напасть од своїх
дітей,— промовила Кайдашиха.— Карпе! штовхни під бік свою
жінку, нехай устає до роботи.
В хаті всі спали, аж хропли.
— Якби я була кобила, то я б давно встала. Нехай вам кобили
прядуть та варять.
Кайдашиха прикусила язика, але її розбирала злість.
— Чи ти здуріла сьогодні, чи наважилася мене з світу звести?
Омельку! — крикнула Кайдашиха на свого чоловіка.—Чи ти
чуєш, що витворяє твоя невістка?
Старий Кайдаш лежав на лаві догори лицем і важко дихав. Він
звечора таки добре випив у шинку й спав як убитий. Жіночий
крик, гострі жіночі голоси стривожили його, і він почав кричать
через сон диким, чудним голосом. Йому приснилось, ніби в хату
серед ночі вбігла коза з червоними очима, з вогнем у роті,
освітила огнем хату, вхопила в передні лапи кочергу й почала по-
ратись коло печі та все клацала до його червоними огняними зу-
бами. Він хотів підвести руку та перехреститься, але руки стали
неначе залізні. А коза все крутилась коло печі, а далі почала тан-
цювати, висолопивши язика на пів-аршина. Дивиться Кайдаш на
ту козу. З кози стала кобила з здоровою, як ночви, головою, з
страшними червоними очима, з огняним язиком. Кайдаш закри-
чав не своїм голосом. Сини повскакували з постелі й кинулись до
батька. Мотря й Кайдашиха перестали свариться і собі повстава-
ли. Карпо перекинув батька на бік, і він тільки тоді прокинувся й
опам’ятався.
— Тату! чого це ви так кричите? Мабуть, вам щось страшне при-
снилось?— питав батька Карпо.
Кайдаш підвівся, сів на лаві й довго протирав очі. Страшний сон
перелякав його. Він устав з лави, почав, молитись Богу перед об-
разами. Йому все здавалось, що його карає свята п’ятниця за те,
що він не додержував посту в п’ятниці й ввечері в шинку напи-
вався горілки.
Такий несподіваний випадок зав’язав рота свекрусі й невістці.
Вони обидві кинулись до роботи, але Мотря не вимітала хати та
все поглядала скоса на свекруху. Свекруха так само поглядала то
на віник, то на невістку, а далі витягла з скрині сорочку й сіла ко-
ло вікна шити. Мотря одімкнула свою скриню, витягла стару со-
рочку й собі сіла латать коло другого вікна.
Обід докипав у печі. Борщ, приставлений до жару, дув бульки й
клекотів вряди-годи, неначе хто в йому ляпав ложкою. Хата стоя-
ла неметена. Свекруха глянула на невістку спідлоба й промовила:
— Чого це ти, Мотре, сіла шити? Хіба ти не бачиш що в печі обід
недоварений, а хата стоїть і досі не метена?
— Та вже ж бачу, не повилазили,— обізвалася Мотря, затягуючи
нитку в вушко.
— Гляди лиш, щоб тобі й справді не повилазили. Сядеш собі ши-
ти по обіді, як упораєшся.
— Ох-ох! Так у мене чогось болить спина, так ниють руки,— по-
чала Мотря тонесеньким голосом, передражнюючи свекруху.
— Дражнись, дражнись! — сказала свекруха.— Кидай лишень
сорочку та вимітай хату, кажу тобі. Я хазяйка в хаті, а не ти. Роби
те, що тобі загадують.
— А я вам, мамо, не наймичка. Я й в своєї матері не була най-
мичкою. Коли пішлось на колотнечу, то нам треба робить діло
пополовині. Поганять і в мене стало б хисту, аби було кого.
— Не видумуй чорт зна чого. Як була я в панів, то робила за двох
таких, як ти: варила обід на дванадцять душ; а ти й на п’ять душ
не попнешся.
— Робили, бо над вами пан з нагайкою стояв.
— Коли хоч, то я й над тобою стану з нагайкою. Цить! А то як
візьму кочергу, то й зуби визбираєш,— крикнула Кайдашиха й
скочила з місця.
— Ви мені не рідна мати: не давали зубів, не маєте права й виби-
вать. В коцюби два кінці: один по мені, другий по вас.
— Карпе! чи ти чуєш, що твоя жінка витворяє? Чом ти їй нічого
не скажеш?
Карпо слухав всю ту розмову й не знав, що їм казать.
В хату ввійшов Кайдаш. Кайдашиха почала йому жалітись на
невістку.
— І хто нараяв нам брати невістку з тих багатирів? — крикнула
Кайдашиха.— Лучче було взяти циганку, ніж багачку з порожнь-
ою скринею.
— Я вашого сина не силувала мене брати; я до вас з хлібом з
сіллю не ходила, порогів ваших не оббивала. Ви самі до мене
прийшли,—сказала Мотря трохи тихішим голосом, ос-
терігаючись свекра.
Старий Кайдаш розсердився на невістку й почав на неї гримать.
— Мотре! коли ти наша, то слухай матері та роби діло. Не сьо-
годні ж до нас привезена. Наш хліб їси, нам і роби, а як ні, то ми
тебе й попросимо слухати.
— Хіба ж я дурно їм ваш хліб? Од ранку до вечора й рук не по-
кладаю…
— А ти хотіла згорнути руки та й сидіти? Чого це ти розходи-
лась? Та я тобі не подивлюся в зуби! — крикнув Кайдаш, і його
темні очі заблищали: він замахнувся на Мотрю рукою.
— Тату, в Мотрі є чоловік,— сказав понуро Карпо,— ви не дуже
на неї махайте кулаками. Кайдаш спахнув полум’ям.
— А ти чого оступаєшся за своєю жінкою? — крикнув він на
Карпа.— Коли хочеш, то я й тобі носа втру.
— Ба не втрете! Я вже не маленький,— одрубав Карпо.
Бліде батькове лице стало жовте, неначе віск. Він кинувся до
Карпа. Карпо встав з лави й став, неначе стовп.
— Що ви мені цвікаєте в вічі, неначе змовились. Хіба я не ваш
батько? Хіба мені не можна в своїй хаті порядок дати?
— Тату! не махайте на мене руками, бо й в мене руки є! — сказав
Карпо й собі зблід на виду. Його червоні губи побіліли, неначе
полотно.
— Як візьму налигача, то я вас обох так обчухраю, що ви будете
мені покорятись.
— Тату! оступіться, прошу вас,— сказав Карпо, блідий, неначе
смерть,— бо й я налигача знайду.
Кайдаш побачив, що Карпо не жартує. Він не мовчав батькові й
маленьким, а тепер по всьому було видно, що він говорив не на
вітер.
— Пху на тебе, сатано! — плюнув набік Кайдаш і хрьопнув две-
рима так, що з полиці полетіло горня й розбилось на шматочки.
— Так, сину, так! Добре говориш з батьком, ще й жінку свою
навчаєш! Ти візьми ремінні віжки та загнуздай її так, щоб вона й
не поворухнулась. Ну, взяла собі невісточку! Взяла собі в хату
біду!
Мотря сиділа коло вікна, червона, як жар, і плутала ниткою
вздовж і поперек, і по комірі, й по пазусі. Карпо вийшов з хати й
собі хрьопнув дверима так, що вікна задзвеніли. Кайдашиха й
Мотря зостались у хаті вдвох, сиділи коло вікон одна проти дру-
гої й ніби шили, не підводячи очей од шитва. В хаті стало тихо,
тільки борщ бризкав вряди-годи здоровими бульками, неначе
старий дід гарчав, а густа каша ніби стогнала в горшку,
підіймаючи затужавілий вершок угору. А зимне сонце глянуло
весело в вікно й заграло рожевим світом на білому комині, на
білій грубі й намалювало долі чотири шибки з чорними рамами, з
чудними малюнками простого прищуватого скла. Молодиці все
сиділи одна проти другої, все шили й понашивали од злості таких
безконечників, що потім прийшлось їм довго випорювать та роз-
плутувати. Вони шили, а скоса все поглядали на того капосного
віника, що стояв у кутку, під мисником.
В хату ввійшов Лаврін, узяв віник і почав мести діл. Од вікон до
самої печі простяглися ніби огняні стовпи, виткані з сонця та
дрібного пороху, котрий ворушивсь в ясному промінні, неначе
дрібнісінька мошка.
Чоловіки посходились в хату, Мотря стала насипать борщ. Чо-
ловіки посідали за стіл; сіла й Кайдашиха.
— Чи помирились? — спитав батько, обертаючись до молодиць.
Свекруха й невістка мовчали. Карпо сидів за столом і обідав
мовчки. Після того, як він оженився, він ніби виріс в своїх очах.
Кожний батьків докір здавався йому тепер вдвоє важчим. Його
думка літала коло якоїсь хати, в котрій він живе сам з своєю
жінкою, сам господарює без батька, без матері і ні од кого не чує
ніякого приказу та загаду.
Од того часу вже не було ладу між свекрухою та невісткою. Вони
поглядали одна на другу спідлоба. Мотря не дуже вважала на
Кайдашиху й Кайдаша, але для неї все здавалось, що в хаті чогось
тісно, неначе її душать стіни, душить стеля, душить піч.
Вже було недалеко до Різдва. Роботи було ще більше. Мотря ви-
мазала сіни, помила лави, мисник, полиці. Перед празниками за-
кололи кабана. Почався в хаті гармидер. Кайдашиха все гукала на
Мотрю, а Мотря ніколи не змовчувала свекрусі.
— Мамо! не кричіть на мене,— говорила Мотря, пораючись коло
ковбас.— Я й сама пороблю діло й без вас. Лучче лягайте на
ліжко та, про мене, беріть в руки бандуру, куріть люльку, як наша
пані економша.
Перед святками Мотря ждала, що Кайдашиха справить для неї
будлі-яку нову одежину. Кайдашиха одрізала для неї нову запас-
ку.
На третій день Різдва Мотря витягла з скрині нову спідницю,
привезену од батька. Спідниця була дуже гарна та рясна, зелена, з
червоними густими рожами. Вона повісила спідницю на сволоці,
на кілку. Кайдашиха тільки скоса поглядала на ту спідницю.
Мотря пішла в хижку, наділа спідницю й червону запаску,
ввійшла в хату та все походжала по хаті та розправляла широкі
фалди кругом себе, перед самим носом у свекрухи. Свекруха ніби
не дивилась на спідницю.
— Ото спідницю справив мені Карпо ік празнику! — сказала
Мотря й стала перед Кайдашихою, ще й обома руками розтягла
широку спідницю на обидва боки.
— Батькові своєму покажи, однак багатий! — сказала Кайдаши-
ха, не дивлячись на спідницю.
— Сьогодні піду до батька та й покажу, тільки не ту чорну запас-
ку, що ви справили мені ік празнику.
— Ой господи! Доведеться лаяться на Різдво до служби,—сказа-
ла Кайдашиха, — через тебе нема мені ні празника, ні неділі.
Хіба не чуєш? Он до церкви дзвонять!
У Великий піст Кайдашиха принесла од ткалі гарне тонке полот-
но й рушники. Вона сховала його в свою скриню, ще й замком
замкнула.
— Та не замикайте, мамо! Хоч і я рук до полотна докладала, та не
буду красти,— промовила Мотря: але їй дуже хотілось одкраяти
свою частку й сховать в свою скриню.
Настав Великий піст. Вже до Великодня було недалеко. Весна
була рання. На п’ятім тижні пішов на поле навіть удовин плуг.
Мотря почала вговорювать Карпа.
— Чи ти бачиш, як мене водить твоя мати. Моя мати квітчала ме-
не, як рожу, а твоя мати водить мене, неначе старчиху. Попроси
батька, щоб дав мені грошей на нову хустку та на спідницю. Куп-
лю собі ік Великодню нову одежу та хоч уберуся по-людській.
Карпові й самому хотілось прибрать свою жінку, як прибирається
квітка навесні. Він почав просити в батька грошей.
— А де я тобі наберу стільки грошей? — сказав батько.— Твоя
жінка не дівка: їй заміж не йти. Піде мати до Корсуня на ярмарок,
то й справить, що там буде треба.
Кайдашиха й справді поїхала на ярмарок. Мотря просилась і собі,
але свекруха її не взяла.
Ввечері Кайдашиха привезла Мотрі з ярмарку хустку й матерії на
спідницю. Мотря розгорнула хустку в руках. Хустка була чорна, з
маленькими квіточками.
— Мабуть, хочете мене в черниці постригти,— сказала Мотря й
кинула хустку на стіл. Вона глянула на матерію, набрану на
спідницю; матерія була убога, темненька, з червоними краплями.
Мотря навіть не розгорнула її та й одійшла од стола.
— Я знала, що тобі не вгоджу. Я не знаю, хто тобі й вгодить,—
сказала Кайдашиха, розсердившись,— де ж пак! зросла в такій
розкоші.
Мотря мовчала. А для неї, молодої, так хотілось зав’язать на
празник голову розкішною червоною хусткою. Вона тільки легко
зітхнула.
«Не моя воля волить в цій хаті»,—подумала вона. І для неї
схотілось волі та своєї хати.
ІV
Настало літо. Почались жнива, почалася в полі робота.
Сім’я літом мало сиділа в хаті, менше стало колотнечі. За гарячою
роботою в полі не було часу сваритись. Кайдаші вижали свій хліб
і стали заробляти у пана за сніп. Мотря жала дуже швидко й за-
робила з Карпом більше кіп, ніж Кайдаш з Кайдашихою.
Восени Мотря обродинилась. Кайдаш справив хрестини. Карпо
ще більше ніби виріс сам в своїх очах. Він тепер вважав себе за
правдивого хазяїна, у всьому рівного батькові. В йому десь узя-
лась повага до самого себе. Батько був дуже радий онукові й
обіцяв на хрестинах приставити для Карпа хату через сіни. Мала
дитина наче трохи помирила свекруху з невісткою. Кайдашиха
припадала коло свого унука, неначе коло своєї дитини, вчила
невістку, як дитину купать, як сповивати, й знов заговорила до
невістки солодким голосом. Мотря ненавиділа той облесливий
голос, але стала ласкавіша до свекрухи. Поки вона слабувала
після родива, Кайдашиха стала для неї в великій пригоді. Але не
так сталося, як дитина почала підростать. Кайдашиха тішилась
унуком, колихала його, гойдала, а Мотря мусила робити всю
важку роботу за себе й за свекруху.
Карпо й Мотря, заробивши літом собі хліба, вже знали, що вони
їдять свій хліб, а не батьківський. В стіжках стояло жито й пше-
ниця, до котрого вони приклали більше праці, ніж батько та мати.
В скрині в Кайдашихи лежало полотно, в котрому, може, третя
нитка була напрядена Кайдашихою. Карпові та Мотрі стало ще
важче дивитись батькові в руки. Лихо в хаті тільки затихло й
притаїлось, неначе гадина зимою. Весняне тепло кинули на ту
гадину перше молодиці. І гадина підвела голову, засичала на всю
Кайдашеву хату, на все подвір’я.
Після Покрови Кайдашиха витягла з скрині два сувої полотна:
один сувій давніший, товстого та недобре вибіленого полотна, а
другий —тонкого, гарного, напряденого вдвох з Мотрею. Кайда-
шиха покраяла товсте полотно на сорочки для старого Кайдаша,
для Карпа, Лавріна й Мотрі, а собі одрізала тонкого полотна на
три сорочки й зараз сховала сувій в скриню.
— А мені, мамо, не одріжете тонкого полотна, хоч на одну со-
рочку на празники? — спитала Мотря, насилу здержуючи голос.
— Мене товста сорочка ріже в тіло, а ти, Мотре, ще молода: носи
тим часом товсті сорочки,—сказала Кайдашиха.
— А ви думаєте, мене товста сорочка не ріже в тіло?
— Та бач, дочко, ти не ходиш до панів, а мене пани й попи про-
сять варити обід, кличуть до себе в покої вечерять, ще й у покоях
кладуть спати й подушки під боки стелять. Як же таки мені йти
між такі люди в товстій сорочці?
— Хоч мені й пани не стелять під боки пухових подушок, але ж і
я пряла на тонке полотно, може, більше од вас,— сказала Мотря.
— От і більше! Що лаялась, то й справді більше. Не звикай до
тонких сорочок, бo ще хто зна, як буде тобі на своєму ха-
зяйстві,— сказала Кайдашиха.
— Як уже там не буде, а гірше не буде, як у вас. Коли б хоч одну
тонку сорочку одкраяли на святки. Чи вже ж я в вас і того не за-
робила?
— Оце причепилась причепа! Про мене, бери все полотно та й
закутайся в його з головою. Так вже настирилась мені, що вже й
не знаю, як од тебе одчепиться,— сказала Кайдашиха.
Мотря одвернулась до вікна й вперше заплакала од того часу, як
переступила через свекрів поріг. Вона почутила, що свекруха
кривдить її в тому, до чого вона доклала багато праці своїх рук.
Вона втерла крадькома сльози рукавом.
Мотря взяла одкраяне для неї полотно і швиргонула його на лаву.
Довго лежало воно на лаві надувшись, неначе сердилось на
невістку. Мотря достала з скрині червоної та синьої заполочі і
вже надвечір сіла вишивати рукава квітками. Квітки виходили
здорові та лапаті, неначе вона вишивала їх на мішку або на рядні.
Мотря плюнула, покинула шити розкішний хміль і тільки поде-
куди поцяцькувала рукава пружками та маленькими зірками.
Пошила Мотря сорочку, випрала й наділа. Товсте полотно синіло,
неначе буз. Вона глянула в дзеркало, і для неї здалося, що в такій
сорочці в неї лице почорніло й брови стали не такі гарні.
«Була я в батька, було моє личко біленьке й брови чорненькі, а в
свекра личко моє змарніло й брови полиняли,— подумала Мотря,
роздивляючись на себе в дзеркалі.— Із’їсть свекруха, люта змія,
мій вік молоденький».
Свекруха пішла до шинку та напідпитку судила свою невістку на
все село, що вона нічим не догодить невістці; що справить, то все
для неї погане, та дешеве, та не до лиця.
Молоді молодиці все чисто переказували Мотрі, як її судить у
корчмі свекруха.
«Постривай же, свекрухо, не буду я більше для твоєї панської
шкури на тонке полотно прясти»,— подумала Мотря, і з того часу
вона стала прясти починки собі окремо та ховати в свою скриню.
— Навіщо ти, Мотре, ховаєш починки в свою скриню? — спитала
Кайдашиха.
— На те, що треба; не буду ж їх їсти,— одрубала Мотря.
— А може, й поїси: хто тебе знає,— сказала Кайдашиха.
— Не бійтесь, не понесу в шинок, не проп’ю і не буду напідпитку
судити, як ви мене судите.
— Що ж ти з ними думаєш робити? — спитала мати.
— Помотаю на мотовило, осную та вироблю собі тонкого полот-
на на сорочки. Може, й під мої боки хтось постеле подушки…
Кайдашиха догадалась, до чого воно йдеться, і трохи стурбува-
лась. Вона пряла ліниво, а Мотря дуже пильнувала коло гребеня.
Вона боялась, щоб Мотря часом не випряла всього прядива.
— То це ти думаєш збиратись на своє хазяйство моїм прядивом?
— спитала Кайдашиха.
— Прядиво таке ваше, як і моє. Хіба я не брала конопель, не мо-
чила, не била на бительні не терла на терниці, може, більш од
вас?
Кайдашиха замовкла. Для неї здалося, що невістка того не зро-
бить, а тільки метиться над нею за товсті сорочки.
Одначе одного дня по обіді Мотря витягла з своєї скрині десять
товстих починків, взяла мотовило й хотіла мотать. Кайдашиха
побачила, що то не жарти, і спахнула.
— Чи ти жартуєш, молодице, чи зо мною дражнишся? — спитала
в Мотрі свекруха.
— В мене нема жартів,— сказала Мотря, махаючи мотовилом,
котре гойдалось в її руках і черкалось об сволок.
Кайдашиха зобидилась.
— Дай сюди мотовило! Це не твоє, а моє. Принеси од свого бать-
ка та й мотай на йому, про мене, свої жили,— крикнула Кайда-
шиха й ухопила рукою мотовило.
— Ба не дам, бо й мені треба,— одказала Мотря, не випускаючи з
рук мотовила.
— Дай сюди, кажу тобі! — крикнула на всю хату Кайдашиха,
люта од злості.— Я сама зараз буду мотать.
— Ба не дам! В вас нема чого мотать, бо ви нічого не напряли,—
крикнула й собі на всю хату Мотря й ухопила мотовило обома
руками.
— Геть собі ік нечистій матерії. Дай мотовило, кажу тобі! — за-
репетувала Кайдашиха вже не своїм голосом і вхопила мотовило
обома руками, ще й потягла до себе.
— Ба не дам! Хіба будемо битись, чи що?—крикнула Мотря й
сіпнула до себе мотовило.
— Дай!
— Ба не дам!
— Дай, кажу тобі!
— Ба не дам!
Молодиці підняли страшний ґвалт. Чоловіки позбігались у хату.
Їм здалось, що молодиці б’ються. Серед хати стояли свекруха й
невістка й сіпали кожна до себе мотовило. Обидві були люті, в
обох очі блищали. Починок качався долі. Старий Кайдаш, Карпо
й Лаврін повитріщали на молодиць очі, не знаючи, од чого
скоїлась між ними така сварка. Свекруха й невістка так розлюту-
вались, що не примітили чоловіків.
— Дай сюди, бо як пхну, то й ноги задереш! — кричала Кайда-
шиха й сіпала до себе мотовило.
— Одчепіться, бо й я вмію пхатися,— кричала Мотря несамовито
й тягла до себе мотовило.
— Чи ви подуріли сьогодні, чи показились,— сказав Кайдаш,—
чи в хрещика граєтесь? Покиньте мотовило!
Молодиці його не слухали й тягались по хаті з мотовилом, нев-
важаючи на його слова.
— Та це вони, мабуть, в ворона граються,— обізвався
насмішкувато Лаврін.
— Це добра іграшка! Мотре! покинь мотовило, бо як ухоплю ко-
чергу, то поб’ю тобі руки.
Кайдаш ухопив кочергу й замірився на молодиць; вони його ніби
й не бачили й все репетували та лаялись. Старий Кайдаш постив,
бо тоді була п’ятниця. Він був голодний та сердитий. Жіночий
крик дратував його.
— Покиньте мотовило, бо так і впечу обох по спині кочергою! —
крикнув він на всю хату.
Молодиці стояли бліді, як смерть, і од злості ледве дихали. Вони
вже не мали сили самі покинути те мотовило. Кайдаш кинув з
усієї сили об землю кочергою, вихопив з їх рук мотовило й по-
трощив його на цурпалочки. Свекруха й невістка розійшлись
набік.
— Чого ви лаєтесь? Чого ви сваритесь? — почав Кайдаш.— Гос-
поди! сьогодні свята п’ятниця, а вони тобі, неначе на злість,
тільки до гріха доводять. Нащо тобі, Мотре, те мотовило?
— Буду свої починки мотать. Одначе в вас доброї сорочки не за-
служиш,— сказала Мотря.
— Вона хоче прясти собі на полотно нарізно од нас,— сказала
Кайдашиха, ледве дишучи.
— Нащо тобі прясти нарізно? Чи тобі хто полотна не дає, чи що?
— спитав Кайдаш у Мотрі.
— Хочу прясти, бо маю право,— сказала Мотря.
— Ставте, тату, мерщій хату через сіни,— обізвався Карпо.
— Ти б лучче свою жінку трохи приборкав, щоб не так високо
літала,— сказав батько.
— Хіба моя жінка курка, щоб я їй крила обборкав,— сказав Кар-
по.
— Карпе! не дратуй мене, коли хочеш, щоб і в тебе була ціла чу-
прина.
— Далеко вам до моєї чуприни! — обізвався Карпо.
— Ти думаєш, що в мене руки не доросли до твоєї чуприни? —
крикнув батько.
— Мабуть, уже переросли… Мати кривдить жінку, а ви мене,—
сказав Карпо.
— Хто ж тебе зобижає? Хіба я тобі їсти не даю? — крикнув бать-
ко.
— А хіба ж ви дали мені коли хоч копійку в руки? Я роблю, а ви
гроші в свою скриню ховаєте.
— Нащо тобі гроші? Хіба хочеш їх пропить? — сказав батько
— А хоч би й пропить. Яке вам до того діло?— сказав Карпо.
— То ти мене будеш на сгарість вчити! — кричав старий Кайдаш,
блідий, як смерть, та все приступав до Карпа.
— Тату, не лізьте! Я роблю й маю право на своє добро. Одрізніть
нас.
— То ти через свою дурну жінку будеш мені цвікати таке в вічі!
Чого ти, бісова дочко, гризешся з матір’ю? — крикнув старий
Кайдаш, махаючи поламаним мотовилом.—Чи ти хочеш бути
найстаршою в хаті, чи що? Чи ти хочеш, щоб мати була тобі за
наймичку? Я тобі полічу ребра оцим мотовилом.
Кайдаш махнув на Мотрю мотовилом і зачепив її по руці.
Між батьком і Мотрею став Карпо, неначе з землі виріс.
— Тату! не бийте Мотрі! — крикнув він несамовито.— Яке право
ви маєте бити мою жінку?
— А чом же вона не слухає матері та тільки збиває бучу в моїй
хаті?
— Ба не Мотря винна, а мати. Мати всю важку роботу скидає на
Мотрю, а сама тільки походеньки та посиденьки справляє.
— То це ти таке говориш за свою матір? — крикнув Кайдаш.
— То це ти мені колеш очі через свою жінку?— крикнула Кай-
дашиха, приступаючи до Карпа з другого боку.— От чого я
діждалась на старість од своїх дітей!
— Як ти смієш таке говорити на свою матір? — суворо крикнув
Кайдаш і приступив на ступінь ближче до Карпа.
— Тату! не наближайтесь,— говорив спокійно, але понуро Карпо,
стоячи стовпом на одному місці.
— Через твою жінку, через оте ледащо та я буду на старість таке
лихо терпіти!— крикнула, аж завищала Кайдашиха і вдарила ку-
лаком об кулак під самим носом у Карпа.
Карпо навіть не одхилив голови й не кліпнув очима. Він тільки
витріщив їх ще більше, так що вони стали зовсім круглі.
— Я поб’ю на тобі оце мотовило на трісочки, як ти не впиниш
своєї жінки! — крикнув Кайдаш, приступивши до Карпа ще
ближче.
Карпо не оступився й не одхилився і тільки зблід та понуро по-
глядав на батька.
— Тату! оступіться! Не вводьте мене в гріх,— сказав Карпо.
Кайдаш з Кайдашихою то приступали до Карпа, то оступались, як
хвилі б’ють у скелистий берег та знов одходять од його. Карпо
стояв, неначе скеля. Дуже дражливий старий Кайдаш розходився,
кинувся на Карпа з кулаками й штовхнув його рукою в груди.
Карпо зблід, як смерть, а тонкі губи, міцно стулені, стали зовсім
білі, неначе полотно.
— Тату! не бийтесь! — ледве промовив Кардо. Кайдаш, блідий, з
темними блискучими очима, знову кинувся на Карпа.
— Тату! візьміть лучче сокиру та за одним разом зарубайте ме-
не,— промовив Карпо, ледве дишучи; він почутив, що вся кров
налилась в його голову, заливала йому вуха, очі; він почув, що в
його вухах задзвеніло й зашуміло, й зашелестіло, а в очах все в
хаті почало крутиться.
— Не лізь, бо задушу, іродова душе! — крикнув Карпо та й ки-
нувся, неначе звір, на батька й штовхнув його обома кулаками в
груди.
Старий Кайдаш, як стояв, так і впав навзнак, аж ноги задер. По-
ламані шматки мотовила випали з його рук і вдарились об грубу.
Кайдашиха, Мотря й Лаврін крикнули в один голос. Лаврін з
матір’ю кинувся оборонять старого батька й заступив його собою.
Карпо оступився на два ступені до стола і знов став непорушне,
неначе скеля, білий як крейда. Його темні очі погасли й ніби по-
меркли, а волосся на голові настовбурчилось і стирчало, неначе в
їжака. Мотря злякалась, що за її мотовило син побив батька.
Лаврін з матір’ю підвели батька й посадили на лаві. Кайдаш не
говорив ні слова й тільки стогнав. Він не стільки забився об діл,
як стривожився. Неповага од сина й сором перед своїми дітьми, і
гнів, і злість — все злилось докупи в його душі, запекло його в
грудях так, що йому здавалося, ніби Карпо вбив його на смерть.
— Нема в тебе Бога в серці! Недурно ж ти до церкви не ходиш,—
через силу вимовив Кайдаш та все стогнав.
Кайдашиха почала голосно плакати. У Лавріна брови насупились.
Він був ладен кинутись на Карпа й обірвать йому волосся на го-
лові. Одна Мотря спокійно сіла на лаві, згорнула руки й дивилась
то на піч, то під піч.
В Карпа кров почала одходити од очей. Вже перед ним перестав
крутиться світ. Він узяв шапку й вийшов з хати.
— Це все через тебе, невісточко! — промовила Кайдашиха й вда-
рила до Мотрі кулаком об кулак.
— Може, через мене, а може, й через вас,— спокійненько промо-
вила Мотря, дивлячись під піч.
— Цур вам, пек вам! Поставлю вам хату через сіни та, про мене,
там хоч голови собі поскручуйте! — сказав Кайдаш.
— Та перше зробіть мені й матері двоє мотовил,— спокійненько
промовила Мотря.
— Бодай тобі добра не було з твоїм мотовилом. Через твоє мото-
вило син побив батька. Ой світе мій! Не дадуть діти своєю смер-
тю вмерти,— бідкалась Кайдашиха.— Хоч зараз вибирайся до
сусід з своєї хати.
Сумний зимній вечір заглянув через вікна в хату. Густі діди стали
по кутках і навели, як бліда та сумна смерть, покій на роздражне-
ну, розгнівану сім’ю. Молодиці замовкли та тільки важко зітхали.
На лаві сидів старий Кайдаш, сидів мовчки й собі важко зітхав,
підперши голову долонею й спершись ліктем на коліно. На його
широкому блідому лобі, на його спущених віках лежала глибока,
важка туга, лежав сором, перемішаний з жалем. Він не їв цілий
день. Його тягло за живіт. Він накинув на себе свиту, надів шапку
та й пішов до шинку поминати святу п’ятницю та запивати сором.
Карпо вийшов з хати в одній сорочці. Він пішов і став за
повіткою під грушею. Свіжий перший сніг укрив гори й долини
ніби тонким дорогим полотном. Усе небо було вкрите густими
хмарами, неначе молочним туманом. Карпо дивився на голі білі
гори, що зовсім зливалися з білим небом в вечірній імлі так, що
не можна було розібрати, де кінчались гори, де починалось небо.
Він дивився на чорний довгий рядок гір, котрі чорніли од густого
дубового лісу, неначе обкутані чорним сукном, і він нічого того
не бачив. Уся його душа десь заховалась глибоко сама в собі; він
ніби здерев’янів од тієї страшної події, котру недавно вчинив.
М’який перший холод ніби протрезвив Карпа. З його голови по-
чав виходити якийсь чад, і він потроху почав примічать хати, го-
ри, ліс; він примітив, як батько вийшов з двора, пішов шляхом
поза ставком на греблю, увійшов у шинок, як в шинку в вікні за-
блищав вогонь. Він примітив купку чоловіків, котра чорніла й
ворушилась коло шинку на білому снігу. І все те він бачив, нена-
че десь у воді, одкинуте зверху од високого берега, або десь на
дні неглибокої прозорої річки.
Холод почав проймати Карпа. Він почутив, що його тіло трусить-
ся од голови до самих пальців на ногах, що в його голова горить
ніби вогнем. Він повернувся на місці й зачепив головою гілку
груші, вкриту снігом. Сніг, неначе пух, посипався на його голову,
на плечі, на голу шию, за пазуху. Тоді тільки він опам’ятувався,
набрав у руки снігу, приклав до голови й тихою ходою пішов у
хату.
В хаті було тихо й сумно; ніхто не говорив ні слова, тільки вогонь
палав та тріщав у печі й здавався однією живою веселою істотою
в мертвій хаті. Вже в хаті і світло погасло, а Кайдаш сидів у шин-
ку, пив з кумом горілку й там заночував.
На другий день перед обідом Кайдаш увійшов у хату й уніс двоє
нових мотовил.
— Нате вам двоє мотовил та, про мене, очі повиколюйте собі,—
сказав Кайдаш, кидаючи мотовила на лаву.
Мотря весело глянула на мотовила, зараз по обіді витягла з своєї
скрині починки й почала мотать. Нове мотовило аж гуло в її ру-
ках і вряди-годи черкалось об сволок, об стелю. [Ні один цар не
махав з такою втіхою скипетром, як Мотря своїм мотовилом.]
Вона почула в собі дух господині, самостійної господині. Свек-
руху брала злість. Для неї невістчине мотовило гуло, неначе кус-
ливі джмелі кругом її голови.
«Пропадуть мої конопельки! Похоплива невісточка попряде їх
собі на полотно, поперед мене»,— подумала Кайдашиха.
А невістка мотала починки, полічила чисниці та пасма, скинула
півмоток з мотовила й сховала в свою скриню.
— Ховай, невісточко, в свою скриню, що запірвеш. Швидко схо-
ваєш все наше добро, ще й нас убгаєш у свою скриню,— промо-
вила свекруха.
— Не бійтесь! Такого добра не сховаю, а якби вас знайшла у
своїй скрині, то ще б і надвір викинула,— сказала невістка.
Другого дня Мотря позбирала свої й Карпові сорочки й намочила
в лузі.
— Чом же ти не забрала та не помочила всіх сорочок? — спитала
мати.
— Тим, що вас усіх більше обпирати не буду. Періть собі самі;
адже ж маєте руки.
— Нащо ж той захід на два рази? Хіба ще мало гармидеру в хаті?
Нащо ти наляпуєш зайвий раз у хаті? — сказала Кайдашиха.
Мотря не слухала матері. Вона пооджимала свої сорочки, другого
дня одзолила, попрала й покачала. Кайдашиха мусила заходжува-
тись сама коло своїх сорочок. Вона вже й не говорила за те чо-
ловікові, тим що боялась колотнечі. Вона думала, що все те якось
перетреться, перемнеться та й так минеться. Але воно таки не
минулось.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Серпень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031  

Підписка

  • Цікаве