Раз Мотря спекла хліб. Хліб не вдався. Вона подала його на стіл
до борщу; хліб вийшов липкий, з закальцем на два пальці. На
біду, й борщ вийшов недобрий.
— Недобрий борщ,— сказав Лаврін.
— Але й хліб спекла, хоч коники ліпи — сказала сердито Кайда-
шиха.
— Аж у горлі давить, — обізвався й собі старий Кайдаш.
Як на лихо, Лаврін, жартуючи, взяв та зліпив з м’якушки коника,
поставив його на столі, ще й хвоста задер йому вгору.
Мотря зирнула на коника та й скипіла, неначе хто линув на неї
окропом. Вона лучче витерпіла б лайку ніж смішки.
— Лаяли, били, а це вже знущаються надо мною! — крикнула
Мотря й кинула об стіл ложкою.
— Чого ж ти кидаєш ложкою нам усім у вічі? Честі не знаєш, чи
що?— сказав старий Кайдаш.
— Коли хочеш сердитись, то сердься, а не кидай на святий хліб
ложкою,— обізвався вперше сердито на свою жінку Карпо.— По-
забризкувала стравою усім очі. Щось ти справді вже дуже
розібралась.
— То варіть та печіть собі самі. Я нічим вам не вгоджу,— сказала
Мотря, одійшовши до печі.
— Якби ти була наймичка, то ти б собі одійшла од нас, а ми пек-
ли б та варили самі собі,— сказав Кайдаш.
«Будете ви й так самі пекти й варити»,—подумала Мотря й заду-
мала на другий день варити обід тільки для себе та для Карпа.
Другого дня Мотря встала дуже рано, сіла собі прясти, потім за-
топила в печі, знайшла два невеличкі горщечки й приставила в
одному борщ, а в другому кашу; якраз стільки, скільки треба було
на дві душі. Вона задумала й вечеряти з Карпом окремо.
Кайдашиха спала собі гарненько на печі та викачувалась. Полум’я
тріщало в печі, окріп булькотів, а вона потягалась на печі в теплій
постелі, думаючи, що невістка варить обід на всіх. Вже стало
розвиднятись, Кайдашиха злізла з печі, глянула в піч і вгляділа
двоє маленьких горнят.
— Що це ти, Мотре, вариш в тих горнятах? — спитала вона.
— Борщ та кашу,— одказала Мотря.
— Нащо ж ти приставила страву в таких маленьких горнятках?
Сьогодні ж не п’ятниця: і батько буде обідати.
— Буде обідати, як ви наварите, бо я на вас усіх не буду більше
варити. Я вам нічим не догоджу. Варіть самі собі, одначе ви вчи-
лись у панів.
Надворі вже світало. Сім’я обідала рано, а Кайдашисі прийшлось
тільки що заходжуватись коло сирих буряків та коло капусти.
— Ой господи милосердний! Мабуть, ти наважилась звести мене
з світу! — крикнула Кайдашиха.— Що це ти витворяєш?
— Те, що бачите.
— Приставляй у більшому горшку борщ!
— Навіщо? Мій борщ уже докипає,— сказала Мотря спокійно,
але насмішкувато.
Кайдашисі довелось самій приставлять другий борщ та другу ка-
шу.
Зійшло сонце. Мотря покликала Карпа обідати і поставила на стіл
борщ. Сам Карпо здивувався.
— Що це ти, Мотре, вигадуєш? Ти хочеш знов розсердить бать-
ка? — сказав Карпо.
— Сідай та їж! Розносився з батьком. Батькові наварить борщу
мати, а я більше не буду варити на всіх.
Карпо не знав, чи сідати за стіл, чи ні.
Кайдашиха наробила крику на всю хату, на все подвір’я. В хату
вбіг Кайдаш, а за ним Лаврін.
— Подивись, що твоя невісточка витворяє! — крикнула Кайда-
шиха, вихопивши з печі мале горня з кашею.
Старий Кайдаш витріщив очі на горня й не знав, до чого воно
йдеться.
— Глянь! Що це таке! — сказала Кайдашиха, тикаючи під самий
ніс Кайдашеві горня з кашею.
— Каша. Що ж воно, як не каша,— сказав Кайдаш. Він не догля-
дався, в якому там горшку зварили кашу.
— Подивись лишень, в якому горшку приставила твоя невісточка
оцю кашу,— сказала Кайдашиха.
— В щербатому б то, чи що,— сказав Кайдаш.
— В щербатому… А чи стане цієї каші на всіх? — спитала Кай-
дашиха, сердита, що Кайдаш не розуміє діла.
— Чорт вашого батька знає, в якому там горшку ви приставляєте
кашу. Бийтеся собі удвох, а мене не зачіпайте,— сказав Кайдаш,
сердитий на жінок.
— Та це твоя невісточка зварила обід тільки для себе та для Кар-
па. Вона хоче обідать окремо,— сказала Кайдашиха.
— Та нехай, про мене, обідає й сама, ще й розпережеться,— ска-
зав Кайдаш.— Нехай, про мене, з’їсть оцю кашу з горшком…
Старий Кайдаш пам’ятав мотовило. В його й досі щеміла спина.
— Я вже не знаю, що це далі буде. Візьму та й піду в комірники.
Чом ти, Омельку, нічого не скажеш отій сатані?
Омелько боявся, щоб не довелось через ту кашу вдруге задерти
ноги догори, і мовчав.
— Коли ти нічого не скажеш, то я сама викидаю отой обід сви-
ням,— сказала Кайдашиха й швиргонула горщик з кашею в по-
мийницю. Горщик гепнув у шаплик. Помиї бризнули на стіну й
облили її потьоками до самої полиці.
Мотря аж зверетенилась.
— Коли ви викидаєте мою страву в помийницю, то я не буду їсти
вашого хліба. Ваш хліб давить мене отут у горлі, як важкий
камінь. Нате вам і цей борщ, що я наварила, та, про мене, оддайте
його собакам.
Люта Мотря вхопила з столу миску з борщем й кинула її під ноги
свекрусі. Миска розлетілась на черепки: картопля покотилась аж
під припічок.
— Пху на вас! — плюнув старий Кайдаш на розлитий борщ і
пішов у повіїтку робити воза.
— Пху! — плюнув і собі Карпо та й вийшов з хати.
Лаврін присів і жартівливо плюнув на самісіньку копичку буряків
та квасолі та й собі пішов з хати.
В хаті зостались самі молодиці. Кайдашиха стояла коло печі над
розбитою мискою, мов кам’яна. Мотря стояла коло стола, як
стовп, і дивилась на широкі потьоки на стіні коло помийниці.
В хаті було тихо, тільки в печі на жару шкварчала ринка з виш-
кварками так сердито та голосно, неначе кричало десять бабів ра-
зом, вхопившись за коси. Сало шипіло, як змія, булькотало,
кувікало, як свиня в тину, ґеґотало, як гуска, гавкало, як собака,
пищало, скреготало, а далі ніби завило: ґвалт, ґвалт, ґвалт! Ринка,
вся промочена салом, зайнялась. Сало загуло й підняло здоровий
огняний язик, лизнуло челюсті і загуло вітром в комині.
Кайдашиха обернулась, глянула на огняне море в челюстях, ви-
хопила з печі ринку і накрила її ганчіркою. Ринка погасла, а по
хаті пішов такий чад, такий смердючий дим, що Кайдашиха за-
кашляла. Погасивши ринку, вона крикнула на Мотрю:
— Візьми ж віник та підмети, коли насмітила своїм борщем серед
хати, або, про мене, сховай оте добро в свою скриню.
Мотря взяла віник, згорнула черепки, буряки та картоплю до по-
мийниці й укинула в помийницю.
— Зварила обід для свиней; хто вже хто, а свині тобі сьогодні по-
дякують за хліб, за сіль,— сказала Кайдашиха.
Мотря мовчала, тільки зуби зціпила. Вона вхопила кожух, наки-
нула на себе та й побігла до своєї матері.
—Дайте, мамо, пообідать,— сказала вона Довбишці.
—А чом же ти не пообідала вдома? — спитала мати.
— В мене свекруха люта змія: ходить по хаті, полум’ям на мене
дише, а з носа гонить дим кужелем. На словах, як на цимбалах
грає, а де ступить, то під нею лід мерзне; а як гляне, то од її очей
молоко кисне.
— Кажи, дочко, свекрові, щоб вас одрізнив, а то ви колись з свек-
рухою спалите хату,— сказала Довбишка, насипаючи в миску
борщу.
Колотнеча в Кайдашевій хаті не переставала. Кайдашиха не гово-
рила з Мотрею по три дні, хоч Мотря вже не сміла варити собі
обід окремо. Стара Кайдашиха дуже любила свого унука, колиха-
ла його, цілувала, пестила. Мотря не давала їй дитини й одганяла
її од колиски.— Тільки вночі, тоді як Мотря спала міцним сном,
Кайдашиха вставала до дитини, забавляла, як вона плакала, та
годувала її молоком.
Кайдаш побачив, що справді треба одрізнити дітей. Він боявся
Карпа. Карпо, побивши батька, забув про те і нітрішки не жалку-
вав, неначе він побив якого-небудь парубка в шинку.
В Кайдаша в повітці лежало чимало деревні. Кайдаш прикупив
трохи колодок, щоб поставить Карпові хату через сіни. Тільки
почалася надворі весна, він закопав слупи. Мотря посіяла на тому
місці пшеницю. Пшениця зійшла, то був знак, що місце для хати
було чисте.
Кайдаш з Карпом закидав стіни, вшив покрівлю, а Мотря вальку-
вала стіни. Стара Кайдашиха не поклала своїми руками ні одного
валька глини.
Настало літо. Хату освятили. Карпо й Мотря перейшли у свою
хату. Мотря вимазала чисто хату й тільки половину сіней, неначе
мотузком одміряла. Вона мазала сіни та все голосно співала:
Коли б мені Господь поміг
Свекрухи діждати!
Заставила б стару суку
Халяндри скакати.
Скачи, скачи,стара суко,
Хоч на одній ніжці,
А щоб знала, як годити
Молодій невістці.
А у батька свого горе—
В свекра погуляти!
А у свекра гірше пекла:
Світа не видати.
Мотря співала на злість свекрусі голосно на всі сіни. Двері були
одчинені. Кайдашиха зачинила двері з притиском, а Мотря ще
голосніше гукала:
Заставила б стару суку
Халяндри скакати.
Карпо з Лавріном перенесли Мотрину скриню в нову хату.
Мотря сіла на скрині й промовила:
— Тепер я зовсім панії
[Вона гордо сиділа на своїй скрині, як цар на престолі.]
— Як же, Карпе, тепер буде в нас з хазяйством? Чи тільки Мотря
одділить свої горшки, чи й ти думаєш одділятися з худобою та з
полем?
— Лучче, тату, зовсім одрізниться з худобою і полем,— сказав
Карпо.
— Гляди, щоб навпісля не жалкував. Ми робили в гурті однією
худобою, а ти знаєш, що в гурті каша їсться, а гуща дітей не роз-
гонить.
— І вже, тату, нас гуща давно розігнала! Як уже буде, так і буде.
Одрізніть мене з худобою і з полем. Буду плакати на себе, а не на
вас.
— То ти і свій тік закладеш? У нас ґрунт такий тісний.
— Та вже де-небудь притулюся, хоч у куточку,— сказав Карпо.
І батько мусив одділить синові хазяйство: дав йому пару волів,
воза, борону і мусив виділить частку поля.
Мотря з того часу у своїй хаті ніби на світ народилась. В свекру-
шину хату вона ніколи й не заглядала.
V
Раз перед зеленими святками Кайдаш послав Лавріна до млина.
Лаврін запріг воли. Батько виніс з комори два мішки жита й по-
клав на віз. Мати дала Лаврінові торбину з харчю.
—Їдь же, сину, до млина, та не гайся. Тепер в млині не завізно:
млива там небагато. До вечора змелеш і додому вернешся.
Син рушив з двора, виїхав з села й поїхав понад Россю. Дорога
йшла з гори та на гору, з гори та на гору, над самою Россю. Млин
був під самим Богуславом. Лаврін звернув на малий шлях в гли-
боку долину і виїхав до річки.
Молодий парубок сидів на возі і навіть не поганяв волів. Він за-
дивився на річку, на зелені верби понад водою. Веселе сонце гра-
ло маревом над вербами, над водою, над камінням. Воли ліниво
сунулись по дорозі. Лаврін дивився на річку і співав пісні.
За Россю під високою скелею блищав на сонці новий гарний
панський млин, увесь обтесаний, обмальований, як цяцька, з
покрівлею з дощок, з двома вікнами, з білими стовпами, навіть з
ґанком. Четверо коліс неначе залюбки та заіграшки крутились на
ясному сонці й сипали бризками на всі боки. Вода гула на пото-
ках, шуміла білою піною нижче од коліс, бризкала ніби туманом,
в котрому неначе грали в хрещика маленькі веселки.
Лаврін приїхав до млина, позносив з воза мішки, заїхав під верби,
розпріг воли, поклав їм сіна, а сам ліг спати. Виспавшись добре в
холодку, він скупався в Росі, пополуднував і пішов у млин.
Мірошник уже насипав борошном його мішки.
Надворі починало вечоріти. Лаврін виніс на віз мішки і почав за-
прягати воли.
Не встиг він закласти заноза в ярмо і ненароком кинув очима за
Рось: за Россю, коло скелі на долині, вкритій зеленим житом,
червоніла якась велика квітка.
«Де та квітка взялася на долині, та ще така здорова?» — подумав
Лаврін.
Коли дивиться він — та червона квітка ніби пливе межею, поміж
зеленими колосками. З-під квітки виринула з колосків голова з
чорними кісьми і неначе поплила понад колосками. Лаврін уг-
лядів, що ту чорноволосу голову двічі обвивали жовтогарячі
кісники, а за кісники були затикані цілі пучки червоного маку. З
жита ніби виплила молода дівчина з сапою в руках. Лаврін зади-
вився на неї й покинув запрягать другого вола. Дівчина прийшла
до Росі, стала на плисковатому камені й почала мити ноги. Лаврін
знехотя задивився на її чорні брови.
Дівчина перейшла через греблю, ступила на місток на потоках,
сперлась на поренчата й задивилась не так на воду, як на свою
вроду. До неї з води виглянуло її лице, свіже, як ягода, з чорними
бровами. Дівчина милувалась собою та червоним намистом на
шиї.
Лаврін стояв під вербами недалечке од дівчини й дивився на неї.
Сонце грало на червоному намисті, на рум’яних щоках. Дівчина
була невелика на зріст, але рівна, як струна, гнучка, як тополя,
гарна, як червона калина, довгообраза, повновида, з тонким носи-
ком. Щоки червоніли, як червонобокі яблучка, губи були повні та
червоні, як калина. На чистому лобі були ніби намальовані веселі
тонкі чорні брови, густі-прегусті, як шовк.
Лаврін дивився на дівчину, як вона спустила на щоки довгі чорні
вії, як вона потім повернулась боком, дивилась на воду, на скелі,
як блищав її чистий, рівний лоб.
«Ой гарна ж дівчина, як рай, мов червона рожа, повита
барвінком!»—подумав Лаврін, запрягаючи другого вола.
Дівчина вирвала з верби гілку й кинула далеко на воду. Гілка су-
нулась по воді поволі, а далі ніби побігла на потоки і шубовснула
під колесо. Дівчина засміялась і блиснула всіма білими зубами
проти сонця, ніби двома низками перлів. Вона кинула очима на
Лавріна, задивилась на його й засоромилась, потім знялася з
місця, шугнула зозулею проз Лавріна, блиснула на його карими
очима й повернула на шлях.
Лаврін почутив, що вона ніби освітила всю його душу, освітила
густу тінь під вербами, неначе сонцем, і побігла на горку зіркою.
«І де ти, красо, вродилася! — подумав Лаврін,— з твоїми шовко-
вими бровами; коли б ти була зозулею в гаю, то я тебе й там
упіймаю».
Лаврін махнув батогом на воли і, замість того, щоб їхати додому
через греблю, повернув цабе на пригорок за дівчиною.
Дорога од млина розходилась на три шляхи. Кругом було дуже
густо сіл, і Лаврінові дуже хотілось знати, з якого села та дівчина.
Дівчина пішла середнім шляхом. Лаврін повернув за нею. Він по-
гнав воли й не міг одірвати очей од тонкого стану, загорнутого в
горсет, од тонкої загорілої шиї. По обидва боки стояло високе
жито, неначе дві зелені стіни. Дівчина ішла попід самою зеленою
стіною, висмикувала з жита сині волошки й затикала за вуха.
Лаврін догнав її й порівнявся з нею.
Вона глянула на його своїми темними очима, і йому здалося, що
на житі блиснули дві зірки.
— Добривечір тобі, дівчино! Чи далеко звідсіль до села? — спи-
тав Лаврін.
— До якого села тобі треба? — спитала дівчина, і її голос
рознісся, неначе в житі затуркотала горлиця.
— До того села, звідкіля ти сама,— сказав Лаврін.
— Не питай, бо швидко старий будеш,— сказала дівчина й
осміхнулась.
Вона задивилася на Лавріна.
Лаврін сидів на возі, спустивши ноги на війя, і махав батогом на
воли.
«Який гарний парубок, хоч і білявий, які в його веселі очі!» —
подумала дівчина, поглядаючи скоса на Лавріна.
Дівчина пішла уперед. Лаврін погнав воли за нею. Йому хотілось,
щоб вона йшла як можна тихіше, як можна довше, щоб надиви-
тись па неї.
— Чого це ти так хапаєшся? — спитав Лаврін.
— Щоб мати не лаяли,— одказала дівчина.
— А де ж ти була?
— Панські буряки полола за Россю, а це йду додому,— сказала
дівчина і вже сміливіше глянула на Лавріна. Вона пішла тихіше,
розмовляючи з парубком.
— Та скажи-бо, дівчино, з якого ти села, чи з Бієвець, чи з Де-
шок?
— З Бієвець,— сказала дівчина,— а тобі нащо?
— А хіба не можна спитати? Як тебе звуть?
— Мелашка. Оце, який ти цікавий!
— А як твого батька прозивають?
— Охрім Балаш. Може, хочеш знати, як і матір звуть? — спитала
дівчина й засміялась.— А ти сам бієвський?
— Ні, я з Семигор. Мене звуть Лаврін Кайдашенко.
— А чого ж ти їдеш з борошном не в Семигори, та в Бієвці?
— Та це мене батько послав…— сказав Лаврін та й не доказав.
Вузька дорога йшла на гору й прорізувала високе жито до самого
лісу. На горі було видко лісок. Дорога ховалась у лісок і знов за-
раз спускалася дуже круто в глибокий вузький яр, зарослий гус-
тим лісом. Лаврін не поганяв волів: він забув і про воли, й про
мішки й тільки дивився на Мелашку.
В долині вже стояла під деревом густа тінь. Доріжка була така
вузька, що зелене гілля вгорі сходилось докупи й закривало небо.
Старі дуби й граби стояли в тіні стовпами, а на противній горі
верхи дерев ще горіли на червоному вечірньому сонці.
Мелашка йшла стежкою й плуталась між високою смілкою та
дзвониками, її чорноволоса голова з маковим вінком здавалась
квіткою між високою травою на окопі, між синіми дзвониками та
червоною смілкою.
Лаврін не зводив з дівчини очей. Її краса так засліпила йому очі,
так разом заманила серце, що вона йому здавалась не дівчиною, а
русалкою.
Мелашка заспівала пісні. Пішов гул по лісі й розлився по долині
срібною луною.
«Нема в Семигорах ні однієї такої гарної дівчини»,— подумав
Лаврін. Він скочив з воза, кинув воли й пішов стежкою поруч з
Мелашкою. Дівчина липнула на його своїми очима, мов блискав-
кою, почервоніла й спустила очі вниз.
Густа тінь під зеленим гіллям розлила якісь чари. Мелашка зда-
лась йому тепер вдвоє кращою. Червоний мак на голові зблід пе-
ред її красою.
— Скажи мені, Мелашко, де ти живеш? Покажи мені хату твого
батька.
В Мелашки так закидалось серце, як птиця тріпається крилами в
густому гіллі.
— Наша хата край села в яру, на Западинцях,— сказала вона ду-
же тихо й зовсім спустила вії на щоки.
Воли помалу плентались дорогою. Лаврін мовчав, і Мелашка
мовчала.
В лісі було тихо, як у хаті. Здавалось, ліс уже дрімав, засипав і
тільки через сон дивився з гори освіченими верхами на заходяче
над Богуславом сонце. На високому дубі, над самими головами
парубка й дівчини, затріпала крилами якась птиця. Вона злякала
їх обох так, що вони аж кинулись.
— Мелашко! — промовив Лаврін тихим голосом.— Як побачив я
тебе над водою, то неначе з криниці погожої води напився.
Мелашка засоромилась і дивилась в землю. Вона мовчала. Птиця
на дереві затихла, й знов у лісі стало тихо, як у хаті.
— Твоя краса, твої чорні брови, неначе моє здоров’я. Як глянув я
на тебе, то неначе набрався здоров’я,— знов почав Лаврін.
По дорозі проти їх ішла якась молодиця, спускаючись з гори.
Лаврін замовк.
Ліс кінчився на горі. За лісом починалось село, розкидане на го-
рах та в глибоких ярах. Лаврін сів на віз. Мелашка одійшла набік
і пішла попід тином. Вони поминули церкву, знов спустились
возвозом з крутої гори й повернули в вузький, як рукав, яр.
Лаврін поїхав за нею. Яр крутився гадюкою на всі боки. Хати бу-
ли подекуди розкидані попід горами.
— Оце наші Западинці, а ондечки біліє наша хата! — сказала Ме-
лашка, показуючи на одну маленьку хатину під самою крутою
горою в кінці вузької тісної долини.
Хата була третя од кінця й стояла край вишневого садочка. Вона
була мала, стара, аж похилилась набік. Коло хати стриміли хлівці
та повітка. Було по всьому видно, що Балаш був чоловік убогий.
— Мелашко, я прийду до тебе на вашу вулицю. Чи прийти, чи не
треба? — спитав Лаврін.
— Приходь,— сказала Мелашка,— але поспішай додому, бо тебе
батько лаятиме.
— А може, ти вийдеш до млина завтра надвечір, під ту вербу, де
я стояв з волами? Однак завтра неділя. Я одпрошусь в батька або
прийду і батька не питаючись.
Мелашка йшла осторонь і мовчала. Вона думала.
— Чи прийдеш, Мелашко? Бо я прийду, хоч би мене батько
прив’язав.
— Прийду,— насилу почув Лаврін од неї тихе слово. Лаврін спи-
нив воли й водив слідом за Мелашкою очима, доки вона ввійшла
в свою хату. Тоді він повернув воли назад і поїхав додому. З
Бієвець до Семигор була простіша дорога, але Лаврін поїхав на-
зад тим самим шляхом, кудою йшла Мелашка. Йому здавалось,
ніби дівчина погубила за своїм слідом квітки та зорі.
Лаврін приїхав додому аж опівночі. Батько напнув його мокрим
рядном:
— Чого це ти так довго барився, неначе їздив з мішками в Крим?
— Та там у млині так завізно, що трудно було дотовпитися, му-
сив застоювати черги до самого вечора,— одбріхувався Лаврін.
— А я думав, чи не поламав ти часом воза,— говорив сердито
батько.
Мелашка ввійшла в свою убогу хатину й стовпом стала. Доки во-
на йшла поруч з Лавріном, доти на неї неначе південне сонце
світило, а як увійшла в хату, для неї неначе сонце впало з неба і
одразу стала темна ніч. Мати загадувала їй роботу: робота випа-
дала з рук. Вона пішла в садок, стала під вишнями, схиливши го-
лову, і для неї все здавалось, що вона йде зеленим гаєм поруч з
Лавріном і ніяк не перейде того гаю… От вона ніби сходить з го-
ри, входить в темну долину, а з долини знов виходить на гору й
знов поруч з Лавріном спускається в яр попід дубами, а Лаврін
ніби дивиться на неї ясними веселими очима та все говорить, мов
соловейко щебече… Тихій та смирній дівчині йшла на душу
пісня.
— Чи ти, дівко, сьогодні здуріла, чи на тебе наслано? — крикнула
мати.
Мелашка була з поетичною душею, з ласкавим серцем. Часом во-
на в своїй розмові несамохіть вкидала слова пісень.
І зелений гай, і Лаврін, і його очі — все разом щезло. Мелашка
важко зітхнула й пішла в хату до роботи.
Другого дня, в неділю, Лаврін не міг діждати вечора. Ніколи йо-
му день не здавався таким довгим. Надвечір Лаврін накинув на
плечі свитку, взяв у руки сопілку й пішов до млина, йому здава-
лось, що його туди несуть крила. Цілу дорогу то сопілка його
грала, то пісня ніби сама співалась.
Лаврін прийшов до Росі. За високою скелею перед ним розгорну-
лась долина з вербами: гребля, Рось, млин над Россю. Вечірнє
сонце, так як і вчора, обливало ясним промінням всю долину. Во-
да під колесами шуміла… Лаврін глянув на місток на потоках.
Мелашки не було:
подивився під ту вербу, де він стояв з возом, і там її не було.
Понад Россю над самим берегом росли довгими рядками верби та
лози. На одному камені під вербою сиділа Мелашка. Лаврін уг-
лядів її голову з вінком квіток. Сопілка сама защебетала, як пе-
репілка. Мелашка вгляділа Лавріна на греблі, встала з каменя й
стала над водою, похиливши голову.
Лаврін перейшов через греблю й насилу продерся через густі
верби та лози, переплетені білими крученими паничами та ожи-
ною.
—Добривечір, Мелашко! — тихо промовив Лаврін, взявши її за
руку.
— Доброго здоров’я! — обізвалась ще тихіше Мелашка, і її очі
стали повні сліз, як криниця води.— Я думала, що ти не прийдеш.
Чого ти так забарився? Чи тебе мати не пускала, чи батько сва-
рився?
— Сядьмо, Мелашко, та поговоримо.
Вони сіли на довгому, як стіл, камені. Сонце світило на їх з-за
Росі й пронизувало зелені верби, кущі високої осоки коло самого
каменя в воді, високий кущ очерету з кудлатими китицями, що
закривав їх од млина.
— Чого ти, Мелашко, така смутна? Брови твої чорні й лице біле:
де ж дівся рум’янець з твого лиця?
— Я цілу ніч спала, як не спала. Все ніби гуляла з тобою в зеле-
ному гаю та квітки рвала; все ніби дивилась на тебе не надиви-
лась, говорила з тобою не наговорилась.
Лаврін розпитував Мелашку про її батька, матір, за сестер та
братів. Вона йому розказала, що її батько бідний, що мати її дуже
любить і жалує, що в неї багато маленьких сестер та братів.
Лаврін обняв її тонкий стан, і вона схилила йому на плече голову,
заквітчану маком, настурцями та м’ятою. На Лаврінове лице по-
хилились свіжі квітки маку та пахуча м’ята й прохолоджували йо-
го гарячу щоку, неначе холодна роса.
Мелашка розпитувала Лавріна про його батька, про село, за семи-
горських дівчат. А вода в Росі тихо плинула, потоки гули, неначе
десь далеко у лісі, тихо коливалась осока та латаття на водяній
бистрині коло каменя, неначе дерево на тихому вітрі. Сонце
сідало за Россю, за Богуславським лісом. Жита ніби дрімали. А в
молодих душах розгорювалась любов, як розгорюється сонце
літнім ранком.
Вже сонце зовсім зайшло, і надворі стало сутеніти. Мелашка
встала.
—Чи це ти підеш вже додому?—спитав Лаврін.
— Боюся опізнитися. Мені дорога додому через гай.
— То я тебе проведу,— сказав Лаврін.
І вони обоє знялися з каменя й пішли між житами на гору. Лаврін
провів Мелашку дэ села. Вже було видно хати. Треба було про-
щаться.
— Дівчино моя, краща од сонця, не маю сили одірватись од тебе!
Де збирається ваша вулиця? Йди додому, а з дому виходь на ву-
лицю. Я там тебе ждатиму.
— Наша вулиця збирається недалеко од церкви, під вербами, ко-
ло криниці. Але як ти вернешся додому вночі? Що тобі батько
скаже?
— Вже про те не питай! Те буде, що Бог дасть. Мелашка пішла
додому, а Лаврін пішов до криниці. де збиралася вулиця.
Надворі смеркало. Під вербами, недалеко од криниці, заворуши-
лись дівчата й хлопці. Лаврін стояв під вербою коло тину. Паруб-
ки вгляділи його, поздоровкались з ним і зараз примітили, що
Лаврін був їм не знайомий.
— Що ти за людина? — спитав в Лавріна один парубок.— Ти,
здається, не з нашого кутка… А чого це ти, вражий сину, ходиш
до наших дівчат, на нашу вулицю, нас не спитавшись?
Парубки обступили Лавріна навкруги.
— Я не бієвський. Я прийшов в Бієвці недавно і шукаю собі ро-
боти,— обізвався Лаврін.
— Ого-го, добрий робітник! Роботи не знайшов, а на вулицю за-
раз дорогу знайшов! — крикнув другий парубок.
— Коли хочеш з нами гуляти та до наших дівчат ходить, то став
нам могорича, а то ми тобі киями покажемо дорогу з нашої ву-
лиці.
Лаврін знав парубоцький звичай і повів усю парубочу ватагу в
шинок. Він поставив їм могорича й вже в згоді з ними вернувся
на вулицю.
Мелашка незабаром вибігла на вулицю. Лаврін пізнав її й
одрізнився з нею од челяді. Вони стали осторонь, під вербою ко-
ло тину, з-за котрого виглядали широкі квітки соняшників.
Лаврін прикрив Мелащині плечі своєю свитою і обняв її за стан.
Зорі висипали на небі. Село заснуло. Дівчата співали та жартува-
ли з хлопцями. А Мелашка, як горлиця, горнулась до Лавріна.
Вже вулиця розбіглась. На небі зійшла зоря, а Лаврін усе стояв з
Мелашкою і не мав сили одійти од неї.
— Коли ж ти прийдеш до мене? — спитала Мелашка.
— Я до тебе ладен щоночі ходити. Прощай, чорнобрива! Прощай,
моє ясне сонечко! Десь ти, моя мила, з рожі та з барвінку звита,
що додержала мене до самого світу,— сказав Лаврін.
— Коли я твій голос коло двора почую, я зараз вилину до тебе,—
сказала Мелашка.
— Як я тебе за себе візьму, чи не будеш нудитись в Семигорах?
— спитав Лаврін.
— Чого мені нудиться з тобою? Як ляжу спати, твоя тінь ніби в
головах стоїть у мене. Я б прикрила твій слід листом, щоб його
вітер не завіяв, піском не замів,— сказала Мелашка.— А може, ти
оце підеш за ту діброву та й занесеш навіки свою любу розмову?
— Не бійся, Мелашко, я тебе не покину! Післязавтра виходь на
вулицю. Я прийду, хоч маю пропасти. Прощай, моя мила, краща
од золота, краща од сонця,— сказав Лаврін і поцілував Мелашку,
наче впік її душу своїми гарячими устами.
Лаврін прийшов додому вже світом і ліг спати в повітці. Вже всі
повставали, а Лавріна не було видно. Вже сонце високо підбилось
угору. Батько знайшов Лавріна в повітці і не міг добудиться.
— Десь Лаврін блукав цілу ніч,—сказав Кайдаіп жінці.— Ходить
коло роботи, мов п’яний, і походя спить;
— На вулиці гуляв,— сказала Кайдашиха. Минув день, минула
ніч, а на другу ніч Лаврін знов майнув у Бієвці темної ночі при
ясних зорях. Мелашка знов до його вийшла, і знов він вернувся
світом додому, знов не виспався і так ізнемігся, що, без сорома
казка, пішов по обіді в клуню, ліг у засторонку на соломі й спав
до самого вечора.
— Занапастив себе парубок! — бідкався Кайдаш.— І де ти бро-
диш, де ти волочишся цілу ніч? — питав Лавріна батько.
— Там, де й ви волочилися, як були парубком,— сказав Лаврін.
Лаврін ходив у Бієвці до Мелашки через день і зовсім розле-
дащів. Без Мелашки йому став світ немилий. Йому стала немила
мати, став немилий батько, стало погане село. Як тільки наставав
вечір, як тільки висипали зорі на небі, його тягло в Бієвці. Він не
зводив очей з тих гір та лісів за Россю, де стояли Бієвці.
— А що, жінко, настають жнива, а з нашого Лавріна не буде
ніякої роботи,— говорив Кайдаш до жінки.— Ходить по садку,
неначе напившись отрути.
— То, про мене, нехай жениться. Треба ж його колись одружить.
Але де його брати собі невістку в нашому селі, коли вже ось
маємо одну сатану в хаті. В цих Семигорах усі дівки тепер, мов
чорти.
— То оженимо його будлі-де: хіба нема більше сіл на світі,—
сказав батько.
Мати пішла в садок, де під яблунею лежав Лаврін.
— Чого ти, сину, став такий смутний? Чи в тебе що болить, чи ти
щось на думці маєш?
Лаврін мовчав, тільки рукою махнув, його очі дивились в зелену
гущавину з яблунь та черешень.
— Я оце говорила з батьком за тебе. Батько хоче тебе оженити.
Посилай, сину, старостів до Катрі Головківни. Катря тиха дівчина
й гарна, мов калина, процвітає.
— Правда, що процвітає, як макуха під лавкою. Нема мені в Се-
мигорах пари.
— А до кого ж ти ходиш на вулицю?
— Та я, мамо, ходжу на вулицю аж у Бієвці.
— Аж у Бієвці! — крикнула мати і в долоні плеснула.
— В Бієвці, мамо! Там набачив я дівчину! Брови чорні, очі карі
— любо подивиться; личко, як калина, а як гляне, засміється, в
мене серце в’яне.
— То, про мене, шли старостів і в Бієвці… Чия ж вона дочка?
— Балашова, її звуть Мелашкою.
— Чи ти ж знаєш, що за люди ті Балаші? Чи ти ж знаєш Мела-
щині норови? Стережися, сину, щоб не взяв такої, як Карпо.
— Як з нею не оженюся, то в Росі втоплюся,— сказав Лаврін і
одвернув лице од матері.
— Чи робоча ж вона? Чи має що за душею її батько?
— А чом же? Балаш, здається, людина з достатками, але я в його
скриню не лазив.
— То, про мене, посилай старостів і до Балашівни, а я з батьком
поїду на розглядини та подивлюся і на твою милу, і на її батька-
матір.
Лаврін так і зробив, як йому раяла мати: причепурився, взяв двох
старостів та й пішов у Бієвці.
Балаш не сподівався так рано старостів до своєї дочки. Мелашка
була дуже молода. Наставали жнива. Мелашка була потрібна в
господі як робітниця. Балаш одказував старостам ні се ні те. Ме-
лашка стояла коло печі й заливалась слізьми. Батько постеріг, чо-
го Мелашка так пізно верталась з вулиці, і згодився на заручини.