Іван Нечуй-Левицький. “Кайдашева сім’я”

Мелашка втерла сльози рукавом і подавала старостам рушники.
В неділю Кайдаш з Кайдашихою збирались їхати в Бієвці на роз-
глядини до Балаша. Лаврін, веселий та щасливий, запрягав воли.
— Чи гарна ж, сину, хата в твоєї Мелашки? — питала мати в
Лавріна.
— Ого-го! Ще й яка гарна! Здається, і в цілому селі кращої не-
ма,— говорив Лаврін.
— Чи добрі ж хазяїни Балаші? Чи мають худобу? — питала мати.
— Та там такі робочі люди, що в нас у Семигорах і нема таких,—
хвалив Лаврін, бо йому й справді Балаші здавались луччими од
усіх людей на світі.
— В Бієвцях мене знають: я варила обід у попа, як він видавав
заміж дочку. Я там у поповому дворі частувала всю громаду. О,
там, моє серденько, є добрі хазяїни. В нас в Семигорах і справді
таких нема,— говорила Каидашнха.
Кайдашиха наділа тонку сорочку, зав’язалась гарною новою хуст-
кою з торочками до самих плечей і понадівала всі хрести й ду-
качі, наділа нову юбку, нову білу свиту, ще й в жовті чоботи взу-
лась.
«Треба гарненько убиратись: мене знають усі Бієвці»,—думала
Кайдашиха й загадала Лаврінові намостити на возі високо сіна,
ще й заслати килимом.
Кайдашиха вгніздилась на ввесь віз, Кайдаш сів спереду й пога-
няв воли. Лаврін ішов за возом. Кайдашиха проїхала коло шинку,
де стояла купа чоловіків, гордовито підняла голову й «добри-
день» людям не сказала.
— Ого-го, наша пані економша вилізла трохи не під
небо! — загомоніли чоловіки.— Видно, що їде на розглядини.
Кайдашиха виставила навмисне напоказ громаді жовті нові
сап’янці. Сонце грало на чоботях. Сап’янці жовтіли на всю вули-
цю.
— Ій-богу, підняла свиту зумисне вище колін та показує жовті
сап’янці,— сміялись чоловіки.— Везе Кайдаш свою жінку, неначе
на ярмарок на продаж.
Кайдаші переїхали греблю, виїхали на гору і в’їхали в Бієвці.
Кайдашиха обтерла білою хусточкою сап’янці й гордовито диви-
лася навкруги: дивіться, мов, люди добрі, яка панія їде до вас у
гості.
Чималі хати блищали між садками. Коло церкви стояла здорова
хата з новими вікнами.
— Чи не тут живе Балаш? — спитала в сина Кайдашиха.
— Ні, мамо! Це дякова хата. Балаш живе трохи далі,— сказав
Лаврін, показуючи вулицю, кудою треба було повертать.
Віз повернув поза церквою. В одному садку біліла здорова хата, з
мальованими одвірками та дверима.
— Мабуть, це Балашова хата,— говорила Кайдашиха.
— Ні, мамо, Балаш живе ген-ген на отому кутку, в яру, на Запа-
динцях.
Вже вони минули село. Хат було видно дуже мало. Дорога спус-
калась з крутої гори в глибокий яр. В яру подекуди біліли вбогі
хати, неначе білі вівці.
— Оце, мамо, й Западинці,—сказав Лаврін, і його очі весело за-
блищали.
Кайдашиха насупилась. На Западинцях не видно було ні однієї
хазяйської, доброї хати.
— Куди ж ти оце везеш нас? Здається, ми вже й село минули? —
спитала мати.
— Встаньте, мамо, з воза, бо тут гора дуже крута,— сказав син.
Кайдашиха не встигла встати з воза. Воли розбіглись з крутого,
як піч, горба. Кайдаш скочив з війя, побіг за волами, спиняв їх,
бив пужалном по мордах, але важкі воли не могли здержать воза.
Віз пхав їх ззаду, й вони поперли з усієї сили наниз. Кайдашиха
вхопилась за полудрабки і трусилась, як у пропасниці. Віз натра-
пив колесами на горб і перекинувся. Кайдашиха викотилась з во-
за, неначе м’яч. Сіно вкрило її зверху. Воли потягли воза по до-
лині.
— Тпру, сірий! Тпру, моругий! Бодай ти сказився! — кричав
Кайдаш і сам летів з гори з усієї сили, незгірше волів, а воли ба-
сували, мов коні, задерши голови, та тільки рогами крутили.
— Оце завіз мене в Западинці, бодай вони пропали! — кричала
Кайдашиха на весь яр.— Трохи в’язів не скрутила. Кайдашиха
вкачалась у сіно та в пил і тільки обтрушувалась. Сіно
почіплялось до червоних торочок на голові, поналазило за комір,
в пазуху, заплуталось в хрестах та в дукачах. Пил набився їй у
ніс, в вуха і навіть у рот. Вона розперезалась, витрушувала сіно з-
за пазухи та пирхкала, як кішка, що понюхала перцю. Полудра-
бок обшмульгав жовтий сап’янець і зробив смугу через усю халя-
ву й передок.
— А бодай ці Западинці були запались, ніж мала я в їх їхати! —
лаялась Кайдашиха, витягаючи сіно з-за пазухи, висмикуючи
його з голови.— Оце заквітчалась сіном, як вівця реп’яхами:
каторжне сіно коле в спину, хоч спідницю скидай!
— Та тут хоч спідницю скинь та й по яру бігай! Ніхто не поба-
чить, бо щось тут і хат не гурт видно,— сказав Кайдаш.
Лаврін помостив на віз сіно, заслав килимом. Кайдашиха зовсім
очепурилась, сіла на віз та все лаяла Западинці.
Поїзд рушив далі. Яр закрутився на всі боки. Хат було видно все
менше та менше. Хати були все бідніші.
— Та й крутяться каторжні Западинці, аж голова в мене вже кру-
титься! — гомоніла на возі Кайдашиха.— Де ж хата твоєї Ме-
лашки? — питала вона в Лавріна.
— Ото третя од кінця,— сказав син.
Високі, зовсім голі гори стояли по обидва боки, як стіни. Зверху
було видно невеличку смужку синього неба. В самому кінці було
видно три убогі хатини.
— Оце завіз мене в якийсь улик. Це не Западинці, а якийсь чортів
мішок! Сюди тільки чортам збираться битись навкулачки, а не
господарям їздити. То це ті твої здорові хати! Та тут, мабуть, жи-
вуть старці, а не хазяїни.
Віз під’їхав під ворота. Балашова хата була мала й стара, вона
розсунулась, випнула задвіркову стіну і ніби присіла на одпочи-
нок, неначе стара баба. На причілку хата була підперта двома
стовпами, обмазаними білою глиною. Маленькі віконця ледве
блищали.
Кайдашиха сиділа на возі й не хотіла злазити. Вона зовсім роз-
сердилась. Лаврін одчинив старі ворітечка. Вони заторохтіли в
його руках, неначе кістки сухих ребер. Кайдаш погнав воли в во-
рота. З-за хати вибігла суха собака, кудлата, як вівця, і зашав-
котіла на гостей. З хати вибігло п’ятеро невеличких дітей, а за
ними вийшла з хати Балашиха в товстій сорочці, в убогій старій
хустці на голові.
Кайдаш і Лаврін поздоровкались з Балашихою. З-за Балашихи з
сіней виглянула Мелашка, мов квітка, блиснула чорними очима,
пахнула рум’яним лицем і знов сховалась у хату. У Лавріна
зомліло серце.
— Просимо якнайласкавіше до хати! — промовила Балашиха й
поклонилась Кайдашисі.
Кайдашиха була сердита на Западинці, аж сопла. Вона простягла
з полудрабка жовті чоботи й показала їх Балашисі до самих колін.
З сіней вийшов Балаш, ще молодий чоловік, привітався до гостей,
кланявся сватам і просив їх у хату.
Кайдашиха нахилила в низьких дверях голову, і для неї здалося,
що вона влазить у якусь скриню в дірочку. Хатні двері були ще
нижчі. Кайдашиха нагнулась і тільки що хотіла гордо підняти го-
лову, та з усієї сили лусь тім’ям об одвірок!
Кайдашиха почутила, що в неї на тім’ї вискочила ґуля. Вона вхо-
пилась за тім’я. Ґуля заболіла так, неначе хто сунув у тім’я розпе-
ченим залізом. В Кайдашихи виступили сльози на очах, защеміло
коло серця, але вона мусила мовчати й терпіти.
«Ой крикну! — думала Кайдашиха.— Ой не видержу, заохаю!
Оце сором! Ой вилаю в батька-матір і Лавріна, і цих поганих Ба-
лашів!» — думала вона й мусила зуби зціпить, щоб вдержати
язика.
Малі діти зареготались. Кайдашиха мовчки кляла в батька, в
матір і Бієвці, і Балашову хату. Вона полапала рукою тім’я — ви-
сокий очіпок поламався й увігнувся. Кайдашиха стала шута, як
безрога корова.
Балашиха попросила Кайдашиху за стіл. Кайдашиха глянула на
убогу сім’ю, на убогу хату й не церемонилась; вона просто
полізла за стіл і сіла на покуті, запишавшись та втираючи губи
хусточкою.
Хата була дуже низька. Маленькі віконця були ніби сліпі. Через
старі шибки, вкриті зеленими та червоними плямами, не видно
було навіть неба. Стара лежанка з каміння неначе присіла й
роз’їхалась. Каміння повипиналось з неї, неначе сухі ребра в ху-
дої шкапи. На полу в кутку стояла стара невеличка скриня. Стеля
ввігнулась,а серед хати стояв тонкий побілений стовп: він
підпирав сволок.
Кайдашиха гордим оком окинула хату й обернула голову до об-
разів, її червона, високо зав’язана хустка на голові придавила
коліна святій Варварі на чималому образі. Вона одсунулась од
образа й сіла проти вікна.
Малі діти поставали серед хати й повитріщали на Кайдашиху
оченята. Коло дітей терлась кішка, обстрижена од голови до са-
мого хвоста. Кайдашиха глянула на дітей, глянула на чорнобриве
Мелащине лице й трохи пом’якшала. Вона любила дітей.
— Чом ти, Лавріне, не сказав, що в моїх сватів є маленькі діти?
Ото, який же ти! Я була б вам, діточки, привезла гостинця. В ме-
не ж є й горішки, є мед і мак; була б спекла маківників. Ото, боже
мій! — бідкалась Кайдашиха.
Діти пороззявляли роти. Горішки й маківники залоскотали у їх
ротиках. Вони дивились на багату тітку і все ждали, що з-під її
поли от-от посиплються горішки, а з-за пазухи повискакують
маківники.
— Оце, боже мій! Не взяла дітям нічогісінько. Нате ж вам хоч по
шажку.
Кайдашиха витягла з пазухи хусточку, розв’язала вузол і роздала
по шагу. Діти дивились на шаги й не знали, що з ними робити.
— Чи можна, мамо, їсти дзеню? — спитала маленька дівчинка і
полизала язиком свою дзеню.
— Не бери, серце, в рот! Бе, пхе! — сказала Кайдашиха.
— Кака дзеня! Якби маківників,— сказав хлопчик.
— Мамо, хочу маківників! — зарепетувала дівчинка.
— Які в тітки жовті ноги, неначе в нашої зозулястої курки, —ска-
зав голосно, але ніби про себе, старший хлопчик.
— Хто видав так говорити! Ось я тобі дам! Ідіть собі гуляти
надвір,— сказала Балашиха й випровадила дітей з хати.
Балаш з Кайдашем посідали кінець стола й почали розмовляти за
жито та пшеницю, за сіно та за ярину. Балашиха послала най-
старшого хлопця в шинок по горілку.
— Оце, Боже мій! Гарні гості, та не знаю, чим вас і вітати. Тепер
Петрівка, такий важкий час,—бідкалась Балашиха.
— Адже ж, мамо, я принесла з лісу глечик суниць,— вихопилася
Мелашка.— Зварім на полудень вареники з суниць та з полуниць.
— Отже ти, дочко, добре радиш, — сказала Балашиха.— Побіжи
вибери свіжих огірочків та й заходжуйся коло вареників, а ми з
свахою трошки побалакаємо.
Мелашка завешталась по хаті, зняла з кілків ночви, винесла в сіни
й пішла в хижку за борошном.
Кайдашиха не зводила з неї очей. Мелашка була молоденька й
невеличка на зріст, але проворна, жвава.
«Ну, невеличка поміч буде мені з такої невістки. Для неї ще б
тільки на припічку кашу їсти»,—думала Кайдашиха.
Хлопець приніс кварту горілки. Балашиха накраяла хліба. Балаш
почастував гостей горілкою. Кайдаш вихилив чарку до дна, а
Кайдашиха, по свойому звичаю, тільки губи вмочила й втерлась
хусточкою. Вона взяла скибку хліба, щоб закусить. Хліб був чор-
ний, як земля, глевкий та несмачний. Кайдашиха через силу про-
ковтнула шматочок. Хліб давив їй у горлі.
«Чи ці люди вбогі, чи Балашиха зовсім не хазяйка? Довго прий-
деться мені вчити цю Мелашку,— подумала Кайдашиха і важко
зітхнула.— Коли б хоч не була така сатана, як Мотря. І в Мотрі
не поганіші брови, а за тими бровами ціла купа лиха».
— Погана в вас в Бієвцях горілка, неначе сироватка з перцем,—
сказав Кайдаш, згадуючи ту чудову запіканку з червоним перцем,
що він пив на розглядинах в Довбиша.
— Погана, бо іродів шинкар розводить водою,— промовив Ба-
лаш.— Бодай йому смерть така, як оця горілка.
— Так, тільки смердить горілкою, — сказав Кайдаш.
Хазяїн почастував Кайдашиху. Кайдашиха багато приказувала, а
мало випила.
«Ну, та й горда моя сваха! Тільки полоще губи в чарці»,— поду-
мала Балашиха.
Поки старі балакали та пили, Мелашка затопила в печі й поліпила
вареники. Кайдашиха не зводила з неї очей та все скоса погляда-
ла на чорні, неначе житні, вареники на ситі.
Незабаром і вареники поспіли. Балашиха одцідила їх на друшляк
і подала на стіл.
— Вибачайте на цей раз, будьте ласкаві. До вареників нема ме-
ду,— сказала хазяйка.
— Та обійдемось, моє серденько, і без меду. Чи це житні, чи
пшеничні вареники? — спитала Кайдашиха.
— Та це в нас така пшениця вродила,— сказала хазяйка,— не
пшениця, а якась мішаниця з житом.
Кайдашиха полизала вареники, виїла полуниці, а тісто покинула
на полумиску.
Полуднуючи, свахи зговорились, щоб зараз після Петра в першу
неділю справити весілля. Лаврін пішов з Мелашкою в садок і не
міг з нею наговориться.
— Якби батько не оддав мене за тебе, то я б сама собі смерть за-
подіяла,— говорила Мелашка до Лавріна.
— Чи не буде, Мелашко, тобі скучно за Бієвцями? — спитав
Лаврін.
— Там мені буде веселенько, де ти будеш зо мною, моє сердень-
ко,— сказала Мелашка.
Балашиха вийшла й покликала Лавріна й Мелашку полуднувать.
Балаш почастував їх з своїх рук і налив чарку Кайдашисі. Кайда-
шиха взяла чарку в руки, і хоч була сердита, але таки не вдержа-
лась і розпустила на всю хату мед своїм язиком.
— Будь же, дочко, здорова, як риба; гожа, як рожа;
весела, як весна, робоча, як бджола, а багата, як свята земля! Дай
тобі, Боже, спішно робити; щоб твої думки були повні, як крини-
ця водою, щоб твоя річ була тиха та багата, як нива колосом. Дай
вам, Боже, і з роси, і з води; нехай ваше життя буде між солодки-
ми медами, між пахучими квітками.
Кайдашиха таки випила чарку, хоч і скривилась, як середа на
п’ятницю. Мелащина краса таки розв’язала їй язик й витягла з йо-
го меду цілий улик.
Кайдаші надвечір розпрощались з новими сватами і поїхали до-
дому.
— Горді наші свати, нема що казати,— сказала Балашиха.— Не
знаю, чи добре тобі, дочко, буде в цієї чепуристої свекрухи,—
промовила вона до Мелашки.
Нешвидкою ступою потяглися Кайдашеві воли вздовж Запа-
динців. Кайдашиха сиділа високо на возі і вже поховала свої
жовті сап’янці, прикривши їх свитою. Лаврін ішов осторонь коло
воза.
— Ой поганяй швидше воли! — крикнула Кайдашиха на чо-
ловіка.— Коли б завидна вилізти з цього каторжного вулика. Бу-
ду пам’ятати, коли їздила на ці Западинці. Не заманите мене сюди
й калачем. Поробили двері. нічого сказати! Трохи собі голови не
знесла, а на очіпку зробила собі правдиві Западинці.
— Зате ж, мамо, в вас на голові, мабуть, набігли цілі Семигори.
Чи велика, мамо, моргуля на голові? — спитав насмішкувато
Лаврін.
— Моргуля! Твоя теща правдива моргуля. Хліба не вміє доброго
спекти. Набралася лиха, поки вивчила багачку Мотрю, а за цією
невісткою наберуся три копи лиха, ще й з верхом. Мотря пригна-
ла в двір стрижену ягницю, а твоя Мелашка, мабуть, прижене оту
стрижену кішку.
Кайдашиха лаялась та все подивлялась набік, чи часом не вгля-
дить де знайомих людей, їй здавалось, що проти неї назустріч
вийде вся бієвська громада з головою на чолі.
— Поганяй-бо швидше! Може, забіжу на часок до попаді, та хоч
пополудную гаразд, та досхочу нап’юся наливки. Я в тутешньої
попаді, як у себе вдома.
Воли виїхали на гору. Коло попового двору Кайдашиха встала й
пішла в двір.
— Та не баріться, мамо, не залежуйтесь довго на пухових подуш-
ках,— гукнув матері вслід Лаврін.
— Гляди, лиш, побачимо, яких пухових подушок навезе твоя Ме-
лашка,— обізвалась Кайдашиха, обтираючи хусткою чоботи.
— Хоч між дровами, аби з чорними бровами! — сказав Лаврін.—
Хоч під лавкою, аби з гарною панянкою.
— Побачиш, краси на тарілці не краяти! Чорними бровами не
нап’єшся й не наїсися,— сказала Кайдашиха і пішла в двір.
— І на чортового батька їй здались ті попаді! Хочеться ж драж-
нити попових собак! — бубонів собі під ніс Кайдаш.
Вже сонце зайшло, вже надворі смеркалось, а Кайдашиха сиділа
та щебетала в попаді. Воли стояли, похиливши голови. Лаврін
сперся на тин і думу думав. Кайдаш заснув, простягнувшись на
возі.
Забрехали собаки в дворі. Кайдашиха вийшла з хати весела, не-
наче прийшла з церкви.
— От хто мене вітав! Не так, як Балашиха. І, Господи! Не знали,
де й посадити мене. Частувала мене матушка і чаєм, і горілкою, і
наливкою,— хвалилася Кайдашиха й тим трохи примирилась з
Западинцями.
Через тиждень Лаврін повінчався з Мелашкою і привіз її в бать-
кову хату.
VI
Тиждень прожила Мелашка в свекровій хаті, як у раю. Після вбо-
гої батькової хати вона ніби ввійшла в панські покої. Кайдашева
хата була просторна, з чималими ясними вікнами, з новими об-
разами, з великими вишиваними рушниками на стінах та на об-
разах. І зелений садок, і маленька пасіка в садку під горою, і кри-
ниця під грушею, і левада, і зелена діброва на горах, і розмова з
Лавріном за пасікою — все ніби заквітчало свекрову хату квітами
та залило пахощами. Тиждень минув, як одна година.
Мелашка ніби не бачила, як п’яний свекор лаявся з свекрухою,
ніби не чула, як свекруха одразу обсипала її неласкавими слова-
ми.
Кайдашиха привітала старшу невістку перше солодкими медови-
ми словами, а потім уже дала їй покуштувать полину. З Мелаш-
кою вона обійшлась інакше: вона одразу почастувала її полином.
Вона не злюбила Мелащиних батьків, і як тільки бралась за тім’я,
то згадувала Западинці і свої розглядини в Балашів. Мелашка бу-
ла молода, незугарна до важкої роботи, а Кайдашисі дуже бажа-
лось на старість полежати та одпочить.
Тільки тиждень після весілля Кайдашиха змовчувала та скоса по-
глядала на Мелашку, показуючи їй роботу. На другий тиждень
вона вже лаяла невістку і глузувала з неї.
Одного дня ще вдосвіта Кайдашиха збудила Мелашку і загадала
їй місить діжу, а сама поралася коло печі. Мелашка влізла руками
в діжу і ніяк не могла вимішати тіста з самого дна: діжа була здо-
рова, а вона сама була невеличка на зріст і не могла дістать рука-
ми до дна.
— Лавріне! підстав своїй жінці під ноги стільчика, бач, не дістане
руками й до половини діжі.
Лаврін узяв маленького стільчика і підставив Meлашці під ноги.
Мелашка вилізла на стільчик і, запнувшись білою фантиною, не-
наче боролася з здоровою діжею, тикаючи в тісто маленькими
кулачками та тонкими руками. Лаврін не зводив очей з Мелашки
і милувався, як вона проворно орудувала руками, як стільчик хи-
тався під ногами. В неї на лобі виступив піт.
— Лавріне! втри жінці піт з лоба, а то ще в діжу покапає,— знов
сказала сердито Кайдашиха.
Лаврін обтер своїм рукавом гарячого Мелащиного лоба. Мелаш-
ка, як дитина, глянула на його темними очима й осміхнулась.
Свекрушин докір полетів проз її вуха й не зачепив душі.
— Лавріне!— знов гукнула Кайдашиха.— Утри лиш носа своїй
жінці. Он, бач, дядьки з носа виглядають,—вже кепкувала свек-
руха, дивлячись на дитячі Мелащині руки. ;
Мелашка осміхнулась, але якось жалібно глянула на Лавріна, во-
на неначе не дочула свекрушиного слова, хоч розкуштувала по-
лин.
Лаврін мовчав і тільки глянув на матір.
В хату ввійшов Кайдаш. Він виголодався за роботою й почав
гримати, що Кайдашиха опізнилась з хлібом.
— Опізнилась. Чому, пак, не опізнитись, коли понабирали в хату
невісток з Западинців. Коли з Довбишами не могла увинутись, а з
Балашами й потім… Он бабляється з діжею од самого ранку, не-
наче дитина пічки копає.
Кайдашиха заглянула в діжу. Тісто було зовсім невимішане: на
йому було видко бульбашки, неначе горіхи.
— Геть вилазь з діжі, бо сьогодні не будемо обідать! — крикнула
Кайдашиха на Мелашку.
Мелашка витягла з діжі руки в тісті, скочила з стільчика й стала
серед хати. В неї на лобі блищали здорові краплі поту. Кайдаши-
ха помила по лікті руки й кинулась з злістю на діжу, як на свого
ворога. Тісто в діжі аж запищало і неначе заплямкало губами під
її руками. Мелашка знала, що не вгодила свекрусі, і стояла ні в
сих ні в тих серед хати та дивилась на замазані руки.
— Чого ти стоїш, ніби сьогодні привезена? Он зосталось тіста на
руках на цілий хліб. Пообшкрябуй нoжeм тісто в діжу та порайся
коло печі.
Мелашка зітхнула. Вона почутила, що рідна мати б’є, та не бо-
лить, а свекруха словами б’є гірше, ніж кулаками.
Мелашка мила руки, але руки в тісті не швидко обмивались.
— Чого ти там бабляєшся? Мий хутчій руки, бо прийде батько
вдруге до хати, то він нам поб’є спину! — вже крикнула Кайда-
шиха на Мелашку.
Мелашка затріпала рученятами, неначе пташка крилами. Ще га-
разд не обмила тіста на руках, обтерла їх сяк-так рушником і ки-
нулась вимішувать лемішку. Вона сіла долі, поставила в колінах
горщик, обвернутий ганчіркою, і, хапаючись, так повернула ко-
писткою в горшку, що вона зав’язла в густій лемішці, хруснула і
переломилась.
— Ой боже мій, з цим недбайлом! — крикнула Кайдашиха, гля-
нувши на Мелашку.— Тепер, про мене, стромляй руку в лемішку
та й мішай.
В Мелашки затрусились руки. Вона вхопила ложку і почала
вимішувати лемішку ложкою.
— Мати твоя, мабуть, вимішувала лемішку ложкою та й тебе
навчила! — крикнула з злістю Кайдашиха. Мелашку здавило в
горлі. Вона заплакала. Тільки що Кайдашиха виплескала хліб, а
Мелашкапосаджала, посипаючи лопату межисіткою, голодний
Кайдаш знов увійшов у хату і почав лаяти і жінку, і невістку.
— Якого ви недовірка вдвох робите, що в вас і досі обід не гото-
вий! — крикнув Кайдаш на всю хату.— Піди, Мелашко, до Мотрі
та позич хліба на обід.
Тільки що Мелашка ступила на поріг, Кайдашиха крикнула так,
неначе на неї хто линув кип’ятком:
— Не йди до Мотрі позичати хліба, бо ноги рогачем попереби-
ваю! В неї снігу зимою не дістанеш.
В Карповій противній хаті двері були одчинені. Мотря почула ці
слова.
— Як тільки котра з вас ступить на мій поріг, то я вам обом попе-
ребиваю ноги оцією кочергою! — крикнула Мотря з свого порога
й показала кочергу.— Сплять до обіду та ще мене й судять:
судіть вже Мелашку, а мене не зачіпайте.
Мотря причинила свої двері, аж горище загуло. Мелашка побігла
до сусіди позичать хліба на обід.
Мелашка позичила хліба і верталась через свій садок. Вона
вгляділа в садку Лавріна.
— Зобижає тебе, моє серце, мати,— сказав Лаврін і неначе закра-
сив материну лайку своїми ласкавими словами. .
— Дарма, що мати лає, аби ти мене тішив своїми очима,— сказа-
ла Мелашка, глянувши Лаврінові в самі сині очі.
Йшла вона за хлібом, садок неначе пов’яв для неї й листя по-
жовкло, а як верталася назад, глянула милому в вічі, і для неї знов
ніби садок розвився й зазеленів, і сонце весело на йому заграло.
І знов в Кайдашевій хаті почалася колотнеча. Кайдашиха почала
свариться й стала дуже лайлива та опришкувата. Вона нападалась
на Мелашку сливе кожного дня, точила її, як вода камінь. Мотря
не любила Мелашки і все чогось підкопувалась під неї, мов річка
під крутий берег. Мелашка жила з Кайдашихою в одній хаті, а
через Кайдашиху Мотря була недобра й до Мелашки.
Настали жнива. Кайдашиха запрягла Мелашку до роботи, як у віз.
Мелашка вже нудилась за Бієвцями, за батьком, за своєю доброю
матір’ю. Вона просилась в свекрухи в гості до батька, свекруха її
не пустила. Кожної неділі просилась Мелашка в гості, і кожної
неділі Кайдашиха знаходила для неї роботу. Мелашка зажури-
лась.
— Чого ти, Мелашко, журишся, аж з лиця спала? —питав у неї
чоловік.
— Скучила за матір’ю. Вже й жнива минають, а я ні разу не була
в матінки в гостях. Цієї ночі мені снилось, що я стала зозулею та
й полетіла в Бієвці. Прилітаю в батьків садок та й сіла на вишні.
Батько неначе виходять в садок та й просять мене до хати. Я
влітаю в хату, дивлюсь, а моя мати лежить на лаві мертва, завер-
чена наміткою, укрита чорним сукном, згорнула руки на грудях і
жалібно дивиться на мене.
— Коли мати не пускає, то я попрошу батька. Вижнемо ярину, то,
може, й підемо в гості.
— Проси, Лавріне, батька, бо я з нудьги не знаю, де дітись. Шу-
мить діброва на горі та тільки жалю мені завдає. Щовечора див-
люся на заросянські гори, щовечора пориває мою душу! Якби я
мала крила, я б, здається, зараз одвідала свою неньку. Така нудьга
мене бере, що здається, якби я зозулею летіла, то ліси б посушила
своєю нудьгою, крилами садки поламала б, степи попалила б
своїми сухотами і зелені луги сльозами залила.
Молода молодиця залилась сльозами, як мала дитина. Лаврінові
стало жаль молодої жінки. Він пригорнув її до себе, вговорював
ласкавими словами.
— Здається мені, що до моєї матінки й дорога терном та колючою
ожиною заросла,— сказала Мелашка.
Лаврін таки впросив батька, а батько почав вговорювать Кайда-
шиху. Кайдашиха пустила невістку до родини, а сама таки не
поїхала. Навіть попадині пухові подушки та наливка не заманили
її на Западинці. Кайдашиха вговорювала поїхать до сватів Кай-
даша. Кайдаш не схотів, бо в Бієвцях була недобра горілка.
— Візьми ж, Мелашко, паляницю батькові, а дітям я передам гос-
тинця; ось бач, яка паляниця! На Западинцях, мабуть, і не бачили
таких паляниць, не тільки що не їли,— сказала Кайдашиха, по-
даючи Мелашці пухку паляницю.
Мелашка взяла паляницю в руки. Паляниця, через свекрушин
докір, стала для неї важка, як камінь.
Лаврін пішов з Мелашкою в Бієвці.
Тільки що Мелашка ступила на батьків поріг, та й залилась
дрібними сльозами, впавши матері на груди.
— Я думала, дочко, що ти вже од нас одцуралась. Ждала я тебе в
гості, в вікна виглядала, та вже й перестала.
— Не пускав нас батько, не пускала й мати,— сказав Лаврін,— в
жнива було дуже багато роботи.
— Чого ж це ти, дочко, так розплакалась? Мабуть, дуже нудилась
за Бієвцями та за нами,— говорила мати,— привикай, серце, до
чужого села та до нової рідні. Адже ж люди якось звикають. Не
дурно ж кажуть: дівка, як верба: де посади, то прийметься.
— Не так легко, мамо, прийнятись,— говорила Мелашка,— коли
посадили ніби на гарячому піску.
Мати задумалась: вона догадалась, який то був гарячий пісок.
— У нас була, як рожа цвіла, а тепер така стала, як квітка в’яла,—
сказала Балашиха словами пісні, роздивляючись на свою доч-
ку.— Чого ти, дочко, зблідла та неначе пилом припала? І голос
твій став такий тихий та смутний.
— Нема мені од чого цвісти. Якби не Лаврін, то я б, здається,
ладна й до вас вернутись.
— Не можна, дочко! Зав’язала голівоньку, не розв’яжеш довіку,—
сказала Балашиха, осміхаючись через сльози.
Матері все здавалось, що Мелашка нудиться за Бієвцями, що во-
на ще дуже молода й жалкує за дівоцькою красою та за чорною
косою. Вона не думала, що Мелашці було важко в свекрухи.
— Звикай, серце! Як я вийшла заміж за твого батька, то й я пла-
кала, а далі звикла. Така вже жіноча доля.
Мелашка обцілувала маленьких братів і сестер, розв’язала хустку
з гостинцями. Діти вкрили хустку, як мухи мед, а в тій хустині
було всякого добра: і горіхи з насінням, і груші, й яблука, ще й
медяники. Діти аж плескали в долоні та щебетали на всю хату.
Балашиха застелила стіл скатертею, поставила пляшку з
горілкою. Балаш частував зятя, а Мелашка з матір’ю пішла в са-
док, жалілась на свекруху й свекра, виплакала всі сльози, що
зібрались за всі жнива, і полила ними материн садок. Мати стояла
під вишнею й собі плакала.
— Я тижня не пробула в свекрухи і вже сльозами облилася,— го-
ворила Мелашка.— Якби Лаврін не оступався за мною, то вони б
мене з’їли. А збоку через сіни живе Карпова Мотря, наче люта
змія, не сприяє мені через свекруху. Заскубуть, заклюють вони
мене, мамо, як лихі шуляки голубку.
— То ти, дочко, не потурай свекрусі. Адже Мотря не мовчить, то
й ти не мовчи.
— Коли, мамо, кругом мене все чужі люди, чужий рід, чуже село.
Я одна, як билина в полі, а вони всі на мене, як вітер на билину.
Поплакала Мелашка з матір’ю в садку, ввійшла в хату сіла за стіл
полуднувать і не полуднувала.
«Якби мені перекликать сюди Лавріна, я б навіки зосталась у ма-
тері!» — думала Мелашка, поглядаючи на убогу хатину.
Мелашка посиділа в батьків до вечора, пішла до сусід, побачи-
лась з сусідами, наговорилась і вже смерком розпрощалась з
ріднею. Перейшла вона двір до воріт і стежку облила слізьми.
Йшла вона долиною та все оглядалась назад на батькову хату;
вийшла на гору, ще раз подивилась на вишневий садочок.
«Прощай, мій спокою! мій віночку, вишневий батьків садочку!»
— подумала Мелашка і пішла селом додому з Лавріном.
Вже вночі пізненько вони прийшли додому.
«Потривай же, Мотре, замітала я сіни, виносила і своє й твоє
сміття, а завтра не винесу,— думала Мелашка, згадуючи на-
путіння своєї матері,— нехай вже лає мати, а то й вона кричить».
Другого дня Мелашка вимела свою хату і половину сіней, неначе
мотузком одміряла.
— Як вимела рівненько! Чи не поясом міряла сіни? — питала
Мотря в Мелашки. — А хоч би й поясом, що тобі до того! Не бу-
ду мести твоєї половини сіней та виносити твого сміття,— сказа-
ла Мелашка.
— А хіба ж ти не міряла сіней мотузком, як мазала діл та стіни?
— обізвалась Кайдашиха.— Міряєте ви, бодай уже міряла вас ли-
ха година!
Од того часу Мелашка знайшла собі ще одного ворога. Мотря не
давала їй перейти сіни: вона була сердита на Мелашку за те про-
кляте сміття. Од того часу в хаті гризла Мелашку свекруха, в
сінях та надворі стерегла її Мотря.
Настала зима, настав важкий час для Мелашки. Кайдашиха на-
посілась на неї, як лиха доля: сама спала досхочу, робила легку
роботу, а всю важку роботу скидала на Мелашку, наче на свою
наймичку. Молода Мелашка, вкинута в чуже село, між чужі лю-
ди, не сміла нічого говорити проти свекрухи і мовчки робила все,
що загадувала свекруха. Вона була тільки тоді щаслива, як од-
прошувалась в гості до батька, та й те траплялось дуже рідко.
Старий Кайдаш пив у шинку, приходив п’яний додому і зганяв
злість більш на невістці, ніж на своїй жінці. Мотря не пропускала
Мелашки через сіни й зачіпала її ущипливими словами. Лаврін
оступався за неї та й годі сказав.
Настав страсний тиждень. В великий понеділок до Кайдашів
зайшла баба Палажка Солов’їха. Вона була дуже богомольна і
щороку їла паску в Києві в Лаврі. І тепер вона збиралася в Київ,
але самій іти до Києва було невесело, а ще до того вона трохи
боялась сама виряджатись в далеку дорогу. В неї була думка
підмовить самого Кайдаша, бо з чоловіком в дорозі все-таки бабі
безпечніше.
— Помагайбі вам! Поздоровляю вас з великим понеділком,—
промовила Палажка.
— Спасибі, будь й ти здорова,— одказала Кайдашиха,— сідай,
Палажко, в нашій хаті.
Палажка сіла на лаві й скорчилась в три погибелі. Вона за Вели-
кий піст так спостилась, що в неї тільки очі блищали.
— Чи підеш, Палажко, і цього року до Києва? — спитала Кайда-
шиха.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Травень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
1234567
891011121314
15161718192021
22232425262728
293031  

Підписка

  • Цікаве