Іван Нечуй-Левицький. “Кайдашева сім’я”

— Як Господь поможе та сподобить, то чом би й не піти. З’їла я
двадцять пасок у Києві, то, може, Бог поможе з’їсти і двадцять
першу. Стара Головчиха зохотилась іти зо мною, та, може, хто із
вас піде з нами, бо як з хати піде їсти паску в Київ хоч одна лю-
дина, то Бог благословить усю сім’ю і на хліб буде поліття. А як
хто їстиме щороку в Києві паску та ще й умре на великоднім
тижні, той піде просто в рай, бо на великоднім тижні царських
врат не зачиняють і в церкві, і в раю; душа через царські врата так
і полетить просто в рай.
Палажка оберталась до Кайдаша. Вона знала, що він богобоящий.
— А хто постить дванадцягь п’ятниць на рік, той не піде просто в
рай? Чи не чула ти, Палажко, чого про те на печерах або в
Лаврі?—спитав Кайдаш.
— Ні,— сказала з повагою Палажка,— хто постить у ті п’ятниці
та носить при собі сон Богородиці, той не буде в воді потопати, в
огні горіти, од наглої смерті помирати, а в рай просто не піде. А
хто піде в русалим або щороку в Києві в Лаврі паску їстиме, або
вмре на самий Великдень, той спасеться, того душу янголи поне-
суть просто до Бога.
Мелашка слухала, і в неї робота випала з рук.
— Треба в Києві на великому тижні висповідатись, в чистий чет-
вер одговіться, треба молебень на печерах найнять, на часточку
дать, на святі мощі по шагу покласти, то тоді Господь і помилує
нас,— навчала баба Палажка, піднявши вгору палець.— А хто
купить мира од мироточивих голів або оливи з лампад над свя-
тою Варварою та буде мазать собі очі та лоб, в того ніколи не
болітимуть очі й голова. Я знаю в Києві всі мощі, всі церкви. Оце
я ходжу по печерах та по церквах, то за мною іде слідом сотня
або й друга людей, а я всім розказую, в якій церкві які мощі, по-
казую, де лежить пір’я з архангела Гавриїла в панянському мона-
стирі, де стоїть молоко Богородиці, де святий Миколай притис-
нув до стіни своїм образом злодія, як той хотів обікрасти церкву.
— Невже притиснув?— спитала Мелашка, розплющивши широко
очі.
— Авжеж притиснув, ще й рукою вхопив та й держав, доки ченці
з усього Києва не посходились. А од образа пішов світ на всю
церкву, неначе од сонця. Ченці думали, що в церкві пожежа, та й
позбігались. Коли глянуть на те чудо, та мерщій на себе ризи, та
зараз вдарили в дзвони, та позабирали в руки свічки, та давай пе-
ред Миколаєм править та молитись. Тоді образ і пустив злодія. А
той злодій зараз постригся в ченці та й став святим.
В хаті всі слухали Палажчину розмову. Молодиці позгортували
руки та важко зітхали, приказуючи:
— Ой Боже наш, Боже наш!
[— А я оце як прийду до того Миколая та як почну розказувати,
то мене люди обступлять та й слухають, та аж шапки
поздіймають та хрестяться. Я знаю і де гроші коло образів класти,
а де гроші черницям та ченцям просто в руки давати. А за мною
люди так і валять валкою, а я їх воджу од Воєнного Миколая до
Десятинного, од Десятинного Миколая до Доброго, од Доброго
Миколая до Малого, а далі до Мокрого Миколая, а потім до При-
тиского Миколая.]
— Ой пустіть мене, мамо, в Київ з бабою! — просилася Мелаш-
ка.— Я й зросла, а в Києві не була. Мене й Господь не помилує
на тому світі.
— А церкви там усе з золотими верхами. В печерах лежить два-
надцять братів, що будували лаврську дзвіницю. Кажуть, що як
будували, то вона все входила в землю, а однієї ночі вийшла уся з
землі. Од того часу всі брати постриглись в ченці. Господи,
скільки я переводила людей на самий верх дзвіниці до великих
дзвонів!
— Ой пустіть мене, матінко! Здається, вмру, як не піду в Київ. Чи
то правда, що там є такий лев, що з рота вода тече?
— Авжеж є; а на левові сидить святий Самсон та щелепи йому
роздирає. Як піймав його на Подолі коло Дніпра, як роздер щеле-
пи, та й сам каменем став і лев каменем став, а в лева з рота вода
потекла. Та якого там дива нема! Якби розказувать за все, то не
то що дня було б мало,— тижня мало! — говорила Палажка й
підвела очі до образів, підняла обидві руки вгору ще й пальці
розчепірила. [—Там на Андреївській горі під престолом є джере-
ло, а в те джерело щороку забивають віз вовни. Як тільки пока-
жеться зверху роса, то зараз знов запихають туди віз вовни, бо
якби полилась з того джерела вода, то ввесь світ залила б. Я сама
чула, як янголи бовтають воду під престолом.] — Ой Господи!
помилуй нас, грішних! — сказала Палажка і зітхнула на всю хату.
Старий Кайдаш сидів, похиливши голову, а Мелашка плакала.
— Піду я з бабою до Києва та одговіюся в Лаврі. Як не пустите
мене, то я, здається, вмру,— сказала Мелашка.
— Авжеж, Марусе, пусти невістку, бо як не пустиш, то буде тобі
великий гріх од Бога,— навчала Палажка, тикаючи пальцем на
образи.
— Та коли ж на великому тижні багато роботи,— обізвалась
Кайдашиха.
— Я, мамо, ладна день і ніч не спати, пороблю вам усю роботу та
й піду,— просилась Мелашка, втираючи сльози.
— Та, про мене, йди та й за нас подаси на часточку,— сказав
Кайдаш.— Пішов би й я, та настає чоловіча робота на полі.
— А коли, дочко, думаєш іти, то спечи собі святу пасочку та ка-
лач, та вкинь в торбу крашанок, та кільце ковбаски, та шматочок
сала, щоб розговітись свяченим у Лаврі, то тебе Господь простить
і помилує,— навчала Палажка.— А я вже тобі дорогу скрізь по-
кажу, як по-писаному. Мене всі прочани знають з усього світу, я
їм усім даю привід у Києві. В Києві вони всі ходять за мною, не-
наче вівці за пастухом.
Баба Палажка розпрощалась і пішла з хати. Кайдашиха вчинила
тісто й спекла Мелашці маленьку паску. Баба Палажка назбирала
по селі десять бабів і другого дня зайшла за Мелашкою. В Па-
лажчиній торбі була й паска, і чималий калач, і сало, і сіль, і
навіть крашанки. Вона кланялась кожному в хаті й просила про-
стити її гріхи. Прочани пішли до Києва.
— Та не барися, дочко, вертайся додому! — наказувала Кайда-
шиха невістці, стоячи за ворітьми.
— Як Господь не прийме нас до себе, то й вернемось,— говорила
Палажка, кланяючись до дзвіниці трохи не до самої землі.
Йдучи селом, Палажка заходила в декотрі хати, щоб попрощатися
з тими молодицями, з котрими вона лаялась; але як вона лаялась з
цілим селом, то для неї довелось сливе не минати ні одної хати і
ходити з хати в хату, як ходить піп з молитвою.
Прочани йшли день, упросились в одному селі на ніч до добрих
людей, переночували й раненько знов пішли в дорогу. Мелашка
неначе на світ народилась: її не допікала тут ні свекруха, ні све-
кор, ні Мотря. Понад дорогою зеленіли молоді жита, синіли да-
лекі гори та могили. Надворі було тепло й ясно. Мелашка ніби
набиралася здоров’я на волі.
Вже звернуло з півдня. По один бік дороги була чимала гора, а на
горі могила. Баба Палажка повела молодиць на ту могилу. З тієї
могили вже було видно Київ з церквами та дзвіницями. Тієї мо-
гили прочани не минали ніколи.
Палажка вийшла на могилу, впала навколішки й почала моли-
тись. З могили було видно на горах високі дзвіниці, церкви з зо-
лотими верхами. Кругом Києва в долині зеленів густий ліс, синів
за Дніпром, ніби повитий сизим туманом, бір, а між соснами по-
декуди блищали широкі плеса розлитого Дніпра. В лісі блищали
золоті хрести монастирів, неначе дорогі камінці, розкидані зверху
на бору. Сонце світило на київські гори; золоті верхи сяли й не-
наче горіли. Баба Палажка припала до землі головою, а за нею й
молодиці почали бити поклони.
Палажка встала і, піднявши руки вгору, почала розказувати про-
чанам:
— Онде велика лаврська дзвіниця, а ото коло неї сама Лавра, а то
далі свята Софія, а то свята Варвара,— говорила вона.
Молодиці водили очима слідком за її рукою, а Мелашка стояла,
мов кам’яна. Ті золоті верхи та білі дзвіниці здавалися для неї
якоюсь дивною казкою. Вона вперше йшла до Києва. Прочани
перейшли бір і прийшли на заставу. На заставі стояла черничка й
причепилась до їх:
— Спасайтеся, люди добрії Нехай вас господь спасеть і помилує.
Йдіть говіти в наш монастир на Подолі до святого Фрола й Лавра.
[У нас більше мощей ніж у других монастирях; у нас є частка
младенця, убитого Іродом, є риза Христова і кров з Христових
ран, і пір'я архангела Гавриїла, й молоко Богородиці.]
Прочани прибували до застави сотнями. Черниця намовляла й
заманювала їх до свого монастиря. Сотня прочан пішла за нею.
[На других заставах так само стояли черниці й затягали до себе
богомольців.]
Баба Палажка не послухала черниці. Вона гордовито одказала,
що вже йде в Київ їсти двадцять першу паску й знає всі церкви й
монастирі.
Надвечір Палажка привела прочан у Лавру.
— Чи тут той лев, що з рота в його тече вода? — спитала Мелаш-
ка.
— Де там тобі тут! — гордовито сказала Палажка.— Покажу тобі
й лева, а це, бач, велика дзвіниця, а оце Лавра; тут лежать мощі
святого Феодосія…
Мелашка глянула на дзвіницю й трохи злякалась. Для неї чогось
здавалось, що дзвіниця впаде на неї і розчавить її.
Прочани пішли в церкву. В великій лаврській церкві йшла одпра-
ва. То було саме на страсть в чистий четвер. Вся велика церква
ніби палала свічками і була набита народом. По церкві неначе
розливалось огняне море, заливало закутки, йшло поза стовпами,
переходило на стіни, спалахнуло на високому іконостасі до самої
бані, розтопило на щире золото іконостас і повисло під банями
огняними краплями на панікадилах. Після кожної євангелії дзво-
нили в дзвони. Серед церкви виходили ченці, ставали півкругом і
співали страсні пісні.
Палажка й Мелашка посвітили свої свічки й впали навколішки.
Сорок душ ченців у чорних клобуках співали серед церкви такі
жалібні пісні, неначе хотіли виплакати в піснях всесвітнє горе. То
був не жаль, не плач горя, а якийсь слізний крик, якесь море сліз,
що зливалось тисячі літ, і злилось докупи, і полилось піснями з
грудей. [Здається, в тому морі сліз текли ріки народного горя од
самого початку світу, горя од холоду й голоду, од меча, од огню,
од татар, од царів, од панів, од жидів, од дужого й багатого, од
дикого звіра...]
Якась надзвичайна туга лилася слізьми з тих давніх лаврських
пісень, складаних сотні літ… і Палажку, і Мелашку здавило за
серце. [В тих словах співу ніби текли ріки їх власних сліз од їх
бідності, од панщини, од московських та польських закуцій, од
давнього польського ярма, од жидівського здирства...] Палажка
плакала, аж ридала. Мелашка ніби почула в тих піснях, впізнала
своє горе в свекрушиній хаті й залилась слізьми.
— Рятуй мене, Боже! Рятуй, бо я, молода, загину! — молилася
Мелашка, стоячи навколішки коло Палажки й заливаючись
слізьми.
Вони вийшли з церкви. Надворі була північ. З церкви висипала
сила народу. [Коло Лаври була гостинниця тільки для панів.]
Весь народ покотом ліг кругом церкви на кам’яних плитах. [Бага-
та Лавра не спромоглася поставити гостинницю для народу, хоч
забагатіла народними грішми.]
Висипали зорі на небі. Мелашка не могла заснути. В неї над го-
ловою ніби висіла дзвіниця, а в вікна виглядали здорові дзвони.
Вона й дивувалась і боялась тих дзвонів та все розпитувала в Па-
лажки про печери, про святих у печерах, за лева [та про пір'я з
архангела Гавриїла.] Для неї так хотілось побачити всі дива, що
вона не почувала, як у неї боліли ноги, нили коліна.
На другий день баба Палажка повела молодиць по церквах. До
неї пристало ще з п’ятдесят молодиць. Всі вони йшли за нею, наче
сліпці за поводатарем. Палажка водила їх од одної церкви до дру-
гої, так що прочани погубили лік церквам. Прочани прийшли в
Софію. [Серед церкви на амвоні стояв митрополітанський стілець
з червоною подушкою. Один дзвонар поклав на ту подушку обра-
зок, поставив олив'яну тарілку, вдарив поклона й поклав на
тарілку шага. Баба Палажка й собі вдарила перед стільцем три
поклони, поцілувала образок й кинула на тарілку шага. За нею
посипали молодиці. Посипались п'ятаки на тарілку. Дзвонар
зібрав з тарілки гроші й сховав собі в кишеню.
— Святий сидів на цьому стільці! Йдіть цілуйте образ та кладіть
по шагу,— говорила баба Палажка до молодиць.]
З Софії Палажка повела прочан до Михайлівського монастиря й
найняла молебень святій Варварі. За нею слідом і другі молодиці
клали гроші на молебень. Од Варвари Палажка повела їх до свя-
того Андрія, а звідтіль на Поділ в панянський Фроловський мона-
стир.
[—Наймайте молебень святому Фролу й Лавру!— шептала чер-
ниця молодицям.— Жертвуйте на святі мощі, а гроші давайте
мені до рук.
Деякі молодиці оддали гроші черниці в руки. Черниця сховала їх
десь під свою чорну рясу.
— Чи показують ризу Господню та пір'я з архангела Гавриїла? —
спитала баба Палажка.
— Од пір'я ключі у матушки ігуменії. Ви не сподобитесь його
сьогодні бачити, а ризу Господню я вам покажу.]
Черниця повела бабів за колони, зняла з однієї срібної домовини з
мощами червоне покривало. Під ним було друге — дороге, все
золоте, з золотими китицями.
— Спасайтеся! Прикладайтесь до Господньої ризи!—говорила
черниця [плаксивим голосом. — В цій ризі Христа жиди мучили.]
Баба Палажка впала навколішки, залилась слізьми й поцілувала
кінчик золотого покривала. Мелашку взяв якийсь страх, як вона
доторкнулась губами до золота та до оксамиту.
Для неї здалося, що вона бачить самого Христа й цілує його оде-
жу. Всі молодиці плакали та втирали сльози, [а черниця плакси-
вим голосом розмальовувала, як жиди Христа мучили, як накла-
дали на голову терновий вінець, як били вірьовками і розпинали
на хресті. Богомольці кидали на ризу гроші, а черниця забирала і
ховала їх десь під рясою та все поглядала на двері, щоб часом не
надійшла мати ігуменя.]
В велику п’ятницю Палажка повела прочан на Поділ. Прочани
заночували в Братському монастирі. [Утреня мала початись в
третій годині опівночі. Богомольці зібрались лягти спати покотом
на траві під липами просто чернечих келій. З одних дверей келії
за богомольцями слідив очима один чернець, молодий, здоровий
та повновидий, з довгою чорною бородою. Він набачив у церкві
Мелашку. Її краса так вразила його, що він не міг одірвати од неї
очей. Він вийшов слідком за нею з церкви, підглядів, як вона сіла
з богомольцями під липами полуднувати, і все стояв на дверях,
доки смерклось надворі і богомольці полягали рядом на траві. Він
нагледів, що Мелашка лягла другою од краю і пішов у свою
келію.
З самого краю коло Мелашки лягла баба Палажка і ніби стерегла
своє стадо, як добрий пастир. Але одна семигорська молодиця
десь спізнилась, прийшла до гурту і лягла спати коло баби Па-
лажки з самого краю, підмостивши під голови клунок з харчами.
Баба Палажка лежала тепер од краю другою.
Вже пізненько, як усі богомольці поснули таким сном, що їх не
розбудили б і лаврські дзвони, чернець вийшов з келії, знайшов
той ряд, де лежала Мелашка, як йому здавалось, другою од краю,
підкрався тихесенько та й натрапив якраз на бабу Палажку,
Саме тоді бабі Палажці приснилось, що вона вилізла на лаврську
дзвіницю та й стала під великим дзвоном. Дзвін одірвався та й
упав на неї. Вона закричала з усієї сили, але дзвін надавив її важ-
ким серцем і затулив рота. Прокидається вона і чує, що на її лиці
чиясь здорова борода, а чиїсь губи так вчепились в її губи, що во-
на ніяк не могла розтулити рота. Вона хотіла підняти руки, але
хтось держав її за руки, придушивши їх, ніби залізом, до землі.
Вона хотіла повернути головою, а в неї на лиці плуталась страш-
на борода, повні губи так цілували її, що в неї губи аж пристали
до зубів.
Баба Палажка перелякалась, їй здалось, що на неї справді впав
дзвін, що то не був сон, а правда. Але вона якось покрутила голо-
вою і так крикнула на все горло, що побудила всіх богомольців.
Піднявся ґвалт, шум. Богомольці заворушились, зашуміли, а
повні губи цілували бабу в щоки, в брови, в очі, а далі щось чорне
знялося і, як куля, полетіло між липи.
"Що це таке?—думав чернець.—Така гарна молодиця, а лице та-
ке тверде, як дірявий горщик; аж губи щемлять!"
— Що там таке! Чи злодії, чи що? — питали сонні богомольці.
— Це тебе, Палажко, хтось чи цілував, чи хотів обікрасти,—
обізвалась крайня баба.
— Ой щось побігло! — крикнули молодиці, і кожна почала обла-
пувати свій клунок під головами.
— Це нечиста сила мене давила,— говорила баба Палажка.— Це
він мене скушав, бо я вже висповідалась і завтра мала причаща-
тись. Оце, Боже мій, який гріх трапився! Двадцять пасок з'їла в
Києві, а за двадцять першою такий гріх трапився. Послинив не-
чистий усе лице й губи, й щоки. Пху на тебе, сатано!
— Та то якийсь послушник побіг до келій,—говорив один чо-
ловік.
— Еге! добрий послушник! Се, дух святий при нас, чорт! Цур їм
таким послушникам. Прийдеться завтра другий раз сповідатись.
Оце одговілась! Боже мій, яка мені напасть од скусителя, —
бідкалась баба Палажка.
— Мабуть, якийсь послушник, бо я чула, як він вас, бабо,
цілував,— сказала простенька Мелашка.
— Оце вигадала! — сказала баба Палажка.— Чи то можна, щоб в
монастирі були такі ченці. Неначе я оце вперве в Києві. Говорить,
неначе маленька. Ще рознеси по Семигорах, як вернешся додому.
Баба Палажка дуже обидилась. Вона бачила, що Мелашка
підривала її повагу, буцімто чорти вже звернули на неї свою ува-
гу й почастували своїм жениханням та поцілунками.
Одначе на другий день баба Палажка боялась зоставатись на ніч у
монастирі і] повела прочан говіть в одну церкву на Подолі під
самою Андріївською горою. В тій церкві був старий священик.
Він збудував для богомольців, зараз коло цвинтаря, на церковно-
му дворі довгу комору з перегородками, але без вікон, і пускав
туди прочан на ніч. [Тією коморою він притягував до себе велику
силу богомольців і заробляв добрі гроші. Монастирі навіть не по-
робили для селян і таких комор.]
Баба Палажка завела прочан у ту комору. Там вони поскладали
свої клуночки й замкнули двері. Раненько в велику суботу проча-
ни пішли в церкву говіти.
[Старий священик сповідав людей. Сотня богомольців стояла
кругом його і ждала. Баба Палажка кивнула на своїх рукою і по-
вернулась до дверей. Вона боялась, що не діждеться сповіді. А
гріх тієї ночі мучив бідну бабу, як пекельний огонь.
Тільки що семигорці застукотіли чобітьми по залізному помості,
священик покинув сповідати якусь бабу, обернувся, махнув до
баби Палажки рукою і крикнув на всю церкву:
— Куди ви, бабки! йдіть до мене сповідатись! В мене шагом де-
шевше, ніж у Мокрого Миколая. Вертайтесь сюда! В мене
сповідь шагом дешевше й покута більша.
Баба Палажка махнула до своїх, і вся ватага повернула од дверей
назад і знов застукала чобітьми по залізному помості.]
Тим часом як баба Палажка сповідалась, Мелашка вийшла з
церкви й сіла між довгими рядками бабів на церковних східцях,
під стовпами. Скраю недалечке од неї сиділа старенька проскур-
ниця й продавала проскури.
Мелашка задумалась. Третій день прожила Мелашка в Києві, як у
раї. Вона згадала, що через день для неї треба буде вертаться до-
дому, й зітхнула дуже важко. Сльози виступили на її очах. Вона в
Києві не бачила ні свекрухи, ні свекра, ні Мотрі, не чула ні од ко-
го лихого слова. Ніхто не гриз їй тут голови.
Проскурниця почула те важке зітхання, глянула на молодицю й
задивилась на неї.
— Чого ти, молодице, так важко зітхаєш? — спитала вона в Ме-
лашки.
— Господи, як тут у Києві гарно! А як подумаю, що треба вер-
таться додому, то мені здається, що оце треба через день умирать.
Мелашка розказала проскурниці за своє горе. Добра проскурниця
слухала й жалкувала за нею. В Мелашки блиснула в голові чудна
думка. Несподівано їй спало на думку зостатися в Києві. Краса
міста, краса церков, монастирів одібрала од неї думку навіть про
Лавріна.
— Найміть мене, матушко, за наймичку. Не піду я додому.
— Коли хоч, то й ставай помісячне. В мене одна робота — пекти
щодня проскури,— сказала проскурниця.
Мелашка сподобалась проскурниці, а од неї саме тоді одходила
наймичка.
— Тут у церкві наші односельчани. Сховайте мене, матушко, в
свою хату, поки вони підуть з Києва додому.
Проскурниця повела її в свою хату. Хата була зараз коло церкви
на цвинтарі, в великому домі, в нижньому етажі, тільки двері в
хату були за брамою, на другому дворі. Проскурниця привела
Мелашку в пекарню. Пекарня була невеличка, але висока, з од-
ним здоровим вікном, переплетеним залізними ґратками. Під
вікном од стіни до стіни стояв довгий стіл. Ввесь стіл був укри-
тий рядками проскур і великих, і маленьких, і малесеньких. На
ліжку коло печі, на подушках, застелених білим простирадлом
лежали здорові проскури, як паляниці. Наймичка печатала про-
скури знамеником.
Проскурниця звеліла Мелашці помить руки і поставила її в кінці
стола вироблять проскури. Мелашка викачувала тісто та все по-
глядала на двері. Вона боялась, щоб баба Палажка не
вислідкувала її.
Здорова піч була вже витоплена й пашіла вогнем. Через двері бу-
ло видно маленьку кімнату, де жила проскурниця. В кімнаті було
чисто й гарно, як у віночку. На ліжку біліли чисті подушки. На
вікні червоніли між зеленим листом китайські рожі. Коло образів
з золотими широкими рамами блищала лампадка. На Мелашку
неначе повіяв теплий вітер в літній день, такий спокій був розли-
тий у тих кімнатах. Вона викачувала проскури, а її думки літали в
Семигорах, коло Лавріна. Сльози закапали в неї з очей. Вона
втерла їх рукавом.
“Не вернуся додому, зостанусь тут, що Бог дасть, а потім що бу-
де, те й буде”, — думала Мелашка, втираючи сльози рукавом.
Тим часом баба Палажка простояла службу, запричастилась і по-
вела бабів з церкви. Вона хотіла вести їх у печери, але на цвин-
тарі оглянулась на всі боки й примітила, що нема Мелашки.
—Де ж це ділася Мелашка? — питала Палажка, оглядаючись на
всі боки. — Чи не зосталась у церкві?
Палажка вернулась до церковних дверей; паламар зачиняв двері і
замикав замком.
— Куди це вона пішла? Може, вона десь за церквою? — говори-
ли баби.
Палажка обійшла з бабами кругом церкви, заглянула в комору,
обдивилась увесь двір. — Мелашки ніде не було.
— Оце, Боже мій! Де це вона загаялась? — бідкались баби і
посідали під стовпами на східцях.
Сиділи вони, сиділи, ждали-ждали, а Мелашки не було.
— Куди це її нечистий поніс? — почала вже лаятися Палажка. —
А може, вона потяглася з другими людьми. Та чого ми будемо її
ждати.
— Авжеж ходім, а то ще й в печери опізнимось.
Баби знялися з місця й швиденько почимчикували з цвинтаря.
Ввечері баби вернулись з Лаври за Мелашкою. А Мелашка не
приходила. Палажці треба було йти знов у Лавру на діяння, щоб
їсти паску у Лаврі, а Мелашка неначе крізь землю пішла. Баби
пішли в Лавру, діждались свяченого, розговілись, знов вернулись
на Поділ, а Мелашка все-таки не приходила. Вони заметушились
і забідкались, кинулись шукати Мелашку по монастирях, скрізь
питали в прочан і нічого не допитались. Просиділи ще день-
другий у Києві та й пішли в Семигори.
Баба Палажка, вернувшись в Семигори, боялась зайти сказать
Кайдашам про Мелашку, пішла собі додому та й сіла. Але по селі
пішла чутка, що Мелашка десь одбилась од своїх людей і не вер-
нулась в Семигори. Та чутка дійшла до Кайдашів: її принесла ба-
ба Параска Гришиха, лютий Палажчин ворог, відома на все село
брехуха.
— Христос воскрес! З святками будьте здоровії! — сказала Пара-
ска, переступаючи через Кайдашів поріг. — Чи ви пак знаєте, де
ваша Мелашка? Це ж наша Палазя розгубила свою череду десь по
Києві. Водила, водила, поки доводилась. Мелашка зосталась у
Києві, а з Києва, мабуть, пішла на заробітки за границю або на
Басарабію. Вже правда! Палажці тільки б сліпих блиндарів води-
ти по селах, а не людей до Києва.
— Та це я перечула вже через людей на селі, — сказала Кайда-
шиха, — а Палажка завела нашу Мелашку десь, мабуть, під шум
чи під греблю та й очей не показує.
[— Еге! Знаєш ти, чого вона ходить щороку до Києва паску їсти?
Та вона цілу ніч в Братському монастирі обнімалась та
цілувалась, вже й не знаю, чи з ченцями, чи з чортами. Знає вона
там усі входи! Побачиш, коли вона не принесе з Києва другого
байстрюка в приполі, бо одного вже має; ще й твою невістку нав-
чить добру.
Параска розказала Кайдашам всю кумедію з бабою Палажкою в
Братському монастирі у велику п'ятницю.
— Ти, Кайдашихо, не пускай з нею більше Мелашки до Києва, як
ще Мелашка вернеться додому. Тепер я знаю, як вона розгов-
ляється в Києві,— говорила баба Параска.]
Лаврін стояв ні живий ні мертвий. В його й руки опали.
— Ой Боже мій! Що ж тепер нам робити? Де Мелашки шукать?
Завела ота стара, бодай її завело в безодню,— говорила Кайда-
шиха.
— Та піди в волость та попроси, щоб її погнали в Київ шукать
Мелашки. Нехай знає, як поводатарювать,— намовляла Пара-
ска,— та піди та побий їй морду, та натовчи добре потилицю.
Шкода, що вона не завела моєї невістки. Я б оце показала їй Київ.
— Це, мамо, Мелашка покинула нас через вас,— обізвався
Лаврін.
— От і через мене! Ще що вигадай! Хіба я гнала її в потилицю до
Києва, чи що? — говорила Кайдашиха.
— Бо ви її гризли, гризли, доки до свого не догризлись. Як про-
паде Мелашка, то я вам цього не подарую,— говорив Лаврін,
блідий, як смерть. — А оту стару відьму я за коси потягну в Київ,
нехай мені шукає Мелашку.
— Авжеж за коси, та ще й батогом ззаду підганяй!—намовляла
Параска. — Та чого ви сидите? Чом ви не підете до неї? Ви ду-
маєте, що вона сама до вас прийде? Підіть до неї та розпитайте,
та наступіть на неї, та придавіть коліном, то вона й розкаже вам,
де діла Мелашку. Певно, завела десь на спасіння.
— А справді ти, Параско, добре радиш,— сказала Кайдашиха,—
ходім та присікаймось до тієї дурисвітки, може, вона знає, де Ме-
лашка, та тільки не хоче признаватись.
— Авжеж, ідіть усі гуртом та насядьте на неї, то вона й при-
знається, де старців водила, — намовляла Параска.
Кайдаш, Кайдашиха та Лаврін пішли з бабою Параскою до Па-
лажки.
Палажка сиділа під хатою на призьбі й грілась на весняному
сонці. Вона вгляділа Кайдашів з бабою Параскою за ворітьми,
догадалась, чого вони до неї йдуть, і трохи злякалась.
— Христос воскрес, Палажко! — сказала Параска. — А я оце до
тебе гостей навела і сама в гості прийшла.
Баба Параска одчинила ворота, впустила Кайдашів, знов зачини-
ла, сперлась на ворота обома руками, поклала голову на руки і
тільки поглядала на Палажку веселими сірими очима. В неї губи
осміхались, неначе їх хто помазав свіжим медом. Вона налагоди-
лась дивиться на кумедію.
Баба Палажка не одказала на її привітання. Вона тільки блиснула
на неї злими маленькими чорними очима. Кайдаші обступили
Палажку.
— А що, Палажко! Водила, водила нашу Мелашку, доки не заве-
ла, — сказала Кайдашиха. — Де наша молодиця?
— А хіба я знаю, де вона? Одбилась од нас коло церкви на По-
долі, ще й нам наробила клопоту. Ми через неї просиділи в Києві
цілих два дні, ще й мусили бігати по монастирях та по церквах.
— Чом же ти хоч не зайшла до нас та не сказала? — спитав Кай-
даш.
— Де ви, бабо, діли Мелашку? — кричав Лаврін. — Куди ви її
завели? Навіщо ви її покинули в Києві?
— Оце, Боже милостивий! Хіба ж я її в пазуху сховала, чи з’їла,
чи що? Завела та й завела… Хіба Мелашка мала дитина, що я її за
руку заводила!
— Навіщо ви її підмовляли йти в Київ? Чого ви притаскались до
нас з своїми брехнями, розпустили дурного язика про чуда? Нащо
ви підманили молодицю? — репетував Лаврін, згорнувши руки
на грудях.
— Про які брехні це ти провадиш? Я розказувала про чуда, а не
про якісь брехні. Бреши сам, бо ти од мене молодший. Не на те я
щороку ходжу в Київ, щоб брехні точити. В тебе, Лаврін, молоко
на губах не обсохло, а ти брехню завдаєш преподобним жонам.
— Йдіть, бабо, до Києва та пошукайте Мелашки, бо як не підете,
то я вас силою потягну, — сказав Лаврін.
— Авжеж потягни, та ще й за коси, та підганяй її батогом ззаду!
— крикнула з-за воріт баба Параска.
— А тобі яке діло? Чого ти прийшла паскудити мої ворота! Он
послинила ворота, як скажена корова! — крикнула од призьби
баба Палажка.
— Я, бабо, піду в волость жалітись на вас. Вас волосний приси-
лує йти в Київ за Мелашкою.
— Та залигай її віжками та й веди! Чого ти на неї дивишся, як на
святу та божу! — гукала за ворітьми баба Параска. [—Цілувалася
в Києві з ченцями та з чортами, доки не розгубила своєї челяді.
— Хто? Я? — крикнула Палажка й скочила з призьби.
— А то ж хто? Вже чи не я. Добре розговілася, нічого сказати,—
говорила Параска.]
— Йди, Палажко, з нами в волость,— сказав Кайдаш, — нічого
тобі не поможе. Там даси одвіт перед громадою.
— Де ви діли мою жінку? Куди ви її завели? — кричав Лаврін.
[ — Та вона завела її в монастир до ченців! — кричала Параска за
ворітьми.]
— Вбирайся та йди з нами! Нічого тобі не поможе. Підеш ти з
Лавріном знов до Києва та хоч покажеш, де загубила мою
невістку, — гомонів Кайдаш.
[ — Як підеш другий раз у Київ, то не цілуйся з ченцями! —
крикнула Параска на всю улицю.
— Хто? Я? То це ти на мене таке говориш? — закричала Палажка
і вхопила граблі: ось я тобі, стара відьмо, покажу ченців та
чортів!]
Палажка покинула Кайдашів, кинулась до воріт і вперіщила граб-
лями по воротях. Параска одскочила. Граблі перебились пополо-
вині. Половина одскочила за ворота й зачепила по руці Параску.
Параска вхопила шматок граблів і шпурнула ними через ворота
на Палажку. Палажка поперла держалном на вулицю на Параску.
Параска прийшла під ворота, плюнула в двір і пішла по вулиці.
— Бодай тебе побила лиха година та нещаслива. Ще й вона
чіпляється до мене, неначе я згубила з світу її невістку, — голо-
сила крізь сльози Палажка, вхопившись руками за голову.— Це
не Мелашка, а смерть моя. Коли вона зосталась у Києві, то, пев-
но, через тебе, Кайдашихо. Про мене, йди собі в Київ чи хоч і за
гряницю та й шукай її,— сказала Палажка, обертаючись до Кай-
дашихи.
— Що ти кажеш? Через мене Мелашка покинула нас? Тобі, Па-
лажко, час помирати, а ти набріхуєш на мене! Схаменися, стара
бабо! Що ти верзеш? Сама ходить по хатах, піддурює людей іти з
собою, а на мене складає пеню.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Червень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930  

Підписка

  • Цікаве