Іван Нечуй-Левицький. “Кайдашева сім’я”

— Ба через тебе. Хіба люди не говорять за тебе на селі? Хіба не
знаємо, як ти нападалась на невістку? Отак якраз, як ота стара су-
ка, Параска, на мене, що я через неї і світу не бачу.
— Палажко, не бреши на старість. Ти гріха не боїшся,—сказала
Кайдашиха.
— Ба не брешу. Бреши сама! — крикнула Палажка і кинулась на
Кайдашиху, як півень кидається на другого півня.
— Ба брешеш! Яке тобі діло до мене та до моєї невістки? Яке тобі
діло до того, що в нашій хаті робиться? Нащо тобі заглядать в
наші горшки?
Кайдашиха кричала й совалась з кулаками до Палажки. Палажка
кидалась до Кайдашихи й била кулаком об кулак. Вони то
збігались, то розбігались, як ті півні, що кидаються один на одно-
го.
— За мої горшки, за мою невістку ось тобі на! — сказала Кайда-
шиха і дала Палажці дулю під самісінький ніс, так що вона аж
голову задерла.
— А тобі ось дві!
Палажка стулила дві дулі, покрутила одну кругом другої і сунула
обидві під самий ніс Кайдашисі.
Кайдаш побачив, що непереливки, пхнув одну бабу на один бік, а
другу на другий.
— Куди яка панія! Проше та проше, пані економша! —дражни-
лась Палажка з Кайдашихи. — Це по-панській дулі сучиш; нічого
казати, звичайна!
— Не твоє діло, по-панській чи не по-панській! Вбирайся та
ходім в волость, от що! — репетувала Кайдашиха.
— То й піду! Ти думаєш, я тебе боюся? То й піду. Піди вперше
вберися в жовті чоботи та в червоне намисто, пані економшо, ко-
ли хочеш вести мене позивати в волость.
— Не тільки в жовті, в червоні чоботи взуюсь, а таки тебе в тюр-
му посаджу, — кричала Кайдашиха й крутилась на одному місці,
неначе козачка танцювала.
Кайдаш і Лаврін микались і собі в бабську змажку, кричали на
все горло, змагались разом з бабами й підняли такий ґвалт на весь
куток, що люди повибігали з хат. Параска знов вернулась, спер-
лась руками на ворота і з злістю осміхалась своїми сірими очима.
Кайдаші таки потягли бабу Палажку в волость. Параска пішла за
ними назирці оддалеки. Палажка ніби почула її плечима, оберну-
лась, взяла грудку землі та й пожбурила на неї.
— На свого батька кидай! Скажена! — крикнула здалека Параска.
— На, цю-цю! На, сіра! — крикнула Палажка і знов пожбурила
на Параску грудкою.
— Понеси своєму чоловікові та дочці на закуску! — крикнула
Параска і все-таки йшла за Кайдашами в волость.
Кайдаші прийшли з Палажкою в волость. Волосний розпитав про
їх діло, вилаяв Палажку, але не присудив їй іти в Київ шукати
Мелашки. Він сказав, що Мелашка не маленька, а коли зосталась
у Києві, то вона мала свій розум у голові для того.
Палажка вийшла з волості з Кайдашами, скрутила дві дулі, тик-
нула їм в вічі й пішла додому. Лаврін спустив очі, похилив голо-
ву і гукнув до Палажки:
— Як не знайду Мелашки, то я вас, бабо, вб’ю або повішу!
— Повісь свою маму на сволоці на кілочку, ще й убери в червоні
чоботи! — обізвалась Палажка й дременула додому. Позад неї
здалеки йшла Параска. Її сірі очі притухли: Палажки не посадили
в холодну.
Лаврінові доводилось самому йти до Києва шукать Мелашки. Він
ходив по селі та розпитував тих бабів, що ходили до Києва разом
з Мелашкою. Всі вони казали, що Мелашка покинула їх коло тієї
церкви, що стоїть під самою Андріївською горою, на Подолі, а як
звали ту церкву — ні одна баба не знала. Під тією горою на По-
долі стоїть не одна церква.
Лаврін усе думав, що Мелашка от-от прийде додому, а вона не
приходила. З Києва вертались прочани й розказували багато дива,
як буває між прочанами. Одна баба розказувала, що сама чула од
людей, а ті люди казали, що ніби на свої очі бачили, як у Лаврі
ходив якийсь чоловік, у котрого руки приросли до материних кіс.
Так той син з матір’ю й ходять по всіх київських церквах та мона-
стирях та просять, щоб їм Господь простив гріх. Друга баба при-
несла з Києва звістку, що якась молода молодиця ходила в Києві
по Лаврі та по печерах та все кричала не своїм голосом. Люди го-
ворили, ніби її прокляв батько, прокляла мати, прокляв увесь рід,
і вона з того часу ходить в Києві по монастирях в одній сорочці,
боса й простоволоса, бліда, як смерть, нічого не їсть, не п’є й не
говорить та все просить Бога журавлиним та совиним голосом, то
нявкає, як кішка, то реве, як товаряка. Всі Кайдаші стояли кругом
баби, посхилявши голови, і тільки важко зітхали. Кайдашисі зда-
лося, що та молодиця була Мелашка. Вона боялась, що її проклін
побив Мелашку, як лиха годила, почутила свою провину і тільки
плакала мовчки.
Через кілька день через Семигори йшли з Києва люди й розказу-
вали, що коло Києва в бору знайшли вбиту молодицю. Та чутка
полетіла по селі. Баба Параска принесла ту звістку до Кайдашів.
Кайдашиха дуже стривожилась, її серце пом’якшало, і вона дуже
жалкувала за тим, що недобре обходилась з своєю невісткою.
Тим часом чутка про Мелашку пішла по близьких селах, дійшла
до Бієвців. В Бієвцях скрізь говорили і про сина, що приріс рука-
ми до материних кіс, і за молодицю, прокляту родом, і про вбиту
жінку в бору. Мелащин батько та мати побігли в Семигори до
Кайдаша. Вони довідались, що Мелашка й справді пропала десь у
Києві.
Бідна Балашиха голосила; Балаш і собі плакав; Кайдашиха рида-
ла, бо почувала свою провину; Лаврін стояв коло порога й собі
плакав. Карпо з Мотрею, забувши про колотнечу з матір’ю, і собі
ввійшли в хату і сумно дивились, підперши руками голови. В хаті
неначе лежала на лаві мертва Мелашка, і вся рідня зійшлась на її
похорон.
— Боже мій милостивий! — голосила Мелащина мати. — Якби
Мелашка вмерла дома, мені не було б так жалко; я б знала, що
вона вмерла; я б її оплакала по-людській, а то, може, її тіло звірі
рознесли по лісі. А все, свахо, через вас. Чи то раз Мелашка при-
ходила до мене та заливалась слізьми?
Кайдашиха втерла сльози рукавом і терпіла не менше од Балаши-
хи. Несподіване горе впало на неї, неначе камінь з неба. Довго
плакали та сумували Кайдаші й Балаші. Кайдашиха, Балашиха та
Лаврін постановили йти до Києва та шукать Мелашки. Балашиха
вернулась на час в Бієвці, щоб тільки забрати на дорогу одежу та
харч, і вони втрьох зараз-таки того дня пішли до Києва.
Тим часом Мелашка служила в Києві в проскурниці. Вона про-
жила перший тиждень тихо, спокійно, як у Бога за дверима. Ро-
бота в проскурниці була неважка після важкої роботи в свекрухи.
Харч була добра. Сама проскурниця була добра женщина, не лая-
ла, не гризла Мелашки з ранку до вечора, як гризла свекруха.
Перший тиждень Мелашка одпочивала. Але другого тижня, після
провід, Мелашка почала нудиться за Лавріном. Вона виробляла
проскури, а її думки літали в Семигорах коло милого. От їй
здається, що вона стоїть з Лавріном в садку під черешнею, роз-
мовляє з ним, дивиться йому в очі. Лаврін докоряє її за те, що він
любив її, як свою душу, жалував її, як мати дитину, а вона поки-
нула його. От вона примічає в його очах сльози: сльози виступи-
ли з його синіх очей і полились по рум’яних щоках на траву.
Мелашка одразу заплакала так, що сльози полились з її очей
річкою на стіл. Вона ледве встигла перехопити їх руками.
— Чого ти, Мелашко, плачеш? — спитала проскурниця. — Чи
жаль тобі села, чи матері, чи чоловіка?
— Не жаль мені ні села, ні роду, жаль мені тільки чоловіка. Ма-
буть, він за мною побивається, коли одразу так залило мою душу
сльозами.
— То вернись додому, коля тобі за ним жалко, —
говорила проскурниця.
— Не вернуся, матушко, мені здається, що треба вертатися в пек-
ло, як тільки я згадаю про свекра та свекруху.
— Якби мені прикликати сюди Лавріна, я б до смерті не вернула-
ся в Семигори,— згодом сказала Мелашка. Вона посаджала в піч
проскури, вийшла в двір і стала на воротях. Ворота виходили в
цвинтар; через їх було видно високі стовпи церкви з широкими
залізними східцями. На східцях сиділи і стояли прочани. В церкві
правили вечерню. Мелашка обвела очима прочан і вгляділа семи-
горських молодиць. Вона так зраділа, що крикнула й хотіла
побігти до їх розпитать про Лавріна, але схаменулась і оступи-
лась за браму. Вона дивилась з-за брами на своїх людей і неначе
побачила Лавріна та рідну матір.
Вечерня скінчилась. Люди розійшлись; пішли з цвинтаря й семи-
горські молодиці. Мелашка слідкувала за ними, доки вони не
зайшли за залізні грати. Молодиці обернулись, вгляділи її, але
вона так швидко одскочила за ворота, що молодицям здалось,
ніби вони бачили мару, схожу на Мелашку.
Надворі стало смеркатись. Мелашка вийшла на цвинтар, стала під
липою й згорнула руки. Вона все думала за Лавріна, як він сумує,
як плаче за нею, а сльози лилися з її очей.
На цвинтарі було тихо, як у хаті. Тополі й липи мліли в теплому
повітрі, а Мелашці ніби снився семигорський садок; вище од сад-
ка на горі семигорська церква, під церквою ставок; в садок вихо-
дить до неї на розмову Лаврін, бере її за руку.
— Боже мій! прийми мою душу до себе,— говорила бідна моло-
диця,— лучче мені каміння носити, ніж таке горе терпіти. Поли-
нула б я через бори, через степи та хоч би глянула на свого мило-
го. Гріх мені, що я мучу його й себе!
Над цвинтарем ніби висіла Андріївська гора з гострим верхом, а
на самому вершечку стриміла Андріївська церква і ніби висіла на
ясному темно-синьому небі, що блищало на заході. Легкі хмарки
сунулись по небі. Мелашка задивилась на гору, на церкву; їй зда-
лось, що не хмарки летять в небі, а тонкі, з самих стовпів, бокові
бані на церкві заворушились, що сама церква почала коливатись
на гострому версі гори. На неї напав страх. Вона глянула ще раз
угору, і їй здалось, що хреста на церкві трусяться й коливаються,
що коливається вся гора, от-от впаде на неї. І вона прожогом
побігла з цвинтаря до хати.
Проскурниця посадила Мелашку вечерять — вона й ложки не
вмочила. Лягла вона спати, її сон не брав. А журба та туга давила
її коло серця, як важка гора. (Тільки що вона заснула, аж їй
сниться, що вона йде в Лавріном зеленим бієвським гаєм, йде по
пояс у траві та в квітках, а далі вийшла на шлях і пішла з ним між
двома стінами зеленого жита, прийшла до млина й сіла з ним над
Россю на камені, обняла його й приголубила. Коли гляне вона на
Рось, аж Лаврін пливе, потопає серед річки. Бистра вода несе йо-
го серединою. Лаврін тo поринає з головою, то виринає, вистав-
ляє руку й махає на неї. Вона хоче кинуться у воду, рятувать йо-
го, а її ноги приросли до каменя, ніби пустили вербове коріння. А
вода клекоче, булькотить та все несе Лавріна далі на гостре
каміння, де вода реве та стогне, ніби весною. Мелашка хотіла за-
кричати і тільки ніби зашуміла листом. А за Россю в Семигорах
десь дзвін сумно дзвонить на ґвалт, і тиха луна йде над водою,
над шумом, понад дібровою.
Мелашка прокинулась. На дзвіниці дзвонили на утреню. Вона
схопилась з постелі й перехрестилась. Надворі почало на світ
благословиться.
“Боже мій! Він за мною побивається! Я взяла на свою душу вели-
кий гріх”, — думала Мелашка.
Минув другий тиждень. Мелашка почала потроху привикати до
нового місця: пекла проскури, ходила по |церквах, по монастирях
і вже й сама добре не знала, чи вертаться, чи не вертатись додо-
му.
Тим часом Мелащина мати з Лавріном та Кайдашихою йшли до
Києва, стрічали дорогою силу прочан та все розпитували, чи не
бачили вони молодої молодиці, що одбилась од гурту, чи не чули
чого про таку молодицю між прочанами в Києві? Вони вступили
в великий бір під Києвом і разом всі троє заплакали та все диви-
лись по дорозі між сосни: їм здавалось, що Мелашка лежить десь
у бору вбита. Бір жалібно гув на тихому вітрі, неначе бджоли в
здоровій пасіці, і тільки їм жалю завдавав.
Прийшли вони в Київ, зайшли в Лавру. Коло Лаври сновигала
велика сила людей з усяких країв. Вони втрьох ходили, розпиту-
вали, чи не чув хто, чи не бачив молодої чорнявої молодиці, чи не
шукала, чи не питала вона про своїх людей. Прочани розказува-
ли, що недавно одна молодиця одбилася од своїх людей і шукала
їх на печерах, але та молодиця була русява й немолода.
[Лаврін з матір'ю та з тещею зайшов у новий Іоніївський мона-
стир. Між богомольцями походжав старий ігумен в шовковій
чорній рясі, розпитав їх, чого вони шукають, і почав уговорювати
Лавріна, щоб він зостався в тому монастирі на роботу на год або
на два за спасіння душі, доки не знайде в Києві своєї жінки. Чер-
нець лякав його тим, що Господь покарав його за якийсь гріх, як
не свій, то батьків або материн. Лаврін трохи вже не зостався, але
йому дуже хотілося знайти Мелашку!]
Всі вони троє пішли шукати тієї церкви на Подолі, що стояла під
самою Андріївською горою, але таких церков було доволі. Вони
ходили, розпитували в людей і зайшли на той цвинтар, де жила
Мелашка.
Під стовпами коло церкви Лаврін сів з матір’ю на східцях.
Проскурниця сиділа на самому нижчому східці і продавала про-
скури. В той час Мелашка вибігла з пекарні й хотіла побігти до
проскурниці за щось спитати. Вона виглянула в ворота й почала
роздивляться на прочан. Обвела вона очима по східцях раз і
нікого знайомого не побачила. Народ сновигав коло церковних
дверей, як бджоли коло вулика. Коли вона зирк! — коло самої
проскурниці сидить молодий чоловік, зовсім такий, як Лаврін.
Він сидів до неї боком, Мелашка впізнала Лаврінову русяву ку-
черяву голову, рівний лоб, рівний тонкий ніс. Але чого він став
такий блідий, такий смутний?
“Чи Лаврін, чи ні? — думала Мелашка. — Де ж дівся з лиця його
рум’янець? Чого він став такий блідий, як смерть, та нужденний,
неначе слабий?”
Вечірнє сонце світило на високі білі стовпи, на людей, що вешта-
лись в промінні, неначе мухи сновигали й грали проти сонця.
Промінь упав на Лаврінове лице.
— Це він! — сказала сама до себе Мелашка і вхопилась за серце.
В неї заморочилась голова; вона крикнула і трохи не впала на
місці.
— Адже ж ото моя мати! — зашепотіла Мелашка, вглядівши
свою матір коло товстого білого стовпа. — А ондечки й моя
свекруха…
На Мелашку неначе хто линув водою з льодом. Вона одхилилась
за ворота й одну хвилину не знала, чи бігти до їх, чи тікать в пе-
карню. Але Лаврін обернувся до неї лицем. Мелашка глянула на
його ясні очі, заридала, як мала дитина, і, як стояла в одній со-
рочці, так протовпом і кинулась між люди просто до Лавріна.
Лаврін углядів її й тільки подивився на неї смутними
докірливими очима.
Вона прибігла до його й заголосила на весь цвинтар.
Мати й свекруха вгляділи Мелашку й кинулись до неї з плачем.
Народ обступив їх навкруги.
— Ой Боже мій! Нащо ти, дочко, нас мучила! — перша почала
говорити Мелащина мати. — Ти знаєш, якого ти жалю нам завда-
ла?
— Ми думали, що тебе вже й на світі нема, — говорив Лаврін,—
ми тебе оплакали, як помершу.
Мелашка стояла та тільки хлипала, як хлипають малі діти. Вона й
слова не могла промовить. І сльози, і кривда, і радість так здави-
ли в грудях, що вона ледве зводила дух.
— Де ж ти, дочко, тут пробуваєш? — спитала Мелашку свекруха,
плачучи.
— Отут служу в добрих людей, стала в матушки за наймичку,—
насилу промовила Мелашка, показуючи рукою на проскурницю.
— Це, Мелашко, мабуть, за тобою прийшли родичі? — спитала
проскурниця. — Шкода мені тебе! В мене ще не було такої доб-
рої та робочої наймички, як ти.
— Ми, матушко, візьмемо з собою Мелашку, — обізвалась ма-
ти.— Господи, як вона вимучила нас, доки ми її знайшли. Слава
тобі, Господи, що таки знайшли.
Народ ворушився, гомонів, розпитував. Цікаві молодиці обступи-
ли Мелашку, її матір та свекруху. Проскурниця покликала Мела-
щину рідню до себе в хату.
— Вертайся, дочко, додому; тобі ніхто й лихого слова не скаже,
— викручувалась свекруха ласкавими словами.
— Та вже ж вернуся, нігде не дінусь. Якби ви не знайшли мене,
то я, мабуть, сама вже не вернулась би.
Другого дня Мелашка з ріднею вийшла з Києва. Всі йшли бором
смутні та невеселі. А бір гув, як море в негоду, од найтихішого
вітру та наводив сум на сумні й без того душі.
Мелашка прийшла додому, і свекруха справдила своє слово: од
того часу вона знов облила Мелашку солодким медом, а полин
неначе сховала десь у комору для Мотрі. Кайдашиха боялась,
щоб Мелашка знов не чкурнула на Басарабію або й за границю.
Сльози та несподівана тривога помирили сім’ю, неначе всіх по-
миряюча смерть.
Вернувшись додому, Кайдашиха поїхала в Богуслав на ярмарок,
набрала Мелашці на спідницю й на хвартух, купила здорову гар-
ну хустку й новий жовтий з червоними квітками очіпок. Через
два тижні Мелашка обродинилась: вона мала сина.
VII
В Кайдашевій хаті стала мирнота: свекруха помирилась з
невісткою. Зате на дворі, між двома господарями, старим та мо-
лодим, почався нелад. Лаврін вже вважав на себе як господаря.
Він був менший син у батька, і все батьківське добро, по ук-
раїнському звичаю, припадало меншому синові. Лаврін знав, що
батькова хата, батькові воли й вози, все батьківське добро — все
те його добро. Він перестав слухати батька, а батькові хотілось
порядкувать в господарстві. Кайдаш постарівся і став ще частіше
заглядать в корчму, запиваючи давне панщанне горе. Всі гроші,
що він заробляв у пана та в людей на возах, на плугах та боронах,
старий Кайдаш пропивав у шинку.
Він не давав Лаврінові грошей до рук, і Лаврінові стало важко
покорятись дражливому та лайливому батькові.
В Петрівку починалась косовиця та грабовиця, а тим часом дос-
тиг і ранній ячмінь-рихоль.
Старий Кайдаш загадав звечора Кайдашисі та Мелашці гребти
сіно, а Лаврінові косити ячмінь. Другого дня Мелашка взяла на
руки дитину, причепила на спині колиску й триноги для колиски;
Кайдашиха забрала граблі, тикву з водою, й вони вирядились у
поле.
Старий Кайдаш порався в повітці коло свого майстерства. Коли
дивиться він, серед двору Лаврін запрягає воли, а коса лежить на
призьбі.
— Чом це ти, Лавріне, й досі не йдеш у поле? Чи ти не бачиш, що
сонце вже от-от поверне на полудень? — спитав Кайдаш.— Та
нащо ж ти оце запрягаєш воли?
— Поїду до млина. Казали мати, що нема борошна,—обізвався
Лаврін, завертаючи воли до воза.
— А я ж тобі велів іти косити ячмінь?
— Постоїть до завтра, не де дінеться, не втече.
— Ти ж знаєш, що ячмінь зовсім стиглий: зараз висиплеться.
— Ячмінь ще не зовсім стиглий, ще два або й три дні постоїть,—
обізвався Лаврін. — Гей, перістий! Ший ставай! — крикнув він
на вола.
— Іди в поле косити, кажу тобі! Як треба буде до млина, то я сам
поїду.
— І я дорогу знайду. Ідіть, тату, в повітку та майструйте коло во-
за.
Син не слухав батька.
Старий Кайдаш плюнув і пішов у повітку, а Лаврін почав запря-
гати воли.
“Заженуть мене синки швидко на піч”, — думав старий Кайдаш,
майструючи в повітці.
Другого дня Лаврін узяв косу й пішов з Мелашкою та з матір’ю
до ячменю. Батько мовчав та тільки поглядав на Лавріна.
— Чи це йдеш на поле, не питаючись мене? — спитав Лавріна
батько.
— А хіба ж Карпо вас питається, як іде на поле? А чим же я
гірший од Карпа? — обізвався Лаврін, кинувши косу й перевесла
на плечі.
— А як прийдеться платить подушне та за землю, то й тоді мене
не спитаєшся? — сказав Кайдаш.
— Ви берете гроші в свої руки, то ви й платіть. Давайте мені
гроші до рук, то й я буду платить,— сказав Лаврін.
— Може, ти хочеш, щоб я й тобі виділив твою частку поля, як
Карпові?
— Нащо? Ваша частка — й моя частка; ви сьогодні господар, а я
завтра,— сказав Лаврін.
— Добре поважаєш старого батька! Покарав тебе Господь за ме-
не, а як не тебе, то твоїх дітей, — сказав батько.
— Не питай старого, а питай бувалого, — сказав Лаврін. — Кара-
ли ви Мотрю, карали вже й Мелашку і без Господа; буде з нас тієї
кари.
З того часу Лаврін загарбав хазяйство у свої руки. Батько мусив
мовчати і рідко коли вмикувався в хазяйство. Він більше майст-
рував, заробляв гроші, постив усі п’ятниці та з горя сливе щодня
вертався ввечері додому з шинку п’яний, його голова стала сива,
аж біла, тільки брови чорніли на широкому блідому лиці та темні
очі блищали, неначе у ямках, глибоко позападавши під бровами.
Раз у Спасівку старий Кайдаш пішов в суботу на вечерню. Сонце
стояло над лісом. Церква була порожня. В бабинці стояла одним
одна баба. Кайдаш став навколішки і бив поклони. Дяк співав
жалібну церковну пісню. Коли це чує Кайдаш, щось потягує то-
неньким голосом за дяком. Голос лився, як срібло, десь зверху.
Він підвів очі й глянув на іконостас. Зверху на іконостасі стояв
чималий золотий хрест з терновим вінком на перехресті, а по бо-
ках коло хреста стояли навколішки два позолочені янголи. Кай-
даш глянув на янголів, вони розтулювали роти і співали разом з
дяком тоненькими голосами. Кайдаш стривожився й одвів очі.
Глянув він на намісні образи, і вони співають, а разом з ними
співають усі образи в церкві… Кайдаш перелякався й став на но-
ги. Слухав він і дивується. Кайдаш повертав головою на всі боки,
всі образи співали. Дивиться він на образ Варвари. Варвара заво-
рушила пальцями, повернула очима; на їй убрання замаяло. На
образі Параскеви-П’ятниці, з розкішними, розпущеними по пле-
чах кісьми, з квітками на голові, квітки на голові затрусились,
неначе од вітру. Параскева-П’ятниця повернула очима на його,
мов жива.
Кайдаш злякавсь і вийшов з церкви. У притворі на стіні висів
здоровий образ страшного суду. Кайдаш глянув на його скоса; на
образі внизу була намальована в пеклі здорова коняча голова з
білими гострими зубами; та голова засміялась до його. Полум’я в
її роті загойдалось, мов свічка од вітру. Невеличкі постаті
грішників та чортів в зубах заворушились, мов комашня. Ма-
ленькі хвостаті та рогаті чортики висолопили до його язики.
Кайдаш перелякався, одвів, очі од страшної картини і вийшов
надвір. Він сів на східцях і схилив голову. Надворі було тихо, як
у хаті. Сонце стояло низько над самим лісом і пронизувало світом
верхи лісу, зелені, як трава на степу. Над лісом од сонця тяглися
неначе довгі стьожки та стрічки, виткані з світу й золота. На за-
ході стояла одним одна хмарка на чистому небі, вся золота, з чер-
воними краями.
Смутне Кайдашеве бліде лице освітилося рожевим світом, наче
лице в мерця. Він підвів блискучі очі, глянув на ліс і побачив, що
над самим шпилем, серед лісу, на хмарці стояв чоловік, прозорий,
як туман, і неначе кивав рукою до його, ніби кликав.
Кайдаш встав і пішов з гори. Він зійшов наниз, пішов далі шля-
хом, а те диво на хмарі одсунулось од його ще далі за ліс. Він
вийшов на гору за село. З гори було видно широку долину, об-
ставлену горами, вкритими лісом; в долині блищала Рось.
Кайдаш пішов на греблю, не знаючи для чого. Колеса в млині
крутились, вода шуміла й розливала голосний гук по долині. Ко-
ло млина стояли вози, вештались люди. Проз Кайдаша проїхав
чоловік возом, а далі пролетів пан на баских конях і трохи не за-
чепив його колесом. Кайдаш оступився на кінець греблі й трохи
не впав у воду. Він напружив свої сили, одскочив набік і
опам’ятався.
— Боже мій! Де це я? Чого це я зайшов на цю греблю? Чи мені
треба було йти до млина, чи в Бієвці? — питав сам у себе Кай-
даш. Він згадував, згадував і нічогісінько не згадав, вернувся в
Семигори і тільки тоді згадав, що був у церкві, що з ним там
діялось щось чудне.
Кайдаш уже смерком вернувся до хати. Сім’я вже повечеряла й
полягала спати. Він підійшов під двері й хотів постукать. Коли
гляне — з-за угла кинулась на його собака, здорова, як годований
кабан, з кінською головою, з рогами, і заблищала страшними
очима. Він оступився назад і махнув на неї руками. Гляне він, аж
до його лащиться сірий Барбос.
Кайдаш увійшов у хату. Кайдашиха засвітила лампу, думала, що
він був у шинку і зараз почне коверзувати. А Кайдаш сів кінець
стола, блідий, як смерть, і задумався.
“Боже мій! Що це зо мною діялось? — думав Кайдаш.—Чи це
мене Бог карає за гріхи, чи показує свою ласку за правду?
— Де це ти бродиш? Чого ти став такий жовтий, як віск? — пита-
ла в Кайдаша жінка.
Кайдаш махнув рукою, послався на лаві і ліг спати. Другого дня в
неділю Кайдаш ходив цілий день смутний та задуманий. В по-
неділок він пішов в поле косити, а нудьга давила його, як камінь.
Вертаючись з поля, Кайдаш забалакався з людьми коло шинку,
зайшов з ними в шинок і випив півкварти горілки. Іде він через
греблю попід вербами, коли гляне на воду, з-під греблі вискочив
чорненький хлопчик з маленькими ріжками, з здоровою головою
та й побіг за ним слідком. Кайдаш пішов швидше, а чорний хлоп-
чик біг за ним та приказував за кожним його ступенем: туп, туп,
туп, туп! Кайдаш обернувся й махнув на хлопця косою. Хлопець
неначе в землю ввійшов. Кайдаш пішов через місток, коли огля-
дається, а хлопець знов біжить за ним по містку та все приказує:
туп, туп. Кайдаш пішов стежкою понад ставком, з берега плигали
цілими сотнями маленькі, як жаби, чортики, пірнали, знов вири-
нали й дражнились з його язиками.
Кайдаш прийшов додому. Ввійшов він у двір, дивиться в той ку-
ток, де росли густі колючки, аж там замість колючок ростуть ма-
ленькі чортики з ріжками, схожими на цвяхи. Кайдаш махнув ко-
сою, і йому здалося, що ті чортики полягли покосами та тільки
ніжками дригають. Він викосив усі колючки, коли гляне за двір,
аж і там, замість кропиви та лопуху, ростуть чортики. Кайдаш
давай косити кропиву. З хати повиходили сини й невістки. Карпо
гукнув до батька:
— Що ви, тату, робите? Чи вам діла нема, що ви косите на вулиці
кропиву?
— Еге, кропиву! Добра кропива! Хіба ти не бачиш, скільки на-
росло тих чортів, бий їх сила Божа! Ось я вас, проклятих, усіх ви-
кошу!
Сини й невістки бачили, що батько п’яненький, і почали над ним
глузувать. Кайдашиха вийшла з хати і почала його лаять.
В той час з поля йшла череда. Кайдашеві здалося, що на кожній
свині сидить верхом по чортові. Чорти волокли довгі хвости по
землі, штовхали свиней під боки ногами й поганяли їх макогона-
ми та кочергами. Свині вибрикували, неначе баскі коні, а чорти
гецали зверху та махали руками.
— Жінко! чи ти бачиш, що то їде верхом на свинях? — крикнув
Кайдаш до жінки.
— Схаменися, п’янице! Чи ти здурів, чи ти знавіснів! Гара, що
вже горілки напився!
— Еге, здурів! Чи ти ба! Чорти їдуть верхом на свинях! А бий вас
сила Божа! Дух святий при нас і при хаті! А ондечки на пансько-
му бугаєві який сидить пузатий, та витрішкуватий, та рогатий!
Такого оканя та пузаня я й між панами не бачив. А бодай вас
хрест побив! А ондечки між вівцями скільки їх плутається.
— Та йди в хату та вечеряй! — крикнула на Кайдаша жінка. — Та
протри лишень свої п’яні баньки!
Кайдаш увійшов у хату. На комині блимала лампа без скла і
більше чадила, ніж світила. Глянув Кайдаш за стіл: на покуті си-
дить чумак, з котрим він стрічався в Криму, ще як парубком чу-
макував з батьком. Коло того чоловіка сидить Кайдашів покійний
батько і неначе розмовляє з тим чоловіком. Кайдаш придивлявся
до їх, впізнав чумака й батька, сів і собі кінець стола і почав з ни-
ми балакать.
В хаті всі стривожились. Усім було не до сміху. Кайдашиха пере-
стала вже лаяться.
— Омельку, стань та помолись Богу! Що це з тобою діється?
— Еге, а хіба ж ти не бачиш, що батько прийшов до мене в гості,
та ще з херсонським чумаком,— говорив Кайдаш.
Молодиці полякались. Мелашка побігла до сусідів і покликала
кілька чоловіків. Чоловіки прийшли й почали вговорювати Кай-
даша, щоб він помолився Богу та лягав спати. Кайдаш став перед
образами й почав голосно молиться, як моляться маленькі діти.
Кайдашиха хрестила ножем вікна й двері, дістала пляшечку свя-
ченої води й дала Кайдашеві напитись. Мотря побігла за бабою
Палажкою. Палажка на селі була знахуркою. Кайдашиха на той
час забула про свою змажку та колотнечу з Палажкою.
Одчинились двері; з темних сіней увійшла в хату баба Палажка
повагом та тихо, в білій катанці, зав’язана чорною хусткою. Вона
так загоріла в жнива, що її вид чорнів, та ще проти білої свити,
неначе був помазаний сажею. Маленькі чорні очі блищали, як
жар.
“Чорна, як сам чорт, — подумала Кайдашиха, — ще перелякає
мого чоловіка”.
Баба Палажка переступила поріг і зараз почала хреститись та
нашіптувать. Вона вступила в хату, неначе піп прийшов з молит-
вою.
— Чи ти ба! На Палажчиній голові чортячі роги! — сказав Кай-
даш.
— Іду я, раба Божа Палажка, до раба Божого Омелька все лихо
одганяти з його жил, з його жовтої кості, з його червоної крові, з
семидесяти суставів, з його сивого волоса, з його голови, з його
булави, з його очей, з його плечей. Зійди на ті болота, на ті очере-
та, де глас Божий не заходить, де люди не ходять.
Кайдаш стояв серед хати й голосно молився. Всі вийшли з хати,
зосталась тільки з Кайдашем Палажка та Кайдашиха.
Баба Палажка налила в миску з кухля води, влила з пляшки трохи
свяченої води, вкинула в воду жарину й шматочок печини, взяла
в руки веретено, вмочила його в воду і черкнула шпинькою на-
вхрест по крисах миски; потім взяла ніж, вмочила його в воду і
знов черкнула ним так само по мисці, та все нашіптувала:
— Як пішла я понад очеретами та болотами та зійшла я на високу
могилу; ой там на могилі, на Осіянській горі, там стоїть церковця,
бубликом замкнута, медяником засунута. Одкусю я медяника,
одкусю я бублика та ввійду в ту церковцю. Святая святиня, не-
бесна царицяі П’ятінко-матінко, і ти, святий понеділочку, Божий
клюшничку! Мокрино, Марино, Агапіте, Алипіє, Іване, Дем’яне й
ти, Миколає, Мирликийський чудотворче! Пом’яни, Господи, ра-
ба Божого Омелька, та ті книжки, що в церкві читають: єрмолой,
бермолой, савгирю і ще й тую, що телятиною обшита. Радуйся,
Охрімку й Пархімку, і ти, невісточко, свята покрівонько, що в
Лаврі замурувалась. Наберу я в черепок хуху та виллю я на раба
Божого Омелька. Алилуй же його, Господи, і шарпни його по бо-
ках, по ребрах, по кістках, по чреслах, коло його скотини. Хрест
на мені, хрест на спині, уся в хрестах, як овечка в реп’яхах. По-
милуй його, безкостий Марку, сухий Никоне, мокрий Миколаю!
Сарандара, марандара, гаспіда угас, василиска попер! Амінь
біжить, амінь кричить, аміня доганяє!

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Вересень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930  

Підписка

  • Цікаве