Іван Нечуй-Левицький. “Кайдашева сім’я”

Баба Палажка дмухнула на воду тричі навхрест і дала Кайдашеві
напитись. Потім вона викликала Кайдашиху в сіни і звеліла їй
утопить в горілці маленьке цуценя, намочить в тій горілці на три
дні оселедця і дати ту горілку Кайдашеві на похмілля. Кайдашиха
витягла з скрині чималий шматок полотна ще й копу грошей і да-
ла Палажці за труда.
Кайдашиха так зробила, як їй раяла Палажка. Кайдаш, нічого не
знаючи, як напився тієї знахурської горілки, заправленої цуценям
та оселедцем, то пив поспіль три дні. Кайдашиха тільки рукою
махнула й послала його до священика. Кайдаш розказав йому про
своє нещастя, найняв молебень Ісусові й акафист Богородиці, хо-
див говіти в Богуславський монастир. Він перестав пити на той
час, і дідьки перестали йому привиджуваться.
— Це моя смерть іде за мною, коли вже до мене приходив
небіжчик батько,— говорив Кайдаш.
— Добра смерть, коли ви, тату, й не перестаєте пити,— говорив
Лаврін.
Од того часу Лаврін забрав у свої руки і воли, й вози, і все госпо-
дарство. Загнали діти батька на піч на одпочинок.
— Був я колись Кайдаш, а тепер перевівся на маленького Кай-
дашця, — говорив Кайдаш за чаркою горілки в шинку.
Терпів Кайдаш, а далі не витерпів: знову почав заходити в шинок.
Раз була місячна ніч. Кайдаш спав на лаві. Чує він, щось рипнуло
дверима, і в хату ввійшов його давній знайомий — херсонський
чумак. Кайдаш встав і почав балакати з чумаком. Побалакавши в
хаті, Кайдаш вийшов на двір і пішов з ним за ворота. От вони
вийшли на вулицю й пішли ніби до шинку, але перейшли через
греблю, минули село, а шинку все не було. Ідуть вони шляхом та
все балакають. Вже вони зійшли з гори, прийшли до Росі, пе-
рейшли Рось через греблю, а шинку все-таки нема. От вже перед
ними ліс. Місяць світить на полі, а під лісом лежить густа тінь.
Кайдаш увійшов у ту тінь і загубив дорогу. Дивиться він, чумака
нема, а кругом його товсті дуби та липи. Зверху через гілля про-
микується світ місяця, й подекуди його проміння блищить на
землі, неначе жовті ясні хустки, розстелені по траві, або золоті
яблука, розкидані по землі. Кайдаш глянув униз, перед ним росла
купа здорових та високих, до самих колін грибів, з блискучими,
як вогонь, вершками. Купа грибів заворушилась, з-під неї виско-
чили малесенькі зайчики й почали плигати один через другого.
Зайчики почали сміятись, наче малі діти, а над ними піднявся
розкішний кущ папороті й зацвів блискучими іскрами. Квітки си-
пались, наче іскорки з печі, а далі з куща виросла здорова, як
миска, квітка, вся виткана з золота й вогню, з червоним жаром в
осередку. З квітки знялась огняна птиця й пурхнула на дерево.
Кайдаш підняв голову вгору, стукнув лобом об дуба та й… про-
кинувся.
— Боже мій! Де це я?—говорив сам до себе Кайдаш.
Він стояв в одній сорочці серед густого лісу. Над лісом між
гіллям висів повний місяць на небі. Товсті стовбури лип та дубів
ледве мріли кругом його, а білі берези блищали, неначе білі вос-
кові свічки. Кайдаш обернувся назад і побачив між деревом поле,
облите місячним світом. Він вийшов з лісу, глянув на поле і
вглядів шлях. Місце було зовсім незнайоме. Він пішов шляхом з
гори і дійшов до Росі. Млинові колеса зашуміли й притягли до
себе його увагу. Кайдаш прийшов до млина і тільки тоді зовсім
опам’ятався та роздивився, куди він зайшов.
На Кайдаша найшов страх. Йому здалося, що його водить нечис-
та сила. На його спину неначе хтось сипнув приском; волосся на
голові піднялося вгору. Але він прийшов до млина, вглядів лю-
дей; люди ходили, розмовляли, носили мішки на вози. Кайдашеві
стало веселіше. Один чоловік поїхав возом через греблю. Кайдаш
пішов за його возом, розговорився з ним і йшов з ним до самого
села.
Вже другі півні проспівали, як Кайдаш прийшов додому і побу-
див усіх у хаті. Мелашка засвітила світло, глянула на Кайдаша і
злякалась: він був жовтий, як віск; його очі блищали й горіли, як
свічки.
— Де ти ходиш, де ти бродиш? — почала гримати на чоловіка
Кайдашиха: вона думала, що він пив до півночі в шинку.
— Еге, ходиш… Добре ходжу… Не сам ходжу, а мене водить,—
промовив Кайдаш через силу, схиливши голову на руку.— Завела
мене нечиста сила аж у Богуславський ліс.
Кайдашиха не йняла йому віри: вона все думала, що він п’яний.
Кайдаш підвів очі й глянув на комин, на шию коло комина, під
шиєю була дірка на піч. Дивиться Кайдаш, з тієї дірки вискочив
чортик, такий завбільшки, як кіт, та й знов сховався на піч. Кай-
даш не встиг одвести очей, а з-під шиї вискочило вже два чорти,
показали йому язика й знов сховались у дірку. Кайдаша взяла
злість, він ухопив макогона, кинувся до комина та як трісне мако-
гоном по шиї, аж шматки глини одколупились і посипались до-
долу.
— Омельку! чи ти здурів, чи ти з глузду з’їхав? — крикнула Кай-
дашиха.
— Еге, здурів! Хіба ти не бачиш,— он чорти вискакують із дірки.
— Свят, свят, свят! Перехрестися! Де ті чорти взялися! — гово-
рила Кайдашиха. — Нап’ється в шинку та тільки дуріє.
Кайдаш обернувся од комина, коли гляне під стіл, під столом ле-
жить здоровий, як кабан, та кудлатий чорт, з страшною чорною
мордою, з рогами, з ротом до вух, з білими здоровими зубами.
Кайдаш злякався і сів на лаві. Він зирнув на піл, на лаві й на полу
сиділи рядком здорові чорти й клацали до його зубами, неначе
вовки. Кожний держав по жарині в роті: жар світився в їх зубах,
зубаті пащеки червоніли. Один чорт показував йому на сокиру
під лавою й шепотів: “Візьми сокиру та зарубайся!” Другий пока-
зував на налигач під полом й шепотів: “Піди в клуню та повісся!”
Третій підказував: “Піди до ставка та втопись!”
— Жінко! чи ти пак не бачиш, скільки чортів сидить на лаві? —
говорив Кайдаш, а сам трусився, аж зубами цокотів.
— Господи милосердний! Тільки нас лякаєш, — говорила Кай-
дашиха.
Мелашка стояла коло печі ні жива ні мертва. Лаврін схопився з
постелі.
— Виведіть мене надвір! Вже чортів повна хата, а між ними здо-
рові мухи літають та чорні круки шугають,— сказав Кайдаш.
Лаврін узяв батька за руку й вивів у двір. Мелашка злякалась і
вибігла слідком за ними. В Кайдашихи трусились ноги од пере-
ляку. Вона дістала свяченої води, покропила хату, засвітила
страсну свічку перед образами.
Кайдаш провітрився надворі. Лаврін увів його в хату. Страхіття
десь зникло.
— Треба мені висповідатись, — сказав Кайдаш, — це, мабуть,
смерть моя наступає.
Кайдашяха й Лаврін насилу вмовили його лягти на постіль.
Тільки що він виліз на піл і хотів лягти, йому здалось, що на по-
стелі лазять здорові раки та чорні павуки. Прудкі павуки, так
завбільшки як гусенята, кинулись до його, як собаки. Він підвівся
й почав обтріпувати одежу.
— І де та нечисть набралася на полу! — крикнув Кайдаш, обтру-
шуючи сорочку.— Лавріне! Візьми віника та позмітай оту погань.
Лаврін узяв віника і ніби щось змітав з постелі. Тоді Кайдаш ліг
на постіль і заснув.
На другий день Кайдаш пішов до священика, висповідався, але
все те нічого не помогло. До його внадився херсонський чумак,
приходив до його уночі та все неначе водив його десь по пущах
та по нетрях.
Через тиждень той чумак завів Кайдаша знов на греблю, а вранці
його знайшли в воді на потоках коло самої заставки. Мірошник
прийшов підняти заставку і вглядів у воді неживого чоловіка. В
млині мололи семигорські люди і впізнали Кайдаша.
Волость приставила до втопленика сторожу. Три дні лежав під
вербою Кайдаш, покритий старою свитою, доки приїхав становий
і звелів синам узяти батька та поховать.
— Постив батько дванадцять п’ятниць, щоб не вмерти наглою
смертю та в воді не потопати, а проте втопився. І п’ятниці нічого
не помогли, — говорив Карпо. — Варто було мучити себе цілий
вік.
VIII
Поховали сини Кайдаша з великою честю, просили священика
занести батька в церкву; як ховали, то читали вангеліє трохи не
коло кожної хати; після похорону справили багатий обід. Кайда-
шиха роздала старцям щедру милостиню, дала священикові на
сорокоуст.
На четвертий день після похорону Карпо й Лаврін почали
ділитись батьківськими спадками.
— А що, Лавріне,— сказав Карпо,— розділим тепер грунт попо-
ловині, а то батько одрізав мені городу, неначе вкрав.
— То й розділимо, — сказав Лаврін. — Чи підемо в волость, чи
обійдемось і без волості?
— А нащо нам здалася та волость! Одміримо пополовині город та
пополовині садок, та й годі, — сказав Карпо. — Хіба таки самі
собі не дамо ради?
— Про мене, міряймо город і самі, — сказав Лаврін. Карпо взяв
довгу та рівну ліщину й почав з Лавріном міряти город вздовж та
впоперек. Перемірявши город, вони розділили його вздовж попо-
ловині й позабивали на межі кілки.
— А що, Лавріне, чи будемо городити тин, чи, може, й без тину
обійдеться? — сказав Карпо.
— А навіщо той тин здався? Адже ж у нас двір коло хати
спільний, хоч на йому стоїть і твоя й моя повітка та загорода, —
сказав Лаврін.
— Про мене, нехай буде так,— сказав Карпо.
— Але не знаю, як ще наші жінки скажуть,— сказав, Лаврін, про
матір вже й не згадуючи.
— Хіба в мене жіночий розум, щоб я жінок слухав? — сказав
Карпо.
Тільки що вони переміряли город та садок, з хати вибігла Мотря.
Вона вийшла на город і окинула його оком з горба вниз, а од низу
на горб, потім вийшла на горб і ще раз поміряла ґрунт очима.
Лаврінова частка здалась їй більшою, мабуть, тим, що в чужих
руках шматок хліба все здається більшим. Вона скинула з себе
пояс та давай міряти город перше впоперек: на Лавріновій поло-
вині вийшло більше на один пояс. Переміряла вона вдруге, — ой
лишечко! Лаврінова частка була більша аж на два пояси.
— Бодай вас лиха година міряла, як ви оце переміряли,—сказала
сама до себе Мотря й заходилась мірять поясом ґрунт вподовж:
ой ґвалт! Лаврінова половина виходила довша на цілий пояс, ще
й висунулась ріжком на вулицю в бузину.
— Потривайте ж! — крикнула Мотря на весь город.— Це, ма-
буть, свекрушище помагала їм мірять! Це вона припустила собі
на один пояс вздовж та на два пояси впоперек, ще й ріжок у бу-
зині собі одтягла.
Мотря прожогом побігла до хати, держачи в руках пояс, та репе-
тувала на весь город. Коло причілка стояла та хворостина, кот-
рою Карпо з Лавріном міряв город. Мотря вхопила хворостину й
кинулась у двері кулею, як птиця.
— Це ви, мабуть, з матір’ю так міряли город, бодай вас міряв сей
та той! — крикнула Мотря на порозі так, що двері з обох хат ра-
зом одчинились і з дверей повискакували всі: і Карпо, й Лаврін, і
Кайдашиха, й Мелашка. Вони повитріщали очі на Мотрю.
— Чого вилупили баньки, неначе мене зроду не бачили? Як це ви
переміряли город? Та нехай його чорти спечуть з такою мірою!
— гукнула не своїм голосом Мотря й брязнула об землю хворо-
стиною так, що вона аж захурчала.
— Хррр! — захурчав насмішкувато Лаврін.— Чого це ти кричиш,
неначе на батька.
— Кричи на свою матір! Я й тобі захурчу отією хворостиною, ко-
ли хоч. Як ви міряли город, коли Лаврінова половина більша і
вздовж і впоперек!
— Твого розуму не спитали, бо свого, бач, нема,— сказав
скривджений Лаврін.
— Неправда твоя, Мотре,— спокійно сказав Карпо, заклавши ру-
ки за спиною.
— Бреши сам! Ось я тільки що сама міряла. Іди в волость, нехай
волость вас розділить, а не свекруха,— репетувала Мотря.
— Одчепись од мене, сатано! Я й дома не була, як вони міряли.
Це правдива причепа! — сказала Кайдашиха. — Бере моє добро,
ще й мене лає.
— Ідіть міряйте на моїх очах, а як ні, то я ваші кілки на межі геть
повикидаю за тин, а таки свого докажу, — кричала Мотря.
Мотря вибігла з сіней і побігла на город; за нею пішла Кайдаши-
ха з Мелашкою, а за жінками пішли чоловіки. Мотря розпереза-
лась і почала міряти город поясом: впоперек Лаврінова половина
вийшла більша на два пояси.
— А що, чия правда?
— Як ти міряєш? Піддури кого дурнішого, а не мене, — крикнула
Кайдашиха, — свою половину міряла, то натягувала, аж пояс лу-
щав, а Лаврінову половину міряла, то аж пояс бгався. Геть, пога-
на! Дай я сама переміряю з Мелашкою.
Кайдашиха переміряла весь город упоперек,— і знов обидві по-
ловини були однакові.
— А що, чия тепер правда! — говорила Кайдашиха.— Ти міряєш
собі, то натягуєш, а чужому міряєш, то стягуєш. Ти б людей со-
ромилась! Тобі тільки б сидіти з жидівками в крамницях та обду-
рювати на аршині людей.
— Це якийсь жіночий сажень вигадала Мотря, що стягується й
розтягується, як кому треба, — сказав насмішкувато Лаврін.
— А отой ріжок, що в бузину ввігнався, яким сажнем будеш
міряти? Не бійсь, мені не оддаси? — сказала Мотря.
— То одкуси його зубами! А де ж його діть, коли він вигнався на
вулицю,— сказала Мелашка.
Мотря була сердита, що вийшло не так, як вона хотіла. Вона при-
чепилась до Лавріна за батьківську спадщину.
— Чом же ви не розділили пасіки? — сказала вона. — Адже ж
пасіка батькова! Гара, що все загарбали собі в руки! На
Лавріновій половині в садку більше двома грушами і однією яб-
лунею.
— А ти вже й полічила? — спитав Лаврін.
— Авжеж полічила, і своїм не поступлюсь. Садок не твій, а
батьківський, — сказала Мотря.
— То пересади на свою половину! — крикнув Лаврін.
— Який їх чорт подужає пересадить! Пересадиш, то
підвередишся,— сказала Мотря.
— О, підвередишся, Мотре, коли Карпо не поможе, —сказав,
сміючись, Лаврін.
— Вже хоч і підвережусь чи ні, а таки свого докажу, —гукнула
Мотря і вдарила кулаком об кулак, — ходім лиш зараз в волость,
нехай нас волость розсудить, а не ти з свекрухою. Дайте лишень
нам половину пасіки, а як ні, то бери, Карпе, сокиру та й рубай
груші. Я вам свого не подарую, — кричала, аж сичала Мотря.
— Та подивись лишень, на твоїй половині все старі груші, а на
моїй — щепи! — сказав Лаврін.
— Мотря каже правду: ви нам дайте половину пасіки, половину
овець та свиней,— сказав Карпо.
— Овва, який розумний! Забери ще половину котів та собак! —
кричала Кайдашиха. — А батька хто лупив у груди? Лаврін хоч
батька не бив.
— Не бив, тільки не слухав! — сказав спокійно Карпо.
— А ти забув, що я ще живу на світі? І я маю якесь право на
батькове добро. Ти ладен, мабуть, мене живою в землю закопати!
— говорила Кайдашиха.— Ти хочеш з своєю Мотрею мене, сиро-
ту, скривдить? Ні, Карпе, нехай нас громада розсудить!
— Як громада, то й громада! Ходім в волость, бо я
своєю часткою не поступлюсь, — сказав Карпо.
Карпо з Лавріном та з Кайдашихою пішли в волость, а Мотря з
Мелашкою зостались у дворі коло волості.
Волость присудила Лаврінові та матері батьківське
добро, бо Карпо вже забрав свою частку ще за живоття батька. Як
почула це Мотря, то трохи не скрутилась
і наробила крику під волостю.
Од того часу між Кайдашенками й їх жінками не
було миру й ладу. Карпо й Мотря посердилися з Лавріном та з
Кайдашихою й перестали заходити до їх у хату.
— А що, Мотре, виграла? Здобрій тим, що тобі волость присуди-
ла, — дражнилась стара Кайдашиха з Мотрею.
— Дражніть уже, дражніть, як ту собаку, — говорила Мотря і
трохи не плакала од злості.
Обидві сім’ї насторочились одна проти другої, як два півні, ладні
кинутись один на другого. Треба було однієї іскорки, щоб схопи-
лась пожежа. Та іскорка незабаром
впала поперед усього на сміття.
Раз уранці Мелашка вимела хату й половину сіней,
обмела коло своєї призьби, змела сміття до порога та й пішла в
хату за рядюгою, щоб винести сміття на смітник. Саме тоді Мот-
ря вибігла з сіней і вгляділа коло порога сміття. Сміття було
підметене аж під Мотрину призьбу.
— Доки я буду терпіти од тієї іродової Мелашки! —
крикнула Мотря на весь двір; вона вхопила деркача та
й розкидала сміття попід Лавріновою призьбою.
Мелашка вийшла з хати з рядниною. Коли гляне вона, сміття роз-
кидане геть попід її призьбою й по
призьбі.
— Хто це порозкидав сміття? — спитала Мелашка в Мотрі.
— Я розкидала: не мети свого сміття під мою призьбу, бо я тебе
ним колись нагодую,— сказала з злістю Мотря.
— А зась! Не діждеш ти мене сміттям годувати. Нагодуй свого
Карпа,— сказала Мелашка й почала змітати сміття докупи до
порсга.
— Не мети до порога, бо мені треба через поріг ходити! — ляс-
нула Мотря.
— Авжеж, велика пані. Покаляєш, княгине, золоті
підківки,— сказала Мелашка.
— Не мети до порога, бо візьму тебе за шию, як
кішку, та натовчу мордою в сміття, щоб удруге так не
робила,— сказала Мотря.
Мотрині слова були дуже докірливі. Мелашка спахнула од соро-
му.
— А, ти, паскудо! То ти смієш мені таке говорити?
Хіба ти моя свекруха? Ти думаєш, що я тобі мовчатиму? — роз-
кричалася Мелашка. — То ти мене вчиш, як малу дитину? Ось
тобі, ось тобі!
І Мелашка підкидала сміття деркачем на Мотрину
призьбу, на стіни, на вікна, аж шибки в вікнах дзвеніли,
а що було мокре, те поприставало до стіни.
Мотря глянула й рота роззявила. Вона не сподівалась од Мелаш-
ки такої сміливості й спочатку не знала, що казати.
— То це ти так! То це та, що од свекрухи втікала?
— Ти мені не свекруха, а я тобі не невістка. Я од тебе не
втікатиму й мовчать тобі не буду. Ось тобі на, ось тобі на!
Деркач свистів, як шуліка в повітрі, в Мелащиних руках, а шибки
аж дзенькали. Мотря кинулась до Мелашки та й почала видирати
деркача з рук. Мелашка була слабкіша й випустила його з рук.
Мотря замахнулась на неї деркачем. Карпо сидів у хаті, почув,
що в вікна щось порощить. Йому здалось, що в вікна б’є град.
“Що це за диво! Небо ясне, а в вікна порощить град”, — подумав
він.
— Ґвалт! Ґвалт! — закричала Мелашка. — Якого ти
дідька чіпляєшся до мене, сатано?!
З хати вибігла Кайдашиха просто од печі з кочергою в руках. Во-
на вгляділа, що Мотря підняла деркач угору і ладна вперіщить
Мелашку, і махнула на Мотрю кочергою. Мотря одскочила од
призьби, кочерга потрапила в Мотрине вікно. Шибка дзенькнула,
а дрібне скло посипалось на призьбу.
З хати вибіг Карпо, а за ним Лаврін. Три молодиці
вчепились до кочерги та до деркача, кричали, тягались, сіпали ті
причандали на всі боки. Деркач розірвався. Нехворощ посипалась
з деркача, неначе пір’я з гуски. Чоловіки розборонили жінок і
розігнали їх.
— Одривай хату! Не буду я з вами жити через сіни, хоч би мала
отут пропасти! — репетувала Мотря. — Бери, Карпе, сокиру, та
зараз одривай хату, а як ти не хочеш, то я сама візьму сокиру та й
заходжусь коло хати.
— Чи ви показились, чи знавісніли? — говорив Карпо. — Хто це
розбив вікно?
— Твоя мати! Це вже пішлося наче з Петрового дня! Одна обпас-
кудила мені стіни, друга вікна побила. Ось тобі за те! Ось тобі! —
крикнула Мотря й почала хапать рукою з калюжі грязь і кидати
на Мелащину хату. Біла стіна стала ряба, неначе її обсіли жуки та
ґедзі.
— Бий тебе сила Божа! Не кидай, бо я тобі голову провалю ко-
чергою,— крикнула Кайдашиха й погналась за Мотрею. Мотря
втекла за причілок, виглядала з-за вугла й репетувала та кляла
Кайдашиху.
— Лавріне! Одривай їх хату. Про мене, нехай Мотря йде жити під
три чорти або під греблю; я з нею зроду-віку не буду жить під
однією покрівлею, — кричала Кайдашиха.
— Карпе! Одривай хату, бо я підпалю й їх, і себе та й на Сибір
піду, — кричала Мотря.
— Лавріне! Одривай їх хату, бо я ладна й до сусід вибратись. За-
раз піду в волость, та нехай громада зійдеться та розкидає їх хату,
— кричала Кайдашиха.
З тими словами Кайдашиха накинула свиту та й побігла в волость
позивати Мотрю та Карпа. Волосний покликав Карпа на суд.
Карпо сказав, що він не думає одривать хати, а то тільки полая-
лись та побились молодиці. Волосний вигнав Кайдашиху з хати.
Слідком за Кайдашихою прибігла в волость Мотря й почала роз-
казувати, починаючи од сміття. Волосний слухав, слухав та й
плюнув.
— Ідіть ви собі ік нечистій матері та, про мене, повибивайте й
очі, не тільки вікна, — сказав волосний та й пішов у кімнату, ще
й двері причинив.
Того ж таки вечора Кайдашиха повечеряла з дітьми і вже лагоди-
лась лягать спати, коли чує вона — на горищі закиркали на сідалі
кури, закричали й кинулись з сідала.
— Ой, тхір на горищі! — сказала Кайдашиха.
— Може, злодюга лазить, — сказав Лаврін. Кайдашиха вхопила
лампу і вискочила в сіни; за нею вискочили в сіни Лаврін та Ме-
лашка.
В сінях було ясно. Хтось лазив на горищі з світлом.
— Хто там лазить? — гукнув Лаврін.
З горища ніхто не обзивався, тільки одна курка киркала на все
горло, неначе її хто душив. Лаврін вискочив на драбину й загля-
нув на горище. Там стояла Мотря з куркою в руках.
— Якого ти нечистого полохаєш наших курей! — крикнув
Лаврін, стоячи на щаблі.
— Хіба не бачиш? Свою курку впіймала на вашому сідалі.
— Хіба ж ми просили твою курку на наше сідало? — гукнув
Лаврін. — Чи шапку перед нею здіймали, чи що?
— Верни лишень мені яйця, бо моя чорна курка вже давно не-
сеться на твоєму горищі.
Мотря лазила по горищі та збирала по гніздах яйця. Сполохані
сліпі кури кидались по горищі, падали в сіни на світ.
— Ой Боже мій! Це не Мотря, а бендерська чума. Вона мене з
світу зжене! — говорила Кайдашиха. — Ще хату підпалить лам-
пою. Покарав мене тобою Господь, та вже й не знаю за що!
— Мабуть, за вашу добрість, — обізвалась Мотря з горища й
спустила з горища на щабель здорову ногу з товстою литкою.
Одна курка впала з горища й погасила світло. В сінях стало по-
ночі. Лаврін стояв, сп’явшись на драбину. Мотря штовхнула його
п’ятою в зуби. Він сплюнув у сіни. Мотря штовхнула його по носі
другою п’ятою. Гаряча литка посунулась по його лиці. Мотря
ладна була сісти йому на голову.
— Куди ти сунешся на мою голову! — крикнув Лаврін і почав
трясти драбину. — Не лізь, бо я тебе, сяка-така душе, скину з
драбини!
Лаврін скочив у сіни і почав хитать драбину. Драбина стукала об
стіну.
— Скинь її з драбини додолу, нехай собі голову скрутить, щоб
знала, як лазити на наше горище, — кричала в темних сінях Кай-
дашиха.
Лаврін прийняв драбину. Мотря повисла на стіні. Половина
Мотрі теліпалась на стіні, а друга половина вчепилась в бантину,
як кішка, однією рукою та ліктем другої руки. Мотря держала в
руці курку й не хотіла її пускати, а в пазусі в неї були яйця, дуже
делікатний крам. Мотря боялась наробить в пазусі яєчні, держа-
лась за бантину й ніяк не могла видертись назад на горище. Ниж-
ча половина тягла її вниз.
— Ой лишенько, ой упаду, ой-ой-ой гвалт!..— зарепетувала Мот-
ря не своїм голосом.
Од ґвалту Карпо не всидів у хаті й вискочив у сіни з світлом.
Лаврін стояв серед сіней з драбиною. Мотря теліпалась на стіні,
неначе павук на павутині.
— Драбиною її плещи, та добре! — кричала Кайдашиха.— Нехай
не збирає яєць на нашому горищі!
Кайдашиха кинулась до драбини й була б справді почастувала
нижчу половину Мотрі драбиною, але Карпо видрав драбину в
Лавріна, пхнув матір так, що вона трохи не перекинулась, і
підставив драбину під Мотрю. Вона злізла додолу з куркою в ру-
ках.
— Оддай мені яйця, злодійко! Нащо ти покрала наші яйця? —
репетувала Мелашка.
— Це моя курка нанесла,— говорила Мотря, втікаючи в свою ха-
ту.
— А хіба ж твоя курка їх позначила, чи що? Як не вернеш яєць, я
піду в волость, — говорила Кайдашиха.
— Про мене, йдіть і за волость, — кричала Мотря з своєї хати,
витираючи ганчіркою яєчню в пазусі.
Мелашка засвітила світло, половила в сінях свої кури й повики-
дала їх на горище. В обох хатах ще довго було чути крик. Той
крик стихав помаленьку, як хвиля на воді після вітру, доки зовсім
не затих.
— Одривай хату од цих злиднів! — говорила Мотря в своїй хаті
Карпові.
— Чи ти здуріла, чи що? Неначе хату одірвати так легко, як шма-
ток хліба одкраять? Ти не знаєш, що то буде коштувать.
— Що б там не коштувало, одривай, а ні, я сама одірву, — гово-
рила Мотря.
— Ану, ну, спробуй! Оце вигадала таке, що й купи не держиться.
Одначе швидко після того Карпо побачив, що Мотря говорила
таке, що держалось купи.
На другий день Кайдашиха прибралась і пішла до священика
жалітись на Мотрю. Вона розказала все діло не так священикові,
як матушці. Матушка дала бабиним унукам коржиків та бубликів,
печених з сахаром. Кайдашиха принесла ті гостинці, роздала Ме-
лащиним дітям. Мотрині діти почули носом гостинці й по-
вибігали в сіни. Кайдашиха роздала й їм по бубликові.
— Не беріть од баби гостинця, бо вона злодійка, — крикнула
Мотря з своєї хати.
Діти забрали гостинці та й давай махати рученятами на бабу та
промовляти ті слова, що їм доводилось не раз чути од матері.
— Баба погана, баба злодійка! — лепетали діти.
— А гостинця взяли од баби, ще й бабу лаєте, — сказала Кайда-
шиха й заплакала.
Мотря вискочила з хати, пооднімала од дітей бублики та й кинула
собакам.
— Чи ти людина, чи ти звірюка,— сказала Кайдашиха, втираючи
сльози.
Того-таки дня Мотрин старший хлопець напився з Мелащиного
кухля води коло Мелащиної діжки, бо в сінях стояло дві діжки з
водою: Мотрина по один бік, Мелащина по другий. Малий хло-
пець, не розбираючи материного погляду на право власності,
вхопив кухоль з тієї діжки, що стояла до його ближче, але якось
не вдержав кухля в руках, упустив та й розбив.
Кайдашиха вискочила з хати й наробила галасу.
— Бач, іродова душе, вчила дітей мене лаяти, а твої діти мені
шкоду роблять, — крикнула Кайдашиха до Мотрі в двері, — іди
лишень сюди та подивись!
Мотря вибігла з хати й подивилась. Черепки лежали долі, а хло-
пець стояв, засунувши пальці в рот і схиливши винну голову.
Кайдашиха, недовго думавши, вхопила кухоль з Мотриної діжки
та — хрьоп ним об землю.
— Оце чорт його й видав. Старе, як мале! Зовсім баба з глузду
з’їхала. Що вам дитина заподіяла? — крикнула Мотря.
— Твої діти такі зміюки, як і ти. Наплодила вовченят, то не пус-
кай їх до моєї діжки.
— То сховайте свою діжку в пазуху, а кухля мені купіть, бо ви не
дитина, — сказала Мотря.
— Овва! Гара, що розпустила своїх дітей, як зінських щенят. Не
діждеш, — сказала Кайдашиха.
— Коли так, то й я вам оддячу! — сказала Мотря. При тих словах
вона побігла в Лаврінову хату, вхопила з полиці горшка і хрьоп-
нула ним об землю. Мелашка й Лаврін тільки роти пороззявляли.
Мотря вибігла з хати. Мелашка за нею.
— Коли так, то й я зугарна до московської закуції, — закричала
Кайдашиха і, як несамовита, вбігла в Мотрину хату, вхопила з
припічка здорову макітру та — хрьоп нею об землю.
Карпо схопився з лави. Йому здалося, що мати збожеволіла.
— О, стонадцять чортів вам з Мелашкою разом! За таку макітру я
знаю, як вам оддячити! — закричала Мотря, бліда, як віск. Вона
вскочила в Лаврінову хату, вхопила кочергу та й свиснула нею по
купі горшків, що сохли на лаві. Горшки застогнали; черепки по-
сипались додолу.
Кайдашиха, недовго думавши, вхопила кочергу, Мелашка вхопи-
ла рогача та в Мотрину хату! Кайдашиха лупила кочергою горш-
ки на полиці, Мелашка частувала миски рогачем на миснику.
Горшки сипались з полиці, як яблука з яблуні, неначе земля тряс-
лася.
Кайдашенки так здивувалися, що їм здалося, що молодиці зовсім
показились. Лаврінові спала на ум думка, чи не покусала часом
матері скажена собака. В Карпа була така сама думка. Йому зда-
лось, що до Мотрі вже приступає. Але глянули вони, що з полиці
сиплються горшки, а з мисника миски, та давай оборонять поли-
цю та мисник. Карпо насилу поборов матір і одняв од неї кочер-
гу. Лаврін висмикнув з Мелащиних рук рогача й спас живоття
трьом полумискам.
Всі три молодиці насилу дихали. Вони разом верещали,
ґвалтували, лаялись. Клекіт у хаті був такий, що не можна було
нічого розібрати.
— Ти — змія люта, а не свекруха! — кричала Мотря. — Буду я
чортова дочка, коли не розіб’ю тобі кочергою голови.
— Хто? ти? мені? своїй матері? — сичала Кайдашиха. — Карпе!
ти чуєш, що твоя Мотрунька говорить на мене? То це ти таке го-
вориш мені, своїй матері? Карпе, візьми вірьовку та повісь її за-
раз в сінях на бантині, бо як не повісиш, то я їй сама смерть за-
подію.
— Карпе, візьми налигача та прив’яжи на три дні свою матір се-
ред вигону коло стовпа, мов скажену собаку, нехай на неї три дні
собаки брешуть, нехай на неї три дні вся громада плює! Вона ме-
не або отруїть, або зарубає, — верещала Мотря.
— Що ти кажеш? Щоб мене мій син, моя кров, та прив’язував на-
лигачем серед вигону на сміх людям? —сичала Кайдашиха. —
Ось я візьму мішка та напну тобі на голову, мов скаженій собаці,
бо ти нас усіх покусаєш.
Кайдашиха витягла з-під лави порожнього мішка й кинулась до
Мотрі.
Карпо тільки очі витріщив і не знав, кого слухать: чи вішати
жінку, чи прив’язувать налигачем матір.
— Ти злодійка! Ти покрала в нас яйця! — кричала Кайдашиха й
кинулась до Мотрі з мішком у руках.
— Брешеш, не докажеш! Ти сама злодюга, бо обкрадала мене,
мою працю цілий рік. Я на тебе робила, як на пана панщину,—
кричала Мотря.
— А чом же ти мене не кидала, коли тобі було в мене погано? —
пищала Кайдашиха. — Чом тебе чорти не понесли на Басарабію
або за границю?
— Овва, через таке паскудство та оце тікала б за границю! Тікай
сама хоч під шум, під греблю! — ґвалтувала Мотря. — Ти злодю-
га, ти відьма!
— Хто? Я? Я відьма? Я злодюга? — сичала Кайдашиха. — Ось
тобі на!
Кайдашиха тикнула Мотрі дулю й не потрапила в ніс, та в око.
Мотря вхопила деркача й сунула держалом Кайдашисі просто
межи очі.
— Ой лишечко! Виколола проклята зміюка мені око! — заплака-
ла Кайдашиха і вхопилась за праве око.
В неї з ока потекла кров. Лаврін та Мелашка побачили кров і роз-
лютувались. Вони кинулись оборонять матір. Лаврін пхнув Мот-
рю. Мотря дала сторчака на лаву. Карпо кинувся обороняти Мот-
рю і пхнув Лавріна. Лаврін ударився об мисник. Три полумиски,
захищені Лавріном од наглої смерті, посипались йому на голову.
— Одривай, Карпе, хату, бо я тебе покину з твоєю проклятою
матір’ю, з твоїм іродовим кодлом! — репетувала Мотря.
— В волость її, розбишаку! В тюрму її! Одривай, Лавріне, їх ха-
ту, бо я сама полізу та буду зривать кулики.
Лаврін і справді розлютувався. Він ухопив драбину, приставив до
стріхи, вискочив на покрівлю й почав зривати кулики з Карпової
хати. Кулики сипались на землю. На хаті заблищали крокви й ла-
ти, наче сухі ребра.
Тим часом Кайдашиха зумисне розмазала кров по всьому виду,

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Вересень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 123
45678910
11121314151617
18192021222324
252627282930  

Підписка

  • Цікаве