Іван Нечуй-Левицький. “Кайдашева сім’я”

замазала в кров пазуху, повисмикувала з-під очіпка волосся та й
побігла до священика, а потім в волость і наробила там ґвалту.
— Ой Боже мій! Дзвоніть в усі дзвони! Карпо з Мотрею вбили
Лавріна, вбили Мелашку, вбили й мене! Рятуйте, хто в Бога
вірує! — кричала не своїм голосом Кайдашиха в волості.— Скли-
кайте громаду та зараз, зараз!
Волосний і писар, побачивши скривавлену Кайдашиху, поляка-
лись і побігли до Кайдашенків. За ними бігла Кайдашиха та гала-
сувала на все село. Волосний з писарем прибігли в двір і вгляділи
живого Лавріна, котрий сидів на хаті та зривав кулики. З хати
вибігла Мелашка, здорова й жива, а за нею Мотря.
— Рятуйте мене! — голосила Мотря. — Як мене знайдуть зару-
бану сокирою, то нехай уся громада знає, що мене зарубала свек-
руха! Рятуйте, хто в Бога вірує!
— Чого це ти, навісна, кричиш? — спитав голова. — Адже ж ти
жива.
— Рятуйте мене, вона мене вже вбила! — репетувала Кайдашиха.
— Чи ви показились, чи що? — сказав писар. — Бігає по дворі й
кричить, що її вже вбили. Що тут у вас скоїлось?
— Ось що скоїлось! — ткнула пальцем на око Кайдашиха.
— А ти що робиш ото на хаті? — гукнув голова до Лавріна. —
Зараз мені злазь та давай одвіт перед нами.
— Не злізу, доки не одірву Карпової хати, — говорив Лаврін і
швиргонув куликом волосному на голову.
— Якого ти нечистого кидаєшся куликами? Зараз мені злазь, а то
я полізу та сам тебе стягну та всиплю тобі сотню різок, — кричав
волосний.
Лаврін трохи прохолов, зірвавши півсотні куликів, і зліз додолу.
Волосний з писарем пішли в хату: в Лавріновій і Карповій хаті
валялись купами черепки.
З хати повибігали діти, вгляділи страшне закривавлене бабине
лице й підняли ґвалт. Собаки гавкали на писаря та на голову, аж
скиглили. З села почали збігатись люди. Волосний з писарем та з
кількома громадянами повели в волость Кайдашенків, їх жінок та
Кайдашиху. Вони насилу розплутали їх справу й присудили Кар-
пові одірвать хату й поставити окроми на своєму городі, бо
Лаврін, як менший син, мав право зостаться в батьковій хаті і за
те був повинен додержать матір до смерті. Громада присудила
розділити ґрунт між Кайдашенками пополовині.
Волосний таки посадив Мотрю за бабине око в холодну на два
дні.
Після такої колотнечі стара Кайдашиха заслабла. В неї нагнало
око, як куряче яйце. Око стухло, але од того часу вона осліпла на
праве око.
— Господи! Од чого це в нас почалася колотнеча в сім’ї? —казала
Кайдашиха. — Це воно не дурно: це, мабуть, майстри закладали
хату не на смерть, а на колотнечу.
Кайдашиха надумалась піти до священика й просити його, щоб
він освятив хати. Не сказавши нічого Лаврінові й Карпові, щоб
вони часом тому не спротивились, Кайдашиха побігла до свяще-
ника й попросила його освятить хати.
Наступав храм в семигорській церкві, і молодиці на селі почали
мазати хати. Мотря якраз того дня полізла в піч, щоб її вимазать.
Кайдашиха прийшла додому з священиком, з ними прийшов і дяк
з паламарем.
Священик покропив свяченою водою хату й сіни. Кайдашиха
просила його посвятить і Карпову хату; їй усе-таки шкода було
сина.
Кайдашиха одчинила двері в Карпову хату, а там з припічка
теліпались ноги п’ятами догори, пальцями вниз. Товсті литки
стриміли, наче дві деревини. В печі лежала Мотря.
Священик покропив Карпову хату.
— Нащо ви, мамо, святите мою хату? Хіба я вас просив, чи що?
— сказав матері Карпо.
— На те, щоб твоя жінка не била горшків та не вибивала очей, —
сказала Кайдашиха. — Нашу хату майстри закладали на твою
Мотрю.
— То святіть, мамо, перше себе, бо й ви не безвинні: набили
горшків удвох з Мелашкою більше од Мотрі, — сказав Карпо.
— Не жартуй, сину! Ти ще молодий. Пам’ятай: у тебе діти, в тебе
худоба. Гляди лишень…
— Та вже святіть не святіть мою хату, а я її одірву та й не буду
закладать на колотнечу, — сказав Карпо й зараз заходився одри-
вати хату та ставить на своєму грунті.
Двір був невеликий, а як його розділили, то, очевидячки, обидві
половини стали ще менші. Стара хата стояла на вулицю боком, бо
хати в селах ставлять вікнами і дверима на південь, а південь
припадав не на вулицю. Карпо поставив свою хату недалечке од
Лаврінової. Вона стояла до Лаврінових дверей задвірком. Мотря
намагалась, щоб Карпо загородив такий тин, щоб і птиця через
його не перелітала. Карпо мусив перегородить і двір, і город.
— Отак би ти, Карпе, давно зробив, то були б і горшки цілі, і в
твоєї матері очі не повилазили б, — говорила Мотря.
Перебули Кайдашенки зиму на опрічних дворах, і дві сім’ї почали
потроху миритись. Спершу почали забігати з однієї хати в другу
діти. Їм байдуже було про батьківську колотнечу. За дітьми поча-
ли забігать один до другого батьки для своєї господарської спра-
ви: то за стругом, то за свердлом, то за сокирою спершу в
повітки, а потім і в хати, а вже за ними почали любенько через
тин розмовляти й жінки. Тільки Кайдашиха не ходила до Мотрі:
сліпе око навіки загородило їй стежку до неї. На Кайдашевій
давній оселі повіяло миром. Щоб не бігати кругом через ворота,
Карпо й Лаврін зробили в дворі через тин перелаз.
Мир між братами поміцнішав ще більше задля господарської
справи, задля спільної вигоди.
Карпо, одрізнившись од батька, спочатку таки набрався багато
лиха, поки зібрався на своє хазяйство, Він був чоловік гордий,
упертий, не любив нікому кланятись, навіть рідному батькові. В
його була тільки пара волів, і як йому треба було спрягаться під
плуг, він ніколи не просив волів у батька, а напитував супряжичів
між чужими людьми. В Лавріна зосталась пара батькових волів.
Карпо спрягався з Лавріном, і вони вдвох в супрязі орали попере-
ду Карпове поле, а потім Лаврінове. Карпо ходив за плугом, а
Лаврін був за погонича. Спільна вигода присилувала їх помагати
один одному в оранці і в сівбі, і в заволікуванні, і в возовиці.
Саме тоді пішла залізна дорога з Києва недалечке од Семигор.
Селяни почали держати коні і ставали під хуру возить на залізну
дорогу сахар з ближчих сахарень, борошно з панських та
єврейських млинів. Карпо й Лаврін купили й собі по коняці. А
так як на одному коні далеко не заїдеш і багато ваги не завезеш,
то вони спрягались кіньми під одну хуру й ділились заробітками
пополовині.
Податі були великі, плата за землю була чимала; і Карпо й Лаврін
побачили, що поле не настачить їм грошей на податі, і мусили
шукати заробітків в осінній та зимній безробітний час.
Громада в волості обирала Карпа за десяцького.
— Карпо чоловік гордий та жорстокий, з його буде добрий
сіпака, може, його боятимуться хоч баби та молодиці, — говори-
ла громада.
— А може, панове громадо, ми оберемо за десяцького Мотрю, —
прикинув слівце один жартівливий чоловік.
— Не можна, вона повибиває всім бабам очі, — гукнули чо-
ловіки, сміючись.
Прийшов приказ з волості рівняти шляхи, лагодить мости та на-
сипать на багнах греблі. Карпо загадував людям на роботу і по-
перед усього звелів скопать той капосний горбик на горі, вище од
свого городу, на котрому його батько поламав десятків зо два
возів.
— Ану, Лавріне, бери заступа та йди на роботу, — загадував
Карпо братові.
— Піди вижени на роботу свою Мотрю, — промовила стара Кай-
дашиха.
— І Мотрю вижену. Ви думаєте, що пожалію? — говорив Карпо.
Він і справді мусив вислати на роботу й свою Мотрю. Люди по-
копали спуск навкоси, так як колись радив старий покійний Кай-
даш, ще й горбик молодиці знесли в приполах під Карпів тин.
Минуло чимало років після панщини. Громада трохи заворуши-
лась і почала встоювать за свою вигоду, за своє громадське право.
Тим часом громада почала діло з жидом. Один багатий жид з
містечка заплатив панові добрі гроші й купив собі право поста-
вить в селі на панській землі шинки. Він заквітчав своїми шинка-
ми село з чотирьох боків і пустив горілку по дешевшій ціні, ніж в
громадському шинку. Люди кинулись за горілкою до жидівських
шинків. Громадський шинок стояв порожній, в його ніхто й не
заглядав.
Волосний зібрав громаду. Кайдашенки почали кричати в громаді.
— Панове громадо! — говорив Карпо. — Нехай ніхто з села не
купує горілки в жидівських шинках. Посадім коло шинків де-
сяцьких та соцьких, нехай дрючками одганяють людей.
— Я сам сяду з дрюком і буду одганяти хоч би й свою рідню! —
гукав Лаврін. — Нехай жиди посидять дурно ціле літо над своїми
барилами. Посидять та й підуть.
—Добре Кайдашенки радять! — загула громада. — Посадім лю-
дей та й не пускаймо нікого в жидівські шинки.
Громада порадилась і розійшлась.
Жид побачив, що непереливки, взяв відро горілки, одніс волос-
ному; друге одніс писареві, зібрав до себе в шинк десять чоловіка
таких, що заправляли громадою, і поставив їм ціле відро горілки.
— Чого нам змагаться, — говорив хитрий жид, — нащо вам мене
кривдить. Буду я заробляти, будете й ви. Я поставлю ціну в своїх
шинках таку, як у вашому, ще й зараз заплачу в волость сорок
карбованців одчіпного.
— Чи вже заплатиш? — гукнули чоловіки.
— Ой-ой, чом і не заплатить для добрих людей; ви думаєте, що я
жид, то в мене й душі нема? Я ладен і на церкву дати. Ет, та що й
говорити! От вам хрест, коли не ймете віри.
І жид перехрестився зовсім по-християнськи.
— Чи ти ба! Жид хреститься! — гомоніли люди.
— Ви думаєте, що я не поважаю вашої віри? Та я ладен жити з
вами, як з братами,— підлещувався жид. — От вам ще відро
горілки! Суро! А винеси гостям оселедців та паляниць! — гукнув
жид до жидівки.
Сура зітхнула на всю кімнату, так їй було шкода оселедців, але
вона винесла й поклала перед людьми на столі.
— Їжте, люди добрі! Ви думаєте, що я шкодую для вас? —гово-
рила Сура. — Ой вей мір, ой-ой! — прикинула вона вже тихень-
ко, виходячи з хати.
Люди пили, закусували та слухали Берка, а Берко неначе грав їм
на цимбалах своїми облесливими словами.
Давні панщанники понаставляли вуха та слухали Берка. Його
слова, підсолоджені горілкою та приправлені оселедцями, так і
влазили в їх душі. Вони не знали, що жид вибере ті сорок карбо-
ванців, і за оселедці, і за ту горілку, що вони в його дурнички
п’ють, з їх-таки кишень — то недоливками, то водою, підлитою в
горілку, то більшою платою.
Люди розтали, як віск, і почали хвалити жида. Декотрі вже були
зовсім п’яненькі.
— Так що ж, панове, та ще й які панове! Що тепер пан перед ва-
ми! Ви, Грицьку, тепер пан! От хто пан! Що схочете в волості, те
й зробите! Ви, Петре, тепер господар на все село, ніби князь! Те-
пер ви пани, а пани вже перевелись на Іцькову сучку, —
підлещувався Берко до мужиків.— Так що ж, панове, чи
згодитесь громадою оддати мені й свій шинк, і будете пускати
людей в мої шинки? Я подарую сорок карбованців на волость, а
за ваш шинк зараз покладу гроші на стіл!
— А добрий жид, — гукнув один п’яненький мужик, — що й
гроші зараз дає! Будемо стояти на сході за його!
— Авжеж будемо, бо ще й на церкву покладе!
Саме в той час Карпо Кайдашенко їхав з ярмарку, вглядів коло
панського шинку купу людей та й став. Берко знав, що Карпо
горілки не любить і на сході йде все проти його. Він сховався в
кімнату.
— Здоров був, Карпе! — гукнув Грицько і почав обнімать та
цілувати Карпа. Гостра неголена Грицькова борода колола Кар-
пове лице, неначе голками.
— Та здоров був…— говорив Карпо, одвертаючи лице, — та годі
вже!
— Здоров був, соколе! Та зайди-бо в шинк та випий хоч чарочку
з нами! — молов Грицько і знов ухопив Карпа руками за шию і
цмокнув його в щоку.
Грицькова борода подряпала Карпові щоку, аж кров виступила.
— Та одчепись ік нечистій матері. Оце припало тобі цілуватись!
Аж кров виступила на щоці!
— Серце! голубчику! чи вже ти оце не вип’єш з нами хоч по
одній чарці, хоч півчарки! Та тут же такий добрий жид! А! Що
вже й казати!
Грицько розвів знов руки і наставив губи.
— Та одчепись собі! Піди обніми та поцілуй мою коняку, коли
вже припала охота цілуваться, — говорив Карпо. — А нащо це ви
горілку п’єте в жидівському шинку? — спитав Карпо.
— Та бодай не казати…— сказав Грицько, — тут такий добрий
жид, такий добрий, чорт його знає, де він такий добрий взявся.
Благодареніє Богу і всім святим, він і на церкву дасть! Ото ку-
медія!
— А ви забули, що самі на громаді постановили?
— Серце, голубчику, білий лебедику! — говорив п’яний Грицько,
тикнувши колючою бородою Карпові в ніс. — Та не цурайся-бо
нашого хліба-солі.
Карпо бачив, що з п’яним розмовлять — тільки гаяти час, вдарив
коняку батогом. Віз покотився.
— Карпе! Карпе! Та зайди-бо та хоч по крапельці, хоч
півкрапельки! — гукав ззаду Грицько й біг за возом.
На другий день зібралась громада. Прийшов Карпо і вдивився.
Громада співала вже іншої; волосний та писар тягли за громадою
і кричали, щоб оддати Беркові й громадський шинк, не тільки що
пускать людей по горілку і в жидівські шинки… бо Берко зараз
плате гроші…
— Панове громадо! Погана ваша рада; я не пристаю на це! —
сказав понуро Карпо й одійшов од громади набік.
Громада оддала Беркові громадський шинк, хоч Берко на церкву
грошей не дав, а тільки дурив п’яних мужиків.
Громада дорого потім заплатила хитрому жидові…
Берко приймав за горілку не тільки пашню, але навіть крадене
сіно й солому. Понесли люди мішками пашню в Беркову комору,
а Берко тільки гладив бороду білою рукою, дивився, як п’яні му-
жики валялись під його шинком, та зараз-таки підняв скажену
ціну на горілку в усіх шинках.
IX
Цілу зиму й весну Кайдашенки прожили в ладу. Кайдашиха, кот-
ру тепер на селі дражнили безокою економшею, сердилась на
Мотрю, але невістки на те не вважали й жили між собою в згоді.
Лаврін любив Мелашку: ніколи її не то що не бив, і пальцем не
зачепив, навіть ніколи не лаявся з нею. Мотря часто гризла голо-
ву Карпові, але він не любив говорити і більше мовчав.
Але настала весна. Хати Кайдашенків стояли дуже близько одна
коло одної, а їх городи були перегороджені тільки поганеньким
тином.
Мелашка посадила огірки коло самого тину. Огірки зійшли, як
зелене руно. Показались ранні огірочки. Мотрин півень переско-
чив через тин та давай вибирати Мелащині огірки. Півень сокотав
та скликав курей. Всі Мотрині кури перелетіли через тин в
огірки. За курми полізли крізь тин курчата. Квочка вигребла яму
саме серед огудиння.
Стара Кайдашиха вийшла на город, угляділа таку шкоду та аж за
голову вхопилась. Вона налапала під ногами палицю та й поперла
нею на курей. Палиця влучила в півня; півень киркнув і потяг че-
рез тин перебиту ногу. Двоє курчат лягло на місці.
Мотря вибігла і вгляділа свого півня. Півень тяг ногу по землі.
— Чи це ви, мамо, перебили моєму півневі ногу? — гукнула
Мотря через тин до Кайдашихи.
— А то ж хто? А як ще раз твої кури підуть на наші огірки, то я їх
поріжу та поїм.
— То й заплатите! Хіба в нас волості нема, — говорила Мотря. —
Не було, пак, вам на городі місця для огірків; насадили під самим
перелазом. Карпе, чи ти бачиш, що то таке?
— А що? Півень ногу волочить, — обізвався спокійно Карпо.
— Карпе! Піди до матері та скажи їй, нехай вона другий раз не б’є
моїх курей, — чіплялась Мотря.
— Гм? — мукнув Карпо, стоячи коло хати.
— Карпе! Чи ти чуєш, чи тобі позакладало? — кричала Мотря.
Карпо стояв і дивився на півня.
— Карпе! Чи ти глухий, чи ти хочеш мене з світу зогнати? Піди
та вилай свою матір.
— Іди та лайся, про мене, хоч до самого вечора, — сказав дуже
спокійно Карпо.
— Так, їй-богу, так. Оце добре! Мати вбила двоє курчат, переби-
ла півневі ногу…
— Підсипай, підсипай перцю, — насмішкувато сказав Карпо.
— Біжи! Нехай Лаврін заплатить за півня! — крикнула Мотря під
самим вухом у Карпа.
— Ану голосніше, бо не чую! Підкидай солі до перцю, бо вже
давно їли з перцем.
— Піди посип перцем своїй матері в носі та в роті, — верещала
Мотря.
— Та й бриклива ж ти, Мотре, хоч я тебе колись любив за той пе-
рець. Вже дуже наперчила!
— Бий тебе сила Божа, ледащо! — крикнула Мотря, кидаючись
до Карпа.
— Одчепись, бо як пхну, то й перекинешся! — промовив
спокійно Карпо, скоса подивившись на Мотрю й насупивши бро-
ви.
Мотря оступилась.
Саме того вечора Лаврінів кабанчик просунув рилом тин та й
побіг у Мотрину картоплю. Як угляділа Мотря, як ухопить хво-
ростину, як вперіщить кабанчика по спині! Кабанчик закувікав та
й потяг по землі зад з двома ногами. Мотря вхопила його за ноги
та й перекинула в Лаврінів двір. Стара Кайдашиха вибігла з хати,
вгляділа кабанчика й наробила галасу на ввесь двір.
— А це хто перебив спину нашому кабанцеві?
— Я перебила! — гукнула Мотря з-за угла своєї хати. — Нехай
не лазить в мій огород. Оце вам за мого півня.
Мотря стояла за своєю хатою й виглядала зумисне Кайдашиху.
Вона гукнула до Кайдашихи одривчасто, крутнулась і побігла в
хату.
— Лавріне! Мелашко! Вся чесна громадо! Збігайтеся сюди! Чи ви
бачите, що наробила наша Мотруня?
Лаврін і Мелашка вибігли з хати й дивились на бідного кабанця,
їх взяв жаль та досада.
— Це вже Мотря і справді не знати що виробляє, — сказав
Лаврін на вітер.
Мотря стояла за вуглом і тільки того й ждала, вона вискочила з-за
вугла, як козак з маку.
— Ось і я! Чую, чую, як мене клянете! Оце вам за мого півня!
Оце вам за мої курчата, що свекруха побила. Тепер позивайте ме-
не!
Мотря вдарила кулаком об кулак, нахилившись через тин як
можна далі в Лаврінів двір, неначе хотіла достати кулаками до
Кайдашихи; потім крутнулась і швидко щезла за вуглом, неначе
на повітрі розлетілась.
— Постривай же ти, суко! Скручу я голову твоєму півневі,— ска-
зала Кайдашиха.
Кайдашиха взяла кужіль, сіла прясти за хатою та все поглядала на
огірки. Коли це Мотрин півень вилітає на тин; потріпав крилами,
закукурікав та — шубовсть в Лаврінові огірки. Кайдашиха схо-
пилась з місця та давай закрадаться до півня з кужелем. А півень
клює огірки та тільки: со-ко-ко-ко-ко! неначе дражниться з баби.
Баба як поперла кужелем та лусь його по голові! Півень закру-
тився на одному місці. Кайдашиха вхопила його, скрутила йому
в’язи, потім дорізала, опарила, об’скубла та й укинула в борщ.
Але в той час прийшли Мотрині діти до Мелащиних дітей гулять.
Старший хлопець і вглядів півнячу перебиту ногу, що стриміла з
горшка. Він зараз чкурнув до матері та й розказав.
Мотря вбігла в Лаврінову хату, заглянула в піч, не сказавши доб-
ридень. Ой таточку! Ой лишечко! З горшка й справді стриміла
здорова перебита півняча нога з товстою ґулею посередині і з од-
ним одрубаним кігтем. Не сказавши нікому й слова, Мотря вхо-
пила півня за ногу, витягла з борщу та й дала драла з хати.
— Ой бабо! — крикнула одна дитина до старої Кайдашихи. —
Побіг півень з горшка, тільки патьоки по припічку потекли. Баба
мовчала, надувши щоки. Мелашці стало ніякове. Лаврін
осміхнувся.
Мотря вбігла в свою хату з півнем в руках та сунулась до Карпа.
— Чи ти ба, що твоя мати виробляє! Ото тобі перець з сіллю.
Піди насип своїй матері повний рот перцю, ще й сліпе око потру-
си. Вона зовсім сказилась і без перцю. Адже ж це наш півень? —
сказала Мотря, показуючи Карпові перебиту ногу.
— Наш. Навіщо ж ти зарізала?
— Мати твоя скрутила йому голову, ще й у свій борщ укинула.
Піди та виколи своїй матері друге око! Який ти господар! Чом ти
їй нічого не кажеш? Та твоя мати відьма; та вона незабаром
поріже та повкидає в борщ моїх дітей. Піди та хоч обскуби їй ко-
си.
Карпові шкода було півня. Він розсердився на матір за такі збит-
ки й мусив іти лаятись з матір’ю та Лавріном.
Він вернувся додому, а тим часом Мотря звеліла своїм дітям
упіймать Мелащиного чорного півня та принести до хати. Хлоп-
цям тільки того було й треба. Вони покатали на Лаврінів город,
впіймали чорного півня й принесли матері. Мотря вкинула його в
кучу.
Тим часом поганенький тинок між двома городами зовсім осу-
нувся. Рову не було, і через тин почали скакать свині. На другий
день в Карпів город ускочив Лаврінів рябий кабан і порався в
картоплі.
Мотря вгляділа кабана й наробила ґвалту. Вона вхопила рогача,
діти забрали кочерги й гуртом кинулись за кабаном. За дітьми
побігли собаки. Мотря з дітьми загнала кабана в свій хлів та й за-
чинила.
Лаврін почав кричать через тин, щоб Карпо випустив кабана.
— Авжеж! Кабан твій в займанні. Викупи, то й візьмеш, — гук-
нула Мотря через тин, — а як не викупиш, то верни мені
півмішка картоплі.
Лаврін почухав потилицю та й пішов у хату. Кайдашиха тільки
губи зціпила.
Того ж таки дня Карпа й Мотрю покликав їх кум у шинок полос-
кати повивач після похрестин. На Карповому дворі стояла коня-
ка, прив’язана до воза, й їла сіно. Карпові діти одв’язали коняку й
почали їздити верхом по дворі. Коняка зірнула з гнуздечки, на
радощах хвицнула задніми ногами та й скочила через тин у
Лаврінів город. Поганенький тинок звалився, як полотно, під
кінськими копитами й поліг на огородину. Коняка пішла пастись
на Лаврінові буряки.
Лаврінові діти прибігли в хату й дали знати бабі та батькові. Всі
повибігали з хати, побрали дрючки та давай ганяться за конякою.
Мелашка й Кайдашиха взяли її за гриву з двох боків, завели в
хлів та й заперли; Карпові діти бачили все те з двору. Вони зараз
побігли в шинок і розказали, що їх коняка в займанні в баби, за-
чинена в хліві.
Карпо й Мотря вже трохи були напідпитку і побігли додому.
— Як! Чи то можна! За свого паршивого кабана вони сміли взяти
нашого коня? — кричала дорогою Мотря.
— Я їм покажу, що мій кінь не те, що їх півень, — говорив серди-
тий Карпо.
Карпо з Мотрею прибігли додому. Стара Кайдашиха вешталась
коло хати без діла: вона ждала Мотрі. В неї аж губи трусились до
лайки, та не було з ким лаятись. Вона вгляділа Мотрю й затруси-
лась.
— А нащо ви, мамо, зайняли нашу коняку? — гукнула Мотря до
Кайдашихи.
— Оце б тягла твою дурну коняку через тин. На те зайняла, щоб
вона в наш город не скакала, — обізвалась Кайдашиха.
Не чорна хмара з синього моря наступала, то виступала Мотря з
Карпом з-за своєї хати до тину. Не сиза хмара над дібровою вста-
вала, то наближалась до тину стара видроока Кайдашиха, а за
нею вибігла з хати Мелашка з Лавріном, а за ними повибігали всі
діти. Дві сім’ї, як дві чорні хмари, наближались одна до другої,
сумно й понуро. Мотря стояла коло тину висока та здорова, така
заввишки, як Карпо, з широким лобом, з загостреним лицем, з
блискучими, як жар, чорними маленькими очима. Вона була в
одній сорочці і в вузькій запасці. Хазяйновита, але скупа, вона
втинала одежу, як тільки можна було обтяти. Вузька запаска вли-
пла кругом її стану. В великій, як макітра, хустці на голові Мотря
була схожа на довгу швайку з здоровою булавою. За Мотрею сто-
яв Карпо в узькій сорочці з короткими та вузькими рукавами, в
широких білих штанях з товстого полотна. Позад їх стояла купа
Карпових дітей в узьких штанцях, в сороченятах з короткими ру-
кавами, в спідничках вище колін.
По другий бік тину стояла баба Кайдашиха, висока та суха, нена-
че циганська голка, в запасці, в рясній білій, як сніг, сорочці, в
здоровій хустці на голові. Сліпе око біліло ніби наскрізь, як вуш-
ко в голці, хоч туди нитку затягай. За бабою стояла Мелашка в
білій сорочці, в червоній новій хустці з зеленими та синіми
квітками, в зеленій ситцевій рясній спідниці. Рядом з Мелашкою
стояв Лаврін в широких рясних синіх з білими смугами штанях, в
чоботях. Мелашка розцвіла й стала повніша на виду. Її очі, її
тонкі брови блищали на сонці, а лице горіло рум’янцем од висків
до самого підборіддя. Гаряче сонце лляло світ на двір, на людей,
обливало їх од голови до ніг. Чорна здорова хустка чорніла на
бабі Кайдашисі, неначе горщик, надітий на високий кілок.
Мелашка сяла, як кущ калини, посаджений серед двору. А соняч-
не марево заливало всіх, дрижало, переливалось між жіночими та
дитячими головами, неначе якась золота вода крутилась поміж
людьми, неначе якась основа з тонких золотих ниточок снувалась
по двору кругом людей, кругом хат, навкруги садка. Собаки
стояли коло хат і крутили хвостами, дивлячись на людей, їм зда-
валося, що їх от-от покличуть і нацькують ними когось.
— Нащо ви одв’язали нашого коня та заперли в свій хлів? —
крикнула Мотря. — Не святі ж прийшли з неба та одв’язали його!
— Одчепись, сатано! Хто його одв’язував? То твої діти їздили по
дворі та й упустили його, — крикнула Кайдашиха.
— То, мамо, баба одв’язали коня та й пустили по дворі! — бреха-
ли Мотрині діти з-за утла.
— Ні, не баба! То Василь одв’язав та їздив, доки не впустив коня,
а кінь як задер задні ноги та плиг в наш городі — кричав Лаврінів
хлопець.
— Он глянь, суко, на тин! Це твій кінь звалив. Заплати три кар-
бованці та оддай нашого кабана, тоді візьмеш свого коня, — кри-
чала баба Кайдашиха.
— Як то? За свого невірного гнилого кабана та ви взяли нашого
коня! — репетувала Мотря, піднявши лице вгору.
— То ваш кінь гнилий та червивий, а не наш кабан, — кричала
Мелашка з-за бабиних плечей.
— Ще й та обзивається! Мовчала б уже та не гавкала, — кричала
Мотря до Мелашки.
— Принеси лишень три карбованці, а ні, то піду в волость тебе
позивати, — обізвалась Мелашка.
— Ще й вона піде в волость! Втри переднппе віскри-вого носа та
тоді підеш в волость, — кричала Мотря.
— Не лайся, бо я тобі в вічі плюну, — говорила баба Кайдашиха.
Молодиці підняли ґвалт на все село. Їх лайка дзвеніла, як дзвони
на дзвіниці, по всьому яру, доходила до діброви. Люди з кутка
позбігались і дивились в ворота й через тин. Декотрі сусіди поча-
ли вмикуватися, хотіли їх мирити і вговорювали Мотрю.
— Та це ж ті каторжні Балаші! Хіба ж ви їх не знаєте? — кричала
Мотря до людей.
— Та це ж ті іродові Довбиші! Хіба ж ви їх не знаєте? — репету-
вала баба Кайдашиха. — Це ж вона того вовчого заводу з чортя-
чими хвостами.
— Та годі вам лаятись! — гукнув з-эа тину один чоловік.
— Як же годі! Та це ж ті підтикані, задрипані Балаші! Хіба ж ви
їх не знаєте? Це ж ті бієвські лобурі, що старців по ярмарках во-
дять! — кричала Мотря. — Он зав’язалась, як на Великдень, а
батько ходить по селі з торбами.
— Брешеш, брешеш, як стара собака! Та й брехати добре не
вмієш! В тебе й до того розуму та хисту нема, — кричала Ме-
лашка.
— В тебе вже розуму, як в дірявому горшку; стільки, як у твоєї
свекрухи! — кричала Мотря, взявшись за два кілки й висунув-
шись в Лаврінів двір.
— Що я тобі винна, що ти мене потріпуєш? — крикнула Кайда-
шиха й кинулась до тину так швидко, що Мотря покинула кілки й
оступилась од тину.
— Оддайте мені коня! — крикнув Карпо після всього. — Бо як не
оддасте, то я й сам візьму!
—Ба не візьмеш! Оддай перше кабана та ще й доплати, —
обізвався Лаврін.
— А за віщо я буду тобі платить? Твої свині скакають в мій го-
род, а моя коняка вскочила в твій! Оддай коня, бо піду з дрючком
одпирать хлів, — гукав Карпо.
— Ба не оддам! Про мене, йди в волость позивати, — кричав
Лаврін.
Карпо стояв блідий, як смерть. В його голові трохи шуміла
горілка. Він ухопив дрючка, скочив через тин і кинувся до хліва.
З хліва в дірку, вище од дверей. виглядала смирна коняка з доб-
рими очима. Всі в дворі стояли та мовчки дивились на Карпа; всі
боялись його зачіпати, бо знали, що він не спустить, як розлю-
тується. Одна баба Кайдашиха кинулась до хліва й заступила
двері.
Карпо вхопив матір за плечі, придушив з усієї сили до хліва і
крикнув, як несамовитий:
— Нате, їжте мене, або я вас з’їм!
Карпо затрусив матір’ю так, що легенький хлів увесь затрусився.
Баба заголосила, випручалась та навтьоки з двору. Карпо погнав-
ся за нею з дрючком. Але стара була прудка і так покатала з дво-
ру, як мала дівчина. Важкий Карпо в здорових чоботях ніяк не міг
догнать матері.
— По спині лупи її! Виколи дрючком їй друге око! — кричала з
двору Мотря.
Лаврін з Мелашкою побіг слідком за Карпом оборонять матір.
Кайдашиха побігла з гори й добігла до ставка. Карпо наздоганяв
її. Вона вже чула над головою дрючка і з переляку вскочила у
ставок, не піднявши подола. Карпо добіг до води та й спинивсь.
— Не так шкода мені матері, як шкода чобіт! — гукнув він на бе-
резі.
— Ґвалт! Рятуйте, хто в Бога вірує! Ой утопить мене, — кричала
баба, стоячи по коліна в воді.
— Та не втопишся, бабо, бо навіть і серед ставка старій жабі по
коліна, — сказав один чоловік, що напував воли.
Карпо плюнув у воду, вернувся додому та й пішов у клуню спати.
Кайдашиха вилізла з води мокра до самого пояса й заляпана по
саму шию та й побігла просто до священика. Вона йшла через се-
ло й голосила та жалілась людям на сина, на Мотрю.
Лаврін, Мелашка, їх діти й юрба людей — усі йшли слідком за
бабою через село. Кайдашиха прийшла до священика й почала
плакати та жаліться на Карпа й на Мотрю.
— Батюшко! зосталась я сиротою, і нема кому за мене оступи-
тись. Мотря вибила мені око, а Карпо трохи мене сьогодні не
втопив.
Священик одіслав Кайдашиху в волость. Вона пішла в волость.
Слідком за нею йшли люди й діти. В волості присудили або дати
Карпові десять різок, або заплатить матері п’ять карбованців, як
тільки Карпо не перепросить матері й не помириться з нею.
Карпо надвечір проспався. Його покликали в волость і, хоч він
був десяцьким, хотіли його простягти і всипать десять різок.
Карпові стало сором. Він не робив панщини, і його пани не били.
Він перепросив матір, і між двома Кайдашенками знов настав
мир. Щоб свині не скакали через тин, вони восени перекопали
батьківський город ровом, ще й дерезою обсадили.
Знов почалася згода між Кайдашенками. Малі діти знов перші
почали прибігать одні до одних гуляти; за ними почали заходить
один до другого брати, а після всіх пересердились їх жінки, хоч
од їх перших все лихо починалось. Брати зовсім помирились, і
Лаврін держав до хреста Карпову дитину.
Минула зима. Знов настало літо. Золоте літо несло за собою не-
лад між Кайдашенками. Той нелад знов почався за грушу.
Як громада ділила між братами двір старого Кайдаша, до Карпо-
вої половини одійшла груша. Тин пройшов на аршин поза гру-
шею. Та груша була Лаврінова. Ще хлопцем Лаврін прищепив

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Червень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930  

Підписка

  • Цікаве