Іван Франко. “Захар Беркут”

зможе ними відсунути кинену їй так несподівано запору.
Але ні: запора стояла на місці, зимна, гладка, горда в своїй непорушності,
непереможна. Пильні руки тухоль-ців раз у раз скріпляли її, навалюючи каміння
на каміння, плити на плити, споюючи їх липкою непромокальною глиною. Мов
нова, всемогучою волею здвигнена скеля, так піднімалася кам’яна гать усе вище
й вище під руками тухольців. Узброєні молодці давно вже покинули своє
становище в долині, лицем до монгольського табору, і проміняли луки та топори
на дрюччя й молотки до оббивання каміння. Радісно глядів Захар на їх роботу і
на їх діло, в його очах світилася певність побіди.
А втім, на сході, над монгольським табором, крова-вою загравою розжеврілися
хмари. Світало. Рожеве світло облило високий шпиль Зелеменя і сипалося
іскрами чимраз нижче. Далі хмари проступилися, і звільна, мов боязко,
викотилося сонце на небо і глипнуло на зайнятих своєю роботою тухольців.
Повен щирої радості, глянув Захар на схід і, простягши руки, проговорив
піднесеним голосом:
- Сонце, великий, преясний володарю світу! Відвічний опікуне всіх добрих і
чистих душеюі Зглянься на нас! Бач, ми нападені диким ворогом, що понищив
наші хати, зруйнував наш край, порізав тисячі нашого народу. В твоїм імені
стали ми з ним до смертельного бою і твоїм світлом клянемось, що не уступимо
до остатньої хвилі, до посліднього віддиху нашого. Поможи нам у тім страшнім
бою! Дай нам твердість, і вмілість, і згоду! Дай нам не злякатися їх многоти і
вірити в свою силу! Дай нам дружністю, і згодою, і розумом побідити
нищителів! Сонце, я поклоняюсь тобі, як діди наші тобі поклонялися, і молюсь
до тебе всім серцем: дай нам побідити!
Він замовк. Слова його, гарячі, могучі, тремтіли у свіжім раннім повітрі.
Слухали їх не тільки тухольці. Слухали їх гори і подавали собі їх відгомін від
плаю до плаю. Слухала їх сперта хвиля потоку і, мов надумавшись, покинула
бити собою в кам’яну гать, а повернулася взад.
VIII
Поки боярин вернувся зі свойого невдатного посольства, Максим сидів у його
шатрі і прислухувався та думав, що йому робити. Коротка стріча з Мирославою
була світлою хвилею серед пітьми його невольництва. її слова, її погляд, дотик її
рук і її вісті – все те немов вирвало його 8 темного гробу, повернуло йому життя.
Він чув, як вертала його давня смілість і надія. Спокійно, але з ясними думкалю
дг»жядався він боярина.
- Так ти тут? – скрикнув боярин, вступаючи в намет.- Бідний хлопче, даремно я
старався о твоє увільнення. Завзятий твій старий! Хоч сивий, а дитина.
- А хіба ж я не казав тобі, боярине, що даремне твоє старання? – відповів
Максим.- Ну, але що ж таке сказав мій батько?
- Казав, що будуть битися до остатнього духу, та й годії «Або ми,-каже,-всі
поляжемо, або ви».
- Мій батько не на вітер говорить, боярине. Він звик добре передумувати, заким
що говорить.
- Вже я то бачу, що він хоч потроха, а правду каже,- мовив неохітно боярин.-
Але що діяти? Все-таки боротьба тухольців з монголами нерівна. Сила солому
зломить, що кажи, те й кажи!
- Ей, боярине! Є способи на силу! – відмовив Максим.
- Ну, ну, бачив я їх способи! Моя дочка, запалена голова,- ви вчарували її, то
певна річ,- навчила їх робити метавки. Будемо тут мати градок каміння завтра,
але не дуже шкідливий градок, бо не вміли добре виплести шнурових пружин.
- А крім метавок, думаєш, не мають іншого способу?
- Не знаю. Бачиться, нема. А втім, недовго й чекати – рано побачимо. Тільки
лихо моє з Бурундою; конче налягає: шукай та й шукай способу, щоб завтра
рано вивести нас відси без бою і без страти часу. А тут тухольці вперлися, мов
цапи рогами. Ну, та що мені зробить? Як не можна, то не можна!
- Ні, боярине, так не кажи! Поки що ти все-таки в монгольських руках, так само,
як я. Мусиш волити їх волю.
- Але що ж я їм удію?
- Я, може, міг би тобі стати в пригоді, боярине. Я вдячний тобі за твоє нинішнє
милосердя наді мною. Коли хочеш, то я послужу тобі сьогодні.
- Ти? Мені? – скрикнув здивований боярин.- Що ж ти можеш зробити для мене?
- Я знаю стежку з сеї кітловини, безпечну а скриту, про яку не знає ніхто в
Тухлі, окрім мойого батька й мене. Стежки тої не пильнують. Туди можна
вивести відділ монголів наверх і обсадити ними вивіз, а тоді легка річ буде
розвалити засіки й вийти з сеї долини.
Боярин стояв мов остовпілий перед Максимом, ушам своїм віри не йняв. «Невже
ж се може бути?»- блиснуло в його голові і знов потемніло, і щось защеміло в
його серці. Хоч і як донедавна він ворогував на Максима, то все-таки йому
подобалася його лицарська твердість і незламність; тож тепер, коли почув такі
Максимові слова, йому здавалося, що в його серці рветься щось глибоке і святе,
рветься остатнє пасмо віри в чесність і постійність людей.
- Хлопче,- скрикнув він,- що се ти говориш? Ти мав би хотіти зробити щось
подібного?
- А що ж, боярине,- сказав напівсумно, а напівна-смішливо Максим,- сам же ти
сказав, що сила солому ломить.
- Але ти, ти, що недавно ще присягався, що «волю, мовляв, умерти, ніж
податися на зраду»?
- Що діяти,- сказав знов так само Максим,- як не можна додержати присяги, то
не можна.
- І ти, з такою податливою натурою, смієш думати, що моя дочка буде любити
тебе? – скрикнув гнівно боярин.
- Боярине,- відказав терпко Максим,- не згадуй про неї!
- А видиш, як тебе се вкололо! – сказав боярин.- Видно, що я правду кажу.
- Хто знає, боярине, хто знає! У нас воєнний час, війна вчить усякої штуки. А
що, якби…
- Якби що? Чому не договорюєш? – скрикнув Тугар Вовк.
- Нічого, нічого! Я тільки ще раз питаю тебе: чи приймеш моє предложення?
- Але чи направду ти думаєш вести монголів проти своїх тухольців?
- Направду, коли тільки буде можна…
- Як то, коли буде можна? То значить, коли стежка не буде пильнована?
- Ні, я за те ручу, що стежка не буде пильнована і що пройдемо в білий день
незамічені, коли тільки не буде якої іншої перешкоди.
- А яка ж би могла бути?
- Я… не знаю…
- Коли так, то нічого й баритися довго. Ходімо до Бурунди!
- Іди сам, боярине, і скажи йому те, що я отеє тобі сказав. Про можливу
перешкоду не потребуєш згадувати, бо я ще раз ручу тобі, що ані тухольці, ані
ніякі інші збройні люди нам не перешкодять, а інші перешкоди чей не злякають
ваших смільчаків.
- Нехай і так,- сказав Тугар Вовк.
- І проси його, щоб велів розкувати мене, бо в тих ланцюгах годі мені буде.
- Се розуміється само собою,- сказав боярин і пішов, усяко міркуючи по дорозі.
Які тривожні, які страшні, пекельні хвилі перебував Максим за той час, поки
боярин пішов звіщати Бурунду про його намір! Схопивши голову в руки, сидів
він у страшній непевності, ловив вухом усякий найлегший шелест, немов ждав
приходу когось найдорожчого його серцю. Він тремтів увесь, немов у
лихорадці, і сік зубами, мов на морозі. Але хвилі плили так тихо, спокійно,
ліниво, і кожда з них мов острими медвежими кігтями впивалася в його серце. А
коли так не станеться, як казала Мирослава, і боярин почне налягати, щоб він
сповняв свою обіцянку? Ну, звісна річ, смерті йому не минути, на смерть він
готов віддавна,- але вмирати, не додержавши слова чоловікові, який на те слово
поклався, якого будучність, може, й життя, лежить на тім слові, вмирати
зрадником хоч би тільки в очах зрадника – се страшно, се мука, се гірше самої
смерті. Але й сама смерть була йому тепер, після бачення з Мирославою, далеко
страшніша, ніж перед годиною, ніж тоді, коли він сидів серед вулиці і
непорушне глядів на пожежу рідної хати, душачися димом тої пожежі… Але що
се таке? В тій хвилі задрижала земля і страшенний лускіт потряс повітрям. Гамір
знявся в таборі, крик, брязкіт оружжя,- що се таке сталося? Максим зірвався на
рівні ноги і сплеснув у долоні, аж забряжчали його пута. Радість, радість! Се
тухольці працюють. Се вони будують оту заваду, що спинить монголів і не
дасть йому бути зрадникомі Тепер йому можна й умерти спокійно, бо він навіть
ворогові не зломить свого слова. Серце його билося живо, голосно,- він не міг
висидіти на місці, але почав ходити по наметі. Гамір у таборі почав стихати, і в
тій хвилі вбіг боярин до намету. Лице його ясніло радістю і вдоволенням.
- Хлопче,- сказав він живо,- дуже впору прийшло твоє предложення. Воно
вирятувало мене з великої біди. Ти чув той гук? Хитрі твої тухольці: роблять
засіки і позаду нас. Живо ходи до начальника, він уже збирає відділ, що має йти
з тобою. Нам треба швидко видобутися відси – тут небезпечно.
Мов острі ножі, вразили в серце Максима ті слова. Будь-що-будь, а йому треба
було припізнити похід аж до тої хвилі, коли він станеться неможливим.
- А се відколи, боярине, ви почали лякатися хлопських засіків? Я не думаю, щоб
так нагло яка небезпека грозила монголам. Нехай собі тухольці бавляться
засіками, – живо ми зженемо їх із них. А квапитись нам нічого, бо й так, бачиш,
ще не розвиднілося. А поки не стане зовсім видно, поти й виходу, про який
кажу, не знайдемо.
- Але що ж се за вихід такий, що тільки вдень можна його знайти?
- Слухай, боярине, що за вихід. У нашім огороді в однім місці під верствою
землі лежить велика плита. Треба винайти се місце, відкопати і відвалити плиту,
а тоді ввійдемо до тісного, поміж підземні скали проробленого хідника, який
виведе нас аж на гору, просто на Ясну поляну, там, де ти недавно бачив мойого
батька.
- Ну, чого ж тут чекати? Ходімо зараз і шукаймо! – скрикнув боярин.
- Добре тобі мовити, боярине, тільки одно забув, що село згоріло, плоти й
будинки наші погоріли, знак, по якому можна було пізнати те місце, також
згорів, так що напотемки я ніяким світом не знайду його. Та й ще раз кажу: чого
квапитися, коли хід наш безпечний і серед білого дня?
- Га, нехай буде й по-твойому,- сказав вкінці боярин.- Іду звістити про се
Бурунду і зараз пришлю таких, що розкують тебе. Тільки, небоже, ти все-таки
лишишся під вартою, бо, скажу тобі правду, ані Бурунда, ані я не довіряємо тобі,
і скоро би показалося, що ти зводиш нас, то будь певний, що смерті не минеш.
- Я се давно знаю, боярине! – сказав безжурно Максим.
Знов вийшов боярин, і швидко потім ввійшли два монгольські ковалі, розкували
Максима і зняли з нього тяжкі ланцюги. Мов на світ народився, таким легким
почув себе Максим, позбувшися тих залізних тягарів, що близько добу
втискалися йому не лише в тіло, але немовби аж у душу. З легким серцем і
повний надії, він пішов під проводом монголів перед намет Бурунди. Бурунда
змірив його від ніг до голови своїми грізними, дикими очима і сказав через
товмача – сю послугу сим разом сповняв для обох Тугар Вовк.
- Рабе,-мовив Бурунда.-Я чув, що ти знаєш вихід а сеї долини?
- Знаю,- відповів Максим.
- І готов показати його нам?
- Готов.
- Якої плати надієшся за те?
- Ніякої.
- Для чого ж се робиш?
- З доброї волі.
- Де сей вихід?
- В огороді мойого батька.
- Можеш зараз знайти його?
- Не можу. Все там погоріло, а вихід грубо прикопаний землею. Коли
розвидниться, знайду.
- Отеє ж розвиднюється. Іди й шукай! І слухай, що тобі скажу. Коли говориш
правду, коли знайдеш вихід, то будеш свобідний, ще й дари одержиш. Коли ж
дуриш нас пустими словами, то згинеш у страшних муках.
- Покладаюсь на твоє слово, великий бегадире,- сказав Максим,- покладайсь і ти
на моє слово!
- Іди ж і шукай виходу. Ось тобі поміч! Я сам іду з тобою.
Як повільно, оглядно йшов Максим! Як старанно об-зирав кождий куточок,
кождий камінчик, немов стараючись прикликати собі в тямку положення
місцевості, змінене вчорашньою пожежею! Хоч до огороду його батька було ще
далеко, то він кілька разів зупинявся, прилягав до землі, стукав, шпортав, а все
позирав наперед себе, до потоку, відки мала прийти для нього поміч.
Слимаковим ходом поступав відділ наперед,- уже Бурунда почав нетерпитися.
- Не гнівайся, великий бегадире,- сказав Максим.- Учорашня пожежа загладила
всі сліди людського життя на тій долині. Годі мені відразу розпізнатися. От
зараз і будемо на обійстю мойого батька.
Цікавим оком зирнув Максим на потік. Господи, тобі слава! Береги вже
повнісінькі, ще хвиля – а вода розіллється по долині! Ба, понижче села, при
тіснині, вже вид-нілися широкі річки і ставки, червоні, як кров, від червоності
сходового сонця. Тепер, значиться, можна! Швидко попровадив Максим
монголів на батьків огород, швидко винайшов місце, де земля глухо стугоніла, а
Бурунда, дрижачи з нетерплячки, крикнув монголам, щоб копали.
Аж тепер він глипнув кругом і побачив розлиту по рівняні воду.
- Га, а се що? – скрикнув вія, знятий якоюсь неви-ясненою тривогою.
Тугар Вовк і собі ж затремтів. Тільки Максим стояв спокійний, безжурний.
- Нічого, бегадиреї Сеї ночі впали дощі в горах, а по кождій зливі наш потік
виливає. Але се нічого, сюди не доходить вода ніколи.
- А, так,- сказав Бурунда, перемагаючи в собі тривогу.
- Ну, коли так, то копайте далі!
Але Максим мовив неправду. Вода розливалася чимраз ширше по рівнині, і
тільки несвідущі та залякані монголи не могли порозуміти, що се не повінь, що
вода в потоці зовсім чиста, що не тече наперед, не шумить, тільки дується вгору
і розливається з берегів.
Тим часом копання йшло поволі, хоч монголи трудилися з усеї сили. Аж ось і
справді рискалі задудніли о щось тверде. Плита! Але плита показалася широка,
ширша, ніж викопана монголами яма. Приходилось розкопувати яму ширше,
щоб вийняти її, або розбивати плиту. Максим тривожними очима слідив зріст
води. Ціла часть долини понижче села була вже залита. Валом котилася вода
горі долиною, якраз у противнім напрямі від того, в якім плила від віку. Аж ось
у монгольськім таборі залунали страшні крики. Вода виступила з берегів і
тисячними потоками розливалася по таборі.
- Рабе, що се значить? – скрикнув на Максима Бу-рунда.
- Що ж, бегадире,- відмовив Максим,- видно, велика туча впала в горах, наш
потічок дужче виливає, ніж звичайно. Але невже ж вам боятися води, що сягає
по кістки? Розбивайте плиту,- скрикнув він до монголів,- нехай побачить
великий бегадир, що я не обдурював його!
Загримали монгольські топори о плиту, але плита була груба і міцна, годі було її
розбити.
- Гримайте ліпше! – кричав Бурунда, не можучи вже тепер опанувати своєї
тривоги на вид тої води, що заливала одностайним озером велику часть
тухольської долини і валом котилася просто до них. Але плита була тухольської
вдачі і опиралася до остатньої змоги. Та ось вона луснула; ще один дружний
удар – і вона, розбита на кусні, впала додолу, а разом з нею впали й ті монголи,
що стояли на ній. Темне гирло підземного хідника показалося очам
згромаджених.
- Видиш, бегадире! – сказав Максим.- Скажи сам, чи обдурював я тебе?
Але Бурунда якось не радувався відкритим хідником. Валом надбігла вода і
заплюскотіла при ногах монголів. Ще хвиля, і з веселим плюскотом полилася
вода в нововідкриту яму.
- Спиніть воду, спиніть воду! – кричав Бурунда, і кинулись монголи гатити воду
довкола ями. Але й се вже було запізно. Вода покрила землю, глина розм’якла і
розпливалася болотом у руках монголів – така гать не могла спинити води, яка
чимраз сильніше, з усіх боків валилася в яму, довго плюскотіла і щезала в ній,
поки вкінці не наповнила її зовсім. Мов остовпілі стояли монголи над ямою і
дивилися, як вода заливала остатній їх вихід із долини.
- Рабе! – сказав Бурунда до Максима.- Чи се твій вихід?
- Бегадире, чи можу ж я розказувати водам? – відповів Максим.
Бурунда нічого не відповів, а лише дивився кругом на воду, що чимраз грубшою
верствою покривала долину. Вже гладким дзеркалом іскрилася вода по цілій
долині, тільки де-де визирали, мов невеличкі острови, кусники сухої землі. В
монгольськім таборі був крик і замішання, хоч вода доходила монголам ледве до
кісток.
- Бегадире,- сказав Максим до Бурунди, бачачи, що той забирається вертати до
свойого намету,- пригадую тобі твоє слово. Ти сказав, що, як покажу тобі вихід,
буду вільний. Я показав тобі вихід.
- І вихід одурив мене. Тоді будеш вільний, як усі вийдемо з сеї долини, не
борше!
І Бурунда пішов робити порядок у своїм змішанім війську, а за ним пішла й його
дружина.
Монгольське військо стояло довгими рядами, по кістки в воді, сумне, безрадне.
Хоч і як мілка була вода, але тота її маса, що вкрила вже всю долину, гладка,
прозірчаста, мов блискуче розтоплене скло, і той водопад, що, мов світляний
стовп, стояв над водяною площею і раз у раз доливав до неї нової води,- от що
лякало монголів. Але годі було стояти! Сама тривога, сам вид грізної небезпеки
побуджували тих людей до якогось діла, хоч би й безплодного, до руху.
Конечно треба було щось зробити, стрібувати щастя, бо інакше – Бурунда чув се
добре – вся та маса монголів піде врозтіч, розбігається, гнана власною
тривогою. Бурунда велів цілому війську зібратися докупи, збитися в тісну масу.
- Що ви, мужі чи коти, що так боїтеся тих кількох крапель води? Чи такі ж то
ріки перебували ми? Що сей потік проти Яїка, і Волги, і Дону, і Дніпра? Не
бійтеся, вода по кістки не здужає затопити вас! Далі до вивозу» Нападемо всі
збитою масою! Не дбаймо на страти» Тіо-біда мусить бути наша!
Так кричав Бурунда і пішов передом. Двигнулась за ним монгольська сила,
бродячи в воді з голосним плюскотом, від якого лунали гори і стогнали ліси.
Але на сто кроків від вивозу стрінув їх убійчий град каміння, киданого
метавками. Великі кам’яні кругляки, щербате ка-мшня і річний піщаник – усе те
валило в збиту громаду монголів, друхотало кості, розбивало голови. Кров’ю за-
червонілася вода під їх ногами. Незважаючи на крик Бу-рунди, військо
розскочилося, найбільша частина подалася взад, там, де не могло досягнути її
каміння. Вкінці й сам Бурунда з рештою своїх найсміліших туркоманів мусив
відступити, бо град каміння чимдалі ставав дужчий, а монгольські стріли не
робили тухольцям ніякої шкоди. Тугар Вовк зирнув пильно на ворожі
становища і побачив, що при найбільшій метавці, яка ненастанно кидала то
тяжкі брили, то цілі кірці дрібного каміння на монголів, стояла його донька
Мирослава серед кількох вікових уже тухольців і кермувала всіма рухами
страшної машини. Максим давно вже побачив її й не зводив із неї очей. Як рад
би був він тепер стояти коло неї, і слухати її смілих, розумних розказів, і
поражати ворога по її показу! Та ба, не так йому судилося! Ось він стоїть сам
серед тих ворогів, правда, без кайданів, та все-таки без^-оружний, невольник, і
бажає, щоб хоть камінь, кинении її рукою, закінчив його життя і його муку.
Тугар Вовк сіпнув його за рукав.
- Годі там вдивлятися, хлопче,-сказав він.-Здуріла моя донька та он що
виробляє! Але нам усе-таки круто приходиться. Чи у вас такі повені часто
бувають?
- Такі? Ніколи.
- Як то? Ніколи?
- А так, бо се не повінь. Адже ж бачиш, що вода
чиста.
- Не повінь? А що ж?
– Хіба ж ти ще не догадався, боярине? Тухольці загатили потік, щоб залити
водою долину.

- Загатили ! – скрикнув боярин.- Значить…
- Значиться, вода буде раз у раз більшати, поки…
- Поки що?
- Поки всіх нас не затопить! От що! Боярин кулаком ударив себе в голову.
- І ти се знав наперед?
- Знав, від твоєї доньки. Се, боярине, мій батько таке придумав.
- О, прокляття! І чому ж ти не сказав мені сього борше?
- Нащо?
- Мл були б хоч оба спаслися.
- На се ще маємо час,- сказав спокійно Максим.-. Тільки держімся разом, і коли
б що до чого, не дай мене, боярине, безоружного, скривдити.
- Се розуміється,- сказав боярин,- тільки що ж нам робити?
- Поки що нема ще страху,- відказав Максим.- Потік малий, а долина широка,
вода прибуває дуже поволі. Але се недовго так буде. Може, за півгодини
прибуде з гір правдива повінь і живо наповнить цілу долину. До вечора вже
буде по цілій долині вода вище, ніж найвищий муж. А нам конче треба
продержатися до того часу. Бо поки ще монголи будуть живі, то, певно, не
випустять нас живих із своїх рук.
- Але до того часу вони можуть розсікти нас.
- Не бійся, боярине. Чоловік у небезпеці дуже смирний, дбає про себе, а не про
смерть іншого. Стараймось тільки винайти для себе безпечне місце, де би нас
вода не затопила, як прибуде повінь.
За час тої розмови між боярином і Максимом монголи зовсім уже відступили від
берега і стояли серед води, не знаючи, що діяти. Вода сягала вже до колін.
Бурунда люто глядів на того несподіваного ворога, що не лякався його гнівного
голосу, ані його богатирської руки. Він копав його ногами, плював на нього,
ганьбив його найзгірд-нішими словами, але ворог тихо, спокійно хлюпотів по
долині, хвилював легенько, і ріс, і ріс чимраз вище. Вже сягав монголам до
колін, утруднював їм хід, відбирав охоту до бою, ослаблював військову
карність. Що се все мало значити? Невже ж вода довго буде ще змагатися? Коли
дійде до пояса, то тоді всякий рух буде утруднений і тухольці своїм камінням
повистрілюють їх, мов качок! Але вода ще була чиста, ясна; тільки там, куди
брели монголи, стояли широкі болотяні калюжі.
Тугар Вовк приблизився до Бурунди.
- Великий бегадире,- сказав він,- ми в великій небезпеці.
- Чому? – спитав грізно Бурунда.
- Сеся вода не буде опадати, бо наші вороги загатили потік, щоб затопити в тій
долині всю монгольську силу.
- Га! – скрикнув Бурунда.- І ти, рабе поганий, смієш мені говорити се, коли сам
запровадив нас у сесю западню?
- Зважай, великий бегадире, що я не міг для зради запровадити вас сюди, бо що
вам грозить, те грозить і мені.
- О, я знаю тебе! Ти ж і сеї ночі ходив до них торгуватися за згубу монголів.
- Коли б я в тій цілі ходив, то чи думаєи, бегадире, що, знаючи згубу монголів, я
був би вертався гинути разом з ними?
Бурунда вспокоївся троха.
- Що ж нам діяти?- спитав він.- Невже ж таки так гинути?
- Ні, нам треба боронитися. Ще хвиля, бегадире, а тоді прийде з гір правдива
повінь, і вона швидко наповнить сесю долину. Проти неї передовсім треба
боротися нам.
- Але як?
- Вели свойому війську, поки вода прозірчаста, збирати з дна каміння і класти на
купи, високо, понад по-всрхність води. Стоячи на них, ми зможемо оборонитися
й від слабшого ворога – тухольців.
Не роздумуючи довго, видав Бурунда війську наказ збирати каміння і класти на
купи, кождий відділ для себе. Той наказ, що не грозив ніякою небезпекою,
подобався монголам, а надія стояти на сухім і не лазити по-виш колін у воді
додала їм духу. З радісним криком вони кинулися врозбрід по долині, збираючи
каміння і стягаючи його на купи. Тухольці стояли на своїх стінах довкола озера і
реготалися, дивлячись на їх роботу.
- Сюди, сюди! – кликали вони монголів.- У нас каміння досить, усіх вас
обділимо!
Але коли деякі монголи надто наближалися до їх становищ, зараз скрипіла
машина і жужмом летіло каміння на нещасних, що, бродячи в глибокій воді,
ховалися, мордувалися, а втікати не могли. Хотя-не-хотя мусили тепер монголи
держатися на середині долини, здалека від тухольських метавок. Бурунда трохи
не сказився в своїй немочі, видячи гордість, чуючи насміхи тухольців.
- Ні, се не може бути! – скрикнув він.- Гей, до мене, мої вірні туркомани!
Найсміліший відділ монгольського війська зібрався довкола нього – хлопи як
дуб’я, як степові тигри, з яких шкури мали понапинані на собі. Він попровадив
їх проти одного тухольського становища, висуненого наперед, самітного, на
острім, щербатім обриві. Невеличка купка тухольців стояла там коло нової
метавки.
- Затроєними стрілами на них! – крикнув Бурунда, і, мов шершені, засвистіли
стріли в повітрі. Зойкнули поранені тухольці і замішалися, а монголи з радісним
криком поступили наперед.
- Не давайте їм громадитися! – крикнув Бурунда.- Не давайте їм кидати на нас
каміння! Тут можемо вкрі-питися.
І він поділив свій відряд на дві половини: одна мала ненастанно стріляти на
вороже становище, а друга – громадити на купу каміння для охорони від води.
Тугар Вовк і Максим, котрих Бурунда невідлучно провадив із собою, також
прикладали рук до роботи – зносили каміння і скидали його на купу. Але ся
робота ставала чимраз труднішою. Вода доходила вже до пояса. Почало не
ставати каміння, а купа ще не досягала до поверхні води. Бурунда командував
над стрільцями. Вже десять тухольців було ранених; вони конали від страшної
гадючої отрути, що дісталась їм у кров,- на ті рани даремні були всі ліки Захара
Беркута.
- Покиньте, діти, се становище! – сказав Захар.- Нехай він стоїть собі тут перед
стрімкою стіною! Вирятуватись туди не зможе, а ще, до того, маючи воду під
ногами!
Тухольці покинули становище. Втішно бродили монголи по воді, зносячи
каміння на купу. Вкінці каміння зовсім не стало.
- Годі вам, хлопці, тягати каміння,- сказав до своїх вояків Бурунда.- Стрільці з
луками, ставайте на купу і стріляйте на тих хлопів! Решта за мною! Мусимо
здобути се становище, видряпатися горі сею стіною, хоч нехай тут і небо
валиться! Ви, раби, також зі мною! Показуйте дорогу!
- Бегадире,- сказав Максим через уста Тугара Вовка,- туди дарма нам дертися,
туди нема стежки вгору.
- Мусить бути! – скрикнув Бурунда і кинувся в воду, а за ним його туркомани.
Грунт у тім місці був нерівний. Монголи ховзалися, падали,- вода, рушана
легким вітром, билась сильними хвилями о стрімкі скали і утруднювала їм
дорогу.
Хоч від монгольського становища до берега було не дальше як двісті кроків, усе
ж таки вони майже півгодини потребували, щоб дійти туди. Тільки ж під самою
скалою вода була ще глибша, майже по пахи, а стежки горі скалою не було
ніякої. Зате з сусідніх тухольських становищ летіло каміння на смільчаків, і хоч
більша його частина даремно гримала о скалу або падала в воду, то все ж
становище Бурунди в тім місці було дуже невигідне й некорисне.
- Може, твої молодці вміють добре лазити,- кепкував собі Максим,- туди горі
сею стіною можна видряпатися наверх.
Але нікотрий із туркоманів-степовиків не вмів дряпа-тися горі стрімкими
кам’яними стінами.
- Коли так,- сказав Максим,- то позволь, бегадире, мені першому вилізти і
показати вам дорогу!
Але Бурунда вже й не слухав тих слів, що іншого надумуючи. Він знов розділив
свою дружину надвоє: одну часть лишив на здобутім становищі, за захистом
вистаю-чого скального ребра, а з другою часткою, під проводом Максима й
Тугара Вовка, пішов дальше – шукати кориснішого місця. Але скоро тільки купа
їх, по пояс бродячи в воді, вихилилася з-за захищеного приберіжка, коли разом
із гори, з тухольських машин, посипалося на них каміння. Майже половина цілої
громади відразу полягла головами, решта мусила вертатися.
- Ходімо на своє безпечне становище, бегадире,- сказав Тугар Вовн.- Чи чуєш,
який шум і крик по долині,- мабуть, повінь зближається!
Боярин сказав правду. Страшний шум водопаду, від котрого аж земля дриґотіла,
звіщав, що вода прибула велика. Каламутним валом котилися від водопаду
величезні хвилі; ціла поверхня широкого озера збентежилася, покрилася піною.
Замість чистого, спокійного дзеркала бушували тепер люті води, крутилися з
шипотом вири, гойдалося і билося в кам’яних берегах розбурхане море. Страшно
було глянути тепер по долині! Тут і там, мов чорні острови, виднілися з води
купи монголів. Ані сліду якого-будь військового порядку не було вже між ними.
Мов полова, розсіяна з купи буйним вітром, так розсіялась їх сила по долині,
борючись із хвилями, десь-кудись з трудом прямуючи, кричачи і проклинаючи.
Ніхто нікого не слухав, ні про кого не дбав. Одні стояли на нагромаджених
купах каміння, щасливі, що хоч на хвилю були забезпечені від напору води. Інші
тонули в воді по пахи, по шию, підпираючись на свої списи або махаючи вгору
своїми луками. Але більша часть покидала луки, котрі, мов солома, крутилися в
вирах. Деякі скидали з себе кожухи і пускали їх з водою, хоч самі сікли зубами з
зкмна, бажаючи тільки влегшити себе як-небудь. Котрі були нижчого росту,
чіпалися високих і валили їх із ніг, разом з ними ще в воді шемечучись та
борикаючись. Деякі пускалися вплав, хоч самі не знали, куди й зачим плисти, бо
опори не було ніде ніякої. Купи каміння, накидані серед поля в останній хвилі,
могли помістити на собі тільки невеличке число щасливців, і ті були метою
смертельної зависті, безтямних проклять з боку тих, що потопали. Довкола
кожної купи тиснулись їх тисячі, скажених, ревучи, домагаючись і собі стояти
на безпечнім місці. Даремно ті, що стояли на камінню, толкували їм, що купа не
може помістити всіх, що комусь же треба гинути,- ніхто не хотів гинути, всі
дерлися на каміння. Ті, що стояли на купах, мусили боронитися від того напору,
не хотячи самі гинути. Загримали молоти і топори монгольські о руки й черепи
самих же монголів. Брат не знав брата в тій страшній хвилі близької смерті;
товариш мордував товариша з більшою лютістю, ніж мордував би ворога. Ті з
потопаючих, що стояли ззаду, ближче несхибної водяної смерті, тислися
наперед; ті, що стояли при самих купах, виставлені на удари своїх товаришів, з
зойком перлися взад; середні ревіли з болю й тривоги, стиснені з усіх боків,
вдавлювані й задніми, й передніми в воду. Деякі, вже тонучи, хапалися ще під
водою за навалене в купи каміння і своїми судорожними рухами виривали його
з місця. ІГять куп завалилося, і всі, що стояли на них, попадали в воду,
зрівнялися з тими, від кого боронилися. А ті знов, нещасні, безумні з
смертельної тривоги, за кождим разом піднімали радісний окрик, коли нова купа
розвалювалась і нові жертви падали в пащеку страшного, безжалісного ворога.
Деякі попадали в правдиву манію вбивання та нищення. Ось один, ростом
велетень, з посинілим лицем, з затисненими зубами і покусаними до крові
губами, носліп валить своїм топором по головах своїх товаришів, хто тільки під-
падеться йому під руки, а коли ніхто не підпадається, валить по кровавих
клекочучих і запінених хвилях.

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Червень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 1234
567891011
12131415161718
19202122232425
2627282930  

Підписка

  • Цікаве