Іван Франко. “Захар Беркут”

нашого громадського розсуду. Коли поглядаю на те, що довкола нас робиться і
що нам грозить, то так і здається мені, що наше дотеперішнє спокійне
громадське життя пропало безповоротно, що тепер наступає для нас усіх пора
показати на ділі, в боротьбі, чи наші громадські порядки справді міцні й добрі,
чи можуть видержати надходячу важку бурю. Яка се буря надходить на нас, і то
не з одного боку, се ви знаєте і почуєте ще ширше на нинішній раді, тож про се
я тепер не потребую говорити. Я хотів би тільки показати вам і вбити
незнищимо в вашу тямку те становище, на якім би нам, по моїй думці, треба
стояти, твердо стояти до крайньої крайності. А втім, і тут ні я, ні ніхто інший не
має власті над вами: схочете, то послухаєте, а не схочете – воля ваша! Тільки ж
кажу вам, що сьогодні ми стоїмо на розстайній дорозі, сьогодні нам прийдеться
вибрати: сюди чи туди. Тож годиться нам, людям старим і досвідним, добре
вияснити собі той вибір і ті дороги, на які він може повести нас, і те місце, на
котрім ми стоїмо тепер!
- Погляньте, чесна громадо, на те наше копне знамено, котре від п’ятдесятьох літ
чує наші слова і бачить наші діла. Чи знаєте ви, що виражають його знаки? Святі
і поважні старці, батьки наші, зробили його і передали мені його значення.
«Захаре,- сказали вони,- колись, у хвилі найгрізнішої небезпеки, коли життя
наверне супротивну хвилю на громаду і загрозить її порядок,- тоді ти відкриєш
громаді, що значить се знамено, а заразом відкриєш, що на нім спочиває наше й
нашого духа-опікуна благословенство, що відступлення від тої дороги, яку
вказує те знамено, буде найбільшим нещастям для громади, буде початком її
цілковитого упадку!»
Захар утих на хвилю. Його бесіда зробила велике враження на всіх громадян.
Усіх очі звернені були на знамено, що на високій жердці, встромленій у камінь,
стояло перед громадою, блискотіло срібною оковою на своїх кільцях і повівало
кармазиновою хоруговкою, немов переливалось живою кров’ю.
- Я досі не говорив вам про се нічого,- говорив Захар дальше,- бо часи були
спокійні. Але сьогодні пора се зробити. Глядіть на нього, на се знамено наше! З
одного здорового пня вироблений весь той суцільний ланцюг, сильний і немов
замкнутий у собі, а прецінь свобідний в кождім поєдинчім колісці, готовий
прийняти всякі зв’язки. Сей ланцюг – то наш руський рід, такий, який вийшов з
рук добрих, творчих духів. Кожде колісце в тім ланцюзі – то одна громада,
нерозривно, з самої природи зв’язана з усіма іншими, а, проте, свобідна сама в
собі, немов замкнена сама в собі, живе своїм власним життям і вдоволяє свої
потреби. Тільки така суцільність і свобода кождої поодинокої громади робить
усю цілість суцільною й свобідною. Нехай тільки одно колісце трісне,
розпадеться само в собі, то й цілий ланцюг розпадеться, одноцілий його зв’язок
розірветься. От так і упадок вольних громадських порядків у одній громаді стає
раною, котра приносить недугу, а то й заразу для цілого тіла нашої святої Русі.
Горе громаді, котра добровільно станеться тою раною, котра не ужиє всіх сил і
способів, щоб удержати себе прії здоров’ю! Ліпше би було такій громаді
щезнути з лиця землі, запастися в безодню!
Остатні слова Захара, сказані грізним, піднесеним голосом, приглушили в ушах
слухаючої громади шум водо-паду, що недалеко гримав собою о камінь і, мов
живий стовп кришталю, граючи проти сонця всіми барвами веселки, видавався
блискучою пасмугою понад головами громади. Захар говорив дальше:
- Гляньте ще раз на те знамено! Кожде колісце його ланцюга сковане
блискучими срібними оковами в гарні узори. Окови ті не обтяжають колісця, а
додають йому оздоби й тривкості. Так само кожда громада має свої дорогоцінні
установи і порядки, породжені потребами, упорядковані розумом мудрих
батьків наших. Порядки ті святі, але не для того, що давні, що батьками нашими
уладже-ні, тільки для того, що свобідні, що не в’яжуть нікого доброго в добрім
діланню, а в’яжуть лиш злого, що хотів би шкодити громаді. Порядки ті не
в’яжуть і громаду, а тільки додають їй сили і власті для охорони всього, що
добре і хосенне, а для знищення всього, що зле і шкідне. Коли б не ті срібні
окови, дерев’яні обручки легко могли би потріскати і вся одноцілість ланцюга
пропала би. Так само, якби не наші святі громадські установи, то й уся громада
пропала би. Уважайте ж, чесна громадо! Злодійські руки простягаються, щоб
обдерти ті срібні окови з нашого колісця, щоб ослабити і ногами потоптати наш
громадський лад, при якім нам так добре жилосяі
- Ні, ми не попустимо їм того! – крикнула разом од-нодушно громада.- Станемо
в обороні своєї свободи, хоч би прийшлося нам і остатню краплю крові пролити!
- Добре, діти! – сказав зворушений Захар Беркут.- Так воно й треба! Вірте мені,
се дух нашого великого Сторожа прорік із вас! Ви його силою вгадали значення
тої хоругви, що повіває на нашім знамені. Чому вона червона? Бо значить кров!
До остатньої краплі крові повинна боронити громада своєї свободи, свого
святого ладу! І вірте мені, недалеко та хвиля, котра справді запотребує від нас
крові! Будьмо готові й її пролити в своїй обороні!
В тій хвилі очі всіх громадян, немов на даний знак, звернулися в сторону села.
Там, на шляху, що вів від села попри водопад у гори, показалася невеличка
громада пишно построєних, оруж-них людей. Се йшов у всій своїй пишноті на
тухольську раду боярин Тугар Вовк зі своєю дружиною. Незважаючи на гарячу
весняну днину, боярин був у повній рицарській зброї: в панцирі з залізної
блискучої бляхи, в “аких же набедрениках і наголінниках і в блискучім
спижевім шоломі з розвіяною поверх нього китото з когутячих косиць. При боці
у нього теліпався в піхві тяжкий бойовий меч, через плечі перевішений був лук і
сагайдак зі стрілами, а за поясом стримів топір, блискучий широким сталевим
вістрям і бронзою набиваним обухом. Поверх усеї тої страшної зброї, на знак
супокійного свого наміру, боярин накинув вовчу шкуру, з пащею, переробленою
в защіпку на груді, і з лабами, що гострими кігтями обхапували його пояс.
Довкола боярина йшло десять вояків, лучників і топірників, повбираних у такі ж
вовчі шкури, але без панцирів. Мимоволі стрепенулася тухольська громада,
побачивши наближення тої вовчої дружини; всі зрозуміли, що се, власне, й є той
ворог, який напосівся на їх свободу й незалежність. Але поки що вони ще не
надійшли, а Захар кінчив свою бесіду.
- Ось надходить боярин, котрий хвалиться, що з милості для нього князь
подарував йому наші землі, нашу свободу, нас самих. Бачте, як гордо виступає
він у тім почуттю княжої милості, в тім почуттю, що він княжий слуга, що він
раб! Нам не потрібно милості від боярина і ні за що ставати нам рабами – се
причина, для чого він ненавидить нас і прозиває нас смердами. Але ми знаємо,
що гордість ного пуста і що правдиво свобід-ному чоловікові личить не
гордість, а супокійна повага та розум. Заховайте ж проти нього ту повагу і той
розум, щоб не ми упокорили його, а сам він у глибині свого сумління почув себе
упокореним! Я скінчив.
Тихий шепіт вдоволення і радісної рішучості пройшов по громаді. Захар сів на
своє місце. Хвилю стояла мовчанка на майдані, поки Тугар Вовк не наблизився
до ради.
- Здорові були, громадо! – сказав він, дотикаючи рукою свого шолома, але не
знімаючи його з голови.
- Здоров будь і ти, боярине! – відповіла громада. Тугар Вовк гордим, безпечним
поступом вийшов перед громаду і, ледве окинувши її оком, проговорив:
- Ви кликали мене перед себе – і ось я. Чого хочете від мене?
Слова ті сказані були різким, гордим голосом, котрим боярин, очевидно, хотів
показати громаді свою вищість. При тім він не дивився на громаду, але обертав
у руках свій топір і немов любувався блиском його вістря та обуха, показуючи
явно, що глибоко погорджує цілою тою радою.
- Ми закликали тебе, боярине, перед суд громадський, щоб, заким осудимо твої
поступки, вислухати твого слова. Яким правом і в якій цілі ти робиш кривду
громаді?
- На суд громадський? – повторив, немов зачудува-ний, Тугар Вовк,
обертаючись лицем до Захара.- Я княжий слуга і боярин. Ніхто не має права
судити мене, окрім князя і рівних мені бояр.
- Про се, боярине, чий ти слуга, ми не будемо з тобою сперечатися,- се нас
нічого не обходить. А про твоє право поговоримо пізніше. Тепер тільки будь
ласкав сказати нам: відкіля прийшов ти в наше село?
- Зі столичного княжого міста Галича.
- А хто велів тобі йти сюди?
- Мій і ваш пан – князь Данило Романович.
- Говори про себе, а не про нас, боярине! Ми вольні люди і не знаємо ніякого
пана. А чого ж велів тобі твій пан іти в наше село?
Лице боярина облилося червоною пасмугою злості при тих словах Захара.
Хвилю він вагувався, чи відповідати дальше на його допитування, далі
погамував свій невчасний порив.
- Він велів мені бути сторожем його земель і його підданих, воєводою і
начальником Тухольщини і дав мені і моїм потемкам у вічне посідання
тухольські землі в нагороду за мою вірну службу. Ось його грамота, його печать
і підпис!
При тих словах боярин гордим рухом руки вийняв із-за широкого ремінного
пояса княжу грамоту і підняв її вгору, показуючи громаді.
- Сховай свою грамоту, боярине,- сказав спокійно Захар,- ми не вміємо її читати,
а печать того князя для нас не закон. Радше сам ти скажи нам, хто се такий той
твій князь ?
- Як то? – крикнув здивований боярин,- Ви не знаєте князя Данила?
- Ні, не знаємо ніякого князя.
- Володаря всіх земель, усіх осель і міст від Сану аж до Дніпра, від Карпат аж до
устя Бугу?
- Ми не видали його ніколи, і у нас він не володар. Адже пастух, володар отари,
стереже її від вовка, гонить її в спеку полудня до холодного потоку, а в холод
ночі до теплої, безпечної кошари. А князь чи робить се зі своїми підвладними?
- Князь робить з ними ще більше,- відповів боярин.- Він дає їм мудрі права і
мудрих суддів, посилає їм своїх вірних слуг, аби боронили їх від ворога.
- Не по правді сказав ти се, боярине,- замітив строго Захар.- Бач, сонце на небі
закрило своє ясне лице, щоб не слухати твоїх кривих слів! Мудрі права наші
походять не від твого князя, а від дідів і батьків наших. Мудрих суддів княжих
ми не видали досі і жили тихо, в згоді й ладі, судячись самі громадським
розумом. Батьки наші здавна вчили нас: один чоловік – дурень, а громадський
суд – справедливий суд. Без княжих воєвод жили наші батьки, жили й ми досі, і,
як бачиш, хати наші не попустошені, і діти наші не забрані до ворожої неволі.
- Так було досі, але відтепер не так буде.
- Як буде відтепер, сього ми не знаємо, і ти, боярине, не знаєш. Одно ще тільки
скажи нам: твій князь чи справедливий чоловік?
- Весь світ знає і подивляє його справедливість.
- То він, певно, і тебе вислав, щоб ти в наших горах насаджував справедливість?
Боярин змішався сим простим питанням, але по хвилевім вагованню сказав:
- Так.
- А як думаєш, боярине, чи справедливий може несправедливо кривдити своїх
підвладних? Боярин мовчав.
- Чи може він несправедливими поступками насадити в їх серця справедливість
і, кривдячи їх, з’єднати для себе їх любов і повагу?
Боярин мовчав, граючись вістрям свойого топора.
- Гляди ж, боярине,- закінчив Захар.- Уста твої мовчать, але сумління твоє каже,
що се не може бути. А прецінь же твій справедливий князь зробив се з нами, з
нами, котрих він не бачив і не знає, котрих добром і щастям він не турбується,
котрі йому не вчинили нічого злого, але, навпаки, щороку складають йому
багату данину. Як він міг се зробити, боярине?
Тугар Вовк блиснув гнівно очима на Захара і сказав:
- Плетеш дурниці, старий. Князь нікого не може скривдити!
- А прецінь нас скривдив, отою самою грамотою, котрою ти так хвалишся! Бо
зважай лишень: чи не скривдив би я тебе, якби без твоєї волі зняв із тебе отой
блискучий панцир і дав його мойому синові? А таке саме діло зробив твій князь
із нами. Що для тебе панцир, то для нас земля й ліс. Від віків ми вживали їх і
берегли, як ока в голові,- а тут нараз приходиш ти в імені свого князя і кажеш:
«Се моє! Мій князь дав мені се в надгороду за мої великі заслуги!» І проганяєш
наших пастухів, убиваєш нашого лісничого на нашій власній землі! Скажи ж, чи
можемо ми уважати твого князя справедливим чоловіком?
- Ти помилився, старче! – сказав Тугар Вовк.- Усі ми – власність князя, зі всім,
що маємо, з худобою й землею. Князь один вільний, а ми його невільники. Його
ласка – то наша воля. Він може зробити з нами, що хоче.
Мов удар обуха в тім’я, так оглушили ті слова Захара Беркута. Він похилив свою
сиву голову додолу і довгу хвилю мовчав, не знаючи, що й казати. Мертвецьки
понуро мовчала й уся громада. Вкінці Захар устав. Лице його ясніло. Він підніс
руку догори, до сонця.
- Сонце преясне! – сказав він.- Ти благотворне, вольне світило, не слухай тих
огидних слів, які осмілився сей чоловік сказати перед твоїм лицем! Не слухай їх,
забудь, що вони сказані були на нашій, досі й помислом таким не оскверненій
землі! І не карай нас за них! Бо безкарно ти не пропустиш їх, то знаю. І коли там
-у тім Галичі, довкола князя наплодилось багато таких людей то ти зітри їх із
лиця землі, але за кару не погуби разом із ними всього нашого народу!
І по сім Захар услокоївся, сів і знов звернувся до боярина.
- Ми чули, боярине, твоє переконання,- сказав він,- не повторяй його другий раз
перед нами, нехай воно при тобі лишається. Послухай же тепер, яка наша думка
про твого князя. Послухай і не прогнівайся! Сам иачиш і знаєш, що вітця й
опікуна ми в нім бачити не можемо. Отець знає свою дитину, її потреби й
бажання, а він не знає нас і не хоче знати. Опікун береже свого підручного від
ворога і від усякої шкоди,- князь не береже нас ні від сльоти, ні від тучі, ні від
граду, ні від медведя,- а се наші найгірші вороги. Він, щоправда, голосить, що
береже нас від нападів угорських вояків. Але як береже нас? Насилаючи на нас
іще гірших ворогів, ніж угри,-своїх неситих бояр з їх дружинами. Угрії
нападуть, заберуть, що можна, і підуть; боярин як нападе, то вже й осяде, і не
вдоволиться ніякими добича-ми, а рад би нас усіх навіки поробити рабами. Не
віт-цем і опікуном ми вважаємо твого князя, але карою божою, зісланою на нас
за гріхи наші, від якої мусимо від-купуватися щорічними данинами. Чим менше
ми про нього знаємо, а він про нас, тим ліпше для нас. І коби вся наша Русь
могла позбутися сьогодні його з усіма його ватагами, то, певно, була би ще
щаслива і велика!
З дивним чуттям у серці слухав Тугар Вовк тих гарячих слів старого бесідника.
Хоч вихований при княжім дворі і зіпсований гниллю та підлотою, він усе-таки
був рицар, вояк, чоловік і мусив відчути серцем хоч крихту того чуття, яке так
сильно порушувало серце Захара Беркута. А при тім же він далеко не по щирій
совісті виповідав уперед свої слова про необмежену власть князя; його душа й
сама не раз бунтувалася проти тої власті, а тут він тільки хотів заслонити
показом на княжу власть свої власні забаги такої ж власті. Не диво, що слова
Захара Беркута запали йому глибше в душу, ніж він сам того бажав. Він перший
раз зі щирим подивом глянув на нього, але заразом і жаль йому зробилося того
велетня, якого упадок, по його думці, був близький і неминучий.
- Старче, старче,- сказав він,- жаль мені твого сивого волосся і твого молодечого
серця. Довгий час прожив ти на світі, здається навіть, що занадто довгий!
Живучи серцем у давнині і в гарячих думах молодості, перестав ти розуміти
нові, теперішні часи, їх погляди та потреби. Те, що було давно, не мусить бути й
тепер, ані вічно. Все, що живе,- переживається. Пережилися й твої ?юлодечі
думи про свободу. Важкі тепер часи надходять, старче! Вони домагаються
конечно одного сильного володаря в нашім краю, котрий би в однім осередку
згромадив і в свою руку уняв усю силу цілого народу для оборони його перед
ворогом, що надтягає зі сходу сонця. Ти, старче, не знаєш усього того, і тобі
здається, що давні часи ще тривають.
- І тут ти помилився, боярине,- сказав Захар Беркут.- Не подоба старому
вдаватися в молоді мрії, а на сучасність жмурити очі. Але ж тричі не подоба
йому по-мітуватися добрим для того, що воно старе, а хапати за лихе для того,
що воно нове. Се звичай молодиків, і то зле вихованих молодиків. Ти закидаєш
мені, що я не знаю того, що діється довкола нас. А тим часом не знати ще, хто з
нас двох більше й докладніше се знає. Ти натякнув мені на страшного ворога,
що грозить нам зі сходу сонця, і висловив думку, що наближення того ворога
вимагає згромадження всієї народної сили в одних руках. Тепер я скажу тобі, що
я знаю про того ворога. Правда, боярине, до тебе вчора прибіг княжий
післанець, який оповістив тебе про новий напад страшних монголів на нашу
країну, про те, що вони по довгім опорі зайняли Київ, і зруйнували його дотла, і
тепер величезною хмарою тягнуть на наші червоноруські землі. Ми, боярине,
знали се ще перед тижнем і знали про княжого післанця, виправленого в отсі
сторони, та про його вісті. Княжий післанець прибув пізненько – наші піс-ланці
далеко скоріше ходять. Монголи давно вже аапо-веннли нашу Червону Русь,
понищили багато городів і сіл і розділилися на дві ріки. Одна пішла на захід,
мабуть, під Судомир, у польську країну, а друга йде горі долиною Стрию в наші
сторони. Правда, боярине, що ти ще не знав сього?
Тугар Вовк з подивом, майже зо страхом, глядів на старого Захара.
- А відки ти се анаєш, старче? – запитав він.
- Я й се скажу тобі, щоб ти знав, яка сила в громадах і в їх вольнім союзі. Зі
всімп підгірськими громадами ми стоїмо в зв’язку: вони обов’язані нам, а ми їм
докосити якнайшвидше всякі вісті, важні для громадського життя. Підгірські ж
громади стоять у зв’язках з дальшими, покутськими та подільськими, тож про
все, сяк чи так важне для нас, що діється на нашій Червоній Русі, йде
блискавкою вість від громади до громади.
- Що вам з вістей, коли помогти собі не можете! – згірдно буркнув боярин.
- Правду сказав ти, боярине,- сумно відповів Захар.- Подільські та покутські
громади не можуть допомогти собі, бо вони обдерті та обезсилені князями та
боярами, які не позволяють їм мати своє оружжя, ані вправлятися в робленню
ним. От і бачиш, боярине, що се значить: єдинитн силу народу в одних руках!
Щоби з’єдинити в одних руках силу народу, треба ослабити силу народу. Щоб
одному надати велику власть над народом, треба кождій громаді відібрати її
свободу, треба розбити громадські зв’язки, обезоружити громадські руки. А тоді
всяким монголам одверта дорога в нашу країну. Бо поглянь тепер на кашу Русь!
Твій владник, твій могу-чий князь Данило пропав десь безвісти. Замість
обернутися до свого народу, віддати йому його свободу і зробити з нього живу,
непоборну запору проти монгольського наїзду, він, поки монголи руйнують
його край, побіг до угорського короля, у нього благаючи помочі. Але угри не
поквапні помагати нам, хоч і їм самим грозить та сама навала. Тепер твій
Данило щез десь, і, хто знає, може, незадовго його побачите в таборі
монгольського хана яко його вірного підданця, щоб ціною неволі й пониження
перед сильнішим купити собі власть над слабшими.
Боярин слухав того оповідання, і вже голова його почала укладати плани: що
діяти? Як використати таку пору?
- Так, кажеш, монголи грозять нападом і отсим горам?
Захар якось значучо всміхнувся на те запитання:
- Грозять, боярине.
- І що ж ви думаєте робити? Піддаватися чи боронитися?
- Піддаватися їм не можна, бо всіх, хто їм піддається, женуть вони на службу, і
то в перші ряди, в найтяжчі бої.
- Значить, ви хочете боронитись?
- Що сила наша, спробуємо зробити.
- Коли так, то прийміть мене за свого воєводу. Я вас поведу до бою проти
монголів!
- Постій, боярине, ми ще не дійшли до вибору воєводи. Ти ще не витолкувався зі
своїх поступків у нашій громаді. Твою щиру волю до служби громаді ми
приймемо, але батьки наші казали нам, що до чистого діла треба й чистих рук. А
чи будуть твої руки чисті до такого діла, боярине?
Тугар Вовк змішався трохи таким наглим зворотом, а далі сказав:
- Старче, громадо,- покиньмо давні урази! Ворог зближається, з’єднаймо свої
сили проти нього! Доправ-дуючись своєї урази, ви можете лише пошкодити
ділу, а хісна ніякого собі не добудете.
- Ні, боярине, не говори сього! Не своєї урази ми до-правдуємось, але самої
правди. Неправдою прийшов ти до нас, боярине, не по правді поступав з нами,- і
як же ми можемо повірити тобі начальство над собою в війні з монголами?
- Старче, ти, бачу, завзявся роздратувати мене?
- Боярине, уважай, що тут суд громадський, а не забава! Скажи мені: осідаючи
на тухольській землі, чи хотів ти бути членом громади, чи ні?
- Я присланий сюди князем як воєвода.
- Ми сказали тобі, що не признаємо права тзого над нами, а особливо права на
нашу землю. Не тикай, боярине, наших земель і наших людей, а тоді, може, ;.іи
приймемо тебе до своєї громади як рівного між рівних.
- От як! – скрикнув гнівно Тугар Вовк.- Отака ваша справедливість! То я мав би
нехтувати княжу ласку, а допрошуватися ласки від смердів?
- Що ж, боярине, інакше ти не можеш бути нашим громадянином, а не
належного до громади громада й терпіти у себе не схоче.
- Не схоче терпіти? – насмішливо скрикнув Тугар Вовк.
- Батьки наші казали нам: шкідливого і непотрібного члена громади, розбійника,
конокрада або посторон-нього, що без волі громади забирав би громадські землі,
з родиною такого прогнати з границь громадських, а дім його розвалити і
зрівняти з землею.
- Ха-ха-ха! – зареготався силуваним сміхом боярин.- То ви сміли б мене,
княжого боярина, наділеного княжою ласкою за мої заслуги, рівняти з
розбійниками і конокрадами?
- Що ж, боярине, а скажи сам по совісті, чи ліпше ти поступаєш з нами, як
розбійник? Адже ж землю нашу забираєш – наше найбільше і єдине добро.
Людей наших гониш і вбиваєш на смерть, худобу нашу стріляєш! Чи так
роблять чесні громадяни?
- Старче, покинь таку мову, я її не можу слухати, вона нарушає мою честь.
- ІІостій, боярине, я ще не скінчив,- сказав спокійно Захар Беркут.- Отеє ти
згадав про свою честь і раз у раз говориш про свої великі заслуги. Будь ласкав,
скажи нам, які се твої заслуги, щоб і ми могли вшанувати їх!
- У двадцятьох битвах я проливав свою кров!
- Кров свою проливати, боярине, се ще не заслуга. І розбійник не раз проливає
свою кров, а його ж за те вішають. Скажи нам, проти кого і за ким ти воював?
- Проти князя київського, проти князів волинських, і польських, і мазовецьких…
- Досить, боярине! Ті війни – се ганьба, не заслуга, і для тебе, і для князів. Се
чисто розбійницькі війни.
- Я воював і проти монголів над Калкою.
- І як же ти воював протії них?
- Як то як? Так, як повинен був воювати, не вступаючись із місця, поки,
ранений, не дістався до неволі.
- Отеє ти добре сказав,- не знаємо тільки, чи се правда.
- Як не знаєте, то й не мішайтеся в те, чого не знаєте.
- Постій, боярине, не насміхайся над нашим незнанням. Постараємось
переконатися.
І за тим словом Захар устав і, звертаючись до громади, сказав:
- Чесна громадо, ви чули признання боярина Тугара Вовка?
- Чули.
- Чи може хто свідчить за ним або против нього?
- Я можу! – озвався голос із народу. Мов стрілою поражений, стрепенувся
боярин на той голос і перший раз уважно, з якоюсь тривогою поглянув
на громаду.
- Хто може свідчити, нехай вийде перед громаду і свідчить,- сказав Захар.
Перед громаду вийшов не старий ще чоловік, каліка, без руки і ноги, навхрест
перекалічений. Лице його було порите глибокими шрамами. Се був Митько
Вовк, як звала його громада. Перед кількома літами зайшов він до громади на
кулі, розповідаючи страшні вісті про монголів, про битву над Калкою, про
погром руських князів і про смерть тих, що дісталися до неволі, а потім під час
обіду монгольських полководців були удушені під дошками, на яких монголи
засіли до учти. Він, Митько, також був у тій битві в дружиш одного боярина і
разом з ним дістався до неволі, з якої потім якимсь чудом уйшов. Довго блукав
він по селах і містах святої Русі, поки вкінці не зайшов і до Тухлі. Тут йому
сподобалося жити, а що своєю одною рукою вмів плестіг скусні коші і знав
багато пісень та оповідань про далекі краї, то громада прийняла його р свої
члени, живила його і зодягала за чергою, загально люблячи і поважаючи його за
рани, понесені в війні з наїзником, і за його чесний, веселий характер. Отой-то
Митько тепер вийшов свідчити протії боярина.
- Скажи нам, Вояче Митьку,- почав питати його Захар,- ти знаєш сього боярина,
проти котрого хочеш свідчити?
- Знаю,- відповів твердим голосом Митько.- В його дружині я служив і був у
битві над Калкою.
- Яке ж свідоцтво хочеш ти зложити проти нього?
- Мовчи, підлий рабе! – скрикнув, побліднівши, боярин.- Мовчи, а то тут буде й
конепь твоя&му нужденному життю!
- Боярине, я тепер не раб твій, але вільний громадянин, і тільки моя громада
може веліти мені мовчати. Я досі мовчав, але тепер мені велять говорити. Чесна
громадо! Свідоцтво моє проти боярина Тугара Вовка велике і страшне: він зра…
- Мовчав досі, то мовчи й далі! – ревнув боярин, блиснув топір, і Митько Вояк з
розлупаною головою, окровавлений упав додолу.
Охнула громада і зірвалася на ноги. Страшний крик залунав довкола:
- Смерть йому! Смерть! Він зганьбив святість суду! На раді забив мужа нашого!
- Смерди погані! – скрикнув до них боярин.- Не боюсь вас! От так буде кождому,
хто поважиться торкнути мене чи рукою, чи словом. Гей, мої вірні слуги, сюди,
до мене!
Лучники і топірники, хоч самі бліді й тремтючі, обступили боярина. Грізний,
червоний з лютості, стояв він посеред них з кровавим топором у руці. На знак
Захара громада втихла.
- Боярине,- сказав Захар,- ти смертельно провинивсь проти бога і громади. Ти на
суді забив свідка, нашого громадянина. Що він хотів проти тебе свідчити, ми не
дізналися і не хочемо знати,- нехай твоя совість судить тебе. Але своїм
убійством ти признався до вини і поповнив нову вину. Громада не може тебе
терпіти на своїй землі. Віддалися з-між нас! За три дні віднині прийдуть наші
люди, щоб розвалити твій дім і загладити навіть слід твого буття у нас.
- Нехай приходять! – крикнув люто боярин.- Побачимо, хто чий слід загладить.
Я плюю на ваш суд! Рад побачити того, хто приступить до мого дому! Ану, мої
слуги, ходімо з сього поганого збору!
Боярин віддалився зі своїми слугами. Довгий час стояла мовчанка в зборі.
Молодці винесли кроваве тіло Мить-ка Вояка.
- Чесна громадо,- сказав Захар,- чи воля ваша поступити з боярином Тугаром
Вовком так, як батьки наші веліли поступати з такими людьми?
- Так, так! – загула громада.
- Кого ж вибираєте до сповнення громадської волі? Вибрано десять молодців,
між ними й Максима Беркута. Важко було Максимові приймати сей вибір. Хоч і
як ненависний був йому боярин, але все-таки він був віт-цем тої, котра мов
чаром опанувала його серце і його мислі, за котру він віддав би був життя. А
тепер, о горе, і вона була засуджена, безвинно, за батькову провину. Але проте
Максим не відпирався від вибору. Хоч і як тяжке для нього було завдання
сповнити громадський засуд, усе-таки він у глибині свого серця радувався ним:
адже ж при тій нагоді він побачить її! А може, йому удасться як-небудь
потішити її, злагодити хоть своєю щирістю острий засуд громади!..
А тим часом рада громадська йшла далі своєю чергою. Прикликано післанців
від сторонських громад, щоб і з ними нарадитись над тим, як боронитися проти
нападу монголів.
- Зруйновані ми,- говорив післанець підгірських громад.- Села наші попалені,
худоби зрабовані, молодіж ви-гибла. Широкою рікою розлилися пожежі і
знищення по Підгір’ю. Князь не дав нам ніякої оборони, а бояри, що тисли нас в
часи спокою, зрадили нас у потребі.
Післанці з Корчина й Тустаня говорили:
- Нам грозить залива. Понижче Синевідська на рівнині біліють вже шатра
монголів. Іде їх сила незлічима, і ми й думати не можемо про боротьбу й опір,
але забираємо все і втікаємо в ліси та в гори. Бояри наші зачали були робити
засіки на шляху, але якось вагуються. Шепчуть люди, що хотять запродати
шляхи наші монголам.
Післанці з інших верховинських громад говорили:
- У нас урожаї лихі, а тепер з долів набігло до нас багато народу. Передновинок
тяжкий. Рятуйте нас і наших гостей, поможіть перебути чорну годину!
Післанці з угро-руських громад сказали:
- Чули ми, що монгольська залива йде в угорську країну. На бога і богів батьків
наших взиваємо вас, сусіди і браття: спиніть тоту страшну хмару, не допустіть її
звалитися в нашу країну! Ваші села – твердині; кожда скала, кожда дебра ваша
стане за тисячу вояків. А скоро раз вони переваляться через гори, то вже там
ніяка сила не спинить їх, і всі ми погибнемо марно. Ми готові дати вам поміч,
якої зажадаєте,- і хлібом, і людьми, тільки не опускайте рук, не тратьте надії,
ставайте до бою з поганим наїзником!
Тоді Захар Беркут сказав:
- Чесна громадо, і ви, чесні посли сусідські! Всі ми тут чули, яка страшна хмара
йде на нашу країну. Воєнні сили виступали проти них і погибли. Сила їх велика,
а нещасні порядки на наших долах дозволили їм зайти аж у серце нашого краю,
перед поріг нашої хати. Князі й бояри потратили голови або зраджують край
свій очевидячки. Що нам тут зробити? Як нам боронитися? Я думав би, що нам
поза границі нашої Тухольщини удаватися не можна. Шлях наш при вашій
помочі, чесні загірні громадяни, ми чень оборонимо. Але інших шляхів ми
оборонити не можемо. Се буде ваше діло, чесні тустанські громадяни, а коли б
нам удалося наше діло, то ми й вам радо підемо допомагати.
На те сказали тустанські післанці:
- Знаємо ми, батьку Захаре, що вам ніяк іти нас боронити і ще в тій тяжкій

Страницы: 1 2 3 4 5 6 7 8 9 10 11

Ваш відгук

Сторінки

Рубрики

Пошук

Мітки

Архів

Серпень 2017
П В С Ч П С Н
« Бер    
 123456
78910111213
14151617181920
21222324252627
28293031  

Підписка

  • Цікаве